Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

16

Ігор виринув зі сну близько полудня, почувши крізь прочинені двері кухні життєрадісне мугикання матері та апетитні пахощі смаженої риби.

В спортивних трусах, босий, Ігор заглянув на кухню.

– Дякую, синочку, – Олена Андріївна відірвала погляд від шиплячої сковорідки.

– Я ж обіцяв, – кивнув Ігор. – Сподіваюсь, цього разу ти сусідку на обід не кликала?

Мати заперечливо похитала головою.

– Степан прийде, – додала вона. – Він собі костюм купив.

– Костюм?! – думки Ігора заклинило на цій новині. – Костюм для обідів? – уста Ігора склалися в єхидну посмішку.

Мати, здавалось, образилась за Степана.

– Тобі, до речі, я перший костюм на випуск купувала! А є люди, які жодного костюма в житті не зносили!

Ігор здвигнув голими плечима.

– Я нічого не маю проти костюмів, – відказав він спокійно. – Хочеш, я також костюм одягну на обід, щоб глосиків їсти?

– Дай спокій зі своїми жартами! – без злості відмахнулась мати і почала перевертати на сковорідці рибу.

Через півгодини глосики танули в роті. Варена картопля з кропом і мариновані огірочки склали смаженій рибі смачну компанію. Степан прийшов на обід не в костюмі, а в своєму звичайному одязі. Проте Ігор зауважив, що садівник старанно поголився перед цією спільною трапезою. «Отже, – подумав тоді Ігор, – запрошення за хазяйський стіл для нього щось таки означає!» Виховання тут явно нічого не важило – хто міг дати йому пристойне виховання? Друзі незрозумілого батечка чи одеські родичі?

– Новини від дочки є? – спитав мимохідь Ігор, досипаючи в свою тарілку вареної картоплі.

Степан обернувся до нього, звівши брови.

– Настане час – будуть новини, – коротко відповів він.

Олена Андріївна поклала Степанові на тарілку ще шматочок риби.

– Дякую. Досить, досить мені, – запротестував він.

– Дочка ваша не одружена? – обережно поцікавилася господиня.

– Ні, зараз хорошого чоловіка непросто знайти.

– Як і хорошу дружину, – погодилась Олена Андріївна, кинувши погляд на сина.

Степан також втупився в Ігора, про щось розмірковуючи. Не витримавши двох перехресних поглядів, та ще в контексті тверджень, що пролунали за столом, Ігор похлинувся і закашлявся.

Степан підскочив і гупнув хлопця межи плечі. Ігор звів догори руки, зупиняючи метушню, що виникла через нього.

– Кісточкою вдавився, – швидко пояснив він, намагаючись зупинити свій кашель.

Обід продовжували в мовчанні. Тільки Степан раз у раз задумливо поглядав на Ігора. Вже коли Олена Андріївна почала прибирати тарілки зі столу, Степан встав і, звернувши свій погляд на Ігора, промовив: «Може, серед твоїх знайомих знайдеться гідний наречений для Оленки? Вона вже не без посагу!»

– В мене не дуже багато знайомих, – серйозно відповів Ігор. – А друг взагалі один, Колян.

– Це той, що в банку працює?

– Так.

– Познайомиш?

Ігор здивувався проханню.

– Він сюди якраз на пікнік збирався. До речі, він любить випити!

Степан подякував господині за обід і вийшов надвір.

За якийсь час задзвонив мобільник. Дружина фотографа повідомила, що фотографії готові і можна за ними приїжджати.

Зрадівши, Ігор швидко зібрався. Взяв із собою п’ять відзнимкованих Іваном плівок.

Над Києвом світило осіннє сонце. Світило не яскраво, проте теплом ділилося. Ігореві здалося, що і температура тут, у старій частині міста, градуси на три вища, ніж в Ірпені. Хоча, що ті три градуси можуть дати? Тільки моральне задоволення, та й то лише тим, хто живе не в Ірпені, а в столиці. Мешканці передмістя жодних моральних задоволень під час візитів у Київ не відчувають. Особливо ті, що колись були мешканцями столиці.

Проте осіннє сонце Ігора все ж таки тішило. Якраз вчасно воно засвітило, ніби намагаючись підтримати і зміцнити його гарний настрій. Очікування дива прискорює кроки. Ігор ніби і поспішав, проте якось легко, без задишки і напруги. Хоч піднімався він цього разу по Прорізній знизу, від Хрещатика.

У потрібному місці завернув у прохідний двір і підійшов до знайомих дверей. Натиснув на дзвінок.

Двері відчинила дружина фотографа. Привітавшись кивком, пропустила всередину. Повітря в приміщенні цього разу було іншим. Не було запаху ні свіжозмеленої кави, ні ментолових сигарет. Тільки якісь молекули хімічних сполук плавали у повітрі. Не можна сказати, що це подразнювало ніс, просто запах був надто професійним, не житловим. У кімнаті з диванами і кріслами висіли і сушилися на шворках чорно-білі фото солідного розміру.

«Невже мої?» – стукнуло серце Ігора в грудях.

Зробив крок уперед. Дружина фотографа, не зронивши ні слова, зникла за кухонними дверима.

На сохнучих фото голі дівчата з мітлами межи ніг зображали відьом. Ігор пройшовся вздовж фотографій. Цього Іван Самохін фотографувати точно не міг. Особливо в Очакові 1957 року!

Ігор озирнувся. Підійшов до дверей кухні. Побачив дружину фотографа в синьому сарафані і пантофлях, яка стояла спиною до нього, обличчям до кавоварки.

– Каву будете?

– Так, дякую.

– Присядьте отам, – вона кивнула в бік «робочої вітальні» з диванами і кріслами. Вернулася з підносом, на якому стояли три горнятка кави.

Десь поряд з шумом відслонили штори. Полилася вода.

До кімнати через інші, внутрішні, двері зайшов фотограф, знову у картатій сорочці, тільки цього разу іншого кольору. Верхні гудзики знову розстібнуті. Сорочка майже вибилася із джинсів. Фотограф, помітивши погляд відвідувача, також зауважив це і заправив сорочку.

– Я зараз, – сказав він і, зайшовши за ширму, оббиту чорною тканиною, зашелестів там паперами.

– Ось, милуйтесь своєю знахідкою! – простягнув він Ігореві об’ємний конверт, сідаючи на сусіднє крісло.

Ігор витягнув з конверта пачку фотознімків. Поклав їх на стіл перед собою і взяв верхнє фото. На ньому перед ворітьми, за якими було добре видно одноповерховий будинок, стояла огрядна жінка з двома важкими сумками. Дивно, що вона не поставила сумки на землю, а тримала їх у руках. При цьому на обличчі, навіть у посмішці, читалася вага цих сумок, точніше відповідна вазі напруга.

– Це ж мати Івана! – зрозумів Ігор, вдивляючись в обличчя жінки. – І за це я віддав сто баксів!

З острахом він узяв друге фото. Тепер, завдяки підсвітці зверху, не було потреби примружуватись або підносити знімки до самих очей. На другому фото з порогу будинку Чагіна спускався чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти із вилицюватим обличчям і невдоволеною гримасою на ньому. Він дивився собі під ноги. Ігор намагався зрозуміти: звідки, з якого положення знимкував цього чоловіка Іван. Все свідчило про те, що Іван мусив лежати або сидіти навприсядки зліва від воріт за парканом. «Там, здається, дерево?» – пригадав Ігор. Далі на двох десятках фото ще якісь люди, чоловіки без усмішок, биті життям. Три обличчя повторювались декілька разів. На одному фото можна було роздивитись профіль самого Чагіна.

І раптом – три фото з базару, з рудою Валькою. На одному вона нахвалює комусь свою рибу. На другому розмовляє з невисоким чоловіком з винуватим виразом обличчя.

– Яскравий типаж! – пролунав зліва голос фотографа.

Ігор озирнувся, відірвавшись від перегляду.

Ігор-фотограф показав пальцем на Вальку.

– Руда, напевно, – сказав він, відпивши кави.

– Звідки ви знаєте? – здивувався відвідувач.

– Риси обличчя, – спокійно пояснив фотограф. – У всіх рудих особливі риси обличчя і міміка інша: широка, нахабна.

Ігор замислився. Намагався пригадати: чи є в нього серед знайомих руді? Серед сьогоднішніх знайомих?

– Це хтось з родичів? – поцікавився фотограф.

– Так… тобто не мої родичі, а знайомого, – Ігор думав про своє, тому відповідав плутано.

– Гарні фотознімки, – продовжував господар студії. – Якщо б це був старий сімейний альбом… Можна було б навіть заробити на них.

– Як заробити? – прийшов до тями Ігор.

– Є клієнти, яких цікавлять сімейні фотоархіви…

– Це не сімейний, – видихнув Ігор, знову перебираючи фото. Він розсортував їх перед собою на столику. За цей час згадалося йому ім’я вилицюватого чоловіка, якого Іван сфотографував чотири рази, – Йосип. Вони з Іваном бачили його того вечора, коли він виходив від Чагіна.

– У мене ще п’ять плівок є, – Ігор перевів погляд на фотографа. – Тільки дорогувато виходить – п’ятсот баксів…

– Я реактиви не виливав, – фотограф посміхнувся очима. – Тільки за папір треба буде заплатити. Плівки такі самі?

Ігор виклав на скло столика п’ять касет.

– Гривень триста, – промовив фотограф. – Папір німецький.

– Згоден, – кивнув Ігор.

Вже вдома, в своїй кімнаті, поставивши на тумбочку настільну лампу, Ігор роздивлявся фото крізь збільшувальне скло. Роздивлявся і відчував, як його раз у раз лихоманило – настільки знайомими здавалися і люди, і будинки, і навіть дерева на фото. Збільшений лупою Йосип був подібний обличчям на садівника Степана, але й руда Валька, яка була на фото чорно-білою, чимось нагадувала Ігореві і колишню дівчину Коляна Аллу, і продавщицю кіоску біля ірпінського автовокзалу, де він завжди замовляв собі «три в одному».

– Я просто змучився, – сказав собі Ігор, позіхнув і, сховавши фото назад у конверт, вимкнув лампу. Вимкнув і пригадав прохання Іванка: привезти йому перегорілі лампочки для штопання шкарпеток. Уста Ігора самі посміхнулись.

17

Уранці в будинок зайшов Степан, попросив Олену Андріївну поправити вузол краватки. Саме за цим заняттям і застав обох Ігор, вийшовши з кімнати в коридор.

Степан у новому костюмі виглядав, на думку Ігора, дуже дивним. Обвітрене, засмагле, вилицювате обличчя здавалося на тлі новенького сірого костюма чимось стороннім. Та й вираз обличчя садівника ніби підкреслював рацію думок Ігора – невпевненість читалася і в очах Степана, і на устах, тонких та нечутливих, застиглих між посмішкою і її протилежністю.

Олена Андріївна після кількох невдалих спроб підтягнути вузол краватки до застібнутого верхнього ґудзика сорочки важко зітхнула і опустила руки.

– Неправильний вузол, – сказала вона і похитала головою.

Губи Степана напружилися ще більше. Він незадоволено і водночас розгублено подивився на Ігора, який спостерігав за ними.

– А ви можете перев’язати? – нарешті промовив він. – Я, напевно, забув… Не кожен рік краватку одягаю…

Олена Андріївна нерішучими рухами розв’язала, розпустила краватку і підняла комірчик сорочки Степана. На мить зупинилася, а потім її руки самі почали вив’язувати краватку в вузол, а вона ніби просто спостерігала за руками, дивуючись, що вони досі пам’ятають, як в’язали краватку на сорочці чоловіка.

– Ну ось, тепер добре, – мама Ігора відступила на крок.

Полегшення проявилося на обличчі Степана метушливою усмішкою: він зазирнув у ванну кімнату, подивився на себе у дзеркало і швидко вийшов.

– На побачення поспішаєте? – не без єхидства запитав Ігор.

– Ні, – Степан кинув на хлопця пронизливий погляд. – Пройдусь містом…

Садівник, не чекаючи на продовження розмови, швидко рушив до дверей і зник за ними.

Ігор знизав плечима. Підтягнув свої спортивні штани і зайшов на кухню. На кухні було жарко, майже як у тропіках. Мати у великій виварці кип’ятила скляні банки для консервування. В лівій шальці терезів на підвіконні лежав у мішечку вже зважений цукор. Ігор ледь не зашпортався об кошик, повний дрібних помідорів, що чекали своєї долі.

– Ти снідати? – запитала, озирнувшись, мама.

– Ні, я так, – відповів Ігор і позадкував у коридор. Сонце, пересунувшись від столиці на передмістя, висіло у самому центрі неба, майже над автостанцією. І це при тому, що по телевізору всім киянам пообіцяли дощ. Ігор, на ходу позираючи на синє небо, усміхнувся. Ірпінь має право на свій прогноз погоди, хоч і розташований лише в двадцяти кілометрах від Києва. В Києві дощ? Ну і нехай! А в Ірпені – золота, сонячна осінь!

Початковий план звернутися в місцеву поліклініку і показати венерологу папірець з діагнозом з Очакова був скасований Ігорем задовго до того, як він дістався до поліклініки. «Хтось побачить мене під кабінетом і мамі донесе, що я лікуюся від чортзна-чого! Ото крику буде!» – подумав він. На щастя, на очі потрапила вивіска аптеки. Підійшов і зазирнув досередини. Почекав на порозі, поки стара жінка у ватянці подала у віконечко рецепти ліків. Коли бабця вийшла, Ігор непомітно прослизнув у приміщення. Немолода жінка-фармацевт очікувально посміхнулася новому відвідувачеві.

– Вибачте, це для знайомої. Тільки я не знаю, що їй з цим діагнозом купити. Вона сама соромиться.

Жінка в білому халаті взяла папірець в руки і крізь окуляри прочитала написане.

– Я б також соромилась, – визнала вона, переводячи погляд з папірчика на Ігора. – Амбулаторно лікуватися ваша знайома не хоче, чи також соромиться?

Ігор розгубився.

– Ні, вона не може амбулаторно… боїться роботу втратити.

Аптекарка задумливо озирнулась на провізорську шафу за спиною.

– Ну, якщо ви будете особисто контролювати лікування, – вимовила вона, – тоді…

– Буду, буду, – швидко пообіцяв Ігор, якому вже хотілося нарешті вирватися з цього медикаментозного раю. Він весь час боявся, що хтось зайде в аптеку і стане свідком їх розмови.

– А вам, молодий чоловіче, лікуватися не треба? Адже ця хвороба не з приємних!

– Ні, мені точно не треба, – скоромовкою відповів Ігор і озирнувся на двері. – Ми з нею дружимо, а не спимо!

Аптекарка кивнула і почала щось писати на папірчику. Нерви Ігора були на межі. І тут вхідні двері відчинилися, до аптеки увійшла молода жінка. На її обличчі палахкотів нездоровий рум’янець, очі, що сльозилися, просили допомоги.

– Ось, – фармацевт нарешті відірвалася від папірця. – Я тут написала все: послідовність, час і кількість. Всього – тринадцять препаратів. З вас вісімсот тридцять гривень.

Ігор остовпів. Механічно обмацав кишені. Він пам’ятав, що гривень сто у нього з собою є, але вісімсот!?

– Я зараз, за півгодини, – заговорив він, позираючи на жінку, яка стояла за його спиною і, затуляючи рот маленькою рукою, покашлювала. – Я не розраховував, що так дорого… Ви відкладіть ліки, я…

– Ці антибіотики дорогі, але без них не обійтися, – з розумінням розвела руками фармацевт. – То будете купувати?

– Так, обов’язково, – запевнив її Ігор, відходячи від прилавка. – Я тільки за грішми сходжу!

Післяобідній час Ігор планував присвятити «байдикуванню вдома» – іноді саме такими словами мати характеризувала звичне марнування часу свого єдиного і не надто путящого сина. Однак «байдикування» не вийшло. Щойно Ігор взяв з рук мами телепрограму, щоб перевірити, чим потішить сьогодні телевізор, як зателефонував Колян.

– Сподіваюся, ти вдома? – продзвенів він радісно.

– Вдома.

– А я вже в маршрутці. З м’ясом і з пляшкою. Хоч, здається, пляшкою мав забезпечити ти!

– З м’ясом? – повторив здивовано Ігор, у голосі якого не було стільки завзятості, скільки у його київського приятеля.

– Ти що, не радий?

– Радий, радий! Сюрприз! – Ігору вдалося переконливо «звеселити» інтонацію.

– Тоді готуй шампури, склянки, сірники!

Для того щоб переналаштуватися від цілеспрямованого байдикування на пікнік, Ігореві вистачило п’ять хвилин. Укотре переконавшись, що дощу не передбачається, він діловито вибрав з кухонної шафки дві стограмівки, ті, що були чистіші, з кошика під столом дістав кілька цибулин – про всяк випадок. Дві тарілки – для цивілізованого споживання шашличного м’яса, дві виделки. В результаті зборів назбиралось два пакунки речей і різного дріб’язку.

– Ну, з тебе справжня «хазяйська дитина»! – вигукнув Колян, побачивши свого приятеля у повному «озброєнні».

Для шашличного пікніка вони вибрали невеликий березовий гайок метрах у трьохстах від найближчих будинків. І йти було недалеко, і березові дрова під рукою. Ігор розстелив квадрат клейонки, виклав на нього посуд і відразу взявся розпалювати вогнище.

Колян на правах головного постачальника просто ходив кругами, наспівуючи щось собі під ніс. Раптом він зойкнув, присів навпочіпки і обернувся до Ігора.

– Гей, неси ножик і пакет! – наказав.

Отримавши ніж, Колян зрізав два міцних червоноголовця, поклав їх у пакет і далі так захопився грибним полюванням, що не звертав жодної уваги на свого приятеля, який майстрував над вогнищем невеликий збірний мангальчик.

За часом ніхто не слідкував. Це було непотрібно: програма була зрозумілою і складалася із відпочинку, шашликів і горілки. Утім, «відпочинок» передбачав усе, у тому числі шашлики і горілку, і його закінчення залежало не від стрілок годинника, а від вичерпання життєвих сил учасників. Березові дрова перетворювалися у жар, Колян, заповнивши пакет грибами, повернувся до вогнища і відкрив пляшку «Немирова». Перший тост напрошувався сам собою – «За грибний врожай!» – і виголосив його, звісно, Колян, настрій якого від цього незапланованого успіху ще більше покращився.

Він навіть закусувати відмовився, тільки занюхав першу чарку шматочком хліба. Раптом його погляд хижо втупився в пластикове відерце з маринованим м’ясом, яке він і привіз. Руки самі потягнулися до шампурів, і Колян почав вміло нанизувати на них шматочки свинини.

– Знаєш, мені, щоб вибратися до лісу, треба годину пиляти на метро і маршрутках, а в тебе – все під боком. Треба буде десь тут дачку собі купити!

– А що, нові замовлення є? – поцікавився Ігор.

Колян усміхнувся.

– З’являться! Хороший хакер без роботи не залишиться! Інформація всім потрібна!

Ігор замислився: чи йому потрібна якась подібна інформація? Ні, виявилось, що не потрібна.

– Мені не потрібна, – повідомив він і посміхнувся.

– Бо ти хто? Ти, в принципі, людина без амбіцій. За радянськими мірками – паразит і дармоїд. Для тебе ідеальний спосіб існування – рантьє! Віддавати будь-що в оренду і проциндрювати ці грошики… Тільки для цього треба мати те, що можна здавати в оренду. А в тебе нема! Бо ж для того, щоб придбати квартиру або житло, потрібно крутитися зі швидкістю 5-10 тисяч баксів на місяць. Або ще швидше. Ось для того і потрібна інформація!

– Ну, якщо ти по дружбі знайдеш інформацію, яка підкине мені десять тисяч баксів, скажу велике спасибі! – відбив подачу Ігор, анітрохи не образившись на «паразита і дармоїда». – Я, розумієш, не бізнесмен за своєю природою. Я – шукач скарбів. До речі, від самого дитинства!

– Готовий випити за твій наступний знайдений скарб! – розсміявся Колян і налив у чарки. – Будьмо! За горщик із золотими монетами! Чи ліпше за скриню з діамантами?

– Ліпше за валізу з діамантами і пістолетами! – Ігор підніс свою чарку назустріч чарці Коляна.

Цокнулись і випили. Колян розклав шампури з м’ясом над березовим вугіллям, що пашіло жаром.

Знову, вже укотре, захотілося Ігору розповісти про свої мандри в Очаків 1957 року, але дві чарки були явно недостатньою кількістю, щоб «Остапа понесло». Тим паче, що всі попередні спроби розповісти Коляну про Очаків розбивалися об залізно-крижану іронію приятеля.

Натомість шашлик вийшов чудовим, а це означає – горілки забракло. Пуста пляшка з-під горілки лежала біля вогнища і навіювала сум.

– Я збігаю, – дожовуючи шматок м’яса, запропонував врятувати ситуацію Ігор.

– Збігай, збігай! – погодився Колян. – Батьківщина тобі цього не забуде!

Дорога додому зайняла хвилин десять. Ігор найперше виставив на кухонний стіл розпочату пляшку коньяку. За його спиною рипнули двері.

– Ти повернувся? – запитала мати.

– Ні, нам на пікніку не вистачило… В тебе ж був самогон?

– Подивися під умивальником.

Ігор відчинив дерев’яні дверцята, нахилився. Витягнув дволітровий слоїк самогону. Роззирнувся, шукаючи меншу тару.

– Візьми півлітровий, – підказала мати, вказуючи рукою на сумку із запасом чистих банок для консервування.

– Це якось неестетично, – заперечив Ігор. – Були ж десь пляшки з-під пива!

– Я віднесла їх в сарай.

Ігор вийшов з будинку, заглянув у сарай – Степана не було. Взяв пусту пляшку і повернувся на кухню. Перелив у неї самогон, закоркував винним корком. І раптом в його голові визрів план: він пожартує з Коляна і, можливо, змусить його повірити в реальність Очакова 1957 року! Ігор зайшов до себе в кімнату, переодягнувся в міліцейську форму, підперезався ременем і вклав у кобуру пістолет. Потім прихопив з кухонного столу пляшку і вийшов.

На вулиці вже сутеніло. У воротах Ігор зіштовхнувся зі Степаном. Той здивовано втупився в хлопця, оглянув його іронічним поглядом з голови до ніг, доторкнувся рукою до кобури.

– Гуляєш, – гмукнув він і, посміхнувшись, зайшов на подвір’я. – Гляди, не звикни до ментовської форми! Потім важко відвикнути! – догнав Ігора голос садівника вже біля хвіртки.

Білі стовбури беріз створювали ілюзію розсіяного світла. Там, де гайок переходив у хвойний ліс, починалась темрява і вже панував морок вечора, що опустився до самої трави.

– О! – вигукнув здивовано Колян, який сидів біля вогнища. – Ретро-паті номер два?

– Угу, – кивнув Ігор і, присівши поряд з квадратом клейонки, що виконувала роль пікнікового столу, витягнув принесену пляшку. – Тільки вибач, доведеться перейти на горілку домашнього виробництва.

– Сам гнав?

– Ні, сусідка постачає, подруга матері.

– Сусідка не отруїть! – Колян простягнув руку, взяв пляшку, витягнув корок, понюхав. – Ох! Чистий чорнозем! Народна творчість! За непереможний дух нації! – він ще раз підніс пляшку до носа.

Самогон без закуски не питимеш. Добре, що Колян був максималістом і привіз десь півтора кілограма м’яса. З’їли вони до цього моменту по три шашлики, і ще їм залишилося по три: шість шампурів з м’ясом грілися над вуглинами, що вже втрачали свій вогненний жар.

Ігор, перехиливши чарку, відчув повернення апетиту. М’ясо було ледь сухуватим, не таким соковитим, як годину тому, але все ж відновило у роті смак свята. Колян теж жадібно накинувся на шашлик.

– Ой, я ж тобі ще сотню баксів не повернув! – пригадав раптом Ігор. – Зайдемо потім до мене?!

Колян відмахнувся.

– Є речі приємніші за сотню баксів! – кивнув він на пляшку, взяв її і знову наповнив чарки.

Самогон у пляшці з-під пива закінчився хвилин за двадцять. М’ясо Ігор і Колян доїдали вже всуху, радше через почуття обов’язку, аніж задля задоволення. Ігор, ніби бавлячись, витягнув з кобури пістолет і почав його демонстративно розглядати.

– Що це в тебе? – нахилився до товариша Колян.

– Ось дещо зі скрині зі скарбами, – обличчя Ігора скривила п’яна усмішка.

– Що, справжній?

– Так, у комплекті з формою!

– Дай подивитись!

Ігор передав пістолет Коляну. Холодний метал руків’я збадьорив теплу долоню.

– Ану, постав на той пеньок пляшки! – наказав Колян.

Ігор виставив обидві пляшки на березовий пеньок, від якого до їхнього пікніка було не більше п’яти метрів.

Колян сидячи прицілився. Клацнув курок, але пострілу не було. Колян здивувався, ще раз прицілився і ще раз натиснув на курок. Знову осічка.

– Що, не заряджений? – Колян подивився на Ігора.

– Заряджений, – відповів той. – Я перевіряв.

– Слухай, віддай його мені! – попросив Колян. – По-дружньому! Ти, до речі, на день народження без подарунка приходив!

– Ти сам казав: головний подарунок – це прийти одягненим у стилі «ретро»! Крім того, навіщо тобі пістолет, який не стріляє?

– Про всяк випадок. Це ми з тобою знаємо, що він не стріляє, а інші не знають! Може, він мені й без стрільби життя врятує!!!

– Кому потрібне твоє життя? – посміхнувся Ігор. – Будеш п’яних пістолетом лякати?

Колян відмахнувся від слів приятеля і, здалося, відразу забув про пістолет.

– Добре, згортаємося! – сказав він, важко підводячись із землі. – Коли остання маршрутка?

– Залишайся в мене, – запропонував Ігор. – Як ти в такому стані поїдеш?

– В якому стані?! – образився Колян. – Ми класно закусили, а людина, яка добре закусила, не може бути п’яною!

Колян справді взяв себе під контроль. Допоміг Ігореві зібрати речі і другий пакунок, який він наповнив грибами на самому початку їхнього пікніка, не забув забрати. Похитуючись, вони вийшли з лісу на початок вулиці і пішли по ній вздовж будинків, освітлених тільки зсередини; повз жовтки вікон і віконечок, за якими мешканці Ірпеню готувалися до сну.

Зупинилися біля хвіртки Ігора. Колян навідріз відмовився ночувати у гостях. Ігор не мав ні сили, ні бажання проводжати приятеля на маршрутку. Та Колян цього й не просив.

– Я пам’ятаю, куди, – сказав він на прощання. І попрямував до автостанції.