Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 26. Дев’ятий день

Харків, Торгова площа, «Гранд-готель»

Мілкуси у жалобі вигляд мали урочистий.

Потреби в жалобному вбранні не було. Чечель лиш сказав – запрошує зібратися в його апартаментах, бо традиція вимагає відбути дев’ятини. Рахував від загибелі Мухортова й Ковалевського, але згадати пропонував усіх. Серафима зрозуміла буквально: не тільки дібрала Мілкусу і собі чорний одяг, а й вдягнула капелюшок із короткою вуалеткою. Вкупі з незмінними окулярами чоловіка та його широкою бородою пара виглядала урочисто, навіть монументально.

Натомість вдова Мухортова обмежилася чорною мереживною хусткою при однотонній, дещо важкуватій сукні. А подружжя Авакумових узагалі вирішило обійтися без жалобних елементів у одязі.

Платона на вимогу Мілкуса поселили в нумері люкс поруч із ними, за стіною. І все одно йому та Наталі Дмитрівні довелося чекати їх півгодини. Цей час усі спершу намагалися вести бодай якусь світську бесіду. Та дуже скоро зрозуміли: мовчати й не силувати себе – у цій ситуації значно пристойніше. Нарешті Серафима, наперед постукавши, укотила візок із Едвіном. Винокур раптом пожвавився. Стрімко перетнув кімнату, спершу приклався губами до затягнутої чорною рукавичкою Серафиминої руки, потім м’яко перехопив ручки крісла. Сам викотив Мілкуса на середину, розвернув візок, аби той опинився в центрі й міг бачити всіх. На цьому припинив спробу керувати. Повернувся до Олени Луківни, яка весь час непорушно сиділа в кріслі, став за спиною дружини.

Тепер п’ять пар очей в очікуванні дивилися на Чечеля.

Пора.

– Дякую, пані та панове, що відгукнулися й пристали на мою пропозицію. Софія Іванівна, вдова пана Ковалевського, збиралася доєднатися до нас. Та зранку не змогла встати. Нерви без того слабкі мала, постійно лікувалася. А тут таке… Сержа не ховали без неї, чекали, поки з Баден-Бадена доїде. Про вдову лікаря Лаврова ви ж знаєте – після поховання помістили на Сабурову дачу. Там, де чоловік покійний практикував, така сумна іронія. Навряд ви хотіли би бачити серед нас дівицю Черниш. Я знаю, де вона, обіцяв подбати й слова дотримав. Хай собі там і лишається. – Платон ляснув у долоні. – Пристойніше, мабуть, було б зібратися в апартаментах пана Мілкуса. Та навряд я маю право запрошувати когось не до себе.

– Ви й тут не в себе вдома, – кинув Авакумов.

– А ви могли б хоч сьогодні стриматися, – зауважила Наталя Дмитрівна.

– А ви, мадам, могли б утриматися від зауважень моєму чоловікові, – процідила Олена Луківна.

– А ви б усі могли поводитися прийнятніше, – нагадала Серафима й одразу переключилася на Чечеля. – Не мусите вибачатися. Після того, що ви зробили для нас усіх, маєте право розпоряджатися нашим часом.

Платон почекав, поки вона перекладе, повів далі.

– Я дозволив собі замовити карафку коньяку. Пропоную чисто символічно пом’янути за християнським звичаєм.

Шість кришталевих чарок на коротких ніжках він заздалегідь розставив на круглій срібній таці. Підхопив, обніс присутніх. Сам узяв останню, проказав:

– За царство Небесне! – і повільно випив.

Серафима утрималася від перекладу. Чоловік у кріслі сам усе зрозумів. Осушив свій келих одним ковтком. Те саме зробила Мухортова. Подружжя Авакумових спорожнило свої синхронно. Платон знову обійшов товариство, тепер уже збираючи келихи. По тому заговорив уже з почуттям виконаного обов’язку:

– Даруйте, забув. Зараз ми пом’янули не лише тих, хто трагічно загинув дев’ять днів тому, вважайте, на наших очах. Я пропоную згадати також людину, котра померла десять років тому. Ви всі її знали, хай не особисто… – Серафима неголосно тлумачила. – Йдеться про жінку, чия трагічна смерть і вилилася з часом у наше нинішнє сумне зібрання. Іда Лихоліт, земля тобі пухом.

Чечель отримав саме той ефект, на який очікував.

Аби підсилити, не квапився продовжувати.

Спокійно ступив до столика. Налив собі ще порцію коньяку, по вінця. Випив, не відчуваючи смаку й міцності. Навмисне став при цьому спиною до всіх присутніх. Коли розвернувся, прочитав на кожному обличчі саме те, що хотів.

Подив.

Переляк.

– Я нічого не розумію, – це Серафима переклала сказане Едвіном.

– Так наберіться трошки терпіння й послухайте, не перебивайте. – Чечель перемістився так, аби бачити кожного. – Прохання до всіх присутніх.

– Це якийсь фарс. – Авакумов торкнувся плеча дружини. – Я знав, що цей тип із сумнівною репутацією втягне нас у якусь свою, не менш сумнівну авантюру. Проте ми з Оленою Луківною вирішили прийти сюди, бо пом’янути загиблих – пристойно. Могли б знайти тисячі причин, та не захотіли принижувати себе такими пошуками. Але з нас досить. Прощавайте. Ходімо, дорогенька.

Георгій Андріянович простягнув дружині руку, допомагаючи встати.

– Назад, – тихо і твердо велів Чечель.

– Ви мені? – Авакумов тицьнув себе в груди. – Панове, він наказує мені? Що він собі дозволяє? Ви не випустите нас звідси? Цікаво, як…

– Отак!

Платон рвучко махнув правицею.

З рукава вилетів маленький «апаш».

Авакумова зойкнула.

Мухортова сиділа незворушно.

Руки Мілкуса міцніше стиснули бильця візка.

– Оце вже занадто, – мовила Серафима.

Чечель нарешті відчув себе у своїй тарілці.

– Ви згадали мою сумнівну репутацію дуже вчасно, пане Авакумов, – сказав він, тримаючи того під прицілом. – Мені втрачати вже нічого. Я пристрелю вас. А потім поясню присутнім причину. Або ви станете на місце і я розповім іншим те, про що ви краще за мене знаєте.

– Хай говорить, – озвалася Наталя Дмитрівна.

Дуло гойднулося, вказуючи Авакумову, куди слід повернутися.

Олена Луківна знову сіла.

Покровитель муз став у неї за спиною.

– Історія буде не дуже довгою. Хоча б через те, що відома і, бачу, не забута навіть через десять років. – Платон знову обвів зібрання поглядом. – Тоді в Харкові засудили до каторжних робіт жінку, якій виповнилося тридцять три роки. Звали її Іда Лихоліт. Вона любила свого чоловіка Іллю, університетського професора, свою доньку Сашеньку, і їй дуже подобався театр. А також молоді актори. Але в тому не було нічого гріховного. Іда просто хотіла знатися з ними. Їй лестило, коли пізнають при зустрічі. Зрештою, для сумлінної домогосподарки саме театр є чи не єдиною розрадою та розвагою. Так Іда – і не лише вона – додавала барв у своє, будьмо чесними, дещо одноманітне життя, нехай воно проходило серед близьких, люблячих людей. Проте її звинуватили у вбивстві, якого жінка не скоювала. Опинилася не в той час не в тому місці. Трагічний збіг обставин для неї. І вдалий – для справжнього вбивці. Якого покривали ви!

Тепер револьверне дуло не лише цілило в Авакумова, а й вказувало на нього.

– Ви не можете нічого знати! – вигукнув той. – Вас тут не було! Вам нема чого робити, окрім як збирати чутки й плітки!

– У тому-то й річ, мосьпане. Ви змогли залучити на свій бік впливових людей із Петербурга. Вам дозволили порушувати без того погані царські закони, які працюють лише тоді, коли фігурантам різних справ це вигідно. Ви незримо впливали на слідство. А судді вдавали, що не розуміють вашої прямої зацікавленості в швидкому вироку. Найгірше, пане Авакумов, – проти особисто Іди Лихоліт ви нічого не мали. Вам було все одно, кого засудять за чужий злочин. Ви навіть намагалися закрити надто балакучі роти в театрі. Ви ж меценат, покровитель. У вашій владі не тільки кар’єра того чи іншого актора, але також її знищення. Саме актора. Бо актриси не цікавлять ані вас, ані вашу дружину.

– ЗАКРИЙ СВОГО РОТА! – ревонув Авакумов. – ЯК ТИ СМІЄШ, ЩЕНЯ!

– Смію. – Чечель не говорив, він читав вирок. – У театрі інтимні секрети зберігаються недовго. Петро Шабанов, кажуть, був не надто талановитим. Зате зовнішність і темперамент приваблювали до нього прихильниць, і не лише серед молоденьких актрис. Це ж вашими зусиллями з театру на вулицю вигнали немолодого трагіка, який прослужив там двадцять років? Сказати прізвище? Та ну, зараз не важливо. Йому відмовляли в місці всюди, куди потикався. Перебивався випадковими заробітками. За десять років людина перетворилася на руїни. Зараз спився і живе за рахунок давньої, ще з часів його тріумфу, пасії у місці з промовистою назвою Нічліжний яр, біля Холодної гори. Я знайшов його, пане Авакумов. І випитав, за що його вигнали. Ви ж знаєте, про кого мова?

– За пияцтво його й вигнали, – процідив той.

– Він бачив коханку Шабанова, – видихнув Платон. – Хай би там як вони ховалися. Він бачив пару в готелі «Епштейн» на Катеринославській. Бо сам винаймав там нумер для подібних інтрижок, хто без гріха. А потім свідок бачив Адоніса там само – але вже з іншою. Молодшою. Я так розумію, Шабанова тримали в театрі тільки тому, що такою була примха Олени Луківни. Інших коханок ви своєму протеже заборонили мати, пане покровитель. Він знахабнів, утратив обережність. Чому ви не перекладаєте?

Тепер Чечель дивився на завмерлу пару – молоду жінку й вдвічі старшого чоловіка в інвалідному візку.

– Ви ж усе розумієте, правда? Напевне вже зрозуміли – це Олена Авакумова вбила свого коханця Петра Шабанова. В нападі ревнощів. За зраду. Ось чому Авакумов так хотів засудити вашу маму, Сашенько. Це вони вбили вашу дружину, Іллє Юхимовичу. Вставайте вже, йдіть. Так, здається, Євангеліє каже[41]41
  «І сказав Він йому: встань і йди, тебе зцілить віра твоя». (Євангеліє від Луки, 17:19.)


[Закрыть].

Тишу, яка запала після цих слів, можна було помацати.

Платон на подібний ефект сподівався. Не дав оговтатися, вирішив бити далі, не зупинятися. Зараз охоче брав реванш за весь час, коли дозволяв водити себе за носа.

– Ми, здається, за певних обставин перейшли на ти… Сашенько, чи хай уже за звичкою Серафимо, аби не плутати присутніх. Хоча визнаю`, сильніше, ніж ви вже заплутали, нема куди. Єдине, пане Лихоліт… чи Мілкус, чорт вас розбере: не говоріть більше німецькою. Вона у вас ідеальна, друга рідна, по бабусі ви правдивий німець. А вивчити англійську, аби при потребі вдавати з себе вихідця з Нового Світу, не так уже й складно для професора з вашими здібностями.

– Я недооцінив вас.

Чечель чекав цього – та все одно здригнувся від несподіванки.

– Ви правильно все оцінили, – заперечив, дивлячись тепер на чоловіка в кріслі й далі тримаючи Авакумова під дулом. – Навіть вирахували, як просто купити мене на інтимну приманку. Ваша донька розіграла того вечора чудову виставу. Я повірив кожному слову, кожному жесту. А в деяких моментах вона взагалі не грала. Задоволення ж було справжнім. Чи помиляюся?

Серафима, вона ж Сашенька Лихоліт, зронила коротке:

– Хам.

– Можливо. Але ти в той момент загралася. Не в раптову пристрасть, не в спалах почуттів, не в слабку жінку, якій потрібен захист. Ти дозволила собі підпустити мене надто близько. Я побачив тебе справжню. Очі, Серафимо. Вираз очей. Можна вдягнути перуку, скільки завгодно гримувати лице. Погляд виказує й закарбовується. На одну мить – і таку мить зловив фотограф у салоні на Кінній площі. Забула? Він зробив знімок тебе з матір’ю, яким прикрасив свою вітрину. А незабаром Іда Лихоліт опинилася в центрі уваги всього міста. Він за великі гроші продав негативну пластину власникові «Харківських губернських відомостей», де вашим портретом ілюстрували скандальні публікації. Та одну копію зберіг для себе на пам’ять. Гроші знову перемогли, фотографія в мене. Ви з матір’ю дуже подібні. Вона в свої тодішні тридцять три виглядала, як ти зараз. Так, ти подбала про зовнішність. Бач, нікому з гостей-чоловіків ти не нагадала жінку, яку вони засудили, кожен зі своїх причин, десять років тому. Але вони й не могли розгледіти в тобі Іду. Хто з присяжних вдивляється в нещасну підсудну? Тим більше, припускаю, за короткий час твоя мама могла помінятися зовні. В гірший бік.

– Це все? – запитала Серафима сухо.

– Я зрозумів, що заважало скласти все докупи в, чесно скажу, дуже непростій для мене історії. Ніби все добре – та постійно об щось перечіпався. На перший погляд справді все вказувало на управителя. Зрештою, він же напав на мене, мало не вбив…

– І я тебе врятувала, – нагадала молода жінка.

– Ти не мене рятувала. Ви з батьком домовилися вбити спільника. Він уже заважав, і тут теж не обійшлося без мене. Якби не моя незапланована поява, той, хто називав себе Мартином Носком, залишився б живим. А ви розійшлися б отак само, як тепер: не захотіли більше жити в проклятому місці. Згодом управителя звільняєте так само, як найняли. Та й кого цікавлять наймані управителі! Але мені того ранку вдалося нарешті скласти думки докупи й вирахувати Носка. Я поквапився сказати вам, тим самим підписав вашому спільнику смертний вирок. Управителя нацькували на мене – аби потім розіграти щасливий порятунок і остаточно списати всі вбивства на нього. Хоча вбивали ви, пане Лихоліт… Ні, краще Мілкус, так звичніше. Десять років виношували план водночас страшної й витонченої помсти. Аби зовсім вивести себе з кола підозрюваних, почали довгу гру в паралізованого інваліда. Це дало змогу не з’являтися на людях під виглядом постійного поганого самопочуття. Проте кількох помилок ви все ж таки припустилися.

– Цікаво. – Чоловік у інвалідному кріслі далі скупився на слова.

– Аби вбивати людей одного за одним, навіть маніяку потрібен мотив. Так званий Носок не мав жодного з видимих. Списати потім на раптове божевілля? Хтозна, Мілкусам могли б повірити. Тим більше що так простіше й швидше згорнути справу. Аж раптом, тільки не смійтеся, знову на заваді поховати все й пустити на гальмах став ваш покірний слуга. Бо саме завдяки мені жандарми нарешті зітхнули спокійно: знайдено та знищено одного з найнебезпечніших анархістів-терористів. Казус, повторюся, у прямій причетності до того неблагонадійної особи, яка має купу негласних заборон проживати в губернських містах і раптом – проти власної волі стає в пригоді Охоронному відділенню. На певний час я отримав своєрідну індульгенцію. І жандармський ротмістр на пальцях пояснив – за що. Слово за слово – я дізнаюся про зв’язок терориста-втікача з колишнім професором Лихолітом. А також – з особою, прямо причетною до грушівської страшної казки про перевертня. Вони тікають утрьох, один із них через вісім років виринає в Грушівці під чужим іменем, перевертень починає криваву різанину. Жертви – четверо з п’яти присяжних засідателів, на чиїй совісті смерть Іди Лихоліт та подальше руйнування доль усіх членів родини. Можна припустити: ось мотив – помста за друга. Усе б лягло. Аби той, кого ми знаємо як Мартина Носка, справді був сентиментальною людиною з романтичним настроєм карати непокаране зло в ім’я справедливості.

– Так буває, – кинув Мілкус.

– Згоден. У моїй поліцейській практиці й такі мотиви траплялися. Але такі люди, як Носок, не виношують планів помсти багато років, якщо йдеться не про особисті рахунки, – твердо сказав Платон. – А головний аргумент тут: управитель Мілкусів усе ж таки другорядна фігура. Він не міг зібрати в певний час у певному місці всіх потрібних йому персон, та ще й з дружинами. Зате, як тепер розумію, другорядна роль та великий досвід підпільного політичного й кримінального життя дозволили Носку збирати докладні відомості про всіх, кого ви з донькою засудили на смерть. Ось так він дізнався, зокрема, про пристрасть Люсі до кокаїну – вивести дівчисько з ладу ви планували незалежно від моєї несподіваної присутності на святі вашої кривавої помсти. Але все ж таки найбільше мені допомогла шановна Наталя Дмитрівна.

Чечель зробив у її бік легкий уклін.

– Я? – щиро здивувалася Мухортова, яка досі мовчала й напружено слухала. – От не могла подумати!

– Чесно кажучи, першу підказку дав пан Ковалевський ще напередодні, коли гості збиралися біля Благовіщенського собору. Тоді вона пролетіла повз мене, як і повз вас. Бо хто ж міг подумати, як далі все закрутиться.

– Досі не розумію, про що мова.

– Найперше – Серж згадав до слова, що він, лікар Лавров та ваш чоловік час від часу зустрічаються в судах, бо всі троє – присяжні засідателі. Тоді я не надав цьому значення. Хоча цей громадський обов`язок – чи не єдине спільне між ними. Але прозріння прийшло потім і стало ознакою, за якою були дібрані гості. – Платон кинув у бік принишклої Серафими. – Та все ж зустріч вашого чоловіка зі старим товаришем вартувала більшої уваги. Вона здавалася приємною несподіванкою для обох. У Ковалевського вихопилося: «Не думав, не гадав, ти ж ніби не мусив». Чому, якщо запрошення кожного – лотерея, навмисне проведена подружжям Мілкусів? Ви назвали її Днем Орхідеї, білетики продавали на прийнятті в міського голови. Зазвичай списки запрошених публікуються, але без них зрозуміло: є традиція запрошувати шанованих у місті осіб. Полковника Мухортова серед запрошених не було. Згодом, уже після його загибелі, ви, Наталю Дмитрівно, сказали мені: «Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це – Божа воля. Заразом – Божа кара». Ось це мене й муляло: ви самі не знали, що будете запрошені.

– Так ніби ж інші теж не знали…

– Решта не здивувалася, – пояснив Чечель. – Бо Ковалевські, Лаврови, Авакумови і Григоренко, але напевне з іншою пасією, хоч тепер не має значення, запрошеними були. Серафима особисто продала кожному білетик. Тож усім нічого не заважало повірити у випадковість вибору. Вчора з салону фотографії на Кінній я приїхав із візитом до вас. Бо зрозумів, хто ховається за машкарою Мілкусів, – і одразу згадав оті здивування, Ковалевського й ваші. Запитав, чи були ви серед запрошених на тому прийнятті…

– Нічого не пояснили, – перервала Мухортова.

– Обіцяв усі пояснення завтра. Ви їх зараз отримуєте. Вичерпні. – Полковниця кивнула, Платон повів далі, користуючись тим, що інші досі не відходять від шоку. – Вам принесли з розсильним персональне запрошення. До нього додавалася листівка, де було написано, що родина Мілкусів хоче бачити вас особисто, адже багато начувана й бажає особисто засвідчити пошану. Ви зберегли послання. – Він не запитував, констатував. – Після вчорашнього візиту до вас я остаточно зрозумів увесь план. Уникнути помсти жодна з жертв шансу не мала. Усіх загнали в пастку непомітно, усі пішли в неї охоче. Але разом із тим я до вчорашнього відкриття не знав, що робити з лижвами. Ось що ви проґавили й не зважили. – Чечель схрестив погляд із Мілкусом.

– До чого тут лижви?

– На господарстві їх було дві пари. Та лише одна підходила однаково Ковалевському і Носку. Тобто змайстрована на звичайну, стандартну ногу. Друга пара виявилася більшою, до ноги не підганялася. Серж іще сказав тоді: «Не на ногу, а на лапу». Теліпалася, гуляла, пересування утруднювала. Напередодні загибелі Ковалевський став на зручні лижви. На них же вибрався раніше постріляти зайців. Його вбили, наздогнавши й зрізавши шлях. Теж на лижвах, лишилися сліди. За всіма ознаками, так міг діяти тільки Носок. Аби я не пригадав розмір вашої ноги. Він більший, це видно навіть зараз. Більший навіть проти цього.

Платон виставив наперед свою.

Захопився викриттями.

Захопився собою.

Втратив пильність на дуже короткий час.

Цього виявилося досить – адже той, хто називав себе Едвіном Мілкусом, не зводив із нього очей.

Ховав їх за окулярами.

Тому Чечель і не побачив небезпеки вчасно.

На повний зріст чоловік виявився високим і сильним.

А спритність мисливця-перевертня довів, рвучко зіскочивши з не потрібного тепер інвалідного візка. Відштовхнувши його далі до стіни, в русі скинувши так само зайві тепер окуляри, Мілкус у широкому стрибку налетів на Платона.

Чечель усе ж встиг скочити назад. Озброєну правицю нападник перехопив, вивертаючи й прагнучи забрати револьвер. Палець натиснув спуск, гримнуло, куля влупила в стелю.

Олена Авакумова вереснула, поповзла зі стільця на підлогу.

Платон вивернувся, діставши коліном пах нападника. Мілкус послабив хватку, та наступної миті дійшло: це маневр. Новий удар оглушив, Чечель розтиснув пальці. Револьвер опинився у Мілкуса, а сищика він міцним копняком відкинув ближче до Мухортової, яка в усьому цьому гармидері була єдиною, хто дивом зберігав спокій.

Дуло дивилося на жінку, яка вбила Петра Шабанова – і стала причиною смерті Іди Лихоліт.

– НІ! – заволала Олена, вовтузячись на підлозі.

Платон зводився на ноги, підлогу під ним хитало.

– ГЕТЬ!

Це кричав Георгій Авакумов.

Чечель не припускав, що покровитель муз може прийти сюди з пласким браунінгом.

Дуло дивилося на Мілкуса.

Дуель.

– ТАТУ!

– САШО, НАЗАД!

Нерви здали – Авакумов усім корпусом повернувся в бік, звідки долинув вигук і відчувся небезпечний для нього рух.

Він стрельнув не впритул – та з близької відстані.

Хтозна, чи цілив у голову.

Сашенька Лихоліт, яка називала себе Серафимою Мілкус, рухнула до його ніг.

– А-А-А-А!

Горлали разом: батько, на чиїх очах застрелили єдину доньку, і Чечель, який кинувся на нього, прийомом збив із ніг, ударив по відкритій ділянці шиї ребром долоні. Забрав «апаш» назад, підвівся.

Оглянув поле битви.

Мілкус лежав на спині, тяжко дихав.

Авакумов допомагав дружині підвестися, браунінг валявся на підлозі.

– Вона забрала у вас дружину, – мовив Чечель, дивлячись на лежачого й уже втративши до Авакумових інтерес. – Він забрав доньку. Я не знаю, що мені робити далі.

– Я знаю.

Платон глянув на Мухортову, ніби побачив її тут уперше.

– Ви забули, пане Чечелю, я не лише вдова полковника кавалерії. Я сама походжу з давнього військового роду. Ви ж покликали мене сюди свідком. Тепер у цій кімнаті – вбивця мого чоловіка. Дозвольте далі розв’язувати цей вузол мені.