Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 27. Про холодну страву

Харків, вулиця Куликівська

Запрошення на обід адвокат Сокольський прийняв.

Чечель переїхав до Ковалевських, бо в «Гранд-готелі» після недавніх подій лишатися не збирався. Хотів узагалі вибратися з Харкова чимшвидше. Затримали обставини, яких не перебороти. Найперше – поліцейське розслідування.

Платон ще жодного разу з часу вигнання й вимушеного кочового життя не почувався настільки невидимим. Драма відбулася в його люксі, слідчий мусив його опитати – але розмова велася не під протокол. Більше того: перш ніж говорити з ним, поліцейський кудись надовго відлучився. Потім перелічив питання, які просив прояснити. Жодного разу не звернувся на ім’я чи прізвище. Слухав з таким виглядом, ніби відбував нудний ритуал чи покарання. Нічого ніде підписати не дав. Попередив, аби Чечель лишався на місці, в межах досяжності. Й одразу ж заперечив сам собі: якщо є потреба залишити Харків, можна це зробити, навіть не поставивши владу до відома.

Чечель розгубився, бо справді не знав, як краще діяти. Тим часом на допомогу прийшла вдова Ковалевського – зовиця Христина дуже просила затримати рятівника в гостях так довго, як у нього стане терпцю. Платонові від того стало ніяково. Він спробував пояснити: не врятував Сергія Івановича, навпаки, не вберіг. На що отримав категоричне:

– Берегти мого чоловіка не мусили. Серж сам чудово дбав про себе. А Христину врятували від неминучої смерті. Не ображайте, не відкидайте гостинну руку. Будьте як удома. Серж дуже б того хотів.

Чечель оселився у квартирі на Куликівській, зайнявши кімнату, звідки не так давно забрав свої нечисельні пожитки. «Даймлер» удова прилаштувала в гараж і, попри протести гостя, оплатила оренду до кінця березня. А Платон раптом зрозумів: йому нема куди особливо податися далі. Так само як було наприкінці минулого року, по залагодженні справи Ковалевських.

Тим часом луна від справи з грушівським перевертнем після несподіваної, справді сенсаційної розв’язки пішла не лише Харківською губернією. До міста поквапилися звідусіль газетярі – відомі, маститі репортери та початківці, котрі бажали зробити собі на цій гучній історії ім’я й почати з неї кар’єрне зростання. Хвилю особливого інтересу швиденько осідлав Арсен Сокольський. Виграти процес не мав шансів жоден адвокат, але тут важливіше не проґавити можливість опинитися в центрі загальної уваги. Тим більше Сокольський певним чином був до справи причетний – Лихоліти були його клієнтами, і тепер він без особливих перешкод отримав доступ до раптово воскреслого професора. Як наслідок, тримав руку на пульсі, мав змогу стежити за перебігом подій, отримував новини з перших вуст.

Натомість Чечель був від усього ізольований.

Два дні по тому, коли трошки вляглося, він навідав Наталю Мухортову. Вона отримала свою порцію газетної слави, хоча захвату від того не відчувала. Для поліцейського слідства, а в подальшому – прокурора, судді та присяжних полковнича вдова стала одним із ключових свідків. Адже для всіх, зокрема й репортерів, вона стала тією самою неймовірно проникливою жінкою, котрій вдалося зняти машкару з Мілкусів. Виявити, що насправді вони – батько й донька, які видавали себе за чоловіка-мільйонера та його молоду дружину. Втім, воскреслий професор таки справді виявився мільйонщиком. Фальшиві документи й вигадані біографії зовсім не означали, що на справжніх рахунках не лежать справжні гроші.

– Я видала ваші здогади за свої. Ви ж не розгніваєтесь, Платоне Яковичу?

– Аж ніяк, Наталю Дмитрівно. Аби ви повели все правильно й логічно.

– Поліція знає: я зрозуміла, що нас із Федором Федоровичем спритно обдурили. Ми не були на прийнятті, не купували благодійних білетиків. Та все одно чомусь дістали запрошення від Мілкусів. Далі трошки прибрехала. Мовляв, звернула увагу на дивну обставину – всі гості-чоловіки були присяжними на одному давньому суді. І зовсім розійшлася: Федір Федорович любив зберігати газети з публікаціями про гучні процеси, до яких мав стосунок. На щастя, знайшла одну таку, з фотопортретом матері й доньки Лихолітів. Дівчинка нагадала мені нещасну Іду… хоча це неправда. Ходжу тепер щодня на службу, замолюю гріхи. Зробила щедру пожертву на храм, на сиротинець.

– Ви вчинили так, як хочуть усі довкола, – визнав Чечель. – Грішники де завгодно, тільки не тут, у цій кімнаті.

– До «Гранд-готелю» ми з Авакумовими прийшли встановити істину. В поліцію не зверталися, аби не пекти раків потім, якщо всі наші підозри й висновки виявляться дурнею. Але викритий нами лже-Мілкус раптово напав на нас. Георгій Андріянович завбачливо прихопив зброю. Обидва люкси винайняті й оплачені Мілкусами. Ви ніде не фігуруєте.

– Ніхто не питав, для чого парі два номери поруч?

– Дивацтва тих, хто платить гроші, ніколи нікого не цікавлять. Ані в Харкові, ані в цілому світі.

Більше пані Мухортова не сказала нічого – та й не могла сказати.

Саме тому Платон не витерпів – попросив і отримав у Ковалевських дозвіл запросити Сокольського. Адвокат може розказати найбільше. Чечель мав відповідь не на все, пробіли міг заповнювати лише власними здогадами.

Між першим і другим тостами за столом точилася стримана, підкреслено ввічлива світська бесіда.

Коли Платон, якого господині попросили керувати, налив по третій, Софія Іванівна звернулася до адвоката:

– Шановний Арсене Титовичу, ми з Христиною Павлівною, сестрою загиблого хазяїна цього дому, хочемо просити вас не тримати зла на нашого чоловіка й брата. Серж не був за життя жорстокою людиною. Мав певні принципи, власні погляди. Рішення щодо винуватості вашої клієнтки ухвалив не під чиїмось тиском. Він навіть уявити не міг, що слідство велося абияк.

– Не він один, – сухувато відповів Сокольський. – Хоча за чужий гріх убивства він та інші заплатили власними життями. Але поставимо крапку. Я не маю жодного упередження до пана Ковалевського.

– Дякую, – сказала Христина.

– Ми чули, вбивця говіркий, – мовила Софія Іванівна.

– Перше, що почули від Іллі Юхимовича Лихоліта, – з втратою Сашеньки він утратив усе, що мав. Тому готовий розказати все, про що питатимуть. І визнати все, що зробив. За умови справедливого покарання для вбивць його дружини й доньки.

– Авакумових можливо судити? – спитав Платон.

– Доказів провини пані Авакумової не зібрали й тоді. Зрозуміло, у тому напрямку ніхто нічого й не шукав. – Сокольський покрутив чарку довкола осі. – Я теж, признатися, не дивився в той напрямок. Можу хіба повторити: Авакумову кортіло чимшвидше покарати вбивцю свого улюбленця. Ну, це як зазіхнути на власність, даруйте за цинізм. Думка, що він міг покривати когось близького, час від часу спадала. Але розбивалася об питання – кого. Нарешті, слідство, суд і подальша смерть Іди відбулися дуже швидко. Махати кулаками після бійки, встановлювати істину… Я адвокат, який програв процес, не більше. Проковтнув, та скоро затягнули інші справи. Віддаю належне талантам Платона Яковича. За короткий час розкрити вбивство, яке не розкривали десять років.

– Хай вас, Арсене Титовичу, – відмахнувся Чечель. – У мене теж нема доказів. Лише припущення. Знав від Сержа, що Авакумов із дружиною домовилися дозволяти одне одному позашлюбні пригоди. Обох усе влаштовувало доти, доки чиїсь, гм, пустощі не випливуть назовні. Та маю підозру, жоден із них не врахував важливої обставини. Ревнощів.

– Ревнощів? – У Христининому запитанні чувся сумнів. – І хто ж кого…

– Теж припущення, і доведеться його або прийняти, або ні. Хоча щось підказує: було саме так. Отже, Авакумов переконався, що молоденький актор-красунчик не піддається на спокуси. Думаю, робив кілька невдалих спроб. Міг охолонути до протеже, бо ж не збирався домагатися прихильності силою. Аж раптом Адоніс сподобався Олені Луківні. Тут пішло краще. Проте ділити молодого коханця вона ні з ким не хотіла. Адоніс зазнався, порушив угоду, закрутив зі значно молодшою. З’ясування стосунків завершилося вбивством. Скоїла його дружина Авакумова в стані афекту, але ж це не змінює нічого. Того дня її напевне бачили в театрі за лаштунками. Проте, по-перше, її там часто бачили. А по-друге, дружина головного мецената поза підозрами, як і дружина Цезаря.

– Згоден. Тим більше що їхня реакція на ваші звинувачення красномовна, – нагадав адвокат. – Утім, змушений з сумом визнати: доказів провини пані Авакумової як не було, так і нема. Ну, була коханкою молоденького актора. Ну, є у вас свідок, старий актор-алкоголік. Тим не менше Лихоліт, якого пропоную далі все ж звично іменувати Едвіном Мілкусом, уперто звинувачує обох.

– Йому обіцяли віддати Авакумових під суд?

– Поліція всіляко обходить це питання. Що не заважає Мілкусу зізнаватися в скоєному. Там зізнань на цілий ро`ман.

– Недарма ж його порівнювали з новітнім графом Монте-Крісто, – завважив Платон. – Дуже схожий підхід до помсти.

– Чекав нагоди десять років. Маємо підтвердження приказці про помсту як страву, що краще смакує холодною. Між іншим, до мене як до адвоката вже підкотилися люди від видавця Ситіна[42]42
  Ситін, Іван Дмитрович (1851—1934) – книговидавець, просвітник, один із найбільших у Російській імперії виробників книжок та брошур популярних напрямків.


[Закрыть]. Хочуть почати перемовини, аби продав свою історію для сенсаційного ро`ману. Можна подумати, Мілкусу потрібні гроші.

– До речі, звідки вони в нього?

Сокольський випив, промокнув губи серветкою, розстебнув ще один ґудзик на жилетці.

– Хтозна, раптом погодиться й це все перетвориться на ро`ман. Отам буде маса подробиць. Я вже того наслухався. З вашого дозволу, повідаю стисло.

Жінки дружно кивнули.

Чечель не заперечував.

– Справа така… – Адвокат вмостився зручніше. – Восени одна тисяча дев’ятсот п’ятого року в каторжній тюрмі зустрілися троє. Перший – Степан Харитонов, революціонер, насправді ж терорист, грабіжник та вбивця. Другий – Гордій Коновал, теж революціонер і грабіжник, але рангом менший. Третій – Ілля Лихоліт, колишній професор Харківського університету, викладач німецької мови, вдівець, засуджений через непереборне бажання помститися присяжним за вирок його дружині, котрий де-факто став смертним. Навесні наступного року Харитонов підбиває двох друзів на втечу. Коновалу не щастить, його вбивають. А Лихоліт за кілька місяців розігрує власну загибель. Він виривається на волю задля того, аби зникнути назавжди. Його мають поховати – аж тоді почне крок за кроком готувати свою витончену холодну страву. На той час Лихоліт уже знає, де донька. Вона пише йому листи в Нерчинськ. А він, щойно втекли, за допомоги підпільної пошти, якою користуються терористи, дає знати Сашеньці – він на волі, вона теж має накивати п’ятами й зникнути. Батько й донька домовились про зустріч і за якийсь час справді зустрілися в певному місці нашої, – зробив рукою коло, – безкрайньої імперії. Зв’язки Харитонова допомогли зробити фальшиві документи. Наступний етап – гроші. Вони повернулися сюди, ближче до знайомих місць. Погодьтеся, Платоне Яковичу, не лише злочинців та втікачів тягне туди, де народився чи довго жив.

– Дозвольте! – Чечель не стримався, клацнув пальцями. – Пограбування поштового вагона! Сім років тому, глибока осінь! Перегін між Москвою та Харковом! Мільйон Земельного банку! Харитонов тоді ліквідував спільників і пірнув глибоко на дно!

– Ось вам і початковий капітал Едвіна Мілкуса, – підхопив Сокольський. – Надалі називатиму всіх так, як ви їх знаєте, задля зручності, аби не мандрувати в прізвищах. Трійця після такого зухвалого грабунку, в тому числі – спільників Носка, вирішила забратися за кордон. Найкраще батько з донькою почувалися в Німеччині, мову обоє знали бездоганно.

– І цієї підказки не помітив, – перервав Платон. – Хоча інші так само обдурилися. Були моменти, коли мені здавалося: чоловік у візку чудово розуміє присутніх. Ясно тепер, для чого окуляри, іще й з затемненням. Елемент маскування, ховав вираз обличчя та емоції. Але даруйте, не стримався.

– То нічого, – відмахнувся адвокат. – Отже, Європа відкрила в Мілкуса ділові таланти. Він запропонував Носку забути про анархістське минуле. За досить короткий час зміг заснувати фірму, легалізував награбоване. Справді згодом навідали Америку, бо вже тоді виношував плани постати в Харкові загадковою особою з-за океану. Це забирало час, та Мілкус не квапився. Йому важливіше було заплутати сліди й напустити чимбільше туману. А шукати якісь сліди далеко за океаном…

– Справді, такі злочинні розуми описують автори бульварних романів. Почитую на дозвіллі, маю слабкість, – зізнався Чечель.

– Далі ви знаєте… – Адвокат жестом попросив оновити келишок, Платон не забарився. – Мілкус увесь час тримав у голові коновалівську страшилку про перевертня. Він навів довідки й дізнався: маєток у Грушівці після погрому так і не оживили. На той час вони з Серафимою вже вдавали немічного мільйонера й молоду дружину. Також роки зіграли на користь: зовні обоє помінялися від того, якими їх могли пам’ятати в Харкові. Навіть не так: доньку Іди Лихоліт не згадає з вигляду жодна людина. Сам же Мілкус повністю перевтілився. Вигаданий параліч, як ви відчули на собі, дуже допоміг збити усіх із пантелику. І маскування, ви маєте рацію.

– Вбивав він сам. – Чечель налив і собі. – Я марно шукав спершу перевертня, потім – його спільника серед гостей.

Удова кахикнула, усі запитально глянули на неї.

– Ви кажете, покарати збиралися лише чоловіків… Із моїм Сержем разом… – Вона говорила, мовби ступала по льоду. – Для чого тоді запрошувати ще й дружин? Я… Зрозумійте, я теж могла бути там. Їх… нас… Мілкуси теж прирекли?

– До речі, мудре питання, – погодився Сокольський. – Забагато свідків. Воно мене переймало. Та й Платона Яковича, хіба ні?

– Забагато свідків, – підтвердив Чечель.

– Я спитав у Мілкуса й про це. Пояснення просте і жорстоке. Він хотів… – Адвокат шукав слова. – Він… вони обоє бажали, аби чоловіки, винні в загибелі їхньої дружини й матері, помирали на очах у власних дружин. Вивихнута логіка, психопатична, визнаю. Проте Мілкусу кортіло, щоб дружини пережили те саме, що свого часу пережив він, утративши Іду. Донька не заперечувала.

– Крім того, кількість народу мала, за задумом, сприяти паніці, – додав Платон. – Можливо, згодом питатиму у вас, Арсене Титовичу, про первісний план трійці. Єдине, у чому переконаний, – кінець грудня, коли у всіх святковий настрій і метуть сніги, обраний навмисне. Та насправді це не важливо. Бо я виявився незваним і нежданим гостем. Коли говорив про розіграну спеціально для мене виставу, не припускав – її старанно грають одразу троє. Тож загальний задум не міняли, хіба зважили на присутність сищика. Ще й сищика з репутацією, про яку трійця нічого не знала і яка стала відкриттям. Адже останні роки вони вживалися в ролі за далекими кордонами. Тож треба було терміново вносити зміни з огляду на мою присутність. Думаю, я не мав стати жертвою. Навпаки, усе мусило відбуватися ледь не на моїх очах. На самого Мілкуса теж слід було замахнутися. Він збирався вціліти дивом, і таку виставу вони теж показали. Але давайте трошки назад, до Мілкусової сповіді. Григоренка вночі надвір виманив управитель?

– Так. Кокаїн його подружці підкинув теж він. – Сокольський обмежився такою відповіддю.

– Дозвольте тепер мені. Все ж таки сищик я, тож маю певні здогади. Вбивця, уже озброєний залізною пазуристою рукавичкою, підстеріг Григоренка. Наступний – лікар Лавров. Його господар убив тим-таки способом у власній спальні. Затим вибив вікно й обставив усе, як задумано. Носок уже залишив сліди за вікном. Та зробив це раніше, взуття встигло висохнути. А в темряві, ще й під час паніки, ніхто не придивлявся особливо. Далі – Мухортов. Поки ми готували вилазку, Мілкус і Серафима зачинилися в бібліотеці. Звідти, з вікна, господар вибрався назовні. Я правильно міркую?

– Навіть дуже, мовби бачили на власні очі. Вбивця розповів мені все в деталях, – підтвердив адвокат. – А ви, пане Чечель, подобаєтесь мені що далі, то більше.

– Впоравши полковника на очах у Носка, вбивця без перешкод повернувся всередину. Тут найскладніше: ми з Ковалевським оббігали будинок з обох боків. На когось із нас міг нарватися. Але управитель недарма погнав Мухортова саме ліворуч. Там є спуск до льоху, можна пройти всередину й зайти назад через кухню. Туди заносили тіло Григоренка, і якби ж то мені трошки уважності…

– Не картайте себе. Вам навмисне не давали передиху й навіть нормального сну. Дві доби в пеклі – коли нема змоги видихнути, не те щоб зважено оцінити все довкола.

– Я не люблю опинятися в ситуаціях, коли з мене роблять дурня, – а я тим дурнем і є! – Чечель роздратовано, різким рухом перехилив чарку, тут же перепросив жінок: – Не звертайте на мене уваги. Я злий на себе. Це не дає мені шансів зрозуміти вбивцю та його доньку. Вона ж схвалювала всі дії батька. Вони планували разом, і, припускаю, деякі… – він зам’явся, щоки враз запалали,– …деякі ідеї йшли від неї.

– Зараз ви попри бажання шукаєте виправдання їхнім діям, – пояснив Сокольський. – Марно. Не варто цього робити. Так ви хочете виправдати ще й власні прорахунки. З Ідою Лихоліт учинили несправедливо. Злочин – на совісті Георгія Авакумова, який за неймовірним збігом обставин не постраждав. Ба більше: скоїв інший, застрелив молоду жінку. Нехай аферистку та авантюристку. Нехай спільницю жорстокого вбивці. Та ось він, невеликий, але шанс покарати його бодай за щось. Ну, чи хоча б ускладнити йому життя. Ви всі, Платоне Яковичу, мали справу з перевертнем. Не з одним – одразу з трьома.

Вдова знову кашлянула.

– Так розумію, спільника, управителя чи хто він там, вони позбавилися навмисне?

– Не хотіли до останнього. – Сокольський кивнув. – Мілкус визнав, що досі шкодує. Наполягла Серафима. Знову ж таки, через пана Чечеля. Йому, а з його руки – поліції треба було віддати вбивцю. І потім, Мілкуси планували повернутися до Європи й назавжди забути про кримінал. Носок – не з тих, зовсім іншого поля ягода. Дратував, підбивав на авантюри… Його просто розміняли, як ферзя в шаховій партії, аби вберегти короля.

Чечель хотів ще щось сказати.

Його розпирало, почуте зовсім не заспокоювало. Навпаки, хоч багато здогадів виявилися правильними – самолюбство це чомусь не тішило. Та адвокат ураз крекнув. Важко підвівся. Поклав руку йому на плече.

– Хочу перекурити. Складіть чоловічу компанію. Де дозволите, Софіє Іванівно?

Останній раз тут, біля каміна, Платон балакав із Ковалевським.

Прийняв запрошення на вечерю до Мілкусів.

Знаменитої гільйотини Сокольський при собі не мав. Зате в кишені знайшлися невеличкі щипчики. Ними він чикнув кінчик сигари. Замість сірника взяв велику тріску з вогню, розкурив. Сідати не поспішав, пройшовся, мовби розминаючи кістки.

– Знаєте, пане Чечелю, я відмовляю в послугах, якщо мені пропонують захищати того, хто сам нехтує законом, – почав без зайвих передмов.

– Ніяких сумнівів не маю, – мовив Платон.

– Але це, мосьпане, зовсім не означає, що всяка заможна особа нехтує законом.

– Я такого не говорив.

– Мої клієнти – не бідні люди.

– У вас репутація. Тому ви коштуєте дорого.

– Роблю пропозицію. Тут і тепер. Ви теж не дешевите.

– Не рівняйте наші статуси.

Сокольський націлив на Чечеля кінчик сигари.

– Адвокатові, подібному до мене, потрібні сищики, подібні до вас. Якщо бути точним, один із моїх багатих клієнтів саме зараз потребує не лише моїх, а й ваших послуг.

– Саме моїх?

– Сищика вашого класу.

– Сищики класу, про який ви кажете, не ловлять ґав дві доби.

– Але не всякий дасть собі раду в таких умовах. Коли проти нього грають одразу троє справжнісіньких перевертнів, котрі готували свою гру багато років.

– Ви мені лестите.

– Ви чудово знаєте – ані словом, ані буквою. Якщо за два дні ви готові вирушати до Одеси – ось рука, ми говоримо далі.

Платон Чечель потиснув простягнуту руку.

Київ

Жовтень 2019 – січень 2020 року

Джерела натхнення та інформації

1. Бондарев А. Новогодняя заметка. https://moniacs.kh.ua/novogodnyaya-zametka/

2. Водотика Т. Простір можливостей. Україна в добу заліза та пари. – К.: Кліо, 2018.

3. До революции в Харькове было много веселых улиц. https://vecherniy.kharkov.ua/news/92129/

4. Как выглядели харьковчане сто лет назад. https://www.sq.com.ua/rus/news/teksty/09.07.2018/kak_vyglyadeli_harkovchane_100_let_nazad_foto/

5. Кадомская М., Мокроусова А. Замок вздохов. – К.: Кий, 2013.

6. Май К. Где в Харькове были тайные «злачные места» бандитов https://kh.depo.ua/rus/kh/mistse-zustrichi-zminite-ne-mozhna-de-u-kharkovi-buli-taemni-zlachni-mistsya-banditiv-20190428954298

7. Парамонов А. История Харьковской проституции до 1916 года https://www.otkudarodom.ua/ru/istoriya-harkovskoy-prostitucii-do-1916-goda-paramonov

8. Парамонов А. Улицы старого Харькова. – Х.: Фолио, 2019.

9. «Стародрук». Програма Філіпа Диканя. https://2day.kh.ua/ulichnoe-osveshhenie-ni-luny-ni-fonarej-starodruk-27-maya