Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 21. Роздуми й креслення

Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів. 1 січня 1914 року

— Я дружина офіцера.

На обличчі пані Мухортової не було ані кровинки. Наталя Дмитрівна прийняла страшну новину на диво спокійно й стримано. Чечель навіть сказав би: жінка готувалася до чогось подібного, тож чоловікова загибель не застала зненацька.

– Вдова, – дозволив собі уточнити.

– Так, – статечно, шляхетно кивнула вона. – Коли йдеш за військового, треба вже перед олтарем готуватися овдовіти.

– Жорстоко.

– Але це правда, Платоне Яковичу. Або так, або ти – дружина інваліда. Наш государ воює, скільки пам’ятаю себе. Я з військової династії, пане Чечель. У дівоцтві була Самойло, знаєте щось про цей рід?

– Каюся.

– Одна з гілок, що веде від гетьмана Самійла Кішки[30]30
  Кішка, Самійло (1530 (?) – 1602 (?)) – козацький отаман, старший війська Запорізького. Керував військом у Лівонській кампанії та низкою морських походів.


[Закрыть].

– Ми з вами обоє, виходить, козацького роду.

– Дід був військовим лікарем, з Кримської кампанії повернувся без ноги. – Удова Мухортова говорила тепер сама до себе, довкола мовби нікого не існувало. – Батько служив у Радецького[31]31
  Радецький, Федір Федорович (1820—1890) – генерал російської армії, керівник оборони Шипки.


[Закрыть]. Загинув на Шипці[32]32
  Бої за Шипкинський перевал (Болгарія) – один із вирішальних епізодів російсько-турецької війни 1877—1878 років. Вигнання з Шипки турецьких військ відкривало російській армії та болгарським ополченцям шлях на Константинополь. Тому турки тривалий час обороняли прохід.


[Закрыть], коли мені було сім. За тата мені став його менший брат, теж офіцер. Іншого нареченого, ніж військовий, для себе не бачила. – Тепер ніби знову згадала, що поруч хтось є. – Я з дитинства готова до звістки, що мій чоловік поляже в бою.

– На жаль… – Платон досі не міг знайти потрібних слів.

– Ви знаєте, як се сталося?

– Зі слів управителя. Він не міг нічого вдіяти…

– Нікого не виню. – Наталя Дмитрівна повела рукою. – Ні-ко-го. Ви самі щось можете сказати? Наприклад, хто напав на нас? Чому відучора вбито троє чоловіків, майже одного за одним?

– Єдине, що скажу напевне, – не вірю в страшні казки про перевертнів. Нам загрожує неймовірно спритний, дуже небезпечний, зухвалий ворог. Неймовірна сила. Разом із тим – якась незрозуміла поведінка.

– Вбивство без причини. Це справді незрозуміло, Платоне Яковичу.

– Причину він напевне має. Свою власну, не підвладну поки нам, мосьпані. Готовий навіть припустити: вбивця не зовсім здоровий психічно.

– Маніяк?

– Радше, пацієнт нещасного лікаря Лаврова. Чи міг ним бути.

– Отак – саме Лаврова? – стрепенулася Мухортова.

– Або іншого медика його фаху, – пояснив Чечель. – Та все це – лише царина здогадів. Як пані Лаврова, до речі?

– Лишуся біля неї. Схоже, я єдина тут, хто ще має силу. Попри те що ми овдовіли з різницею в кілька годин. Але можна сказати інакше: Ольга Янівна – минулого року, я – вже нинішнього.

– У вас таки стає сил жартувати.

– Краще хай Параскева знайде мені нюхальної солі. Ми мусимо протриматися до ранку, Платоне Яковичу. – Жінка взяла його за руку, Чечель відчув, як вона тремтить. – Пережити випробування. Прийняти й пережити.

– Прийняти?

– Повірте, ми всі опинилися тут і тепер не просто так.

Очі Мухортової затягнуло легкою поволокою. Платону навіть здалося – полковницька вдова сама поволі втрачає здоровий глузд. Її слова чимось нагадували погане пророцтво.

– Не зовсім розумію вас…

– Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це – Божа воля. Заразом – Божа кара.

– Кого карають? За що?

– Думки вголос, пане Чечель. Не більше. Маєте інше пояснення – діліться.

– Мені треба подумати. Хоча чесно скажу – часу на те нема. Та й обставини не сприяють.

– Теж привід для роздумів, Платоне Яковичу.

Мухортова вела що далі, то плутаніше й загадковіше.

І все одно Чечель ураз відчув – блимнуло.

Щось майнуло, легке, майже невловиме.

Ниточка, за яку треба тягнути.

Думка, яка дотепер чомусь не вступала в голову.

– Нам усім треба протриматися до ранку, – повторила Наталя Дмитрівна. – Бажано зберегти здоровий глузд. Хоча б тим, хто не встиг його втратити. Не збожеволіти. Від страху. Хтозна. Раптом той, хто нападає з темряви, найперше бажає звести нас усіх із розуму.

Серафима підмостила під голову Мілкуса третю подушку.

Тепер господар не лежав, а сидів на канапі. Смерті, посіяні довкола від учорашньої ночі, не вибили інваліда з колії. Схоже, вони з дружиною були виліплені з одного тіста. Молода жінка також трималася мужньо, хоч Платон встиг помітити: з останніх сил. Мілкус же сидів, підпертий подушками, так само гордовито, як у інвалідному візку.

Який поки лишався в його спальні.

Там, де зоставили закривавлений труп лікаря Семена Лаврова.

Тіло Федора Мухортова теж не чіпали. Чечель на той момент не вирішив, куди його правильно занести з двору. Вбитий Мішель Григоренко лежав у льосі, проте його перенесли ще вранці. Зараз із мерцями ніхто з живих чоловіків морочитися наміру не мав.

Хай до сходу сонця все буде, як уже є.

Люди на другому поверсі трошки перетасувалися. Авакумови не потикали носів зі своєї спальні, а після останніх подій Георгій Андріянович заявив – зачиниться зсередини. Платон усе ж знайшов слова, вмовив лишити двері незамкнутими. Нагадав, як довелося ломитися в хазяйський кабінет, час забрало.

Те саме переконав зробити й Люсі. Дівчина нарешті впустила його, забилася в істериці, дізнавшись про ще двох загиблих. Але саме її реакцію Чечель списав на наркотики, точніше – їх відсутність. Люсі просто ламало, вона не могла знайти собі місця, нікого не хотіла бачити, почувалася самотньою, нікому не потрібною й від того – беззахисною. Її оточувало вороже, як вважала, середовище, де нема від кого чекати на допомогу й ні на кого покластися. Тож у Платоновій особі Людочка Черниш бачила тут єдиного захисника. Отже, слухалася його.

Вдови облаштувалися разом. Новина про втрату Мухортової ще більше загнала в депресію Лаврову. Проте ці дві жінки виявилися потрібними одна одній, до всього Наталя Дмитрівна була сильнішою за Ольгу Янівну. Таким чином, могла постояти за себе й належним чином дбати про раптову посестру. За обох Чечель поки що був спокійний.

Ковалевський демонстративно витягнув зі своєї спальні крісло, виставив у коридор, навпроти кімнати, зайнятої Лавровою та Мухортовою. Сів там, мовби на посту, тримав біля себе рушницю, а цигарки підкурював одна за одною від свічки. Серж бачив себе охоронцем, не інакше. Тим більше його ліжко зайняла куховарка Параска Ярмолюк, чи не найбільш налякана людина в цьому випадково зібраному товаристві.

Мартин Носок із мовчазної згоди оселився в спальні, яку зовсім недавно освоїли Мухортови. Управитель, без того не щедрий на слова в розмові з панами, після нападу на полковника утратив, здавалося, будь-яке бажання говорити будь з ким на будь-яку тему. Він заявив: ноги не тримають після побаченого. Тож Платон, користуючись тимчасовою владою, що впала на нього, дозволив Носку прилягти на вільне ліжко у вільній кімнаті. Мухортова не була проти – їй насправді було все одно. Кортіло, як решті присутніх, чимшвидше забратися звідси геть.

Таке саме бажання мали й Мілкуси.

– Ми поїдемо звідси всі разом, – переклала Серафима слова господаря, сказані твердим голосом. – Нам прикро, що все так сталося. Не знаю, чи доречно говорити про прикрість, коли за короткий час жорстоко вбито троє шанованих у Харкові чоловіків. Тим більше коли тут, зовсім поруч, є дві вдови. Я не знаю, пане Чечель, чим і як усе компенсувати.

– Я ж ніби маю знайти вбивцю?

Платон говорив до Мілкуса, але дивився на Серафиму. Світло двох свічок більше ховало, ніж показувало. Ті самі відчуття пережив якихось кілька годин тому в цій самій кімнаті – коли брав молоду жінку на тій самій канапі, де зараз лежить її паралізований чоловік.

– Угода в силі, – повторила Серафима, не беручи на себе труд перекладати Мілкусу свої слова. – У вас були неправильні відомості, Платоне Яковичу.

– Дехто поспішив із висновками?

– Саме так. Дехто не дуже правильно декого зрозумів. – Потім защебетала німецькою, переклала відповідь: – Так, ми хотіли б, аби крім поліцейського розслідування було також приватне. Проведене вами, ми оплатимо всі витрати.

– Хочете, щоб я зловив перевертня? Пропонуєте за ваші гроші кинути виклик нечистій силі?

Мілкус відповів не одразу.

– Дещо прояснимо, пане Чечель. – Господар навмисне робив довші паузи й говорив короткими реченнями, аби Серафимі було зручніше перекладати. – Я вважаю себе раціональною людиною. Що означає – не вірю в нечисту силу. Є люди з нечистими думками, лихими намірами. Проте всі вони мають таку саму раціональну природу. На моїх гостей полює не вовкулака, який стає хижаком опівночі або з появою місяця на небі. Ми всі маємо справу з хижим гомо сапієнс, не більше. Розгадати намір означає рахувати його кроки надалі.

– Це називається – встановити мотив, – додав Платон.

– Свій мотив має навіть божевільний.

– По це нам усім міг би розказати покійний Лавров.

– Але його з нами нема, – відрізав Мілкус. – Що, на вашу думку, сталося? Не мотив, не причина – послідовність дій убивці. І дуже важливо: чи ви далі переконані, що вбивця – серед нас?

Чечель згадав Людочку Черниш.

– Ким би вбивця не був – серед нас напевне є його спільник.

– Поясніть.

– Гаразд… – Платон зітхнув. – З вашого дозволу, оперуватиму лише фактами, відомими мені. Так простіше, та й не час для детальних пояснень. Перша жертва – Михайло Григоренко. Його вдалося виманити надвір глупої ночі, бо вбивця знав: Мішель готовий тікати за будь-яку ціну. Але щоб знати це, треба було чути його слова й розуміти наміри. І дуже важливо – на певний час вивести з гри його коханку. Для того треба знати про її пристрасть до наркотиків. Бо їй підкинули чималу дозу в момент, коли вона не знала, куди себе подіти. Усього цього, погодьтеся, вбивця, котрий приходить ззовні, без підказки свого спільника знати не міг.

– Ймовірного спільника.

– Але він є, – тиснув Платон. – Чи був. Припускаю участь покійного лікаря Лаврова. Бо мав образи на Григоренка, давні. Що означає: наш убивця, хоч ким би виявився, взяв на себе труд зібрати відомості про кожного. Наперед.

– Він знав, що тут, у нас, будуть саме ці гості? Ми ж навмисне обрали лотерею!

– Тут для мене поки загадка, чи не найбільша. Проте розв’яжу її, щойно проясню для себе різні деталі. З яких цілісна картина й складеться. Проте, пане Мілкус… і ви, Серафимо Марківно, – шаркнув Чечель у її бік, аби не зводити присутність господині лише до тлумачення чоловікових слів, – моє припущення розширює коло підозрюваних.

– У сенсі?

– Ще вчора зранку я не зважав на жодну з наших дам. Роздивився Мішелеву рану. Повірте, бачив їх чимало на своєму, хай не такому вже й довгому, віку. Вбивця – дуже сильна людина. Жінки так само можуть мати багато сили, таких я теж знавав. Зрештою, Полінка Урусова, причина мого теперішнього становища, – була молода, тендітна, але дуже жорстока. Що додає сил, до речі. Проте, з усією повагою, жодна з ваших гостій, навіть кокаїністка Людочка, на вбивцю не годиться. Спільницею ж того, хто почав полювання, бути може.

– Дякую.

Платон звернув увагу: Серафима зараз говорила сама від себе.

– Будь ласка. А за що саме?

– Не вважали мене здатною вбити. І ось щойно вивели з кола підозрюваних.

У напівтемряві Чечель не побачив, відчув полегшення в голосі. Жінка переклала свої слова Мілкусу, той задоволено гмикнув, теж кинув коротке, яке не вимагало перекладу:

– Danke schön[33]33
  Дякую (нім.).


[Закрыть], – по тому, після короткої паузи, знову заговорив через дружину: – Цікавий перебіг думок, дуже цікавий.

– Не буду втомлювати довше…

– Нічого, тут усе одно вже ніхто не спатиме. Та й у мене хребет після падіння розболівся з новою силою. Іноді ловлю себе на дурному: краще б усього паралізувало. Бо там, нижче, нічого не болить.

– Припини!

Серафима кинула це різкувато, але чомусь не переклала. Вирвалося спересердя, машинально. Молода жінка ще й тупнула при цьому. Аж тепер Чечель звернув увагу: вона встигла вдягнути простеньку сукню. Інші жінки так і не знайшли часу перевдягнути пеньюари.

А в неї ж і витримка!

Не втратити голову в такому пеклі – дорогого вартує, всілякої поваги, Платон укотре подумки визнав це.

– Та не виключаю: спільником убивці справді міг бути Лавров, – вів він далі. – Саме тому вбив лікаря наступним, прибираючи непотрібного вже спільника й свідка водночас. Далі все просто. Тут є папір, перо, чорнило, олівець?

Серафима знайшла в шухляді однієї з шаф аркуш, чистий з одного боку. Олівець відшукався там же, погано заструганий. Платонові цього вистачило. Він перемістився до столу, став так, аби краще падало світло. Зараз Мілкус не бачив сищика, спробував розвернутися в його бік. Чечель зупинив його жестом.

– Я накреслю, задля наочності. Потім дружина вам усе покаже й розкаже. Отже, припускаю таке. – Накреслив прямокутник. – Ось дім. Тут парадний вхід. Вікна вашої спальні, на першому поверсі, виходять на протилежний бік. Десь тут, – позначив рискою, – вбивця розбиває шибу, заскакує всередину. Він не боїться зустріти найменший опір, адже, як поки припускаю, Лавров – його товариш і спільник. Напевне вбивця знав, що ви, мосьпане, озброєні. Вбив лікаря, чому не кинувся на вас? – Відповіді не чекав, сам собі відповів: – Бо вас, пане Мілкус, йому не треба. Інакше що зупинило б? Паралізований чоловік? Хай навіть із рушницею… Він дозволив вам вистрілити. Аби ми тут усі подумали, що його можна отак налякати. Далі він стрибає назад, відбігає… – Олівцем намалював стрілку, позначив штрихами сліди. – Поводиться дивно… з нашої точки зору. Насправді ж ним керує якась власна логіка. Вона стає зрозумілою, коли вбивця ховається десь отут. – З лівого боку, біля крайнього кута, з’явився хрестик. – Він стоїть, вичікує. Ми могли не вийти на вилазку? – Платон підняв очі від малюнка, глянув на Серафиму. – Могли. Та все ж логіка підказує – найімовірніше, після такого нападу озброєні мужчини виберуться, спробують його зловити. Він же, своєю чергою, продовжує криваве полювання. Вибір міг упасти на нашу з Сержем пару. Але не пощастило Мухортову. – Ліворуч від прямокутника з’явилося ще два хрестики. – Поки ми обходили маєток ось тут, – знову стрілочка, – вбивця зайшов за цей ріг. Просто назустріч полковнику й вашому управителю. – Чечель що далі, то більше захоплювався, навіть говорив не до господарів, сам до себе. – Дуже великий спритник. Незрозуміло одне: як йому вдалося не потрапити нам із Ковалевським на очі. Хіба б тікав ось так… – Чергова стрілка спрямувала вістря під прямим кутом від хрестика, яким Платон позначив місце нападу. – Теоретично, поки ми оббігали дім, убивця міг зникнути з очей.

Платон замовк, простягнув малюнок Серафимі. Вона передала Мілкусові, підсвітила. Чоловік покрутив схему в руці, склав аркуш навпіл, сказав, дивлячись у темряву:

– Наш управитель живий. Ніщо не заважало вбити і його. Дядько, ви пояснили раніше, дістав сильний шок. Бери голіруч, опору не зустрінеш.

– До чого ви ведете?

– Мене пожаліли. Його – теж. Ви маєте рацію, пане Чечель. – Господар згорнув малюнок учетверо. – Той, кого називаємо перевертнем, полює на наших гостей. Винятково чоловіків. Дізнатися, чим його розгнівала саме ця компанія – зрозуміти, хто вбиває. І поки що пильнувати панів Ковалевського та Авакумова.

– Згоден. Тільки, здається мені, Серж здатен за себе постояти.

– А ще він краще за всіх ходить на лижвах, – згадала Серафима. – Якщо до сходу сонця нічого страшного не трапиться…

Розділ 22. Електричні дроти

Залишок ночі минув тривожно, проте більше ніхто обложених не займав.

Платон переказав Ковалевському прохання Серафими. До нього приєднався й Мілкус, запросивши Сержа зайти в бібліотеку. Нічого такого, що б не було під силу досвідченому завзятому мисливцеві. Стати на лижви, прихопити рушницю, дістатися до Грушівки, привести очікувану відучора підмогу.

– Може так статися, що ви зустрінете її десь на півдорозі, – припустила господиня. – Бачте, вчорашнє припущення виявилося правильним. Після заходу сонця ніхто не ризикуватиме. А заходить сонце вже по третій дня. На жаль, події розгорталися швидше й трагічніше, ніж ми всі могли припустити. Та вірю, за нас не забули.

– То навряд, мови нема, – кивнув Ковалевський. – Але маєте рацію, Серафимо Марківно. Після того, що ми всі тут пережили, прискорити звільнення не завадить. Сам про це думав. А потім – велика облава! – Він войовничо струснув «зауером».

– Потім, мосьпане, усі заберемося з цього справді проклятого місця геть, – тихо й твердо відказала Серафима. – Ми з чоловіком усе остаточно вирішили.

Коли вона переклала сказане, Мілкус мовчки кивнув. Він, схоже, втомився від розмов за минулу, дуже довгу, здавалося – безкінечну ніч. Зрештою, вона вимотала всіх. Чечель дивом тримався на ногах. Піддав сумніву ідею відправляти Сержа по допомогу, адже Ковалевський так само майже не спав – вони з Платоном куняли по черзі, так домовилися пантрувати до світання. Мухортова й Лаврова не витримали напруження, здалися, заснули в обіймах одна одної. Принишкла у своїй нірці Люсі, хоча вже не металася, навіть трошки заспокоїлася, час від часу витикала носика назовні, а ранком узагалі вбрала сукню й дала лад розтріпаному волоссю. Носок і Параска, переборовши страх, спустилися вниз, і саме зараз куховарка відволікалася, готуючи сніданок. Управитель не чіпав тіла`, натомість накрив мертвого полковника кінською попоною, а лікаря у вистиглій спальні – хазяйською ковдрою. Подружжя Авакумових вперто не виходило на люди без нагальної на те потреби. Навіть не балакали вони ні з ким, і складалося враження – старанно вдавали, що або їх тут нема, або нікого довкола не існує.

Все ж таки справедливості заради Чечель мав визнати: нікому, окрім як Ковалевському, таку місію доручити не можна. Носок – тутешній, та залишити маєток без обслуги Мілкус не хотів. Так само не бажав відпускати далеко Платона. Та навіть якби вибору не мав, Чечель сам би не взявся – поганий з нього лижвар. Просити про щось покровителя мистецтв ніхто з чоловіків навіть не думав.

Без вибору – Сергій Павлович Ковалевський.

І так, права Серафима: сидіти й чекати набридло.

Звільнення зі снігового полону треба якось прискорювати.

Серж, уже вдягнений у путь, перехопив шмат хліба з м’ясом. Переконався, що рушницю заряджено. Перечепив на ремінь через груди. Зараз він, пишновусий бородань, уперше не виглядав старшим за сорок сім своїх років та негарним від природи добродієм. На лижви ставав озброєний, зграбний, красивий у своїй войовничій силі надійний чоловік. Справжній античний вояк, якщо подібне порівняння тут доречне.

Проводжати його вийшли Платон і Серафима.

Молода жінка куталася в дублений кожушок і теплу квітчасту хустку, яка їй не пасувала. Ноги засунула в биті валянці з короткими халявами. Далі ґанку не пішла. Шлях до брами управитель розчистив ще вчора, та далі починався глибокий сніг. Помилитися дорогою, збитися Ковалевський не мав змоги. Сліди саней не замело, негода за минулу добу не поновилася. Якщо триматися їх, з курсу не зіб’єшся, доведуть до самої Грушівки.

– Ну, глядіть тут, Платоне Яковичу, – побажав Ковалевський.

Далі зробив уже зовсім несподіване. Зняв рукавиці, розправив вуса, крекнув. Обхопив Чечеля, міцно обійняв, тричі поцілував. Затим для чогось перехрестив, помахав пальцем. Потім бадьоро підморгнув, розвернувся, справно рушив, прокладаючи лижню. Платон постояв, чекаючи, поки постать зникне за деревами. Засунув руки в кишені, неквапом подався назад.

Уже на середині подвір’я зупинився.

Раптом згадав, що муляло весь час.

– Чорт, невже так просто? – мовив Чечель, дивлячись на парадний фасад маєтку. – Чому ж я вчора не…

Думку не продовжив, бо відповідь очевидна: вчора, при місячному світлі, ще й у такому гармидері все одно не зміг би, та й не мав часу розгледіти, вивчити будь-які сліди. Між тим сніг зараз як ніколи ставав у пригоді Платонові.

Бо на ньому лишалися сліди.

Їх замела вчорашня хуртовина – тільки ж нові, свіжі, мусили лишитися.

Мусили.

– Чорт… – тихо повторив Чечель.

Треба було здогадатися раніше. Хоча – стрімкі події не лишали йому такої можливості. Мабуть, на це й розраховував убивця, коли утілював свій план полювання.

Одного не врахував: слідів на снігу.

Точніше – їх відсутності.

Платон стиснув кулаки.

Чому не осяяло хоча б на годину раніше? Коли Ковалевський, насправді – єдиний, на кого можна сміливо покластися, ще не подався звідси… забравши з собою одну з двох рушниць. Зброя Чечелю не завадила б.

Вона там, усередині.

Лежить у бібліотеці, біля канапи, поруч із Едвіном Мілкусом.

Ну як же просто все виявилося!

Платон далі тупцяв на місці. Сіяв ріденький сніжок, легенько торкався не голених відучора щік. Танув, лишаючи ледь відчутний мокрий слід. Морозець не набагато, але зменшився. Чечель нахилився, черпнув голою рукою білу суху холодну жменьку. Розтер по обличчю.

Він не спав добу.

Йому не давали спати.

Саме йому. Свідомо. Щойно почули – серед гостей є колишній агент розшукової поліції. Особа з репутацією, здатна давати лад небезпечним ситуаціям. Йому не дозволяли перевести подих, підкидали смерть за смертю, тіло за тілом, труп за трупом. Він не повинен був перепочити, оцінити й обмізкувати все, що відбувалося довкола.

Ще – ранні зимові сутінки.

Занурений у темряву, відрізаний негодою від зовнішнього світу будинок.

Освітлений зсередини кількома свічками. А при свічках можна розгледіти значно менше, ніж…

Електрика!

– Та чорт забирай! Твою ж погану маму! – вирвався вигук розпачу.

Саме той рідкісний випадок, коли не спиш двадцять чотири години, але виглядає – не прокидався весь той час. Оговтався щойно тепер, коли здогад приходив за здогадом, коли все поволі прояснялося, ставало на свої місця.

Чечель знову протер лице жменею снігу, більшою.

Пирхнув, ніби занурився в ополонку й виринув назовні.

Спершу швидко пішов, потім – підтюпцем побіг до того місця, де вночі напали на полковника кавалерії Федора Мухортова. Стайня, де знайшли вбитого Григоренка, стояла в тій самій частині двору – трохи далі від лівого крила маєтку.

Поки Платон не розібрався, чи має це якесь значення.

Але спальня Мілкуса – теж у лівому крилі.

Зараз там мертвий Лавров із розпанаханим горлом.

Чечель добіг до рогу будинку. Зупинився, перевів подих. Далі ступав обережно, оминув накрите, уже ледь присипане снігом тіло. Став на місці, звідки, як припустив, убивця тікав – міг утекти! – далі, до невисокої огорожі, у бік лісу. Навіть стрілку накреслив.

Треба на власні очі побачити – не міг перевертень нікуди звідси втекти.

Той, хто вбив Мухортова, весь час стояв тут, поруч із Платоном.

Говорив із ним.

Над головою Чечель уздрів обірвані негодою дроти. Теліпалися, завбачливо приторочені Носком до краю даху, аби не валялися під ногами. Бракувало ще однієї підказки, останнього доказу Платонової правоти. Він напевне був тут.

Драбина.

Якщо управитель закріпив дроти учора, без неї б не обійшовся.

І напевне не заніс би далеко звідси.

Чечель покрутив головою. Зупинив погляд на стайні, впевнено пішов туди. Не помилився: лежала тут, ззовні, притулена до стіни. Підхопив, поволік назад. Швидко видерся, квапився – мало не впав, але втримався. Руками дротів не торкався, досить було уважніше придивитися.

Все!

Платон не зліз – зістрибнув. Уже точно знав – хто, та досі не уявляв – навіщо. Хай там як, мотив скоро з’ясується. Якщо йти за логікою вбивці, наступні жертви – Ковалевський та Авакумов.

Оскільки Сержа нема…