Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Я постукала в двері. То була чиста формальність, бо він, без сумніву, стежив за моїм наближенням відтоді, як я вийшла з вежі, що належала Метью, але я визнала недоречним заходити без попередження.

– Introite. – То було те саме слово, яке він вимовив, коли я вперше прибула до Сеп-Тура, але тепер, коли я вже досить добре знала Філіпа, вона прозвучала не так суворо.

– Вибачте, що турбую вас, Філіпе.

– Заходь, Діано, – сказав він, протираючи очі. – Катрін знайшла мої торбини?

– Так, разом із чашкою та пеналом. – Філіп наполіг, щоб я взяла в дорогу його торбини. Кожна була зроблена з цупкої шкіри, щоб витримувати такі подорожні негаразди як сніг, дощ та удари. – Мені неодмінно хотілося подякувати вам перед нашим від’їздом – і не лише за те, що ви влаштували весілля. Вам вдалося полагодити в душі Метью щось таке, що зламалося, втратило свою цілісність.

Філіп відсунувся від столу і пильно поглянув на мене.

– Це мені слід висловлювати тобі подяку, Діано. Понад тисячу років родина намагалася вилікувати душу Метью. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в тебе пішло на це менше сорока днів.

– Метью таким не був, – заперечила я, хитаючи головою. – Допоки не повернувся сюди, до вас. У його душі був якийсь темний закуток, до якого я ніяк не могла дістатися.

– Такий чоловік, як Метью, нездатен повністю позбутися своїх темних закутків. Але, можливо, слід усвідомити й прийняти цю темряву, щоб його кохати, – продовжив Філіп.

– «Не покидай мене, бо я – у темряві, на мене впала тінь», – прошепотіла я.

– Щось я не пригадую, звідки ця цитата, – нахмурився Філіп.

– Вона з алхімічної книги, яку я вам показувала раніше. Називається вона «Aurora Consurgens». Цей рядок нагадав мені про Метью, але я й досі не розумію – чому. Утім, я впевнена, що колись зрозумію.

– Знаєш, ти дуже схожа на отой перстень, – зауважив Філіп, постукавши пальцем по столу. – Це був іще один розумний сигнал з боку Ізабо.

– Вона хотіла передати вам, що схвально ставиться до нашого шлюбу, – сказала я, помацавши масивний перстень великим пальцем; його вага діяла на мене заспокійливо і вселяла впевненість.

– Ні. Ізабо хотіла передати мені, що вона схвально ставиться до тебе. Бо ти – надійна і незмінна, як те золото, з якого цей перстень зроблений. Ти ховаєш у собі багато таємниць, як і завитки цього персня, що ховають у собі поетичні рядки. Але саме діамант у тому персні найкраще відображає твою сутність: яскравий на поверхні, полум’яний всередині і такий міцний, що його неможливо розбити.

– Та де там, мене можна розбити, – сумно відказала я. – Зрештою, можна запросто розбити діамант, гепнувши його звичайним молотком.

– Я бачив шрами, які залишив на тобі Метью. Підозрюю, існують й інші, хоча менш видимі. Якщо ти не розпалася на шматки тоді, то зараз – тим паче. – Обігнувши стіл, Філіп підійшов до мене і лагідно цьомкнув в обидві щоки. Мої очі враз налилися слізьми.

– Мені треба йти. Бо ми вирушаємо завтра рано-вранці. – Я повернулася, щоб піти, але рвучко крутнулася й охопила руками масивні плечі Філіпа. Хіба ж можна зламати такого дужого чоловіка?

– Що таке? – приголомшено прошепотів Філіп.

– Ви також не залишитеся на самоті, Філіпе де Клермон, – гаряче прошепотіла я. – Я знайду, як відшукати вас у темряві, обіцяю вам. І коли ви подумаєте, що увесь світ покинув вас, я буду поруч, я подам вам руку.

– А хіба може бути інакше? – лагідно мовив Філіп, – якщо ти у моєму серці?

Наступного ранку у дворі шато зібралася лише жменька істот, щоб провести нас у дорогу. Шеф напхав у дорожні торби П’єра повно всіляких наїдків для мене, а решту наявного місця Ален заповнив листами до Гелоугласа, Волтера та десятків інших адресатів. Катрін стояла побіля мене з очима, розпухлими від сліз. Їй хотілося вирушити разом із нами, але їй не дозволив Філіп.

А сам Філіп по-ведмежому обняв мене, а потім відпустив. Вони з Метью про щось тихо перемовились, і Метью кивнув головою.

– Я пишаюся тобою, Маттеусе, – сказав Філіп, на мить обійнявши його за плечі. Коли батько відпустив його, Метью трохи подався вперед, до нього, бажаючи хоч на мить продовжити цю близькість із Філіпом.

Та коли Метью повернувся до мене, його обличчя вже було спокійним та рішучим. Підсадивши мене у сідло, він легко, без видимих зусиль, скочив верхи на свого коня.

– Khaire, батьку, – сказав Метью, і в його очах блиснула сльоза.

– Khairete, Matthaios kai Diana, – відповів Філіп.

Жодного разу Метью не обернувся, щоб востаннє поглянути на батька, жодного разу не зігнув своєї випрямленої спини. Натомість він не зводив очей з дороги, вдивляючись у майбутнє, а не в минуле.

Я ж один раз обернулася, коли краєм ока помітила якийсь рух. То був Філіп. Він їхав уздовж сусіднього кряжа, рішуче налаштований не випускати свого сина з виду стільки, скільки було необхідно.

– Прощавай, Філіпе, – прошепотіла я на вітер, сподіваючись, що він почує.

14

-Ізабо? Що ти робиш? З тобою все гаразд?

– Аякже! – Зігнувши докупи обкладинки безцінної стародавньої книги, вона перевернула її і почала трясти.

Емілі Мазер із сумнівом поглянула на Ізабо. Бібліотека перебувала в стані повного хаосу. Решта шато блищала чистотою мов нова копійка, але ця кімната мала такий вигляд, немов нею щойно промчав смерч. Скрізь валялися книги. Наче хтось навмисне повитягував їх із полиць і порозкидав куди тільки можна було.

– Воно має бути десь тут. Він мав знати, що діти будуть разом. – Відкинувши випотрошену книгу, Ізабо простягнула руку за наступною. Емілі з її душею бібліотекарки було боляче дивитися, як над книгами отак знущаються.

– Не розумію – що ти шукаєш? – Піднявши кинутий фоліант, вона лагідно й обережно закрила його.

– Метью й Діана збиралися вирушити в 1590 рік. Тоді я була не вдома, а в Трірі. Філіп неодмінно мав дізнатися про нову дружину Метью і залишити мені про це звістку. – Волосся Ізабо, закривши майже все її обличчя, опускалося хвилями ледь не до талії. Вона роздратовано зібрала його в жмут і відкинула геть, щоб не заважало. Ретельно обдивившись корінець та сторінки своєї останньої жертви, вона розрізала останній аркуш гострим нігтем свого вказівного пальця. І, нічого не знайшовши, аж загарчала з досади.

– Але ж це книги, а не листи, – обережно зауважила Емілі. Вона не надто добре знала Ізабо, але досить добре пам’ятала моторошні розповіді про те, що витворяла мати Метью, перебуваючи в Трірі та інших місцях. «Матріарх» родини де Клермонів не була великою прихильницею відьом, і хоча Діана й довіряла цій жінці, Емілі все одно ставилася до неї з пересторогою.

– Я шукаю не листа. Ми ховали один одному послання серед сторінок книг. Коли він помер, я переглянула кожен том у бібліотеці, бажаючи знайти все, що нагадувало б мені про нього. Але, скоріш за все, я щось прогледіла.

– А, може, його там і не було на той момент, – озвався хрипкий голос із темного закутка біля дверей. Руде волосся Сари Бішоп було скуйовджене, а обличчя – біле мов крейда через тривогу й недосипання. – Коли Марта це побачить, у неї буде приступ. Добре, що Діани поруч немає. Вона б своєю лекцією про те, як слід зберігати книги, довела б тебе до стану отупіння. – Кішка на ім’я Табіта, яка всюди ні на крок не відходила від відьми, прожогом шмигнула у неї під ногами.

Тепер настала черга Ізабо здивуватися.

– Що ти хочеш сказати, Саро?

– Час – штука непевна й підступна. Навіть якщо все пішло згідно з планом, і Діана занесла Метью до першого дня листопада 1590 року, цілком може бути, що ще надто рано шукати звістку від твого чоловіка. А раніше ти його просто не змогла б знайти, бо тоді Філіп ще не встиг зустрітися з моєю небогою. – Сара ненадовго замовкла, а потім продовжила: – Гадаю, що Табіта зараз гризе саме ту книгу.

Табіта, втішена тим, що опинилася в домі з великою кількістю мишей та не меншою кількістю темних закутків, де можна було переховуватися, нещодавно захопилася дослідженнями меблів, штор та фіранок. Зараз вона сиділа на краєчку однієї з полиць бібліотеки й замріяно гризла куточок книжки в шкіряній обкладинці.

– Kakó gati! – скрикнула Ізабо, кидаючись до полиць. – Це ж одна з улюблених книжок Діани!

Табіта, яка ніколи не уникала конфронтації з іншим хижаком, за винятком Міріам, сильно вдарила книгу лапою, і та впала на підлогу. Кішка стрибонула вниз слідком, а потім стала, спершись на книгу передніми лапками, мов той лев, що охороняє цінну здобич.

– Це ілюстрована книга з алхімії, – зазначила Сара, забираючи манускрипт з-під кішки й гортаючи сторінки. Принюхавшись до обкладинки, вона сказала:

– Недивно, що Табіті забажалося пожувати її. Бо ця книга пахне м’ятою та шкірою, точнісінько як її улюблена іграшка.

На підлогу впав квадратик аркуша, складений учетверо. Залишившись без книги, Табіта схопила його своїми гострими зубками і тишком-нишком позадкувала до дверей.

Та Ізабо вже чекала на неї. Ухопивши Табіту за шкірку, вона висмикнула папірець з її зубів. А потім цьомкнула отетерілу кішку прямо у носа.

– Розумненька кицька. На вечерю матимеш рибку.

– Оце і є те, що ти шукала? – спитала Емілі, оглядаючи папірець. Він аж ніяк не виглядав вартим того, щоб через нього треба перевертати бібліотеку догори ногами.

Відповідь Ізабо була очевидною з того, як вона повелася зі знахідкою. Вона обережно розгорнула його, і він перетворився на п’ятидюймовий квадрат товстого паперу, густо списаний з обох сторін якимись символами.

– Він написаний якимось шифром, – сказала Сара. Узявши окуляри у смугастій, мов зебра, оправі, які висіли на мотузці у неї на шиї, вона насунула їх на носа, щоб краще придивитися.

– Ніякий це не шифр. Це грецька мова, – заперечила Ізабо, розгладжуючи аркуш тремтячими руками.

– І про що ж там ідеться? – поцікавилася Сара.

– Саро! – докірливо кинула їй Емілі. – Помовч! Це приватний лист.

– Цей лист – від Філіпа. Він бачився з ними, – схвильовано видихнула Ізабо, бігаючи очима по рядках тексту. Вона аж руку приклала до рота, а почуття полегшення, що відбилося на її обличчі, враз змінилося величезним здивуванням.

Сара чекала, поки вампірка скінчить читати. Це зайняло в Ізабо дві хвилини, що було майже вдвічі швидше, ніж розраховувала Сара.

– Ну, і як?

– Вони були з ним на свята.

«Уранці на Різдво Христове я попрощався з твоїм сином. Нарешті він щасливий, бо спарувався з жінкою, яка у всьому нагадує богиню і гідна його кохання», – прочитала вголос Ізабо.

– А ти впевнена, що він мав на увазі саме Діану та Метью? – Емілі ці рядки видалися якимись навдивовижу офіційними та маловиразними як для листування між чоловіком та дружиною.

– Так. Метью завжди був нашою проблемною дитиною, і ми постійно за нього турбувалися, хоча його брати та сестри потрапляли у ще гірші халепи. Моїм єдиним бажанням було побачити Метью щасливим.

– А згадка про «жінку, котра у всьому нагадує богиню» є, на мою думку, цілком прозорою і недвозначною, – погодилася Сара. – Не міг же він назвати Діану на ім’я і вказати при цьому, що вона відьма! Бо цілком могло статися, що цей лист міг потрапити й до чужих рук. От він і перестрахувався.

– Це іще не все, – продовжила Ізабо. – «Доля й досі має змогу і силу дивувати нас, моя розумнице. Боюся, попереду нас чекають важкі часи. У той нетривалий період, що залишився у моєму розпорядженні, я спробую зробити все, що зможу, щоб гарантувати безпеку твою і наших дітей та онуків – тих, ким уже маємо щастя втішатися, а також іще ненароджених».

Сара спитала, стиха вилаявшись:

– Ненароджених – я правильно зрозуміла? Чи «незроблених»?

– Так, ненароджених, – прошепотіла Ізабо. – Філіп завжди ретельно підбирає слова.

– Значить, цим він хотів щось сказати нам про Діану та Метью, – зробила висновок Сара.

Ізабо стомлено всілася на софу.

– Колись дуже-дуже давно ходили чутки про створіння, які відрізнялися від решти створінь. Вони були безсмертними і водночас могутніми. Приблизно в той час, коли вперше була підписана угода, дехто стверджував, начебто якась відьма народила дитинча, яке, подібно до вампіра, плакало кривавими слізьми. І кожного разу, коли воно робило це, з моря налітали люті вітри.

– Я ще ніколи про це не чула, – мовила Емілі й нахмурилася.

– Від цієї розповіді легковажно відмахнулися, як від чергового міфу, навмисне вигаданого для того, щоб сіяти страх серед створінь. Мало хто з нас зараз пам’ятає про це, а тих, хто вірить, що це можливо, іще менше. – Ізабо торкнулася листа, який лежав у неї на колінах. – Але ж Філіп знав, що це правда.

– Що – правда?

– Те, що відьма народила маньясанга. Бідолашне дитя страждало від голоду. Відьмина родина забрала в неї хлопчика і відмовилася годувати його кров’ю, вважаючи, що коли будуть силоміць годувати його молоком, то він не стане одним із нас.

– Метью не може не знати цієї історії, – зауважила Емілі. – Ти б розповіла йому про це, щоб допомогти в його дослідницькій роботі або хоча б заради Діани.

Ізабо похитала головою.

– Я не маю права розповідати йому такі історії.

– Ще б пак! Ти ж мусиш зберігати свої таємниці, Ізабо, – роздратовано кинула Сара.

– А ти свої, Саро! – скрикнула Ізабо. – Невже ти й справді гадаєш, що оті відьми – створіння на кшталт Сату і Пітера Нокса – анічогісінько не знають про цього хлопчика-маньясанга та його матір?!

– Ану припиніть! Обидві! – різко обірвала їх Емілі. – Якщо ця історія є правдивою, то про неї знають й інші створіння, і в такому разі Діані загрожуватиме велика небезпека. І Софії також.

– Її батьки належали до відьомського племені, але вона – демон, – зауважила Сара, згадавши про двійко молодят, що з’явилися у неї на порозі в Нью-Йорку напередодні Гелловіну. Ніхто не зрозумів, який стосунок мало це подружжя до обговорюваної таємниці.

– Демоном є й чоловік Софі, але донька їхня буде відьмою. Вони з Натаніелем – це ще одне свідчення того, що ми не знаємо, яким чином відьми, демони та вампіри репродукуються й передають свої здібності дітям, – занепокоєно сказала Емілі.

– Софі з Натаніелем – не єдині створіння, яким слід триматися подалі від Конгрегації. Добре, що Метью з Діаною зараз перебувають не тут, а в 1590 році, і їм не загрожує небезпека з боку Конгрегації, – похмуро мовила Сара.

– Але чим довше ці двоє залишатимуться в минулому, тим вищою буде імовірність того, що вони змінять сьогодення, – зауважила Емілі. – Рано чи пізно Метью з Діаною видадуть себе.

– Що ти маєш на увазі, Емілі? – поцікавилася Ізабо.

– Час змушений буде підлаштуватися під них, але не мелодраматично, як дехто вважає – відвернення війн, зміна результатів президентських виборів… Це проявиться у дрібничках, таких, наприклад, як ця звістка, що вигулькнула сьогодні з книги.

– Аномалії… – стиха мовила Ізабо. – Філіп завжди шукав у цьому світі аномалії. Саме тому я й досі читаю газети. Ми виробили звичку продивлятися їх кожного ранку. – Вона заплющила очі, поринувши у спогади. – Звісно, Філіп віддавав перевагу спортивній хроніці, а також новинам освіти. Філіп дуже переймався тим, що діти вивчатимуть у майбутньому. Він започаткував стипендії для вивчення грецької та філософії, а також фінансував вищі навчальні заклади для жінок. Мені це завжди видавалося дивним.

– Він шукав Діану, – раптом сказала Емілі з упевненістю людини, обдарованої здатністю ясновидства.

– Можливо. Одного разу я спитала його, чому він так цікавиться поточними подіями і що сподівається знайти в газетах. А Філіп відповів, що дізнається про це тоді, коли побачить те, що шукає, – відповіла Ізабо. Вона сумно посміхнулася. – Він любив свої таємниці й часто казав, що якби була можливість, то став би детективом, як Шерлок Холмс.

– Нам слід потурбуватися про те, щоб знайти всі ці маленькі часові відхилення, перш ніж про них пронюхає Конгрегація, – сказала Сара.

– Я скажу про це Маркусу, – погодилася Ізабо, кивнувши головою.

– Тобі таки треба було розповісти Метью про отого хлопчика зі змішаного шлюбу, – ніяк не могла вгамуватися Сара.

– Мій син кохає Діану, і якби Метью дізнався про того малюка раніше, він би відмовився від неї, щоб не наражати на небезпеку її та дитину.

– Бішопи не такі прості, як ти гадаєш, Ізабо. Якби Діана бажала твого сина, вона все одно знайшла б, як зробити його своїм.

– Діана дійсно бажала його, і тепер вони належать один одному, – підкреслила Емілі. – Але нам не слід ділитися цією звісткою тільки з Маркусом. Треба й Софі з Натаніелем повідомити.

Сара та Емілі пішли з бібліотеки. Вони зупинилися в колишній кімнаті Луїзи де Клермон, розташованій по сусідству з апартаментами Ізабо на тому ж поверсі. Сарі здавалося, що часом у цій кімнаті відчувався Діанин запах.

Вони пішли, а Ізабо залишилася й почала збирати книги і ставити їх назад на полиці. Коли в кімнаті знову запанував порядок, вона повернулася до софи і взяла в руки листа від свого чоловіка. Там було більше, ніж вона відкрила двом відьмам. Ізабо перечитала завершальні рядки.

«Та годі про неприємне. Мусиш бути обережною, щоб мати змогу разом із ними насолоджуватися майбутнім. Уже минуло аж два дні відтоді, як я нагадав тобі, що ти й досі є володаркою мого серця. Хочеться казати тобі про це кожної миті, щоб ти не забувала ні цього, ні імені чоловіка, який довіку буде побожно промовляти твоє ім’я.

Філіпос».

В останні дні свого життя Філіп часом не міг пригадати свого імені, вже не кажучи про її ім’я.

– Дякую тобі, Діано, – прошепотіла вона в нічну темряву, – за те, що повернула його мені.

Кілька годин по тому Сара почула нагорі якийсь дивовижний звук, схожий на музику, але то була більш ніж музика. Спотикаючись, вона вискочила з кімнати і застала у коридорі Марту в старому ворсистому халаті з жабкою, вишитою на кишені. На її обличчі світилася радість, змішана з печаллю.

– Що це? – спитала Сара, дивлячись угору.

Жодна людина була неспроможна видати такий прекрасний та тужливий звук. Мабуть, на дах усівся янгол, не інакше.

– То Ізабо знову співає, – пояснила Марта. – Після смерті Філіпа вона робила це лише один раз: коли ваша племінниця була в небезпеці і її треба було повернути у цей світ.

– Із нею все гаразд? – У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

– Спів – то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.

Розділ III Лондон: Блекфраєрс

15

– Схоже на якогось скаженого їжака, – зауважила я. Лондонський обрій повнився голкоподібними шпилями, що стирчали з безладної купи навколишніх будинків. – А це що таке? – охнула я, показуючи на широченну кам’яну брилу, проштрикнуту високими вікнами. Високо над дерев’яним дахом стирчав якийсь закіптюжений пеньок, який враз спотворював геть усі пропорції споруди.

– Це – собор Святого Павла, – пояснив Метью. То не був шедевр Крістофера Рена з білим куполом, чию масивну будівлю зазвичай ховали з виду офісні споруди. А старий собор Святого Павла, що примостився на вершечку найвищого лондонського пагорба, було видно увесь і відразу. – У шпиль вдарила блискавка, і дах будівлі зайнявся. Англійці вважають чудом, що увесь собор не згорів геть дотла.

– А французи – і це не дивно – вважають, що то була караюча Божа десниця, – зауважив Гелоуглас. Він зустрів нас у Дуврі, заволодів чиїмось човном у Саутварку і заповзято веслував, піднімаючи човен разом із нами проти течії. – Не дивно також, що Бог, проявивши таким чином, кого Він підтримує, а кого – ні, не потрудився виділити кошти на ремонт пошкодженої споруди.

– І королева не виділила. – Метью, увесь час тримаючи руку на ефесі свого меча, не зводив очей із причалів по обидва боки берега.

Я собі навіть уявити не могла, що попередня будівля собору Святого Павла була такою великою. Я ущипнула себе. Цю процедуру я проробляла постійно відтоді, як помітила Тауер (котрий без хмарочосів, що оточували його в наші дні, також здавався гігантським) і Лондон Бридж (який виконував функцію підвісного торгового ряду). Багато сцен, ландшафтів та звуків вразили мою уяву з тих пір, як ми прибули до минулого, але коли я вперше побачила старовинний Лондон, то у мене просто перехопило подих.

– А ти впевнений, що не хочеш причалити десь у місті? – Відтоді як ми залізли в човен, Гелоуглас увесь час кидав натяки про те, що запропонований ним план дій є найкращим.

– Ми прямуємо до Блекфраєрса, – твердо відказав йому Метью. – Решта може почекати.

Видно було, що Гелоугласа ця фраза не переконала, але він веслував і веслував, аж поки ми не дісталися найдальших західних околиць старого міста, оточеного стіною. Там ми причалили до крутих кам’яних східців. Нижні сходинки зникали під водою, а зовнішній вигляд верхніх не залишав сумнівів у тому, що й вони зникнуть під водою під час припливу. Гелоуглас кинув линву кремезному чолов’язі, який розсипався перед ним у подяках за те, що його човен повернули цілим та неушкодженим.

– Бачу, ти звик подорожувати лишень у чужих човнах, Гелоугласе. Може, Метью варто подарувати тобі на Різдво човна? – сухо зауважила я. Повернувшись в Англію, де користувалися старим календарем, ми отримали змогу відсвяткувати Різдво вдруге протягом цього року.

– І позбавити мене однієї з моїх нечисленних утіх? – весело вишкірився Гелоуглас крізь свою бороду. Племінник Метью подякував власнику човна і кинув йому монету, чий розмір та вага враз змінили його початкову стурбованість на задоволену посмішку.

Від причалу ми пройшли крізь арку на Вотер-Лейн – вузеньку криву вуличку, де тісно стояли крамниці та житлові будинки. Кожен наступний поверх будинків дедалі більше нависав над вулицею, нагадуючи комод із висунутими горішніми шухлядами. Цей ефект посилювався білизною, килимами та ганчірками, що звисали з вікон. Усі поспішали скористатися незвично ясною й відносно теплою погодою, щоб провітрити помешкання та одяг.

Метью продовжував міцно тримати мене за руку, а Гелоуглас ішов з мого правого боку. Картини та звуки линули до нас звідусіль. На стегнах та плечах перехожих гойдалося вбрання з матерії насичено червоних, зелених, коричневих та сірих кольорів; вони відсмикували свої спідниці та накидки від брудних коліс візків, але ті знову чіплялися за пакунки та зброю інших перехожих. Дзенькіт молотків, іржання коней, далеке мукання корів і звук металу по бруківці – все це змагалося за нашу увагу, намагаючись нею заволодіти. Десятки вивісок з янголами, черепами, приладдям, яскравими фігурами та всілякими міфологічними постатями кувікали й скрипіли, гойдаючись на вітрі, що повівав із води. Причеплена до металевого стержня, над моєю головою крутилася вивіска. Вони була прикрашена зображенням білого оленя, чиї тонкі роги оповивала золотава стрічка.

– Ми прийшли, – сказав Метью. – «Олень і Корона».

Будівля була наполовину зроблена з деревини, як і більшість споруд на цій вулиці. По обидва боки аркового проходу виднілися кілька вікон. Із одного боку арки заповзято працював чоботар, а з протилежного якась жінка одночасно наглядала за кількома дітьми, клієнтами та гросбухом. Вона коротко кивнула Метью.

– Дружина Роберта Гоулі залізною рукою царює над його учнями та клієнтами. У закладі «Олень і Корона» ніщо не відбувається без відома Маргарет, – пояснив Метью.

Я зробила вузлик на пам’ять – за першої ж нагоди встановити з цією жінкою дружні стосунки. Арковий прохід вів до внутрішнього двору споруди, і в щільно напакованому Лондоні то була величезна розкіш. А в тому дворі була іще одна визначна рідкість: колодязь, що забезпечував мешканців закладу чистою питною водою. Хтось скористався тим, що двір виходив на південь: повидирав стару бруківку і влаштував натомість город, рівненькі порожні грядки якого терпляче очікували весни. У старому сараї біля спільного нужника кілька праль займалися своєю роботою.

Зліва виднілися гвинтові сходи, що вели до наших номерів на другому поверсі, де на широкому сходовому майданчику нас уже гостинно чекала Франсуаза. Вона широким рухом розчинила товсті двері до апартаментів, протиснувшись повз серванти з дірчастими боками. До однієї з ручок серванта був прив’язаний общипаний гусак зі зламаною шиєю.

– Нарешті! – Назустріч нам, сяючи від радості, вийшов Генрі Персі. – Ми чекали на вас кілька годин. Моя добросерда матінка послала мені гусака. Прочула, що зараз у місті сутужно з птицею і занепокоїлася, що ви ходитимете голодні.

– Радий тебе бачити, Холе, – посміхнувся Метью і кинув погляд на гуску. – Як ся має твоя матінка?

– Зла, як мегера, як і завжди на Різдво, прошу пана. Більшість членів родини знайшли привід кудись податися, аби вдома не бути, а мене ув’язнили тут на втіху королеві. Її величність крикнула через усю залу для прийомів, що далі П-П-Петворта мене пускати не можна. – Від цієї згадки Генрі аж заїкатися став і враз спохмурнів.

– Зате ми з великою радістю відсвяткуємо з тобою Різдво, Генрі, – заспокоїла його я, знімаючи накидку і входячи в кімнату, де атмосфера повнилася запахами спецій та свіжої глиці.

– Дякую, що запросили мене, Діано, але моя сестра Елеонора та брат Джордж зараз у місті, і мені б не хотілося, щоб вони терпіли вибрики королеви самі, без мене.

– Ну побудь із нами хоча б сьогоднішній вечір, – попросив його Метью, підводячи Генрі до затишного тепла і світла, котрі линули від каміна, – і розкажи, що тут сталося, поки нас не було.

– Та тут усе тихо, – бадьоро доповів йому Генрі.

– Тихо? – Важко гупаючи ногами, Гелоуглас піднявся сходами і зміряв графа крижаним поглядом.

– Марлоу зараз сидить у «Капелюсі Кардинала», намагаючись збути свої вірші отому жалюгідному писаці зі Стратфорда, який проходу йому не дає, сподіваючись стати драматургом. А наразі ж Шекспір поки що вдовольняється тим, що вчиться підробляти твій підпис, Метью. Згідно з записами власника постоялого двору, минулого тижня ти пообіцяв оплатити Кітові рахунки за житло та харчі.

– Я лише годину як від них вийшов, – заперечив Генрі. – Кіт уже знає, що Метью з Діаною мали прибути сьогодні вдень. Вони з Вілом обіцяли поводитися як годиться і не викидати коників.

– Тоді все ясно, – саркастично кинув Гелоуглас.

– Це ти постарався, Генрі? – поцікавилася я, глянувши з коридору в наші основні апартаменти. Хтось порозкладав гостролист, плющ та глицю довкола каміна та вікон і висипав їх купою посередині дубового столу. Камін був закладений свіжими дровами, і в ньому весело потріскував і сичав вогонь.

– Нам із Франсуазою хотілося, щоб на ваше перше Різдво у вас був святковий настрій, – сказав Генрі, ніяково червоніючи.

Умови проживання в готельчику «Олень і Корона» були найкращими як для міського житла шістнадцятого сторіччя. Його західне вікно з багатьма шибками виходило на Вотер-Лейн. Воно чудово годилося для спостереження за людьми, бо його основа мала в собі сидіння з м’якими подушечками. Стіни були утеплені різьбленими панелями, кожна з них покрита в’юнкими квітами та лозами.

Меблів у кімнаті було небагато, зате доброї роботи. Біля каміна гостей чекали широкий ослін та двоє глибоких крісел. Дубовий стіл посеред кімнати мав навдивовижу вишуканий вигляд. Він був три лише фути завширшки, але досить довгий, з ніжками, прикрашеними витонченими обличчями каріатид та герм. Над столом висів брус, заставлений свічками. Його можна було опускати й піднімати за допомогою канатно-блочного механізму, що звисав зі стелі. Із фасаду гігантського серванта з широким асортиментом глеків, глечиків, чашок та чарок шкірилися вирізьблені левині голови. Як і має бути в оселі вампірів, тарілок у тому серванті було дуже мало.

Перш ніж ми сіли за смаженого гусака, Метью показав мені нашу спальню та свій приватний кабінет. Обидві ці кімнати розташовувалися напроти передпокою. Гострокінечні вікна виходили у двір, завдяки чому в кімнатах панувала світла й незадушлива атмосфера. У спальні було тільки три предмети обстановки: широке ліжко з різьбленим бильцем та високим дерев’яним балдахіном, висока білизняна шафа з панельними боками та дверцятами, а також низький довгастий комод, що стояв під вікном. Комод був замкнений, і Метью пояснив, що в ньому зберігався його обладунок та деяка кількість додаткової зброї. Генрі та Франсуаза вже й тут встигли побувати: на палях балдахіну вився плющ, а гілочки гостролисту вони прив’язали до бильця.

Тоді як наша спальня мала такий вигляд, наче там майже ніхто не бував, із вигляду кабінету Метью можна було виснувати, що цією кімнатою користувалися досить часто. Там виднілися кошики з папером, торбинки та коробки з письмовими перами, глечики з запасом чорнила та кількість воску, достатня для того, щоб з неї виготовити кілька десятків свічок. Отриманої ж кореспонденції, яка чекала на прочитання, було так багато, що від одного її виду мені стало зле. Перед столом із висувними дошками стояло зручне на вигляд крісло з похилою спинкою та вигнутими підлокітниками. За винятком важких ніжок столу з їхніми випуклими різьбленими прикрасами, все інше в кімнаті було простим та практичним.

Хоча мені й стало зле, коли я побачила купу паперової роботи, яка чекала Метью, вираз його обличчя був абсолютно безтурботним.

– Усе це може почекати. На Різдво відпочивають навіть шпигуни, – сказав він мені.

За вечерею ми іще поговорили про останні подвиги Волтера та жахливу ситуацію з вуличним рухом у Лондоні, тримаючись подалі від серйозніших тем, таких як останній запій Кіта та винахідлива хитрість із боку Вільяма Шекспіра. Коли прибрали тарілки, Метью відтягнув від стіни невеличкий гральний стіл. Діставши з шухлядки під стільницею колоду карт, він почав учити мене грати так, як грали в Єлизаветинську добу. Генрі щойно переконав Метью та Гелоугласа побавитися в «драконову пащеку» – небезпечну гру, під час якої підпалюють родзинки у тарілці з бренді й закладаються на те, хто зможе з’їсти їх найбільше, – як під вікнами почулися різдвяні пісні. Колядники тягнули хто куди, а ті, хто слів не знав, вставляли в рядки непристойні подробиці інтимного життя Марії та Йосипа.

– Ось, тримайте, мілорде, – сказав П’єр, даючи Метью торбинку з монетами.

– А тістечка у нас є? – спитав Метью у Франсуази.

Вона поглянула на нього так, наче він з’їхав з глузду.

– Звісно, у нас є тістечка. Вони – в новому харчовому серванті біля сходового майданчика, щоб їхній аромат нікого не турбував, – відповіла Франсуаза, показуючи рукою в бік сходів. – Минулого року ви почастували їх вином, але зараз, бачу, спиртне їм уже не потрібне.

– Піду з тобою, Метью, – визвався Генрі. – Люблю послухати гарну пісню напередодні Різдва.

Поява Метью та Генрі унизу позначилася відчутним сплеском голосової активності співців – вони загорлали іще гучніше. Коли ж колядники так-сяк дотягнули пісню до кінця, Метью подякував їм і роздав монети. Генрі ж роздав тістечка, що супроводжувалося численними поклонами та тихими «Дякую, ясновельможний пане!», бо вже встигла поширитися чутка про те, що перед ними – сам граф Нортумберлендський. Колядники рушили далі, пересуваючись одним їм відомим маршрутом, котрий, як вони сподівалися, і цього року принесе їм щедрий врожай монет, напоїв та наїдків.