Текст книги "Вигнанець і перевертень"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 15. Хтось із гостей

Чи не єдиним живчиком у компанії виявився Ковалевський.

Навіть його друг Мухортов волів по можливості менше втручатися в перебіг подій. Полковник уже не горів бажанням братися за зброю, тож знайшов привід повернути рушницю хазяїнові. Серж легко пояснив таку поведінку – під боком Федора Федоровича була дружина, якій не дуже хотілося відпускати від себе чоловіка. Ранкові події змусили не лише Наталю Дмитрівну, а й решту жінок шукати захисту й опори передусім у своїх благовірних. Натомість Сергій Павлович мав розв’язані руки, а отже – широкий простір для маневру.

– Знайшлися на хазяйстві лижви, – повідомив він Чечелю незабаром після сніданку. – Дві пари, добротні й змащені. Одні, щоправда, не на ногу, а на лапу, пардон за порівняння. Тільки самі гляньте. – Серж виставив наперед свою праву, покрутив стопою. – Не скажу, що в мене делікатний розмір. Та самі гляньте на другу пару лижв, гляньте, гляньте! Там для якогось билинного богатиря. Єруслана Лазаревича[25]25
  Єруслан Лазаревич – герой російського лубочного фольклору, непереможний богатир. Окремі книжки про нього видавали з кінця XVIII століття.


[Закрыть], да-с. Отаке ножище! – Він розвів руки, показуючи справді велетенську ступню. – Тож доведеться йти до лісу самому.

– Ви знову зі своїм полюванням? Коли таке робиться? – щиро здивувався Платон.

– Полювання, – погодився Серж. – Тільки цього разу на вовка. Знаєте, дорогенький ви мій, зовсім не здивований. Хай хтось не вірить у вовчий напад, але це буду не я. Коли виберемося звідси й сядемо в мене за гарячим пуншиком, розкажу парочку мисливських історій. Кров захолоне в жилах. – Він зробив круглі очі. – Вовки в таку погоду голодні, нахабні й лютують найбільше. Буває, забігають у сільські двори, які на околицях. Чи атакують хутори.

– І ви йдете на зграю сам…

– Там головне, Платоне Яковичу, вожака вирахувати й застрелити. У кращому разі інші розбіжаться. У гіршому – почнуть шматувати свого ж брата. Трапляється й таке.

Чечель не сперечався. Провів винищувача вовків до ґанку. На лижвах Ковалевський ходив вправно, палиці виглядали зайвими й навіть трохи гальмували. Поки Серж рухався намерзлою сніговою корою, Покорний вивів запряжені сани. Поруч ішов Носок, за ним дріботіла куховарка Параска, намагалася раз по раз схопити управителя за лікоть, а той відмахувався, з кожною спробою різкіше й агресивніше. Здавалося, ще трохи – і Мартин її вдарить. Уздрівши на ґанку Платона, жінка кинулася до нього. Чечель оговтатися не встиг: вона бухнулася колінами на сніг, йому в ноги, заголосила:

– Пане! Паночку! Зробіть щось! Я не глуха, не сліпа! Не дай Боже пхатися у ваші справи, то не для нас, простих людей!

Квокчучи так, Ярмолючка рачкувала до нього. Платон спершу ступив назад, потім – відскочив. Не вистачало, аби куховарка почала цілувати йому черевики. Бо, здавалося, до того йшло.

– Параско, лиши пана Чечеля! – гримнув Носок, але не зупиняв її. – Роби своє діло! За це тобі гроші платять, дурна бабо!

– Які гроші?! – Жінка далі квилила, не озираючись на управителя, уже рачкувала сходами ґанку. – Не треба мені грошей на тому світі! Я відроблю! Я відпрацюю, я все вмію! Але не тримайте її тут, пустіть Христа ради!

– Що відбувається? – Платон дозволив собі гримнути на Носка.

– Не сліпа я, не глуха! – правила своє Ярмолючка. – Чую й бачу, паночку, що вас тут поважають і слухають! Скажіть йому, хай її пустить, скажіть!

– Хто де кого тримає? – Чечель остаточно розгубився. – Хто кого куди повинен пустити?

– Вона клянчить, аби її Надька їхала в Грушівку разом із ним. – Управитель кивнув на Тараса, котрий уже примостився на передку. – Боїться перевертня. Тьху, народ у нас! – Носок сплюнув собі під ноги.

– Не за себе боюся! Надя хай би їхала звідси! – голосила куховарка. – Не треба їй тут бути! Забули хіба – вовкулака по молоденьких дівчаток приходить!

– Пан Григоренко – не дівчина, – нагадав Чечель. – І не молоденький зовсім.

– Перевертень не по нього приходив! Нещасний пан йому на дорозі трапився!

Про таку версію Платон ще не думав.

Він узагалі не припускав втручання чогось надприродного.

Мав на те всі підстави.

– Чому дівчина не може їхати додому? – поцікавився натомість.

– Тут не буде кому обслуговувати стількох гостей, – відрубав Носок. – Ви ж самі знаєте – електрику пошкоджено. Даруйте на слові, та за па`нями ж тепер виносити треба! Хазяї до такого не готувалися! Даруйте на слові, не буде в нас стільки горщиків! Відра доведеться роздавати по кімнатах! Серафима Марківна з паном вошкатися звикла. Інші пани ще якось дадуть собі раду до завтра. Я теж упораюсь, чого там, ми люди прості. Але ж, пане Чечелю, коло жінок ради не дам! Не по чину! Та й не дозволить мені ніхто.

– Я все зроблю! – лементувала Ярмолючка. – Ніхто не пожаліється! Усі па`ні будуть задоволені мною! Нагодую, напрасую, води нагрію, принесу й винесу! Хай тільки Надька їде звідси від гріха!

Чечель зітхнув, переступив із ноги на ногу.

– Встань, не валяйся, – кинув куховарці, навіть нахилився, допоміг, іще й обтрусив від снігу. – Мартине, хто має владу дозволити дівчині їхати з Тарасом?

– Челядь на мені, – повів плечима Носок. – Я мушу лиш сказати хазяйці. Вона навряд дозволить…

– Беру розмову на себе, – заспокоїв Чечель. – А Надя хай бігом збирається. Справді, нема чого їй тут робити. Якщо Параска обіцяє…

– Клянуся! – Куховарка знову хотіла впасти в ноги, та Платон вчасно зупинив. – Богом клянуся! Молитиму за вас, Платоне Яковичу! Товсту свічку в церкві поставлю!

– Краще принесіть одну таку мені в бібліотеку.

Жінка розвернулася, побігла за ріг – прислуга заходила до маєтку через задні двері.

– Глядіть, ви обіцяли. – Носку рішення явно не подобалося.

– Я тримаю слово. А якщо дівчина поїде з Тарасом – навіть краще. На два голоси розкажуть, що тут коїться. Може, староста грушівський швидше почухається.

Мороз уже пробрав до нутрощів – Платон стояв у самому піджаку.

Повернувся всередину.

Нікого з мешканців не побачив – але навіть якби хтось зволив спуститися до передпокою чи дзеркальної зали, навряд від того щезнуло б відчуття лункої порожнечі. Пишний, сяючий після дбайливого відновлення маєток ще вчора під вечір втратив трошки святковості. Нині ж його поглинула атмосфера не тривоги – справжнього страху, до якого підмішали безвихідь.

Похмуро.

Чечель уже ступив до сходів, аби йти нагору, як назустріч з коридору першого поверху не вийшла – випливла Серафима. Вона встигла перебратися в іншу сукню, але ця теж виглядала буденною, домашньою: проста темно-синя спідниця, біла блуза, пасок не дуже перетягував талію.

– Я шукала вас, – сказала господиня. – Тобто ми з чоловіком маємо до вас розмову.

Чомусь Платон не здивувався.

Мілкус прийняв його в домашньому халаті.

Просторий, мішкуватий, з вигляду важкий, він закривав мільйонера від плечей до ніг. Укупі з бородою та круглими затемненими окулярами господар виглядав у халаті ще комічнішим. Аби художник зі вдачею шкідника взявся малювати його, то зобразив би сидячого незграбного добродія, чия голова стирчить над широким коміром, а ноги витикаються з-під поли. Загальне враження було б таким, мовби як голову, так і ноги абияк притулили з обох боків закутаного тулуба. Едвінові Мілкусу було лише сорок два, проте халат і крісло додавали йому щонайменше десять зайвих років.

Серафима підкотила чоловіка ближче до каміна. Підкинула кілька товстих полінець, трошки потримала долоні над вогнем. Затим поставила стілець так, аби гість опинився між господарями, жестом запросила сідати. Не питаючи, налила й подала ром у круглому келиху.

– Дякую, та відмовлюся.

– Чому? – Брови господині здивовано стрибнули вгору.

– У нашій ситуації комусь треба зберігати тверезий розум. Щось мені підказує, ваші гості до ранку спорожнять запаси винних підвалів.

– Тут нема винних підвалів, – відповіла Серафима, все ще тримаючи келих, переклала сказане, потім – слова Едвіна. – Чоловік виправляє, мовляв, є. Один підвал. Та ми ще не подбали про винну колекцію.

– Я образно висловився.

– Ми розуміємо.

– Мав на увазі: знервовані гості спустошать запаси, зроблені вами до свята.

– Ясно, – повторила Серафима, цього разу не перекладаючи. – Дуже сподіваюся на це.

– Навіть так?

– Допоможе пережити наступну добу. І не згадуйте про свято. Добре хоч, що сьогодні – останній день року, у якому є цифра «тринадцять». Едвін забобонний, як більшість людей, котрим дивом удалося вижити в катастрофах. Тож вірить – усе погане вже завтра лишиться в минулому. І не згадуйте про свято. Не буде його, хіба не зрозуміло?

– Згоден. У мене до вас теж була невеличка розмова…

– Про ту покоївку, перелякану сільську дівчину? Ніхто не тримає, хай справді забирається звідси. Я б, чесно кажучи, відпустила також її матінку. Разом із управителем. Проте не хочу лишати всіх нас без робочих рук та бодай якоїсь обслуги.

– Мудро.

– Але не про переляканих пейзан мова. – Серафима простягнула келих Едвіну, сіла. – Пане Чечель, зараз розмова до вас.

Вона глянула на чоловіка.

Той пригубив напій, зручніше примостив келих у долоні. Заговорив розмірено, впевнено, кидав короткі фрази. Чекав, поки жінка перекладе, а гість – осмислить.

– Так склалося, пане Чечель, що Серафима спілкується з усіма частіше. Я не маю такої змоги. Не надто страждаю, бо від природи не звик багато й пусто балакати. А мій нинішній стан відбиває останнє бажання часто з’являтися на людях. Тим не менше я розумію й поважаю бажання Серафими вести публічне життя. Настільки активне, наскільки вона може нам дозволити. Це дуже важливо для моєї справи, яка після укладення союзу стала нашою спільною. Позитивний розголос працює лише на плюс. Спитаєте, для чого така передмова? Відповім: Серафима – мої очі та вуха. Зокрема й зараз, коли виникла прикра, несподівана, критична, сказати навіть – трагічна ситуація. Таким чином, мої очі та вуха почули й побачили дещо, з чим я цілковито згоден. Ви, пане Чечель, не вірите у нічний напад вовків. Це так?

Очі Мілкуса свердлили Платона крізь круглі скельця окулярів.

– Саме так. – Він обмежився короткою відповіддю.

– Я не любитель бульварних романів, – повів далі мільйонер. – Скажу більше: Серафима вмовила мене стати покровителем мистецтв, а я, відверто кажучи, від усього такого далекий. Книжки, театр, тепер ось нова мода – фільми… Не моє. Люди творять вигаданий світ, чим роблять ведмежу послугу. Світ жорстокий, світ брудний, світ цинічний. Нат Пінкертон викриває злочинців у світі ілюзорному. Реальне життя підкидає незаконно засуджених. Америка має зараз великі гроші, що означає – великі хабарі шерифам, продажних прокурорів, куплені суди. Старий світ, пане Чечель, недалеко пішов від Нового. Проте на вас більшість наших гостей реагує дивно. Ми – новачки. Серафима тутешня, проте десять років не була в рідних пенатах. Я тим більше нічого й нікого тут не знаю. Виглядає, ви знаменитість.

– Краще не мати такої слави.

– Поясніть. Вас називають сищиком…

– Чотири роки тому я служив у київській розшуковій поліції. Шукав і знайшов маньяка, котрий жорстоко вбивав тамтешніх повій. Замішаними виявилися поважні особи, наближені до імператора, скандал вийшов грандіозний. Від мене вимагали згорнути справу, я заївся. Звичайно, вбивцю не протримали в цугундері довго, вийшов на волю. Згодом його знайшли мертвим, почерк убивці – такий самий. Мене звинуватили у фабрикуванні доказів. Мета – кинути тінь на осіб, близьких до царя. Отже – на самого государя. Усе вирішилося, проте в моїй компанії шанованим персонам не дуже безпечно.

– Ви – жертва правосуддя. – Чи Платонові здалося, чи Мілкус промовив це задоволеним тоном. – І, схоже, не втратили навичок пошуковця.

– Я потрапив до вас у гості випадково.

– Ми зрозуміли. Щасливий випадок.

– Навряд.

– Не сперечайтеся. – Едвін і Серафима багатозначно перезирнулися, мільйонер повів далі: – Поясните ваш сумнів щодо причин загибелі пана Григоренка? Чи не готові обговорювати з нами?

– Чому ж, саме з вами, панове, я й можу про це говорити. Ще – хіба з паном Ковалевським. Більше нікому не довіряю. Ну, а щодо Ковалевського… Виключаю його причетність, проте мій харківський друг та покровитель погано тримає язика за зубами.

Мілкуси знову перезирнулися.

– Думаю, ми як господарі маємо право знати, що відбувається, – мовив Едвін.

– Я б теж хотів це знати. Ще не все розумію, – зізнався Чечель.

– Проте прямо сказали – маєте сумніви й міркування, – тиснув мільйонер. – І нагодували інших страшною, але переконливою казочкою про голодних вовків.

– Аби заспокоїти вбивцю.

Прозвучало дуже буденно.

Настільки, що Серафима сприйняла це, мов звичайну світську розмову. А Мілкус спершу нічим не виявив занепокоєння. Лиш за кілька хвилин міцніше стиснув бильця крісла, перепитав:

– То ми, я і моя дружина, пустили до себе вбивцю? Зараз під одним дахом із ним?

– Інші теж. Як бачите, тут найближчу добу нема куди подітися.

– Моя пропозиція, пане Чечель, вигідна, ви залагоджуєте справу, виявляєте причетного або причетних. Чи принаймні вживаєте заходів, котрі не дозволять з’явитися новим жертвам. За це отримуєте винагороду, яку самі визначите. Грошову, ясна річ.

Жодної несподіванки, нічого нового.

– Ваше прохання – не лише ваша безпека, – відповів Платон. – Тут усі, зокрема й убивця, знають, хто я. І припускають, чого від мене можна чекати. Якщо протягом цієї доби ніхто не зазіхне на моє життя, дуже здивуюся.

– Отже, по руках. – Мілкус махом спорожнив нагрітий у долоні келих, передав Серафимі, облизнув тонкі губи. – Можете поділитися перебігом думок?

– Мушу, – кивнув Чечель, поклавши ногу на ногу. – Так сталося, що вчора дізнався таємницю молодої пасії пана Григоренка.

– Вкрай неприємна, вульгарна особа, – пирхнула Серафима, додаючи фразу від себе й не взявши труд перекласти сказане.

– Кокаїністка.

– Це слово зрозуміле без перекладу, – сказав Едвін. – А щодо поведінки… Я мусив здогадатися. Чи принаймні запідозрити. Зараз кокаїн у моді. Я не сприймаю, тим не менше… Її пристрасть має якесь значення?

– Так. Я, гм, допоміг Люсі корисною порадою. Потрапив у довірені особи. І до того, як лікар Лавров заспокоїв її уколом, почув: хтось іще з гостей знав про її слабкість. Дівці підкинули щедру порцію порошку. Так вивели з ладу на всю ніч. Тому вона й не підняла тривогу.

Мілкус розправив плечі, посунув окуляри переніссям угору, кинув коротке:

– Далі.

– Більше нема фактів. Припущення.

– Валяйте.

– Труп знайшли біля стайні. Про намір Григоренка залишити маєток будь-що чули всі присутні. Ось привід виманити його проти ночі.

– Це не могли бути конюх та управитель?

– Якщо припустити, що вбивця – звичайний селянин Тарас Покорний, ваша дружина сама дозволила йому поїхати звідси. Навіть наполягала, – завважив Чечель. – Але я виключаю його. Мартина Носка – теж. Кажу ж: хтось із гостей. Ну, крім Ковалевського.

– Жінки?

Платон відповів не одразу.

– Щойно ви почули історію про юну особу, здатну жорстоко вбивати людей, – мовив нарешті. – І, до речі, цим питанням ви, пане Мілкус, наштовхнули на несподіване припущення. Підкинутий кокаїн – лише слова Люсі. Хтозна, раптом вона мала мотив позбутися Григоренка в такий спосіб. Шукала, як обставити. Почула про перевертня, миттю склала хитрий план. І вдає з себе вівцю.

Мілкуси вкотре за час розмови обмінялися багатозначними поглядами.

– Я вже не шкодую про свою пропозицію, – сказав Едвін.

– Про перевертня чули всі. – Платон пропустив комплімент. – Хто заважає комусь іншому використати страшну казку?

– Наскільки відомо, потрібен мотив.

– Поза сумнівом, – погодився Чечель. – Але ми тут можемо лиш гадати. Знайти мотив для коханки Григоренка так само непросто, як для когось іншого. Сам не знаю тут нікого, крім Сергія Павловича. Та уважно спостерігаю за зібранням відучора. Товариство з одного кола, крім Люсі, звичайно. Проте дружба чи бодай приязнь хіба між Ковалевським і родиною Мухортових. Своєю чергою, ця маленька компанія недолюблює Авакумових. Подружжя Лаврових має причини з підозрою ставитися до всіх. Хоча Ковалевський лише кепкує з лікаря, здебільшого позаочі й не так часто. Натомість усіх об’єднує, сказав би навіть – ситуативно гуртує несприйняття Михайла Григоренка.

– Натякаєте – свій рахунок має кожна пара?

– Лаврова він образив та принизив прямо. Не добирав виразів, – міркував Чечель. – Лікар мав справу з психічно хворими, це повинно якось вразити його нервову систему. Невеличкий поштовх – і все, завівся.

– Мухортов, Авакумов?

– Не знаю, – зізнався Платон. – Причина для вбивства мусить бути більшою, ніж особиста неприязнь. З’ясувати її в кожного тут і тепер в мене навряд вийде. Зате поза сумнівом інший факт. Якщо вбивця – лікар, відставний полковник або винокур-меценат, їхні половинки повинні про таке знати.

– Змова? Цікаво! – вигукнув Мілкус.

– За таких обставин я категорично викреслюю Ольгу Лаврову, Олену Авакумову і Наталю Мухортову, лишаючи під підозрою їхніх чоловіків. Відтак не готовий припустити повну непричетність жінок. У разі, якщо вбивцею виявиться котрийсь із трьох чоловіків, дружини мусять усе знати.

– Чому?

– Пане Мілкус, – зітхнув Чечель. – Даруйте за безтактність, проте тут лише ви спите з дружиною в різних кімнатах. На те є причини. Натомість жодна із запрошених пар не має ані причини, ані змоги лягати окремо. Хіба що котрийсь із них о четвертій ночі спромігся вислизнути з ліжка нечутно й непомітно. І так само тихцем, подібно до тіні, повернутися, зробивши свою справу. Нарешті, – мовив, перевівши подих, – я поки не готовий уявити знаряддя вбивства. Зате досвід підказує: на одязі вбивці після такого удару лишається кров. Нехай чоловік дивом приспав дружину, аби піти й повернутися непомітно. Проте закривавлений верхній одяг не проскочить повз її увагу вранці. Після такого вимагають пояснень.

– Згодна, – це Серафима говорила від себе. – Обшукати кожну спальню?

– Непогана ідея, – погодився Мілкус, щойно вона переклала. – Візьметесь, пане Чечель?

– Якщо всі разом вийдуть до столу. В чому не певен. Наприклад, Авакумови вже не будуть в одній компанії з Ковалевським. Ви ж чули заяву Георгія Андріяновича.

– Так, – ствердно кивнула Серафима. – Між іншим… Не хочу забирати у вас хліб, Платоне Яковичу… Чи не вказує небажання виходити з кімнати на нього?

– Хтозна… – Чечель вирішив не зізнаватися, що в самого майнула схожа думка. – Спальню, де мешкає коханка Григоренка, оглянути простіше. Я можу гадати на кавовій гущі, скільки часу стане. Та без мотиву й знаряддя вбивці далеко не просунуся.

– Ніколи не цікавився поліцейським розслідуванням. Але змушений визнати: логіка у ваших словах залізна. Особа повинна мати мотив. – Мілкус легенько стукнув розкритою долонею по бильцю крісла. – За найближчу добу, поки всі тут, у полі зору, встановите його?

– Для того слід знати кожного фігуранта ближче. Не певен, що ваші гості тепер підуть на довірчу бесіду зі мною. Тим більше – зі мною, я ж не благонадійна персона.

– Коли всі відрізані сніговими горами від зовнішнього світу, думка міняється.

– Аби було більше часу – стосунки вдалося б якось зміцнити. Бодай викликати до себе трошки більше довіри. – Чечель підвівся. – Пане Мілкус, мосьпані, маю зустрічну пропозицію.

– Уважно слухаємо.

– Буде успіхом, якщо сьогодні до кінця дня й ночі, тобто – до кінця цього року, більше нічого не станеться і завтра всі прокинуться живими й здоровими. Щойно повернемося до Харкова, я готовий провести приватне слідство. Не поїду, поки не дізнаюся, що ж сталося з вашим гостем. Приймається?

– Таке рішення наближене до ідеального, – щиро зізнався Едвін Мілкус.

Платон вирішив не сперечатися.

Бо поки говорив, мислив уголос та ділився припущеннями, стукнула інша думка.

І якщо не ставила на сказаному жирний хрест, то під сумнів – однозначно.

Розділ 16. Роздуми в темряві, розмови при свічках

За колотнечею й розмовами час сплив непомітно.

Білий день теж: маєток повільно і невблаганно ковтали ранні грудневі сутінки. Святковим настроєм не пахнуло зі зрозумілих причин. Але нагнітало не це. Будинок занурювався не лише в темряву, а й у тишу. Наповнений людьми, він мовчав, нагадуючи царство мертвих. Управитель розніс свічки по кімнатах ще раніше, тепер мешканці їх запалили, разом із тим щільно запнули важкі завіси на вікнах. Кожна миша чи пара мишей тихесенько засіла у своїй нірці, боячись подати ознаки життя.

Винятком стали хіба Ковалевський і Мухортов. Полковник після невдалої спроби керувати строкатим військом, за яке вважав гостей і навіть господарів, закерував Носком. Користуючись хазяйським дозволом поводитися так, ніби кожен у себе вдома, Федір Федорович розвідав уміст винного погреба й наказав Мартинові принести в апартаменти до Сержа дві пляшки рому. Знайшлася одна, але натомість управитель відшукав шустівський коньяк. Давнім приятелям цього стало, з кухні Параска принесла їм залишки куріпки, зайчатини й хрусткі солоні огірки. Божилася зібрати панам обід, бо дістала розпорядження від барині. На що полковник благодушно відмахнувся: мовляв, то хай інші, вони все мають.

Наталя Дмитрівна не збиралася складати мужчинам компанію і дуже тішилася, що Ковалевський живе в окремій кімнаті. Так чоловічий бенкет не заважатиме, не дратуватиме й не створить додаткових труднощів. Мухортова воліла зачинитися зсередини й побути сама. Її також влаштовувало, що за стіною праворуч – Авакумови, котрі демонстративно відгородилися від товариства й не давали про себе знати. Аби Ковалевський отаборився поруч, звуки бенкету заважали б жінці так само, ніби приятелі засідали поруч. Хоча визнала, і Платон це чув – поруч із Федором Федоровичем у ситуації, що склалася, почувалася б більш захищеною.

Чечеля кликали третім, спокушаючи бриджем до пізньої ночі. Платон послався на раптовий головний біль. Мухортов тут же порадив прийняти склянку рому як ліки від усього на світі. Поки Чечель судомно добирав слова у відповідь, на виручку наспів Серж. Дуже швидко переконав полковника – не треба їм у товаристві в’юнош із такою пикою, ніби зжер за раз цілий лимон. Федір Федорович легко відступився, і Ковалевський підморгнув, тим самим підказуючи Платонові: бач, хто тебе врятував. Нарешті парочка усамітнилася, а Чечель пішов до себе.

У бібліотеці на столику теж уже стояв свічник, поруч управитель поклав сірники. Платон був узяв коробку й витягнув один. Покрутив у пальцях, передумав. Сутінки тим часом переросли в темряву. Морозяне небо блимало зорями, новорічна ніч обіцяла тишу й спокій. За інших обставин це утішило б. Тим часом неспокій та напруга лиш зростали.

Було над чим подумати.

У темряві думалося краще.

Розсунувши штори чимширше, Чечель став біля вікна, схрестив руки на грудях. Перед ним із висоти другого поверху тягнулося широке біле безмовне полотно, видне навіть крізь вигадливе мереживо морозяних візерунків. Лісова стіна виднілася вдалині. Якщо вірити в навалу вовків, зненацька не заскочуть. Бігтимуть від лісу, на снігу їхні постаті не загубляться. Проте думку про хижацький напад Платон відкинув назавжди, Мілкуси погодилися з ним. Але якраз вони, самі того не розуміючи, підвели Платона до висновку, котрий був досі не помічений – як усяке, що поклали на видне місце з метою краще заховати.

Чечель склепив повіки.

Отже, Михайло Григоренко – жертва навмисного вбивства. Його готували, інакше не пояснити пошматоване дивним знаряддям горло. Таку річ треба мати при собі, про це слід подбати наперед. Також запастися кокаїном, який виведе з ладу супутницю Мішеля. Нарешті, вбивця виманив жертву надвір глупої морозяної ночі. Ще й змусив одягтися, як у дорогу.

Якщо такий перебіг думок правильний, рішення вбити Григоренка не спонтанне.

Вчорашня непристойна сварка за обідом нічого не значить. Не вона дала привід, не вона підштовхнула вбивцю. Але цей здогад заганяє міркування в глухий кут.

Платон розплющив очі.

Ступив до вікна впритул.

Притиснув лоба до холодного скла.

Уся компанія зібрана під цим дахом у цей день та час випадково. Мілкуси влаштували благодійну лотерею серед достойних харків’ян, Серафима передала запрошення п’ятьом навмання вибраним особам. Коли бути точним – десятьом, чоловіка запрошено з парою. Його, Платона Чечеля, власний приклад є показовим. Він узагалі не мусив опинитися тут і тепер, лиш воля Ковалевського поміняла плани в останній момент. Інші теж не могли й навряд хотіли відмовити знаменитому американському мільйонерові.

У такому разі кожен повинен мати зуб на Григоренка незалежно від цього запрошення.

Раніше.

Платон поки не знав, чи спілкувалися гості між собою, отримавши кожен таке запрошення. Згадалася реакція Ковалевського: його неабияк здивувала поява серед запрошених Мухортова. Тобто чоловіки, хай давні приятелі, не похвалилися один одному напередодні. Не з’ясували, що раптом завдяки лотереї опинилися в одній компанії. Таким чином, є підозра – інші гості так само навряд поділилися одне з одним новиною.

Григоренка відверто не любили всі присутні, а його молоду супутницю Люсі взагалі не сприймають за рівну.

Мухортов – товариш Ковалевського. І обоє не поважають Авакумова.

Авакумов, своєю чергою, зневажає не лише цих двох, а й лікаря Лаврова. Натомість зовсім не приховує шкурного інтересу до Мілкусів. Покровителю муз потрібні додаткові можливості й ресурси.

Лікар Семен Лавров, вихрещений єврей, рівно віддаляє себе від інших. Тримається так, мовби терпить їхню присутність. І ця терплячість може бути покутою. А може – глибоко зачаєною ненавистю, яка ось-ось вирветься назовні.

Проте оцінка кожного гостя поки не дала Платонові підказки, хто з товариства, зібраного в одному місці випадково, наперед готувався поквитатися з Григоренком. А єдине, у чому Чечель не мав сумніву, – тут жага помсти грає першу скрипку.

Хто?

За що?

Платон різко відсторонився від вікна. Нарешті засвітив ґнотик свічки. Підхопив свічник, вийшов, освітлюючи собі путь.

Відповідь може бути за третіми дверима після бібліотеки.

Мішель напевне давав характеристику кожному гостеві для своєї Люсі.

До потрібної кімнати не дійшов.

Зупинився поруч, постукав Лаврову. Зсередини не реагували, стукнув знову. Тепер почувся шерех, обережні кроки, сторожке:

– Хто?

– Чечель.

– Чого вам треба?

– Балакати не через двері.

Подіяло, клацнув замок, прочинилося. Вогник свічки висвітив в утвореній щілині насторожене лице психіатра.

– Чим зобов’язаний?

– Мені – жодним чином. Маєте поруч пацієнтку.

– З нею щось не так?

– Треба глянути. Хіба клятва Гіппократа не зобов’язує дбати про хворих?

– Та дівуля – не моя пацієнтка.

– Наразі – ваша, Семене Миколайовичу. Ви взяли на себе відповідальність за неї. Коли загнали в нестяму, аби привести до тями.

– Мої здібності тут переоцінюють, – процідив Лавров, говорячи не так до Платона, як до дружини, котра тихо сиділа десь углибині спальні. – Насправді я лише виконую прохання господарів, маючи велику повагу до пані Мілкус особисто. Може, ви не знаєте… Вони зробили пожертву нашій лікарні. Досить щедру як на нинішній час.

– Не знав, бо воно мені так треба… Чули ж уже, я – перекотиполе чи щось такого. Харківські справи, котрі не входять до сфери інтересів моїх ділових партнерів, не переймають і мене. Звучить грубо, згодні?

– Маєте право на будь-які думки. Ви дивна особа, Платоне Яковичу.

– Дивна?

– У нинішній час і у вашому становищі отримали дивний привілей – думати й чинити незалежно. Не зважати ні на кого й ні на що.

– За це розплачуюся фактичним статусом бездомного волоцюги.

– Усім би волоцюгам ваш статус, пане Чечель. – Лікар заговорив упевненіше. – Ви ж не для таких розмов постукали в двері.

– Люсі, – нагадав Платон. – Людмила Черниш у миру.

– Що з нею знову?

– Ви повинні мені сказати. Може, все ж вийдете?

– Момент.

Двері причинилися, та ненадовго – Лавров виринув з кімнати, накинувши піджак і прихопивши лікарський саквояж.

– Чого ми хочемо? – запитав діловито.

– Ми з вами вже знаємо, що Люсі сидить на кокаїні. Підозрюю, ви ощасливили цією новиною свою дражайшу Ольгу Янівну.

– Я мусив мовчати?

– Ради Бога, оголосіть усьому зібранню, – відмахнувся Платон. – Ставлення до дівчини від того не поміняється в іще гірший бік. Певен, Люсі кожен, і Мілкуси теж, відучора приписав значно гірші риси, ніж кокаїнізм. Мене цікавить, точніше, турбує суто медичний аспект.

– А ще ясніше?

– Її колотило зранку, пане лікарю, – нагадав Чечель. – Ви зробили потрібний укол, аби полегшити стан та заразом убезпечити від її вибриків товариство. Бодай на якийсь час. Але зараз дія ваших ліків напевне закінчується. Люсі знову біситиметься. З огляду на сумні обставини, у яких опинилися ми всі, таке видовище найменш потрібне.

– Тобто ви хочете, аби я зробив їй іще один укол?

– Найперше – перевіримо її загальний стан. Зізнаюся, пане Лавров, мені треба дещо в неї запитати. Хочу розуміти, наскільки можливе спілкування, наскільки адекватними будуть відповіді.

Тонке полум’я висвітило криву посмішку лікаря.

– Ви – сищик, Платоне Яковичу.

– Тут я гість.

– Ви сищик. – Лавров мовби не почув. – Дівка потрібна вам для допиту. Ви мало схожі на того, хто просто так, із доброго дива, візьме на себе труд опікуватися звичайною шльондрою.

– Ну, ви надто радикально оцінюєте цю молоду особу.

– Хочете сказати, що справжні шльондри – у борделях, на вулицях і проспектах та мають жовті білети замість пачпортів? Ви ж чудово знаєте – це не так. Утриманки, такі ось дами напівсвіту, від повій відрізняються хіба місцем проживання. І гардеробом. Більше скажу. – Лікар ступив ближче, раптом заговорив тихіше, з присвистом, від нього ледь відгонило лікером. – Жінки, котрі щодня продають себе в лупанарах, кімнатах дешевих готелів чи на верхніх поверхах трактирів, не мають ілюзій. Тому психіка їхня більш стійка, ніж у баришень. – Кивок на сусідні двері. – Моя практика знає приклади божевіль, у які важко повірити. Або – божевілля, купленого за гроші.

Чечель труснув головою, кліпнув.

– Ви про що зараз?

– Люсі, чи як там її піп охрестив, пощастило. Аби не пристрасть до чарівних порошків, я б навіть радів за її майбутнє. Навряд вилікується. Хіба знайде благодійника, котрий візьме на себе витрати на лікування. Покотиться вниз, якщо сама за розум не візьметься. Але точно не скнітиме в божевільні, як одна з пасій пана Григоренка.

Усе довкруж Платона раптом перестало існувати. Він напружився, перетворився на слух. Боявся пропустити тепер жодне слово й збити Лаврова з думки.

– Можете з цього місця детально?

– Знав, чим зачепити. – Лікарю подобалося відчувати себе господарем розмови. – Пан Григоренко ласий до таких ось дівчаток. Декого, за чутками, справді знаходить у борделях. Не тих, що на Благовіщенській та в інших злачних місцях. Забирає, благодійник, із багатих вишуканих салонів. Невідомо, на що пасії розраховують. Але цієї весни одна, та, що напевне була перед Люсі, міцно сіла Михайлові світ Івановичу на шию. Бо інакше, ніж запроторити її до нас на Сабурову дачу, позбавитися такої гирі не придумав як.