Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 19. Нічне вторгнення

— Едвін! – зойкнула Серафима. – Він там! Там – він! Ед-він!

На шляху трапився стілець, і вона завалилася разом із ним, гуркочучи на весь поверх. Чечель уже вибігав, та озирнувся на грюкіт. Перший порив – допомогти жінці. Але вона вже дала собі раду, і він лиш гаркнув:

– Куди? Назад! Тут будь!

– Едвін! – простогнала Серафима.

– На місці стій! – задля певності Платон захлопнув за собою двері бібліотеки.

Будинок далі був занурений у темряву. Чечель за час перебування навчився орієнтуватися тут, нічого надто складного в плануванні. Та все одно, схарапуджений, стукнувся на бігу об кут, забивши плече, а потім – заледве не полетів униз мармуровими сходами. Нешнуровані черевики не додавали рухам зграбності. Та шнурки – останнє, що зараз його переймало.

Уже добіг до середини сходів, як знизу долинув брязкіт розбитого скла.

Позад себе почув рик Ковалевського:

– Що таке! Там наче стріляли!

Чечель розвернувся. Постать Сержа маячила посеред коридору, мов темна примара. За ним тут же виринула друга тінь – Мухортов. Іще мить – і почнеться паніка.

– Пане полковнику – світло! – Платон звично взяв на себе командування, відкинув не потрібні тут політеси. – Ковалевський, до зброї! З нами дами!

Чоловіки, до честі, підкорилися одразу. Мухортов зник за своїми дверима, Ковалевський затупотів назад. Десь голосно закричала жінка, але хто – Платон не дослуха`вся. Вважав тил прикритим, помчав донизу. Перестрибнув одразу три сходинки, послизнувся в приземленні, та встояв.

Назустріч уже сунуло щось темне. Аж тепер Чечель усвідомив – не мав нічого для захисту. Міг би свічник прихопити, все ж не з голими руками. Напружив ноги, стаючи міцніше й готуючись відбивати напад. Та наступної миті розгледів перед собою управителя. Носок стискав сокиру-колун, важко дихав і так само збирався дати відсіч імовірному нападнику.

– Пане Чечель, я…

– Дай! – Платон потягнувся до сокири.

Носок завів правицю за спину.

– Хрін із тобою! Дорогу!

Згори засяяло – це Мухортов вийшов, несучи у свічнику дві запалені свічки. Повернувся й Ковалевський, войовничо махаючи «зауером».

– Пусти! – повторив Чечель.

Носок послухався, ступив убік. Платон нарешті дістався до спальні господаря, штовхнув. Двері не піддавалися. Копнув, хоч без того зрозуміло: замкнуті зсередини. Вивалити з розбігу теж не вдалося, Чечель тільки сильніше забив плече.

– Ламати! – закричав, відступивши від дверей. – Сокира!

– Наказу від хазяїв не було…

– ЛАМАТИ!

Це кричала Серафима – не зважаючи ні на кого, уже злітала сходами.

– Стійте! – крикнув Платон, згадавши, хто є хто. – На місці стійте!

– Мартине, ламай! – повторила господиня, все ж зупинившись посеред передпокою.

– З дороги! – тепер керувати почав управитель.

Чечель дав йому місце. Носок діяв зі знанням справи – рубонув одразу туди, куди треба. Гупання сокири струшувало весь будинок, згори знову скрикнула налякано якась жінка. Після трьох ударів управитель вгатив узутою в чобіт ногою. Не допомогло, важкі двері лиш зойкнули. Голосно й люто вилаявшись, Носок залупав знову. Тепер вистачило двох ударів – нарешті подолав замок.

Зсередини війнуло морозом і вітром.

– Геть! – наказав Чечель і першим переступив поріг.

Місяць світив крізь вивалену дірку в шибі.

Звідти ж вітерець-бешкетник жбурляв сніжинки.

Два тіла на підлозі.

Одне – біля ліжка, на спині: Едвін Мілкус у халаті. Поруч – рушниця. Запах пороху ще не вивітрився.

Друге – ближче до розбитого вікна, недалеко від крісла. Незграбне, на боку, довкола – темна пляма: Семен Лавров.

– Боже! – це управитель став у проймі.

– Світло сюди! Світло! Хто-небудь, світло! – вигукнув Чечель.

– Пане Мухортов! – почув ззовні заклик Серафими.

Платон ніколи не був у Африці й не бачив стада слонів. Та міг закластися: Федір Федорович тупотів, наче слонячий гурт. Поки добіг, відхекуючись, одну свічку все ж загасив. Та Чечелю вистачило, аби переконатися – лікар лежить у калюжі власної крові.

Нахилився ближче, присів.

Обережно перевернув тіло на спину.

Горло розпанахане. Точно так, як у Григоренка біля стайні.

– А-а-а-а-а!

Зойк зовсім близько. Серафима вже зайшла в спальню. Тепер стояла поруч із Носком та Мухортовим, трималася за плече полковника, найближчого до себе. Дивилася на вбитого, вклякнула.

– Вам не можна тут, – кинув Платон, розпрямляючись.

– Це спальня мого чоловіка!

– А з ним що? – Запитання Мухортова було логічним.

– Присвітіть.

Чечель передав йому свічник. Федір Федорович уже отямився остаточно. Діловито відсторонив Серафиму. Вийняв згаслу свічку, підпалив від іншої. Стало світліше, троє чоловіків дружно схилилися над Мілкусом.

– Крові не бачу, – мовив Платон.

– Дихає, – додав Носок.

– Живи-ий! – задоволено протягнув Мухортов.

Серафима розштовхала трійцю.

– Едвін! – Одразу перейшла на німецьку, впала перед чоловіком на коліна, потермосила за плечі, легенько ляснула по щоках. – Едвін! Едвін!

Господар застогнав голосніше.

– Та не стійте ви, беріть його! – Серафима була за крок до істерики.

– Ану, пустіть, – закректав Мухортов. – І свічку тримайте.

– Винесіть його звідси! Не треба тут, я боюся!

Три пари рук підняли паралітика. Мілкус поки лиш стогнав, не говорив нічого. Серафима викотила крісло, господаря посадили туди вже в передпокої. Полковник тут же повернувся, підібрав із підлоги рушницю.

– Де в нього набої?

– Mein Goth[26]26
  Боже мій (нім.).


[Закрыть], я звідки знаю! – Серафима нарешті обійняла чоловіка, швидко обмацала тулуб. – Цілий! Цілий! Живий!

– Куди його? – Управитель теж оговтався.

– У спальню, до мене! – Господиня відсторонилася.

– Nein![27]27
  Ні! (нім.)


[Закрыть] – хрипко каркнув Мілкус, закашлявся. – Nein!

– Він не хоче до вас у спальню, – пояснив Мухортов.

– Warum?[28]28
  Чому? (нім.)


[Закрыть] – запитала Серафима.

Господар заговорив. Спершу – повільно, мовби викашлюючи слова, через короткі відрізки переводячи подих. Та скоро й він опанував себе, слова давалися легше. Господиня слухала, наче забувши про те, що поруч інші люди. Переклала, щойно закінчив.

– Лікар зробив укол, біль у хребті зняв. Стало легше, Едвін задрімав. Не бачив, як усе почалося. Думав: розбите скло йому сниться. Коли розплющив очі, побачив щось велике й темне. І холодно стало. Каже – не одразу зрозумів, що вікно без скла. Свічки горіли. – Серафима перевела подих. – Едвін говорить: та потвора тримала лікаря над підлогою, згребла обома… лапами.

– Яка потвора? – Чечеля здивував власний тихий голос.

– Не знаю. Повторюю, як сказав чоловік. Називає це потворою. З лапами. – Серафима судомно ковтнула, немов проштовхуючи всередину глевку грудку. – Едвін без того незграбний, ви знаєте. А тут, каже, немов усього паралізувало, вище пояса. Наче справді спав і бачив кошмар. Потім… – вона глянула на Мілкуса, – потім воно вдарило пана Лаврова. Один раз, навідліг. Коли той упав, потвора повернулася до Едвіна. – Господиня заговорила жвавіше: – Він каже, аж тоді нарешті отямився. Рушницю тримав поруч. Щоб можна було рукою дістати. Потягнув до себе.

– Той, кого називає потворою, стояв і дивився?

Серафима переклала запитання Чечеля, а йому та іншим – відповідь господаря:

– У нього таке враження, наче на нього дивляться з цікавістю. Чогось очікують. Граються, щось такого. Рушниця заряджена, Едвін пальнув з обох дул. Одразу скотився з ліжка, думав заповзти під нього. Коли почув дзенькіт скла, рушниця сама випала з рук. Зомлів. Отямився, коли почув голоси. Це допоможе вам, Платоне Яковичу?

При світлі двох свічок Чечель побачив – на нього спрямовані чотири пари очей.

І очі господаря теж.

– Мені? – перепитав здивовано.

– Едвін нагадує: ви взялися знайти того, хто вбиває. І захистити всіх нас. – Перш ніж Платон хотів освіжити їй зовсім недавню розмову, Серафима мовила твердо: – Угода в силі, хіба не зрозуміли? Тільки тепер точно відомо: серед присутніх у нашому домі вбивці нема. Він прийшов ззовні, пане Чечель. Тому Едвін не хоче перебиратися до моєї спальні. І взагалі не радить нікому лишатися на першому поверсі.

Мілкуса підняли нагору, перемістили до бібліотеки.

У цьому була якась дивна іронія. В іншому Платон вважав би обставину пікантною. Але зараз думав про інше: як діяти далі.

Ольга Янівна Лаврова після страшної новини закричала вголос. Майже одразу впала на ліжко без сил. Ніхто не знав, що з нею робити, адже труп єдиного медика в компанії лежав поверхом нижче. Чечель звелів до смерті переляканій Параскеві бути біля барині постійно й без дозволу з кімнати не виходити. З Люсі вийшло інакше: відмовилася відчиняти будь-кому, забилася в нірці; це влаштовувало як Платона, так і все товариство. Дружина Мухортова, не просячи нікого з мужчин про допомогу, перетягнула до бібліотеки крісло зі своєї кімнати, заявила Серафимі:

– Як хочете, мила моя, але буду тут, із вами, поки ми всі в одному човнику!

– Дуже ціную, Наталю Дмитрівно, – відгукнулася та. – Тільки я в такому вигляді… Вибігла, в чому встигла. Одяг внизу, а там страшно.

– Федір Федорович з вами сходить. – Мухортова кивнула на полковника.

– Завжди готовий! – Той показав рушницю.

– Не заряджена, – нагадав Чечель.

– До ваших послуг! – Ковалевський відтер старого товариша плечем. – У мене вистрілить!

– Ваші набої сюди годяться, Сергію Павловичу?

– Різний калібр, Платоне Яковичу. Фірма та сама, але в пана Мілкуса рушниця дорожча, – пояснив Серж.

– Коробка з боєприпасами в секретері, у спальні. Уже знаю. Піти й забрати. – Чечель знову вирішив перехопити контроль. – Давайте залишимо жінок там, де вони є, і вийдемо в коридор.

– Я з вами. – Серафима тугіше затягнула пасок халата. – Маю право знати все, я ж тут хазяйка.

Платон не мав чим крити. Знизав плечима, вийшов першим. На цей момент уже горіли всі свічки, в тому числі – у кімнаті, зайнятій Авакумовими. Покровитель мистецтв весь час тримався непомітно, не давав про себе чути й знати. Зараз стовбичив навпроти дверей їхньої кімнати, вбраний, якби збирався до святкового столу. Олена Луківна не виходила, та Георгій Андріянович навмисне прочинив двері, аби дружина все чула.

– За яким правом ви тут керуєте, пане Чечель? – говорив так, ніби важливішого питання зараз не було, й одразу, не дочекавшись відповіді, повернувся всім корпусом до господині. – Серафимо Марківно, чому ви дозволяєте розпоряджатися у вашому домі сумнівним неблагонадійним особам?

– А чому вас це хвилює? – визвірився Ковалевський.

– А чому відповідає не той, до кого я звертаюся? – відбрив Авакумов. – Проте поясню. Дві смерті за неповну добу. Дві насильницькі смерті, наголошую. Ми відрізані від зовнішнього світу, і дуже добре, якщо завтра таки дочекаємося допомоги. Поки ж маємо дбати про себе самі. Тож виникає цілком логічне питання. Дуже дивно, пані та панове, що жодного з вас не хвилює, коли тут керує всіма процесами доволі сумнівна персона.

– Хочете взяти труд на себе? – процідив Платон. – Із задоволенням перекладу цю відповідальність на когось достойнішого.

– Я б не слухав його. – Серж поклав дуло «зауера» на зігнуту в лікті ліву руку. – Пане Чечель, ніхто, крім вас, тут і тепер ради не дасть. І змушений визнати, пане Авакумов, – захищати в разі чого йому доведеться й вас.

– Від кого захищати? – Меценат подався вперед. – Ми ж знаємо все з чужих слів! Є два трупи, пані та панове! Два! – Він виставив два пальці. – Коли пан Чечель такий вправний сищик, хай скаже, де був сам! А також – де хто з вас був, коли вбивали інших!

– Вам краще повернутися до дружини, – прогудів Мухортов. – Справді, мосьпане. Ризикну висловити загальну думку: йдіть, не крутіться під ногами. Щойно весь кошмар лишиться позаду, я особисто подбаю, аби вас більше не запрошували в пристойне товариство. Чи, принаймні, робитиму все, щоби більше жодного разу, до кінця свого життя, не опинитися в одному товаристві з вами.

– Підтримую. – Ковалевський багатозначно похитав рукою, на якій примостив рушницю, ступив набік, глянув на Чечеля. – Вибачте за цю огидну сцену, Платоне Яковичу. Користь від таких критичних ситуацій – видно, хто є хто.

Серафима ляснула в долоні, привертаючи до себе увагу.

– Панове, ви можете хоч зараз не поводитися, мов скорпіони у банці? Невже з’ясування особистих стосунків так уже всім пече?

– Мені здається, панові Авакумову можна довірити спокій наших дам, – сказав Платон, ніби нічого не сталося.

– Я не збираюся…

– Можна чи не можна, Георгію Андріяновичу? – Господиня перехопила ініціативу, підігруючи Платонові. – Бо, припускаю, пан Чечель уже має план, як нам усім протриматися до ранку.

– Для вас – усе, що завгодно. – Авакумов збавив тон, прийняв мирову. – Довіряйте мені, як собі.

– Платоне Яковичу?

– З вашого дозволу. – Чечель обвів поглядом присутніх. – Уже не бачу потреби критися, щось приховувати від товариства. Ще вдень, після загибелі пана Григоренка, я підозрював когось із вас.

– Що? – не стримався Авакумов. – Ви мали нахабство підозрювати в чомусь мене?

– А кілька годин тому все вказало на лікаря Лаврова. – На закид Платон демонстративно не зважив. – Я збирався вжити заходів. Бо, як уже всі присутні почули, родина Мілкусів дала мені на те дозвіл. Проте Лавров сам став наступною жертвою. Господаря ледве не спіткала його доля. Та віддам належне: панові Мілкусу вдалося якщо не налякати нападника пострілом, то збентежити. Є четверо свідків – напад і вбивство сталися за замкнутими зсередини дверима. Розбите вікно доводить – вбивця, хоч ким би він виявився, ввірвався ззовні. Саме тому ми всі отаборилися на другому поверсі. Тут до ранку наш бастіон. Але сидіти склавши руки ми не будемо.

– Згоден! – гаркнув Мухортов. – Сам хотів щось таке пропонувати!

– Четверо дорослих чоловіків. – Платон знову навмисне не зважив на Авакумова. – Дві рушниці. Один – мисливець. Другий – бойовий офіцер. Носок не боягуз, добре вправляється з сокирою, на власні очі бачив. Я не для всіх благонадійна особа. Але багато років ловив злочинців, це досвід. – Знову витримав паузу. – Ми влаштуємо облаву, панове. Де б не засів невідомий нападник, має бачити й розуміти: з нами жарти погані.

Тепер у долоні заплескав Сергій Ковалевський.

Розділ 20. Вилазка

Чечель претендував на рушницю Мілкуса, та полковник не віддав.

Серж так само не довірив нікому свій «зауер». Мартин Носок озброївся сокирою, і до Платона прийшло розуміння: йому лишається або великий кухонний ніж, або кочерга. Обидва варіанти відкинув. Не бачив подібної зброї в руках особи, яка, хоче хтось чи ні, взяла на себе клопіт керувати гуртом людей. Хтось наляканий – і то не завжди дами. Хтось – рішучий, і Серафима Мілкус помітно вирізнялася серед інших жінок. Проте щось при собі треба мати. Чечель, стиснувши зуби, згодився на гострий ножик.

Авакумову дозволили зберегти лице – таки лишився дбати про дам. Навіть якби сам винокур не зголосився, Платон усе одно запропонував би йому саме цю місію. Покровитель муз не виглядав воїном, не годився для потенційних бойових дій. Крім того, Ковалевський і Мухортов навряд могли б зосередитися в його товаристві. За цей день Георгій Андріянович перетворився з людини, яку краще сприймати на відстані, на персону, що стала сильним подразником. Тож у критичних ситуаціях такого добродія краще поруч не мати.

У кімнатах усе лишилося майже так, як було. Люсі вперто не пускала до себе нікого. Олена Луківна так само воліла лишитися в себе, під опікою чоловіка, і двері, на відміну від інших, чомусь просила лишити прочиненими. Але Наталю Дмитрівну господиня все ж делікатно попросила піти до Ольги Янівни. Вдова лікаря Лаврова від раптового горя на якийсь час утратила відчуття реальності. Параска, звичайна забобонна сільська жінка, сиділа біля неї розгублена й не знала, як дати цьому всьому раду. Навпаки, з усіх присутніх вона злякалася чи не найбільше, без упину хрестилася, читала всі молитви, які знала, і Серафима не бачила від куховарки великої користі. Мухортову теж не треба було переконувати в цьому. Вона перемістилася до Лаврової, а Параска з дозволу Ковалевського зачинилася в його апартаментах.

Мисливці ж розбилися на пари.

Ковалевський сам зажадав, аби з ним лишився Чечель. Полковнику не дали вибору, спину йому прикриватиме управитель. Але запропонований, дуже простий план дій не лишав інших можливостей. Чоловіки зібралися попарно обійти будинок із різних боків. У кожній парі має бути бодай один, озброєний рушницею. Він мусив рухатися попереду, напарник – слідувати за ним та в разі чого миттєво прийти на допомогу. Якщо переконаються, що загрози нема зовсім близько, гуртом прочешуть сад. Далі, за огорожу, проти ночі ніхто потикатися не хотів. Надто великий ризик.

Поки вдягалися, Мухортов згадав про набої.

Вилетіло з голови, то зрозуміло. Треба зайти в спальню Мілкуса й узяти коробку, господар сказав, де вона лежить. Але раптом втрутився Ковалевський, нагадав:

– Там труп лікаря. І вікно вибите.

– То й що? – не зрозумів полковник.

– Хто б не напав, заліз у вікно.

– Ми не знаємо, як він туди проник, – зауважив Платон. – Пан Мілкус не бачив.

– Чув звук розбитого скла, – сказав Серж. – І я не про це зараз. Якщо вбивця крутиться поруч, якщо напав уже двічі за неповну добу, якщо забрав два життя – він може зараз сидіти в тій спальні.

– Добре, баби нас не чують, – буркнув Носок.

– Грубо, mon ami[29]29
  Мій друже (фр.).


[Закрыть], — обсмикнув Мухортов, тут же додав: – Але ж правда. Зараз би наші дами підняли ґвалт. Ще б пак, перевертень у будинку.

– Ви перший так його назвали, – зазначив Чечель.

– А ваша пропозиція? – різко відбив полковник. – Ми тут відучора про нього чуємо. А бачив чудовисько, між іншим, тільки наш господар.

– Це, як ви кажете, чудовисько паралізованому чоловікові дивом удалося налякати, стрельнувши з рушниці.

– Зараз не розумію нічого, – зізнався Мухортов.

– Я теж, – озвався Ковалевський.

– Невідомого душогуба щойно назвали чудовиськом, – зітхнув Платон. – Монстри, до вашого відома, так просто не зупиняються. Хіба що той, кого охрестили перевертнем, настільки розумна істота, що ладен обирати собі жертв. Розпанахав горлянки Григоренку й Лаврову – але чомусь вирішив не чіпати Мілкуса. Хоча ніхто не заважав йому закатрупити також його.

Полковник розправив вуса.

– Трошки збентежили мене, Платоне Яковичу. Ви молодший за нас усіх. І, визнаю, знаменитіший. У досить молодому віці досягли, кажуть, чималих успіхів на ниві поліцейського кримінального розшуку. Хіба не знаєте випадків, коли навіть слабенька спроба опиратися змушувала вбивць задкувати й тікати?

– Знаю, – визнав Чечель.

– Напевне маємо саме такий випадок. Перевертень, далі звемо його так для зручності, не чекав, що хтось огризнеться. Він інстинктивно відступив. Повірте мені, військовій людині. На війні теж так трапляється. Сильніший ворог не пре, мов бик на ворота, коли зустрічає найменший удар у відповідь там, де не чекав спротиву. Тактика, панове, елементарна тактика. Несподіваний опір дає всі підстави вважати: супротивник не такий простий, яким здавався. Краще на коротко відступити, перевірити все, аби втрат не стало більше.

– Згоден. – Ковалевський легенько хлопнув товариша по плечу. – Слухайте старих вояків, Платоне Яковичу, слухайте.

– Тому вважаєте – перевертень, чи хто він там, міг повернутися?

– Цілком, – кивнув Мухортов. – Поки давали всім і всьому лад нагорі, він проліз назад крізь дірку в вікні. Ми в загальному гармидері не почули.

Чечель яскраво уявив величезну темну постать, яка саме зараз принишкла під дверима темної спальні. А може, навіть спрагло хлебче кров убитого лікаря. Чи терзає іклами ще не охололу плоть.

Здригнувся.

– З усією повагою, Федоре Федоровичу, – віриться слабо.

– Перевіримо?

– Після сказаного вами – мусимо.

– Я ж розгатив двері, – озвався Носок, підваживши задля наочності сокиру. – Не зачинено зовсім. Кажете, ота потвора може залізти назад… Так вона б уже залізла! Може, десь у будинку ховається.

– Не дай Бог! – вигукнув Ковалевський.

– Так хай вилазить! – гаркнув Мухортов.

– Перевірити легко, – мовив Чечель. – Більше світла треба.

Та тримати свічник довелося все ж йому. Мисливці з рушницями не хотіли займати руки нічим зайвим. Управитель так само вважав за потрібне тримати сокиру напоготові. Тому Платон, заховавши ножа в кишеню пальта, поклав усю надію на супутників: у разі чого його прикриватимуть і рятуватимуть усі троє.

Обережно наблизилися до Мілкусової спальні.

На ходу перестроїлися в бойовий порядок – стали півколом. З рушницями стали по краях, Носок опинився за спиною Чечеля. Сунули повільно, маленькими кроками. Двері тримали під прицілом обох цівок. У потрібний момент Платон мовчазним жестом зупинив рух. Нахилився, видивляючись при світлі двох свічок під ногами. Не стримав полегшеного подиху, але мовив тихо:

– Ніхто звідти сюди не виходив. Інакше наслідив би.

– Наслідив? – так само тихо перепитав Ковалевський.

– Ми припускаємо – перевертень прийшов іззовні, – терпляче пояснив Чечель. – Там сніг. Сухий, бо мороз тріскун. Та на ногах мусить лишитися. А в приміщенні – розтанути, будуть мокрі сліди. Якби вбивця знову заліз сюди з двору, якщо Мартинове припущення правильне, він би вже тут наслідив. А самі ж бачите – сухо.

– Перевіряємо далі, – процідив полковник. – Тримайте двері, Сергію Павловичу…

Платон не встиг нічого сказати – Мухортов ступив до дверей впритул.

Дав їм копняка.

Відкрилася прямокутна темна пройма.

Зсередини війнуло холодом.

Чечель відступив, хай не вірячи, але все ж підсвідомо очікуючи звідти нападу. Нічого не сталося. Він кивнув Ковалевському, і той виступив у авангард, тримаючи заряджену рушницю напереваги. У тиші клацнули зведені курки.

Жодного руху.

Аж ураз у темній глибині щось лиховісно ворухнулося. Рух побачили всі четверо. Мухортов вилаявся крізь зуби. Ковалевський притиснувся плечем до одвірка, виставив дуло далеко перед собою. Носок зручніше взявся за держак.

– Вітер… – Платон перейшов на голосний шепіт. – Завіса.

Прочинені двері зробили протяг. Він гойднув важку штору біля вікна. Серж сплюнув, управитель перехрестився, полковник нервово реготнув.

Четвірка обережно зайшла всередину.

– Посвіти Федору Федоровичу. – Свічник перекочував від Платона до Мартина.

Поки Мухортов шукав у шухляді набої, Чечель наблизився до розбитого вікна. Через мертве тіло Лаврова він акуратно переступив. Так простіше не втрапити в калюжу крові. Ставши біля підвіконня, обережно визирнув назовні.

Ця новорічна ніч видалася світлою.

Платон побачив білий килим.

Іскрилися сніжинки.

Навіть там, де снігову товщу порушили чималі сліди, – доріжка тягнулася від вікна, зникала в темній глибині саду.

Той, хто залишив їх, не йшов – стрибав.

Чоловіки вийшли на вулицю.

Перший переляк минув. Тепер його замінив справжній мисливський азарт. Він прогрівав навіть сильніше за живий вогонь із каміна. Через це мороз не дуже відчувався. Хоч майже одразу всі четверо заходилися хукати на голі руки – рукавиці залишили хто на столі, хто в кишенях. Навіть Чечелю, якому не дісталося нічого, крім ножа, у рукавицях було б незатишно діяти.

Ні пари з вуст.

Мухортов одразу хотів іти праворуч, та Носок, не домовляючись, посунув у протилежному напрямку. Полковнику нічого не лишалося, як обігнати напарника, аби йти з рушницею попереду. Ковалевський тим часом притулився до стіни, поправив кудлату шапку, збиваючи трохи вище на лоба, зручніше перехопив «зауер».

– Гайда й ми, Платоне Яковичу.

– Гайда.

Чечель уже обмовився про те, що нових, свіжіших слідів не побачив. Отже, цілком можливо, вбивця, охрещений перевертнем, забрався геть і не повернувся. Або – ще не повернувся й навідається згодом. Або вдовольнив свій апетит на сьогодні, до ранку дасть усім спокій. На припущення ніхто не зважив. Полковник найбільше з усіх затявся обстежити місцевість по периметру, і Платон розумів його. Сидіти в кімнаті, тремтіти й перебувати в невіданні точно не для його натури. Як не приймав цього й Серж Ковалевський.

Нічого, подумав Платон.

Зайвою їхня вилазка точно не буде.

Щонайменше заспокоїть жінок – мають знати, що їх є кому боронити.

Вони крокували обережно, слід до сліду. Хоч спроба рухатися тихо була марною – мороз ще зміцнів, сніжинки рипіли під ногами. У цілковитій тиші, яка огорнула маєток, ці звуки були лункими й чулися далеко. Якщо хитрий ворог зачаївся десь поруч, почує все. Утім, він і без того має перевагу – наскочив першим, тепер лише чекає дій у відповідь.

Щойно дісталися рогу будинку, Ковалевський притулився до кута стіни лівим плечем. Хукнув на підмерзлі пальці, кількома різкими рухами розігнав кров. Чечель зиркнув через плече. Інша пара вже зникла за протилежним кутом. Серж тим часом узяв рушницю напереваги, відштовхнувся, широко ступив набік, розвертаючись у русі. Та вже наступної миті трохи опустив дуло, і Платон без слів зрозумів – за рогом ніхто не чатує.

Далі Ковалевський посунув упевненіше, водячи цівкою перед собою й позираючи праворуч, у бік прикритих сніговими шапками садових дерев. У глибині саду маячив темний флігель, і Чечель припустив: непогане, сказати б – ідеальне, місце для ворожої засідки. Якби він сам хотів десь заховатися…

Зимову тишу розірвав постріл.

Й одразу – дикий – інакше не скажеш! – крик.

Лунало з протилежного боку будинку. З тієї сторони, куди пішли Мухортов і Носок. Відстань не така вже й мала, та все одно в крикові чулася суміш жаху й болю. А ще – подив, принаймні таку ноту вловив Платон на віддалі, ще й розділеній довжиною будівлі.

– А-а-а-а-а! – заревів Ковалевський, наче болю завдали йому.

Широкими стрибками він помчав уперед, до протилежного кута. Чечель кинувся навздогін, та враз зупинився. Щось змусило розвернутися, кинутися назад, тримаючи перед собою лезо, мов багнет. Ледве не впав, послизнувшись, та втримав рівновагу. Вилетів до парадного входу, побіг на звук – уже не стріляли, але далі кричали. Платон перетнув двір і добігав до протилежного кута, як звідти назустріч виринула в місячному сяйві дивна постать. Чечель, іще нічого не розтумкавши, набичив голову, виставив ніж далеко перед собою, зібрався боронитися. Але тут же зрозумів: це управитель.

Задкує.

Горлає.

Сокири в руці нема.

– Мартин!

Той здригнувся, сахнувся, та розгледів свого, заволав:

– Там! Там! Там!

Чечель відштовхнув його, завернув за ріг.

Спершу чомусь угледів сокиру – стирчала зі снігу топорищем догори.

Потім – нерухоме тіло.

Полковник-кавалерист Федір Мухортов падав на спину. Стояв близько від будинку, тому не завалився на землю. Удар відкинув до стіни, по ній сповз. Тепер сидів, завалившись, мов п’яний після буйної гулянки.

Кров стікала вниз від розпанаханого горла, мастячи парадну офіцерську шинель.

Рушниця валялася поруч.

З-за рогу вилетіла постать, тепер сахнувся Чечель. Наступної миті зрозумів – це Ковалевський оббіг круж маєтку, вийшов назустріч. Угледівши тіло й тут же впізнавши, не стримався – смальнув із одного дула кудись у темряву перед собою, з другого – у протилежний бік, теж пославши кулю в морозяну порожнечу. Потім відкинув «зауер», метнувся до тіла, впав на коліна.

– Федя! Федір Федорович! Ти що надумав, Федоре! Ти що зробив! – Руки термосили мерця за плечі, мовби це була єдина спроба оживити його.

За спиною зарипіло – це повернувся Носок.

– Що? – виплюнув Чечель. – Хто? Як?

– Не знаю, – вичавив управитель. – Я позаду йшов, так велено… Він налетів звідти, за рогом ховався.

Платон озирнувся.

Звідти, звідки щойно вибіг Ковалевський.

– Він – хто?

– Не знаю! Здоровий! Чорний весь! Пан Мухортов устиг стрельнути – мимо! Той… високий… ружжо в нього вибив одним махом. Другим – по горлянці! А я втік! – Управитель бухнувся на сніг. – Карайте, як хочете! Злякався я, злякався! Куди з сокирою проти такого!

Чечель уже не слухав. Його навіть труп не цікавив. Обігнув Ковалевського, швидко добіг до кута. Визирнув обережно. Нічого не вгледів перед собою, крім темного саду. Ще – снігову товщу, переорану чудернацькими слідами. Їх він уже бачив зі спальні Мілкуса – розбите вікно виходило туди.

Голова паморочилася.

Навіть мороз не вистудив.

Чи не вперше за останні роки Платон Чечель не знав, що думати.

Навіть напряму думок не міг намацати.

Єдине, зовсім недоречне, згадалося – саме зараз рік помінявся.