Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

30

Ігора розбудив голосний кашель. Він розплющив очі, простиг руку до настільної лампи на тумбочці.

Тьмяне світло не вдарило в очі. Тільки передсвітанкова сірість відсунулася за вікно. Ігор лежав у своїй кімнаті. В кутку на матраці спав Колян. Він вже перестав кашляти, але лежав неспокійно, похрипуючи майже при кожному вдиху. Біля подушки на підлозі стояла склянка з маминою настоянкою. Трохи далі, під стіною, – дві пусті пляшки і одна почата.

Ігор сів на ліжку. В голові шуміло, але щойно погляд Ігора зупинився на Коляні, шум відступив. На його місце прийшли сумні думки і виразна жалість. Ігор жалів Коляна, проте не надто. Колян заслуговував на більшу жалість, більше співчуття. Його хакерський талант вдарив бумерангом, залишивши на пам’ять «зечемете» і реальну загрозу життю. Йому доводилося тепер готуватися до переходу в іншу реальність, яка була не набагато гуманніша від цієї. Вона була просто іншою. І все в ній було іншим, в тому числі інші загрози і небезпека. І водночас Ігор відчував легку заздрість. Дуже легку, проте вона заслуговувала на увагу того, хто заздрить. Якщо намальована Ігорем картинка щасливого майбутнього Коляна і Вальки перетвориться у весільну фотографію, і на весілля, як фотографа, вони запросять Івана Самохіна, то їх щастя може виявитися набагато солодшим, ніж не до кінця вимріяне і поки існуюче лише в уяві щастя самого Ігора. Річ у тому, що уявляти щастя Коляна і Вальки було набагато легше, і в реальність такого щастя вірилося легко. На тему власного щастя Ігор ще так детально не фантазував. Може, час починати?

Він зробив зусилля, відсунув на край уяви прозорий віртуальний портрет Вальки з її веселими зухвалими очима і наблизив маленький знімок Олени. Олена на карточці була тихою і не хотіла суперничати з меткою торговкою рибою. Олена була із «садівників»: працелюбних, тихих і скромних. Валька була «лісником». Це і допомогло Ігореві урівноважити в своїй свідомості обидва світи. І тому легко і невимушено він дав назви цим світам – «Світ лісників» і «Світ садівників». Раптом зникли заздрощі до Коляна, як і жалість до нього. Він також «лісник», у «світі лісників» йому буде не гірше, ніж тут!

Колян, ніби відчувши, що про нього думають, перевернувся на бік, обличчям до Ігора. Він підвів голову, простягнув руку до склянки, підніс її до рота. Випив і, коли ставив склянку на місце, помітив Ігора і світло від настільної лампи.

– Ти вже повернувся? – хрипко запитав він.

– Вже, – кивнув Ігор.

– Коли?

– Сьогодні увечері.

Уранці, поснідавши на підлозі з Коляном гречаною кашею з сосисками, Ігор пішов знову допомагати Степану. Степан був у гарному настрої. Працюючи, наспівував собі під ніс мелодії, подібні на марші. Олена нагодувала їх смачним обідом, і вони знову піднялися на другий поверх новобудови.

– А що тут буде? – запитав Ігор, вказуючи на кімнати другого поверху, які вони вже повністю звільнили від сміття і залишків будматеріалів.

До кімнати якраз увійшла Олена з відром і ганчіркою. Почала мити новенький, але затоптаний і вкритий будівельним порохом паркет.

– Спальні, – відповів Степан. – Внизу буде кафе, а вгорі – господарі.

– Чотири спальні? – не стримав подиву Ігор. – І ще в старому домі…

– Старий будинок – для старого господаря, тобто для мене, – посміхнувся Степан. – А новий – для молодої господині та її родини. До речі, я маю до тебе серйозну пропозицію…

Ігор завмер. Уважно подивився в очі садівнику. Згадав, як ледь не заробив від матері ляпаса за те, що не розрізняє пропозиції різного роду. Цю пропозицію Степан назвав «серйозною».

– Ви пропонуєте мені посаду заступника директора кафе? – запитав Ігор не без іронії в голосі, зберігаючи при цьому абсолютно серйозний вираз обличчя.

– Ні, – спокійно відповів Степан, – помічника кухаря.

– Кому ж я там буду допомагати? – Ігор єхидно скривив уста, уявивши сусідку Ольгу, яка стоїть біля плити, а поруч – він сам в кухарському ковпаку.

– Олені, моїй доньці. Вона буде кухарем.

– Що, на трудову книжку візьмете? – настрій Ігора раптово змінився.

– Візьму, все по-чесному!

– І що там напишете? Помічник кухаря?

– А що ти хочеш? Можу написати «кухонний менеджер», – усміхнувся Степан.

– Ні, краще «садівник», – Ігор посміхнувся у відповідь.

– Кухонний садівник?!

– Ні, без кухонний, просто «садівник», – промовив Ігор абсолютно серйозно.

– Домовились! – Степан багатозначно кивнув, стиснувши губи.

Олена вийшла із спальні. За її спиною блищав вимитий паркет. Ігор та її батько міцно тиснули руки один одному.

– Чого це ви? – здивувалася Олена.

– Договір скріпили, – відповів Степан. – Залишилося тільки його підписати.

– До речі, а як кафе буде називатися? – поцікавився раптом Ігор.

– Кафе «Очаків», – просто відповів Степан.

– То що, за трудовою я буду «садівником з Очакова»?! – на обличчі Ігора заграла радісна посмішка.

– Виходить, так.

– Чудово! В мене, до речі, є фотознімки старого Очакова, великі… Можна буде на стіни повісити?

– Чому ні? Рецепти ж у нас будуть також «очаківські», з батьківського рукопису. Тільки корисна і здорова їжа!

Ігор замислився, уявив собі фотографії на стінах кафе, а на знімках – Валька, Іванко, Олександра Маринівна, батько Степана Йосип, та й сам він, Ігор. Ось буде цікаво, якщо Степан їх коли-небудь роздивиться і впізнає там Ігора! Впізнає і запитає: а що ж він робить у старому Очакові? Ось тоді Ігор і розповість йому все, розповість про всіх, кого знає на знімках. І про Йосипа також.

– Тобі мати говорила, що я їй освідчився? – несподівано запитав Степан.

– Говорила, – сказав Ігор.

– Ти не проти?

Ігор хитнув головою, мовляв, не проти.

– Мама до мене сюди перейде, – продовжував Степан, – а будинок тобі залишиться.

– Будинок з терезами? – задумливо сказав Ігор.

– Ні, – сказав Степан, – терези мама з собою забере. Та й навіщо вони тобі?

– Це я так, – махнув рукою Ігор.

Дорогою додому він купив пляшку коньяку.

– Твій друг довго буде на підлозі сидіти? – пошепки запитала мати, визирнувши в коридор.

– Недовго, – відповів син. – Сьогодні ввечері він піде.

– Я котлет і картоплі насмажила, – сказала Олена Андріївна, кивнувши на кухонні двері.

– Спасибі. Знаєш, ма, мені Степан також пропозицію зробив. Серйозну, – на обличчі хлопця з’явилася хитра усмішка.

– Що ж він тобі запропонував? – очі матері загорілися цікавістю.

– Буду помічником кухаря.

Новина захвату не викликала.

– А кухар хто? – запитала мати вже без особливого інтересу.

– Олена.

На обличчі Олени Андріївни з’явився подив, що змінився легкою задумою.

– А що? – запитала сама у себе. – Може, навчишся! Фах добрий, та й ситний…

Останню трапезу вони з Коляном розпочали о пів на десяту. Мати дивилася по телевізору чергову серію «Обручки». За вікнами панував морок. У Коляна в руці тремтіла виделка, але їв він жадібно, ніби наїдався наперед. Пив також жадібно.

– І чому я тобі вірю… – бурмотів Колян, простягаючи пусту чарку, щоб Ігор знову наповнив її коньяком. – Раніше в ці казки не вірив, а тепер вірю…

– Раніше в тебе не було «зечемете», ти був твердоголовим, як і більшість наших громадян. А тепер ти серед меншості, як і я…

– А хіба в тебе «зечемете» також була? – Колян зазирнув в очі приятеля з підозрою.

– Ще в дитинстві. Батько не додивився, і я поліз на карусель, що крутилася… Знаєш, я тобі грошей з собою дам. Багато. Дві пачки із запискою. Передаси Валі. Пам’ятаєш, я тобі її на знімках показував?

– Хо! – вигукнув Колян багатозначно. – Таких не забувають!

Ігор ледь помітно усміхнувся.

– Тільки грошима не розкидайся, там цього не оцінять…

Колян слухняно кивнув.

Близько одинадцятої Ігор допоміг Коляну одягнути міліцейську форму. Чоботи приятель натягнув сам. Його обличчя виражало дискомфорт.

– Малуваті, – промимрив він, скривившись.

– Спробуй пройтися кімнатою!

– Світло спочатку загаси, – попросив Колян.

У темряві Колян кілька разів пройшов кімнату по діагоналі, поприсідав.

– Дивно, – сказав нарешті, – щойно тиснули, а тепер не тиснуть… Як це?

– Ця форма, та й чоботи, – це минуле. А минуле змінює свій розмір залежно від того, хто його на себе приміряє…

– Ну, ти й сказанув, – Колян покрутивши головою, взяв з рук Ігора ремінь з кобурою. Відкрив кобуру, подивився на пістолет.

– Шкода, що не стріляє, – зауважив.

– Там стріляє, – Ігор переконливо кивнув. Почекав, поки Колян затягне на поясі ремінь. Простяг йому темну сумку, в яку переклав з білої торбинки пачки грошей і записку для Валі.

«А раптом Колян прочитає записку? – занепокоївся подумки Ігор. – Хоча… там немає нічого особливого, тільки прохання пожаліти його по-справжньому…»

– На ось, ще й це візьми! – Ігор передав другу золотий годинник.

– Дорогий подарунок, – прошепотів Колян.

– Будемо вважати, що обмінялися. Ти мені – ноутбук, я тобі – годинник. Він, до речі, тут стоїть, але там ітиме і точний час показуватиме.

На вулицю вийшли близько опівночі. Колян у старій міліцейській формі з темною шматяною сумкою в руці, а Ігор у спортивному костюмі та шкіряній куртці.

– Сміливіше! – спробував додати бадьорості своєму приятелю, обличчя якого виражало що завгодно, окрім бадьорості й упевненості.

Обабіч вулиці тягнулися будинки. Вікна в них не світилися. Ігор розглядав їх, ніби вперше побачив. Може, й справді вперше? Раніше він завжди дивився лише вперед, чатуючи на вогник перед ворітьми винзаводу, а будинки і паркани помічав лише бічним пасивним зором. Тепер ним оволоділа дивовижна свобода – він міг дивитися куди завгодно. А от Колян йшов, дивлячись перед собою, неначе загіпнотизований.

У якийсь момент Ігор помітив, що темрява погустішала і будинки пропали.

Він різко зупинився.

– Я далі не піду, – сказав приятелю. – Ти підеш сам!

Колян також зупинився, тільки трохи попереду.

– Я тепер сам? – перепитав він.

– Ну, не зовсім. Тебе скоро зустріне Іван Самохін. Передай йому від мене вітання. Так, і найголовніше: форму ніколи не знімай, це тепер твоя друга шкіра. Без неї пропадеш!

Не промовивши жодного слова, Колян рушив уперед, і за кілька хвилин темрява проковтнула його.

Ігор стояв, вслухався, вдивлявся. Потім обернувся і швидким кроком пішов назад. Йшлося йому швидко і зручно, і дивовижно легко. На ногах були невагомі китайські кросівки.

«Цікаво, китайці вміють і кирзові чоботи такими легкими робити?» – подумалося йому.

Обабіч знову з’явилися будинки. Світло в їхніх вікнах, як і раніше, не світилося.

***

Колян вийшов до освітленого майданчика перед зеленими воротами Очаківського винзаводу. Нерішуче зупинився. Озирнувся.

Ворота з рипом відчинилися, Колян позадкував у темряву. З воріт з шумом виїхала старенька вантажівка, розвернулася, виїхала на дорогу, яку можна було роздивитися тільки при світлі фар, і стала віддалятися від Коляна.

Ворота зачинилися. Кілька хвилин було тихо, та потім слух настороженого Коляна знову різонув скрип воріт. Тільки цього разу він був коротший. Вийшов хлопець з важкою ношею на плечі. Ворота зачинилися, хлопець опустив дивний, вочевидь важкий мішок під ноги, і він заворушився, ніби в ньому лежало живе порося.

Колян придивився до хлопця, до його мішка.

– Ти Іван? – гукнув з темряви.

– Так, – відповів хлопець.

Колян підійшов.

– Тобі привіт від Ігора! – сказав.

– Спасибі.

Колян важко зітхнув. Треба було щось говорити, щоб полегшити знайомство.

– Важкий? – спитав Колян, показуючи на мішок.

Іванко кивнув головою.

– Давай допоможу, – Колян нахилився над мішком.

Іванко охоче допоміг Коляну завдати міх з вином на праве плече, і вони рушили темною, невидимою дорогою, слідом за вантажівкою.

– Маю записку для Валі, – неголосно сказав Колян. – Ти мене до неї відведеш?

– Завтра вранці, – пообіцяв Іванко Самохін. – Їй зараз важко, але чоловіків у формі вона любить. А зараз до нас підемо. Мама обіцяла бичків насмажити. Поки що у нас заночуєте. Вина вип’ємо для міцнішого сну!

– Якого вина? – здивувався Колян.

– Та цього, – Іванко поплескав долонею по мішку, і міх захитався на Коляновому плечі. – Білого, кислого… Ваш друг його полюбляє! Його можна й не закусувати. Після нього такі сни бувають, шо ліпші від будь-якого кіно!