Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 11. Трохи про вдалу покупку

Слугувала Надя, мама-куховарка їй вправно допомагала.

Управитель не сідав за стіл із гостями. Навіть не спробували запросити, і Чечель припустив – такою була домовленість. Носок навіть не перевдягнувся спеціально, лиш трохи навів лад у повсякденному одязі та начистив черевики. Він походжав довкола столу, стежив за вмістом келихів і чарок, мовчки керував жінками, жестами показуючи, що забрати, чого донести, що куди переставити. Трійця слуг постійно була в залі – та ніби розчинилася в повітрі. Їхня присутність, навіть суворого мажордома з геометрично прямими вусами, ставала що далі, то менш помітною.

Тим часом за столом нічого особливого не відбувалося. Серафима почекала, поки гості сядуть на місця, глянула на чоловіка, після схвального кивка підвелася. Присутні замовкли, чекаючи слова. Та господиня почала не одразу, витримала невеличку паузу.

– Пропоную для зручності зняти наші маски.

Зробила так першою.

Носок збирав у жінок маски, аби не заважали при столі. Циліндр управитель прийняв у Платона раніше. Серафима повела далі:

– Якщо прохання взяти їх із собою здивувало чи навіть було неприйнятним, перепрошуємо за певну ексцентрику. І окремо дякуємо за розуміння й прийняття наших невеличких примх на цей вечір. Але мушу пояснити такий хід. Що таке маска? Маска – невідомість, загадка. Вона завжди викликає чимало запитань до особи, яка її вдягнула. Навіть якщо особа відома, знайома й просто цього разу вирішила, скажемо так, пограти чи напустити легкого туману. Проте маска цілком відповідає уявленню про нашу пару, зокрема, присутніх тут. Загадковий мільйонер із-за океану і його молода дружина.

– Дійство, – вставив Авакумов. – Я вас чудово розумію, бо теж звик мислити образно.

– Саме так, Георгію Андріяновичу. Дійство, ви все чудово зрозуміли й належним чином оцінили. Між тим ми, як бачите, прості й відкриті люди. Загадковість… Знаєте, в наш непростий час інакше не привернути до себе увагу в нашому непростому світі. Двадцяте століття, панове, почалося так стрімко й так… – Серафима не одразу промовила це слово, – …страшно, що мимоволі доводиться кидати йому виклики. Приклад – мій чоловік Едвін. – Вона поклала руку Мілкусу на плече. – Пропоную трошки ближче познайомитися з нами, не з бульварних газет, не з чуток. Едвін свого часу емігрував з Німеччини, разом із батьками перетнув океан на кораблі. Америка, новий світ, нові можливості… Так опинився в Каліфорнії, де саме знайшли нафтові родовища. Батькові пощастило стати власником кількох родовищ. Едвін – законний спадкоємець, прийняв із батькових рук справу. Але… Вибух на одному з родовищ, Едвін сам кинувся рятувати людей, балка впала на хребет. – Серафима змахнула ледь помітну сльозинку, швидко опанувала себе. – Так уже десять років. Із різних причин одружитися не встиг. Збирався, проте… Гаразд, не будемо про сумне. Краще про щасливе, як будь-яка різдвяна історія. Ми зустрілися на борту пароплава, і я справді спершу доглядала його. Океан великий. Поки пливли, встигли пізнати одне одного ближче. Обвінчалися.

Мухортов знову не стримався – зааплодував. Цього разу підхопили й інші. Чечель кинув погляд на Люсі – дівчина єдина сховала руки під стіл. Відчула на собі його погляд, підморгнула, показала кінчик язика, скривилася.

– Я справді виросла в цих краях, – повела Серафима далі, коли оплески стихнули. – Десять років тому загинув мій батько. Був мандрівником, ученим, досліджував екзотичні краї. Підхопив там хворобу, проти якої тут нема ліків. Тобто знайти можна, проте час не чекає. По собі тато залишив купу боргів, довелося закладати будинок. Мама служила в гімназії, викладала німецьку, тож вирішили шукати щастя в Європі. Тим більше мама познайомилася з німецьким інженером.

– Пощастило, – вирвалося в Ковалевського.

– Згодна, – кивнула Серафима. – Був одним із тих, хто розвідував тут поклади залізної руди. Та вирішив краще повернутися додому. Адже коли говорити про пощастило – це не до нього. Руду він не знайшов, дурно витратив гроші. Добре, хоч свої. Зате, згодна з вами, в особистому житті пофортунило значно більше. Мене весь час тягнуло повернутися назад.

– Людям, як деревам, не можна без коріння, – філософськи завважив Авакумов. – Пробачте, а звідки ви саме?

– Прошу підняти келихи.

Чечель зрозумів, що господині не хочеться дуже багато розводитися про себе. Людей оцінював передусім як поліцейський, нічого не міг із собою вдіяти. Навчився читати кожного з того, як і що говорить. А особливо – з несказаного. Серафимі Мілкус важко давалася пильна, навіть —погоджувався – хвороблива увага присутніх. Правила пристойності вимагали розказати щось про себе. Образно кажучи, підняти маску. Проте більше, ніж уже сказала, молодій жінці говорити не хотілося ані про себе, ані тим більше – про свого чоловіка.

– Ми ще познайомимося ближче, і я вволю цікавість кожного, – пообіцяла Серафима. – Та я забалакала вас, чоловік уже сердиться. – Вона усміхнулася Мілкусу, який зовсім не гнівався, дивився на присутніх із легкою, навіть трохи блаженною усмішкою. – Хочу від нас обох подякувати кожному за проявлену щедрість. Хай це прозвучить банально, але багаті люди все ж мають ділитися з бідними. Особливо коли йдеться про нещасних дітей. Серед тих, кому допоміг кожен із вас й усі ми разом, напевне є чимало обдарованих, талановитих, перспективних. Звіт про витрати я надрукую в усіх великих газетах.

– Не журіться! – відмахнувся Ковалевський. – Ми вам віримо!

– Саме для того й буде публікація. – Серафима відсалютувала келихом. – Бажаю всім здоров’я, добра, і хай кожному воздасться за справи його!

На цьому урочисту частину господиня закрила.

Застукали по тарілках ножі й виделки.

Частували простими, але смачно зготованими стравами – Параска Ярмолюк виявилася ловкою куховаркою.

Після холодних закусок – ікра на підсмаженому хлібові з маслом, рокфор і камамбер на окремій тарелі, язики із хроном, замерзле аж до хрусту сало, порізане тонкими скибочками, – подали наваристий духмяний борщок. Щойно гості віддали йому належне, у центр стола поставили спершу таріль із запеченою червоною куріпкою, а поруч – таку саму таріль, але вже з добутою Ковалевським зайчатиною. Серж зняв пробу першим, на правах мисливця, і чесно визнав: жоден харківський ресторан, навіть наймодніший, нічим подібним не частував. На той момент він приголубив уже п’яту чарку міцної домашньої горілки. Тож його захват від страви інші розділили, та навряд сприйняли серйозно обіцянки скласти Парасці протекцію в один такий ресторан. Жінка сама від того зашарілася, буркнула: «Та ну вас, барин!» – і швиденько втекла на кухню. Аби повернутися з холодцем, пізніше – з голубцями й тушкованим буряком. Господиня попередила: ще буде морозиво.

Тим часом тон розмови задав Мішель Григоренко.

– Ви справді боїтеся перевертнів? – запитав після третьої, коли компанія вже досить розігрілася й гості освоїлися одне біля одного.

Люсі хіхікнула. Витримала несхвальний погляд Олени Луківни. Простягнула правицю з келихом, куди Носок не забарився додати вина. Ковтнула, знову хіхікнула. Серафима обрала тактику більшості – не зважала на вибрики найбільш ексцентричної гості. Вона навіть не перекладала Мілкусу її репліки, хоч більшість сказаного й почутого тлумачила. Господар мовчки кивав, мало їв, ще менше пив і, схоже, не бачив потреби брати участі в необов’язковій бесіді.

Ця вечеря і взагалі – цей вечір потрібні їй, а не йому.

Нічого дивного.

На пам’яті Чечеля, дружини мільйонерів розчиняються в благодійних справах. То стає їхнім способом життя. Бо решти вони в житті вже досягнули – завдяки чоловікам.

– Ми з Едвіном зібрали тут, маю надію, людей свого кола, – обережно, але впевнено почала Серафима і, коли присутні, крім хіба що Люсі, закивали, пояснила думку: – Можна називати речі своїми іменами. Хтось чув, хтось напевне підозрює. Їхні висновки підтверджую, для решти прямо скажу: оці всі байки про вовкулаків відлякують від Грушівки покупців. Маєток, таким чином, дешевшає з року в рік. Не лише оці стіни, а й земля під ними.

– Задешево купили? – перепитав Авакумов.

– Повірте – майже задурно. Ще трохи – і власники, пани Завадські, могли б доплачувати покупцеві, який бажає позбавити їх прикрої власності. Погана історія, знаєте, не найкращий спадок.

Платон підніс очі на управителя – згадав його не таке вже й давнє попередження.

Носок перехопив погляд. Хоч стояв на віддалі, Чечель помітив: церберу все зрозуміло. Ледь помітно хитнув головою, потім злегка махнув правицею. Чечель зрозумів, прочитав ці знаки. Мовляв, господарі підтримали розмову. Вирішили не переводити в жарт, не змінювати тему. Навіть якби кортіло, інакше не могли: за столом сиділа й накачувалася вином перевдягнена вовчицею гостя. Завів шарманку її супутник, мабуть навмисне. Тож хай хазяї дають собі з цим раду самі. Він, управитель, зробив усе, що міг та мусив.

Платон, теж ледь помітно, знизав плечима.

Справді – хай.

Треба ж чимось себе розважати, коли за вікном уже темно, сніг падає щільніше, вітер підхоплює пухкі сніжинки, жбурляє жменями у вітражі.

– Лише ця причина? – перепитав Лавров.

– Милий мій Семене Миколайовичу, хай вам! – розвернувся до нього Авакумов. – Ділові люди, тим більше – з Америки, не можуть мати інших причин! Заплатити менше за гарний товар – то свята справа. Хіба ні, Сергію Павловичу?

– Істинно так! – Ковалевський приклав долоню до серця. – Та ви, Михайле Івановичу, і самі маєте знати про такі оказії-с. Усе ж гроші заробляєте! Купуєте, продаєте…

– Я, шановний, продаю й купую за справжню ціну, – огризнувся Мішель. – Не занижую штучно вартість своїх машин.

– Та Боже ж мій, ніхто вам того не закидає! – Ковалевський відгородився від нього руками.

– Хочете сказати – діти Завадського все вигадали? – Авакумов підозріло глянув на Григоренка.

– Нічого не хочу сказати! – буркнув Мішель.

– То для чого ці розмови? Може, хтось навмисне підклав Завадським свиню? Точніше, вовка-перевертня?

– Як то – навмисне? – втрутилася Наталя Дмитрівна. – Панове, ви тут або залякуєте всіх проти ночі, або – заплутуєте.

– Або – все одразу! – долучилася Ольга Янівна.

– Панове, панове, прошу заспокоїтися! – Серафима дзенькнула виделкою по краю келиха. – Ми з вами говоримо зовсім про різне. Спробую всіх помирити.

– Ніхто й не сварився, – пробасив Мухортов.

– То фігуральний вислів, – заспокоїла господиня. – Те саме, коли Едвіна іменують Монте-Крісто – вигаданим, сказала б навіть – казковим персонажем.

– Міфічним, – вставив Лавров. – А взагалі мав і досі маю декілька пацієнтів… Зі зрозумілих причин не назву. Уявляють себе оббреханими, зрадженими, причому зрадники – найближчі друзі й кохані. Було б півбіди, аби не ділилися грандіозними планами помсти. Після того, як знайдуть скарб. Одержимі його пошуком, розумієте?

– Ви правильно все пояснили, – погодилася Серафима. – Бачте, панове, я мала рацію – такий лікар, як Семен Миколайович, багато чого ладен розтлумачити. Якщо люди не здатні розумно пояснити природу речей, ці речі наділяють іншою природою. Далекою від реальності. Едвін Мілкус, мільйонер із-за океану. Хто такий? Тим більше – паралізований, молода дружина. Звідки, яким чином, чому? Маєте графа Монте-Крісто. Згодні, мосьпане? – глянула на Лаврова.

– Саме так. – Лікар підтвердив кивком. – Медицина, якою я займаюся, намагається пояснити подібні висновки.

– З казкою про перевертня те саме, – сказала господиня. – В околицях зникають та гинуть дівчата… Не до столу розмова, та все ж ми її почали. Настає момент, коли налякані люди починають вигадувати власну, далеку від реальності версію подій. Далі потрібна персона, яка мусить за все відповісти. Колективний психоз, є таке, Семене Миколайовичу?

– Що далі – то більше буде, – відповів Лавров ствердно.

– Чого б це?! – стрепенувся Мухортов.

– Чекайте! – не дуже чемно перервав його Григоренко, знову до Серафими: – Ви про що зараз, мосьпані?

– Про те, Мішелю, що не ми з Едвіном створили згадану ситуацію. Але так, із вигодою для себе скористалися нею. Нам вона не зашкодила. Натомість забобони й страхи шкодять значно більшій кількості людей. Не завжди примітивних, як ось звичайні селяни.

Саме тепер Параска й Надія прибирали зі столу зайвий брудний посуд. Чечель зазначив: жодна з жінок при цих словах не піднесла очей. Загалом ані мама, ані донька не виказали себе. Не дали приводу відчути: розуміють, про кого тут ідеться.

Панські розмови їх не обходять.

Як і панські забави.

– Нарешті мені все ясно. – Григоренко не стримав позіху, вчасно прикривши рота серветкою. – Ви користаєте з чужих страхів. Для власної вигоди.

– Хіба не так улаштований світ?

Брови Серафими стрибнули вгору. Вона навіть переклала слова Мішеля чоловікові, і Едвін уперше за весь час відповів:

– А хіба більшість людей не чинить так само, herr Григоренко? – Серафима перекладала для тих, хто не розумів німецької. – Коли вже розмова зі святкової стала серйозною, то прошу сказати: у чому тут наша провина? Так, ми знайшли вигідну, дуже дешеву пропозицію. Але не ми вбили власника цього маєтку вісім років тому. Ми поняття про це не мали. Більше того – ми на той час не були знайомі з Серафимою. Я саме вийшов із лікарні – виїхав на візку. – Рука постукала по бильцю. – Злочини має розкривати поліція. Чи були ці злочини розкриті? Ні. Простіше не втручатися. Дати вихід людським страхам. Дати можливість насадити достойну людину на вила. Чи був хтось за це покараний? Звісно, народний гнів – він такий. У його сплеску не винен ніхто. Це приватний випадок, який стосується мене, пані та панове. Але я знаю: в державі, звідки родом моя дружина, правосуддя нема й ніколи не було. За винятком окремих випадків. Коли поліція арештовує п’яного волоцюгу, котрий на очах у десяти свідків зарубав сокирою подібного собі чи власну дружину. Там, де нема закону, люди вірять у перевертнів. Та іншу нечисту силу.

Останні фрази Мілкус промовляв уже в тиші.

Цілковитій, лункій, зовсім не святковій та урочистій.

Розділ 12. Зіпсований обід

Гості, і Чечель теж, вклякнули, прикипіли до стільців.

Жінки дивилися на своїх чоловіків, чоловіки – один на одного. Лиш Мішель – на Серафиму, чий настрій враз поміняли злі слова мужа. Щойно Едвін зупинився, Люсі зареготала, відкинувшись на стільці й шалено плещучи у долоні.

– Заспокойте вже свою дівку! – вибухнув Мухортов.

– Як ви її назвали? – Григоренко рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши стілець. – Ще раз – як ви її назвали?!

– Усі, крім вас, почули! – Відставний полковник випростався повільно.

– Федя! – Дружина сильно шарпонула його за рукав мундира. – Федоре Федоровичу!

– Закрийте їй рота! – повторив Мухортов, не чуючи прохань. – Закрийте, бо доведеться її виховати! Треба пояснити, аби дійшло, у якому товаристві ця особа опинилася. І як тут треба поводитися!

– Може, поясните спершу мені? – Мішель вийшов з-за столу.

– Це переходить межі. – Лавров уже теж підводився. – Не думав, що справді буду потрібен тут як лікар-психіатр…

– Аби ти не ліз, жид! – гаркнув Григоренко, втративши над собою контроль.

Хтось не стримав зойку.

Лікар почервонів. Слова застрягли, губи беззвучно ворушилися. Зараз Лавров нагадував викинуту на берег рибину.

– Чоловіки, чому ви сидите?! – істерично зойкнула Ольга Янівна. – Серед нас поліцейський! Пане Чечель!

– Даруйте, але я давно не служу в поліції. Усім присутнім це відомо. – Платон не поворухнувся.

– Я боялася – буде нудно! – реготнула Люсі. – А з вами весело! Ох, як…

– ЦИТЬ!

Григоренко ревонув так різко, що навіть Чечель здригнувся від несподіванки. Ніхто не встиг нічого зробити – коротко махнувши, Мішель шмагнув Люсі долонею по губах. Та скрикнула, схопилася рукою, показала коханцеві кров.

Тепер аплодували стоячи Наталя Мухортова й Олена Авакумова.

Управитель завмер, напевне знаючи: йому єдиному можна ні в що не втручатися.

Платон нарешті встав, обсмикнув поли фрака.

– Мене сюди не кликали шановні господарі, – нагадав тихо, але твердо. – Я людина зайва, і не лише у вашому товаристві. Саме тому не прошу – вимагаю негайно припинити огидну сцену. Так, пане Григоренку, я повторюсь: огидну. У мене дев’ять… – згадав про Носка,– …ні, десять свідків, готових підтвердити: нікому не потрібну розмову про перевертнів почали ви. І спровокували її, не завадивши вашій супутниці вбрати ось такий маскарадний костюм. Вам краще вибачитися, – кинув погляд на приниженого Лаврова, подумав, додав: – Не треба персональних вибачень. З ким вважаєте за потрібне – з’ясуєте чи залагодите стосунки окремо, без свідків. Образили ви все зібрання. А нам пропоную розійтися.

– До ранку ми звідси нікуди не подінемося, – процідив Мішель.

– Я мав на увазі – по своїх кімнатах.

– Мені прикро.

Це промовила Серафима. Господиня стояла, тримаючи чоловіка за плече, а Едвін, своєю чергою, притискав її руку своєю. Коли присутні нарешті згадали, де перебувають, Мілкус знову заговорив сам, дружина тлумачила слово в слово:

– Нам прикро за зіпсований вечір. Ми зовсім не бажали такого повороту подій. Можливо, я дозволив собі зайвого. Припускаю, когось із присутніх зачепив чи взагалі образив. Думаю, піти краще мені. Тим більше без того збирався залишити товариство раніше, недобре почуваюся. Дуже прошу нікуди не йти, помиритися тих, хто посварився, випити мирову, далі почуватися як удома. Тут усе й усі у вашому розпорядженні.

– Нам теж неприємна ця ситуація, – мовив Авакумов. – Маю надію, пані та панове, говорю від загального імені.

– Тільки не від мого!

Люсі труснула кучерями.

Тупнула ніжкою.

Гордо піднесла голову, випнула груди. Не озираючись, пішла на вихід, на ходу прийнявши від Носка свою маску. Григоренко лишився на місці. Трохи подумав, налив з карафки в дві чарки. Одну простягнув Мухортову, другу взяв сам. Обидва дружно випили, після чого відставний полковник коротко потиснув мільйонерові руку.

– Звідси ніяк не поїхати? – поцікавився в управителя.

– Лише двоє коней. Відкриті сани, візника нашого, не для вас. Панські сани, закриті, але везти нема кому.

– Заплачу вашому візникові, як там його…

– Покорний, Тарас. Тільки дарма, пане Григоренку. Нікуди він не поїде зараз. Навіть за всі гроші світу. Бачили, – кивнув на вікно, – що там робиться? Мете, сипле, гуде, дороги не видно. Місцеві заблукають, мосьпане. Собі дорожче.

– А ти? – Мішель уперся.

– Не наймався. Хоч вам, хоч кому.

– Гори воно все…

Григоренко теж пішов на вихід. У дверях зупинився. Став навпроти Носка. Зміряв поглядом, крекнув. Поліз у кишеньку жилетки, вивудив звідти асигнацію. Не дивлячись, скільки там, тицьнув управителю.

– Вина й коньяку. Сам принесеш.

– Просимо пробачення, мосьпане, та не ви мною…

– Мартине Панасовичу, зроби, як просить гість, – озвалася Серафима.

На знак покори управитель кивнув. Аж по тому Григоренко пішов, зачинивши за собою двері. Носок одразу ступив до господаря, взявся за ручки візка, повіз. Серафима рушила була за ними – та зупинилася біля виходу.

– Все ж таки я хазяйка, – сказала, розвернувшись до гостей. – Не подарую собі, поки не виправлю все. Лишуся з гостями. Маю надію, все залагодиться.

Ковалевський прокашлявся, виступив наперед.

– Думаю, мосьпані, мені дозволять говорити від загального імені, – знову прокашлявся. – Ми знаємо одне одного, ви не знаєте жодного з нас. Ми не часто буваємо в спільних компаніях. Ніхто нікому не родич, не сват, не брат. Хоча всі – люди одного кола, жоден не готовий відповідати за поведінку когось із присутніх. Але ми цінуємо ваші зусилля згуртувати достойних громадян Харкова довкола однієї мети – допомоги нужденним. Те, чому ми були свідками, не має повторитися. Візьму на себе сміливість запропонувати вам, Серафимо Марківно, створити наглядову раду вашого благодійного фонду. Чи щось подібне. Не претендую бути там, бо, признаюся, без того справ по горло. Проте така форма дозволить вам збирати в себе чи десь інде більш перевірених, як сказав би шановний пан Лавров – осудних, осіб. Це зробить неможливим подібні ескапади. І зовсім не виключає пана Григоренка з переліку жертводавців. Вам, точніше – знедоленим, потрібні його внески, а не він сам.

– Мудро, – вставив Авакумов. – Пані та панове, до сказаного додати нічого не маю. Сергію Павловичу, браво, ніхто б не пояснив краще.

– Візьму до уваги, – стримано відповіла Серафима. – Поговорю з чоловіком. Не забувайте, панове, я розпорядниця фонду – та без його доброї волі й фонду не буде. Щойно ця добра воля похитнулася.

– Вам удасться все зміцнити, – запевнив Ковалевський.

– Гаразд, прошу повернутися за стіл. – Тон господині став більш світським. – Зараз будуть солодкі пиріжки й кава. Ну, і морозиво, як обіцяла.

– Із задоволенням. – Мухортов узявся за спинку свого стільця. – Але давайте вже розставимо всі крапки в тій розмові.

– Вам ще щось не ясно? – здивувався Авакумов.

– Паскудний Григоренко збив з думки й пантелику. А мені, наприклад, досі цікаво, що хотів донести Семен Миколайович.

– Я? – стрепенувся Лавров, який досі не отямився від словесного ляпаса.

– Ви, – ствердив Мухортов. – Звісно, за скандалом затерлося. Нагадаю, як було. Серафима Марківна назвала ту історію з перевертнем та її трагічними для Завадських наслідками проявами колективного психозу. Апелювала до вас, аби ви це підтвердили. Ви не просто погодилися – натякнули: що далі, то буде більше. Я попросив пояснити, розвинути думку. Григоренко не дав, повернув розмову в інший бік. Тим не менше ваш прогноз мене не те щоб налякав… Насторожив швидше.

– Мене теж, – підняв руку Ковалевський.

– Не приховаю – і мене, – долучився Авакумов.

– Чому ви постійно мовчите, Платоне Яковичу? – поцікавилася Наталя Дмитрівна.

– Здається, я все ж таки дещо сказав сьогодні. – Чечель легко вклонився у бік Мухортової.

– Хіба вам не цікаво, що мав на увазі лікар, котрий має справу з людською психікою? – включилася Олена Луківна.

– Панове, панове, даруйте, – нарешті Лавров увійшов у розмову. – Ви надаєте моїм словам надто великого значення.

– Для вас вони важать не менше. – Мухортов був категоричним. – Інакше б ви не почали говорити. Якби щось таке почули від Григоренка, я б махнув рукою. Тому ляпнути – як масні губи витерти. Коли ж лікар згадує про такі речі – зовсім інший інтерес. Чи ви просто так, аби розмову підтримати?

Нарешті Лавров опанував себе.

– Зовсім ні, пані та панове, на жаль – зовсім ні. Не знаю, чи помічаєте, чи відчуваєте настрої довкола. Страху в людей стає чимдалі більше. Не окремих страхів, особистих. Усі бояться – за дітей, рідних, близьких. Але зараз – тотальний страх. Люди відчувають щось… Що далі від великих міст, то гостріші відчуття. Знаєте… ну… – Він замовк, добираючи слова.– …Знаєте, як звірі відчувають наближення землетрусу. Труситиме не тепер, проте все живе раптом поводиться інакше. Зростає загальна злість, агресія, ніхто вже не годен спокійно стояти поруч із іншим. Передчуття великого лиха. Не те горе, коли спалахує сарай, горить хата, дитина враз помирає від чортзна-звідки взятої хвороби. Досліди лиш починаються, подібні глобальні симптоми ще не описані в трактатах. У нас – так точно. Проте не певен, що їх скоро вдасться описати. Я не заскладно висловлююсь?

– Трошки є, – погодився Мухортов.

– А мені зрозуміло, – вступив Ковалевський. – Не далі як учора балакали про подібне ось із Платоном Яковичем. Не дасть збрехати.

– Не дам, – кивнув Чечель. – Лиш нагадайте, ми багато теревенимо. Зимові вечори довгі.

– Війна, – мовив Серж. – Пишуть про неї, прогнози роблять. Навіть хочуть війни. Переможної для себе, звісно. І справедливої. Когось за щось треба покарати.

– Є такі настрої, – погодився Мухортов.

– Не подобаються мені, – завважила Ольга Лаврова.

– Не дай Бог, – перехрестилася Олена Авакумова.

– У Європі теж про війну говорять, – мовила Серафима. – Але природа страхів трошки інакша. Розплата.

– Тобто? – не зрозумів Платон.

– Двадцяте століття, у якому нам випало жити, почалося бурхливо. Надто бурхливо, – пояснила господиня. – Ніби прогрес у багатьох життєвих сферах. Насправді – порушено чимало звичних порядків. Наслідок – порушення загального порядку речей. Не мої висновки, десь читала. Люди раптом стали жити зручніше. Значить – краще. Розвиток не за законами природи. Навпаки, їх порушують. Тому велика війна сприймається розплатою за все це.

– Дурня́, – гмикнув Авакумов.

– А наглі смерті тутешніх дівчат, віра в перевертня – теж розплата за гріхи. Ось що в людських головах, – підсумував Лавров. – Така сумна аналогія, пані та панове. Хай неоране поле для дослідів. І все ж краще б такого поля не було.

– Отут цілком згодна з вами, Семене Миколайовичу, – сказала Серафима. – Дякую, ви зібрали докупи всі мої розхристані думки. На цьому пропоную таки поставити крапку. – Вона повернула на обличчя щиру, не натягнуту світську усмішку. – Прошу більше сумних тем не обговорювати. Принаймні, поки ми всі за одним столом. Мартине Панасовичу!

Аж тепер Чечель, як і решта гостей, помітив – увесь час управитель тихо стояв у дальньому кутку.

Біля вікна, поруч із ялинкою.

Хоч як старалися – врятувати зіпсований обід не вдалося.

Носок далі обносив гостей напоями. Чоловіки прикладалися, та без видимої охоти. Жінки ввічливо дочекалися кави, потім так само ввічливо послалися на втому й пізній час. Хоча годинник показував лише за чверть восьму, тягнути довше не хотілося. Дами чемно подякували Серафимі, попросили своїх чоловіків провести себе до апартаментів. Чечель і Ковалевський таких обов’язків були позбавлені, тож залишилися довше за інших. Але тут здалася господиня, подякувала не менш ґречно, нагадала – будинок і все в ньому в розпорядженні дорогих гостей. По тому пішла до себе.

Платон пристав на пропозицію Сержа пограти на більярді. Коньяк попросили перенести туди й зіграли три партії, причащаючись після кожної. Ковалевський двічі програв, вимагав реваншу, і Чечель був не проти дати його – аж тут нагодилися Мухортов і Лавров. Відставний полковник на ходу тасував колоду, затягнув чоловічу компанію грати в покер. Авакумов, як і Григоренко, більше не давав про себе знати – що цілком влаштовувало всіх, хоча Георгій Андріянович цілком міг би приєднатися. Чечель навіть хотів узяти на себе труд піти по нього – Серж відмовив, пояснивши:

– Для тонкого цінителя мистецтв ми не компанія. Лишіть людину в спокої.

– Злий ви, Сергію Павловичу, – завважив Мухортов.

– Де злий – справедливий, Федоре Федоровичу! – реготнув Ковалевський. – Ви здавайте, здавайте. Я закерую, хай іще коньяку пришлють. Або – краще їхньої тутешньої горілки.

– Я б вина випив, – обмовився Лавров. – Міцного на сьогодні досить.

– Е ні, Семене Миколайовичу, ні, дорога душа! – Серж уже був досить підпилий та розслаблений, аби дозволити собі легеньке панібратство – потріпав лікаря за плече. – Ми або всі причащаємося однаковим, або хтось не грає!

– Та для мене, мосьпане, вино – як для вас горілка, – спробував віджартуватися Лавров.

– Правила! – Ковалевський надув губи, жартома тупнув ногою. – Чи голосуємо, панове?

– Без того ясно – троє проти одного, – зітхнув лікар. – Бог із вами, хай несуть коньяк…

Гра затягнула, засідали майже до півночі.

Картярський столик управитель перемістив на прохання гостей до дзеркальної зали, примостив біля вікна, поруч із ялинкою. Штори розсунуті, за вікном уже розігралася справжня снігова буря. Вітражі ззовні заліпило білим, сніжинки час від часу сипалися на землю, їхнє місце миттю займали нові.

Мело надворі.

Хрумкав дровами вогонь у каміні.

Затишок.

Нарешті карти зібрали – не так набридло, як накачалися коньяком майже по вінця. Лавров, найслабший з усіх, тримався мужньо, більше пригублював. Спершу настирний Ковалевський тиснув, аби лікар частувався на рівних із іншими, та скоро махнув рукою – почасти через Мухортова, відставний полковник заступився. Сам же Федір Федорович виявився найміцнішим і, коли чоловіки підводилися, взяв на себе клопіт притримувати Лаврова, хоч той з властивою п’яним упертістю вивільнявся й бажав іти сам.

У себе в бібліотеці Платон влігся не одразу. Постояв перед вікном, подивився на хугу, повільно роздягнувся. Коли вже мостився на канапі, зізнався сам собі: розуміє Люсі попри все.

Зібрання виявилося прогнозовано нудним.

І так само передбачувано хтось не витримав першим.

Скрасити нудьгу дозволяв найпростіший із вигаданих людством спосіб – більшість чоловіків до нього вдалися.

З цими думками Чечель нарешті поринув у глибокий сон.

Розбудили крики.

Спершу Платон подумав – далі спить. Іще й перекинувся на інший бік. Гармидер не вщухав, до гучних чоловічих голосів додалися дзвінкі жіночі нотки.

Чечель сів, труснув головою.

Поворушив пальцями босих ніг.

За мить постукали, гучно.

– Платоне Яковичу, вас треба! – гаркнув Ковалевський.

– Зараз!

Випите напередодні ще не відпускало. Врятував глек холодної води, управитель з досвідом, заздалегідь подбав. За ніч встигла нагрітися до кімнатної температури. Нічого, піде. Чечель жадібно вихилив заледве не половину, видихнув, хлюпнув трохи на обличчя.

– Платоне Яковичу! – тепер чувся бас Мухортова.

– Та йду вже!

Натягнув штани, сорочку, закріпив шлейки, пхнув ноги в черевики, швидко зашнурував. Схопив замість звичного піджака фрачний, зрозумів помилку, махом перевдягнувся. Нарешті відчинив двері.

Ковалевський і Мухортов ввалилися всередину, немов підпирали з того боку.

– Що таке? – видихнув Платон.

– Григоренко! – пролунало в унісон, наче домовилися говорити хором.

– Ну?

– Мертвий! Григоренко мертвий! – крикнув Серж.

– Як?

– Загризли! – вигукнув Мухортов.

– Хто? – Платон відмовлявся розуміти.

– Вовки! Вовки, чорт забирай!