Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

11

– Ти що, ще не вставав? – здивовано вигукнула Олена Андріївна, стоячи над ліжком сина. – Задихнешся ще уві сні! – вона зсунула ковдру з накритого з головою Ігора. – Скоро пів на першу!

Ігор підвів голову, подивився на матір.

– Що це в тебе погляд каламутний? – здивувалась вона. – Ти що, випив вчора?

В роті очаківське вино кислить, в голові щось невагоме хитається, заважаючи думати. Ігор знов відкинувся на подушку. Краєм ока газетний пакунок на підлозі біля ліжка помітив.

– Ось, – показав рукою. – Візьми! На обід буде…

– Та я на обід гречку варю, – промовила Олена Андріївна, але пакунок підняла, понюхала.

– Що ти до холодильника не поклав? Це ж риба?

Ігор кивнув.

– Сили не мав, – признався ледь захриплим голосом.

– Ну, полежи ще трохи, – змилостивилася мати. – Як все буде готове, я покличу! А що це за форма? – Олена Андріївна зупинила погляд на кашкеті, під яким акуратною стопочкою була складена стара міліцейська амуніція. – Роботу знайшов, чи що? Охоронцем?

– Ні, це я так, заради сміху, – відмахнувся Ігор. – У Коляна день народження був у стилі ретро…

Цього пояснення для Олени Андріївни виявилося достатньо. І вона вийшла, забравши із собою загорнуту в газету рибу.

Залишившись сам у кімнаті, Ігор встав з ліжка. Перш за все міліцейську форму до шафи сховав, а сам у спортивний костюм одягнувся, на ноги – шкіряні пантофлі з хутром всередині. Стопам відразу стало тепло і затишно, і піднялося це відчуття доброго затишку від ніг до голови. І голова заспокоїлася, все до норми повернулося. Все, окрім смаку в роті. Ігор чистив зуби хвилин п’ять. Чистив твердою зубною щіткою, згадуючи смак зубного порошку, знайденого у Івана Самохіна.

«От би розповісти Степану, – думав Ігор, дивлячись у дзеркало над умивальником і слухаючи дзюрчання цівки води. – Ні, не повірить… Якби ж то докази були!»

На обличчі з’явилася усмішка. Самовдоволена.

– Обідати! – долинув голос мами з кухні.

Щойно Олена Андріївна спробувала смаженої рибки, на обличчі в неї з’явився вираз захвату, від якого вона аж помолодшала.

– Господи! Яка смакота! Я зараз! – вона вислизнула з-за столу.

– Ти куди? – здивувався Ігор.

– Я сусідку покличу! Боже мій, яка смакота! Зовсім як у дитинстві! – примовляючи, вона квапливо вийшла в коридор.

Ігор здвигнув плечима, почувши, як гримнули вхідні двері. Поклав масла в гречану кашу. Скатав виделкою «в рулончик» засмажену рибну шкірку і поклав до рота.

«Справді, – подумав, – смачно! Але не настільки, щоб з-за столу вискакувати і кудись бігти!»

Мати повернулася з сусідкою Олею хвилинки за три. Заметушилась, ставлячи на стіл ще одну тарілку і виделку. Насипала гірку гречки, смаженого глосика поруч поклала. Оля спершу скуштувала рибу, її обличчя застигло в задумі. Тобто застигло все, окрім рота. А губи повільно ворушились, доводячи, що вона не сидить без діла. Прожувавши, тітка Оля кивнула.

– Де ж це ви таку купили? На ринку? – запитала вона. – Жива була, чи як?

– Не жива, а щойно зловлена, – пояснив Ігор.

– Як же це: щойно зловлена? Це ж морська, а поки довезеш! – усміхнулася Оля. – Це тебе, видно, продавщиця надурила! Заморожена вона була, точно!

– А смак? – з ледь помітним обуренням в голосі запитала Олена Андріївна. – Смак який!

Сусідка знизала плечима.

– Консервантів, може, додали. Зараз навкруги одна хімія! Хімія та це «гемео» штучне. Хочеш – такий смак, хочеш – інший зроблять!

Олена Андріївна важко зітхнула і опустила виделку на стіл. Ігор помітив, що настрій у мами зіпсувався. Він подивився на сусідку недобрим поглядом.

– Вибачте, тьотю Олю, що мама вас потурбувала! Ви, мабуть, чимось зайняті були… А тут через якусь дрібницю вас з дому висмикнули… Ви той… повертайтеся!

– Та чого там, все одно вийшла, – відмахнулась вона від Ігора, ніби не помітивши жодної шпильки в його словах.

І сусідка продовжила з апетитом поглинати рибу з гречаною кашею, і то доволі енергійно. Ігор доїв одного глосика і другого зі сковорідки, що в центрі кухонного столу стояла, на свою тарілку переклав.

Мати також повернулася до трапези, проте їла тепер мляво, без апетиту. Ігор кинув погляд на сусідку. Помітив, що вона вже свою рибу доїдає і на останнього глосика, що у сковорідці лежав, поглядає. Ігор встав. Забрав сковорідку зі столу, накрив її кришкою і поставив на плиту.

Знову сідаючи на своє місце, Ігор зустрівся поглядом з тіткою Олею.

– Вибачте! – вихопилось у нього. – Мама думала, що вам сподобається.

– А мені що? – набурмосилася сусідка. – Мені подобається. Я камбалу люблю!

– Це не камбала, це глосик, – виправив її Ігор роздратовано. І вона замовкла, опустивши свій погляд в тарілку з недоїдженою гречкою.

– Як садівник? – сусідка раптом повернулася до мами, бажаючи, видно, вивести розмову в бік своєї корисності.

– Та ось, пішов кілька днів тому і поки ще не повертався, – відповів за маму син. – Може, де компанію пияків знайшов?

– Так він же не п’є! – схвильовано вигукнула тітка Оля.

– Багато роботи переробив, – подала голос мати, обернувшись до сусідки. – Спасибі, що привела!

Сусідка заспокоїлася, посміхнулася. І, напевно, збагнула, що на цій гарній ноті саме час попрощатися.

Чай вони пили вже вдвох.

– Шкода, що ти мало риби купив, – проговорила раптом мати.

Ігор встав, переклав останнього глосика зі сковорідки на чисту тарілку і поставив біля мами. Вона посміхнулася, відставила чашку з чаєм убік і знову взялася до риби.

– Не дорого купив? – спитала вона, доїдаючи.

Ігор заперечливо похитав головою.

– Наступного разу більше візьму! – пообіцяв.

Після обіду Ігор підійшов до дверей сараю і роздратовано подивився на замок.

«Зламати, чи що?!» – подумав.

Та знайти підстави для переходу від думки до дії не зміг. Нічого конкретного в цегляному сараї, замкнутому на замок зниклим Степаном, йому не було потрібно. Та й сам факт присутності замка ніби говорив, що Степан повернеться, і що скарб або, принаймні, якась його частина ще там, всередині.

Мати, Олена Андріївна, увечері пішла сусідку-подругу провідати. Щоб якось згладити суперечку під час обіду про смак риби. Кликала і сина з собою, щоб він їм обом про Очаків розповів, але Ігор вигадав якусь неіснуючу зустріч біля вокзалу, і справді вирушив до вокзалу, хоч у його думках було лише одне бажання – зустріти зниклого Степана.

Поблукавши біля вокзалу, Ігор повернувся додому з конкретною думкою. Раптом пригадав, що недавно переписав львівську адресу дочки Степана з листівки, яку знайшов у коробці зі старою електробритвою.

– Там його і треба шукати, – твердо вирішив Ігор.

Та твердість і рішучість вивітрилися з голови Ігора, поки він йшов додому. Все-таки Львів – неблизький світ. Може, туди і ходять маршрутки, однак сидіти в такій маршрутці треба кілька годин, щоб дістатися до міста. Зрештою, що з того, навіть якщо і знайде він Степана у дочки? Відповіді на це запитання Ігор до пізнього вечора так і не знайшов. А потім і саме запитання щезло, коли Ігор, змучившись і тілом, і душею, провалився в глибоку яму сну.

Уранці за вікном несподівано сонце з’явилося. Якісь пташки, що не відлетіли на південь, заспівали. Мати ходила по дому, і під її ногами порипувала дерев’яна підлога. Ранок був наповнений життям і свіжістю. Ігор встав з ліжка. І раптом почув знайомий кашель чи то з подвір’я, чи то з вулиці. Визирнув у вікно і побачив Степана, що підходив до будинку. На ньому новенька дешева китайська куртка темно-зеленого кольору. За спиною – напівпорожній брезентовий наплічник.

Степан не помітив у вікні Ігора. Насвистуючи «Катюшу», відразу пішов за дім, до сараю.

Ігор одягнувся й сів за стіл у кухні. Дочекався чаю і вчорашньої гречаної каші на сніданок.

– Шкода, що ти вчора зі мною не пішов, – Олена Андріївна запитально подивилася на сина. – Ми так гарно з Олечкою посиділи! Вона пиріг з аґрусом спекла – язик проковтнеш! І для тебе передала! Там, у холодильнику лежить.

– Степан повернувся, – Ігор кивнув на вікно, ніби садівник там, перед домом стояв.

Олена Андріївна збилася з думки. Замовкла.

– Підігрій йому щось, я віднесу, – попросив Ігор.

Вже підходячи до дверей цегляного сараю з тарілкою гречаної каші, Ігор прислухався. Та за нещільно зачиненими дверима було тихо, ніби й не було там нікого.

Ігор стукнув один раз у двері й відразу зайшов, зустрівшись поглядом зі Степаном.

Садівник стояв у майці перед квадратиком старого дзеркала, що стояло на верхній поличці етажерки. Його рука завмерла на підборідді, ніби він щойно водив нею по обличчю, вирішуючи: голитися чи ні.

– Доброго ранку, – Ігор роззирнувся, розмірковуючи, куди тарілку з гречкою поставити.

– Доброго-доброго, – кивнув Степан. – А могло би бути поганим…

Ігор раптом помітив, що ліва долоня садівника перебинтована.

– Он на полицю постав, – сказав. – І чаю зроби. Я зараз до вас на кухню прийду, там і поп’ємо.

Ігор повернувся в дім. Заварив чай.

Степан зайшов хвилин через десять. Обличчя поголене. В руках – пуста миска. Сам її вимив, лише потім сів до столу.

Поки чаювали – мовчав. Тільки згодом кивком голови покликав Ігора за собою надвір і далі – в своє тимчасове житло. На очах приголомшеного хлопця висипав з наплічника на ліжко банківські упаковки двохсотгривневих купюр.

– Ось, – сказав і зітхнув. – Тепер можна починати жити. Як із чистої сторінки. Шкода тільки, що не вісімнадцять мені…

Сказав і задумався. Потім взяв одну упаковку, зважив її на долоні й простягнув Ігореві.

– Тримай. Це тобі на мотоцикл, і взагалі – за допомогу…

– Тут багато? – трохи напружено запитав Ігор.

– Кому як, може, ще отримаєш, а може, сюди ще й аванс входить, – всміхнувся садівник.

– За що?

– Багато за що. Я маю дочку. Живе у Львові. Для початку – до неї з’їздиш. Листа відвезеш. Подивишся: з ким вона живе і як. Що-небудь гарне розкажеш про мене. А там буде видно!

Ігор втішився почутим, хоч вигляду не показав. Згадав про дві пачки радянських рублів у кишенях міліцейських галіфе. «Бути багатим – це мати пачку грошей в кишені?» – подумав, ховаючи гривні до кишені спортивних штанів.

– Коли їхати? – запитав, звівши погляд на садівника.

– От сьогодні й їдь. Поїздів до Львова багато ходить. Квиток у Києві на вокзалі купиш. Ніч туди, ніч звідти. Післязавтра вже вдома будеш.

Вдома Ігор довго перераховував купюри з пачки. Не для того, щоб насправді їх полічити, а так, з цікавості. Ніколи ще не мав Ігор в руках стільки грошей! А банкноти були новенькі, хрусткі. Вони ніби шепотілись, коли Ігор їх кінчиками пальців перебирав. Гра з грішми так захопила його, що він витягнув і радянські рублі – обидві пачки. Звичайно, радянські сотні були більші за розміром, солідніші, ніж українські двохсотки. Але ж і країна – СРСР – була більша, ніж теперішня Україна. Якби купюри друкувалися пропорційно до розміру країни, то на долоні Ігора, напевно, декілька пачок купюр вмістилися б, а не одна. Така думка розвеселила хлопця. Щодо відчуття в пальцях від тримання банкноти, то радянські сотки тримати пучками пальців було приємніше. Їх шорсткість здавалася більш солідною і справжньою.

Раннім вечором, перед тим як їхати на вокзал, Ігор зателефонував Коляну.

– Слухай! Я сьогодні на день до Львова. Під'їжджай до поїзда, розкажу тобі щось – схибнешся!

– Не можу, – відповів приятель-комп’ютерник. – Мене тут керівництво попросило одного клієнта хакернути. До півночі, мабуть, буду його пошту ламати… Він у нас під ліві документи кредит немалий хоче взяти… Давай після Львова! До речі, новий клуб відкрився! Можна продегустувати!

– Добре, – голос Ігора посумнішав. – Продегустуємо! Па-па!

Після майже безсонної ночі в поїзді, хлюпнувши собі в очі для бадьорості води в вагонному туалеті, Ігор порожнем, без речей, вийшов на перон львівського вокзалу.

Довкола метушилися люди. Миготіли сумки, валізи і наплічники. Привокзальна площа здивувала своїми скромними розмірами. Перед очима Ігора виник худенький, порівняно з київським, трамвайчик. Він із дзвоном віддалявся по прямій дорозі, що вела, вочевидь, в центр.

– Таксі не бажаєте? Недорого! – спитав його невисокий бадьорий дідусь.

Ігор витягнув з кишені куртки лист Степана. Подивився на адресу.

– На Зелену скільки буде? – запитав.

– Гривень сорок, якщо не шкода!

– А якщо шкода? – усміхнувся Ігор.

– Якщо шкода, тоді тридцять п’ять.

Старенька «Лада» тріщала і рипіла. Ігора часом підкидало – авто котилося брукованими вулицями, раз у раз переїжджаючи трамвайні рейки. Красиві старовинні будиночки лишилися позаду. Тепер вздовж дороги стояли п’ятиповерхові «хрущівки», та скоро і вони пропали. По обидва боки потяглися чи то заводські, чи то складські огорожі, а далі за ними з’явився доглянутий приватний сектор.

– Двісті сімдесят перший номер, – підказав Ігор водію.

Будинок під цим номером виглядав небагатим. Довгий, одноповерховий, на дві родини. Поріг на три сходинки і зелені дерев’яні двері зліва, і такий самий поріг, тільки сині двері – справа. Ігор підійшов до синіх дверей. Не знайшовши кнопки дзвінка, тричі постукав.

Двері відчинила молода невисока жінка років тридцяти. В джинсах і синьому светрику. Запитально подивилася карими очима.

– Ви Олена Садовнікова? – несміливо запитав Ігор.

– Так, я.

– У мене для вас лист. Від вашого батька.

Олена завмерла на мить. В її очах промайнуло хвилювання.

– Проходьте!

Вона провела його у кімнату, умебльовану акуратно і скромно. Запропонувала присісти на диван. А сама, взявши з рук Ігора конверт, відійшла до вікна. Відсунула фіранку. Аркуш паперу, списаний дрібним почерком, прочитала декілька разів. Потім, опустивши руку з листом, зітхнула полегшено.

– Я вже подумала, що сталося щось недобре, – промовила. – Він просив відразу відповісти? – Олена задумливо глянула на гостя.

– Ні. Він нічого не говорив. Попросив тільки лист відвезти…

– Він що, пошті не довіряє?

Вийшла з кімнати. Повернулась через кілька хвилин. Простягнула складений вчетверо аркуш паперу, видертий із зошита.

– Передасте йому, – сказала. – Він як? Здоровий?

Ігор кивнув.

– А фотографії його у вас з собою немає?

– Фотографії? – здивовано перепитав Ігор. – Ні…

– А чому він саме вас попросив приїхати? – продовжувала допитуватись Олена. – Ви з ним приятелюєте? Чи він вам заплатив?

– Та ні, він живе у нас… Ми з ним… ну майже друзі…

– Чого ж він у вас живе?

– По господарству допомагає, – пояснив Ігор. – Ми з матір’ю самі не даємо ради…

– З матір’ю?! – перепитала жінка і якось дивно кивнула, ніби їй все стало зрозумілим.

Ігор, помітивши це, скривив губи, розуміючи, про що вона подумала. Але щось їй доводити бажання не мав. Навпаки, виникло бажання їй кілька питань поставити, тільки якось невчасно, напевно, це бажання з’явилося.

– Ви в Києві буваєте? – запитав Ігор.

– Я? В Києві? Ні! – вона заперечливо хитнула головою. – Що мені там робити?

– Заїхали б, – Ігор знизав плечима, – батька б провідали, в нас би погостювали, хоч ми не в самому місті живемо. Ви батька давно не бачили?

Очі Олени стали круглими. Вона на мить завмерла.

– Давно? – промовила вона повільно. – Мені здається, я його ніколи не бачила… Хоч це і неправда. Він приїздив декілька разів, коли ще мати була жива. Останній раз років п’ятнадцять тому.

– Вибачте, – Ігор опустив погляд. – Я не знав… Мені не треба було питати…

– Мені скоро на роботу… – промовила Олена вибачливим голосом.

Ігор встав з дивану, попрощався і вийшов у коридор. Там вони з хвилину мовчки дивилися одне на одного.

– Де ви ночувати будете? – раптом запитала Олена. – Я вас залишити не можу…

– Не треба, я сьогодні відразу повертаюся, – відповів Ігор.

– Невже ви лише, заради листа приїхали?

– Ну, я ще місто сьогодні подивлюся… До вечора часу досить!

– Так, місто у нас гарне, – погодилась молода жінка.

Ігор йшов вниз вулицею, впізнаючи будинки і паркани, повз які проїжджав на старенькій «Ладі» півгодини тому і відчуваючи спиною погляд цієї молодої гарної жінки, яка так дивно відреагувала на привезений Ігорем лист. Зрештою, чому дивно?! Адже вона передала Степанові відповідь. На аркуші паперу без конверту. Дійшовши до п’ятиповерхових «хрущівок», Ігор зупинився і вийняв згорнутий вчетверо аркуш. Якщо би лист був у конверті, навіть в незаклеєному, він би, напевно, не став би його читати. Але конверта не було, змісту листа Степана до дочки Ігор не знав. Можливо, її відповідь хоч трошки прояснить наміри Степана?

Хлопець розгорнув аркуш.

«Все може бути. Олена» – ось і вся її відповідь на лист!

Цілий день блукав Ігор старовинними вуличками Львова. Заходив у костели, в магазини. Не маючи чим зайнятись, навіть підстригся за тридцять гривень у маленькій перукарні. Останні дві години свого перебування в місті провів на вокзалі. Тільки там і згадав, що жодного сувеніру не купив для матері.

А зранку над Ірпенем знову світило сонце. І тільки калюжі на дорозі свідчили про нічний дощ.

Найперше Ігор передав Степанові записку від дочки.

– Як там вона? – поцікавився садівник.

– Нормально, – Ігор знизав плечима. – Вона на роботу поспішала, тому ми нормально поговорити не встигли.

– Вона сама живе?

Ігор замислився, згадуючи кімнату, коридор, пантофлі в коридорі.

– Та ніби сама, – сказав.

Степан кивнув головою. Потім прочитав записку. Ігор із подивом помітив, що коротка відповідь викликала посмішку у садівника. Світлу, майже дитячу, посмішку.

– Ну, слава Богу, – видихнув садівник, переводячи погляд на хлопця. – Виходить, вона не проти…

– Не проти чого? – перепитав Ігор.

– Не проти переїхати до мене, – пояснив Степан.

– Сюди? – Ігор сторопіло обвів поглядом цегляний сарай.

Степан розсміявся.

– Ну, ти мене іноді дивуєш! – сказав він. – Ти знай своє місце! Аванс отримав? Тепер ти – мій садівник!

– Та я ж не вмію…

– Та я пожартував щодо садівника. Не бійся! В тебе тепер інше завдання! Відпочинь з дороги. А потім з’ясуй, чи не продається де-небудь поруч дім, а краще – зразу два, і щоб були поруч. Зрозумів? Я також розпитаю. Може, вдвох і знайдемо!

Ігор кивнув. Його погляд зупинився на лівій руці Степана. Він згадав, що бачив її забинтованою, але зараз бинта не було. Степан помітив погляд Ігора і підняв ліву руку. Сам оглянув зайодовані садна.

– Іноді навіть старих друзів треба вдарити, – сказав він. – Щоби не забувались. Ось і мені довелось… Пашка-ювелір забув, що ми один одного тридцять років знаємо. Не ту ціну спочатку за наш скарб запропонував. Але потім виправився.

До обіду Ігора справді розморила втома, і він приліг. Довго не міг заснути. Думав про Степана і його дочку, про гроші, отримані від якогось Пашки-ювеліра, про те, що Степану тепер потрібні два будинки і бажано де-небудь поруч. Дивне відчуття не покидало Ігора – відчуття, неначе Степан справді був його родичем, родичем, про якого майже нічого йому, Ігореві, невідомо.

А на вулиці раптом задощило. І повітря наповнилось осінньою вологою. І монотонний неголосний шурхіт дощу по ще не опалому листю дерев, які росли за вікном, заколисав Ігора. І він нарешті заснув, згадавши ще раз гарне сумне обличчя Олени, її довгий погляд на прощання в тісному коридорчику будинку на вулиці Зеленій.

12

Степан зранку зайнявся парканом. Він перебував у доброму гуморі і, видно, вирішив поліпшити настрій Олені Андріївні або просто компенсувати свою відсутність ударною працею. Об’єкт для праці він вибрав сам.

– Паркан щось благенький став, – сказав він за сніданком. – Я вчора, коли зачиняв хвіртку, помітив, як по ньому наче хвиля побігла. Видно, кілька стовпців підгнили!

Мати кивнула, в очах – вдячність.

– Гарні у вас терези! – Степан кивнув на підвіконня. – Скільки дивлюсь, щораз про своє життя думаю…

– Це ще бабусині, – відповіла мама. Також з любов’ю глянула на мідні шальки. – Вона їх все життя із собою возила. І в евакуацію в Сибір, коли війна була. І назад. Зате прожила майже дев’яносто!

Степан подивився задумливо на маму.

– Хороша ви жінка, – сказав.

І, допивши чай, пішов на обстеження дерев’яного паркану. Походив біля нього і з двору, і з вулиці. Ігор, який залишився на кухні з другою кружкою чаю, з цікавістю спостерігав за робочим запалом садівника з вікна. Спостерігав, поки Степан не заглянув у дім.

– Три стовпці міняти потрібно, – сказав діловито. – Це гривень сто п’ятдесят буде!

Ігор здивувався.

– Що, купувати потрібно?

– Ну не красти ж! – розвів руками Степан. – Тут неподалік один чоловік будівельні матеріали з двору продає. Там стовпці також є.

Ігор, все ще дивуючись, пішов до своєї кімнати, дістав з отриманої від Степана ж пачки двохсотгривневу купюру.

– Я здачу поверну, – пообіцяв Степан.

Знову залишившись один, піддався Ігор осінньому настрою і засумував. На небі сіро, хмарно. Дощу не буде, але й сонця не передбачається. А будь-який день, хоч похмурий, хоч теплий потребує повноцінного наповнення, інакше можна цю дату з життя просто викреслити. Ігореві не хотілося нічого з життя викреслювати. Він розумів, що врешті-решт це він наповнює дні свого життя подіями або бездіяльністю. Отже й відповідає за це сам.

І пригадався йому «паралельний» Очаків і його мешканці. Ось де в нього адреналін в голову бив. Там – життя, хоч і там осінь. А тут?!

Подзвонив Коляну на мобільний. Запитав про плани на вечір.

– Шо, випити хочеться? – здогадався приятель.

– Ну не просто випити, а дещо тобі розповісти!

– Під’їжджай на шосту. Сядемо де-небудь! – охоче погодився на зустріч Колян. – Я теж оповідки маю, я тут одну справу на дві штуки баксів провернув. Не відриваючи пальців від «клави»!

Після телефонної розмови з приятелем Ігореві стало веселіше. Залишилось якось дотягнути до вечора. Хоча, навіщо чекати? Можна й раніше до Києва вирушити і прогулятись де-небудь. Київ – місто велике, в ньому час летить зі швидкістю звуку. Не встигнеш вулицею пройтися, а вже вечір!

Ігор вже виходив з подвір’я, коли його гукнув Степан:

– Може, сходимо і заберемо стовпчики? – запропонував садівник.

– Не можу, запізнююсь! На зустріч їду до Києва! – відтарабанив Ігор, котрому зовсім не хотілося допомагати Степанові ремонтувати паркан.

«Сам знайшов собі роботу, нехай сам і робить!» – подумав він, вже віддаляючись від свого двору.

Маршрутка вирушала до Києва «по мірі заповнення». Так відповів водій Ігореві на його запитання: «Коли поїдемо?» Ігор роздратовано глянув на десяток вільних місць у мікроавтобусі. Час був спокійний, якраз посередині між ранішньою тиснявою і вечірнім часом «пік». Зараз тільки пенсіонери і нероби катаються. Ігор, звісно, відносив себе до нероб. До пенсіонера йому було ще далеко. Він почав визирати з вікна маршрутки, подумки підганяючи пенсіонерів і нероб, котрі планували в цей час в місто їхати. Півгодини минуло, доки останнє місце в маршрутці було зайняте молодою жінкою з комп’ютерною сумкою, котру вона акуратно поклала собі на коліна. Водій, видно, також чекав з нетерпінням останнього пасажира, і зразу завів двигун. Маршрутка поїхала.

Остання пасажирка, яка зайняла місце попереду біля дверей, оглянулась і уважним поглядом провела по обличчях інших пасажирів. Ігореві її погляд зразу видався підозрілим.

Неначе для того, щоб підтвердити свою химерність, жінка дістала із сумки теку, видобула звідти якісь папери і пакет з дешевими кульковими ручками. Почала «одягати» ручки на кожний аркуш паперу. Потім перерахувала аркуші з ручками і знову оглянулась на інших пасажирів, не звертаючи уваги на запитальний погляд Ігора.

«Вона нас порахувала!» – подумки гмукнув Ігор, згадавши фразу зі старого мультика.

Маршрутка тим часом виїхала з Ірпеня. Дорога вирівнялась. По обидва боки від шосе замиготіли сосни.

– Панове пасажири, – сказала раптом жінка добре поставленим голосом торгового агента. – У вас зараз з’явилась можливість виграти корейський порохотяг. – Будь ласка, заповніть ці анкети, – вона показала панам, що звели на неї погляди, пачку анкет з ручками. – Це офіційне маркетингове дослідження.

І ручку потім можете залишити собі.

Вона підвелась, протягнула кожному по анкеті. Найдивніше, що всі пасажири простягнули руки, щоби отримати ці анкети. І Ігор, як і всі, автоматично взяв те, що давали, і вже перевів погляд на анкету, зовсім забувши про свої підозри щодо цієї дами.

Прізвище, ім’я, адреса, емейл, телефон, зарплата за місяць, кількість пенсіонерів у сім’ї, метраж житлової площі.

«Нічого собі! – здивувався подумки Ігор. – Може, їй ще й ключ від дому до анкети прикласти?!»

Він простягнув анкету з ручкою жінці.

– Вам щось не подобається? – з єхидною посмішкою спитала вона.

– Мені не подобається, коли мені лізуть у душу, – Ігор спробував скопіювати її посмішку.

– В анкеті про душу ні слова. І про релігію ні слова, – спокійно відповіла вона. – А також ніхто не цікавиться, скільки пляшок і якого пива ви вживаєте в день!

Ігор оглянувся на інших пасажирів. Всі, крім нього, ретельно заповняли анкети.

«Аферистка!» – остаточно вирішив про жінку Ігор, але продовжувати суперечку не став, розуміючи, що в дотепності він явно програє, а можливо, й гірше того – виявиться дурнем, котрому не буде що відповісти.

«Ось якби я був міліціонером в цивільному, – міркував Ігор, – показав би їй посвідчення і зажадав би її документи. Тоді б вона так єхидно не усміхалась!»

Але Ігор не був міліціонером, хоча якесь відчуття себе охоронцем правопорядку або просто охоронцем справедливості було присутнє. Можливо, через те, що він так сподобався собі в дзеркалі, коли одягнув стару міліцейську форму. Коли відчуваєш себе в якій-небудь формі комфортно, то починаєш цій формі відповідати внутрішньо. Саме це, певно, і трапилось.

А в Києві дув прохолодний вітерець, але більше нічим погода не відрізнялась. Сіре, хмарне небо. Діловий шум машин. Ранні сутінки. Вечірні вогні міста. Білборди на товстих стовпах, що з легким шелестом міняли одну рекламу на другу.

Зустрівшись з Коляном на Подолі, вони пройшлись по Сагайдачного і зупинились перед знайомим кафе. Але бажання зависнути в цьому місці пропало, щойно заглянули всередину – голосна музика перебила їм охоту. І вони проїхали одну зупинку на автобусі до Хрещатика, а потім пройшли по Малій Житомирській до ірландського пабу. Там, як не дивно, було спокійно і малолюдно. На псевдошкільних дощечках крейдою написаний розклад футбольних матчів, щоби привабити на перегляд фанатів футболу і пива. Однак сьогоднішня дата у розкладі була відсутня, що давало надію на приємний вечір.

– Спочатку мені треба зігрітись, – Ігор прикусив нижню губу, дивлячись на молоденьку офіціантку, яка зупинилась біля них. – П’ятдесят грамів «Хортиці» і кухоль «Чернігівського світлого»!

Колян усміхнувся.

– Костричишся! – сказав він. – Я однолюб. Мені або горілку, або пиво! – він перевів погляд на дівчину. – Кухоль «Львівського» і солених сухариків!

Дівчина пішла. Колян подивився на приятеля.

– Ну що там в тебе? Розповідай!

– Почекай, я маю спочатку розслабитись, – відмахнувся Ігор, який подумав раптом, що його розповідь може видатись Коляну маренням або фантазією. Якби він почув подібну історію від Коляна, також вважав би її маячнею.

– Ясно, – кивнув Колян. – Я взагалі-то так і думав… Тобі просто сумно там, у твоєму селі. Признайся! Ірпінь не Київ! Там і випити інтелектуально нема з ким! Тільки й розмов, що: «Ти мене поважаєш? А ти мене поважаєш?».

Ігор заперечливо хитнув головою.

Але Колян вже переключився на себе, на свої думки.

– Знаєш, сьогодні я виставляю! Ти не повіриш! Уперше за хакерство бабки отримав! Дві штуки баксів!

– Як це? – здивувався Ігор. – Що, з чийогось рахунку бабки зняв?

– Та ти що? Ні, я чесним хакерством заробив! Заліз у поштову скриньку одного крутелика і скопіював його листування з коханкою! А потім продав його жінці! Вона була в захваті!

У Ігора брови піднялись від подиву.

– У захваті? – перепитав він.

– Ну, не в захваті, а в… ну, у кожному разі, не у відчаї – це точно! Вона тепер з нього бабок витрясе. Коротше, заплатить він за свою гулянку на стороні…

Довгождана чарка горілки опустилась на стіл перед Ігорем, слідом за нею ніжна жіноча ручка поставила поруч кухоль пива. Сонячний зайчик, відштовхнувшись від прочинених скляних дверей, змусив пиво зблиснути апетитним янтарним сяйвом. Ігор випив горілку і одразу запив пивом. На язиці залишилась приємна освіжаюча гіркота. Захотілось продовжити або підсилити це смакове відчуття, і він оглянувся на барну стійку.

– Дівчино, ще п’ятдесят! – крикнув він і, впіймавши погляд офіціантки, яка звернула на нього увагу, усміхнувся.

– Старий! Ти хоч закушуй! – Колян кивнув на тарілку з сухариками.

Ігор кинув до рота два сухарики в рот, захрустів.

– Ти не повіриш, – сказав він, хитро дивлячись на приятеля.

Він згадав, як Колян тягнув час перш ніж показати йому відновлене на комп’ютері татуювання Степана. «Ну нічого, – подумав Ігор, – я тобі зараз влаштую дежавю!»

– У що не повірю?

– Та ти точно не повіриш… ні, якось потім, – награно затинаючись, заговорив Ігор. – Ти ж у казки не віриш!

– Дивлячись, які казки! Ну, говори! – Колян зробив великий ковток пива. – Не тягни!

– Пам’ятаєш, я напився в тебе на дні народження, в «Петровичі»?

– Звісно, ще й як пам’ятаю!

– Так от, насправді мене там не було! – заявив Ігор. – Я в цей час був у Очакові… В 1957 році.

Колян подивився на дві пусті чарки.

– Мало ж тобі потрібно! – усміхнувся він.

Ігор важко зітхнув.

– Ти пам’ятаєш, як я був одягнений? – спитав він Коляна.

Колян задумався.

– Я ж також був напідпитку… Це ж був мій день народження! Мав право!

– Ага, – кивнув Ігор. – А я одягнув стару ментовську форму, накинув куртку і поїхав до тебе… Точніше – пішов до автостанції, а вийшов до Очаківського винзаводу…

І Ігор почав розповідати приятелю про свою першу подорож у минуле. Колян слухав уважно, але недовірлива усмішка не сходила з його обличчя. Тільки коли Ігор розповів, як вони з Іваном, з винним злодієм, стежили за будинком Фіми Чагіна, щось змінилось у погляді Коляна. Неначе він згадав те татуювання.

– Ну що, віриш? – запитав Ігор, помітивши зміни в обличчі друга.

– Звичайно, ні, – відповів Колян. – Але класно розповідаєш! Ти не пробував записувати свої фантазії?

– Ну тебе на хер! – засмутившись, видихнув, хоч і незлобливо, Ігор. Знову обернувся до барної стійки. – Ще п’ятдесят і кухоль «Чернігівського».

– А мені «Львівського!» – додав Колян, скориставшись тим, що офіціантка якраз дивилась в їхній бік.

– Все, тоді мовчу! – заявив Ігор.

– Навіщо мовчати?! – Колян знизав плечима. – Мовчки пити – здоров’ю шкодити! Я ось зараз думаю: а чи не закрутити мені з жінкою цього бізнесмена, якого я хакернув?! Вона ж тепер на чоловіка ображена! Може, захоче йому помститися? Наприклад, зі мною?! Чим я поганий, га?

– Ну, був би я тьолкою, я би спробував тебе оцінити…

– Краще не треба, – зареготав Колян. – Тут є в кого спитати! – додав він, озираючись на офіціантку, що проходила повз них.