Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Горло Платонові враз пересохло.

– Живий?

– Хто, професор? Знайшли мертвим у тайзі за півроку після втечі. Ото інші присяжні видихнули!

– Чого б то?

– Боялися, що по кожного смерть прийде. Авакумов найбільше розорявся.

– А яким там боком Авакумов?

– Так він у присяжних, не знали? Хоча… Яке вам діло, справді. Був серед тих семи. І жертва – його молодий протеже. Говорили так, але мені до шмиги. По нашому департаменту ж не проходила ця справа…

Ротмістр далі про щось розводився, та неначе хто враз вимкнув звук. Як голку з патефона зняли, коли платівка крутиться. І не лише співрозмовник утратив голос.

Довкола Чечеля враз стало тихо.

Гармидер площі, прилеглих вулиць та скверів для нього зник.

Розділ 25. Семеро присяжних засідателів

Харків, вулиця Римарська – далі Кінна площа

Гільйотина була справжня.

Її навіть можна назвати не зменшеною копією, а оригінальним пристроєм для рубання голів. Тільки маленьким, вкраденим Гуллівером у ліліпутів. Адвокат Сокольський підняв верхню частину, примостив кінчик кубинської сигари туди, куди зазвичай приречені мостять голови, опустив ніж, придавивши згори пальцями. Тонке гостре лезо відтяло кінчик. Сокольський недбало змахнув його на підлогу, сигару ж заходився розкурювати. Поки крутив на сірниковому вогнику, Платон не витримав:

– Дозвольте? – потягнувся до гільйотинки.

– Що? А, будь ласка. Кумедна дрібничка, скажіть? Подарував один клієнт, разом із сигарною коробкою. Тільки, жартівник, сигар туди не поклав. Каже, мій гонорар дозволяє її наповнювати регулярно.

Чечель кілька разів підняв і опустив різак, поставив назад.

– Ви переконані – Іда Лихоліт не вбивала коханця?

– Не так мене зрозуміли, Платоне Яковичу. Я переконаний: Іда взагалі не мала коханця. Але вона також і не вбивала Адоніса.

– Чому Адоніса?

– Хіба я не сказав?

Адвокат підійшов із сигарою до вікна. Вид на двір та цегляну стіну протилежного будинку око не тішив. Проте не відволікав і вуличний гармидер. Подібно до фінансистів і політиків, правники воліють залагоджувати справи в тиші. Розмови, що ведуться в подібних конторах, за їхні стіни виходять лише тоді, коли сторони про це домовляються.

Арсен Титович Сокольський розміняв шостий десяток. Модний дорогий костюм англійського крою міг би сидіти бездоганно, навіть видовжувати його не пропорційну від природи фігуру. Заважало черево. Сокольський не був огрядним, пузце було радше ознакою віку, ніж гарного апетиту. Тим не менше воно не дозволяло застебнути піджак на всі ґудзики без того, щоб не натягнути на животі. Тож Сокольський не застібався без потреби, а жилетку защіпав лише до половини.

– Хто перший нарік так Петра Шабанова, історія замовчує. Нічого божественного в хлопцеві не було, крім хіба зовнішності. – Адвокат зробив сигарою коло перед обличчям. – Але красунчиком був, мови нема. Тим і підкупав. Адонісом його називали позаочі, хоч про прізвисько він знав і воно дуже йому лестило. Сам себе волів називати Пітером. Бачте, не подобалося мужицьке ім’я.

– Так і казав?

– Я з тим Адонісом ніколи за життя не мав справ особисто, – відмахнувся Сокольський. – Хоча на сцені бачив, бо театрал, маю таку слабкість. Ви не театрал, Платоне Яковичу?

– Нема часу, соромно, – визнав Чечель. – Коли служив у поліції, не до театрів було. Хіба там заріжуть кого, – криво посміхнувся. – Зараз тим більше не до поклоніння Мельпомені. Як маю вільну хвилинку, краще на фільму яку піду.

– Та видно, що ви не дружите з театром. Поклоніння, значить… Мельпомена – муза трагіків, мосьпане. Уявіть собі поклоніння трагедії. Але згоден, цю музу часто згадують, говорячи про театральне мистецтво загалом. Хоча, – адвокат націлив на Чечеля сигару, – наш випадок тут цілком відповідний. Драма, велика трагедія. Ось що потягнуло за собою вбивство не дуже, чесно кажучи, талановитого лицедія.

– Петро Шабанов був бездарним актором?

– Пітер, – машинально виправив Сокольський. – Знову ж таки, як оцінювати. Вам доведеться повірити мені, театралу, на слово. Виходити в масовці, навіть грати невелику роль, де більше слів, ніж «чого зволите», – тут таланту Пітера цілком вистачало. Але ж він ще й Адоніс! Жоден директор жодного театру не відмовить, коли грошовитий покровитель тисне. Ось як посередність отримувала не головні, та все ж значущі ролі.

– Шабанов мав протекцію Авакумова, правильно розумію?

– Цілком. І це ні для кого з утаємничених секретом не було. Так само мало кого здивувала бурхлива діяльність Георгія Андріяновича під час слідства. І особливо – напередодні суду. Захисту не вдалося домогтися виведення Авакумова з колегії присяжних. Мав для того всі законні аргументи. Тільки ж не мені вам пояснювати, яке воно, російське судочинство. Вже не знаю, на кого він тиснув, але моїми клопотаннями, вибачте, підтерлися. Господи, чого далеко ходити за прикладами! – Адвокат помітно накручував себе, програна справа десятирічної давнини розбудила давній біль. – За справою Бейліса[39]39
  Судовий процес, відбувався у вересні-жовтні 1913 року в Києві. Менахема Бейліса звинуватили в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Процес набув широкого розголосу не тільки в Києві та Україні, а й за кордонами Російської імперії. Мета процесу – звинувачення в особі Бейліса всього юдаїзму. Справа мала на меті гальмувати розвиток демократичних реформ і мобілізувати реакційні кола. Сфабриковані звинувачення підняли на підтримку Бейліса широкі кола, в тому числі української демократичної громадськості.


[Закрыть]стежили?

– За цим театром – звісно.

– А я трошки розкажу, що було за лаштунками того театру. Бо дещо знаю, добре знайомий з адвокатами, котрі вели справу. Про це ніхто ніде не напише.

– Зрозуміло.

– Доведеться вірити на слово.

– Та вірю, Арсене Титовичу. З тим же й напросився на аудієнцію.

Сигара гаснула й слабо димилася.

– Лжесвідків плодили десятками. Доходило до того, що голова Київського окружного суду зривався на крик: якого, мовляв, дідька робите, це ж знущання з правосуддя. До нього прислухалися. Очевидних лжесвідків-баранів підчистили. Прокурором поставили такого юдофоба – Господи, вбережи! – Сокольський перехрестився. – Присяжних дібрали один до одного. На майновий ценз наплювали, що саме по собі вже прецедент. Знаєте ж, їх знаходять передусім із чиновників не менше від чотирнадцятого класу табеля про ранги. Присяжний насамперед – знатна, знана, поважна в місті особа. І лише для видимості, що враховані всі думки, можуть за бажання посадити на лаву присяжних одного сільського старосту. А коли судили Бейліса – жодної шляхетної особи! Десятеро з дванадцяти мали кілька класів освіти, а двоє взагалі читали по складах!

– Мене це не дивує.

– Коли так, вас не здивує й рішення допустити Авакумова до складу присяжних на суд над Ідою Лихоліт. – Адвокат провів сигарою, що жевріла, риску в повітрі. – Вбито його протеже. Рішення щодо винуватості підсудного не може виносити особа, яка близько знала жертву та брала участь у її житті. Тут не лише про закон мова, є ще також моральні критерії. Але яка мораль, де мораль, Боже мій! – Сокольський мовби виступав із промовою. – Я далі переконаний: Авакумов тиснув на присяжних. На них не має права впливати ніхто. Їм заборонено говорити про справу з кимось, крім суддів. Порушення – платіть сто рублів штрафу, геть із колегії присяжних. Проте один із одним присяжні не просто можуть спілкуватися – вони повинні. Інакше ж про рішення не домовитися.

– Донедавна я не мав поняття про існування Георгія Авакумова, – мовив Платон. – Ті кілька днів мого з ним особистого знайомства не дали змогу скласти про нього гарне уявлення. Більше того, і зі слів покійного, царство Небесне, пана Ковалевського, і зі слів теж загиблого полковника Мухортова зрозумів: про Авакумова вони поганої думки.

– Що ви хочете цим сказати?

– Він не надто популярна персона. Дивно, що має на когось вплив. У нашому випадку – на присяжних, котрі визнали вашу клієнтку винною.

– Ковалевський і Мухортов були серед них, – відрізав Сокольський.

До такого відкриття Платон зовсім не готувався.

Кімната гойднулася. Чечель ніколи не думав, що настільки вразливий. Досвід поліцейської роботи давав можливість робити несподівані відкриття там, де зовсім на них не чекав. Але почуте від адвоката перевертало все пережите за дві доби в маєтку Мілкусів із ніг на голову.

Ні, не так.

Правильно сказати – з голови на ноги.

– Сергій Ковалевський і Федір Мухортов були присяжними на тому суді? Вони сказали: Іда Лихоліт винна?

– Голоси розділилися – сім проти п’яти. Коли шість на шість – рішення часто виносять на користь підсудного. Я дуже сподівався саме на такий поворот. Бо з доказами, чесно кажучи, у слідства не все було гаразд. Повторюся: Іду навіть могли звільнити з-під варти, не доводити до лави підсудних. Цього не допустив Авакумов. Так, тип малоприємний. Але має гроші, доступ до різних високих кабінетів. Відповідно – вплив. Не маю доказів, Платоне Яковичу, та подейкували: наш меценат потурбував когось важливого в Петербурзі. Звідти раптом почали цікавитися, чому розпусна вбивця досі не отримала належне. Принаймні в ті дні Авакумов їздив до Петербурга.

– І я проходив крізь таке, – кивнув Чечель.

– Серія кривавих убивств, перші шпальти газет, дуже популярне чтиво, – гмикнув Сокольський. – Народ сприймав, мов бульварний роман, не інакше.

Платон помовчав. Адвокат зрозумів мовчання по-своєму.

– Щось не так? Щось бентежить?

– Михайло Григоренко. Сергій Лавров.

– Тобто?

– Вони теж виступали присяжними десять років тому?

– Звідки ви знаєте? – Брови Сокольського скочили вгору. – Ви не розчаровуєте мене, Платоне Яковичу. Ваша репутація проникливої людини і сищика з талантами підтверджується на очах.

– Отже, – Чечель набрав повні груди повітря, видихнув, – Авакумов, Ковалевський, Григоренко, Лавров, Мухортов. П’ятеро з семи присяжних, котрі визнали: Іда Лихоліт вбила молодого актора Петра Шабанова. Доказів у слідства, як кажете, бракувало. Та Авакумову чомусь дуже кортіло засудити саме Іду. Тож він почав гасати по впливових знайомих, і вирішальне слово Харків почув від Петербурга. Через десять років ці п’ятеро раптом опиняються в одному місці. Де чотирьох із них, одного за одним, убиває каторжанин-утікач, який називає себе Мартином Носком. Він видає себе за управителя маєтку Мілкусів, готує злочин довго, втирається в довіру до господарів. Своєю чергою, – Платон націлив на адвоката вказівний палець, – Мартин Носок, він же – Степан Харитонов, раніше знайомиться в нерчинській тюрмі з Іллєю Лихолітом. Чоловіком, точніше – вдівцем Іди. Який потрапив на каторгу за вбивство одного з тих самих сімох присяжних.

– Я не міг перешкодити, – визнав адвокат. – Іллі Юхимовичу після самогубства дружини щось сталося з головою. Його можна зрозуміти, та прийняти вбивство, скоєне від безсилля, відчаю, бажання помститися хтозна-кому… – Він розвів руками. – На суді був інший склад присяжних, та вирішили одностайно: винуватий. Там без варіантів, Платоне Яковичу. До всього Лихоліт поводився агресивно, погрожував, проклинав. Залишати такого на волі ні в кого не було бажання. Ви слухаєте мене, агов?

Думками Чечель справді ширяв у іншому місці.

– Так, вибачте, – стрепенувся він, обсмикнув поли піджака. – Одного з сімох вбито десять років тому. Лишилося шестеро. Має бути хтось іще.

– Купець першої гільдії Білоусов, – згадав Сокольський. – Наказав усім нам довго жити ще п’ять років тому. Помер у своєму ліжку, тихо, спокійно. На серце раніше скаржився, але ж шляхи Господні…

Сигара згасла. Адвокат примостив її на край масивної порцелянової попільниці.

– Бачу, таки став вам чимось у пригоді. Бо про ваші подвиги начуваний, увесь Харків гуде. Ледве не вся губернія. Ви що, море трупів, наш народ таке… – Раптом він осікся. – Чекайте! Я віслюк! Зовсім геть із голови! Ковалевський, Мухортов… Їх усіх разом зібрали там і повбивали!

– Припускаю – останнім мав бути Авакумов. Він теж не випадково опинився в маєтку. Тобто, – Платон запнувся, – насправді всі вони зібралися там випадково. А як же тоді… – Він знову запнувся. – Збігів не буває, Арсене Титовичу. Я не вірю в збіги після почутого від вас. Але… Я заплутався. Голова обертом. Збігів не має бути – та вони є.

– Зараз ви плутаєте мене.

– Даруйте… – Чечель потер скроні. – Знаєте, я, схоже, врятував Авакумову життя.

– Він вам нічим не віддячить.

– Та мені й не треба, – відмахнувся Чечель. – Гаразд, подумаю про це згодом, не тут і не тепер. Можна забрати ще трохи вашого часу?

– Мій час дорого коштує, – гмикнув Сокольський. – Та для вас – скільки завгодно. Валяйте.

– Десять років відтоді спливло, – заговорив Платон. – Писали про справу Адоніса тоді чимало. Не певен, що швидко розшукаю газети. Чи не тримаєте раптом?

– Маю слабкість. Зберігаю публікації про процеси, у яких брав участь. Але розчарую: тримаю архів лише своїх перемог. Поразками, на жаль, не захоплююсь. Та з пам’яті не викинув. Що цікавить?

– Суть. У загальних рисах.

– Суть так суть.

Адвокат наново розкурив згаслу сигару.

– Десять років тому, весна. Давали «Отелло» в драматичному театрі. Шабанов представляв Кассіо[40]40
  У трагедії Вільяма Шекспіра – молодий офіцер, підлеглий Отелло, до якого той через інтригу Яго приревнував Дездемону.


[Закрыть], те, що треба для нього. Але виставу скасували, бо за годину до початку актора знайшли вбитим у артистичній вбиральні. Свідки згадали: незадовго Пітером цікавилася особа, жінка не молода, зрілого віку, проте й не стара. Її ж помітили, коли вибігала через задній вихід театру. Раніше ту жінку бачили серед прихильниць Адоніса. Дізнатися, що її звуть Ідою Лихоліт і що вона – дружина університетського професора, не забрало багато часу. – Сокольський огорнув себе густим пахучим білим шаром диму, розігнав його рукою. – Спершу Іда все заперечувала. Уже потім пояснила мені: дуже злякалася, не могла відійти від шоку. Бо справді домовилася про зустріч із Адонісом. Без задньої думки, він лише обіцяв прихильниці контрамарку. Іда справді любила театр, тут ми з нею зійшлися. З її слів, застала Шабанова в калюжі крові. Побігла геть. Поліцію не гукнула, бо цілком логічно вирішила – одразу стане першою підозрюваною.

– Перебіг думок правильний, – згодився Чечель. – Та все одно помилка.

– І не одна, – піддакнув Сокольський. – Вона вирішила приховати побачене від чоловіка. Іллю Юхимовича не надто тішило її захоплення театром. Зокрема – акторами, молодими й не дуже. Він сказав мені це щиро, відверто, але тут же запевнив: навіть не припускав, що дружина може його зраджувати.

– Чоловіки здебільшого такого не припускають.

– Але не в їхньому випадку! – підніс голос адвокат. – Лихоліти були чудовою парою. Любили одне одного, тісно спілкувався з обома, такого не приховаєш. Зіграти можна, та вони й не грали. До всього Іду природа щедро обдарувала. На неї мужчини озиралися на вулицях. А один власник фотоательє вмовив Іду з Сашенькою позувати йому.

– Сашенька, це…

– Олександра, донька, – пояснив Сокольський. – До речі, дуже схожа на матір, одне лице, фантастика просто. Грошей фотограф із них не взяв, знімок презентував. А ще одну копію поставив у вітрині, клієнтів приваблювати. Лихоліту це не дуже подобалось, та разом із тим лестило. Бо він не лише старший за дружину на п’ять років, – хоча в наш час це не аж така велика різниця, – сам по собі не красень. Ось одна з перших обставин, за яку зачепилося слідство. Негарний чоловік, вродливий коханець, коханка старша, у Адоніса виводок прихильниць. Ревнощі, скандал, перерізане горло.

– На цьому будувалося обвинувачення?

– І на це спиралися присяжні! Ті самі, кого, як вважаю, вдалося перетягнути на свій бік Авакумову. Моралісти й консерватори, Платоне Яковичу, – страшні люди.

– Мішель Григоренко, обвішаний молоденькими коханками? Знаєте ви чи ні, що він позбавлявся їх, поміщаючи в клініку на Сабуровій дачі? І його називаєте моралістом?

– Ну, десять років тому пан Григоренко був одружений, – мовив адвокат. – Гультяєм ще тим був і тоді. Але ж на людях, коли треба засудити чужу аморальність, такі типуси роблять це наввипередки.

– Ковалевський? З усіх я його найбільше знав. Він не схожий на дволикого.

– Бо він, мосьпане, справді не був дволиким за життя, – відрубав Сокольський. – Людина не надто складна. Сім’янин, мисливець, консерватор. Іще й дружина дровець підкинула. Жінкам узагалі ніколи не шкода чиїхось коханок. Вона, як і, припускаю, пані Мухортова, свій особистий вирок Іді винесли. Й оголосили чоловікам. Сподіваюся, ви не вважаєте полковника кавалерії людиною вільних, демократичних поглядів?

– А Лавровим що рухало?

– Походження, – зітхнув адвокат. – Уявіть: юдей, хай вихрещений, ставить під сумнів слідство і суд імперії.

– Купець Білоусов…

– З купецтвом узагалі все ясно. Жертвував на церкву мало не кожного великого свята. Жінка, шестеро дітей, театр вважав кублом розпусти. Пристойні люди, на його думку, не повинні близько туди підходити. А коли вже прийшов – усе, пристойності гаплик. Мануфактурник Васильєв, той, кого Лихоліт застрелив, таких самих поглядів був. Тож Авакумову й старатися надміру не довелося. Хай би хто як до нього ставився, на той момент погляди всіх сімох збіглися. Хіба що, припускаю, Георгій Андріянович усе ж через друзів-покровителів якось та й вплинув на формування саме такого складу присяжних. І то, зволите бачити, ледве-ледве голоси переважили.

Чечель замислено переплів пальці, хруснув кісточками.

– Авакумов… Щойно зайшло в голову. Ходять чутки про його, скажімо так, не зовсім прийнятні інтимні вподобання.

– То й що? Содоміти, Платоне Яковичу, – теж моралісти.

– І все ж таки для покровителя мистецтв у тій справі було ось особисте. Інтимне, я б сказав. Тут не про моральність убивці йдеться, так собі думаю.

– Правильний напрямок, – легко погодився Сокольський, звично націливши недопалок. – Інакше б Авакумов пальцем об палець не вдарив. Те, що він віддає перевагу молоденьким гарненьким хлопчикам, – знаю. Те, що шлюб – прикриття, так само не секрет. Частина суспільного договору, мосьпане. У якому перший і головний пункт: зберігати пристойність. Мораль вивихнута, не трошки – сильно. Проте саме шлюб Авакумових дозволяє всім, хто втаємничений, закривати очі на ненормальну ситуацію. Смішно прозвучить… та Олена й Георгій Авакумови – така сама ідеальна пара, якою були Іда й Ілля Лихоліти.

– Але ж звинувачення Іди без вагомих на те причин суспільство проковтнуло. Отже, вчора пару називають ідеальною. А завтра запльовують.

– Так і є.

– Що заважає парі Авакумових пережити подібне?

– Він не вбив свого коханця. Її не звинуватили в убивстві свого полюбовника. Поки вони разом на людях, поки вони у світському товаристві, поки в нього є мільйони, поки він – покровитель, цінитель і меценат, поки їх приймають у найкращих домах – Авакумови недоторканні для громадського осуду. Ось у такому світі ми живемо.

Чечелю вперто щось заважало скласти висновки в логічний ланцюжок.

Знову, і то не вперше, думки об щось перечіплялися.

– Це не означає, що Адоніс не міг бути коханцем Авакумова. До речі, свого покровителя. Навряд меценат із, гм, специфічними потребами опікувався посереднім молодиком із провінції просто так.

– Згоден, благодійність нашого пана мецената має певну мету. Теж мислив у цьому напрямку, знаючи авакумовські смаки. Та зайшов у глухий кут. Шлях у нікуди. Не йдіть ним і ви, розчаруєтесь та згаєте час. Він дійсно влаштував Адоніса в театр. Дбав про гарні ролі для нього. Але – не більше. Вони не спали разом, прости, Господи. – Адвокат сплюнув. – Там узагалі не розбереш нічого. На безкорисну опіку не схоже, не та Авакумов людина. Та балакав я з акторами й акторками. Там же всі на очах. І дивна картина малюється. На початках Адоніс із коханками бавився, відбою не мав, красунчик же, ще й під дахом головного мецената. Ну, як рольку випросить для любаски при нагоді. Тільки все швидко минуло. Ходить Адоніс увесь такий загадковий. Дає зрозуміти: має зв’язок із дорослою, зрілою дамою.

– Іда?

– У поліції теж так подумали. Вона заперечує, їй не вірять. Дізнатися, з ким крутив, неможливо. Таємницю забрав у могилу. Тільки ж був у нього хтось, чорт забирай!

Сокольський зіжмакав недопалок, розтер у долоні.

Тирсу насипав гіркою в попільницю.

– Де ви взялися на мою голову, Платоне Яковичу, – буркнув беззлобно. – Роз’ятрили душу. Це ж вони вбили Іду, оті семеро присяжних. Хоч би як ви ставилися до Ковалевського, він теж спільник. Авакумов – ватажок зграї, хотіли інші того чи ні. Вони ж убили й самого Лихоліта. Якби не втік із каторги, там би рано чи пізно на смерть загнувся. Сашенька зникла, ні слуху, ні духу.

– Куди?

– Родичі від них після процесу відхрестилися. Дівчинку поселили в притулок, звідки тікала тричі протягом двох років. Усякий раз ловили. Причому зважте: не вихователі. Поліція. Дівчинка крала на вулицях та базарах. Навіть торгувала собою, аби вижити. Її повертали в притулок, як повертають батькам, додому. Мала` ще, аби йти за ґрати. Хоча притулок – та сама тюрма. Нарешті вчетверте Сашеньці пощастило. Не знайшли. Хоча, – адвокат відмахнувся, – не дуже-то й хотіли шукати, мабуть. Про Лихолітів усі хоч якимось боком причетні воліли чимшвидше забути. І що маємо в сухому залишку? Семеро присяжних засідателів в ім’я торжества моралі зруйнували порядну харківську родину. Пафосно звучить? Скажіть простіше.

Чечелю нічого не хотілося говорити.

Навпаки – кортіло швидше відкланятися.

Розумів: так не робиться. Виглядало, видоїв відомого правника. Отримав не лише те, що хотів, – почув значно більше. І тепер утратив до співрозмовника всякий інтерес. Повівся, мов той солдат у борделі: трам-тарарам, дякую, мадам…

Але все ж знайшов привід не продовжувати, закруглити розмову.

Обіцяв – дуже скоро пан Сокольський дізнається дещо дуже цікаве.

На вулицю вибіг, не взявши труду застебнути пальто. Зловив візника, наказав:

– Кінна площа! Жени, рубль плачу! – і показав целковий.