Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– Панове, у нього револьвер, – нагадав Чечель. – Права кишеня сюртука.

– Я теж озброєний, – озвався ротмістр. – Влаштуємо дуель, мосьпане, чи здасте добровільно?

Волобуєв мацнув кишеню.

Чечель різко, сильно махнув правицею.

З рукава в долоню влетів револьвер-апаш[14]14
  Апаш – кишеньковий револьвер, являє собою комбінований варіант холодної та вогнепальної зброї. Випускався бельгійською компанією «Луї Дольн» у 1870-х роках. Особливість конструкції – відсутність дула, кулі вилітають крізь отвори у барабані. У нижній частині, перед барабаном, конструкція передбачає гостре лезо, яке вивільняється натисканням кнопки. Руків’я має отвори для пальців, за потреби дозволяючи використати револьвер як кастет у рукопашній бійці.


[Закрыть].

– Геть руку! – вигукнув Платон. – Вгору, обидві! Я сам, так надійніше.

Перш ніж підкоритися, титулярний радник по черзі зміряв поглядом кожного з трійці. По тому дозволив Чечелю порпатися у своїх кишенях. Аби обшукати, Платон розтиснув правицю, апаш теліпався на гумці й не заважав. Намацав зброю, витягнув, показав присутнім:

– Наган. Армійський, явно крадений. Може, навіть забрали в убитого офіцера.

– Що ви мелете?! – вибухнув Волобуєв. – Не вбивав я ніяких офіцерів, занадто вже!

– Ніхто не каже, що ви вбили. Купили з рук крадене, у якомусь притоні. Красна ціна – двадцять три рублі, та крадене скидають задешево. Червінець, не більше.

Платон зважив наган на долоні. Перевірив барабан. Трошки подумав, висипав набої на килим, розкидав носаком черевика. Зброю, яка вже нічим не загрожувала, примостив на каміні.

– Як кажуть в Одесі, пане Волобуєв, я на вас дивуюся, – гмикнув він. – Якщо я не Пташка, в миру – Корній Ларін, прізвище справжнє, то і дружину вашу вбити не міг. Але так, для цього ви справді найняли досить відомого в кримінальному світі душогуба. Не знали його в лице, його взагалі мало хто впізнає, майстер гримуватися, чисто артист. Так ми з вами й познайомилися. А щодо Христини Павлівни… Voila!

Він театральним жестом прочинив двері.

Христина – жива Христина! – зайшла всередину.

Щось сталося, щось помінялося в цьому світі. Чи не вперше за чотири роки подружнього життя Волобуєв раптом побачив: а його дружина все ж гарна. Не вродлива, красою не сліпить, художникам не позуватиме для портретів. Та все ж щось, якась іскорка, якась блискавка, родзинка, перчинка в ній була.

Христина, не дивлячись ні на кого, бачачи перед собою лише одну людину, мовчки перетнула кабінет.

Стала навпроти.

Порожньо в очах.

Плюнула в лице.

Шмаргонула долонею в чорній лайковій рукавичці.

Раз.

Другий.

Третім ударом розбила губу титулярного радника до крові.

– Не хотіла вірити, – сказала тихо, вклавши в слова залишки люті. – І водночас повірила одразу. Не думала, що це правда, – і чомусь не чекала від тебе іншого. Будь ти проклятий, Глібе Волобуєв. Ходімо звідси, Серж.

Це промовила, стоячи до брата спиною.

– Квартира твоя, Христю. Дім твій, і ти нікуди звідси не підеш, – нагадав Ковалевський.

– Піду, – вперто правила своє жінка, далі свердлячи очима розчавленого Волобуєва. – Повернуся, коли тут вимиють підлогу джерельною водою. І як слід висвятять усе, навіть туалетну кімнату. А потім, Серже, я попрошу тебе взяти на себе клопіт продати помешкання. Доти я житиму в готелі.

– Дозволь запропонувати тобі кімнату в моїй квартирі на Куликівській, – м’яко мовив брат. – Екіпаж чекає на вулиці. Після того, що сталося, на тебе полюватимуть газетярі. А до суду ти потрібна в Харкові.

– Я подумаю. Поки проведи мене.

Титулярний радник Волобуєв відтепер перестав для неї існувати.

– Прошу пробачити мені, панове. Мушу приділити увагу сестрі.

Ковалевський узяв Христину за лікоть, вони залишили кабінет.

– Я щось чув про вас краєм вуха, пане Чечель, – порушив Гліб Львович мовчанку. – Здається, вам заборонено бувати у губернських містах. І тут жандармський ротмістр… Знайшли спільну мову, бачу.

Волобуєв, сам того не знаючи, зачепив неприємну, прикру для Чечеля історію. Але з огляду на обставини…

– Вас це стосується в останню чергу, – відрізав Платон.

– На жаль, мосьпане, чистий кримінал не в компетенції відомства, де я маю честь служити, – долучився Кулагін. – Інакше я б із великим задоволенням зайнявся вами особисто. Відтак мушу заперечити панові Чечелю. Вас не повісять. Залишимо будь-який інший вирок на совість суду присяжних.

– Суд виправдає, панове. – Гліб Львович глузливо реготнув, бо вкотре за день оговтався від несподіванки й опанував себе. – Що можуть мені інкримінувати, прошу пояснити? Оцю виставу любительського театру, у яку ви мене втягнули? Злочину як такого не скоєно. Усі живі та здорові. А розмову, записану на он той хитрий прилад, спритний адвокат трактуватиме, як вигідно для захисту. Повірте мені, адвокати в чергу ставатимуть, аби взяти мою справу. Такий процес прославить усякого.

– Ви ще той демагог, – гмикнув Чечель. – Я встиг помітити. На собі відчув, на власних вухах.

– Досить розмов насправді. – Кулагін прокашлявся. – Маю для вас, пане Волобуєв, два варіанти розвитку дій. Або я тихо-мирно супроводжую вас до поліцейського відділку й здаю в руки слуг закону. Або поліція приїде сюди, на вас начеплять кайдани й запхають у тюремну карету привселюдно.

– Так чи інакше арешт і судовий процес виведуть мене на люди. Але хай. Поїдемо разом. Ану, як врахує слідство мій жест доброї волі.

Платон насторожився.

До того змусив досвід спілкування з Глібом Волобуєвим. Чечель навіть тепер не міг оцінити його однозначно. З одного боку, ніби боягуз. Точніше, особа, котра сто разів подумає, перш ніж наважитися на самостійний ризикований крок – і в більшості випадків передумає, перекладе брудні справи й відповідальність за них на чужі плечі. З другого – Платон справді не чекав, що титулярний радник погрожуватиме револьвером. Якби не аргументи, наведені Чечелем, він, найімовірніше, стрельнув би – адже Платон сам підвів його до тієї межі, звідки назад дороги нема. Зважаючи на це, розслаблятися не слід.

Єдине: Чечель не міг переступити через себе.

Досить, що Ковалевський змусив його до небажаного контакту з жандармом. Наслідки не забаряться, і не для Сержа. Щось усередині, щось, набуте, нажите, накопичене за чотири роки життя у фактичному вигнанні, заважало Платонові попередити ротмістра Кулагіна про можливу небезпеку.

Ой, тю на вас усіх… Яка там небезпека, від кого.

Здувся титулярний радник.

Із такими думками Чечель спокійно, відсторонено дивився на Волобуєва.

А той нічого особливого не робив.

Слухняно, покірно заклав руки за спину. Наблизився до дверей. Штовхнув носаком, прочиняючи.

Та враз – дві дії водночас, стрімко.

– БАРОН, ФАС! ВІЗЬМИ! – заволав і стрибнув набік так далеко, як зміг.

Пес за командою господаря мчав просто на жертву.

На Кулагіна, який рухався за його спиною, – тепер собаці ніхто шлях не заступав.

На коротку мить Чечель розгубився.

Пес збив із ніг ротмістра, навалився всією тушею, зуби клацали за кілька сантиметрів від горла. Жандармський офіцер кричав, незграбно махав довгими ногами й крутився всім тілом, марно намагаючись скинути хижака з себе. Встиг виставити вперед руки й тепер відчайдушно стримував Баронову довбешку. Але довго опору чинити не міг – пес впевнено перемагав.

Та в той самий час його хазяїн, Гліб Волобуєв, перетнув залу, вилетів з покоїв, зник із виду. Гучно грюкнули вхідні двері, злочинець виграв момент і забіг. Дозволити йому втекти означало спіймати облизня, помножити на нуль докладені зусилля. Програвати Платон не любив. Ніхто не любить, у прагненні перемог він не одинокий. Та в його життєвій ситуації він, вигнанець, особа поза законом, втратити шанс не мав права: собі дорожче.

Чечель сіпнув правицею, знову підхоплюючи свій револьвер.

Ступив крок до виходу – жандарм хай сам дає собі раду, Платон погано приховував втіху від такого видовища.

– А-а-а-а-а! Че – а-а-а – чель-ль-ль!

Глянувши, Платон вилаявся. Пес саме стискав щелепи на лівій руці Кулагіна, прокушуючи її крізь рукав до крові. Біль змусив забути про опір, і єдине, що ротмістр міг, – лупити правою по підлозі.

– Зараз!

Два великі стрибки – і Чечель уже стояв поруч, над сутичкою. Перехопив руків’я зручніше, так, аби пустити в діло кастет. Замахнувся, вдарив Барона між вуха. Одразу вгатив удруге, аж тоді пес загарчав, тут же заскавчав, але щелепи стиснув міцніше. Тепер заволав Кулагін, і Платон, не бачачи іншого виходу, вдарив знову й знову, розбиваючи собачий череп, пускаючи кров.

Зуби розтиснулися.

Відчувши послаблення тиску, ротмістр пішов у контратаку. Нарешті виборсався з-під Барона, став навколішки, відповз, спираючись на вцілілу руку й заточуючись у русі. Кров капала на килим.

– Стріляйте! Вбийте вже потвору! – горлав він.

Пес то гарчав, то скавчав, намагаючись підвестися й знову напасти на кривдника.

– ЧЕЧЕЛЬ!!!

Платон став над собакою.

Наставив дуло на голову, натиснув спуск.

Скавчання припинилося.

Платон утратив до ротмістра всякий інтерес.

Вибіг з квартири, помчав донизу з другого поверху, стрибаючи через три сходинки одразу. Аби не схопився на перила вчасно – впав би, ще й забив спину чи куприка. Та втримав рівновагу, перевів подих, плечем налетів на важкі парадні двері.

Очі різонуло білим – повільно падав грудневий сніжок.

Ще біжучи до брами, Чечель зловив себе на думці – чогось бракує для повноти картини. Коли вибіг, вгледів бородатого двірника в сіруватому фартуху поверх довгого, до колін, кожуха, з-під якого визирали взуті в калоші валянці. Дворовий цербер шваркав мітлою спокійно, з відчуттям власної гідності, по-хазяйськи. Його ніщо не вивело з самозаглибленого стану. Та й вулиця жила своїм життям. Мерзли перехожі, на розі товкся пузатий городовий із шашкою, піхви якої заледве не човгали по засніженому хіднику. Далеко-далеко дзенькнув трамвай.

Шурх, шурх: мітла замела широкі свіжі сліди від санних полозів та кінських копит.

Сліди.

– Е, дядя! – гукнув Чечель, завбачливо заводячи за спину озброєну руку. – Це на санях бариня поїхала? Та, з другого поверху?

– Волобуїха? – перепитав двірник, не припиняючи заняття. – Еге. З братчиком своїм кудись подалися. Вони ж на тих санях прибули-с. З ними ще був чоловік, гривеника пожалував за службу, дай Бог йому здоров’ячка.

– А сам барин? Виходив… чи, може, вибігав?

Двірник сперся на мітлу, поправив круглу баранячу шапку.

– Чого б то йому бігати? Я, шановний, у панські діла носа пхати не навчений. Моє діло маленьке. Хоча, коли сніг падає, не аж таке й маленьке…

– Так пан Волобуєв не виходив ось зараз із парадного?

– Нащо?

Не брехав.

Бо на свіжому снігу не було його слідів. Дві пари ніг наслідили, чоловічі й жіночі. Обриваються біля слідів, залишених саньми. Усі ці візерунки сніг поволі притрушує.

Або Волобуєв уміє літати, або…

Чечель розвернувся, мало не послизнувшись, побіг назад.

Забіг сходами на другий поверх, глянув нагору. Ступив до передпокою квартири, звідки щойно вискочив. Не заходив, гукнув голосно:

– Кулагін!

– Тут! – почув у відповідь.

– Я бачив телефонний апарат у кабінеті. Дзвоніть, куди треба, викликайте кавалерію!

– Що відбувається? – І після короткої паузи: – Чечелю, ви мені наказуєте, так треба розуміти?

– Розумій, як хочеш, – буркнув Платон собі під носа, вголос же сказав: – Як собі хочете, пане ротмістр! Можете не кликати підмогу!

Виконавши тим самим свій обов’язок, Чечель обережно рушив сходами вгору. Лівою тримався за гладенькі дубові перила. Права, зігнута в лікоть, стискала револьвер, яким Платон водив перед собою.

Так дістався останнього, четвертого поверху.

Звідти вужчі сходинки вели до дверей горища.

Аж тепер Чечель вирішив скинути пальто. Зопрів, верхній одяг ускладнював рухи. Витрусив себе з рукавів, облизав пересохлі губи. Для чогось перехрестився, піднявся, штовхнув двері.

Рипнули давно не мащені петлі.

Зсередини дихнуло холодом, змішаним із пилом, запахами, котрі йдуть від мотлоху, з домішками чогось кислого. Ще – голубиного посліду, до якого додалися також специфічні пахощі, котрі лишають по собі дрібні гризуни. Волобуєв – якщо він тут – не потрудився придавити чимось важким вхід ізсередини. Того вимагала логіка, і Чечель засумнівався: ну як помилка, втікач ховається не тут? Одразу ж мотнув головою, відкидаючи зрадницькі думки. З будинку не вибігав, навіть не в слідах річ, двірник би його бачив. Не змовчав би, барин не мав як заохотити цербера, схилити на свій бік, купити лояльність.

Можна припустити – в теорії, чисто в теорії! – що Волобуєв знайшов прихисток у котрійсь із квартир над ним. Проте досвід поліцейської служби навчив Платона: подібне могло статися в робочих кварталах на околицях чи десь у кримінальних нетрях, наповнених притонами. Там квітне взаємна виручка, завжди діє принцип «один за всіх, усі проти фараонів». Тут же, у благополучному середовищі, сусіди швидше самі гукнуть поліцію, ніж допоможуть без належних пояснень.

Лишається горище, єдиний варіант.

А чому залишив двері…

– Пане Волобуєв, не пройде так! – гаркнув Чечель, слова відбилися луною. – Якщо ви не зачинилися, це не значить, що вас тут нема! Гарна спроба, визнаю! Виходьте, досить хованок!

У відповідь нічого не почув.

Сплюнув під ноги.

Нахилився, втягнув голову в плечі.

Шарпонувся вперед, нагинаючись, пірнаючи в холодну вологу темряву й намагаючись проскочити швидше, аби уникнути можливої атаки. Та нічого не сталося, Платон випростався посеред горища, перевів подих, сторожко покрутив головою.

Рух.

З лівої сторони.

Впало щось не дуже важке.

Чечель посунув на звук, витягнув озброєну правицю чимдалі перед собою. Запізно, та все одно – встиг поміти, почути, відчути рух позад себе, праворуч, із протилежного боку. Противнику вдалося відволікти увагу, прийом елементарний, дуже простий, знайомий, Платон сам десятки разів його застосовував. Нагнувся в останню мить, щось замашне майнуло над головою, ледь зачепивши маківку.

Він пірнув під удар у розвороті.

Не втримався на рівних, це мало колись статися.

Але падіння врятувало: там, де він щойно стовбичив, повітря знову розсікла стара вузька дошка.

Нападник бив місцем, з якого хижим кігтем стирчав величезний цвях.

Чечель перекотився підлогою. Бах – гостряк цвяха врізався там, де щойно був його тулуб.

– Куди? Куди? Куди?

Волобуєв ревів, махаючи руками, мов божевільний дроворуб. Не давав Платонові оговтатися, атакував безперервно, люто, завзято. Єдине, що зміг зробити Чечель, – стрельнути, не прицільно, у простір горища. Нападника не зупинило, цвях уже наближався до мети.

Нарешті гостряк таки подряпав ліве стегно, розпоровши штанину.

Скрикнувши від раптового різкого болю, Платон відчайдушно дригнув ногами, зробивши «млинок» та прискоривши тіло. Прокрутився довкола власної осі. Звестися на рівні не мав змоги, але носаком правої ноги таки підчепив Волобуєва за кісточку.

Поки той не оговтався, щосили вдарив лівою вище, ближче до литки, як того вимагає правильний прийом джіу-джитсу.

Настала черга нападника втратити рівновагу.

Волобуєв упав мішком, здіймаючи довкола себе стовпчик пилюки. Підвелися противники одночасно. Обоє – навкарачки, в обох не було зброї. Дошка з цвяхом вилетіла з руки, а револьвер бовтався на гумовій шворці. Та Платонові вдалося виграти секунду: Волобуєв ще не випростався, а на нього вже дивилося дуло. Чечель цілився в нього, стоячи на колінах.

– Погралися, досить, – процідив він крізь зуби, відкидаючи зайві тепер політеси. – Зараз я повільно підведуся. Ти стій, як стоїш. Робитимеш, що я скажу і коли.

– Хто б мені ще наказував, – вичавив Гліб Львович. – Ти, Чечелю, чистим повітрям дихаєш, поки влада дозволяє. Усі пристойні люди в Харкові знають негласний циркуляр щодо твоєї персони. Нам обом тікати треба, хіба не згоден?

– Не тобі, Волобуєв, говорити мені щось від імені пристойних людей.

– Як хочеш.

Чечель укотре за короткий час недооцінив супротивника.

Титулярний радник не збирався чекати лихої долі з піднятими догори руками. На що розраховував, куди думав сховатися, як жити далі – Платона в той момент мало цікавило. Бо, відчайдушно тікаючи, спалюючи за собою мости, ставлячи себе поза законом, Волобуєв напевне знав, що робив. Мав план, до останнього діяв за ним.

Почав підводитися повільно, руки підніс до рівня плечей.

Але вже наступної миті пружно розпрямився. Чечель стрельнув, та промахнувся – Волобуєв виявився неабияким спритником. Аж тепер Платон помітив: той під час сутички перемістився на одну лінію з виходом, зараз стояв до нього спиною, ніхто не перешкоджав тікати. Тому сахнувся, укотре уникнувши кулі, і помчав до пройми дверей.

Не все врахував.

Саме у дверному прямокутнику, освітленому ззовні, являв собою чудову, можна сказати – ідеальну мішень.

Чечель поборов спокусу.

Опустив дуло з рівня голови нижче, до рівня сідниць.

Натиснув спуск, курок пішов м’яко, рука не смикнулася.

Завмерши на мить, мовби не до кінця розуміючи, що з ним сталося, Гліб Волобуєв упав головою вниз, важко покотився сходами.

І тут долинули чоловічі голоси, грубі, сердиті, одразу кілька.

Тупіт багатьох ніг, крики.

Ховати свій револьвер від поліцейських агентів Чечель не мав сил і не бачив смислу.

Розділ 3. Відвертість жандармського ротмістра

Харків, вулиця Куликівська [15]15
  Куликівська – вулиця в центральній частині Харкова, названа на честь слобідського дворянського роду Куликовських.


[Закрыть]

Порося урочисто поставили в центр круглого столу.

Напхане чорною гречкою, засмажене цілим, до світло-коричневої хрусткої шкоринки, викладене на великий порцеляновий таріль. З рота стирчало невеличке запечене яблучко, надаючи паці дещо грайливого вигляду. Кухар хотів прикрасити основну страву, та ефект виявився протилежним – свиня сприймалася живою, просто лежить нерухомо. Різати – прокинеться, стрепенеться, заверещить, налякає хлібосольних господарів. Не кажучи вже про гостей.

Так буває: якщо їжа раптом викликає симпатію, апетит до неї зникає.

– А ось і наша хрюня-красуня!

Серж Ковалевський лунко ляснув у долоні, азартно потер їх, підморгнув Чечелю.

Христина, яка сиділа ліворуч від нього, зітхнула й закотила очі. Ковалевський знову реготнув, пояснив чоловікам:

– Хтось навчив Христину Павлівну відмовлятися від м’ясного. Ще розумію, коли в піст, то діло святе. Перед Різдвом і я, грішник, постував та навідував Божий храм. Але ж після Різдва крутити носом на свинину…

З цими словами господар підхопив ножа, точним рухом ввігнав лезо в поросячий бік. Чечель мимоволі здригнувся, справді чекаючи, що порося подасть ознаки життя. Нічого не сталося: Ковалевський уже викладав перший шмат на тарілку, срібною ложкою навернув туди ж гречану гірку.

– Ви вже дозволите потурбуватися про вас, Платоне Яковичу? Бачите, я ж казав, тут у нас усе просто. Люди ми шляхетні, але простоту цінуємо. Не люблю, знаєте, такий ось цирліх-манірліх.

Ковалевський знову кивнув на сестру, та стиснула тонкі губи, делікатно промокнула їх хрусткою від крохмалю серветкою.

– Серж, я тебе дуже прошу…

– Вона, панове, ще й навернула до нової моди мою благовірну! – не вгавав господар, обходячи стіл і беручи тарілку Олексія Кулагіна. – У Софії світ Іванівни нерви слабкі, психіка не дуже стійка. Хвороби, хвороби-с. Ніби не стара ще жінка…

– Усі болячки від м’яса, – відрізала Христина.

– Ой, сонце-серденько, я тебе прошу! – Серж навантажив поросятину на тарілку ротмістра. – Вона майже рік як мегелить городину, а деколи дозволяє собі рибку. Не смажену, а варену чи тушковану, з морквою та бурячком. Де Софія світ Іванівна зараз? Чому ми без неї Різдво Христове зустріли? Бо, сонце-серденько, на курорт вона подалася, в Баден-Баден. Там лікується, не твоїм сироїдінням.

– Воно не моє, – зітхнула Христина, поклала собі невеличку гірку хрусткої квашеної капустки. – Може, приділиш мені увагу, коли вже взявся?

– Ой, ганьба моїй бороді!

Ковалевський показово, театрально заметушився біля сестри, викладаючи їй на тарілку невеличкі шматочки тушкованого судака. На третьому вона зупинила брата, і Серж долив їй у келих білого вина. Чоловікам теж поновив чарки. Чечелю й Кулагіну – шустівський коньяк, а собі – «єрофеїч»[16]16
  Домашня горілка, настояна на різних травах. Особливість – міцність 70—75 градусів. Трави й корінці додавалися задля того, аби пом’якшити напій.


[Закрыть] із окремої карафки.

Чечель уже дегустував творіння Сержевих рук, яке господар називав гордістю й таємницею роду Ковалевських. Також довго й розлого пояснив: справжнього «єрофеїча» знищила казенна водка. Готувати його – затратна, марудна справа. Для цього потрібен спеціальний перегінний куб, за яким має стежити підготована людина. Не всякий домашній самогон, заправлений травами, відповідатиме назві, смаковим та корисним якостям справжнього напою. А «єрофеїч», грамотно зроблений, лікує всі хвороби. Хіба, додав із характерним для себе смішком, окрім сороміцьких.

– Я, Платоне Яковичу, тримаю кухара саме через отаке вміння, – пояснював Серж, підливаючи гостеві. – І, знаєте, сам люблю стежити за процесом. Довіряю, але перевіряю, отак-с. Ну, настоюю сам, не гребую. Своїми руками зроблене п’ється краще. А брати з собою у флягу на полювання, та ще й взимку, коли морозець! Платоне Яковичу, ми мусимо колись разом піти на полювання! Багаття, дрова тріщать, іскри в сутінковому лісі, тихо-тихо! Смажиться оббілований зайчик, жирний, пахне – а-а-ах! – Він смачно втягнув носом. – Підсуваєтесь ближче до кострища, наливаєте кілька дек у срібну чарочку… Ну хіба не варто жити заради такого, Платоне Яковичу!

Ковалевський розповідав смачно й з таким захватом, що Чечель справді уявив себе в зимовому лісі, під покровом засніжених дерев. Біля намету, який за бажання можна вважати чимось на кшталт індіанського тіпі. Сидіти, слухати тишу, повільно занурювати себе в алкоголь. Не думати про погане. Про хороше теж.

Ні про що не думати.

За чотири роки мандрівного життя, ночуючи весь час під випадковими дахами й на чужих ліжках, Платон Чечель неабияк втомився. Спершу, коли довелося поспіхом залишати Київ далі від гріха, думав: ненадовго. Ні, він не тішив себе ілюзіями. Його зробили небажаною персоною. Тісне спілкування з вигнанцем було небезпечним для візаві.

Чечель у будь-який момент міг потрапити за ґрати. Оголосити його поза законом – справа однієї хвилини. Лише заступництво персон, чиї слова мають певну вагу, дозволяло балансувати. Неписане правило, ніде й ніким не ухвалений закон робив Платонове перебування у великих губернських містах небажаним. Найменший привід давав змогу поліції чи жандармам затримати порушника спокою. Наступний крок – політична неблагонадійність, мазепинство-зрадництво, суд, етап до Сибіру.

Безпритульність заморила безмежно.

Виїхати за межі Російської імперії, втекти теж не міг. Для цього треба виправити закордонний паспорт, а в присутствених місцях Платонові з’являтися зовсім не бажано. До всього, один доброзичливець спробував допомогти й дізнався: якби вороги в Петербурзі хотіли, аби Чечель забрався геть, давно б уже самі доклали до цього зусиль. Але вигнання за кордон – не та кара, на яку заслуговував зухвалець, котрий смертельно образив наближених до імператора осіб (отже, самого государя). Тож покарання для такого – ганяти з місця на місце, тримати під дамокловим мечем, нехай щодня озирається й не знає спокою.

Ось очевидна причина, чому присутність жандармського ротмістра не лише в товаристві, а й за одним святковим столом Чечеля неабияк напружувала.

Ковалевський знав це.

Запевнив – боятися Кулагіна не слід, господар у разі потреби залагодить усе.

Надто сильно зобов’язаний Платонові.

На вече́рі м’яко наполіг жандарм.

Чечель далі лишався гостем у домі Ковалевських. Вони займали перший поверх нового особняка на Куликівській, місця вистачало, та Платон усе ж мусив знати честь. Ось тільки зустріли Різдво, до нового року лишалося кілька днів, не хотілося святкувати в дорозі. Гостинний Ковалевський широким жестом запросив лишитися. Але Чечель уже встиг трошки вивчити свого харківського покровителя. Серж більше вдавав простоту, ніж справді був таким, і пропозицію зробив задля збереження пристойності. Знаючи: Платон знайде привід поїхати, чим допоможе Ковалевському водночас виглядати вдячним і зберегти обличчя.

Заважала розпрощатися одразу по всьому, після виконання доручення, ще одна важлива обставина. «Даймлер», подарований чотири року тому вдовою фон Шлессер автомобіль, погано пристосований до вільного пересування між містами взимку. Осіння багнюка теж не тішила й зручностей не додавала. Машина частенько грузнула, колеса потрапляли в рівчаки, доводилося шукати коней у найближчих до місця пригоди селах чи селищах. Нема нічого доброго, коли застрягаєш у багнюці посеред осіннього поля, ще й під дощем. Та значно гірше, коли таке трапляється на засніженій дорозі в лютий мороз.

Зима цьогоріч видалася на Слобідській Україні неабияк лютою, морозяною та сніжною. Двірники не вправлялися чистити вулиці в Харкові. За місто ж краще вибиратися на санях із широкими полозами. Автомобіль з відкритим верхом до морозів не пристосований. Навіть шкіряний шоферській шолом не рятував, а рукавиці сковували рухи, як і теплий кожух.

Мандри, життя в постійному русі навчили Платона зважати на погодні сюрпризи. Зазвичай ближче до зими він перебирався до якогось повітового містечка, неодмінно – близько до залізниці. Там знаходив підходящий сарай, ставив «даймлер» туди, щедро платив хазяїну. Сам чи знаходив, до кого стати на зимову квартиру, чи займав кімнатку в місцевому трактирі. Готелів уникав, зв’язок із зовнішнім світом тримав через пошту. Всі, кому треба, бачили оголошення, публіковані Чечелем у губернських газетах. Писали листи до запитання на вказану поштову адресу, коли дуже припікало – слали телеграми. Платон відповідав, сідав на потяг, вирушав виконувати чергове делікатне доручення.

Нинішня історія, у яку Чечель потрапив з легкої руки Сергія Ковалевського, – випадок особливий. Приїхав до Харкова автомобілем, коли землю ледь приморозило, але снігу ще не насипало. Справа виявилася настільки нагальною, що Платон вирішив не покладатися на залізницю, осідлав «даймлер», благо попереднє делікатне доручення залагоджував недалеко, у Ромнах. Лиш коли дізнався від нового знайомого, чого той хоче, почухав потилицю: Бог знає, як довго доведеться товктися в місті.

Тому й застряг тут.

Або перечекати на свій страх і ризик, поки спадуть морози, – або микитити, де і як прилаштувати автомобіль.

Отакі несподівані труднощі.

Не зрозуміти їх тим, хто має дах над головою.

Організована Ковалевськими вечеря у вузькому колі втаємничених давала привід затриматися ще на день-два. Але проблем Чечеля затримка не лишала. Все одно доведеться ухвалювати якесь рішення. Не сьогодні, так завтра.

Ще й погляд ротмістра Кулагіна терпіти…

З невеличкого прийняття Серж зробив урочисту подію. Сам вбрався у новий строгий костюм. Неодмінні жилетка й краватка могли б зробити його подібним до типового депутата міської Думи. Аби не грива на голові: інакше скуйовджену кучму Чечель не міг назвати. Вона пасувала до густих брів, кошлатих бакенбардів та ошатної бороди. І зовсім не відповідала парадному вбранню. Природніший вигляд Ковалевський мав у важкому домашньому халаті та турецьких пантофлях із загнутими носами.

Христина, у зовсім недавньому шлюбі – Волобуєва, затягнула себе в новомодний гнучкий корсет, тож трималася прямо, але почувалася при тому затишно. Постава відповідала внутрішньому стану: пережите останніми днями не надихало, не сприяло веселитися, і жінка не приховувала – вийшла за стіл, аби все виглядало світськи, по-домашньому, навіть трошки інтимно.

А ще – аби не дозволяти говорити про себе за спиною.

Зараз, як і в момент своєї появи перед ошелешеним чоловіком, Христина виглядала гарною. Блакитна сукня майже до підлоги підкреслювала струнку фігуру, хоч верх корсета піднімав, але не рятував бюсту. Навіть хитрощі фасону не могли приховати, що жінка має невеличкі груди. Платон, уже не вперше стежачи за манерами Христини, міг битися об заклад: розмір засмучує та бентежить її.

Зате ротмістр спростив собі завдання. Він прибув у парадному офіцерському мундирі, на груди приладнав спеціальний посадовий знак жандарма, який служив по відомству четвертого ділового провадження[17]17
  Відділ департаменту поліції, який наглядав за політичним розшуком у губернських жандармських управліннях Російської імперії. Дублював функції сьомого ділового провадження. Співпрацював з восьмим, яке відало розшуковими відділеннями.


[Закрыть] Харківського охоронного відділення. Поруч почепив георгіївський хрест третього ступеня. Зловивши погляд Чечеля, коротко пояснив: за Мукден[18]18
  Останній великий бій у російсько-японській війні (1904—1905), тривав у лютому-березні 1905 року поблизу міста Мукден у Маньчжурії. Завершився поразкою росіян попри чисельну перевагу царської армії.


[Закрыть], цим обмежився. Ясна річ, нема чим козиряти, хвалена російська зброя там не перемогла.

Прокушену вівчаркою ліву руку Кулагін тримав на чорній перев’язі, кисть закрив чорною рукавичкою з тонкої лайки. Та щойно сіли за стіл, вивільнив лівицю. Хоч рукавичку не зняв, ножиком та виделкою вправлявся спритно. Коньяком смакував, сказавши: після інциденту дістав звільнення від начальства на кілька днів. Аби так до свята протягнути, давно не відпочивав, а тут перед новим роком така нагода…

– Нумо, пані та панове, під поросятину, під поросятинку, – припросив Ковалевський, першим почаркувався з усіма, показав приклад.

Христина пригубила з келиха, не відчуваючи задоволення й смаку. Чечель, який старався більше мовчати, перехилив коньяк, мов господар – свій міцний «єрофеїч». Кулагін цього разу не квапився. Покрутив коньячний келишок, гріючи в долоні. Глянув крізь скло на світло. Мовив, не перериваючи процесу, примружившись:

– Може, вже час, Платоне Яковичу?

– Даруйте…

– Ви ж дивитесь на мене, як заєць на вовка. – Ротмістр обережно поставив келишок поруч із тарілкою, розвернувся до Чечеля півобертом. – Мали б уже переконатися: вдячна родина Ковалевських не має наміру зраджувати вас. Так, у мене була відверта розмова з його превосходительством, начальником нашого департаменту. Він старий служака, стріляний горобець різних кабінетних ігрищ. Йому, Платоне Яковичу, так само нема вигоди доповідати туди, – вказівний палець Кулагіна націлився в стелю з ліпниною, – про ваше вільне й безтурботне перебування на ввіреній йому государем території. Аби ви та ваші покровителі розуміли, що відбувається взагалі, відкрию невеличку державну таємницю.

– Аби вона була державною, ви б мовчали. На балакуна не схожі, – вихопилося в Чечеля.

– Те, що ви почуєте, жодним боком не зачепить шановну родину Ковалевських. – Тепер ротмістр зробив великий смачний ковток. – А щодо таємниці, так це фігурально. Секрет Полішинеля, мосьпане. Велика війна на носі. Хіба не про це пишуть усі газети?

– Не дай Бог. – Христина дрібно перехрестилася. – Скажете ж таке, Олексію Кузьмичу.

– Ой, та не треба боятися, сонце-серденько! – прогудів Серж. – Війна давно на часі!

– Звісно, ти ж воювати не підеш, – ядуче відбила жінка.

– Як треба буде – піду служити по військовому відомству! – не без гордості заявив Ковалевський. – Хоча навряд треба буде. Наша фірма, Христино Павлівно, бере підряди для аграрних потреб. А хтозна, раптом доведеться брати військові замовлення. Хіба не вправимося робити машини для армії? Різні машини зараз є. І в нас же такі башковиті служать – куди там Кулібіну з Едісоном.

– Хочеш заробляти на війні? Ми справді давно не бачилися, Серже, – зітхнула Христина.

– Ти мене не зрозуміла, сонце-серденько! – Ковалевський зручніше вмостився на стільці, тема його помітно гріла, заводила, переймала. – Я хочу зробити внесок у нашу велику перемогу! Думаєш, ми воюватимемо довго? Та російська армія вже давно втерлася від ляпасів цих жовтопиких япошок! Не треба було лізти на Схід! Азіати самі почнуть кланятися, коли тріумфально підемо на Захід! Да-с! Європа слабка, я ж буваю на виставках, Христю! Париж, Берлін, Лондон – та вони там жирами запливли! Давно пора показати, за ким сила!