Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Ігор, зупинившись, замислився. Мати, зайшовши на подвір’я, озирнулася, подивилася на нього запитально. Він заспокійливо махнув рукою: заходь у будинок, не чекай!

– Ви мене чуєте? – запитав, не дочекавшись відповіді, фотограф.

– Так-так, вибачте. Я думаю, – повільно промовив Ігор.

– Може, ви не хочете, щоб ваше справжнє ім’я під знімками стояло? Хочете взяти псевдонім?

– Так, – відразу відреагував Ігор. – Псевдонім краще.

– Передзвонити пізніше? Щоб ви подумали?

– Ні, не треба пізніше, – рішуче промовив Ігор. – Запишіть: Іванко Самохін.

– Іван Самохін? – перепитав фотограф.

– Ні, саме Іванко. Іванко Самохін.

– Добре, записав, – м’який голос фотографа пролунав трохи тихше. – А ваш портрет для каталогу й афіші я з якогось знімка викадрую. Там є один, де ви зазнімковані анфас і дуже оригінально!

– Добро, – погодився Ігор.

26

Ближче до вечора Ігор вийшов прогулятися. Спочатку думав дійти до автостанції і вернутися назад, та поки йшов, плани змінилися. Захотілося йому вирахувати, у скількох хвилинах ходьби від їхнього будинку тепер замешкає Степан. Не встиг він дійти до повороту на вже знайому вулицю, як Степан став перед ним власною персоною. Цього разу вже не в костюмі, а в звичайних чорних штанах і светрі, з-під якого визирав комір червоної сорочки.

– До нас? – запитав Ігор.

– І до вас також, – притакнув садівник.

Кожен із них пішов своєю дорогою. Ігор, дійшовши до рогу вулиці, озирнувся, перевіряючи, чи не стежить за ним Степан. Та Степана вже й видно не було.

Ігор пройшов повз два куплені Степаном будинки і далі – до кінця вулиці. На зворотному шляху уповільнив крок біля будинків, розглядаючи в сутінках нерухоме багатство садівника. Ігор так до кінця і не зміг сприйняти те, що відбулося за останні два дні, як щось буденне і звичне. Жив собі чоловік, не зовсім бомжував, але тинявся. Допоміг йому випадково зустрітий хлопець розшифрувати старе розтягнуте татуювання на плечі. Татуювання «завело» їх в Очаків. Звідти вони повернулися з валізами, повними сюрпризів, подарунків з минулого. І ось тепер цей чоловік купив собі й доньці два будинки, а той хлопець, завдяки якому бурлака збагатився, як тинявся, так і тиняється собі по Ірпеню. Тільки тепер з ножовою раною в боці та тривожними думками в голові про долю рудої Вальки зі старого Очакова. І дорогу в минуле він тепер знає, як свої п’ять пальців.

Ці «досягнення» Ігора у жодне порівняння не йдуть з досягненнями Степана!

Ігор і не помітив, як опинився біля освітленого зсередини віконечка кіоску біля автостанції. Взяв собі стаканчик розчинної кави. Відійшов убік.

Підходячи до дому, зіштовхнувся з маминою подругою Ольгою. Чимось збуджена, вона квапилася йому назустріч.

– Щось сталося? – гукнув їй Ігор.

Ольга зупинилася, відсапуючись.

– Так, біжу до магазину, – сказала.

А по очах видно, що хоче про щось розповісти. Просто розпирало її від бажання новиною поділитися.

– Знаєш, – вона витримала паузу, ніби хотіла розпалити цікавість Ігора. – Мені Степан серйозну пропозицію зробив!

– Он як, – усміхнувся Ігор.

Розчарована його реакцією Ольга, махнувши рукою, пішла далі.

Вдома було незвично тихо. Щось змінилося в атмосфері після того, як Степан пішов. Та й його донька, яка прожила тут кілька днів, залишила про себе добру згадку. А тепер, зайшовши в коридор, Ігор навіть телевізора не почув.

Матір він знайшов на кухні. Вона сиділа спокійно за столом, перед нею стояв келих з домашнім вином. Очі задумливі, губи спокійні.

– Може, тобі компанію скласти? – усміхнувся Ігор.

– Склади, – погодилась мама. – Бо я тут зовсім розгубилася. Думаю та думаю…

– Про що ти думаєш? – спитав Ігор, наливаючи собі вина в келих.

– Степан мені пропозицію зробив, – промовила вона і уважно подивилася синові в очі.

Рот Ігора мимохіть відкрився від несподіванки.

– Ось і я збентежена, – визнала Олена Андріївна. – Він, без сумніву, чоловік солідний…

– Солідний? – перепитав з легкою іронією Ігор і кинув погляд на терези, що стояли на підвіконні. – Він, до речі, і твоїй подрузі пропозицію зробив! Вона щойно в гастроном на радощах побігла!

Ігор пошкодував про свої слова, помітивши, як змінилося обличчя матері, як вона зблідла. Її руки затремтіли. Вона встала з-за столу і вийшла в коридор. Накинула осіннє пальто. Грюкнули вхідні двері.

«Ой, що зараз буде!» – подумав, уявляючи, який скандал мати вчинить Ользі.

Взяв келих з вином, відсьорбнув.

Чекати на повернення матері особливого бажання не було. Взявши з підвіконня саморобну книгу Йосипа, Ігор повернувся в свою кімнату. Присунув до ліжка тумбочку, поставив на неї настільну лампу. Верхнє світло загасив, а лампу засвітив. Влаштувався у ліжку з книжкою в руках. Занурився в маячню ворога радянського громадського харчування Йосипа Садовнікова, відзначаючи, однак, що рукописний текст інколи на диво легко перемагав іронію Ігора і спонукав поглянути на деякі кулінарні ситуації новим, більш серйозним поглядом.

Розділ про сіль і цукор цілковито заволодів увагою Ігора, тож він і не почув, коли повернулася мама, як вона злісно шпурнула пальто на вішак, а пальто впало і залишилося лежати на підлозі.

Мати зазирнула в кухню, потім відчинила двері в кімнату Ігора. Підійшла, змахнула рукою над його обличчям, ніби хотіла дати навідліг ляпаса. Але стрималась. Тільки її погляд, збуджений і сердитий, зупинився на обличчі сина.

– Дурень ти! – викрикнула. – Я через тебе ледь інфаркт не дістала!!!

– До чого тут я? – почав виправдовуватися Ігор. – Я тобі лише те сказав, що почув на власні вуха!

– Що ж ти почув? – вигукнула мати. – Він їй не «пропозицію» зробив, а «серйозну пропозицію». Второпав?

– А яка різниця? – запитав Ігор, згадавши, що справді чув від Ольги про «серйозну пропозицію».

– Різниця в тому, що «серйозна пропозиція» – це ділова, бізнесова! Він запропонував Ользі посаду директора кафе, яке він планує відкрити! А мені він нормальну пропозицію зробив: одружитися!

– Може, він і мені якусь серйозну пропозицію зробить? – промовив Ігор, скептично скрививши губи.

Мати мовчки розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима.

Ігор присунув настільну лампу ближче до себе, на край тумбочки. Знову розгорнув оправлений рукопис. Сторінка з номером «48» мала назву «Людина і їжа».

«Люди, за своїм природнім ставленням до світу та їжі, поділяються на садівників і лісників. Садівники сприймають світ як сад, в якому слід відповідно поводитися: ремонтувати поламане, прикрашати побудоване, наводити лад і порядок. Лісники люблять все дике і більше надаються до руйнування, ніж до будівництва та відновлення. Лісники фізично сильніші і витриваліші, але й більш жорстокі. Вони вважають, що світ неможливо змінити, а садівники все хочуть поліпшити. Серед чоловіків більше лісників, серед жінок – садівниць. Чоловіки-садівники працездатні, але не дуже наполегливі в своїх переконаннях і починаннях. Лісники й садівники мають різні підходи до їжі. Це не означає, що лісникам більше смакує проста груба їжа. Лісники швидко втрачають природний дар розрізняти тонкий смак. Їх більше вабить розмір порції чи шматка, і за столом, отримавши таку ж їжу, як і інші, вони прискіпливо перевіряють: хто дістав найбільшу порцію або шматок. Садівники зазвичай не втрачають природного вміння розрізняти тонкий смак, а інколи навіть розвивають свою смакову фантазію настільки, що відчувають у стравах відтінки смаку, яких там немає».

Ігор відвів задумливий погляд від сторінки. Прочитані рядки вразили його своєю проникливістю.

Думки раптом перескочили на Степана. Хто ж він такий: садівник чи лісник? Радше, садівник… Ігор замислився над своїми кулінарними уподобаннями, а точніше, над своєю байдужістю до їжі та навколишнього світу, що раз у раз зростала.

«Виявляється, я – і не садівник, і не лісник, – сумно подумав він. – Ні риба, ні м’ясо… А коли був малим, які гарні замки з піску будував на пляжі в Євпаторії! Отже, міг стати садівником».

Ігор посміхнувся спогадам. «Щось я надто серйозно сприймаю цю писанину, – подумав за мить. – Це ж не підручник з психології! Це написано людиною з народу, може, навіть без середньої освіти!»

Останні думки були якісь невпевнені. В них відчувалася така сама фальш і неприродність, які трапляються на обличчях поганих театральних акторів, коли міміка і жести не збігаються за настроєм і змістом з репліками, що вони їх виголошують.

Ігор повернувся до недочитаної сторінки.

«Світ ще не зруйнувався повністю тому, що лісники і садівники часто беруть шлюби, створюючи неприродні, але стабільні пари. Чоловік-лісник насолоджується в такому шлюбі поступливістю дружини-садівниці. А якщо чоловік-садівник бере в дружини жінку-лісника, то вона своєю стихійністю урівноважує його ідеалізм і суворо контролює його діяльність».

– Та це ж про мене і Вальку, – вколола Ігора раптова думка. – Отже, я все ж таки садівник. Або більше садівник, ніж лісник…

Читати далі цю сторінку Ігор просто побоявся. Перегорнув сторінки вперед. Побачив розділ «Подрібнення природних продуктів. Страви з гречаного і перлового борошна». Гмукнув, перегорнув ще декілька сторінок. Промайнули знайомі слова, які цього вечора набули нового змісту. Повернувся на сторінку назад. Сімдесят другу сторінку займали два рецепти: «Рагу лісника» і «Рагу садівника».

Ігор акуратно закрив рукопис, поклав на табуретку. Вимкнув настільну лампу. Ще з півгодини лежав на спині, дивився в стелю і розмірковував. Розмірковував про лісників і садівників.

Ранок він також провів за «Книгою про їжу». На сто п’ятдесятій сторінці зголоднів. Зайшов на кухню, витягнув з нижньої полиці кухонної тумби літровий слоїк з гречкою. Зварив собі гречаної каші. Їв, дивуючись, що гречка тепер видавалася йому дивовижно смачною. В кухню зазирнула мати.

– Чого це ти? – здивувалася вона. – А я борщ хотіла варити…

– Вари, – Ігор підняв на неї очі. – Борщ – страва природна. Тільки поменше солі і побільше перцю! І вибач за вчорашнє…

– Та пусте, – відповіла вона. – То що мені йому сказати?

– Твоя справа, – промовив миролюбно Ігор. – Садівники – люди зазвичай хороші. Тільки треба їх контролювати.

– В чому контролювати? – здивувалася мати. – Він же не п’є і не палить!

– Це я до слова, не звертай уваги!

Олена Андріївна важко зітхнула і вийшла.

Близько шостої години вечора Ігор дочитав рукопис Йосипа до кінця і пішов з ним до Степана. Повернення книжки – причина більш ніж поважна. А ще Ігор хотів побачити Олену. Придивитися до неї, щоб віднести її, згідно з філософствуваннями Йосипа, до «садівників» чи «лісників».

У старому будинку на дзвінок Ігора ніхто не відреагував. Натомість у новому цегляному домі Ігор побачив світло у вікнах першого поверху.

Двері в новобудову були відчинені. На подвір’ї лежали великі пластикові мішки з будівельним сміттям.

– Степане, ви тут? – гукнув Ігор, перш ніж увійти.

– Так-так, іду! – відповів голос Степана. – Ти сюди не заходь, тут курява!

На шиї Степана висіла маска-респіратор, його старі спортивні штани з обвислими колінами і смугаста сорочка набули сірого, неприємного кольору.

Вийшовши надвір, він обтрусив долонею сорочку, і навколо нього у вечірньому повітрі розпливлася хмара пороху. Потім обтрусив і спортивні штани, після чого до них повернувся їх синій колір.

– Ось, дочитав, – Ігор простягнув книгу Степану. – Цікаво… Особливо про садівників і лісників…

Степан глянув на Ігора з повагою.

– Як твій бік? – запитав садівник.

– Майже не відчуваю.

– Так і не згадав, хто тебе вдарив? – на обличчі Степана промайнула усмішка.

– Згадав, – тихо промовив Ігор. – Один «лісник»… Ви мені обіцяли показати, як правильно бити ножем.

– Що ж тут показувати? – Степан знизав плечима. – Якщо стоїш обличчям до обличчя, бити треба знизу вгору або прямо від свого живота в його живіт. Якщо він до тебе спиною, то бити треба зверху вниз, у спину або в шию. Але це недобре.

Ігор підніс руку до свого живота і, затиснувши в долоні уявний ніж, різко кинув руку вперед, так що вона зупинилась зліва від Степана.

– Так? – запитав.

– Так, – відповів Степан.

– А Олена де? – Ігор глянув за спину садівника в яскраво освітлений дверний отвір новобудови.

– В інтернет-кафе пішла, пошту перевірити, – Степан підкріпив свої слова невизначеним жестом правої руки, ніби хотів вказати напрям.

– Допомога потрібна? – Ігор кивнув на мішки із будівельним сміттям.

– Приходь завтра, – Степан зняв через голову респіратор, оглянув його. – На сьогодні досить!

27

Садівники і лісники не полишали Ігора й уві сні. Вони явно готувалися до бою, зайнявши позиції по обидві сторони широкої просіки, що розділяла густий ліс і старий сад. Ігореві здавалось, що фінал майбутнього бою очевидний, адже лісників було в два-три рази більше. Ігор розхвилювався уві сні, перевернувся з лівого на правий бік і відчув, як легенько, ніби соромлячись, занила майже загоєна рана. Ліг на живіт, уткнувши лице в подушку. Забракло повітря для дихання, і він повернув голову вправо, до вікна. Сон, що було відступив убік, повернувся на місце – на екран уяви Ігора. Тільки звук щез. Звуку в цьому сні було мало: дерева шуміли, дув вітер, але тепер стало абсолютно тихо і через це неспокійно.

Звідкись ззовні сну пролунав стукіт. Спочатку глухий, неначе хтось бив деревом по дереву, а потім – дзвінкіший, як від ударів палицею у скло.

– Ігоре! – пролунав одночасно з рипом дверей голос мами. – Там хтось довкола будинку ходить! Я боюся!

Ігор розплющив очі. Йому знадобилася мить, щоб відділити інерцію сну від реальності. Мати стояла поруч з його ліжком в довгій нічній сорочці, боса.

Ігор неохоче підвівся, підійшов до вікна, прислухався. Стукіт продовжувався з нерівномірними інтервалами, шибка деренчала. Очі Ігора тим часом звикли до темряви. Якийсь темний предмет лежав на стежці між порогом будинку і хвірткою.

І раптом в двері подзвонили. Стук у вікно припинився.

– Піди, подивися, – швидко зашепотіла мати. – Тільки дверей не відчиняй! Скажи, що міліцію викличемо!

Неспокій матері передався синові. Та й холодно було стояти в самих трусах і майці перед відчиненою кватиркою.

Ігор вийшов на пальцях в коридор, звернув на кухню, нахилився до вікна. Знову стало тихо. Ігор відчинив кватирку, встав на табуретку і визирнув на вулицю. Звідси темний предмет на стежці нагадував велику господарську сумку.

– Хто тут? – неголосно запитав Ігор. Запитав і прислухався.

З-за рогу будинку, від сараю, долинув хрускіт, неначе хтось став на суху гілку.

– Хто там? – голосніше запитав Ігор, відчуваючи на спині тепле дихання матері – вона від страху пішла за ним на кухню і тепер визирала у вікно з-за його плеча.

З-за рогу почулися швидкі кроки. Ігор напружився, забрав голову з кватирки, прикипів поглядом до рогу будинку. Звідти, намагаючись ступати якомога тихіше, вийшов Колян, перебігаючи поглядом від одного темного фасадного вікна до іншого.

– Гей, що ти тут робиш? – запитав здивований Ігор.

Колян не відразу зрозумів, звідки до нього говорять. Підійшов ближче і побачив нарешті свого приятеля.

– Відчини, швидше! – попросив він. Голос тремтів, неначе від холоду.

– Йди до дверей! – сказав йому Ігор і зліз з табуретки, не спускаючи очей з приятеля. Колян чомусь побіг до воріт.

Подив минув, коли Ігор побачив, як Колян схопив сумку і поспішив до дверей.

Зайшовши в будинок, Колян відразу кинув сумку на підлогу і замкнув за собою двері.

– Щось сталося? – запитав його Ігор.

Колян мовчки хитнув головою, помітивши в глибині коридору матір Ігора.

– Вибачте, що так пізно, – промимрив.

– Ну, я піду спати, – промовила мама.

– Принеси сюди стільці або табуретки, – прошепотів Колян. – Поговоримо!

– Ходімо, сядемо на кухні, – запропонував Ігор.

Колян заперечливо похитав головою.

– В мене тепер агорафобія… Мені краще там, де нема вікон…

Ігор не рухався з місця. Дивився, вражений, на свого приятеля, одягнутого надто дивно і надто тепло для осені. На ногах – зимові черевики, в які заправлені штани від лижного костюма. Тепла дута куртка з підтягнутою під саме підборіддя блискавкою. На голові – чорна лижна шапочка.

– Чого стоїш? – запитав Колян. – Чуєш?

Ігор кивнув. Приніс дві табуретки. Колян важко опустився на одну з них.

– Може, роздягнешся? – запропонував Ігор. – А я поки одягнуся, бо прохолодно.

Пішов у свою кімнату, одягнув спортивний костюм. Повернувся.

Колян так само сидів на табуретці. Тільки лижна шапочка тепер лежала в нього на колінах. Він дивився на лампочку, що світила з-під стелі.

– Вимкни, – попросив.

Ігор клацнув вимикачем, сів навпроти приятеля. Темрява осліпила його.

– То що? – запитав незадоволено. – Так і розмовляти будемо?

– Угу, – прошепотів Колян. – Так і будемо. Мені страшно… Ти не розумієш! Мене ледь не вбили!

– Хто? – запитав Ігор.

– Та ті самі, – Колян потягнув блискавку вниз, і в темряві цей звук пролунав зловісно, як сичання змії. – Я тобі розповідав, що мені пробачили… в обмін на файли і листування…

– Розповідав.

– Я все зробив, а цей, хто мені пробачив, взяв і здав мене! Це він, виявляється, над своїм колишнім партнером по бізнесу так пожартував…

– Бізнесмени не вбивають, – промовив Ігор, якому знову стало прохолодно, незважаючи на теплий спортивний костюм.

– Це дивлячись, який бізнес… В мене снайпер стріляв, коли я на кухні сидів… Жах! Я саме відхилився, щоб, не встаючи, з плити чайник взяти. А тут дірка в шибці, і залізна бджілка в кількох міліметрах від мого вуха «бжик!». Вухо аж наче обпекло!

Колян доторкнувся до лівого вуха.

– Торкнися, – прошепотів.

– Навіщо? – здивувався Ігор. – І що тепер?

– Не знаю, – з відчаєм промовив Колян. – Додому не можна. В Київ не можна… Нікуди не можна! Вони не заспокояться… Я ж ці файли переглянув перш ніж віддати. Там йдеться про гроші, про величезні гроші… Цей банкір, комп’ютер якого я хакернув, гроші свого ж банку перевів за кордон. Розумієш? Мені не жити!

– Ну, поки що в мене можеш пожити…

– Спасибі, – гірко промовив Колян. – Тільки будь-який із моїх знайомих, якщо притиснуть до стінки і запитають, де я можу переховуватися, відразу тебе назве!

– Може, не відразу?! – запитав з надією Ігор.

– До того ж голова болить, – Колян потер долонею праву скроню.

– Треба шукати вихід, – прошепотів Ігор. – Обов’язково!

– Шукай! Тепер я буду твоєю проблемою, – голосом безнадійно хворої людини промовив Колян.

– Ходімо в кімнату, – запропонував Ігор.

Колян не відповів і не зрушився з місця.

– Може, коньяку?

Ця пропозиція припала Коляну до душі. Ігор сходив на кухню, приніс пляшку «Коктебеля» і дві чарки.

Пили мовчки. Ігор бачив, що Колян хоче впитися, тому сам поволі цідив зі своєї чарки, натомість приятелю регулярно наливав повну.

Нарешті Коляну трохи попустило. Він погодився піти в кімнату Ігора, але попросив, щоб вони сіли на підлогу, якнайдалі від вікна.

– В тебе ще випивка знайдеться? – запитав він вже в кімнаті.

– Коньяку нема, є мамина полинова настоянка.

– Давай, неси!

Знову мовчки пили. Точніше, пив тільки Колян. Пив і не впивався.

– Що ж мені робити? – вкотре запитав після чергової чарки. Його язик вже трохи заплітався. – Ти навіть не уявляєш, як голова болить після лікарні…

– Після побиття, – виправив його Ігор. – В лікарні тебе не били, а лікували!

Колян пропустив слова друга повз вуха.

– Якби за кордон виїхати. Але як і куди?! Та вони можуть і там дістати… Скільки вже такого було…

– Тобі треба за такий кордон, за яким не дістануть, – промовив Ігор задумливо, відчуваючи, що десь зовсім поряд ходить підказка: як врятувати приятеля.

– Латинська Америка?! – пошепки спитав Колян. – Я там від нудьги помру. Або від текіли.

Ігор похитав головою.

– Ні, не Латинська Америка…

У кімнаті знову залягла тиша. З вулиці крізь відчинену кватирку влетіло далеке гудіння літака, що плив високо в небі.

Губи Коляна затремтіли.

– Не мовчи! – зашепотів він. – Вигадай що-небудь. В тебе кілька годин. Може, день. Розумієш, коли стріляють зі снайперської гвинтівки, це означає, що замовлення оплачене… Мене замовили…

– Давай я тобі постелю тут, на підлозі, – запропонував Ігор. – Ти поспиш, а я подумаю…

Колян погодився і відразу, не знімаючи лижного костюма, заснув на тонкому матраці, який зазвичай використовували для розкладачки.

Ігор переніс у свою кімнату сумку Коляна. Сам ліг у ліжко. Лежав, дивився в стелю, слухав нерівне дихання Коляна, що спав неспокійно.

«Може, попросити Степана, щоб Колян тимчасово пожив у новому домі? – розмірковував Ігор. – Він міг би там жити і допомагати, поки дім до ладу не доведуть…»

Уявив собі, як Колян виносить мішок з будівельним сміттям. У будинку Степан з Оленою щось фарбують. І в цей час до їх паркану під’їжджає чорний джип. А в машині – ті, хто Коляна шукають… Звідки вони дізнаються, що він саме там, у Степана?!

Чим більше напружував Ігор свій мозок, тим складнішою видавалася проблема. Від утоми і напруги заболіла голова. Він потер праву скроню пальцями і згадав, що й Колян скаржився на головний біль і також тер скроні.

– Що робити? Що робити? Думай, голово, думай! – повторював подумки Ігор, вже капітулюючи перед сном. Позіхав, проте намагався тримати очі розплющеними.

– Далекий закордон, – прошепотів він затихаючим голосом.

І очі заплющилися. В цей момент Ігор побачив руду Вальку, налякану Чагіним. Гарне, але перелякане обличчя. Відчай у великих очах. Ігор рідко у своєму житті бачив страх на обличчях, рідко чув страх у голосі. Але останнім часом страху стало забагато. І раптом його повіки відкрилися від несподіваної думки.

– Треба його відправити в Очаків, туди, в п’ятдесят сьомий, – сказав собі Ігор, і від цього раптового рішення чоло зросилося холодним потом. – Точно! Він одягнеться в форму, я йому все розповім…

Ігор підвівся на ліктях, подивився на Коляна, який спав на підлозі. Потім сів на ліжку, опустивши ступні на дерев’яну підлогу.

– Він же мені не вірить, – сумнів, що виник після рятівних думок, був слабким. – А які інші варіанти? – усміхнувся Ігор, відганяючи сумніви геть. – Варіантів немає!

Він встав, підійшов до Коляна. Присів біля його голови навпочіпки.

– Вставай, – прошепотів.

Але Колян спав міцно. Його сон був зміцнений коньяком і полиновою настоянкою.

Ігор поторсав його за плече. Колян промимрив щось у відповідь і відвернув голову в інший бік.

– Вставай, а то увімкну світло! – промовив Ігор твердо і впевнено.

Колян підняв голову. Глянув на друга.

– Що? – спитав пошепки.

– Вставай, є варіант!

Колян, сівши на матраці, слухав Ігора з роззявленим ротом. Його голова хилилася до лівого плеча. Очі, здавалося, ось-ось заплющаться.

– Я тобі все поясню, все розповім. Тобі треба в Очаків… Ти там влаштуєшся…

– Це ж цілковита маячня, – прошепотів Колян і важко зітхнув. – Ти мене заради цього розбудив?

– А ти по-іншому на це дивися, – нові думки додали голосу Ігора енергії і переконливості. – Вважай, що ти вже труп і вирушаєш у потойбічний світ. Вони ж там, з нашої точки зору, також всі мертві, з висоти дві тисячі десятого року. Вони ж всі там, унизу…

– Так, – несподівано погодився Колян і кивнув, показуючи, що готовий слухати далі.

– Ось ти перейдеш до них і доживеш… до природного закінчення свого життя. Ні з ким звідси не перетнешся, а якщо й перетнешся, то не дізнаєшся про це ніколи.

Колян знову кивнув.

– Говори далі, – промовив.

– А ти мене слухаєш? – засумнівався Ігор.

– Слухаю. Якщо це єдиний варіант, то я… піду, спущуся в той час. Що так потойбічний світ, що інак… Ні, я серйозно… Я слухаю, – він звів погляд на Ігора.

– Ти повіриш, – твердо промовив Ігор. – Я тобі дам фотографії, ти цих людей впізнаєш… Тебе зустрінуть, допоможуть… Збирайся!

– Куди? – перелякався Колян.

– За годину перша електричка на Київ. Там фотознімки великі надрукували, я ще не всі бачив. Подивишся на місто, на людей! На мене серед них, ти ж іще не віриш мені!

– Я вірю, – слабким, безвольним голосом прошелестів Колян. – Я починаю вірити… А якщо мене там вб’ють?

– В Очакові?!

– Ні, в Києві.

– Кілери так рано не встають. Назад з Києва повернемося на таксі. Я зараз зателефоную фотографу, він мені не відмовить. Я певен!

Довгі гудки лунали з мобільника Ігора хвилин п’ять. Декілька разів сам телефон давав відбій, і тоді Ігор знову набирав номер фотографа.

– Хто це? – нарешті пролунав сонний голос.

– Це Ігор, щодо виставки.

– А котра година?

– Вибачте, будь ласка, справді ще рано… Та в мене термінове прохання… Ви ж надрукували знімки?

– Крупний формат? Так. Сохнуть.

– А ви далеко живете від фотостудії?

– Ні, на сусідній вулиці.

– Я тут з товаришем. Мені треба терміново йому знімки показати, через півтори-дві години. Можна?

– Ну-у… – протягнув фотограф, зі сну ще слабо розуміючи, про що йдеться. – Можна, тільки…

– Ми зателефонуємо, коли будемо підходити, – сказав Ігор.

– Добре, – ледь встиг вимовити фотограф, а з його телефону вже лунали короткі гудки.

Фотограф заплющив очі, зарився носом в подушку і, не випускаючи з руки мобільника, знову заснув.