Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

– О-па! – здивовано вигукнув Фіма. Він встав, підійшов до Ігора, схилився над пачкою, уважно її оглянув, мало не обнюхав, проте до рук не взяв. Після цього підніс пляшку і вилив весь самогон в склянку Ігора. – Знову закінчилася! – усміхнувся. – Треба нову!

Вийшов, за мить повернувся з повною. Налив у свою склянку, сів на стілець.

– Схоже, ми з тобою домовимося, – сказав і вишкірився, виставивши нерівні передні зуби. – П’ємо!

Вони випили ще по склянці. Вогонь, що спалахнув у горлі Ігора, цього разу дійшов до ніг. Ігореві стало тепліше, і він перестав відчувати вологість свого одягу.

– Добре, – закусивши хлібом самогонку, сказав Фіма. – Даю чесне злодійське слово, що не чіпатиму цю суку! Задоволений?

Ігор кивнув. Його затуманений через випите погляд знову впав на машинку, скручену з жерстянок.

– Своєму пацану зробив? – вказав рукою в куток, де стояла іграшка.

Фіма прослідкував за рухом гостя. Губи розійшлися в черговій дивній посмішці.

– Угу, – притакнув він. – Тільки не свому, я не маю своїх пацанят…

– А цього пацана, часом, не Стьопкою кличуть?

Посмішка миттєво злетіла з обличчя Фіми. Він знову шарпнувся, ніби його вдарило струмом.

– Ти ж не мент, шо ти мені питання ставиш?

Фіма виліз з-за столу, його рука схопила пляшку, проте відразу відпустила, поставила на місце.

Він знову сів на стілець.

– Шось я зденервований сьодні, панімаєш? – миролюбно сказав він. – День такий! Сусідського пацана Санька вбито дідько зна за що… Суку цю Вальку я з ментом на березі засік… Ой, пардон… Це я так…

Голос Фіми знов забринів погрозою. Ігор її чув, та водночас нервово дослухався до свого тіла, яке, здавалося, відмовлялося його слухатися. Руки затерпли, ноги заніміли. Пальців на ногах він не відчував, а в животі виникло неприємне тепло, і майже одразу сильно запекло. Ця печія підіймалася вгору, до рота. Ігор почав жадібно хапати ротом повітря і шукати поглядом воду. Захотілося випити води, звичайної води.

– А-а-а, – обличчя Фіми раптом стало зовсім нормальним, без гримас і п’яних усмішок.

– Ну ось, цаца, час і прощацца… Ти ж сам обіцяв, шо я тебе більше не побачу! Ніхто тебе більше не побачить!

Фіма встав, повільно підійшов до Ігора, поклав йому на плече праву руку і раптом з силою штовхнув. Ігор разом із стільцем гримнувся на дерев’яну підлогу і залишився лежати. Тіло більше не слухалось його, тільки очі все бачили, і слух повнився реальними і нереальними звуками, які він поки що міг розрізняти.

– Нічого, – промовив Фіма, стоячи над ним, – години дві-три помучишся, і відійдеш! Ти ж смерті не боїшся! В тебе ж пушка є!

Фіма зареготав і пішов геть. Ігор почув, як дзвякнув гачок на вхідних дверях. Вони відчинилися і знову зачинилися. Пекельний жар дійшов до рота. Ігореві стало боляче дихати. Він лежав боком на дерев’яній підлозі. Бачив над собою стіл і лампу, що звисала зі стелі. Лампа світилася, проте в очах Ігореві ставало темно. Ніби хтось сильний піднімав стелю дедалі вище в небо, доки лампа-вогник не розчинилася у пітьмі, що оточувала Ігора. Тепер марно було розплющувати або заплющувати очі. Картина від цього більше не мінялася.

Життя, що недавно заповнювало тіло Ігора, тіло, що носило штани сорок восьмого розміру і чоботи сорок другого, сховалося тепер в якийсь потаємний куточок, звідки його ніхто ззовні не зміг би роздивитися. Тіло лежало нерухомо, очі заплющені.

Півгодини потому двері в будинок знов відчинилися, і всередину увійшли двоє. Зупинилися у вітальні над тілом у міліцейській формі.

– Це не мент, це енкаведист, – пролунав голос Фіми. – І це ти його сюди привів! Якого дідька я тебе прийняв? Га?

– З чого ти взяв, що це я? – здивовано прохрипів другий голос.

– Йосипе, він про твого Стьопку питав! Звідки якийсь мент може про твого Стьопку щось знати? Га?

– Ти шо, його пришив? – промовив знов хрипкий голос Йосипа. – Та це ж… Пропало!.. Добре, шо я Стьопку в Одесу відправив! Ой, добре! Як відчував! Тепер тікати треба!

– Тікати? Зі свого дому? Та ти шо! Я – фартовий… Мені пофортунить і цього разу! Відтягнемо його до птаха з яйцями. Во хохма буде – менти знайдуть мертвого енкаведиста з вихлопом самогонки!

– Може, краще у підвал, до того лейтенантика?

– Нє, Йосипе, ти міри не знаєш! Селюк злодію не вказує! Ні там, в Усть-Ілімі, де тобі злодії допомогли, ні тут, де я тебе прихистив… Ти хочеш, щоб я жив своє життя на цвинтарі, спав над трупами, їв-пив над мертвяками! Нє, одного вистачить! Віднесемо! Вночі нас ніхто не вздрить! Очаківська ніч – наша, а не їхня. Це з ранку – вони господарі! А вночі – ми!!

– Та як же ми його допрем? – розгублено запитав Йосип.

– А в мене шинелька є, загорнемо і попрем…

Життя, що ховалося в глибині нерухомого тіла, відчуло, як Ігора перевернули, підняли і знову опустили, а потім, хвилин за п’ять, понесли кудись, похитуючи.

Ця ніч була в Очакові безлюдною, беззоряною і безвітряною.

22

Життя, що зачаїлося в нерухомому тілі Ігора, раптом почуло глухий удар, на який тіло відповіло коротким дрожем.

Дві пари ніг у грубих, важких черевиках зупинилися поряд.

– Може, дістати його пушку та й пальнути йому в чоло? Подумають: напився і застрелився? – невпевнено проказав втомлений Фіма. – Чи забрати цю пушку собі?

– Не варто, – видихнув Йосип. – Пощо над мертвим збиткуватись? А пушка зникне – то й тобі спокою не дадуть, ти тут найбільш прикметний…

– Нехай вже, – погодився Фіма. – Давай-но шинельку з-під нього висмикнемо. Ще знадобиться.

Фіма блискавично нахилився до лежачого тіла, його рука, наче продовження блискавки, вдарила тіло в бік. Потім пальці Фіми чіпко вхопилися за край шинелі.

Ігор, скотившись з шинелі, лежав тепер на спині, майже торкаючись головою піраміди з гарматних ядер, на якій сидів орел, символізуючи перемогу Суворова над турками.

Кроки черевиків затихли у пітьмі. З найближчої трави викотився їжак, зупинився, задерши гостреньку мордочку до неба.

Почав накрапати дощик. Спочатку великі окремі краплини стукали барабанним дробом по землі, шелестіли в траві. Потім їх змінили струмені зливи, і все місто поринуло в нічний дощ, все заблистіло: і земля, і трава, і пам’ятник. І знову почала намокати гімнастерка, по обличчю струменіла вода. І ця вода передала ніби якийсь сигнал життю, що зачаїлося в ньому, життю, що було здатне хіба що зачаїтися. А може, це струмені зливи потрапили в напірозтулений рот Ігора? Щось таки трапилось, таки зсунулося в тілі, якийсь механізм вийшов зі ступору і почав напирати своєю слабкою ще силою на інші механізми, які приводять тіло у внутрішній і зовнішній рух. Спочатку затремтіли повіки. Затремтіли і піднялися. У роті дощова вода набрала раптом бажаного солодкого смаку. Ігор відчув можливість порятунку, не зрозумів, а саме відчув, як тварина, а не людина. Тіло його ворухнулося, незграбно й безладно. Ворухнулося і перевернулося набік. І погляд, слабкий, примружений, помітив, як земля під його головою перетворюється на дощову калюжку. Краї цієї калюжки розтікаються, отже вона збільшується.

Ігор, напружившись, нахилив голову до землі, до калюжі. Відчув на губах воду: солодку, холодну. Ковтнув і пожадливо припав губами до води. Висолопив язика, щоб, наче пес, якомога більше нахлебтатись життєдайної вологи. Язик, щоправда, був товстішим і менш поворотким, ніж у пса. Ігор уперся язиком у землю, в дно калюжі. Вперся і, провівши ним по землі, відчув її твердість і шорсткість.

– Вода, – спромігся він на тихе, тремтяче на губах слово.

І знову припав до калюжі.

Життя, що раніше зачаїлося десь в глибині його тіла, стало сміливішим, визирнуло із свого закутка, пройшлося по венах і кістках, дивуючись, що тіло почало оживати і теплішати.

А злива щосили періщила по Очакову. У місті вже не було нічної тиші. Звідусіль з шумом лилися потоки води, затримуючись там, де не було русла, набиралися сили і проривалися далі, вниз.

Трохи перепочивши, Ігор ще кілька разів припадав до дощівки. В якийсь момент він відчув свої пальці, поворушив ними, сперся долонями об землю на дні калюжі й трохи підвівся. В животі, як і раніше, пекло, але значно слабшим, тупішим вогнем.

– Живий? – прошепотів він, здивовано озираючись на всі боки. – Я живий…

Йому вдалося звестися на ноги.

– А сумка? – запитав він сам себе, озираючись довкола.

– Сумка з грішми де?

Обмацав кишені галіфе. В одній лежала пачка рублів. Друга була порожня.

Враз пам’ять повернула Ігореві вкрадений отрутою Фіми Чагіна минулий вечір і ніч.

– Фіма, – прошепотів Ігор.

Жадібно вдихнув повітря і зробив непевний крок до найближчого будинку з підсвіченим лампою номером і назвою вулиці. Дійшов до хвіртки, відчинив, дивлячись на темні вікна будинку. Й одразу зробив крок назад, випустив клямку, і хвіртка сама зачинилася. Похитуючись і тримаючись рукою за правий бік, який болів тепер сильніше, ніж живіт, Ігор пошкандибав далі вулицею.

Дощ іще падав, та Ігор його вже не відчував, як не відчував, що весь одяг на ньому мокрий, так само, як обличчя і волосся.

Час до часу він відривав погляд від тротуару і роззирався. Незнайомі будинки і паркани змінилися знайомими, вже баченими. Ось і хвіртка на подвір’я Івана Самохіна. Ігора знову мучила спрага. Він підійшов під бокове віконечко будинку, підняв руку, що видалася раптом дивно важкою, ніби він тримав у ній двопудову гирю, і стукнув у вікно.

– Ох, що це з вами? – злякано зойкнув Іван, впускаючи мокрого, тремтячого від холоду і слабкості Ігора в коридор.

Ігор зробив кілька кроків і впав. Бризки води зросили голі ноги Іванка, що стояв у самих лише фіолетових трусах. У коридор визирнула Олександра Маринівна в довгій нічній сорочці. Підійшла ближче.

– Ой, Боженьку, – сплеснула руками. – Який синій!

Ігор повернув голову, поглянув вгору на людей, що стояли над ним.

– Отрута, – прошепотів він. – Мене отруїли… горілкою…

Іванова мати заметушилася.

– Знімай з нього все! Хутко! – наказала вона сину.

Швидко побігла на кухню, розпалила керогаз, поставила на нього казанок з водою. Дістала з тумбочки полотняний мішечок із зіллям, розв’язала, принюхалася. Потім кинула в казанок дві жменьки сухого зілля.

– Це ж треба такої біди, це ж треба, – примовляла вона, підганяючи поглядом воду, що закипала.

Іван тим часом роздягнув Ігора догола, перетягнув його з підлоги в кімнату зі старим диваном. Накрив диван простирадлом, перш ніж покласти туди Ігора, обтер його рушником. Коли Олександра Маринівна принесла казанок з відваром, Ігор вже лежав на дивані, накритий ковдрою до підборіддя, непритомний.

– Миску принеси, – наказала мати синові, поставила паруючий казанок на тумбочку біля дивана.

Іван приніс миску, потім збігав за лійкою, за допомогою якої вони переливали вино в пляшки.

– Холодний який, – стурбовано промовила Олександра Маринівна, приклавши долоню до чола Ігора. – Давай, просунь лійку йому між зубів.

Іван з сумнівом подивився на казанок.

– Там же окріп! – кивнув на відвар. – Може, холодної води долити?

– Ні! – відрубала мати. – Тоді не подіє! Вставляй лійку!

Іван спробував втиснути шийку лійки між зубами Ігора, та марно.

– Пальцями зуби розіжми! Мерщій! – наказала мати, стоячи поряд з казанком.

Іван з силою розімкнув щелепи Ігора. Просунув лійку. Обернувся до матері.

Олександра Маринівна піднесла казанок до лійки, нахилила, і темний відвар полився вниз. З горла Ігора вирвався хрип, ніби там розірвався тонкий папір. Його права рука смикнулася, ніби він намагався її підняти. Мати Івана притиснула руку Ігора своєю до дивана, нависаючи над ним важкими грудьми.

Весь відвар влився по лійці в горло Ігора. Його тіло затремтіло, по ньому пройшли судоми. Олександра Маринівна відскочила від дивана.

– Розверни його до миски! – крикнула синові.

Іван обхопив Ігора, повернув на бік. Підсунув його голову до краю дивану, підставив миску.

З горла Ігора знову вирвався хрип, що перейшов блювотний клекіт. Ще одна судома скрутила його. Він зігнув ноги у колінах, і тієї миті з рота ринула темна рідка маса.

– Тримай його, я піду ще заварю, – сказала мама Іванкові.

Іван з мамою не спали до самого ранку. Після трьох промивань шлунка чоло Ігора потепліло. Олександра Маринівна нагріла на керогазі чавунну праску і почала сушити нею міліцейську форму. Витягла з кишені галіфе пачку соток. Перелякалася. Поклала її на стіл і кілька хвилин, не кліпаючи, дивилася на гроші. Переляк від довгого споглядання грошей минув, на його місце прийшов приємний спокій. «Це, напевно, через гроші його хотіли вбити!» – вирішила.

Висушила і випрасувала форму, акуратно склала на стільці поруч з диваном, де спав блідий Ігор. Гроші, чоботи, ремінь з кобурою поклала поряд, на підлогу. Тільки висушені шкарпетки забрала в свою кімнату. Увімкнула світло, натягнула одну шкарпетку на лампочку і почала штопати подерту п’ятку.

Іван глянув на настінний годинник, вирішив останню годину, що лишилася до світанку, погортати «Довідник винороба». З книгою в руках повернувся до своєї кімнати.

***

Ігора розбудив, точніше привів до тями, різкий біль у правому боці. Він відірвав голову від подушки, вперся ліктем у матрац і відразу повалився навзнак, підкошений новим нападом болю. Завмер, утупившись у стелю. Погляд зупинився на зеленій люстрі. Ігор поворушив пальцями правої руки, потім доторкнувся до боку, що сильно болів, і завмер від жаху – його пальці відчули щось липке.

Тишу розітнув дзвінок мобільного телефону. Ігор нахилив голову, шукаючи поглядом мобілку. Помітив, що лежить у своєму ліжку, в своїй кімнаті ірпінського будинку. Поруч, на тумбочці-випрасувана, акуратно складена міліцейська форма.

Захотілося пити, неприємні відчуття в животі нагадали про події минулої ночі.

– Ма! – покликав він і майже не почув свого голосу – настільки слабким він був.

Пролежав нерухомо кілька хвилин, дихаючи рівно і ритмічно. Знову покликав.

Двері прочинилися.

– Ти? – очі матері дивилися здивовано. – Де ти був? Вчора весь день твій мобільний дзвонив, до першої ночі! Де ж ти…

Мати раптом замовкла і підійшла до ліжка.

– Що в тебе з обличчям? Ти весь синій!

Її долоня лягла на чоло Ігора.

– Ти весь гориш!..

– Отруївся, – видихнув Ігор.

– Горілкою, – скривила губи мати.

Ігор кивнув, також скрививши губи.

– Бік дуже болить, подивися, – показав очима на правий бік.

Олена Андріївна підняла ковдру і охнула. В очах жах.

– В тебе ж кров! Я викличу лікаря! Я… – вона озиралася на всі боки, ніби шукала допомоги. – Я Степана попрошу!

Мати вибігла з кімнати. Ігор почув, як рипнули вхідні двері. Знову спробував звестися на руках, та відразу впав, знепритомнівши.

Так пролежав невідомо скільки часу, поки не почав розрізняти голоси, що долинали з темряви, яка його оточувала.

Хтось щось робив з його тілом. І це «щось» болем віддавало в ребрах.

– Я такого ще не бачив, – пролунав неголосно чоловічий голос. – Слід викликати міліцію… Я мушу це зробити, за інструкцією…

– Ого! – видихнув співчутливо Степан.

– Йому ще пощастило! Дивіться! Як він живим залишився?!

– Ви заберете його в лікарню? – втрутилася в розмову двох чоловіків мати. – Його ж рятувати треба!!!

Ігореві дуже хотілося випірнути з темряви. Він відчував, що зможе це зробити. Адже він все чудово чув! Розплющив очі, зачекав, поки біле марево над ним не стане стелею із зеленою люстрою.

– Не треба, – стиха попросив.

– Що не треба? – дивлячись в очі хлопцеві, запитав лікар швидкої допомоги.

– В лікарню не треба!

– Та я й не збирався! – лікар знизав плечима. Тепер Ігор зміг його роздивитися: той був маленький, худенький, з вусами під тонким носом. – Вільних ліжок у лікарні немає, рану я обробив. Якщо температура підніметься за сорок – викликайте! А поки що – перев’яжемо, і все!

– Як «все»? – в голосі мами Ігора пролунала погроза скандалу.

Ігор підняв руку, перевівши погляд на маму.

– Я не хочу в лікарню, – повторив.

– Давайте, я увечері навідаюся, перев’язку зроблю.

Огляну. Недорого…

Мати мовчала. На обличчя відбилася боротьба з сумнівами.

– Я заплачу, – погодився Ігор. Потім подивився на Степана, який стояв зліва.

Той кивнув із співчуттям. Лікар тим часом згортав на підлозі клейонку, з якої вже переклав у саквояж інструменти, протерши їх після використання спиртом.

– А це я ввечері заберу, – лікар обернувся до мами Ігора, кивнувши на емальовану ванночку, де лежало витягнуте з тіла Ігора лезо ножа. – Коли міліція ножик запротоколює!

– Може, не треба міліції? – попросив Ігор.

Лікар заперечливо похитав головою.

– Не просіть! – сказав він. – Це мій обов’язок. Все одно що клятва Гіппократа! При вогнепальних, колотих та інших ранах, які свідчать про насильство або злочин, необхідно інформувати міліцію! Навіть якщо це насильство домашнє або між родичами!

Лікар пішов. Мати витерла сльози.

– Хто ж це тебе? – схилилася над сином.

– Я не бачив, – промовив Ігор. Нахилив голову і подивився на тумбочку. Затремтів від несподіванки: міліцейської форми там не було.

– Де вона? – запитав матері.

– Що?

– Форма, ремінь…

– Я до шафи сховав. – Степан ступив крок вперед і махнув рукою на шафу. – Все склав туди…

– Спасибі, – прошепотів Ігор.

– Олено Андріївно, дозвольте з Ігорем наодинці поговорити, – попросив Степан.

Мама залишила кімнату.

– Хто це тебе? – ледь чутно прошепотів Степан, низько схилившись над Ігорем. – Ти тільки скажи! Разом вирішимо, що робити!

Ігор заперечливо похитав головою.

– Це не жарти! – голос Степана бринів батьківською турботою. – Це не пацан який-небудь тебе поранив, я знаю… Бачиш, лезо підпиляне, щоб в тілі залишилося, а ручку він відламав.

– Що? – не зрозумів Ігор.

– Тобі засадили так, щоб лезо в тілі залишилося, щоб важко було його витягнути! Той, хто так б’є, знає, що робить! Як довідається, що ти вижив, залишить в тобі ще одне лезо!

На вулиці зупинився мотоцикл. Степан визирнув у вікно.

– Міліція, – зітхнув. – Я ліпше піду…

Степан зазирнув на кухню, повідомив Олену Андріївну, що прибула міліція. Якраз і дзвінок зателенькав на вхідних дверях.

Олена Андріївна зустріла міліціонера і провела до Ігора. Степан почекав, поки двері в кімнату Ігора зачиняться, і вийшов з дому.

– Так-так, – закивав міліціонер, розглядаючи лезо в емальованій медичній ванночці. Його погляд світився майже екзальтованою цікавістю.

– Я про таке тільки в книжках з криміналістики читав! Щас протокол складемо…

Міліціонер, молодший лейтенант, був таким молодим, що якби не його форма, Ігор вирішив би, що біля його ліжка стоїть старшокласник.

Однак, навіть форма не змусила Ігора виявити до слідчого належну повагу. На всі ретельно сформульовані міліціонером запитання відповідь була негативна: «Не бачив», «Не помітив», «Не знаю».

– Таж так не буває, щоб людина не мала жодного ворога, ні з ким не сварилася, а отримала ножа в бік! – вигукнув, втомившись від безрезультатності розмови з Ігорем, слідчий.

– Як бачите, буває, – спокійно заперечив Ігор. – Напевно, мене з кимось сплутали. Темно ж було!

– Так, з освітленням вулиць справи погані, – промовив міліціонер. – Лезо я заберу, долучимо до «речдоків».

Пообіцявши ще навідатися, міліціонер пішов. Ігор задрімав, дослухаючись до рани, що нила під бинтами. Вулицею проїхала машина, крізь її відчинені вікна гриміла пісня «Океану Ельзи». «Давай залишимо більше для нас» – хрипкий, солодко-дратівливий голос Вакарчука влетів у кватирку до кімнати і допровадив Ігора в дрімоту.

23

О шостій ранку Ігора і Олену Андріївну розбудив вчорашній лікар швидкої допомоги. Нічого не пояснюючи, вибачився, що не прийшов напередодні ввечері, заходився перев’язувати пораненого. Закінчивши, посміхнувся вичікувально. Отримавши гроші, забрав свою емальовану медичну ванночку і пішов, пообіцявши навідатися ввечері.

Після ранкової перев’язки стан Ігора, здавалося, покращився. Він навіть спробував сісти на ліжку, та відразу зрозумів, що переоцінив свої сили.

Попросив маму принести води і дати його мобільний. Напився і переглянув пропущені дзвінки. Майже всі були від Коляна. Ще два з незнайомого номера.

Передзвонив своєму приятелю. Думав, що відповість медсестра, але ні, почув його власний сонний голос.

– Ти телефонував? – запитав Ігор.

– Угу, – промимрив Колян.

– Ще в лікарні?

– Сьогодні вже додому.

– Не боїшся?

– Ні, вже порядок. Я з цим переговорив… Потім розповім. Ти там як?

– Гірше не буває, – зітхнув Ігор. – Ми з тобою майже паралельно влипли!

– Що, також побили?

– Гірше. Підрізали і спробували отруїти.

– Ну ти даєш! Тебе провідати?

– Я вдома.

– Добре, повернусь додому і зателефоную тобі! – пообіцяв Колян.

Мати принесла Ігореві яєшню з салом, поставила на табуретку і присунула цей імпровізований стіл до ліжка, щоб йому зручніше було їсти. Принесла і горнятко чаю.

– Я до сусідки навідаюсь, – сказала, виходячи з кімнати, і обережно зачинила за собою двері.

Ігор повернувся на правий бік, взяв лівою рукою виделку, покраяв яєшню. Ковтав, кривлячись від болю та дискомфорту. Подумав, що треба подушку перекласти, тоді він зможе їсти, лежачи на лівому, здоровому боці.

Поснідавши, знову ліг на спину. Перепочив. І раптом – дзвінок у двері.

«Цікаво, хто це може бути?» – подумав Ігор, підводячи голову.

Після кількох дзвінків стало тихо. Ігор зауважив якийсь рух за вікном. Повернув голову і побачив чиюсь постать за ажурною білою напівпрозорою фіранкою.

– Хто там? – запитав.

– Відчиніть, це слідчий!

– Я не можу встати, – промовив Ігор. – Ви двері сильніше штовхніть, вони не замкнені.

У коридорі почулися кроки.

– Де ви тут? – запитав голос молодого слідчого.

– Другі двері справа!

Міліціонер увійшов, глянув на Ігора з деякою недовірою в погляді. Роззирнувся, побачив стілець. Переніс його від вікна до ліжка, сів біля пораненого.

– То що, ви й досі не згадали, хто вас ножем вдарив?

– Ні, – Ігор похитав головою. – Темно було, та й вдарили ззаду.

– Я півночі книжки читав, – повідомив слідчий невдоволеним голосом (а може, просто невиспаним). – Все, що знайшов про ножові поранення! Так ось, не могли вас ззаду так вдарити! Тоді б лезо пішло вниз і увійшло в тіло по-іншому. Вас вдарили зверху, коли ви лежали або впали.

– Не пам’ятаю, – промовив Ігор не так вже впевнено. – Я п’яний був. Сильно п’яний.

– То що ж ви хочете, щоб я сам лише за обламаним лезом знайшов того, хто вас ножем штрикнув? – обурився слідчий.

– Ні, не хочу. Не треба його шукати! – Ігор надав голосу приязності з ледь помітним відтінком винуватості. – Забудьте ви про це!

– Як забути? – міліціонер широко відкрив очі. – Під протоколом стоїть підпис лікаря швидкої допомоги, стоїть мій підпис!

– А ви його загубіть, цей протокол, – підказав Ігор. – І голова про те не болітиме!

Міліціонер замислився. Похитав головою, скривив губи. Потім відкрив свій планшет, дістав аркуш паперу і ручку. Поклав папір на планшет і підсунув до Ігора.

– Пишіть! – наказав.

– Що писати?

– Заяву. Я, такий-то, що проживаю за такою адресою, в стані сильного алкогольного отруєння сам сильно порізався кухонним ножем. Молодший лейтенант Ігнатенко В. І. провів зі мною бесіду про шкідливість п’янства. Претензій до міліції не маю. Дата. Підпис.

Ігор написав продиктоване і підняв очі на слідчого.

– А ви можете повернути мені лезо? – запитав.

– Нащо воно вам?

– На пам’ять.

– Взагалі-то я хотів його собі залишити, – зовсім по-дитячому визнав слідчий. – Це ж моя перша справа…

– Будь ласка, – попросив Ігор. – Справу ж ліквідовано! Пояснювальну я написав…

– Добре, – неохоче сказав слідчий. – Увечері занесу.

Ближче до обіду Ігор зробив ще одну спробу сісти, цього разу вдалу. Рана, звісно, ще боліла, але чи то біль послабшав, чи Ігор вже звик до нього.

Посидівши хвилин п’ять, Ігор знову ліг горілиць. Потім повторив цю вправу.

Повернулася мати. Принесла від сусідки баночку з-під майонезу з якоюсь маззю підозрілого жовтого кольору. Поставила мазь на тумбочку біля ліжка.

– Скажеш лікарю, нехай покладе на рану! – сказала. – Це на травах і гусячому жирі!

– Народна медицина? – єхидно поцікавився Ігор.

Олена Андріївна не відповіла, тільки докірливо подивилася на сина і вийшла.

Увечері, коли прийшов лікар, вона знову з’явилася в кімнаті Ігора і простежила, щоб рану помастили маззю. Лікар мазь спочатку понюхав, потім схвально кивнув головою, ніби за запахом визначив її користь, і більше жодних питань не ставив.

Після лікаря знову прийшов слідчий, приніс лезо. Коли міліціонер пішов, Ігор розреготався.

– Що з тобою? – в кімнату зазирнула Олена Андріївна.

– Та раптом відчув себе начальником, – пояснив син. – Всі мене відвідують, щось приносять, перев’язки роблять! Просто цирк!

– На похорон ще більше народу прийшло б, – саркастично зауважила мати. – От бачиш, з твоїм способом життя ти вже на ніж напоровся!

– З яким способом життя? – образився Ігор. – Я що п’ю, краду, на голці сиджу?

Мати махнула рукою, не бажаючи продовжувати цю розмову.

У дверях з’явився Степан зі сумкою.

– О-о! – весело проказав Ігор. – Ще один відвідувач!

– Та я ненадовго, – трохи скуто пояснив садівник. – Ти ж без діла сидиш, а це важко і шкідливо. І нудно. Ось, почитати тобі приніс!

– Дюма «Три мушкетери»? – ущипливо поцікавився Ігор.

Степан з серйозним виразом обличчя витягнув з пакета великоформатну книгу, яка видалася Ігореві знайомою.

– Це та, що мій батько писав. З Очакова. Почерк в нього чіткий, розбереш, – садівник простягнув книгу Ігореві. – Почитай! Може, порозумнішаєш!

Рипнули двері в кімнату. Напевно, мати стояла з другого боку, дослухаючись. Потім пішла.

– Маю до тебе кілька запитань, – Степан знизив голос до шепоту. – Перше: в обоймі пістолета стало менше на один патрон. І дуло порохом смердить…

Погляд його примружених очей пропік Ігора.

– Я в лісі, на пікніку, стріляв… По пляшках…

– По одній пляшці? Бракує ж лише одного патрона? – голос садівника і не намагався приховати насмішку. Степан розумів, що його дурять.

– Так, по одній…

Садівник узяв з тумбочки принесене міліціонером зламане лезо ножа. Покрутив його задумливо в руках.

– Вирішив сам з цим ділом розібратися? Допомога не потрібна? – спитав спокійно.

– Не потрібна, я сам.

Степан, затиснувши в руці лезо, зробив кілька різких рухів, спостерігаючи, як лезо розтинає повітря. Потім підніс його ближче до очей.

– Бачиш, міліметри два залишили, не допиляли. Ризиковано! Треба бути надто самовпевненим, щоб такі фокуси витворяти! Треба знати точну силу свого удару!

– Що ж тут ризикованого?

– Якщо при ударі ніж наштовхнеться на ребро, ручка відломиться, і той, хто б’є ножем, поріже руку об лезо… А воно, глянь, яке гостре! – він злегка провів по лезу пальцем.

– Отже, той, хто бив, знав, що не наштовхнеться на ребро, – констатував Ігор.

– Знав, – погодився Степан. – А якщо знав, то вдарив тебе, коли ти вже на землі лежав! За їхніми правилами, якщо тебе ножем, то й ти маєш у відповідь ножем бити. А не пістолетом! – Степан уважно дивився в очі хлопця.

– За чиїми правилами? – перепитав Ігор.

– За злодійськими…

Ігор замислився, згадуючи останню ніч в Очакові.

– Ви так багато про їх правила знаєте… – проговорив з повагою у голосі, – а що означає «чесне слово злодія»?

Степан гмукнув.

– Ну, – він провів долонею по своєму голеному підборіддю. – Це надійніше від «чесного піонерського», але тільки між злодіями.

– Тобто, якщо злодій дав «чесне злодійське» не злодію, то додержати свого слова не зобов’язаний?

– Злодій не злодію «чесне злодійське» не дасть, – серйозно проголосив Степан. – Це проти правил.

– Цікаво, – протягнув Ігор. – А ви знаєте, як правильно ножем бити?

– Знаю, – признався Степан.

– Покажете?

– Коли оклигаєш, тоді й покажу! Ну, відпочивай, підранок! – приязно посміхнувся садівник і, помахавши рукою на прощання, вийшов.