Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 5. День Орхідеї

Каву подали в кабінет.

Господар і гість лишилися вдвох, умостилися біля каміна. Кулагін пішов одразу після свого тосту, і Ковалевський не надто його затримував. Чечеля новий знайомий взагалі дивував власним, не зовсім зрозумілим сприйняттям світу. В Сержеві одночасно вживалися бурхливість життєлюба й розважливість багатого підрядника. Він міг піти на якусь авантюру – але лиш там, де не йшлося про заробляння капіталу. Ще він був неприхованим монархістом – і водночас погано втаював нелюбов до государевих слуг, поліцейських та жандармів.

Але при всій нелюбові охоче виступав присяжним на суді.

Дуже тішився з можливості самому вирішувати, хто з підсудних винен, а хто – ні. Навіть якщо лишався в меншості й не погоджувався з вироком, усе одно був задоволений: адже висловив власну думку на правосуддя.

– Слизький тип, – мовив Серж, коли за ротмістром зачинилися двері, і тут же додав: – Але не найгірший з цієї братії у блакитних мундирах.

– Мені здалося, він хотів подружитися, – припустив Чечель.

– Хіба?

– У них це значить – завербувати.

– Агентом? Вас?

– Хтозна. Може, і вас, – повів плечима Платон. – Уявіть собі тріумф харківського жандарма. Якому вдалося схилити на свій бік шановану в місті, та беріть більше – у губернії, людину. А раптом і мене.

– Від вас йому який зиск?

– Не знаю… Приборкання непокірного…

– Ох, Платоне Яковичу. Не довіряю службовим собакам. – Уже не вперше на пам’яті Чечеля «єрофеїч» або інше міцне розв’язувало Ковалевському язик і він сипав крамолою. – Сам же мисливець. Знаю: ти ведмідь чи вовк доти, доки на тебе не спустили псів. Але нехай вам, у ротмістра інша мета. Ми з вами її почули. Видав ваші заслуги за власні, дістане якусь медаль. Чи вдостоять височайшої похвали. Нехай вам, нехай. – Серж сьорбнув кави. – Мене більше хвилює, що там Кулагін плів про війну.

– Не плів. Війна на носі.

– Та вона вже давно на носі! Ще як японці надавали нам щиглів десять років тому.

– Государю імператору. Не нам.

Ковалевський розвернувся до Чечеля в кріслі всім корпусом. Щезла п’яна бравада, очі звузилися, блиснув вогник.

– Нам, мосьпане. Нам. Хай навіть ви відділяєте себе від держави, у якій народилися. Ми з вами тут живемо. Нам залежить від політики, яку провадить Петербург. Ми повинні зважати на всі зведення законів та виконувати їх. І якщо ви, – палець націлився на Платона, – не хочете воювати з Японією, Німеччиною, чортом лисим, бо війна не відповідає вашим інтересам, на вашу позицію ніхто не зважить.

– Мій пращур був наказним полковником Ніжинського козацького полку.

– Що з того? Коли то було? Двісті років тому? Де той полк? І якій владі служив ваш пращур, про це теж не забувайте.

– Я не забуваю про вольниці, Сергію Павловичу.

– Забудьте. Ми, Ковалевські, походимо зі шляхти Катеринославського намісництва. Знаю наш родовід, вивчав генеалогічне дерево. Ми навіть герба мали, все збираюся відтворити й приладнати на фасад. Дві сотні років тому були там само, де і ваші прадіди. Потім жалувані грамотою імператриці. Російські дворяни, у кількох поколіннях. Усе, що робиться в імперії, маємо приймати як своє.

– Пуста розмова. – Чечель справді шкодував.

– Не пуста. – Серж затявся. – Бо озиратися вам, Платоне Яковичу, треба не на охоронне відділення. А на осіб, котрі звуть себе інтелігенцією.

– Ви про що зараз?

– Клуб російських націоналістів. Чули?

– Ви про київський? Чув. На щастя, лише чув.

– До дідька Київ, у Харкові вже теж є відділення. Мені пропонували долучитися, бо ж треба членські внески. Глянув їхній статут. Знаєте, хто найбільші вороги, з ким треба боротися, від кого найбільша небезпека? Від мазепинців, Платоне Яковичу. Тих, кого вони іменують свідомими українцями. Діяльність таких, будь-яка, є антидержавною по суті своїй. Адже розколює народ російський, сіє смуту. І все це, – палець багатозначно хитнувся, – напередодні війни. Про яку теж говорять, вважайте, відкрито. Як про шанс, розумієте?

– Не зовсім. Шанс для кого?

– Для держави, Платоне Яковичу. Виявлять тих, хто розколює суспільство напередодні війни. Складуть списки. Передадуть, куди треба. Ще й на суди ходитимуть, вирокам плескати. І допоки вони, блюстителі державних інтересів, свої списки неблагонадійних не склали, вам не слід озиратися на жандармів. Їй-Богу, не до вас їм. Так що, – Серж знову відкинувся в кріслі, – візит Кулагіна – це лише візит Кулагіна. Не більше.

Чечель перевів погляд на вогонь у каміні.

– Вам який інтерес мене попереджати? – спитав, не повертаючись.

– Вони поляків так само бачать ворогами, – пояснив Ковалевський. – Ми ж поляки наполовину.

– Хочете сказати – ми з вами в одному човні?

– Міркую вголос.

Серж примостив горнятко з теплою кавою на столик.

Підвівся, взяв кочергу, поворушив у каміні.

Акуратно поклав поліно, подумав – примостив поруч друге.

– Жаль, що не захоплюєтесь полюванням, Платоне Яковичу.

– Чого ви раптом знову про полювання?

– Бо люблю. – Він знову посунув поліно кочергою. – Тягне до справжнього. Звідки то в мене – не відаю. Але розпалиш вогонь у лісі, восени чи взимку. Як перегорить, закинеш у гарячий попіл кілька картоплин. Наштрикнеш шмат сала на ножика, хай смажиться, жирок крапає на вугілля, шкварчить. Запахи, запахи… – Серж апетитно потягнув носом. – Горілка у флязі, не казенна, домашня. Чиста, мов сльоза немовляти. Так сидиш, слухаєш тишу, ніби ти сам. Спокій.

– Смачно розповідаєте.

– Є привід трошки погуляти з рушницею. – Ковалевський розпрямився, повернувся назад у крісло. – Запросили тут на вечерю подяки. Недалеко, Валківський повіт. Хоча зараз снігу насипало, тридцять верств їдеш, мов усі півсотні… Цікава історія, між іншим.

– Що за історія? – Чечель зрозумів бажання й потребу господаря змінити тему.

– Чули щось про День Білої Ромашки?

– Звісно. Навіть колись купив букетик на вулиці[20]20
  Благодійна акція, поширилася на початку ХХ століття в скандинавських країнах, далі – в Європі та Російській імперії. Учасники продають букети з метою зібрати кошти для хворих на туберкульоз. Ромашка входить до складу ліків проти цієї хвороби.


[Закрыть].

– Тут мали щось таке, перед нинішнім Різдвом.

– Чекайте. – Платон кліпнув очима. – День Ромашки ніби весною…

– Кажу ж – подібне. Назвали Днем Орхідеї, то зимова квітка. Христя їх любить, вдома є невеличка оранжерея. – Ковалевський пригубив уже зовсім вистиглу каву, скривився, відсунув горня ближче до краю столика. – Значить, з нагоди Різдва завжди є прийняття в міського голови.

– Найдостойніші громадяни міста.

– Нехай вам, мосьпане мій, дуже вже ви іронічні-с. – Серж погладив пишні вуса, крекнув, мостячись затишніше. – Кращі, не кращі… Усі під Богом ходимо. Не останні, давайте так скажемо. І була там нова особа. Молода, двадцять три роки, а вже знаменита.

– Хто така, чим знаменита? – Чечель питав винятково із ввічливості, підтримуючи розмову.

– Віком, Платоне Яковичу, і знаменита! – Ковалевського історія помітно запалювала. – Серафима Мілкус, як у дівоцтві – не знаю. Бог із ним, із дівоцтвом! Тут цікавіше, хто чоловік! Сам Монте-Крісто, чули?

– Нехай вам! – Чечель мимоволі перейняв манеру господаря. – Ніхто не одружується з героями із романів мсьє Дюма..

– Тим не менше, мосьпане, так охрестила Едвіна Мілкуса французька преса! – прозвучало це так урочисто, мовби йшлося про когось із близьких родичів самого Ковалевського. – Мільйонер, який взявся нізвідки. Старший за дружину років на двадцять, коли не більше.

– Нічого дивного. Не бачу мезальянсу.

– Звісно, є всі підстави підозрювати молоду особу в шлюбі з розрахунку. Врахуйте, чоловік паралізований. Дружина возить його на інвалідному візку. Та помре, пишуть, не скоро. Вище пупа` все здорове й міцне. Гімнастику виконує, для мандрівок зробили спортивні прилади, спеціальне замовлення. Можна розбирати, вкладати у валізи, возити в багажі.

Якщо Платона й зачепило, хіба трошки.

– Кажете, французькі газети… Мілкуси – французи?

– А я про що! – Ковалевський гучно ляснув долонею по шкіряному бильцю. – Ніхто до пуття не знає, хто Мілкус та звідкіля взявся! До Парижа приїхав із Берліна. До Берліна жив у Римі. До Рима – з Відня. Сам каже – приплив із Америки. З Серафимою здибався на кораблі, її найняли доглядальницею. Зайшла на палубу сестрою милосердя, на берег ступила вже дружиною свого підопічного.

– Таке теж трапляється. Не лише в любовних романах.

– А як вам ось це: коріння мільйонерки десь тут, на нашій Слобожанщині!

– Світ водночас тісний та великий.

– Мілкуси купили садибу під Валками. Ще рік тому їхній повірений залагодив оборудку. Так сталося, я отримав підряд, треба було багато й швидко забудувати. Знаєте, не знаєте – коли сталася ота катавасія, бунт, революція, хто як назве… А! – Серж знову ляснув по бильцю. – Селюкам різні баламути накрутили хвости. Кинулися громити маєтки, економії[21]21
  Економія – тут: фермерське господарство.


[Закрыть]. Грабували, палили, а в Грушівці, є там таке село, забудову якийсь відставний сапер-паскудник рвонув динамітом. Я трошки знав грушівського економа, пана Завадського. – Помовчав хвилину. – Мужики взяли на вила.

– За що?

– Пан… – Серж розвів руками. – Дружина по тому прожила півроку. Сини поховали, плюнули на все і всіх, забралися геть із тих країв. Садиба стояла привидом, там навіть волоцюги час від часу зимували. Кому таке продаси? Аж раптом Мілкус розшукав Завадських, вдарили по руках.

– Нащо розвалена садиба тому Монте-Крісто?

– Не йому, – терпляче вів Ковалевський. – Кажу ж, Серафима його відшукала в наших краях коріння. Вмовила чоловіка влаштувати тут резиденцію. А мене підрядили за дванадцять тисяч рублів зробити з руїн лялю. Проєкт надіслали, кажуть, Серафима сама креслила. Ну, чи архітектору говорила під руку, швидше за все так.

– Упорались?

– Не вкладався, – зізнався Серж. – Довелося просити ще три тисячі. Дали, але мусив підписати хитрий папірчик. Мовляв, якщо й після додаткових асигнувань не вправлюся, визнаю неспроможність. І поверну всю вартість робіт.

– Ого!

– Ого-го! – передражнив Ковалевський. – То, мосьпане, був міцний копняк-с! Знав, чортів син, чим брати!

– Впоралися?

– Ще б пак! – Серж випнув груди. – Резиденція ніби на теплу пору року. Та ось прибули господарі перед Різдвом. Усім задоволені, бачив обох. Було то, Платоне Яковичу, за тиждень до прийняття в голови. Там знову Серафима з’явилася.

– З чоловіком?

– Сама. Ходила між гостями, щебетала. А за нею – троє дівчат із оберемками орхідей. Продавала одну квітку за десять рублів.

– На вашому підряді розорилися? – гмикнув Платон.

– Благодійність, казав же! Виголосила перед тим коротку промову. Закликала дбати про сиротинці, має намір створити власний фонд. Не те щоб у Мілкусів грошей не було… Турбота про дітей – справа спільна. Всякий, хто себе поважає, мав би долучитися до благородної справи. Хто б сперечався… Я сам п’ять квіток купив, мосьпане. Та й інші гості задніх не пасли. Тут, скажу вам, інтерес до її персони спрацював більше.

– Підозрюю… Тобто цілком згоден. Мене Мілкуси вже так само зацікавили. – Зараз Чечель говорив правду.

– До квітки додавався білетик. Лотерея. Одна квітка – один білетик. П’ять – маєте п’ять. На кожному номерок намальований. Серафима своїми ручками розривала білетик навпіл. Цифра – на кожній половинці.

Нарешті глибоко всередині ворухнулася цікавість.

– Щось новеньке в благодійних акціях.

– Серафима оголосила: як усе розпродадуть, буде лотерея. Удома чоловік за якийсь час тягнутиме ці корінці. Зробить п’ять спроб. Тих благодійників, чиї номери випадуть, подружжя й запросить на вечерю подяки. Після Різдва.

– І випало вам.

– На мою душу – аж п’ять лотерей! – реготнув Ковалевський. – Навіть не здивувало! Ось три дні тому посильний приніс конверта з почесним адресом. Завтра прийняття. Треба збиратися. Побажання для кавалерів – смокінг чи фрак. Побажання для дам – загадкова маска.

Чечель відчув, як хребтом пробігли мурашки.

Засвербіло.

Потер спину об крісло, кліпнув.

– А в тому щось є від авантюрних романів. Починаю вірити у графа Монте-Крісто. Хтось із двох начитався фантазій мсьє Дюма. Я навіть готовий закластися: пані Мілкус. Скільки років їй, кажете?

– Двадцять три.

– Чоловік – паралізований мільйонер. Романтичне знайомство на корабельній палубі. Як ще заявити про себе світському товариству?! Тим більше тут, у Харкові…

– У провінції, хочете сказати? – підморгнув Серж.

– Нічого такого я не…

– Нехай вам! – добродушно реготнув Ковалевський. – Провінція, крути – не крути. З якого боку не глянь. Не столиця, мосьпане, не столиця-с. І дамочка не проста, ох, не проста. Чуйка в неї, Платоне Яковичу. Бачте, знайшла до тутешньої братії підхід. Влилася в коло обраних, так би мовити.

Чечелю закортіло сказати щось ядуче на адресу обраних.

Стримався.

Похвалив себе подумки.

– Інтригуєте, Сергію Павловичу. Вже хочу познайомитися з цією екстравагантною парочкою.

– Справді? – Ковалевський зміряв його дивним поглядом.

– А що такого?

– Не повірите: шукав слів, аби запропонувати вам завтра їхати зі мною. Запрошення, яке мені принесли, дійсне на дві персони.

– Так розумію, друга персона – пара. Жінка або…

– Жінка, жінка. Баба, – мовив Серж, знову розгладивши вуса. – Мужчини презентували квіти дамам. Жодна із супутниць, які були на прийнятті, грошей за орхідеї не платила. Отже, лотерейні білети розігрувалися між кавалерами.

– І як буде виглядати? Я – ваша пара?

– Мій товариш. Друга особа. Супутник, – кинув Ковалевський. – Благовірна моя, знаєте ж, на водах. Христі не до візитів. Тим більше – у карнавальних масках. Ще й за тридцять верств від Харкова, взимку, по морозу. Вам же, мосьпане, зараз скласти мені компанію ох яка вигода.

– Вигода?

– Пряма. – Серж говорив упевнено. – Вам сьогодні натякнули, що бажано швидше забратися з міста. Куди ви поїдете? Новий рік за три дні. А так машина хай собі стоїть у гаражі. Ніби залишили Харків – і в той же час далеко збиратися не треба.

– Це ж на одну ніч…

– Е-е, Платоне Яковичу… – Господар багатозначно помахав пальцем. – Я ту Мілкусиху бачив наживо лиш раз. Чоловіка її достойного взагалі не маю честі знати особисто. Та ми ж із ними на короткій нозі непрямо, через підряд. Слово до слова – і залишитесь у них гостем.

– Хочете збагрити мене? Естафета…

– Фе, – пирхнув Серж. – Ви мене ображаєте, мосьпане. Згадайте, про що говорили. Вам варто мати більше покровителів, більше підтримки. Мільйонер – американець – не найгірший варіант. Хай навіть не лишитесь у гостях, забудьте, то я ляпнув. Та все одно моєї рекомендації, думаю, буде досить. Чує моє серце, таким утаємниченим особам, як Мілкуси, неодмінно знадобиться поруч людина з вашими здібностями.

– Здібностями?

– Лагодити делікатні питання. – Ковалевський підморгнув, діловито потер руки, зиркнув на годинник у кутку. – Лише по четвертій. Часу вистачить.

– Для чого?

– Збирайтеся. Поїдемо на Сумську, до одного кравчика. Є в нього готові парадні костюми. Смокінг, фрак, що добере. І піджене по фігурі там, на місці. Вважайте новорічним дарунком, мосьпане.

Чечель шукав причини відмовитись – і не знаходив. Бо не дуже й хотів. Переддень новорічних свят усе ж впливав і на нього. Якби збиратися й забиратися геть треба було в інший час, навіть не думав би довго. Звик за чотири роки кочового життя, завжди був готовий вирушати в путь.

Але – не перед Новим роком, коли більшість людей, багатих та бідних, самотніх та сімейних, намагаються не розбігтися хто куди, а зібратися докупи. Різдво зустріли тихо, як належить. Новий рік вітатимуть салютом із шампанського. Хай до самого свята два дні. Проте відчуття свята, важливості моменту, коли один рік змінює наступний, а отже – є надія на нове й краще, набагато важливіше. І важкою гирею тримає за ноги, сковує рухи, не пускає.

– Їдемо. – Платон підвівся.

– Ай браво! – Серж задоволено ляснув його по плечу. – Піду, розпоряджуся, хай візника шукають.

Уже у дверях Ковалевський зупинився, підніс пальця, щось згадавши.

– Напевне будете мати ще й додатковий інтерес. Маєток не палили, підірвали.

– Так, ви говорили. Бунтівники.

– Інші садиби палила голота, – кивнув Ковалевський. – Так їм, панам-гнобителям. Але в Грушівці своя причина. Там усім миром пішли, староста й піп тамтешній народ зібрали та повели. Маєток рвонули, бо нищили перевертня. Темний у нас народ, їй-бо’.

Розділ 6. Кортеж із шанованих містян

Харків, біля Благовіщенського собору

Виїзд організували як належить – за найвищим рівнем.

Як зазначалося в записці, доданій до запрошення, о восьмій ранку на площі біля Благовіщенського собору на гостей чекали закладені, спеціально орендовані сани. Екіпажі складали невеличкий кортеж. Перехожі озиралися, думаючи-гадаючи, що ж то за важливі особи й куди це вибираються в мороз.

А грудневий морозенко припікав носи, вуха й щоки. Сніг падав уже третю добу, вдень – не густо, сказати б – символічно. Сніжинки повільно, ліниво спускалися на шапки й коміри, блищали на сонці, танули в теплих приміщеннях швидко. Часом виглядало, їх здуває із дахів, нема снігопаду. Проте з пізнього вечора сипало густіше, уночі вітер оволодівав містом, влаштовуючи сніжинкам шалений танок вулицями, провулками й закручуючи кадрилі в глухих дворах. І кожного нового ранку мовби давав танцівникам спочити. Двірникам підкидав роботи: кректали, бурчали, лаялися, та все ж чистили центральні вулиці й двори. Господарі ж приватних садиб плювали на долоні, брали лопати й впрягалися самі – розуміючи марність зусиль, адже вночі сніг знову заявить свої права на звільнені території.

Санні екіпажі були закритими, але тонкі дерев’яні стіни не тримали тепло. Та подбали: усередину, на лавки, вклали важкі теплі кожухи. Дбайливий Серж все одно прихопив флягу з коньяком, тож обіцяв Чечелю легку дорогу. З речей мав при собі чималу валізу. Туди запакували його фрак і фрак, який дібрали Платонові, а ще – білі валянці з високими халявами, теплий башлик і кожушок.

– Мисливське, – пояснив, як збирався. – Там ліс недалеко. А в лісі зайці бігають. Коли ще виберуся.

– Думаєте щось вполювати?

– А хоч просто так із рушницею лісом походжу! Що там робити до вечора? Нудно буде, вже відчуваю. Кажу ж – гайда зі мною.

– Фрак мені знайшли, – посміхнувся Платон. – Мисливське вбрання – навряд.

Зброю Ковалевський примостив окремо, у сани, біля себе. Він уже встиг показати Чечелю свою невеличку колекцію. З дев’яти рушниць різних марок і калібрів він вибрав у дорогу двоствольний «зауер», новий, куплений минулого року, але вже обстріляний господарем. Серж розібрав його, старанно змастив, поклав у спеціальний футляр. Коробку з патронами заховав на дно валізи.

Коли вовтузився з рушницею, коротко переповів Чечелю історію про грушівскього перевертня, у яку сам слабо вірив. Сприймав її виключно як мисливську байку й постійно списував на легковірний затюканий забобонний народ.

Нічого нового Платон не почув. Розповідь справді нагадувала страшну казку, з тих, що діти люблять переповідати одне одному пошепки, проти ночі, у кімнатах, при світлі свічки або каганця. Нібито на грушівських дівчат заглядався сам економ, пан Завадський. Звісно, підбивав на блуд, а дівчата порядні, цнотливі, виховані в пристойних богобоязних родинах. І якось зникла одна з дівчат, котра нібито відмовила Завадському. Потім люди знайшли її в лісі, зґвалтовану, пошматоване тіло, перегризене горло. Коли в такий спосіб замордували вже третю юнку, місцеві пошепки заговорили про вовка в людській подобі. І цей перевертень – ніхто інший, як пан Завадський.

Терпець урвався після п’ятої жертви: священик піддав вовкулаку анафемі, а дорослі чоловіки пішли війною на маєток. Дуже вдало склалося: уже не першу садибу в окрузі трощили. Самого хазяїна прохромили вилами, бо в інший спосіб перевертня не знищити. Хіба срібною кулею, але взяти на гостряки простіше. Будинок підірвали, аби розвіяти лігво перевертня за вітром.

– Дикість, згодьтеся, – мовив Ковалевський по завершенні.

– Може, привід знайшли, – гмикнув Чечель. – Для бунту, виправдати ж треба.

– Чому інші не шукали, громили панське просто так?

– Ну, не просто так, Сергію Павловичу. На поклик революції. Мені ось не далі як чотири роки тому довелося мати справу з одним таким. Руйнівники світу, більше їх ніщо не цікавить.

– Так чи інакше, Мілкусам тут пощастило.

– У чому?

– Не забобонні-с. Бо ж із іншого світу, цивілізованого. Не зупинила того пана Монте-Крісто погана слава Грушівки. Та зважив на неї, сторгувався із Завадським за сущу безцінь.

– Ваші робітники не боялися?

– Кого цікавлять їхні страхи, мосьпане? Поставили працювати, поклали платню.

– І то так.

Ковалевський вгадав – Чечеля справді зацікавила трагедія восьмирічної давнини. Але більше як поліцейського агента, хай колишнього. Запитав, чи припинилися зникнення й смерті дівчат по тому, як розправилися з паном. Серж не знав. Поцікавився, чи не було більше схожих випадків. Серж і тут не міг нічого до пуття сказати. Не відав також, чи гукав сільський староста Грушівки справника, чи ходив до повітової управи. Виглядало, історію з перевертнем справді народили сільські забобони – ось тільки п’ятеро дівчат дійсно загинули страшною смертю, ще й збезчещені перед тим.

Серж займе себе лісовою прогулянкою з рушницею.

А він спробує інше полювання: прогуляється до Грушівки.

Раптом хтось із тамтешніх захоче говорити про перевертня.

Для сищика нема кращого дозвілля, ніж пхати носа в подібні старі історії.

Це як шахова партія з самим собою.

Запрошені гості виявилися на диво пунктуальними – майже всі.

Одні вже розміщалися у головних санях. Високий чолов’яга в добротному зимовому пальті з хутряною підкладкою саме підсаджував у фургон супутницю. Верх її підбитого повстю капелюшка сягав чоловікові плеча, і разом вони являли дивну, якщо не сказати – кумедну, пару. Вгледівши Ковалевського, мініатюрна жіночка щось сказала кавалеру. Той повернувся, і зі свого місця Чечель розгледів характерні риси, котрі говорили про походження людини, навіть якщо його старанно приховувати.

– Лікар Лавров, Семен Миколайович, – кинув Серж на ходу, одразу знизив голос, мовби довіряв страшну таємницю. – Насправді Лівшиць, Шимон Мойсейович. З вихрестів, самі розумієте. Те, що юдей, у поважних колах давно значення не має. Служить на Сабуровій дачі, не остання там персона.

– На якій дачі?

– А, ви ж не місцевий. – Ковалевський вітально махнув Лаврову. – То в нас богоугодний заклад[22]22
  На той час – Харківська губернська земська психіатрична лікарня. Одна з найбільших психіатричних клінік Російської імперії. Розташована на території садиби Петра Сабурова, колишнього генерал-губернатора Слобожанщини.


[Закрыть]. Для людей із психічними хворобами, да-с. Важлива персона, коли треба когось із родичів та знайомих помістити в безпечне місце.

– Хіба психіатрична клініка – аж таке безпечне місце?

– Даруйте, Платоне Яковичу. Ви, знаю, могли б зробити на своєму місці блискучу кар’єру. Та аж надто рано, гм, відійшли від справ. Не стикалися з подібним, мабуть.

– Ох, Сергію Павловичу, любите говорити натяками.

– Повірте присяжному засідателю з досвідом, мосьпане. Скільки разів слухали справи, де підсудного, зазвичай душогуба чи насильника, адвокати виставляли неосудним. Для того треба небагато. Покласти на Сабурову дачу, під нагляд такого ось лікаря, як наш Лавров. А бувало навпаки: навмисне, мало не силоміць запроторять туди когось із рідних. Переважно про спадщину йдеться в тих випадках. Напише лікар папірець, і все: заповіт не дійсний, складений хворим на всю голову.

– Лікар Лавров таке практикує?

– Я для прикладу, – мовив Ковалевський. – Цей добродій ще нічого. Ми ж стикалися не раз, він теж у присяжних.

– Хіба юдеїв…

– Хре́щений він, – перервав Серж. – Отже, православний. І росіянин за пачпортом. На лиці, скажете, написано – так у нас не читають, чого не слід. Коли вже до того дійшло, так Семен Миколайович теж присяжний, у списку запасних. Але й тут усе гаразд, ценз осілості давно пройшов[23]23
  Закон передбачав наявність двох списків для вибору присяжних засідателів у суді. Якщо не вдавалося вибрати дванадцять кандидатур із основного, розглядали запасний. У губерніях, де історично переважав слов’янський етнос, пріоритет мали кандидати слов’янського походження та православного віросповідання. Проте інші так само розглядалися, якщо кандидат відповідав цензу осілості: мав проживати, служити й належним чином зарекомендувати себе протягом двох років.


[Закрыть]. І, звісно, якщо в суді фігурувала така особа… ну… з Сабурової дачі… Лаврова до подібних слухань не долучали, хіба покличуть свідком.

Поки говорили – наблизилися до саней. Ковалевський розтікся посмішкою, взяв простягнуту руку лікаря у свою, прихлопнув другою зверху, струснув.

– Бачте, де б ми зустрілися. Як ся маєте? Пацієнти з розуму не звели-с?

– От ніхто, крім вас, отак не жартує, – спокійно відповів Лавров. – Придумали б про мене щось новеньке, Сергію Павловичу. А ви… – глянув на Платона.

– Мій добрий друг, Чечель Платон Якович. Ми холостякуємо, – реготнув Ковалевський.

Потиск руки психіатра виявився коротким і на диво міцним.

– Моя дружина, Ольга Янівна. – Новий знайомий ступив набік, аби дати змогу привітатися.

– Холодно, – долинуло з фургона. – Прошу пробачити, панове, що не виходжу до вас.

– Скоріше б уже поїхати. – Лавров хекнув на руки, натягнув рукавички.

– Лізьте, грійте супружницю, – мовив Серж, одразу після того втративши до лікаря інтерес.

Широко розкинув руки.

Голосно, на всю площу вигукнув:

– О-о-хо-хо-оо! – і посунув назустріч статному вусаневі у важкій полковничій шинелі.

Той загорлав радісно у відповідь, скинув башлик, під яким виявилася вовняна папаха, і стиснув Ковалевського в обіймах. Чоловіки тричі почоломкалися, потім відступили на крок один від одного.

– Полковник Мухортов, лейб-гвардії кавалерист! – представив Серж. – У відставці полковник все одно лишається полковником!

– Та ти що! – прогудів вусань. – Мудре спостереження! Знав би, що з тобою їхати, – взяв би запас, дорога холодна!

– Що ж знати! – Ковалевський жестом фокусника висмикнув із кишені флягу. – Ти як тут опинився? Не думав, не гадав!

– Ох ти! – радісно крекнув Мухортов, простягнув руку.

– Федір Федорович! – почувся позад нього різкий, повний докору жіночий голос.

– От Господи… – буркнув полковник, розтягнув лице в широкій, зовсім не офіцерській посмішці, повернувся. – Наталю Дмитрівно, хіба не бачиш, кого нам Бог послав!

– Та вже бачу, – озвалася повнява жіночка в соболиній шубі, до якої не дуже пасувала сіра пухова хустка. – Справді, де б ви ще зустрілися! Вас ніби навмисне звели.

– Лотерея, Наталочко, лотерея! – реготнув Серж. – А кажуть, чудес не буває!

– Не можеш дочекатися? – Жінка кинула на полковника нищівний погляд. – Ви вже за зустріч хоч як причаститеся. Давайте, панове, бодай доїдемо спокійно.

– Слухаюсь! – Мухортов узяв під козирок, печально повернув Ковалевському флягу. – Ось хто тепер мій генерал, фельдмаршал і головний наполеон.

Це відставний полковник адресував Чечелю – його давній друг Серж напевне вже давно знав.

– Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Наталю Дмитрівно! – вклонився Ковалевський. – Правду сказала, ми ще за столом зустрінемося. І отоді вже – ех! – Він прокашлявся, затягнув, видихаючи разом із парою: – Кому чару пи-ити! Кому здраву бу-ути!

Сніг зарипів під чобітьми Мухортова – полковник пішов керувати візником, який саме лаштував позад фургона їхні валізи.

– Душевна людина, – промовив йому в спину Серж. – Неодмінно познайомлю вас ближче. У відставці давно, трохи більше десяти років. Кульгає, звернули увагу?

– Ні.

– Трошки є. То його слабке місце, мосьпане. Бо не в бою поранений. На маневрах кінь вибуху злякався. Федір куди вершник, кавалерист спадковий – не втримався, гепнувся, ногу поламав. Ще й у двох місцях, буває ж таке. Краще після такого кульгати у відставці, ніж кульгавим доповідати старшим за званням.

– Мабуть. Не знаю.

– А вдома, бачте, дружина ним керує. Хочете секрет?

– Здається, тут про кожного є секрет.

– Колись Наталочка зловила чоловіка з покоївкою. З того часу він у неї по струнці ходить. І став дуже великим моралістом.

– Не думаю, що це секрет.

– Мораліст – не таємниця, – погодився Ковалевський. – Причину приховує. Але не від мене, – тут же уточнив, ураз примружив очі, глянув за спину Платонові, трохи подався вперед: – А це вже недобре. Його не вистачало.

Платон озирнувся на не дуже зграбного чоловіка в каракулевому пальті, який саме прибув і тепер допомагав своїй супутниці вибратися з відкритих саней.

– Хто такий? – поцікавився Чечель.

– Ще одна шкатулка з секретом, – процідив Серж, і настрій його швидко зіпсувався. – Авакумов, Георгій світ Андріянович. Винокурні в нього, меценат-благодійник. Покровитель муз, театральних. Салон у нього вдома, дружина запрошує, Олена Луківна.

Тон зовсім не сподобався Платонові.

– Ви говорите так, мовби він не віддає, а краде.

– У мецената цього в коханцях – молоді актори.

– Відколи ви зробилися моралістом, Сергію Павловичу? Покровителі муз дуже часто роблять це не без користі. Якщо дружина терпить його зв’язок із акторками…

– Ви не дочули, мосьпане? – зиркнув Ковалевський. – Я сказав – акторки? Актори, Платоне Яковичу. Молоді актори. І не лише молоді.

Чечель присвиснув.

– Оце – секрет? Навряд, якщо ви знаєте. І навряд тільки ви.

– Радше так: усі втаємничені зберігають пристойність. Таємні пристрасті пана Авакумова не повинні витекти на публіку. Поки про це не говорять уголос, тим більше – поки на це не натякають газети, ніхто ні на кого не нарікає. Олену Луківну все влаштовує. У них давно гармонія, па`рі навіть заздрять. Дітей не мають, бо вона собі придумала безпліддя. Знаю, бо з моєю благовірною в товаришках, разом шушукаються про різні такі речі. Але ж погодьтеся, тип не дуже приємний.

– Не ви його запросили.

– Справедливо. Тож пристойність вимагає привітатися.

Обсмикнувши пальто, Ковалевський рушив до новоприбулих.

Поки він виконував світські ритуали, Чечель нарешті згадав про багаж.

Заходився керувати візником їхніх саней, аби той вантажив валізу й міцніше припинав мотузками. Свого Платон із собою нічого не брав, розсудивши: до завтра цілком перебуде в тому, що на ньому. Трохи подумавши, виклав і залишив у кімнаті, виділеній гостинним та вдячним Сержем, свій «апаш».

Не бачив потреби брати на прийняття зброю.

Хотілося бодай на якийсь час викинути з голови все й просто відпочити.

А зброя в кишені чи в рукаві мимоволі змушувала чекати неприємностей.

– Чекати вже справді холодно, – почув позад себе бурчання Ковалевського. – Комусь треба брати уроки етикету.

– Не всі в зборі?

– І я про це. Знати б, кого нема. Бо тут знайомі лиця й сюрпризи, добрі й погані. Тому я повірив у випадкові числа.

– Дотепер не вірили?

Серж нарешті причастився з фляги, передав Чечелю, глянув на церковні куполи, для чогось перехрестився.

– Що? – перепитав, не дочувши, враз протягнув: – А-а-а, зрозумів. Грішним ділом подумалося, Мілкуси хочуть зібрати в себе якусь пристойну компанію. Познайомитися, дружбу звести. Треба ж їм у Харкові на когось спиратися, коли вже вирішили сюди перебратися.

– Не назавжди ж. Лише резиденція.

– Скажете, сидітимуть там крячками? Хай би з вами! Мілкус ногами не ходить. Возити його за тридцять верств – клопіт. А так започаткує собі в резиденції салон чи щось такого. Не гора до Магомета, а Магомет до гори йтиме, знаєте ж приказку. – Платон кивнув. – Орхідеї з лотереєю – так, для пристойності та інтриги. Бачте, як вийшло.

– Ні. Як?

– Персони всі поважні. Головний підрядник губернії. – Серж тицьнув себе в груди. – Відставний полковник, пенсіонер, інвалід, дружина має невеличку економію. Нащадок відомої фамілії. Нас із ним одна гучна історія звела, аморальна, тоді весь Харків гудів. Федір Федорович же – знаний мораліст. – Ковалевський посміхнувся у вуса. – Лікар Лавров, мови нема, на короткій нозі з батьками міста. Авакумов – особа загалом неприємна, але його теж багато хто поважає. Кого ще вітром занесе – не знаю. Але ж компанія строката загалом. Знайомі шапочно, крім нас із Мухортовим. І не всі тут усіх переварюють. Ні, мосьпане, гарні дружні компанії так не збирають. Випадкові числа, ага. Лотерея, батенько, лотерея-с…