Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

– Підряд мала фірма Сергія Павловича Ковалевського. Мого доброго знайомого.

– Так. А ваш добрий знайомий раптом не казав вам, що на вимогу замовника мусив найняти не місцевих робітників? Тому й зроблено все в строк. Тому й не було надлишкових витрат. У квітні я особисто зловив крадія з місцевих, навмисне прийняв гнилуватий ліс за ціною першокласного. Постачав його сват, бариш навпіл. Тож мені довіряють.

Чечель перекинув кулю з долоні в долоню.

– Ви так говорите, наче я вас у чомусь звинуватив чи бодай запідозрив. А ви – виправдовуєтесь.

– Я балакаю з поліцейським, хіба ні?

– Тут я звичайний гість, – заспокоїв Платон. – Ще й незваний. Мене ж не чекали, не запрошували.

– Але поводитеся, мов поліцейський, хіба ні? Нишпорите, зазираєте на людську половину, запитання ставите…

– А ви, Мартине Панасовичу, тут наче цербер. Бережете якісь таємниці…

– Цербер, шановний Платоне Яковичу, – триголовий пес. Чудовисько, яке охороняє дорогу в царство мертвих.

– Ого! – присвиснув Чечель.

– Дивує освіченість?

– Б’юся об заклад – навіть у найближчому селі знайдеться чимало людей, котрі не можуть написати своє ім’я, та розкажуть про цербера. Мене дивує вся наша розмова.

– Не я її почав.

– Ви. Бо я збирався поговорити з місцевими жінками.

– Я можу сказати вам те саме, що вони. Тільки вони бояться, бо пережили кошмар не так давно, якихось вісім років тому. До слова, одна з жертв перевертня – хрещениця Параски Ярмолюк. Особисте горе, як рідну доньку втратила.

– Не знав.

– Тепер знаєте. – Носок обперся задом об край більярдного столу. – Коли тут усе сталося, газети описували грушівські жахіття наввипередки. Кримінальна хроніка завжди популярна. Маєте знати.

Полінка Урусова.

– Авжеж. – Чечель обмежився такою відповіддю.

– Усе забулося з часом. Лиш не тут. – Управитель тупнув ногою. – Коли мене ангажували на службу, ніхто не приховував, що Мілкуси купили землю й розтрощений маєток дешево через історію з перевертнем. Уже потім, спілкуючись із місцевими, почув: у Грушівці, та й загалом у всьому Валківському повіті, це місце вважають проклятим.

– Навіть так?

– Даруйте, трошки гарячкую. – Носок теж підкотив до себе кулю, з номером 14, покачав долонею. – Прокляте місце – справді сильно сказано. Занадто сильно. Але погану славу має.

– Чому люди заговорили про перевертня? Чому сліди привели саме в маєток Завадських?

– Хтозна, звідки пішло, хто пустив чутку. – Рука крутнула кулю довкола осі. – Я ж продаю вам те й за те, що й за що купив. Почніть із того, що дівчатам шматували горло. А на тілах лишалися глибокі подряпини. Не нігті, кігті. Пазурі. Так говорили й писали. Притому всі жертви були зґвалтовані, їх оглядав не лише земський лікар. Висновок публікували: діяла людина, чоловік. Люди стали обережні. Навіть хворобливо обережні. Хто, де, коли, за яких обставин вирішив, що пан Завадський перетворюється на вовка, – чорт його знає. Наслідки відомі.

– Вбивства припинилися?

– Часи були буремні. Бунти, революція, грабіжники, просто босяки, що видавали себе за анархістів… Було кілька пограбувань, стріляли, люди потрапляли під кулі. В тому числі – поліцейські та солдатські. Тобто спокійніше не стало. Вбивства траплялися. Але з вовкулакою їх уже не пов’язували. І знаєте, Платоне Яковичу, – ви тут випадково, та вас Бог послав.

– О! – Чечель знову підкинув і зловив кулю.

– Добре, що ви про це заговорили. Дуже прошу тримати нашу розмову в секреті. Особливо від господарів. Я оберігаю, як можу. Нехай відсвяткують щасливо та поїдуть, куди збиралися.

– Ви про що зараз?

– Перевертень, – мовив Носок. – Чув переказ, за яким вовкулака повернеться з пекла, коли його дім матиме нового господаря. Пред’явить права, виставить рахунок. З того світу, Платоне Яковичу.

Чечель стиснув кулю до легкого болю в кісточках правиці.

– Ви самі вірите?

– Ні, – сказав управитель твердо, категорично. – Але факти наводять на роздуми.

– Які факти? Хтось бачив вовкулаку?

– Навпаки. Його ніхто не бачив вісім останніх років. Увесь цей час маєток стояв привидом. І лиш тепер має нових хазяїв.

– Законних. Коли вже на те пішло, Мілкуси купили його в Завадських. Прямих нащадків того, кого називають перевертнем.

– Спробуйте, доведіть потворі.

– Ви, Мартине Панасовичу, говорите так, ніби вона реальна.

– І тим не менше, Платоне Яковичу, прошу вас про дві послуги. Власне, про одну, велику. Але вона з двох частин. Ось перша: ні пари з вуст про це. Як хтось із гостей бодай випадково зачепить тему, просто з цікавості, – втручайтеся, переводьте в жарт, пропонуйте келих чи чарку. Друга – глядіть обома.

Чечелю зовсім перестала подобатися розмова.

– Ви щось знаєте? Чому мені треба бути начеку? Є небезпека?

Носок перехопив кулю зручніше.

Нахилився.

Примружився, цілячись.

Катнув, закручуючи, через стіл у протилежний кут.

Вцілив у лузу.

– Оцю страшилку, про повернення перевертня, я почув у Грушівці три дні тому. До того часу ніхто нічого такого не порушував. Не думаю, що такі чутки ходять даремно. І так, Платоне Яковичу. Можете вважати мене цербером. Ніколи не думали, що пса поставили на його пост не дарма?

– Чому ж, очевидно все. Не пускає до Аїду…

– Не всякому треба пхатися до царства мертвих, – мовив Носок. – Цербер там, бо треба сто разів подумати, перш ніж іти не своєю дорогою. Не лізьте в пітьму без потреби. Ось над чим треба міркувати.

Управитель хлопнув долонею по краю столу, пішов з кімнати, уже не озираючись на Платона. Лишившись сам, Чечель замислено поклав свою кулю на сукно. Жбурнув через стіл різко, не цілячись.

Куля покрутилася на краю лузи.

Нарешті впала всередину.

…За годину ввалився Ковалевський.

Весь у снігу, розпашілий з морозу, але з трофеєм – тримав за вуха вбитого зайця.

– До столу! – заявив, передаючи дичину покоївці, котра взяла тушку обережно, та не гидуючи. – Шкуру оббілуйте, дарую!

– Недарма гуляли. – Платон разом із Мухортовим та дружиною Авакумова дивився на мисливця з висоти другого поверху.

– Дарма, панове, дарма. Там кругом вовчі сліди були. Отакі! – Серж показав руками. – Сіроманця б підстрелити! Та часу ж мало, чорти б узяли!

Управитель саме вийшов на шум.

На цих словах кинув на Чечеля погляд, який зрозуміли лиш вони обоє.

А до гурту цікавих уже квапилася Люсі, затягнута в шовковий турецький халат. Побачивши її, пані Авакумова демонстративно розвернулася й запливла до себе. Тим часом Мухортов уже спішив назустріч старому приятелю, розкинувши руки, аби обійняти вдалого мисливця. Платон ще не знав, вертатися в бібліотеку чи долучитися до вітань. Навіть думки не мав, що супутниця Григоренка чогось хоче від нього.

А Люсі зупинилася за крок. Вдала, що споглядає за чоловічими обіймами. Промовила, ще й так, що Чечель не одразу второпав, до кого звертається:

– Ви справді сищик? – І тут же: – Стійте, де стоїте. Не дивіться на мене. Сищик?

– Іноді.

– Не морочте голову. – Він почув дратування. – Сищик – чи не сищик?

– Чим можу?

– Ходімте до вас. Ідіть перший, двері не зачиняйте.

– Поясніть.

– Мене обікрали. Тут, у цьому домі. Тільки шуму не треба.

Розділ 9. Перстень із бірюзою

У бібліотеку Люсі впурхнула метеликом.

Одразу притислася спиною до дверей. Шукаючи, чим зайняти руки, тугіше затягнула пояс, хоч іще трохи – і талія, здавалося, переріжеться навпіл. Дихання стало частішим, молоду жінку дрібно затрусило. Чечель не знайшов іншого виходу, як підійти впритул, міцно взяти обома руками за плечі, стиснути.

Вона нижча майже на голову.

Очі дивилися в очі.

Цього бракувало…

– Скажете, нарешті, що сталося? – Платон був готовий почути фантастичну історію.

– Мене обікрали, – повторила Люсі. – Мені боляче.

Чечель послабив тиск, та не пустив.

– Вас могли обікрасти де завгодно, – сказав твердо. – Але не тут.

– Тут усі злодії. – Вона вперто правила своє. – Якщо я розбуджу Мішеля й усе розкажу, буде грандіозний скандал. Вечір зіпсується через мене. А ці курки й без того так дивляться в мій бік… Від одного погляду згоріти можна, а їх тут троє, аристократки срані. – Люсі по-дитячому шморгнула носом. – Ще ж ваш друг, отой, пишновусий, з зайцем. І його друг, солдафон. Живцем з’їдять.

– Здається, мосьпані, вам на кожного окремо й усіх разом начхати й наплювати.

– Правильно здається. – Вона знову шморгнула. – Пустіть уже.

Патон забрав руки, відійшов на крок. Люсі зі щасливим виразом потерла носика.

– Так, чхати, – повторила. – Я їх усіх зневажаю.

– І мене?

– Ще не знаю.

– Коли так – що тут робите? Чому прибігли до мене?

– Сищиків більше нема, – відповіла просто. – Коли вас назвали зранку й усі здивувалися, запитала в Мішеля. Він чув про вас, Чечель… пане Чечель. У вас якісь негаразди із законом чи владою. Ви живете то тут, то там, залагоджуєте делікатні справи за гроші.

– Не помилився.

– Я вам заплачу.

– Справді? Звідки дістанете асигнації, дозвольте запитати? Під халатом – калитка?

– Хам і мужлан. – Люсі сказала це без злоби. – Слухайте, я їх зневажаю. Але це поважні, шановані в Харкові люди. І якщо тут через мене буде скандал, Мішель із усіма потім помириться. Усі ж тут одного поля ягоди. Але не зі мною. Мене вижене.

– Знайдете іншого. Тим живете, Люсі. До речі, як вас справді звати?

– Для вас має значення?

– Вважайте, таким буде мій гонорар.

– Черниш, – мовила, наче виказувала державну таємницю. – Черниш Люда.

Потерла ніс рукою, чмихнула.

– Гаразд, доведеться відробляти. – Чечель відступив, пропускаючи гостю. – Проходьте, присядьте. Що у вас украли, коли, хто?

– А як сяду – швидше знайдеться?

– Стійте. – Платон знизав плечима.

– Ні, все ж таки сяду!

Люсі випнула обтягнуті шовком халату груди, пройшла до канапи, відсунула розкладений на ній, уже випрасуваний фрак. Затримала погляд на циліндрі, підхопила капелюха, вдягнула собі на голову, легенько прихлопнула згори.

– Пасує?

– Ви прийшли міряти чоловічі речі. – Чечель не запитував, лиш констатував побачене. – Або ви нарешті кажете, чим можу бути корисним, – або прошу вас піти.

– Отак! Пана сищика не влаштовує моя компанія?

Платон наблизився, тепер дивився на молоду жінку згори вниз.

– Людмило, ви звертаєте увагу на тих, хто вас тут оточує? Ці люди, хіба що крім господарів і челяді, вас недолюблюють. Це ще м’яко сказано.

– Ви справжній детектив. Ясновидець. – Люсі кліпнула очима, укотре шморгнула.

– Мене за інших обставин і в іншому місці ваше товариство влаштувало б цілковито. Але ви самі собі зараз дайте відповідь, чи сподобається панові Григоренку ваше перебування тут. Іще й у такому вигляді. – Пальці легенько торкнулися шовку халата. – А якщо хтось із гостей побачить, як ви виходите в такому вигляді від мене…

– Мішель викличе вас на дуель, – відрізала Люсі, проте циліндр зняла. – Мені тут нудно, пане Чечель. Це останнє місце на світі, де б я хотіла опинитися.

– Ви самі обрали для себе такий шлях. Не потрапляти в подібні компанії можна лише в один спосіб: розірвати стосунки з вашим нинішнім, гм, опікуном.

– Вирішили виховувати? – Люсі знову потерла ніс, підвелася, ще раз подивилася Платонові в очі. – Пізно, мосьпане, пізно. Я справді сама зробила вибір. Живу таким життям. Викине Мішель – підбере інший мішель, довго сама не буду. Це не заважає мені тверезо оцінювати не тільки себе, а й отакі ось поважні, – на цьому слові скривилася, – зібрання.

– Ви живете життям, яке ненавидите.

– Так іншого нема, Платоне Яковичу. – Й одразу, без переходу: – Потягнули перстень з бірюзою. Річ мені дорога.

– Бірюза – не дорогоцінний камінь.

– Хіба я сказала, що він коштовний? Я сказала – річ мені дорога сама по собі. Цінність має іншу, розумієте?

– Для вас. Не для тих, кого ви підозрюєте в крадіжці.

– Я когось підозрюю? – Брови сіпнулися вгору.

– Ви щойно заявили: тут усі злодії. Отже, підозрюєте всіх. Лікаря Лаврова з дружиною? Чи жінку мільйонера Авакумова? Або самого Авакумова? Чи подружжя Мухортових змовилося? Забули про мого товариша, Сержа Ковалевського. Мисливець за зайцями – і за бірюзовими перстнями.

– На вашого друга не думаю. Його тоді не було. – Люсі провела по носу тильним боком долоні.

– Оце вже тепліше. Тоді – це коли? Коли виявили пропажу?

– Десь дві години тому. Пан Ковалевський виходив зі своєї кімнати в той час. Ми поряд, я теж вийшла, розминулися в коридорі.

– Розминулися. – Платон уже говорив із нею, мовби з неслухняним капризним підлітком. – Ви йшли в протилежний бік. До ванної кімнати, вона якраз за його спальнею. Інша туалетна кімната ось тут. – Він показав пальцем собі за спину.

– Коли я йшла приймати ванну, перстень був у мене. Тут. – Люсі виставила середній палець лівої руки. – Перед тим як лягти у воду, зняла його й поклала на вмивальню. Потім вийшла. Голова забита різними думками, за колечко забула. Щойно згадала – повернулася. Не було.

– І хто користувався ванною після вас?

– Ота покоївка, кругленька. Вона ванну готує.

– Надя.

– Мені без різниці, як її кличуть! – Молода жінка роздратовано тупнула. – Але потягнути перстень найперше могла та дівка! Сільські руки – загребущі!

Чечель вирішив утриматися від коментарів, спитав спокійно:

– Ви приймали ванну першою?

– Тобто?

– На другому поверсі, крім вас, іще три жінки. – Платон для наочності показав три пальці. – Подружжя Мухортових облаштувалося біля мене. Пані Мухортовій зручніше користуватися ближчою туалетною кімнатою. Що вона й зробила. Потім ванну зайняла дружина пана Авакумова. Ми, чоловіки, за замовчуванням пропустили дам поперед себе. Думаю, така сама логіка працює й у вашому крилі.

– Логіка? – Люсі вкотре шморгнула.

– Мужчини пропускають жінок уперед, – мовив Чечель терпляче. – Ви готові підозрювати в крадіжці пана Лаврова?

– Того, котрий лікує психів? Усяке буває…

– Ще раз: ви підозрюєте його чи відкидаєте?

– Відкидаю, – зітхнула молода жінка.

– А також – пань Мухортову й Авакумову.

– Відкидаю. – Рука вчергове потерла ніс, уже машинально.

– Лишаються Ольга Янівна Лаврова і покоївка Надя Ярмолюк. Теоретично зазіхнути на ваш скарб міг хтось із них.

– То дівка. – Тепер Люсі говорила впевнено. – Більше нема кому. Ви мене переконали. Треба розібратися з нею. Переговорите тихо? Бо скандалу все одно не хочу. Навіть якщо сорока-крадійка – лише сільське дівчисько.

Чечель переплів пальці, поворушив, хруснувши кісточками.

– Ви добре шукали?

– Я нічого не шукала! – Люсі ще раз тупнула, нагадуючи дитину, котра затято вимагає цукерку. – Коли я повернулася у ванну, перстня на вмивальні вже не було!

– З цього ви дійшли висновку, що йому приставили ноги?

– А ви якого б висновку дійшли?

Гарикання починало набридати.

– Стійте тут. Нікуди не виходьте, нікому нічого не кажіть. Я постараюся принести ваш скарб хвилин за десять. Чи за п’ятнадцять.

– Дайте дівці ляща. Одного, гарного. Скажете – від мене.

– Від себе додам другого, – пообіцяв Чечель.

На поверсі нікого не було.

Платон причинив двері бібліотеки, про всяк випадок іще й повернувши ключ у замку. Швидко здолав відстань до протилежної ванної. Пощастило: нікого. Приміщення невеличке. Чавунна ванна на вигнутих ніжках у формі лев’ячих лап. Порцелянова вмивальня, подібна до розкритої квітки тюльпана. Дзеркало над нею.

Кімната, яку вже встиг відвідати Платон, обладнана так само.

Розміри ідентичні.

Чечель став навколішки, зазирнув під ванну.

Те, що шукав, валялося в лівому, найдальшому кутку.

Аби дістати, змушений був залізти глибше.

Перш ніж вертатися, Платон перевірив іще один свій здогад.

Задоволено гмикнув, пересвідчившись у власній правоті.

До бібліотеки ступив з виглядом тріумфатора. Та щойно Люсі кинулася до нього – підняв руку з перснем над головою. Молода жінка підстрибнула, цапнула повітря. Чечель відступив, руку не опустив.

– Дай! – вигукнула вона. – Дай!

– Не хочеш спитати, де я це взяв? – Він теж вирішив відмовитися від зайвого вже політесу.

– Дай… – Люсі вже не кричала, сичала.

– Ти тримала свій скарб у руці. У якийсь момент розтиснула. Перстеник впав, ти мимоволі копнула його. Закинула далеко під ванну й не помітила. Згадала, коли виявилося мало.

– Чого – мало?

Чечель про всяк випадок відступив іще далі. Переклав перстень із правої руки в ліву, затиснув двома пальцями. Нігтем правиці піддів бірюзовий камінчик.

Показав Люсі білий порошок у невеличкому отворі під ним.

– Кокаїн.

– Дай! – Тепер викрита скиглила. – Дай…

– Я колишній поліцейський, дорогенька. – Пальці стулили кільце, ледь чутно клацнув малесенький замочок. – По службі безліч разів мав справу з такими, як ти, любителями благородного. Розширені зіниці, постійно чухається ніс, ось такі особливі прикмети. Колечко справді непоказне, щоб ніхто не потягнув. Інші коштовності в тебе напевне є, але не вдягаєш просто так, лиш на вихід у люди.

– Дай… – По щоці пішла сльоза. – Будь ласка, дай.

– Після любощів тобі закортіло підбадьоритися, додати настрою. – Платон не зважав на скиглення. – Підозрюю, ти й зранку причастилася. А ще підозрюю – опікун твій, Михайло Іванович, він же Мішель, не дуже вітає твоє захоплення. Інакше про зникле кільце з кокаїном ти сказала б йому. Нарешті, отут увесь твій запас. До завтра вистачить, ти розрахувала. Аби мала ще десь заховану порцію, не впала б у паніку та істерику.

– Не кажи нікому. – Люсі витерла сльозу, шморгнула. – Я знала, що тут буде нудно. Без порошку справді не підніму настрій. Він дозволяє не зважати на все й на всіх.

– Удома теж нудно?

– Вийти кудись можу тільки з Мішелем.

– Золота клітка. Як порошок дістаєш?

– Приносять. Є люди, домовляюся…

– Ясно. Більше питань не маю. – Чечель покрутив перстеник між пальцями. – Ти приклалася у ванній до порошку. Не помітила, як колечко впало на підлогу. Ногою буцнула машинально. Отямилася в кімнаті. Злякалася: хтось знайшов, таємницю розкриють. Тому прибігла до мене. Цікаво, чому вирішила мені довіритися.

– Бо ти не такий, як усі вони. Я помітила… Відчула… Не знаю, як пояснити.

– Але ж я колишній агент поліції.

– Колишній. Хто порядний – той і колишній.

– Дякую за комплімент. Хоч мою порядність ти значно перебільшуєш.

Платон нарешті простягнув перстень власниці.

Люсі не ховалася, не соромилася: тут же відкрила сховок. Висипала невеличку гірку на стиснутий кулачок, зачинила скарбничку, розрівняла порошок нігтиком, втягнула порцію в ніздрю. Заплющила очі, постояла так трохи. Коли розплющила знову, Чечель побачив перед собою вже зовсім іншу людину.

Дуже спокійну.

Очі блищали, та погляд сповнився гідності й поважності.

– Ви ж збережете мою маленьку таємничку, Платоне Яковичу, – не питала, говорила твердо, упевнено.

– Якщо ви самі її не розкриєте, Людмило…

– Тата звуть Олексієм.

– Людмило Олексіївно, вам треба бути обережною. І з білим порошком, і взагалі – у житті. Якщо опікуну не до вподоби ваше невинне на перший погляд захоплення, краще шукайте іншої розради. Між іншим, так, про всяк випадок: лікар Лавров лікує таких, як ви.

– Неодмінно скористаюся вашою порадою. – Люсі відповіла з підкресленою ввічливістю, навіть трохи блазнюючи. – Треба йти, бо мій, як ви зволите казати, опікун ось-ось прокинеться. Не побачить мене поруч – зажуриться.

Чечелю більше не було що сказати молодій жінці.

Вона ж надягнула перстень із бірюзою на середній палець лівої руки. Затягнула пас на халаті тугіше, бо за час розмови послабився. Уже взялася за ручку дверей – та зупинилася, повернулася.

– Мішель спить, наче ведмідь узимку. Я вимотую його, це йому подобається. Ви й тут вгадали, сищику. Я прийняла ванну після любощів. І мені це так само до душі.

Здмухнула цілунок з долоні.

Залишила бібліотеку.

Розділ 10. Маски

Борода й окуляри.

Ось перше, що кинулося в очі, коли Платон побачив Едвіна Мілкуса. Йому на якусь мить здалося – це бутафорія, елементи машкари. Закортіло навіть порушити всі можливі правила, попросити дозволу поторсати господаря за бороду, аби пересвідчитися – чи справжня. Вона не дуже пасувала до статури худого брюнета в інвалідному візку, робила дуже схожим на котрогось із французьких письменників-романістів. А окуляри в тонкій круглій оправі віддалено нагадували двоколісний велосипед і додавали не солідності, а радше карикатурності.

Чечель привітався з Мілкусом. Відчув силу, якої зовсім не очікував від паралізованого. Та одразу знайшов пояснення: кілька разів зустрічався з інвалідами, чия міцність перейшла в руки. Доводиться оперувати саме ними, аби пересуватися.

У Платоновій практиці, коли він лиш вступив на поліцейську службу, навіть був випадок: безногий задушив кремезного товариша. Жодної підозри, поки у п’яному бахвальстві не зігнув на заклад величезну кочергу.

– Мій чоловік говорить тільки англійською та німецькою, – попередила Серафима перед тим, як представити його гостям. – Я перекладатиму, але не все. Едвін не буде з нами довго. Він радий усіх бачити, та вчора ввечері скрутило, був напад. Добре, що з нами лікар.

– Маю не зовсім той профіль, який вам потрібен, – нагадав Лавров. – Аби не стан нашого шанованого господаря, я додав би: на щастя, не той. Але ось щойно мимоволі порушив етикет.

– Добре, що він вас не розуміє, – закинув із докором Авакумов.

– Про що ви, панове? – здивувалася Серафима.

– У домі хворого не згадують про здоров’я, – делікатно прояснила пані Мухортова.

– Мій чоловік справді не потребує послуг медицини, яку тут має честь репрезентувати пан Лавров, – м’яко відповіла господиня. – Едвін узагалі не почувається хворим. Так, не ходить. Зате їздить. І, що найголовніше, має світлий розум.

– Чудово сказано! – вигукнув Ковалевський. – Бравіссімо!

Він не стримався. У пориві ступив до Мілкуса, нахилився, згріб в обійми, струснув. Серафима тим часом швидко переповіла чоловікові розмову німецькою. Коли Серж відсторонився, Едвін усміхнувся й кинув кілька фраз.

– Насолоджуйтесь вечором, будьте щасливі, – переклала дружина, додала від себе: – Тим не менше, панове, добре, що серед нас є медик. Едвін, на жаль, не дуже добре почувається, болять суглоби. Тож за потреби лікар завжди поставить укол краще, ніж хтось інший.

– Завжди до ваших послуг. – Лаврова помітно бентежив такий напрямок розмови, як і загалом напружувала надмірна увага до власної персони.

– Ви дозволите нам потім поговорити з паном Мілкусом тет-а-тет? – запитав у господині Авакумов. – Боюся, завтра в нас не буде часу. А в мене є одна ідея. Чув, ви хочете проводити салони. Як покровитель мистецтв, готовий долучитися, навіть скласти програму, – тут же повторив прохання самому чоловікові досить зграбною англійською.

– Цікавить, звичайно, – відповів господар теж англійською, Серафима старанно переклала для інших. – Люб’язно з вашого боку, містере Авакумов. Та все ж давайте про справи не тепер. – Він стулив розкриті долоні.

– Як скажете, мосьпане, як скажете! – Георгій Андріянович теж стулив долоні, чемно вклонився.

Розмова відбувалася на фоні невеличкої, проте пишної, густої ялинки.

Її прикрасили живими шишками, цукерками в різнокольоровій фользі, глазурованими пряничними місяцями, кониками, зайчиками й просто кружальцями. Оперізували ялину хрест-навхрест строкаті гірлянди з мережива: білого, синього, рожевого. Святкове деревце відбивалося в дзеркалах, що прикрашали стіни всередині, і складалося враження – гості стоять на галявині в невеличкому лісі.

Серафима не знімала чорної маски Доміно.

Запрошені дами теж дотрималися умови. Олена Авакумова й Ольга Лаврова вдягнули подібні маски під пишні сукні. Наталя Мухортова закрила половину лиця венеційською півмаскою Коломбіни, оздобленою пір’ям та стразами. Повз увагу Чечеля не пройшло: на її фоні три майже однакові Доміно почувалися трошки незатишно.

Платон у циліндрі нагадував собі недоросля. Звісно, ніхто з чоловіків нічим голову у приміщенні не потрудився прикрити. Хай Ковалевський підбадьорював, показуючи великого пальця, поруч із його смокінгом, жилеткою та краваткою циліндр здавався зайвим елементом. Хоча Мухортов вирізнявся категорично: не відмовив собі в бажанні замість статського фрака вдягнути парадний полковницький мундир, оздобивши хрестами й аксельбантами. Зате не напомадив вуса, як Лавров – цей навіть старанно вклав коротко стрижене волосся на проділ. Аби не виклично єврейський профіль і худоба, цілком виглядав би провінційним купцем у товаристві банкірів.

Натомість Авакумов у своєму смокінгу, білій накрохмаленій сорочці з метеликом немов зійшов із вітрини магазину модного чоловічого одягу. Чечель намагався не згадувати сказане про нього Ковалевським. Зрештою, розмови про пристрасть Авакумова до молодих акторів могли бути звичайними міськими плітками. Так, не здавався по-чоловічому грубим, вмів добирати одяг та, що важливіше, носити його – крій вбрання вправно приховував недоліки його дещо грузької фігури. Ще й цікавився мистецтвами замість ходити на полювання чи іподром. Ґрунт для появи певних підозр був. Та застереження в Чечеля викликали не розмови про таємні пристрасті Авакумова – дистанцію змушувала втримувати його пихатість. Він, схоже, щиро вважав себе вищим за більшість із присутніх тут, а причина – ота його пристрасть до театральної богеми й загалом мистецького життя.

Люсі й Григоренко ще не вийшли, і Платон не мав сумніву – ця баришня приготувала якісь незвичний, провокативний образ.

Передчуття не обдурили.

Пара коханців з’явилася останньою, жінки не стримали зойків, а Наталя Мухортова демонстративно відвернулася. Хоча нічого особливого Люсі зібранню не явила.

Лише вовчу маску.

Точніше – вбралася вовчицею. Сукня незвична, сіро-біла, атласна матерія в русі створювала ефект перетікання кольорів. Шию закривала горжетка, що дуже нагадувала шматок вовчої шкури. Шлейф оздоблений вовчим хвостом, справжнім чи бутафорським – хтозна, хіба помацати треба. Маска з вовчим писком затуляла лице до половини.

Рука в сірій довгій рукавичці тримала Мішеля під лікоть.

– Даруйте за затримку, пані та панове, – мовив Григоренко з порогу. – Вирішив зробити всім сюрприз. Тут базікають про якогось страшного вовка-перевертня. Мусив зловити. А як упіймав – побачив: не такий він уже страшний. Дивіться самі!

Люсі зробила глибокий реверанс.

– Ви вже встигли свою здобич надресирувати! – грубувато кинув Мухортов.

– Панове, я вас дуже прошу! В нас маскарад! – вигукнула Серафима. – Не будьте аж надто серйозними, у нас святкові дні, позаду й попереду! Дякую, Михайле Івановичу, ви дуже потішили!

– Завжди до ваших послуг. Але ввольте маленьке прохання: для вас – Мішель. Для поважного зібрання, до речі, теж. Та то вже хто як забажає, кому як зручніше.

– Прошу, нарешті, до столу! – Господиня зробила гостинний жест.