Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

4

Про від’їзд до Очакова Ігор повідомив матері за три дні, в п’ятницю.

Олена Андріївна, чи просто так, чи тому, що в господарстві був лад, була в доброму гуморі. Почувши про від’їзд сина зі Степаном в Очаків, вона лише трохи здивувалась:

– Що вам там робити восени? Море вже холодне!

– У Степана в Очакові родичі жили, – відповів Ігор. – Хоче їх дім віднайти. Може, ще хтось живий залишився!

– А поїзд коли? – запитала мати.

– Завтра, о сьомій вечора.

– Тоді скажи Степану, що ми сьогодні вдома повечеряємо. Я курку купила.

На вечерю Степан прийшов чисто поголений і в наваксованих черевиках. Вигляд у нього, попри непрасовані штани і бахматий чорний светр, був майже урочистий.

Олена Андріївна розправила жовту скатертину на круглому столі, поставила тарілки і склянки. Дістала із шафки пляшку горілки і карафку домашнього вина, яке подарувала сусідка. Потім принесла з кухні глибоку глиняну миску із запеченою куркою та дрібною тушкованою картоплею.

Курку розрізала сама і розклала по тарілках.

– Пригощайтесь, – кивнула Степанові на горілку.

– Дякую, я непитущий, – неголосно вимовив він.

– Може, вина? – вона поглянула на нього доброзичливо.

– Мені взагалі ліпше без алкоголю, – ледь голосніше сказав Степан. – Я, як то кажуть, свою діжку давно випив. Для мене тепер важливіша гармонія тіла і духа…

Ігор здивовано хитнув головою: бач, як висловлюється! Наче знайомий баптист, який живе через три будинки від них.

Олена Андріївна принесла літровий слоїк з минулорічним вишневим компотом.

– Прошу, тільки самі собі налийте, – попросила вона Степана. Степан спокійно налив собі, потім повернувся до Ігора. Ігор підставив свою склянку. А його мама вирішила потішити себе домашнім винцем.

Побажавши всім смачного, вона взялася до їжі, краєчком ока позираючи, чи з апетитом вечеряють чоловіки.

– Ви надовго їдете? – запитала вона по паузі.

– На кілька днів, – Ігор стенув плечима. – Ми тобі зателефонуємо.

Її погляд спинився на Степанові, який раптом занервував, провів долонею по свіжопоголеному обличчі.

– Я потім відпрацюю, ви не думайте, – сказав він, – а якщо я затримаюся…

– Та що ви, – махнула рукою Олена Андріївна, – я не про те. Сумно буде самій у хаті…

Наступного дня після обіду Степан з Ігорем їхали в маршрутці до Києва. Біля ніг садівника лежав напівпорожній наплічник. Ігор тримав на колінах сумку із светром і пакунком з їжею, яку Олена Андріївна дала їм у дорогу. В мікроавтобусі голосно співало радіо «Шансон».

Ігор скоса зиркнув на Степана, що сидів біля вікна.

– А де ми там заночуємо? – запитав його.

Садівник здригнувся.

– Влаштуємося. Нічліг – не проблема. Головне – доїхати.

Випивши в привокзальному буфеті по склянці чаю, вони ще години дві сиділи на твердій лавці залу очікування.

Нарешті оголосили посадку. Степан закинув на плече наплічник і озирнувся на Ігора.

До свого купе вони увійшли першими.

«От якби так удвох і їхати», – подумав Ігор, запихаючи сумку під столик.

На жаль, надії Ігора були марними. Хвилини за три в їхнє купе ввалилися двоє чоловіків, що їхали у відрядження, обом років по сорок. Попросивши Ігора встати, запхали під нижню полицю дві однакових валізи. А чималий пакунок з пляшками залишили на підлозі.

– А ви, мужики, до Миколаєва? – запитав один.

Степан кивнув.

– Отже, сумувати не будемо! – пообіцяли попутники. – Пивка у нас на всіх вистачить, а як ні, то у провідників, напевно, щось міцніше знайдеться. Я їх всіх по іменах знаю.

Ігор помітив, що Степан насупився і відвернувся до вікна.

Попутники швидко витягнули з пакунка п’ять пляшок пива, півлітровку «Немирова», палку ковбаси і кульок з квашеними огірками. В купе відразу запахло забігайлівкою.

– Слухай, піди до провідника за склянками, – звернувся до Ігора другий чоловік.

– Він зараз квитки перевіряє.

Чоловік хитро прискалив око.

– Не бійся, він на вулиці стоїть. Квитки буде перевіряти, коли поїзд рушить!

Ігор неохоче пішов до службового купе.

Двері були відчинені, всередині нікого не було.

Ігор взяв з полиці чотири склянки.

– Ну ось, а говорив – він квитки перевіряє! – зраділи попутники.

Ігорю раптом здалося, що ці двоє пасажирів – брати, так вони були схожі своєю непримітністю, відсутністю виразних рис у обличчях. Обидва з вусами, мають очі, вуха, ніс і рот. І все! І кожна деталь обличчя позбавлена чогось особливого, ніби їх спеціально прооперували, прибравши все, на чому можна зупинити погляд. А може, це результат хронічних відряджень з короткими п’яними снами?

Один попутник вже розливав пиво по склянках. Його рухи були чіткими, автоматичними. На обличчі – застиглий запал.

– Я не питиму, – холодно сказав, підвівши голову, Степан.

– Що, хвороба? – запитав той, що розливав.

– Гірше.

– Проти волі п’яним не будеш, – махнув рукою чолов’яга і подивився на Ігора. – А ти?

– Мені трошки, – сказав Ігор, – нам зранку працювати…

– А нам танцювати!!! – зареготав той. – Ми також не у відпустку їдемо. Два дні підводної зварки, потім по півлітра на брата, щоб зігрітися, і назад!

«Підводна зварка» викликала у Ігора повагу.

Сусід по купе простягнув Ігореві руку.

– Ваня, – назвався він. – А це – Женя, – перевів погляд на напарника.

– Я вийду покурити, – Степан вийшов з купе.

Поїзд рушив. Женя змішав собі і напарнику пива з горілкою. Поглядом запропонував Ігору такий самий коктейль, але Ігор відмовився.

У купе на хвилинку зайшов провідник. Зібрав квитки. З тими, що їхали у відрядження, привітався, наче з добре знайомими.

– Тільки не співайте вночі, – попросив їх подружньому, залишаючи купе.

Ігор випив склянку пива і пішов шукати Степана. Той стояв у тамбурі.

– Випили б хоч краплинку із ввічливості, – сказав Ігор.

– Якщо я вип’ю, то весь вагон не спатиме, – усміхнувся Степан. – А для радості мені й чаю вистачить!

– А якщо в Очакові ваших родичів знайдемо? До них жити переїдете? Чи в нас залишитесь? – запитав Ігор і почувся ніяково – так недоладно пролунало запитання.

– Хто його знає?! – здвигнув плечима Степан. – Якщо знайду… Та що їм до мене? Адже я – людина без грошей і прописки. Ні допомоги, ні дружби – нічого не прошу. Навчився своїм розумом жити. Познайомлюсь, та й усе… Знатиму, що не самі ми з дочкою на цьому світі. Хоч навряд чи залишився хтось з рідні… Родичів можна і без татуювання знайти. Там щось інше.

Коли вони повернулись з тамбура в купе, всі пляшки були порожні, а попутники, на їх подив, вже лежали на верхніх полицях.

– Там огірки залишились, пригощайтесь, – сказав один з них.

***

На площі перед Миколаївським вокзалом стояли мікроавтобуси із табличками на лобовому склі – назвами кінцевих пунктів маршруту. Ігор відразу зауважив бусик з назвою «Очаків-коса».

– Коли рушаєте? – запитав водія Ігор.

– Коли наповнимося, тоді й поїдемо, – відповів той, лузаючи насіння:

Над Очаковим яскраво сяяло сонце, освітлюючи кілька сірих «хрущовок» довкола двоповерхового автовокзального акваріума, три кіоски і кількох бабусь, які просто на асфальті торгували яблуками.

Степан, роззирнувшись, відразу попрямував до цих бабусь. Ігор поквапився за ним.

– Як ваші симиренки? – запитав Степан у однієї бабці.

– Дві гривні кіло, – відповіла вона. – Будете брати, віддам за півтори…

– А ви не підкажете, де б нам подешевше куток винайняти на кілька днів? – Степан змінив тему, що аж ніяк не здивувало бабусю.

– Чого ж ви так пізно приїхали? – вона із співчуттям розвела руками. – У морі зараз лише п’яні та діти купаються…

– А ми моржі, – посміхнувся садівник. – Ми не купатися, ми місто подивитися приїхали.

– Що ж у нас дивитися?! – сама себе запитала старенька. – Хоча чого ж? Церква є, музей з картинками десь у центрі… Кажуть, цікавий…

– Підемо, обов’язково і в музей підемо, – кивнув Степан. – Але спочатку нам би куток знайти!

Бабуся оглянула обох проникливим поглядом з ніг до голови.

– Є в мене кімнатка… Але менше, ніж за десять гривень на добу, я її не здам. Це без харчів, звичайно…

– Добре, торгуватись не будемо, – промовив садівник, начебто неохоче погоджуючись.

– Машо, ти мої попродаєш? – обернулася вона до бабусі поряд. – Я зараз повернусь!

Та кивнула.

Автовокзал і кілька «хрущовок» залишились позаду. Бабуся вела приїжджих повз приватні будинки.

– А ви звідки будете? – запитала по дорозі.

– Зі столиці, – відповів Степан.

Невдовзі зайшли на подвір’я старого цегляного будинку. Ігор відразу попрямував до ґанку.

– Гей, хлопче, не туди! – крикнула господиня, що затрималась біля хвіртки.

І повела їх за будинок, де гості побачили ще дві цегляні прибудови.

В одну з них вона й впустила чоловіків, знявши з дверцят навісний замок і разом з ключем передаючи його Степану. Всередині стояли два залізних ліжка, акуратно застелені. Біля маленького віконця – столик і два стільці, а під стіною така сама стара дерев’яна етажерка, що у Ігора в цегляному сараї.

– Ось, розташовуйтесь, – сказала вона. – А я піду далі торгувати.

Виходячи, озирнулась.

– Може, наперед заплатите?

Ігор простягнув їй двадцять гривень.

– Якщо довше пробудемо, доплатимо!

Степан викурив сигарету, і вони з Ігорем пішли на прогулянку містом. Вулиця, якою вони йшли, здалася Ігору безкінечною.

– Я думав, що Очаків не більший від Ірпеня, – зауважив він.

– Більше чи не більше, а в таких містечках всі один одного знають, це головне! – твердо промовив Степан. – Це головне, і не надто приємне. Вони відразу бачать, хто чужий!

Бабусю-господиню звали Анастасія Іванівна. Увечері вона постукала в їх віконце і покликала вечеряти.

У будинку Анастасії Іванівни пахло старим одягом. Ігору цей запах нагадував дитинство – у його бабусі в селі була скриня з сукнями, пальтами і хустками. Ігор інколи зазирав всередину, і звідти бив у ніс цей дивний млосний запах, який, однак, не був нестерпним, та навіть дуже неприємним. Мав у собі щось солодкаве, щось від осіннього прілого листя.

Бабуся пригощала гостей тушкованою капустою з грибами. Ніякого алкоголю на стіл не поставила, натомість відразу налила гостям чаю з великого фаянсового чайника.

– Ви тут давно живете? – спитав її Степан.

– Я очаківська, народилась тут, – відповіла господиня.

Очі Степана загорілися. Він швидко подивився на Ігора, а потім знову на Анастасію Іванівну.

– А ви випадково про Юхима Чагіна нічого не чули? – запитав сухим чітким голосом.

– Про Фіму?! – здивувалася вона. – Чого ж не чула? Фіму колись тут кожний другий знав!

На її обличчі з’явилася задумлива посмішка.

– Фіма вродливий був, моторний. Жінкам дуже подобався. Шкода, що його вбили…

– Як вбили? Коли? – вирвалося в Ігора.

Господиня задумалася.

– Напевно, за Хрущова… Точно! Відразу після того, як Хрущов Гагаріна в космос запустив. Чи раніше? Після супутника, якого також Хрущов в космос… Пам’ятаю, на похоронах всі лише про космос і гомоніли.

– А будинок, де він жив? – обережно запитав Степан. – Будинок цей ще стоїть?

– Стоїть, стоїть, – закивала господиня. – Куди ж він подінеться?!

Степан багатозначно подивився на Ігора.

В його погляді блиснув азарт, губи розтягнулися в ледь помітній посмішці.

5

Ігор цієї ночі спав погано. Панцирна сітка під матрацом скрипіла щоразу, коли він перевертався з боку на бік, і своїм скрипом будила його.

Добре хоч те, що це не будило Степана, який похропував на сусідньому ліжку.

Врешті-решт Ігор влігся на спину і лежав з розплющеними очима. Дивився в низеньку стелю, що ледь біліла у темряві. Дивився і згадував минулий вечір і вечерю в господині. Згадував, як вона посміхалася якоюсь майже дитячою посмішкою, розповідаючи про Фіму Чагіна, і ця посмішка виглядала дивною на її змарнілому обличчі! В кінці розмови вона навіть проговорилася, що й сама була в Фіму закохана, зрештою, як і більшість дівчат Очакова. Фіма Чагін був худим, довгим, з гострим борлаком на шиї. Ніс був також гострий. З’явився він в Очакові несподівано – його бабуся, що жила у великому будинку, раптом захворіла. Це було після війни. І батьки відправили його з Каховки до неї, щоб будинок після її смерті чужим не дістався. Бабуся одужала і прожила, за словами господині, ще років десять разом з онуком, дружно й весело. Він, коли приїхав, спочатку з усіма очаківськими забіяками побився, показав свій гонор. Так Фіма здобув авторитет, його почали вважати своїм, «очаківським». Ходив на рибалку, лазив з іншими пацанами в порт, щоби щось потягнути, знімав з немісцевих рибальських човнів якорі і перепродував їх на ринку. Деколи його ловили, але він завжди втікав. Аж поки його за якусь дрібницю не посадив дільничний на два роки. З тюрми Фіма вийшов іншим – подорослішав, став мовчазним. І бігати перестав, а ходив повільно, повагом. І люди до нього приїжджали різні: і з Таганрога, і з Одеси, і з Ростова. Інколи жили в його будинку по кілька тижнів, а потім щезали, і на їх місце приїжджали інші. І всі, як один, худі й сухорляві. І грошенята мав. І дільничний з ним вітався і ні про що більше не питав. І так тривало років п’ять-шість, а може, й довше, поки його не знайшли зарізаним у власному будинку.

Ігор пригадав, як блимнув вогник в очах бабусі, коли вона розповідала про вбивство Фіми. Лежав Фіма, говорила вона, посеред вітальні на спині. З грудей ніж стирчав, а поряд грубезна пачка грошей, перев’язана мотузочком, лежала. І записка: «На пишний похорон».

Бабуся пообіцяла наступного ранку цей будинок показати.

Повернувшись в кімнату після вечері, Степан не зронив ні слова, роздягнувся, ліг і відразу захропів. А ось йому, Ігору, із сном цієї ночі не пощастило. І довелося під Степанове хропіння думати і згадувати минулий день і минулий вечір. Під ранок він все ж таки задрімав. Спав недовго, тому що незабаром ніби в саме вухо раптом закричали птахи, і очі самі собою розплющились, наче від переляку.

Виявилось, Степан відчинив віконце прибудови, за яким під сонцем, що сходило, прогрівався дзвінкий осінній ранок.

Кивнувши замість «добридень», Степан вийшов на подвір’я в самих трусах. На подвір’ї дзвякнуло відро, полилася вода з колонки, потім голосно запирхав садівник і невдовзі прибіг назад мокрий по пояс.

Поголившись, Степан знов вийшов надвір та швидко повернувся з двома великими яблуками. Одне кинув Ігору.

– Тримай сніданок! – сказав і смачно з хрускотом відкусив від свого яблука.

Хвилин через п’ятнадцять їх покликав з двору знайомий голос бабусі. Ні паспортами, ні їх іменами вона вчора не поцікавилася. Тому, постукавши у віконце, просто сказала: «Гей, шановні!». «Шановні» вийшли. Степан повісив на двері прибудови замок, замкнув його і двічі перевірив.

– Це на вулиці Кости Хетагурова, – говорила Анастасія Іванівна по дорозі. – Тут недалеко. Там зараз якась контора. Пенсійний фонд абощо.

Вони пройшли повз маленький магазинчик і повернули наліво. Спереду з’явилися двоповерхові цегляні будинки. Далі був пустир із згорілою дерев’яною хатою, а за пустирем, за невисокою залізною огорожею, стояла непоказна одноповерхова будівля з високим цоколем. Подвійні дерев’яні двері коричневого кольору підкреслювали непривітність державного закладу. По обидві боки від дверей висіли таблички: «Організація ветеранів праці м. Очакова» і «Громадська приймальня депутата Миколаївської облради Волочкова А. Г.».

– Ось він, – бабуся зупинилася. – Не змінився зовсім! – В її голосі прозвучали сльозливі нотки. – Там раніше, при Фімі, було чотири великих кімнати з пічками, а тепер, напевно, кімнат десять! Я якось туди заходила, до ветеранів. Гадала, допоможуть надбавку до пенсії отримати. – Вона сумно махнула рукою. – А років, напевно, з п’ять тому я тут Єгорова ще живого бачила, дільничного, який Фіму засадив! Тепер, мабуть, вже помер…

Степан зосереджено подивився на Анастасію Іванівну.

– Дільничні зазвичай довго живуть, – проговорив він задумливо. – Може, перевірити варто… Ви його адресу знаєте?

– Адреси точної не знаю, а будинок пам’ятаю. Це туди, – вона махнула рукою вздовж вулиці. – До моря. Огорожа в нього раніше червона була…

– Може, давайте до нього сходимо? – запропонував Степан. – Нам треба з ним поговорити, якщо він живий.

Хвилин п’ять ще мусили умовляти Анастасію Іванівну, перш ніж вона погодилась і повела їх до будинку Єгорова.

Двері в маленький потинькований будиночок за червоною огорожею відкрила веснянкувата шестилітня дівчинка.

– Дідусь вдома? – запитала її бабуся.

– Діду! – гукнула дівчинка і озирнулася назад. – Тут до тебе!

У коридор виглянув невисокий сухорлявий дідусь в синьому шерстяному спортивному костюмі з емблемою «Динамо». Спочатку він трохи налякано витріщався на двох чоловіків на порозі, і тільки потім помітив поряд з ними низеньку, зігнуту під тягарем років Анастасію Іванівну. Вираз його обличчя пом’якшав.

– Насте, це ти? – спитав він, не зводячи очей з бабусі.

– Ось, ублагали мене до тебе відвести пожильці мої, – кивнула вона на Степана та Ігора. – Зайти можна?

Старий кивнув.

Провів їх до кімнати, по дорозі намагаючись зловити літаючу в коридорі міль. Посадовив за стіл, накритий плюшевою скатертиною.

– Ви в якій справі? – запитав, всівшись навпроти них.

– Річ у тому, – почав пояснювати Степан, – що Фіма Чагін був чи то моїм родичем, чи то другом батька… Я хотів це з’ясувати… Тому й приїхав до Очакова.

– А я до чого? – здивувався старий.

– Ну, ви ж його у в’язницю засадили, отже щось про нього знали! – сказав Степан. – Наприклад, з ким він дружив? Дружив же він з ким-небудь тут?!

– Дружив?! – перепитав старий. – Може, й дружив. Не знаю. А займався він… як би це пояснити? Він усім займався! Крадене перепродував, гостей підозрілих приймав. Його будинок був чимось на копил «пошти до запитання». Залишали йому на зберігання різне на рік, на два… За це, зрозуміло, платили. В міліцію на нього доносили, з обшуками до нього приходили, але ніколи нічого не знайшли. Так і жив собі, поки не вбили. Може, чаю вип’єте?

Анастасія Іванівна стрепенулася і радо за всіх кивнула. Степан намагався під час чаювання ще щось взнати, але старий більше нічого нового не розповів.

– Видно, мій батько у нього бував, – розмірковував увечері Степан, коли вони вже сиділи на ліжках в своїй кімнатці. – Жив у нього і, напевно, залишав щось на зберігання… Отже, все-таки був злодієм…

Наступного дня вони вдвох пішли на ринок, де Степан купив ломик-цвяходер і два ліхтарики. Платив Ігор. Платив неохоче: надто вже специфічні закупи вони робили.

Передчуття його справдилося. Того ж вечора, захопивши цвяходер і ліхтарик, повів його садівник на вулицю.

– Погуляємо на початку, придивимось, – говорив він пошепки по дорозі. – А потім заглянемо туди, в будинок Чагіна. Бо навіщо ж приїхали?

Темне південне небо висіло над головами, в носі лоскотало від морського повітря, десь голосно грало радіо: передавали турецькі пісні турецькою мовою. Кілька разів пройшовши повз будинок Чагіна, вони нарешті шмигнули у двір і сховались за деревом біля порогу.

– За це ж і посадити можуть! – злякався Ігор, розуміючи, що буде далі.

– За що? За те, що я хочу розібратися в своєму дитинстві? Ми ж ніяких сейфів звідси виносити не будемо! – спробував заспокоїти його Степан.

Хвилин двадцять вони дослухалися до тиші. За цей час вулицею проїхала лише одна автівка. Місто засинало рано.

Степан вправно зірвав цвяходером навісний замок, підважив ним двері, і вони відчинилися.

Степан швидко увійшов всередину. Ігор – за ним. Зачинили за собою двері й відразу опинилися у цілковитій пітьмі.

Степан увімкнув ліхтарик, Ігор теж.

– Міліція не дурна, – прошепотів Степан. – Якщо вони сюди з обшуком приходили, то точно і під підлогою шукали, і на горищі. У пічках, мабуть, також копирсалися… Тільки пічок тепер, певно, і нема.

Промінь ліхтарика стрибав по стінах, чавунних батареях, помальованих у білий колір. Степан підійшов до дверей з табличкою «Громадська приймальня». Ігор навіть не помітив, як двері відчинилися, і Степан опинився всередині, світячи ліхтариком на стіни і підлогу приймальні.

– Так, – сказав він. – Треба все по науці робити, бо ми так до ранку не розберемось! Стій тут, а я відімкну всі двері, будемо обходити приміщення за годинниковою стрілкою…

Ігор вимкнув ліхтарик і завмер в темряві, слухаючи, як стукали, відчиняючись, двері, підважені цвяходером.

Незабаром Степан повернувся і, торкнувшись плеча Ігоря, кивком наказав іти за ним. Вони пройшли по всіх кімнатах, освітлюючи ліхтариками підлогу, стіни, непоказні офісні меблі радянського зразка. Знову повернулись до приймальні депутата Волочкова.

– Отже так, – вголос розмірковував Степан. – Горища і підлогу обдивилися. Пічок немає. Залишаються стіни. Простукувати вмієш?

– Це як? – запитав Ігор.

– Як лікар! Кісточками пальців стукаєш, і якщо звук глухий – ідеш далі, а якщо раптом лунко озветься, наче пустота там, зупиняєшся і кличеш мене! Стукатимемо разом. Я – справа від дверей, а ти – зліва.

У темряві почали простукувати стіни: вверх, до низької стелі, і вниз, до плінтуса, що з’єднував стіну з підлогою. Вже в третій кімнаті, справа від масивного похмурого сейфа, здалося Ігорю, що стіна під ударами його пальців обізвалась гучним звуком.

– Степане! – прошепотів. – Тут, здається, щось є.

Степан, підійшов, перевірив.

– Та вона тут, здається, вся пуста, – промовив із сумнівом. – Я піду з другого боку постукаю!

Із суміжної кімнати він повернувся приємно збентеженим.

– Надто грубий простінок виходить! – сказав він, стискаючи в правій руці цвяходер. – Ну, з Богом!

Із зосередженим обличчям він ударив ломом по стіні. Лом спочатку ніби вперся в щось, а потім пройшов глибоко всередину, ніби провалився в пустоту.

– Цікаво, – прошепотів Степан, присвічуючи собі ліхтариком.

Розширив отвір. Ігор помітив під тиньком шматки старої потемнілої фанери.

За десять хвилин вони розібрали частину стіни і посвітили всередину.

– Оце так знахідка! – вирвалося у Степана, коли промені двох ліхтариків вперлися в три старомодних шкіряних валізи, покритих пилом і будівельним порохом. – Ось тобі і камера схову, яку ніхто до нас не зміг знайти!

Степан витягнув по черзі всі валізи. Здув з них пил і сміття, потім обтрусив свій одяг і вимкнув ліхтарик.

Виходили вони тихо, намагаючись не видати жодного звуку. Степану вдалося навіть двері тихо за собою зачинити.

Дивно, але дорогою до будинку Анастасії Іванівни їм ніхто не трапився. «Чудове містечко», – подумав Степан.

У кімнаті поставили валізи на підлогу. Степан протер їх шматою для ніг, яку взяв біля порога.

– Ну що, виїжджати треба рано, до відкриття ринку! – рішуче сказав Степан.

– А подивитися, що там? – запропонував Ігор.

– Дивитись будемо в тебе вдома, в безпеці. Головне – довезти.

Ігор не сперечався. До світанку залишалось години дві. Степан вже складав свій наплічник. Раптом повернувся до молодого напарника:

– Залиши бабусі на столі двадцять гривень! Нехай згадає нас добрим словом! – сказав.