Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

– Чекайте… – Чечель не хотів відпускати думку. – Михайло Григоренко навмисне помістив попередницю Людмили в божевільню?

– Саме тоді я з ним тісно познайомився, – кивнув Лавров. – Не скажу, що мав від того велику приємність. Він без задньої думки, без політесів, наче так треба, поклав переді мною пачку асигнацій. Навзаєм хотів діагнозу для набридлої наложниці. Готовий був оплатити окрему палату й утримання.

– Довічне? – вирвалося в Платона.

– Рік. Чи два. Стільки, скільки треба, аби молода дама справді перетворилася на божевільну.

– Ви зводите людей з розуму замість лікувати?

– Хай вам, пане Чечель. – Лікар торкнувся його плеча. – Зважте, що здорова людина серед слабих на розум рано чи пізно міняється на гірше. Навіть якщо не застосовувати до неї терапії. Півбіди. Біда в іншому: всякий, хто одного разу виходить із нашої чи такої самої богадільні, уже довічно матиме погану репутацію. Григоренко саме це і мав на увазі. Якщо дівча не заспокоять роки перебування в божевільні, усі її претензії до нього чи хоч до кого легко списати на хворий розум. Якось так.

– І ви…

– Я не взяв грошей, пане Чечель, – відрізав Лавров. – Я відмовив йому в досить різкій формі. Тоді вперше почув від нього, де саме не місце жидам. — Лікарю легко далося це слово. – І де саме мені і таким, як я, місце.

– Григоренку вдалося?

– Не вийшло зі мною – домовився з іншим. Я ж на Сабуровій дачі не начальство. З тих самих причин, до речі. Є люди, чий статус у нашій державі справді визначається походженням.

– Чим усе скінчилося?

– Дівчина повісилася через півроку.

Прозвучало просто, буденно, і Платон зовсім не здивувався.

– Григоренку зійшло з рук?

– А хто винен у самогубстві пацієнтів божевільні? – парирував Лавров. – Він дав трошки грошей на труну. Ще трошки пожертвував. За тиждень забулося.

– Ви не забули.

– Тому й тішуся, хоч як би прозвучало. Не зі смерті Григоренка. Того вища кара все ж дістала. Втішений, що Люсі… тобто… Людмилу минула чаша сія. Маю підозру, Мішелю стало до вподоби відправляти набридлих пасій у компанію до божевільних.

– Поясните їй, як оклигає?

– Не хочу. Повторюся: щойно ми завтра, дасть Бог, заберемося звідси, стан та подальша доля цієї молодої особи мене не перейматиме. До речі, ви ж мене заради неї смикнули. Маєте інтерес?

– Пояснив який. Наші інтереси тут збігаються. Хочу, аби протрималася до завтра. І якщо знову треба вашої допомоги – прошу надати. І так, є кілька запитань до неї.

– А без мене не можете спитати?

– Без вас не дізнаюся про стан хворої. Людочка Черниш – хвора, пане лікарю. Кокаїнізм – таки хвороба.

Двері не зачиняли, ключик стирчав ізсередини.

Щойно переступили поріг, углибині кімнати майнула темна тінь. Платон підняв руку зі свічником вище, виставив уперед. Стало трохи краще видно. Люсі сиділа в самій сорочці, не дбаючи прикрити груди й плечі. Дівчина крутила головою, мов сова, не вповні усвідомлюючи, яка тепер година і що з нею відбувається. Чоловіки наблизилися. Першим її поривом було сахнутися, навіть рвучко посунулася до краю розкуйовдженого ліжка. Та враз завмерла, витягнула шию, придивилася, хіхікнула.

– Рятівники. Благодійники. Ви мені снитеся чи знову Бог послав?

– Бог послав. – Чечель обійшов ліжко, поставив свічник на туалетний столик. – Як ви тут?

– Ріже… – Люсі затулила очі зігнутою в лікоть правицею. – Заберіть.

Платон підпалив від своєї свічки іншу, завбачливо принесену в кімнату.

– Ріже, кажу! – Дівчина відсунулася на протилежний край.

– Посидьте спокійно хоча б хвилину, – кинув роздратовано Лавров.

– Якщо вам треба кудись пройти, покличу кухарку. Жінка проведе, – мовив Чечель.

– А самому – що заважає? – запитала, мов виплюнула.

– Платоне Яковичу, тут можна без надмірного лицарства, – зауважив лікар. – Люди у її стані, ще й після доданих мною ліків, не підвладні природним покликам. Фізіологічні процеси гальмуються.

– Усі? – Платон мимоволі згадав слова Ковалевського про звуки любовних ігрищ за стіною.

– Хоч як дивно, крім інстинкту продовження роду. Статеве збудження підсилюється. Кажуть, додаються нові відчуття.

– Не брешуть, – реготнула Люсі. – Тільки вам, панове, цієї правди ніколи не дізнатися. Не з вашим шляхетним щастям.

Лавров картинно закотив очі.

– Дайте краще руку.

Дівчина демонстративно завела за спину обидві, зухвало випнула груди.

– Не клейте дурня, – сказав Чечель.

– Я – жінка. Тоді вже дурочку.

– Досить із мене. – Лікар поставив саквояж на край ліжка, клацнув замочком, розкрив, вийняв прямокутну металеву коробочку. – Шприц кип’ятив після ранкової процедури. Він стерильний, можете вірити.

– Не вірю! – Люсі дражнилася.

– Вона ще нестабільна. – Лікар підняв очі на Платона, руки ж робили звичну справу, ладнаючи інструменти. – Самі бачите, говорити нормально не хоче й не буде. Чого б ви не прагнули від неї добитися, почуєте подібну чортівню.

– На жаль, – визнав Чечель. – Але я ніколи не бачив, як виводять із такого стану.

– Я так само не великий фахівець. – Пальці Лаврова розламали ампулу, голка пірнула в отвір, поршень посунув догори. – Роблю це не для неї, а для нашого святого спокою. Ви дали слово, Платоне Яковичу.

– Слово?

– Подбати про нашу даму. Принаймні, поки не повернемося до Харкова.

– Не пригадую. Навпаки, нагадав про вашу відповідальність.

– То давайте її розділимо. – Голка виринула, з неї порснула тоненька цівка. – Руку сюди, бо набридло нянькатися.

Люсі глянула на Платона.

Витягнула руку, до плеча задерла без того короткий рукав білої мереживної сорочки.

Лавров упорався швидко, дівчина тут же зігнула лікоть.

– Я ще треба вам, панове?

– Відпочивайте. Що далі, то легше буде.

Лікар склав шприц, підхопив саквояж. Платон залишив свічку горіти.

– Ріже! – почув капризне.

Знизав плечима.

Задув.

Розділ 17. Давно не було

Чечель не знаходив собі місця.

Вбивство, та ще й за таких обставин, вважав викликом для себе. Хоч навряд убивця кинув дуельну рукавичку саме йому. Адже він, відставний сищик, тут найбільш випадковий із усіх випадкових гостей. І в тому, що душогуб серед них, Платон остаточно перестав сумніватися. Бо навіть бесіда, котра нікого ні до чого не зобов’язувала, виявилася неможливою.

Дещо вдалося дізнатися від Лаврова, хоча почуте нічого суттєво не поміняло, хіба зайвий раз переконало в ницості Григоренка. Інші на розмову не йшли. Спроба поспілкуватися з Авакумовим виявилася дуже короткою – різко й нечемно відмовив крізь двері. Наталя Мухортова теж не пустила, прикрилася мігренню. Сам полковник на той момент розпивав другу пляшку з Ковалевським, і Платон вирішив цей тандем не чіпати.

Вбивцю все одно не нагадував жоден.

У практиці Чечеля майже всі вбивці, з якими мав справу, не підпадали під теоретичні висновки професора Чезаре Ломброзо.

Тим часом зимова ніч остаточно вступила в права. Годинник у передпокої відбив шосту вечора. До нового року лишилося шість годин, і це саме по собі заважало зосередитися. Хай там як, свято наближалося, старий рік минав, зазвичай даючи надії в новому почати з чистого аркуша абсолютно всім: від злидаря до імператора. Платон зустрічав у вигнанні вже п’ятий рік. Але навіть попередні, проведені під чужими дахами новорічні ночі все ж не сприймалися й не виглядали так печально.

А ще Платон жодного разу не зустрічав новий рік під одним дахом із убивцею.

Озброїтися не мав чим. Намір позичити рушницю в Ковалевського розбився, щойно зазирнув до нього в спальню та побачив Сержа одягненим поверх застеленого ліжка. Він хропів наввипередки з Мухортовим – полковник видавав рулади, розвалившись у кріслі. «Зауер» стояв у кутку, та без дозволу брати чуже, тим більше – вогнепальну зброю, Платон не ризикнув. Хай навіть вона й належить його товаришеві. Просити рушницю в Мілкуса теж не наважився. Паралізований господар волів тримати її біля себе з цілком зрозумілих причин.

Чечель укотре вилаяв себе за легковажність – кольт і кишеньковий «апаш» лежали на дні валізи, у будинку Ковалевських.

Лишалося пошукати щось гостре на кухні.

Платон зі свічкою збіг донизу. Проходячи повз дзеркальну залу, побачив там світло, не стримався – зайшов. На столі горіли шість свічок у ряд. Куховарка Параскева акуратно розставляла тарілки, Носок дзенькотів столовими приборами. Вони дружно озирнулися на несподіване вторгнення, управитель тут же пояснив:

– Серафима Марківна звеліла накрити. Ну, як хтось із гостей захоче святкувать.

– Не певен, – сказав Чечель. – Але перекажіть хазяям, що вони тримають належну марку. Чесне слово, я в захваті від їхньої терплячки й зваженості.

– Барин не вийде, раптом гірше зробилося.

– Не дивує, – вставив Платон. – Я б не зрозумів, аби після того всього панові Мілкусу стало краще.

– А бариня чекатиме. Просила… – Носок запнувся, – …тобто… веліла всіх обійти. Може, ви то зробите, Платоне Яковичу?

– До чого тут я?

– Вам воно зручніше.

– Зі мною, Мартине Панасовичу, тут найменше готові спілкуватися. Не петляйте зайцем. Вам велено – ви й виконуйте. Чи ось нехай Параска.

– Господь із вами! – Куховарка перехрестилася. – Де я, а де пани! Звільніть від того, Платоне Яковичу, звільніть!

– Та цить ти, дурна баба! – гримнув Носок. – Не бачиш хіба, жартують вони!

– Нічого не бачу, Панасовичу! Темно ж, хай свічки…

Чечелю після всього перехотілося просити ножа.

Піднявся назад, пройшов до себе, зачинився зсередини.

Від нічого робити задув свічку. Примостив свічник поруч із циліндром – убір лежав на столі відучора й виглядав найбільш іншорідним предметом тут. Скинув піджак, жилетку, затим – черевики. Спустив з плечей широкі шлейки.

Завалився на канапу, примостив голову на жорсткий валик.

Навмисне відкинув подушку. Думав, так не засне, бо жорстко.

Заснув.

Не зрозумів потім: прокинувся, бо постукали, або розплющив очі, намагався зрозуміти, чи довго отак лежав, – і тут у двері пошкреблися.

Підвівся рвучко.

Мацнув сірники – не розрахував, коробка впала.

Стукали впевненіше.

Ну його – навпомацки відчинив.

– Можна?

Серафима тримала в правиці свічник, свічечка світилася сиротливо.

Ліва рука теж щось стискала.

– Можна зайти? – повторила вона.

Зі штанів вибився край сорочки. Платон метушливо заправив його, заразом підтягнув шлейки. Поправив розкуйовджене зі сну волосся. Відступив, шукаючи ногами черевики.

– То пустите? – втретє запитала Серафима, лишаючись на порозі.

– Звичайно. – Чечель прокашлявся, відступаючи й жестом запрошуючи несподівану гостю. – Дивно, що ви просите дозволу в своєму домі.

– Я прошу дозволу в гостя порушити його приватність.

Господиня нарешті зайшла, штовхнула плечем двері, зачиняючи їх. Тим часом Чечель оговтався, таки відшукав сірники на підлозі. Чиркнув, загорілася друга свічка, дозволила розгледіти в руці Серафими пляшку вина.

– Вибачте, я в такому вигляді…

– Я теж. Погодьтеся, так порядні дами до малознаних мужчин не приходять.

Справді, на ній був довгий шовковий халат, туго затягнутий у поясі.

– Хочете сказати – не той момент, коли зважають на світські умовності?

– Ви дійсно проникливий чоловік. – Серафима поставила пляшку на стіл, Платон помітив – корку в горлечку нема. – Вибачатися мушу я. Перед кожним окремо, за зіпсоване свято. Знаєте прикмету? Як зустрінеш Новий рік, таким він і буде.

– Вірите в прикмети?

– Є причини стати забобонною. Наприклад, ось ця покупка. – Її свічник став поруч із його. – Знала ж, місце має не дуже добру славу. Спокусив мальовничий куточок, а ще більше – ціна. Гроші ж не мої, Едвіна. Мільйонери, Платоне Яковичу, не дуже щедрий народ. Рахують кожну копійку.

– Тому й мільйонери.

– Мабуть. Але слід було послухати внутрішній голос. Щось ворушилося всередині, застерігало. Ну, то ж забобони, не личить цивілізованим людям у двадцятому столітті вірити в таку чортівню. Бачте, як вийшло. З Новим роком те саме. Передчуваю велику біду.

– Для себе, своєї родини?

Тон ураз став колючим.

– Біда з моєю, – натиснула на слово, – родиною сталася раніше. – Уже наступної миті Серафима опанувала себе. – Ні, боюся за цілий світ. Хай би як дивно звучало. Ми тут уже трохи говорили, за столом, учора. Відчуття катастрофи, великої війни, великої крові. Воно в повітрі, чуєте?

Молода жінка глибоко вдихнула, повільно, з присвистом, видихнула. Повела перед собою рукою, ледь торкнулася Платонового лиця. Зробила кілька рухів по колу, спершу в один бік, потім – навпаки, мовби виконуючи таємний відьомський ритуал.

– Станеться лихо, Платоне. – Вона вперше не згадала по батькові. – Рік уже не завершиться добре. За чотири години нічого не виправити.

– Чотири? Котра зараз?

– Трохи по восьмій. Я розпорядилася накрити стіл…

– Знаю.

– Хоч якось треба рятуватися, хоч на трошки забути. Раптом вийде? Ну, як вдасться добре провести цей бісів тринадцятий рік? Задобримо Бога чи які там ще вищі сили…

– Пані Мілкус, Серафимо Марківно…

– Серафима. Марківни не вештаються темним маєтком у халаті, розпатлані й зі свічкою.

– Гаразд, Серафимо, – легко погодився Чечель. – Припускаю, можна якось задобрити Боженьку або інші сили, що над нами. Але з убивцею – як? Він серед нас, я багато думав і остаточно в тому переконався. Ніхто не наслав на Григоренка голодних вовків як кару за гріхи. Втрутилася людина. Наміри не важливі. Важливіше: справу вже зроблено. І назад нема дороги. Бісів, як ви сказали щойно, рік ми проведемо в темряві й страху. Новий зустрінемо в такому ж стані.

Захопившись, Платон не одразу помітив – Серафима кількома маленькими легкими кроками наблизилася майже впритул. Її нерівне гаряче дихання обдавало обличчя.

– Тому прийшла сюди, до вас. Мені страшно, Платоне. Мені, розумієте? – Вона тицьнула себе між груди. – Я наробила дурниць. Марнославна, розумієте? Нікому тут не скажу, крім вас, бо чомусь вірю. Ви ж такий, як я, хіба ні?

– Одружений з мільйонами? – Чечель спробував жартувати.

– Хіба я в своєму становищі мала інший вихід? Ви ж нічого не знаєте про моє життя до того часу, як зустріла Едвіна на тому кораблі! – Її палець уперся йому в груди. – Ну а ви, Платоне Чечель? Неприкаяний, усе своє носите при собі. І для вас за щастя – потрапити на очі багатій особі, мільйонеру, не менше. Виконаєте його забаганку, станете йому другом на якийсь час. Він вам заплатить за роботу, так чи ні?

Чечель ступив на крок назад, уперся в край столу.

– Зараз скажете – продали себе. І нічим не кращі від супутниці покійного Григоренка.

– У мене трошки більше мізків та значно більше амбіцій, – відрізала Серафима. – Чи люблю я свого чоловіка? А раптом просто користуюсь його мільйонами? Я поважаю його, Платоне. Повірте жінці, таке ставлення значно більше за оспіване поетами кохання. Любов – почуття. Емоція, за якою нічого не стоїть. Повага для мене важливіша. Бо хочу дещо зробити для людей. Весь світ за гроші Мілкуса не ощасливиш. Але кілька десятків знедолених дітей – так.

– Пожертви на психіатричну лікарню – в той самий кошик.

– Уже й таке знаєте? Ні, ви навіть проникливіший, ніж я думала! І ці пожертви. І ще на різні потреби. Проте, Платоне, мені важливо, аби подібні добрі справи пов’язували з моїм іменем. Марнославство? Нехай, переживу. Тільки ж відтепер моє ім’я – це невдалий благодійний обід для обраних, який завершився кривавою банею для одного з гостей. А вбив його хтось інший із запрошених мною, особисто мною, розумієте? Усе летить у прірву!

Серафима знову наблизилася, плюнула на стриманість, легенько замолотила кулачками по Платонових грудях. Він потерпів трохи, потім зловив у напівтемряві кисті обох рук, стиснув.

Очі дивилися в очі.

Дуже близько.

– Мене лякає все це, – вкотре зізналася молода жінка. – Відклала гонор у шухляду. Обійшла кожного, припрошувала до столу на вечір. Усе ж таки свято. Почула обіцянку хіба від Ковалевського. Інші… Авакумов запевнив, що високо цінує мого чоловіка, та інша компанія їх із дружиною не влаштовує. У пані Мухортової мігрень. Лаврова попросила побути з Едвіном, не саджати ж біля хазяїна управителя чи кухарку…

– Я не питаю, що з вашим чоловіком, усе одно не знаюся на хворобах. А чим може стати в пригоді такий, гм, специфічний лікар?

– Тим, що лікар.

– Ясно. Більше питань нема.

– Не треба. – Серафима перевела подих. – Тут не лише мені страшно. Присутні теж щось відчувають. Не зізнаються, але відчувають. Тому й бояться одне одного. Не хочуть без крайньої потреби збиратися в одному товаристві. Носок, управитель, обмовився: мало не кожен, крім Лаврова, попросив собі спиртне в кімнату.

– Мухортов і Ковалевський не приховують. Сам бачив, мене спокушали.

– Саме тому я й попросила лікаря про послугу.

– Саме – чому?

– Він ще зберігає тверезий розум.

– Я теж.

– Треба виправити. Тому прийшла не з порожніми руками. І якщо чоловікам не вдалося вас спокусити… Може, мені вдасться?

Подих ураз перехопило.

– Ви…

– Я. – Руки легко випручалися, лягли йому на плечі. – Мені двадцять три роки, Платоне. Двадцять три, розумієш? – На «ти» перестрибнула природно. – Уяви. Ти – жінка, заміжня. Чоловік годиться тобі в батьки. І ти з ним жодного разу… Жодного. Разу. Розумієш? Едвін зовсім паралізований нижче пояса.

Чечель не вірив.

Не тут. Не з ним. Не зараз.

Правої жіночої руки вже не було на його плечі.

Лежала на іншому місці.

– Ти живий, Платоне.

– Серафимо… Послухай…те…

– Послухай.

– Я справді жива людина.

– Відчуваю. Навіть дуже жива. Забудь, хто я і де ти. Ти єдиний, з ким тут не страшно. Захисти мене, Платоне. Врятуй, допоможи… Зроби щось… У мене давно… давно не було… Дуже давно… Я забула… Нагадай мені, Чечель, нагадай… Не розчаровуй. Доведи, що не боїшся, давай, давай, давай…

Дві свічки.

Але темно в очах.

Більше світла – або зовсім не треба.

Мовби читаючи думки, Серафима нахилилася, задула по черзі обидві.

Вони пірнули в морок.

Гарячий морок.

– Ти не побачиш мене.

– Ти ж сама загасила.

– Бо не подумала. Хочу, щоб ти мене бачив. Ти маєш дивитися, яка я.

– Я відчуваю. Вже відчуваю.

Пояс її халата вони похапцем розв’язували в чотири руки. Заважали одне одному, сплітали пальці, хихотіли. Щойно впоралися, Серафима сама скинула халат до ніг.

Під ним льон і мереживо.

Губи до губ.

Жіночі руки вже зробили, як треба. Тепер пробіглися по ґудзиках сорочки. Один розстебнули, далі не стрималися – сіпнули. Сильно, ґудзики розлетілися. Шлеї підтяжок впали з плечей.

Чоловічі руки не рвали – ковзнули по грудях, підхопили сорочку, потягнули вгору, пальці стиснули краї, заголили до талії.

У роті зробилося со`лоно – прокушена нижня губа.

– Тут чути, – видихнув. – Серафимо, через стінку чути… Коли кричать…

– Хто тут уже кричав?

– Не тут… Чорт, потім… Не кричи…

– Не буду… А ти не говори більше нічого. Стій!

– Як…

– Чекай. Ще трошки. Все буде, я ж за тим прийшла. Але спершу – ось.

Її рука вже підхопила пляшку зі столу.

Келихів не треба.

Перший ковток із горлечка – вона.

Платон пив із її рук.

Кров змішалася з вином.

Терпкий присмак напою, її губ.

Знову вино, ще ковток.

– Досить… – Її дихання зробилося хрипким. – Досить гратися. Пусти.

– Пустити?

– Дурненький… У тебе теж давно не було.

Серафима вивернулася. Стала спиною, нагнулася, руки вперлися в підголів’я канапи. Повернула голову. Очі вже звикли до темряви, ще й місяць підсвічував крізь візерунчатий морозяний вітраж. Платон побачив – вона далеко, як могла, висунула язика. Безсоромно, хтиво, хижо облизнула губи раз, другий, третій. Гойднула стегнами, навмисне роблячи це вульгарно.

– Не стій, Платошо. Замерзнеш.

Він остаточно втратив голову. Заразом – здоровий глузд, відчуття реальності. Не існувало довкола нічого, крім плоті.

Розкритої, вологої, соковитої.

Руки потягнули льон догори, вище хребта.

Пройшлися сідницями, стиснули стегна.

Плоть до плоті.

Розділ 18. Угоду скасовано

Потім вони лежали – на підлозі, постеливши ковдру.

Одного разу виявилося замало, бо завершилося все швидко для обох. Мовчали, вирівнювали дихання. Знову пили просто з горлечка, великими жадібними ковтками. Потім вмостилися на канапі, тепер усе тривало довше й повільніше. Але цілої канапи виявилося мало – скінчили любощі вже біля столу, ледве не перекинувши разом зі свічками та вином. Серафима, уже повністю гола, притулилася до Платона, теж оголеного, так міцно, ніби збиралася врости всередину. Нога покоїлася на його втомленому грішному тілі. Рука, вільна, яка не під головою, мандрувала тулубом угору. Пальці торкнулися губ, носа, ковзнули до вух.

– Кумедні. Роблять тебе дитиною. Тобі буде сто років – а вуха дитячі.

– Тобі не подобаються?

– Дурять. Вводять в оману. На перший погляд не сприймаєшся серйозно.

– У них моя сила. – Платон посунувся, мостячись зручніше. – Дражнилися в гімназії, у дворі. Колись загнали до річки, навалилися троє, реготали й дерли за вуха. Так вирішив освоїти боротьбу. Вже за рік там же, на березі, кинув одного в річку. Другому накрутив його власне вухо. Третього гнав аж до аптеки, це біля базару в нас, у Ніжині.

Серафима звелася на коліна. Нахилилася, пипки пройшлися по його грудях. Спершу поцілувала кожне вухо, потім – ніс, нарешті – губи. Платон поклав руку їй на шию, притримав. Та вона хлопнула вище ліктя, надто різко як для недавньої коханки відсторонилася, випросталася.

– Загралися ми, – ступила до столу, чиркнула сірником, помешкання знову залило жовтогаряче світло двох свічок. – Я не шкодую, бо сама того хотіла. Не буду пояснювати, чому вийшло саме так і саме з тобою. Але більше ми отак не побачимося.

– Розумію. Шкода – та розумію.

– Брешеш, – відмахнулася Серафима. – Нічого ти не зрозумів, Платоне Яковичу. Завтра, дасть Бог, ви всі поїдете звідси. Угоду вважай скасованою. Твою з Едвіном.

– Як? – Чечель звівся на лікті.

Серафима підхопила зі столу всіма забутий циліндр. Покрутила, вдягнула на голову, прихлопнула згори долонею, розкинула руки, зігнула ногу в коліні.

– А ось так. Пасує мені?

– Що сталося? Мілкус більше не хоче знати, хто вбив його гостя? Хай це навіть Мішель Григоренко, особа без вагомих чеснот…

– Я не хочу. – Серафима зняла убір, пожбурила в куток, у ній щось невловимо змінилося. – Рішення моє, Платоне. Годину тому це ще було важливо. Після того, що між нами сталося, важливіше нам більше не бачитися. Ніколи.

– Але…

– Ти справді не розумієш. Не такий уже й проникливий. – Вона зняла сорочку з вигнутої спинки стільця. – Я не зможу тебе більше бачити й лишатися при тому спокійною. Це моє, внутрішнє, ось тут. – Долоня закрила ліву грудь. – Для Едвіна знайду слова. Та ми вже почали говорити. Без додаткового розголосу нічого не вийде. Замішані відомі в Харкові персони. Нехай ти справді знайдеш душогуба – скандал нам зашкодить. Не покараєш же ти вбивцю без суду й слідства.

– Такого мені ще ніхто не пропонував.

Чечель брехав. Сватали на подібне не раз. Завжди відмовлявся.

– Ми з Едвіном краще виїдемо звідси. Чоловік уже натякає на продаж маєтку. Шкода, гроші вкладені, пожили тут менше місяця. Не судилося, так кажуть, здається.

Платон звівся на рівні. Неквапом почав одягатися. Серафима вже заховала тіло під сорочкою, вбирала халат. Вони поводилися, мов ніколи не були близькими.

– І все ж я здогадався. Хай пізно, хай здогад не міняє нічого, – мовив Чечель, тримаючи пошкоджену, без ґудзиків сорочку. – Ти прийшла сказати мені таку новину. А все інше – аби підсолодити.

– Знову розчаровуєш. Де твоя проникливість, Платошо… Рішення ухвалив Едвін, сам. Думав та й передумав. Я відмовляла. Переконала лишити все в силі. Потім пішла до тебе. Уже після всього зрозуміла – чоловік правий. Тепер його рішення – моє рішення. Ти ж матимеш компенсацію.

– Нічого не зробив.

– Ти єдиний, хто взяв на себе хоч якийсь клопіт. Ти і лікар Лавров.

Говорити більше не було про що.

Чечель обійшов Серафиму, яка саме затягувала пояс халата. Знайшов у шафі запасну сорочку, вдягнув на голе тіло, без спідньої. Застебнув ґудзики.

– Ображаєшся?

– На що? На одну з найкращих ночей цього бісового, як ти сказала, року? Зовсім ні.

– Але ти незадоволений. Жінки відчувають подібні речі.

– Ви з чоловіком лише скасовуєте угоду зі мною. Заборонити мені шукати вбивцю не може ніхто.

– Впертий, значить.

Платон не збирався гарикатися. Він охолонув до Серафими Мілкус так само зненацька, як запалився нею й втратив контроль над подіями. Неквапом заправив одяг, ніби й не було тут нічого. Щойно прокинувся, а перед тим бачив сон. Усе ж не хотів лишати за нею останнє слово. Добирав підходящі.

Не встиг.

Ззовні постукали, сильно, наполегливо.

– Хто це? – Серафима не грала, справді злякалася.

– Чечель, ти там? Відчини, Чечель!

Люсі.

– Їй чого треба? – Серафима теж упізнала голос.

– Не знаю. Я її не кликав.

– Ти й мене не кликав. Вона вже прибігала до тебе сюди?

– Схоже, ви ревнуєте, мосьпані.

Стукіт не вщухав.

– Зроби щось.

Платонові не хотілося коритися. Не бажав виконувати накази після всього, що трапилося й що почув потім. Але нічого не вдієш: треба припиняти.

Прочинив двері. Тим часом Серафима відступила вглиб бібліотеки, ближче до шафи. На ходу, в русі, задула обидві свічки. Але то не завадило – Люсі, теж у халаті поверх сорочки, тільки розкритому, тримала вогник. Він відбивався в зіницях.

– Пусти! – Дівчина посунула вперед.

– Стій тут. – Чечель легенько відсторонив її.

– Якого… Там хтось є в тебе?

Замість відповіді Платон потягнув на себе ручку, зачиняючи.

– Треба щось – говори тут. Мені не треба в кімнаті подружки вбитого чоловіка. Мусиш розуміти.

– Боягуз. Ви тут усі боягузи. Ханжі й боягузи.

– Ти очуняла, аби сказати мені це?

– Я згадала… – Люсі враз стишила голос, сторожко озирнулася, мовби в темряві хтось чатував і підслуховував. – Ну, не згадала, знала. Тобто впізнала. Мішель заборонив хоч слово ляпнути. Я не збиралася, ти не думай…

– Чому я повинен щось думати? Нічого не розумію. Згадала, знала… У тебе ще язик гуляє.

– Твій лікар, – випалила дівчина.

– Мій?

– Не мій. Ваш. Наш. Лавров котрий. Він же знає мене. І знає про ось це. – Люсі потерла носа. – Раніше знав. Мішель привозив мене до нього. Туди, на Сабурову дачу. Лякав.

– Лякав?

– Або я кину благородний, або він залишить мене в лікувальні назавжди.

Платон фізично відчув, як випите вино стрімко випаровується.

– Іди до себе, – наказав він. – Нічого не кажи, просто йди до себе й зачинися зсередини.

Люсі – дівицю Людмилу Черниш – минулої ночі вивів із гри той, хто знав про її любов до кокаїну. Ця сама особа має при собі медичні препарати, котрими можна підтримувати дівчину в напівпритомному стані. І ця ж особа нагострила величезний зуб на Михайла Григоренка.

– Ти чого?

Чечель не повторював.

Міцно, до болю стиснув Люсі за лікоть, потягнув коридором до її спальні. Нічого не говорив. Бо поки не знайшлася відповідь, звідки лікар міг знати наперед про те, що опиниться в одній компанії з Григоренком та його нинішньою коханкою? З Григоренком, який не взяв до уваги, що Лавров категорично відмовився зачиняти в психіатричці його попередню коханку, і, мовби нічого не сталося, зробив лікареві таку саму пропозицію. Можливо, переповнив чашу терпіння, і Лавров…

Ось те єдине, що лишалося з’ясувати.

– Чечель!

– Роби, як велено! – прошипів Платон, заштовхуючи дівчину всередину темної кімнати.

Почекав, поки повернеться ключ.

Поквапився назад, швидко повернувся до бібліотеки.

– Серафимо!

– Що сталося? – Вона вийшла з закутка, тепер її освітлювало місячне сяйво.

– Ти мене перехвалила. Прозорливість – таки не про мене.

– А можна без загадок?

– Можна було здогадатися ще кілька годин тому. Він не хотів, аби Люсі довго була при тямі й повертала язиком.

– Хто? Платоне, ти про кого?

Чечель стиснув її плечі, зараз – жодної ніжності.

– Ти можеш спокійно спуститися в спальню чоловіка й так само спокійно попросити звідти Лаврова?

– Я мушу знати, що відбувається. І мені боляче.

Платон послабив хватку.

– Серафимо, лікар Лавров – той, хто мені потрібен. Не проси, зараз нічого не поясню. Довго, часу мало. Потім, коли він буде під вартою – неодмінно. Не лише вам із чоловіком. Усім присутнім.

– Я не зможу зіграти, – миттю зізналася вона. – Викриє, розшифрує, а там же Едвін, він же…

Знизу раптом долинув дикий крик болю, який не змогли остаточно приглушити зачинені двері.

– Пізно… – Чечеля враз охопив відчай, і вже не шепотів, вигукнув уголос: – Пізно! Пізно! Я осел, чорт забирай!

Гримнув постріл.

Глухо – але з іншим звуком не сплутати.