Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 13. Пошматований

Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів. 31 грудня 1913 року

Мерця знайшов конюх Покорний.

Біля нього вже натоптали. Але Чечель і не сподівався знайти сліди лиходія. Їх не могло лишитися, сніг притрусив навіть тіло й кров довкола. Валив усю ніч, ущухнув аж під ранок. Коли Платон вийшов на ґанок, закутавшись у кожушок, перше, що побачив, – білі, подекуди до половини людського зросту снігові пагорби. Тож правду кажуть, коли згадують про розпанахані небеса. Природа – чи хто там нею керує – висипала за ніч запас, якого могло стати на всю зиму.

Конюх тупцяв кроків за десять від мерця, вартуючи. Чечель озирнувся, побачив Мухортова, що сунув за ним. Тим часом на ґанок вибіг Ковалевський, зі своїм «зауером» напереваги. У кого збирався стріляти, Платон поняття не мав. Але енергію Сержа краще спрямувати, тож Чечель крикнув:

– Не йдіть далі! Стійте там! – Кинув погляд на полковника. – Ви теж!

– А що робити?

Питання прозвучало так просто й наївно, що за інших обставин Платон не стримав би посмішки. Зараз же двоє дорослих войовничих чоловіків нагадували розгублених, та попри це – запальних підлітків, котрі перейнялися критичністю моменту, мали намір щось робити й бути корисними, проте не знали, до чого саме себе прикласти.

– У будинку є ще зброя? – запитав Чечель голосно.

– Чорти його знають! – розвів Мухортов руками. – Я ж тут не живу!

– Є!

Усі, зокрема й конюх, повернулися на дзвінкий голос Серафими. Господиня вийшла в домашній сукні. Стояла на ґанку між левами, закутавши голову й плечі пуховою хусткою і взувши ноги в чуні з короткими халявами. Виглядала молода жінка кумедно, зараз зовсім не нагадувала пані мільйонерку. Радше – погорілицю, яка тікала від пожежі в тому, в чому її застав вогонь.

– Вам точно не треба тут бути! – попередив Чечель.

– Не вам вирішувати, де мені бути й що робити у власному дворі! – різко відбрила Серафима. – Зброю має Едвін, таку саму, – кинула на рушницю в руках Ковалевського.

– Хіба пан Мілкус полює? – вихопилося в Платона, і він тут же зрозумів свою безтактність. – Вибачте, проте…

– Нічого. – Серафима бровою не повела. – Це дарунок на сорокаріччя. Не знаю, з якою метою подарували мисливську рушницю паралізованій нижче пояса людині. Тим не менше зброя вичищена, набоїв кілька коробок. До речі, панове, я вмію стріляти. Навчилася.

– Для чого вам? – ляпнув Мухортов.

– А вам? – парирувала вона. – Зброя є в помешканні. Значить, я мушу її освоїти. Здається, тут нема нічого дивного.

– Будьте такі добрі, дайте рушницю панові полковнику. – Платон утомився від не потрібного тут гарикання. – Федоре Федоровичу, візьміть на себе труд керувати обороною. Надіюся, Сергій Павлович не буде проти стати під ваше командування.

– Оборону?

– Насильницька смерть. – Чечель показав на мертве тіло. – Ніхто не знає, чого й звідки чекати далі. Двоє досвідчених мужчин, військовий та мисливець, стануть у пригоді. Оборона не зайва, повірте. Хоча б тому, що це заспокоїть наших дам. Чого найменше треба зараз, так це паніки. До речі… – Він знову глянув на Серафиму. – Де пані Черниш? – Він навмисне наголосив на слові пані.

– Хто це? – Подив господині був щирим.

– Я теж таких не знаю, – озвався Ковалевський.

– Супутниця пана Григоренка. Її прізвище Черниш, якщо вам цікаво.

– Зовсім не цікаво, – пирхнув Мухортов.

– Але де вона – треба знати. Бо перше питання, яке виникає, – чому тіло знайшов він, – кивок у бік мовчазного збентеженого конюха, – а не особа, яка ділить із Григоренком кімнату й ліжко. Ти торкався тіла, Тарасе?

– Так точно! – Конюх для чогось став струнко, витягнувши руки по швах. – Я вийшов коням дати. Заспав трохи, звиняйте… Мене на кухні пригостили трошки…

– На здоров’я, – перервав Чечель. – Коли це побачив?

– Та вже сіріло. Не маю годинника, та й не треба його. Ми ж по сонцю, по сонцю…

– Що сонце показало? – Платон завжди був нетерплячим, коли опитував свідка. – Година яка, приблизно?

– Перед восьмою.

Чоловіки на снігу й жінка на ґанку завмерли, слухаючи уважно й з цікавістю.

– Снігу багато було?

– Я не побачив пана одразу. Думав, просто собі горбочок намело. Ногою копнув – а там ось таке.

Мороз уже кусав щоки й руки. Платон лишив рукавиці в кімнаті, тож заховав руки в кишені. Прокашлявся, випустивши з рота клуб пари.

– Ви всі бачите – Григоренко вдягнений. Для чогось вийшов на стайню серед ночі. Ми з вами, панове, розійшлися після опівночі. Сиділи внизу і не могли б не побачити, якби він вийшов раніше. Навіть якщо хотів вислизнути непомітно, не через парадні двері, мусив пройти повз дзеркальну залу, у якій ми отаборилися з картами. Висновок простий. Не треба мати досвіду поліцейської роботи, аби зрозуміти: Григоренко залишив свою спальню глупої ночі, коли всі вже спали. Припускаю – не раніше від четвертої години.

– Чому? – спитала Серафима, щільніше закутуючись хусткою.

– З четвертої ночі і десь до шостої ранку в людини найміцніший сон, – пояснив Чечель. – Ось чому з обшуком і арештом поліція приходить найчастіше в такий час. Висмикнута з глибокого сну людина загальмована, зачумлена. У такому стані простіше заскочити зненацька, отже – здобути перевагу. Стосовно справи нинішньої: усі спали так міцно, що не почули Григоренкових маневрів.

– Справді, елементарно, – погодився Мухортов. – За яким хріном його понесло серед ночі, під снігом, на стайню?

– Дізнаємося це – отримаємо чимало відповідей. Серафимо Марківно, може б, ви вже пішли, не стійте на морозі.

– Продовжуйте, Платоне Яковичу, – прохання пролетіло повз її вуха.

– Та, власне, я вже завершую. Михайло Григоренко з якоїсь причини вийшов надвір і подався до стайні, де й знайшов свою смерть. Її час допомогла встановити нічна заметіль. Труп пролежав під снігом близько трьох годин, поки на нього не наткнувся Тарас, цілком природно злякався, перевернув тіло лицем угору. Він же долі лежав, Тарасе?

– Точно так, – підтвердив конюх.

– Далі Покорний будить управителя. Носок вибігає, бачить, що сталося, спішить до хазяйки. Наскільки розумію, найпершими з гостей сюди наспіли ви і ви, – кивнув по черзі на Мухортова й Ковалевського. – Звідси два дуже важливі, сказав би навіть, ключові питання. Перше: чому ви впевнені, що його загриз вовк, Федоре Федоровичу? І друге: де весь цей час була Люсі й чому не підняла тривогу раніше?

Присутні перезирнулися.

– Щодо вовків – на горло його гляньте, – повів Мухортов. – Пошматоване, не інакше зубами.

– Але звіриних слідів не бачили?

– Замело ж кругом.

– Логічно. Я нарешті роздивлюсь місце пригоди. – Чечель витягнув руки з кишені. – Сергію Павловичу, будьте біля мене, та не підходьте ближче. – Платон звично керував. – Федоре Федоровичу, з дозволу господарів візьміть рушницю. Хай буде біля вас. Серафимо Марківно, спробуйте заспокоїти гостей. Хай лишаються кожен у себе. І візьміть на себе труд, постукайте до пані Черниш. Також дайте своєму управителю розпорядження, аби тіло забрали й поклали в холодне місце, щойно я закінчу огляд.

Господиня згідно кивнула, зникла в будинку.

– А ви хвацько даєте тут лад, – гмикнув Мухортов.

По тому поспішив за Серафимою. Конюх, не отримавши жодного наказу, лишився, де стояв. Ковалевський струсив із вус легкий шар інію, поправив кудлату шапку.

– Я бачив вовчі сліди в лісі.

– Нічого дивного. Вовки мають жити в лісі. – Чечель потер ледь примерзлий кінчик носа.

– Ще й учорашня розмова про перевертнів. – Серж сплюнув. – Не дивно, чому Федорові таке зірвалося з язика.

Платон промовчав.

Нарешті ступив до мерця впритул.

Нагнувся, потім присів. Далі – став навколішки. Поклав правицю на залите кров’ю підборіддя. Повернув мертву голову, уважно вивчаючи рану. Горло справді перетворилося на криваве місиво. Тож Платон, не маючи іншого виходу, черпнув снігу, обережно стер ним примерзлу кров, відкриваючи уражене місце.

Розпанахали.

Але рвали не зубами, не помітив характерних слідів.

Горло навскоси й глибоко розірвали чимось гострим.

Зазубреним лезом.

Або – пазурами.

– Заберіть мене звідси! Ні! Не хочу, заберіть!

Люсі, розкуйовджена після глибокого сну, качалася по ліжку в самій сорочці й не зважала на присутність чужого чоловіка. Разом із Чечелем і Серафимою до неї в спальню подався Лавров на правах медика. Та коли дівчина все зрозуміла й впала в істерику, Платон попросив лікаря вийти, пообіцявши гукнути при потребі.

– У мене є заспокійливе, – нагадав Лавров уже в дверях. – Професійна звичка, завжди маю при собі саквояж.

– А ви казали, лікар не знадобиться, – мовив Чечель до Серафими.

– Краще б не знадобився, – процідила вона, знову спробувала взяти Люсі за плече, і та знову вдарила господиню по руці.

– Можна й вас попросити почекати за дверима?

– Як завгодно, – пирхнула Серафима.

Платон зрозумів: із нею тепер буде найважче. Будь-яка хазяйка, а тим більше – дружина мільйонера, неохоче дозволить командувати у своєму домі гостеві. Особливо випадковому, адже Чечель запрошеним не був.

Щойно їх лишили сам на сам, Люсі опанувала себе. Залізла під ковдру, натягнула до підборіддя. Забилася в куток ліжка, зиркала звідти зацькованим поглядом.

– Твій благодійник мертвий, – повторив Чечель рівним голосом.

– Чула вже, – огризнулася Люсі. – Треба вшиватися звідси. Зроби щось, Чечель, не лишай мене.

– Навряд хтось із пань та панів захоче лишатися тут довго. Щоправда, не уявляю, як скоро сюди дістануться візники з Грушівки. Там таке намело – коні й сани застрягнуть. Снігу по коліна, десь навіть по пояс.

– Мов на острові безлюдному, – буркнула вона.

– Залюдненому, – уточнив Платон. – Ти мені інше скажи: де твій знаменитий перстень?

– Для чого…

– Цить! – Чечель підніс голос, змусив Люсі принишкнути, далі повів уже спокійніше. – Двері вашої спальні не були зачинені зсередини. Серафима постукала – нуль. Я штовхнув їх, ми зайшли. Ти лежала, вважай, без пам’яті. Інші думають, ти міцно спала. Вони ж не знають про перстеник із секретом. Дай. – Він простягнув розгорнуту руку.

– Усе вони знають.

– Тобто?

– Ну, хтось із цієї шляхетної компанії – напевне. – Люсі звично потерла носика. – Колечко он там, на столику. Тільки нема нічого всередині. Я після вчорашньої милої вечері впоралася із залишками. Мішель слова не сказав. Йому товариство до чортиків остобридло, накачав себе коньяком. Усе хотів їхати геть, казав, що домовиться з кучером. Коли ви всі вгамуєтеся.

Чечель напружився.

– Стоп-стоп. Звідси докладніше. Григоренко зібрався їхати таємно? Домовитися міг хіба з кучером, навряд сам запряг би сани й сів на передок. А Покорний словом не обмовився…

– Щось із того, що ти зараз плетеш, має значення?

– Має. Тепер ясно, чого Григоренко поперся серед ночі на стайню. Не розумію лиш, чому не розтуркав тебе. Хоча, бачу, ти ширяла в паралельних незвіданих світах, – торкнув себе за носа. – Невже вистачило?

– Ти погано мене чуєш, – різко відповіла Люсі. – Я прийшла до тями, подалася до ванної. Мішель похропував у кріслі, навіть роздягнутися не мав сили. Коли повернулася, побачила під нашими дверима он те. На столі глянь.

Справді, на круглому туалетному столику поруч зі знайомим уже Платонові перснем примостилася маленька кругла коробочка. Чечель обережно, двома пальцями взяв її. Цупкий картон, із таких роблять дешеві пудрениці. Під кришкою побачив залишки білого порошку.

– Те, про що ти подумав, – кинула Люсі зі свого кутка.

Платон зібрав мізинцем рештки.

Торкнувся кінчиком язика, сплюнув.

– Хтось із поважних людей пригостив мене благородним. Підкинув під двері. Знав, коли я вийшла. Значить, стежив. Чечель, комусь, крім Мішеля й тебе, дуже добре відома моя маленька слабкість. – І раптом знову зірвалася на крик. – Та забери мене вже звідси!!! Не витримаю!!! Треба мені ще, розумієш!!! Треба!!!

Думками Чечель уже був далеко від цієї кімнати.

– Зараз лікар Лавров тебе штрикне, – мовив так спокійно, як зміг. – Має при собі препарати, які напевне тебе заспокоять. Його пацієнти – психи.

– Я не психічка!!!

– Тихо! – Платон сам від себе не чекав, що зірветься й так гаркне. – Тихо мені тут! У його препаратах напевне є морфін! Тобі стане легше, поспиш трошки! Не бійся, тебе ніхто тут не лишить, як усі почнуть вибиратися. – Далі заговорив уже спокійніше: – Навпаки, Людмило Олексіївно. Ти перша, кого товариство хоче чимшвидше позбутися.

Вона ще щільніше загорнулася в ковдру, нявкнула:

– Чечелю, ти ж не кинеш мене? Ти допоміг мені вчора, врятуй сьогодні. Я ж сама лишилася. Не дай їм мене з’їсти.

– Ніхто тебе не їстиме, якщо поводитимешся добре.

– Буду слухняною. Дуже слухняною!

– Побачимо.

Платон обсмикнув піджак, відчинив двері.

– Семене Миколайовичу, пацієнтка чекає.

Розділ 14. Сніговий полон

Усі зібралися в дзеркальній залі.

На цей час жінки й чоловіки привели себе до ладу, але паніки не приховував ніхто. Додала її зникла електрика – нічна негода обірвала дроти. Зупинилися помпа й паровий котел. Воду тепер можна було гріти лише у виварках на плиті, а до вітру довелося тупцяти за будинок, до саду. Конюх Покорний розчистив туди широку стежку найперше. Та легше від того не стало, бо мороз не зменшився й звичні до комфорту жінки вже нарікали.

Чечель навчився розрізняти стани людської душі. Не обов’язково притискатися до чоловіка, як Олена Авакумова. Не конче тремтіти й не знаходити собі місця, як Ольга Лаврова. Можна вклякнути на стільці, як Наталя Мухортова. Або вчепитися руками в ручки інвалідного крісла, як Едвін Мілкус. З усього товариства відносний спокій вдавалося зберігати хіба Серафимі. А Мухортов, уже озброєний хазяйською рушницею, нагадував незворушного лицаря.

Щойно Платон переступив поріг, на нього глянули шість пар очей. Від нього помітно, відчутно чекали пояснень та подальших інструкцій. Чечель не поспішав, бо ще не вирішив, чи треба ділитися здогадами й першими висновками з усіма. Серед присутніх, імовірно, був той, хто знав таємницю Люсі й вивів її з ладу, аби виманити Григоренка серед ночі надвір. Її зізнання не лишало інших варіантів розвитку подій.

Пошматоване горло жертви треба якось пояснити.

До чого тут вовки, прости, Господи…

– Я прошу дочекатися, поки до нас долучиться лікар Лавров, – мовив Чечель. – Пане полковнику, зробить милість, гукніть із вулиці Сержа.

Та Ковалевський, мовби почув, – ввалився сам, навіть не потрудився збити сніг із підошов. Потупцяв біля дверей, там же примостив «зауер», кожушок недбало кинув на спинку вільного стільця, туди ж полетіла шапка. Заговорив, звертаючись водночас до всіх і ні до кого, говорячи до дзеркала:

– Кепські справи, да-с. Я обійшов там кругом. Конюх розчистив сніг у дворі, як міг. Але, пані та панове, за огорожею й далі такого намело – солдатську роту треба, аби все розкидати.

– Де я вам солдатів візьму, – буркнув Мухортов. – Хіба самим за лопати братися.

– Я б не погребував, чого ж, – зізнався Серж. – Аби лопати були на хазяйстві для кожного чоловіка.

– У нас справді нема стільки лопат, – озвалася Серафима, перекладаючи Едвіну все почуте й у відповідь одержуючи лише стримані кивки. – Мені прикро, пані та панове. Ми справді не готувалися до стихії.

– Жодного стихійного лиха, мосьпані, – подав голос Авакумов. – Звичайний снігопад.

– Не зовсім звичайний, – втрутилася Олена Луківна. – Не пригадую такого, давненько не було.

– Чому ж, роки два тому, саме під новий рік, – нагадала Наталя Дмитрівна. – Ми були в маєтку Світлякових, пам’ятаєш, Федоре Федоровичу?

– То під Богодуховом. У інший бік, – відмахнувся полковник.

– Господи, яка різниця! – вигукнула Ольга Янівна. – Ми збиралися нині зранку їхати назад, подякувавши господарям за гостинність! Хіба щось міняється? Я не хочу, аби мене теж загризли дикі звірі!

– Так, нічого не міняється! – підхопила Авакумова. – До вас жодної претензії, Серафимо Марківно! Тільки Григоренко міг так учинити з усіма нами! Від нього нічого доброго ніколи чекати не треба! Пробачте, що так про покійника! – Вона швидко перехрестилася. – Коли по нас приїдуть?

– Хіба ви не чули Сергія Павловича? – здивовано поцікавився Платон.

З’явився Лавров, кивнув Чечелю, поквапився до дружини. Ольга Янівна пригорнулася до його грудей, лікар стиснув її плечі.

– Що? – спитала Серафима.

– Якийсь час спатиме, – коротко мовив Лавров.

– Ми ще маємо тягатися з цією дамою напівсвіту! – простогнала Авакумова. – Я ж кажу, від Григоренка нічого доброго нема. Ані від живого, ані від мертвого!

– Ніхто ні з ким не буде тягатися, – відповів Чечель. – Проте, мосьпані, дозвольте вас засмутити. Ані особа, яку ви згадали всує, ані жоден із нас найближчим часом звідси не вибереться. Образно кажучи, ми з вами опинилися в сніговому полоні.

– Ви серйозно? – підозріло спитав Авакумов.

– Він серйозно! – відрубав Ковалевський. – Прошу вас вийти назовні, Георгію Андріяновичу, і переконатися самому!

– Але візники мають бути тут нині зранку! – Олена Луківна тупнула ногою. – Їм дано таке розпорядження! Серафимо Марківно!

– Так, пані Авакумова, – ствердно кивнула господиня, цього разу не завдаючи собі клопоту перекладати для чоловікових вух. – Мені прикро, що події розгортаються так трагічно. Проте навіть якби пан Григоренко не… – вона взяла коротку паузу, добираючи потрібне слово,– …не загинув, вам би всім довелося довго чекати на візників. І лишитися в гостях іще на ніч. Зустріти новий рік. – Усмішка вийшла сумною.

– Що вона говорить? – Авакумова глянула на чоловіка. – Слухайте, що тут узагалі відбувається? Чому ми не можемо їхати звідси?

– Тобі пояснили, – вицідив Георгій Андріянович. – Мене не влаштовує й не втішає таке пояснення. Проте, на жаль, ситуація саме така, як описала пані Мілкус.

– Дозвольте додати дещо від себе. – Платон виступив трошки наперед, знову опинившись у центрі загальної уваги. – Мені вдалося провести невеличке розслідування…

– Сищик, – буркнув Авакумов.

– Маєте щось проти, мосьпане? – Ковалевський звузив очі. – Я, до вашого відома, у талантах Платона Яковича пересвідчився особисто.

– На здоров’я, – відбив винокур. – Тепер аби знати, як його таланти допоможуть розтопити снігові кучугури.

– Ніяк. – Чечель відповів із підкресленою ввічливістю. – Але дозвольте закінчити, панове. Отже, ми всі вчора були не лише свідками, а й учасниками, гм, не дуже приємної сцени. Як наслідок, пан Григоренко зажадав негайно забратися з гостей. Спроба не закінчилася нічим, хоч він обіцяв Покорному щедро заплатити. Сани тут одні, ось лиш візник не захотів їхати в ніч та хурделицю. Мудро вчинив, між іншим. Проте Григоренко від наміру не відступив. Згодом таки домовився з кимось із челяді. Гадати особливо нема де. Вибір кандидатур невеликий, Носок або той-таки Покорний. Можна було б навіть припустити: позолотив ручку управителю, а люб’язний Мартин Панасович тихенько закерував вашим Тарасом.

– Допитати обох! – вибухнув Мухортов. – Я витрушу з них правду, панове! Серафимо Марківно, треба вашої згоди!

– Не треба. – Платон зупинив її поглядом, перехопив відповідь. – Зізнання не змінить нічого. Стався трагічний випадок. Григоренко серед ночі вийшов до стайні, аби закріпити угоду. Там на нього напав вовк, якого до коней гнав навіть у цю погоду природний інстинкт мисливця-хижака. Ніхто з нас нічого не почув, бо вночі гудів вітер. Та й спали ми після бенкету міцно.

– Жах, – здригнулася Наталя Мухортова.

– А буде ще гірше, якщо все ж таки виїхати звідси проти ночі. За нашим невеличким кортежем цілком може гнатися вже ціла зграя голодних вовків.

– Не лякайте, – простогнала Ольга Лаврова.

– Такі випадки траплялися, – підтримав Ковалевський. – Слово честі, панове, не варто вирушати в далеку путь через ліси й поля, коли сонце сяде.

– Думаю, про нас не забули в Грушівці, – додав Платон. – Та в найкращому разі проторують сюди шлях уже завтра вранці. Пропоную прийняти цей факт. І радіти, що лишаємося в безпечному місці.

– Цілком згодна, – сказала Серафима, заговорила до чоловіка, почула відповідь, переклала. – Тобто ми з Едвіном цілком згодні з паном Чечелем. У нашому домі безпечно і затишно.

– Особливо коли труп лежить у підвалі, – не стрималася Авакумова.

– То не ходіть у підвал! – відрізав Серж. – Чорт забирай, ми всі в одному човні! В однаковому становищі! Чому б просто не домовитись на цей час не кидатися одне на одного з будь-якого приводу!

– Де моя дружина не права, пане Ковалевський? – тихо, але твердо поцікавився Авакумов.

– Нас усіх не можна лишати в одному приміщенні надовго, – підбив Мухортов невтішний підсумок.

– Я розумію все. Зовсім не гніваюся. Нерви, в усіх нас здають нерви, – примирливо мовила Серафима. – Але все ж таки пропоную не пускати справу нашого порятунку на самоплив.

– Тобто? – не зрозумів Платон.

– На стайні – пара коней і сани. Зараз лише близько одинадцятої ранку. Едвін радить відправити Тараса в Грушівку. Він передасть сільському старості листа з розпорядженням чимшвидше розчищати шлях. Думаю, слід залучити тамтешнього урядника. У такому разі вже завтра зранку можна дочекатися порятунку.

Авакумов багатозначно кахикнув.

– Є пропозиція назустріч, – заговорив, зважуючи кожне слово. – Зараз справді лише ранок. До Харкова через заноси їхати не менше від трьох годин. Але навряд більше. Варто комусь із нас скористатися єдиними тут саньми, у місті можна цілком реально опинитися ще завидна. Жодної вовчої зграї, ніхто не заблукає серед поля. І в такому разі людей із нашим статусом вирушить рятувати велика експедиція. На це більше надії, ніж на ледачих тутешніх селян. Хай навіть їх підганятиме урядник.

– Пропонуєте свою кандидатуру? – швидко запитав Чечель. – Чи, раптом, будемо тягнути жеребок? Хто витягне короткого сірника, тому й пощастить, так чи ні?

– Хоча б так, – неохоче відповів Авакумов. – Погодьтеся, раціонально.

– Для вас – звісно, – підхопив Ковалевський. – Ми ж маємо покладатися на вашу спритність та порядність.

– А ви, Сергію Павловичу, серйозно вважаєте, що я можу не підняти в Харкові на ноги всіх, починаючи від міського голови?

– Я вважаю вас, Георгію Андріяновичу, дуже хитрою сракою.

Сказане дійшло не одразу.

Спершу почуте переварювали. Потім Мухортов грубо зареготав. Його дружина закотила очі, пирхнула в кулак, відвернулася. Лавров почервонів, Ольга Янівна зойкнула. Мілкус широко посміхнувся, що виглядало вже зовсім неввічливим. Серафима з останніх сил намагалася триматися світськи. Ковалевський же з переможним виглядом підморгнув Чечелю.

– Нечувано. – Олена Луківна стиснула губи в тонку пряму лінію. – Це нечувано, пане Ковалевський.

– Тим не менше ви почули все, що треба. Давно хотів вам чогось такого сказати. – Серж тішився сам із себе.

– Ви дозволяєте таке у вашому домі? – Авакумов глянув на Мілкуса, звертаючись до господаря німецькою.

– Не дозволяю, – переклала його відповідь Серафима. – Проте зараз вам усім нема куди звідси подітися. Навіть якби я хотів відмовити котромусь із вас у гостинності через не надто гідну поведінку, зробити це не зможу. Так само як учора не мав, куди попросити пана Григоренка.

– Софістика, – процідив Георгій Андріянович. – Словоблуддя найвищої проби. Ви праві, ми з дружиною не маємо змоги поїхати звідси. Проте залишити це приміщення й не виходити більше до вибачень пана Ковалевського – цілком у наших силах. Сніданок, обід та вечерю просимо подати в наші апартаменти. Чув, у вас є запас свічок. Тож прошу забезпечити нам хоча б таке освітлення до завтра. І візьміть на себе труд прислати на вечір пляшку шампанського. Новий рік усе ж таки.