Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Бомкнув дзвін.

– Та де ж чорти… Ну нарешті!

З запізненням у півгодини до кортежу підкотила запряжена двійкою крита коляска.

Пасажири не вийшли, доки закутаний у важкий кожух «ванька» не зліз із передка й не прочинив запопадливо дверцята. Зсередини задом наперед виборсався цибатий добродій у хутряній вухатій шапці й високих шнурованих черевиках на товстій підошві. У них були заправлені штани, краї звисали над халявами невеличкими нерівно-округлими дашками. Якби не шапка, що зовсім сюди не пасувала, Чечель міг припустити – бачить перед собою іноземця, не звичного до грудневих слобожанських морозів.

– Цього бракувало, – процідив Серж. – Ох, вечеря подяки буде ще та!

Денді розпрямився, пострибав. Знову нахилився. Не допоміг вийти – висмикнув із карети не даму, радше – дівицю. Одразу кинувся в очі головний убір: так само не по погоді, ніби й не зима. Капелюшок нагадував великий тюльпановий бутон, а крій верхнього одягу дівчини робив її всю схожою на стебло квітки.

Між ними й Чечелем було не менше двадцяти кроків.

Навіть із цієї відстані Платон побачив: різниця у віці між чоловіком та його супутницею суттєва.

Тато й донька, не інакше.

– І сорому ж не має, – почув біля вуха.

– Хто це?

– Мішель… Михайло Григоренко. Завод у нього, машини будує, від сіялок до винокурних агрегатів. Мільйонер і бабник.

– Мільйонерам можна, – спробував пожартувати Чечель.

– Аби ще не водив своїх любасок у товариство. Ось, чергова. З цією я його ще не бачив. Хоча ні, – він стрепенувся, – брешу! Бачив! І не лише я! На неї ж озиралися там, на прийнятті в мера, аж шиї скрутили! – Серж знову сплюнув. – Люсі´. – І додав уже зовсім несподіване: – Твою ж мать… – І тут же перехрестився на купол. – Прости, Господи!

Григоренко покрикував на візників – ті перевантажували з коляски на сани три великі валізи.

– Зіпсували день. Та й вечір теж. – Ковалевський взяв у Чечеля флягу, підніс до вуха, струснув, слухаючи, як булькає. – Хіба нап’ємося. Гайда, Платоне Яковичу, бо вже застоялися.

Розділ 7. Ласкаво просимо!

З Харкова – до Валківського повіту

Кортеж їхав по Катеринославській[24]24
  Катеринославська – тепер вулиця Полтавський шлях.


[Закрыть].

Полози саней жваво ковзали добре примороженим снігом. Як перетнули міст через Лопань, побігли швидше. Фургон, у якому розмістилися пасажири, мав два невеличкі засклені віконечка з обох боків. Та, крім морозних витинанок, Чечель нічого не бачив. Не витерпів, приклав руку до скла. Тепло не допомогло, віконце замерзло ззовні, тож гріти й хукати зсередини не було смислу. Але навіть крізь візерунки Платон зміг розгледіти похмуру тюремну споруду, коли їхали Холодною горою.

Ураз місто скінчилося, потягнулися засніжені поля, довкола забіліло, і трошки заболіли очі. Чечель облишив марні спроби роздивлятися навсібіч. Умостився зручніше в розкладеному теплому кожусі й дозволив везти себе в невідомість.

Нудьгувати й віддаватися самотнім думкам не давав Ковалевський. Фляга раз по раз переходила з рук до рук, від губ до губ, і з кожним ковтком Серж ставав красномовнішим. Присутність у запрошеному товаристві винокура Григоренка позбавила не лише доброго гумору, а, здається, душевного спокою. Чечель не мав змоги підтримати розмову, бо справді не був аж так обізнаний з персоналіями та звичаями харківської знаті. Тож покірно слухав, лиш час від часу киваючи на знак згоди.

– Себе називає на французький манер – Мішель. Ну, не догодив йому чимось Михайло! Сорок років, а такий дурний! Та ясно, ясно, що не в тому розумінні дурний, розум має, клепку, без того мільйонщиком би не зробився. Але, мосьпане, такий слабкий до юних німф, що іноді непристойно. До повій чесніше ходити! Чому чесніше, запитаєте? Я вам відповім: бо вуличну дівку, справжню, з жовтим білетом, у пристойне товариство не приводить ніхто. Це як Калігула зробив свого коня сенатором і привів на зібрання, отак виглядатиме. Мішель… Який, в сраку, Мішель – Мишко` він! Позаочі, звичайно, та все одно… Словом, знаєте, з чого почався його капітал? Вигідно одружився. Мав голову на плечах, досі має, казав уже, та все одно… Дістав у посаг чималу суму. Дуже гарно пустив її в діло. Уже за п’ять років був наймолодшим мільйонщиком губернії, має різні медалі, ордени, похвальні листи від височайших осіб. Як думаєте, що встругнув? Загуляв із дівчиськом, яке виграв у карти! Чого дивитеся? Вона сама не була проти. Є такі дамочки, котрих шампанським не пої, дай лиш присмоктатися до багатого коханця. Професійні утриманки. Самі себе речами вважають, тому й дозволяють грати на себе, мов на годинник чи що там ще! Яка різниця ось такій куртизанці, хто далі годуватиме? Був скандал, дружина дізналася однією з перших. Григоренку б загасити, але пожежник із нього поганий. Якось розлучилися, тепер платить з капіталів колишній половині ренту, така домовленість, нотаріус закріпив. А дівчат відтоді міняє, коли хоче.

Коньяк повільно зігрівав, обгортав теплом. Сани колисали, Платон то занурювався в сон-дрімоту, то виринав із неї на короткий час, аби вкотре погодитися з Сержем. Товаришеві ж, схоже, відпала потреба в співбесіднику. Він накрутив себе до певної межі. Бубонів щось під носа й навіть не завважив, що вже прикладається до фляги сам, не пропонуючи товаришеві. Якби Чечель за час знайомства з Ковалевським не пізнав цю суперечливу натуру, у нього б зараз склалося враження: обуренням той старанно прикриває заздрість. Теж кортить робити щось супроти суспільної моралі – а не випадає. Бракує пороху в порохівницях, куражу, ще й озиратися треба на благовірну. От аби дали одного разу волю…

Під акорд таких думок Платон закуняв.

Прокинувся, коли сани різкіше, ніж зазвичай, сіпнулися, звертаючи з широкого шляху. Не втримав рівновагу, повалився на бік. Як випростався, побачив: Серж заснув, розвалившись на лавці й закутавшись у шубу. Порожня фляга саме зсувалася на підлогу. Чечель нахилився, підхопив, поклав поруч із собою. Спробував роздивитися, що там назовні.

За сіткою візерунків удалося розгледіти поруччя дерев’яного мосту. Їхні сани були в кортежі третіми, точно посередині. Тож побачив попереду обриси двох попередніх, зрозумів: від мосту дорога знову повернула. Зараз по обидва боки виріс засніжений ліс, та коридор із дерев тягнувся недовго: сани знову виринули на відкритий засніжений простір. Із протилежного боку блиснув на вранішньому сонці церковний купол. Далі окреслилися дахи сільських хат, але вервечка з саней потягнулася в протилежний від них бік. Ще трохи – і знову ковзали між деревами.

Цього разу ліс виявився густішим. Стіна дерев затуляла сонце, у фургоні навіть потемніло. Скільки так їхали, Чечель не визначив. Ураз промені знову засліпили – сани минули лісовий коридор. Бігли не так жваво, сніг сипав уночі й сповільнював рух. Незабаром візник пригальмував ще трохи. Немов відчувши – прибули, – Ковалевський розбуркався, пирхнув, крекнув, протер очі, позіхнув і потягнувся.

Кортеж зупинився.

Платонові набридло сидіти.

Штовхнувши дверцята, він вибрався назовні першим і опинився на подвір’ї, що являло собою акуратний, геометрично правильний прямокутник. Таке враження справляли викладені по периметру снігові гірки. Опецьок у розкритому сірому кожусі й збитій набакир смушковій шапці старанно притоптував його лопатою. Вгледівши Чечеля, дядько припинив роботу, стягнув шапку, оголивши пострижену під глек кучму, вклонився. Уже хотів працювати далі, та назовні вже вибрався Мухортов, одразу за ним – Лавров, трошки згодом виткнувся Авакумов.

Винокур стояв до Платона найближче, і той мав змогу розгледіти: мороз не позначив його щік зовсім. Обличчя покровителя мистецтв лишалося кольору житньої муки, лиснилося, немов намащене кремовим шаром, але при тому відбивало жвавий інтерес до всього довкола. Схрестивши погляд із Чечелем, поважно кивнув, наче старому знайомому. Платон мовчки привітався у відповідь.

На втоптаний сніг вистрибнула Люсі. Покрутила головою, відбила каблучками чечітку. Далі нахилилася, згребла рукавичками й зліпила маленьку сніжку. Замахнулася – жбурнула в дверцята, щойно з них висунувся Мішель Григоренко. Той зіграв переляк, поспіхом заховався назад. Дівчина дзвінко, смачно зареготала, повернулася до решти чоловіків, закликала:

– Панове, а давайте гратися у війну!

– Награєтеся ще, – тихо, щоб почув хіба Платон, пробурчав Авакумов. – Для неї війна – іграшки. Де він їх тільки бере…

Чечель вирішив поки мовчати. Тим часом, кахикаючи й чортихаючись, на волю вибрався Ковалевський. Одразу нахилився, черпнувши голою рукою снігу, і Платон подумав: зараз Серж вступить у гру. Але той потер холодним заспане лице, пирхнув, мов коник, повторив процедуру.

– Нудні, – виснувала Люсі.

Щоб не звертати на неї уваги, статечні чоловіки заходилися допомагати своїм половинкам виходити з саней. Не так зрозумівши, як відчувши загальний настрій, дівчина задерла кирпатий носик, пішла до покровителя, котрий уже топтався біля багажу.

Тепер Чечель зміг краще роздивитися довкола.

Перед собою побачив двоповерховий особняк, фасад якого пофарбували світло-бірюзовим. Головний колір відтіняв світло-зелений шпилястий дах. Колони біля входу зливалися з кольором снігу. По обидва боки широкого ґанку спали мармурові леви, а з-під шпилів грізно дивилися середньовічні горгульї. Забудова, здавалось, хизувалася змішаним стилем. Але чомусь на несмак схожим не було. Навпаки, у такій мішанині вбачалося щось нове, бажання виглядати не схожим на інших – і при тому не перегинати палицю, не ставати вульгарним.

Нічого більше розгледіти Платон не встиг. З-за рогу, від господарської забудови, вийшов моложавий кремезний чоловік у валянцях, незмінному в такий мороз кожусі, та чомусь із непокритим волоссям. Він наближався з сонячної сторони, очі сліпило, і Чечелю здалося: у нього трикутна голова. Зблизька зрозумів оптичний обман: лице оздоблювала гостра клиноподібна борідка. Вуса, легенько забілені інієм, стирчали перпендикулярно бороді. А вся зовнішність чомусь асоціювалася в Платона з геометрією.

– День добрий добрим людям! – пробасив мужчина. – Я по ваші ду́ші!

Гості перезирнулися.

– Тобто? – Мухортов запитав від загалу.

– Я тутешній управитель. Носок мене кличуть, Мартин. – Пожував тонкими губами, повів вусами, кахикнув. – Якщо бажаєте, Мартин Панасович. Візники й сани найняті для вас. Дядьки всі тутешні, грушівські. Вони затягнуть ваші речі. – Він розпрямив плечі, підніс голос, гаркнув: – Чого стоїмо, дивимось! Раз-два, взяли! Бігом, бігом, кому сказано!

Візники немов чекали саме такої команди. Кожен взявся за багаж саме своїх пасажирів. Мужик, який віз Григоренка, затримався довше, приміряючись, як би так схопити одразу три валізи. Інші голів не ламали, більше однієї валізи прихопив із собою лише Авакумов.

– Тарасе, чого зириш? – Управитель тупнув на опецька з лопатою. – Кидай усе, впрягайся ондо! Хутко!

Прислужник слухняно притулив реманент до ним же наваленої кучугури, поспішив на допомогу. Разом із кучером у чотири руки їм удалося підхопити за раз увесь багаж Григоренка. Одну валізу вони взяли з обох боків, і видовище чомусь розсмішило Люсі. Вона знову не стрималася, зліпила сніжку, вже збиралася кидати. Мішель, немов граючи, перехопив шкідливу руку, крутнув дівчину довкола осі, наче виконував фігуру вальсу.

Чечель побачив осуд в очах Ковалевського.

Мухортов демонстративно відвернувся.

Авакумов зігнув ліву руку в лікті, підставив дружині. Разом вони не пішли – понесли себе до будинку.

За ними пішли Лаврови, про щось шепочучись на ходу.

– Просимо, ласкаво просимо! – вигукнув управитель.

Мухортови подалися разом із Ковалевським, і Чечель рушив останнім, замикаючи невеличку процесію. Носок обігнав усіх, у тому числі й носіїв, заскочив на ґанок і прочинив двері, аби носії зайшли й не пошкодили панських речей. Чекав на ґанку, мов брамник, поки не зайшов останній.

А потім зачинив двері зсередини.

Гості опинилися в широкому передпокої.

Звідси в різні боки нагору вели мармурові сходи, обгороджені масивним поруччям зі штучного мармуру. Виразності їм додавали розетки, у які декоратор вписав керамічні чотирилисники. Такі самі оздоби прикрашали аркові склепіння над сходами. Поважності додавали дві темні невисокі колони на майданчику між поверхами. Ліворуч у кутку Платон помітив прямокутні широкі двері – ліфт, модна новинка в багатих домах. Праворуч коридор завертав у дальнє крило, де розмістили побутові приміщення: кухню, буфетну, людську кімнату й таке інше.

– Ласкаво просимо!

Вона з’явилася з-за рогу, з широкої арки, яка вела в прохід, що за великим залом опоясував увесь перший поверх. Вдягнена звичайно й водночас – зі смаком. Просторі, скроєні на східний манер шаровари й така сама блузка мали явити гостям хазяйку, здатну навіть у домашньому одязі виглядати парадно. Каштанове волосся розтікалося по плечах, згори його тримав тонкий позолочений обруч із невеличким завитком у вигляді троянди. Ноги господиня взула в легкі сап’янові пантофлі-човники.

– Ми всі вже трошки знайомі, тож можемо без зайвих церемоній.

Чечель переступив із ноги на ногу.

– О, нове обличчя! Коли так, доведеться дотриматися світських звичаїв. Серафима Мілкус.

– Платон Чечель.

– Мій добрий товариш і побратим, – втрутився Ковалевський.

– Той самий Чечель – чи є ще один? – вихопилося в Авакумова.

– З усією повагою, можна знайти двох Платонів. Та й Чечель – не рідкісне прізвище, – сухо кинув Серж.

– Той самий? – Тонкі брови Серафими скочили вгору, в очах блиснули подив та цікавість. – Панове, ми з чоловіком прибули не так давно. Маємо свій клопіт, зовсім не знаємо тутешніх світських пліток.

– Вони не зовсім світські, – сказав Авакумов. – Швидше навпаки. Вважаю за обов’язок застерегти…

– Отак одразу, на порозі? Навіть не випивши кави?

Загасити іскру небажаної саме тут і тепер пожежі в хазяйки дому вийшло просто й елегантно.

– Сподіваюся, шановане товариство припасло для нашого довгого зимового вечора чимало цікавих історій, – цвірінькнула вона. – Не приховаю, ми з Едвіном дуже хочемо стати своїми в місцевому середовищі. Я повернулася додому, де давно не була. Тож маю за короткий час почати жити тим, чим живете всі ви. Це може звучати дещо наївно, незвично й пафосно. Але з розумінням того прошу наперед мені пробачити.

Вона говорила з дуже легким, майже невловимим акцентом. За інших обставин Платонові могло здатися, що Серафима з невідомої причини навмисне його імітує. Відкидала таке припущення органічність, природність, навіть певна мелодійність, яку голосу молодої жінки додавала нотка акценту. Він природний, навмисне гратися подібним непросто.

А найважливіше – акцент гармонійно доповнював зовнішність.

У Серафимі було щось не наше. Відповідь не забарилася: Чечель швидко зрозумів, у чому річ. Її обличчя зберегло східні риси, успадковані, вочевидь, від когось із батьків чи предків по якійсь лінії. Розріз очей підказував – господиня має дрібку турецької крові, а форма лиця й смаглявість шкіри наближали до балканського типу.

– Пані та панове, дорогі гості, дозвольте кілька слів до вас. – Господиня говорила, тримаючи усмішку. – Ще раз ласкаво просимо. Дуже хвилюємося, бо довго готувалися й чекали на цей день. Вибачте, що Едвін не зустрічає, він зранку погано чується, трошки загострилися болі. – Усмішка не зменшилася, не зникла, але в очах Платон помітив тінь смутку. – Все гаразд, господар неодмінно буде з нами. До послуг гостей окремі кімнати. Усі вони там. – Рука показала на сходи. – Бачите, є ліфт, є електрика, ми намагалися все облаштувати за останнім словом. Виявилося, тут не така вже глушина, аби блага цивілізації були недосяжними. Загалом нам Слобідський край, як його називають, дуже ліг на душу. І дуже хочеться, аби вам сподобалося в нас.

Не знати для чого Авакумов поплескав у долоні.

– Чудово, – відгукнулася Серафима. – Кімнат лише п’ять. Через те не змогли запросити більше гостей. Але в планах влаштовувати прийняття й навіть мистецькі салони. Життя в Грушівці має бити фонтаном. Як вам, напевне, пояснив наш управитель, усі візники найняті. Вони місцеві, що значно все спрощує. Сьогодні поїдуть по хатах. Завтра до обіду, поки видно, екіпажі повернуться й вас доставлять назад до Харкова так само легко й швидко, як сюди. Розмістити велику кількість челяді поки не маємо змоги, та зараз і не треба. До ваших послуг – Мартин Панасович, він знає тут усе й у всьому допоможе.

Управитель статечно кивнув.

– Також у будинку є куховарка і покоївка. Звати дівчину Надія. Сподіваюсь, як кажуть, маю надію, що вона метка й догодить навіть найвибагливішим дамам. – Серафима чомусь глянула на Люсі. – Верхній поверх від початку проєктувався для гостей, тож пропонуємо дві ванні кімнати. Воду гріє паровий котел, він же опалює маєток. За цим стежить Тарас. – Кивок на принишклого в кутку біля валіз опецька. – Він теж тутешній, як і куховарка з покоївкою. До всього – майстер на всі руки. Розміщення гостей ми взяли на себе, спальні кожній парі вже визначені. Кімнати нічим не відрізняються одна від одної. Однаково затишні. Хіба розташуванням та видом із вікна. Але, панове, о цій порі року з вікна всюди видно зиму.

Авакумов знову поплескав.

– Більше не буду втомлювати. Каву подадуть у дзеркальній залі. Там же будемо обідати, спілкуватися, розважатися. До того часу почувайтеся так вільно, як хто собі знає. І дуже прошу не забувати про побажання щодо одягу на урочисту частину. Я вас залишу, панове.

– Даруйте!

– Сергію Павловичу? – Господиня знову смикнула бровами.

– Так сталося, що трошки незручно. Можете сміятися, панове, скільки завгодно. Але ж я не спатиму з Платоном Яковичем на одному ліжку. Хай навіть дуже його поважаю та вдячний за допомогу.

Ніхто не засміявся, лиш Люсі тихенько порснула.

– Справді, незручно. – Серафима легенько торкнулася пальчиком скроні.

– Бібліотека, – озвався Носок.

– Так! – вигукнула господиня, немов зробила важливе відкриття. – Звісно, бібліотека! Тобто кімната під бібліотеку. Ще не всі книжки доставили, не зовсім порядок, може бути не дуже затишно…

– Якщо там є, на чому спати, прошу не сушити собі голову, Серафимо… Вибачте, не знаю по батюшці…

– Ох ці місцеві політеси, – зітхнула вона. – Там, звідки ми приїхали, не заведено звертатися по батькові. Гаразд, не мадамою ж кликати. Серафима Марківна, до ваших послуг.

– А я знав! – прогудів Ковалевський.

– Могли б попередити, – дорікнув Чечель.

– Розпорядіться про постіль для Платона… Тепер даруйте мені, не знаю, як звертатися повністю.

– Платон Якович.

– Так, скажіть Наді про постіль у бібліотеці. Пане Чечелю, там справді є канапа. Вгадали?

– А такі особи не гадають, Серафимо Марківно. То цигани гадають.

Усі, і господиня, повернулися до Авакумова.

– Інтригуєте що далі, то більше. Що за особи? – Серафима перевела погляд на Платона. – Що ви за особа така?

– Сищик.

У виконанні Георгія Андріяновича Авакумова це прозвучало, мов лайка.

Чи звинувачення в тяжкому злочині.

Збувався прогноз Ковалевського – той ще буде вечорок.

Та ще компанія.

Розділ 8. Перевертень

Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів

Покоївка принесла білизну, подушку й картатий плед замість ковдри.

Дівчина – хоч малюй: кругленька, білява, довгокоса, з рожевими щічками й великими очима, які відбивали послух та цікавість водночас. Коли Платон затримав Надю й попросив не стелити одразу, бо звик робити все сам, – потупила погляд, зашарілася, хіхікнула й подалася до інших. Та все ж встигла пустити бісика при виході.

Крім трьох дубових полиць для книжок, вкритих рівним шаром лаку, в бібліотеці стояли ще шкіряна канапа, плетене крісло-качалка й високий напільний годинник. Кидався в очі камін, який вписали в стіну й виклали керамічною плиткою з квітчастими візерунками.

Чечель торкнувся долонею – гріло жарко.

Скинув пальто. Не бачачи, куди б примостити, кинув на крісло. Воно гойднулося під важкістю одягу.

Тепло, тихо, і все одно чогось бракувало для затишку.

Книжки.

Без них бібліотека не відповідала своєму призначенню.

Полиці були порожні, навіть припали пилом. Щоправда, у дальньому кутку Платон побачив чотири громіздкі дерев’яні ящики. Їх поставили один на один у два ряди. З цікавості Чечель обмацав їх, простукав кожен. Звук не був порожнім, а спроба посунути верхній довела – ящики наповнені чимось важким. Напевне, книжки, які доставили, але чомусь досі не розпакували й не розставили. Жаль, а Платон був не від того, аби зайняти час порпанням на бібліотечних полицях.

З особистих речей він мав при собі лише дорожній несесер: зубна щітка з кінського волосу, коробочка з зубним порошком, зубний еліксир, зубочистка і пилочка для нігтів. Фрак разом зі штаньми, сорочкою та лакованими туфлями досі лежав у валізі Ковалевського. Саме час піти й взяти, аби кругленька покоївка, як їй наказали, заздалегідь попрасувала. Годинник показував лише одинадцяту, обід – на п’яту вечора, але до того часу дівчина мала купу роботи з вбранням інших гостей, аби встигла поробити.

Платон їй не заздрив.

Як і решта кімнат, бібліотека зачинялася на ключ. Замок був простенький, на два оберти. Але, виходячи, Платон лишив двері прочиненими – тут не було від кого закриватися й чого ховати. Його тимчасова спальня розмістилася в кінці коридору, далі – лише обіцяна ванна кімната й кабіна ліфта. Подібно до першого поверху, коридор півколом опоясував другий. Йдучи прямо, Чечель мусив завернути за ріг, ліворуч, пройти вперед, минаючи інші кімнати поверху, і знову повернути по ліву сторону – Сержа розмістили найдалі від нього.

І теж біля ванної.

Зручно й вигідно.

Чечель уже знав, хто де отаборився. Поруч із бібліотекою, найближче, освоювали територію Мухортови. За ними – подружжя Авакумових. Якщо постукати в наступні двері, відчинить лікар Лавров. Далі – Григоренко з супутницею. І нарешті – самотній Ковалевський.

– Знаєте, що там робиться? – з придихом запитав Серж, щойно зачинив за Платоном.

– Де – там?

– Он там! – Ковалевський тицьнув на стіну, що розділяла його та Мішеля. – Він її по`рає!

– Отак, одразу? – Чечель підозріло покосився на стіну. – Я думав, тут товсті стіни. Це ж не дешевий готель.

– Повірте мені, мосьпане! Я знаю, які тут стіни. І точно знаю, що будинок – не дешевий. – Для переконливості Серж стукнув себе кулаком у груди. – Тільки ж дівуля так репетує! Коли вбиватимуть, так не волатиме!

– Тьфу на вас – убивають, – буркнув Платон. – Хіба ви чули, як кричать, коли вбивають?

– Тепер тьфу на вас! – образився Ковалевський. – Маю на увазі, жертва вбивства крикне раз і коротко. Ця ж верещить, наче різана. Хоча ви, мабуть, праві. Не знаю, як різані верещать.

Чечель ступив до стіни впритул, приклав вухо.

– Тихо.

– То ви пізно прийшли. Вони вже заспокоїлись. Але ж він її порає, Платоне Яковичу!

– Хай прозвучить грубо й цинічно, та саме для того пан Григоренко утримує за власні гроші цю Люсі. І задля того привіз із собою. Кому-кому, а їм точно не нудно.

– Мені – теж! – Ковалевський кивнув на притулений до ліжка футляр із рушницею. – Запитав їхнього служку, того, місцевого. Каже, тут у лісі зайці бігають.

– Де зайці – там вовки.

– Вовка боятися – в ліс не ходити! – нагадав Серж. – Хочете прогулятися?

– Я ж без зброї.

– Прогулянка, кажу ж! Ви коли містом гуляєте, зброю не берете.

– Сніг глибокий. Я не так екіпірований.

– Шукаєте причину, – відмахнувся Ковалевський. – Чорт із вами, кисніть. Я наберуся сил, іще вечір перебути.

Привезений одяг уже висів у шафі. Крім неї, широкого ліжка, круглого мармурового столика й стільця біля вікна, у кімнаті нічого не було. Платон підозрював: подібний інтер’єр мали інші гостьові спальні. Нічого особливого, нічого зайвого.

– Не забудьте. – Серж простягнув циліндр. – Ви ж його для чогось брали.

– Задля картинки. – Чечель взяв убір, струсив ледь помітну пилинку.

Не лукавив, не жартував – справді закортіло трошки погратися в світського лева. Циліндр кравець-єврей віддавав майже безкоштовно. Саме капелюх зіграв із майстром злий жарт. Замовник, якому шив фрак, ані словом не обмовився про циліндр. Але близький родич кравця тримав капелюшну крамницю. Шив головні убори сам, і кравчик вирішив дати родичу трошки заробити. Тож замовив циліндр, заплативши наперед, бо мав намір продати дорожче, у комплекті з фраком. Помилки в розмірі не сталося, високий елегантний капелюх міцно сидів на голові клієнта й не тиснув. Завбачливий майстер знайшов спосіб зняти мірку з голови. Помилився в іншому: замовник категорично не хотів ані циліндра, ані іншого убору. Навіть коли кравець покірно відклав готового капелюха, клієнт уже встиг розгніватися за свавілля. Назад авансу не вимагав, проте й фрак із циліндром у комплекті не взяв, загнавши кравця в збитки.

Платон погодився взяти убір із жалості. Тім більше коли поміряв і став перед дзеркалом, Серж спершу зареготав, а потім заплатив. Коли ж учора ввечері Чечель при повному параді постав перед Христиною, жінка теж не стримала смішка – але потім погодилася: гість виглядає солідно, рівним серед рівних.

– Чуєте? – Ковалевський враз підніс пальця. – Знову порає. Де й бере здоров’я…

– Нічого не чую, – зізнався Чечель.

– То слухайте краще!

Платон знову притулив вухо до стіни. І зрозумів: Серж напевне добрий мисливець. Має тонкий слух – по той бік стіни стогнала й скрикувала жінка. Хоча чути це можна, якщо справді нашорошуєш вуха.

– Аби не насильство. – Чечель не знайшов, що ще сказати.

– Ганьба. Розпуста й ганьба. – Ковалевський насупив брови. – Ні, піду я звідси. У лісі зараз краще.

Покоївку знайшов на кухні.

Дівчина саме ладнала важку праску, а куховарка брязкала каструлями. На появу Чечеля жінка розвернулася, і він побачив, як Надя виглядатиме років за двадцять.

– Що пан бажає? – спитала вона грубувато.

– Одяг у порядок привести. Усе готово.

– Не журіться, будете задоволені. Надька все вміє, пані вже знає.

– Донька?

Дівчина чомусь зашарілася й знову хіхікнула, ховаючи очі.

– Четверо їх у мене. – Куховарка витерла червоні руки об фартух, тепер чулася гордість.

– Менша?

– Друга. Та, яка більша, у Харкові в прислугах. У гарний дім узяли, нічого. Додому трохи грошей шле.

– Чоловік…

– У наймах. З весни до осені. Зараз удома хазяйнує, двох менших глядить.

– Зовсім малі?

– Одній шістнадцятий, друге ще рік тому цицю смоктало. – Жінка глянула підозріло. – Чого ви, пане, все допитуєтесь?

– Звати вас як?

– Параска. За чоловіком – Ярмолючка.

– То ви з Грушівки?

– І я, і мати моя, і баба, і її баба. – Куховарка поволі закривалася. – Щось хочете, пане? Бо в нас тута ще ділов ондо по саму зав’язку.

– Коли тутешні – мусите знати страшні казки. Чув про якогось перевертня…

Гах!

Надя зойкнула, впустивши важку гарячу праску на підлогу, навіть відскочила від неї, скрикнувши вдруге. Параскева миттю схопила рушника. Спершу замахнулася на доньку, яка, мов равлик у мушлю, втягнула голову в плечі. Та замість шмагонути незграбу куховарка через рушник підхопила праску, примостила на стіл.

– Безрука, – просичала на доньку.

– Я не…

– Цить, кажу! Замовкни! Взагалі мовчи! Киш звідси, роби своє діло, щоб духу твого тут не було!

Позад себе Чечель почув рух.

– Що тут таке?

На гуркіт наспів управитель. Відтіснити Чечеля не міг собі дозволити – оминув, став між ним та збентеженими жінками.

– Криворукі? Так я розпрямлю.

Носок говорив тихо, але жорстко. Його слова найменше сприймалися примовкою. Навпаки, Платон не раз бачив і знав таких людей. Погроза звучала справжньою. Сказане управитель міг втілити навіть буквально, з нього станеться. Уперше за весь час від когось із нових знайомих повіяло небезпекою. Чечель дозволив собі торкнутися його плеча.

– Сваріть мене, Мартине Панасовичу. То я винен.

Носок різко розвернувся, кинув:

– Ви? У чому? Пане, я б не захищав цих бабів, беруть забагато волі.

– Я їх не захищаю. Навпаки, здається, налякав обох. Особливо дівчину.

– Налякали?

– Ходять чутки про якогось перевертня. Колись давно служив у поліції. Збираю різні страшні історії. Просто цікаво. А жінки тутешні, живуть тут усе життя. Мали б знати. Не думав, що перелякаються.

– Хай роблять своє діло. – Зараз Носок говорив рівно, спокійно, зиркнув на покоївку, сказав уже без злості: – Ворушися, дівко. Там пані чекають, усі дуже хвилюються. Махом, дівко, махом. Ти, Параско, теж ґав не лови. Пані скоро прийдуть, усе перевірять.

Закінчивши давати розпорядження, управитель жестом запросив Чечеля йти за собою.

Коли чоловіки залишали кухню, Платон помітив: мати й донька уникають прямих поглядів. Навіть одна на одну не дивляться.

– Справді, не сваріть їх, – мовив, коли вийшли до передпокою.

– Не зайве, – промовив Носок. – Роти пороззявляли, наче панів та пань ніколи не бачили.

– Я, схоже, справді їх налякав.

– Не ви. Зволите пройти за мною.

Лиш тепер Чечель звернув увагу: управитель вбраний просто, але міській одяг сидів на ньому природно. Носок умів усе це носити, тож нічим не нагадував сільського чоловіка. Чорні суконні штани в тонку білу смужку, під такого самого фасону піджаком – сорочка з високим, застебнутим під горло коміром. У теплі´ вуса не падали, далі стирчали перпендикулярно борідці-клинцю, і Платон помітив: вони, як і волосся, тримаються на брильянтині.

Управитель провів до більярдної.

Ця кімната розташувалася в глибині першого поверху, далі за великою дзеркальною залою. Щойно зайшли, Носок підхопив кий жестом професійного гравця, спритно крутнув у повітрі.

– Може, партію?

– Ви поводитесь у хазяйському маєтку, ніби вдома.

– Мені довіряють. Я не нахабнію. То як?

Спокуса розім’ятися була велика.

– Іншим разом. – Платон ступив до столу, взяв найближчу до себе кістяну кулю з номером 7, підкинув, зловив, стиснув. – Ви не схожі на сільського.

– Хіба хтось казав, що я – з села? – Управитель легенько постукав києм по носку черевика.

– Я думав, управителів наймають із місцевих.

– Мілкуси мають іншу думку. – Він поклав кий на зелене сукно столу. – А ви, мушу визнати, досить уважна, спостережлива особа, Платоне Яковичу. Чисто фараон.

– Хто? – стрепенувся Чечель.

– Ну-ну. – Носок примирливо виставив руку долонею вперед. – Агентів поліції так називають, хіба не знали?

– У містах.

– Ви ж щойно правильно виснували – я міська людина. Мене найняли в самому Харкові. Представник Мілкусів дав оголошення в газету. Я був восьмий кандидат, за мною – ще семеро.

– Вас відібрали серед п’ятнадцяти осіб?

– Маю армійський досвід, пане Чечель. У мене все по струнці, по ранжиру. Пан Едвін пояснив перебіг своїх думок: ставити управителя з місцевих, наймати тутешнього дядька, хай навіть із повіту – погано. Не зможе зупинити крадійство.

– Мілкуси так погано думають про тутешній люд?

– Я теж не в захваті, – кивнув Носок. – Крадуть не лише в губернії. Не лише в Харківській, Полтавській чи Київській. Краде вся Російська імперія. Це державна політика, як державна монополія на водку. Мілкуси – інші люди, Платоне Яковичу. Знаєте, хто тут усе відбудовував?