Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

10

Злива, що почалася опівдні, затяглася на кілька годин і, раптом припинившись, поставила мешканців Ірпеня перед простим і невідворотнім фактом – настав вечір. Осінній вечір довгим не буває, за ним швидко, майже непомітно приходить ніч. І ця вкрита беззоряним свинцевим небом ніч, що наближалася, обіцяла бути глухою і непроникною.

Ігор відклав книжку, над якою просидів три години поспіль, подивився у вікно, а потім на годинник. Йому хотілося вийти надвір і глянути на двері сараю, щоби перевірити: на місці замок, чи, можливо, садівник вже повернувся зі своїх незрозумілих мандрів. Та не настільки сильною була його цікавість, щоб змусити вийти в дощ з теплого затишного будинку.

І раптом знов пригадався Очаків 1957 року: нічний, темний, насторожений. І знову задумався Ігор, знову запитав себе: чи був то п’яний сон, чи якась особлива потойбічна дійсність? Згадав вчорашній вечір, події напередодні дивних подій. Згадав, як коньяк пив перед тим, як Колян зателефонував. А що, подумав, якщо ще раз те саме зробити? Що, якщо випити кілька чарок коньяку, а потім надягти міліцейську форму і прогулятися до автостанції? Людей в таку погоду і в такий час на вулиці не буде, та й хто на нього увагу звертатиме?!

Ігор пішов на кухню. Налив собі коньяку. Випив неквапом, а потім відразу – другу чарку. Помітив, що в піднятій шальці маминих терезів стоїть склянка з серцевими краплями. З третьою чаркою коньяку повернувся до спальні. Пригубив, відставив. Перевірив – чи на місці дві пачки радянських рублів.

Пачки лежали в кишенях галіфе. Відпив ще ковток. У роті потепліло, і це тепло вище пішло, в ніс, в чоло. На лобі виступив піт. Ігор знову потягнувся до чарки, а вона вже пуста. Сходив на кухню, наповнив.

Хвилин за тридцять у думках Ігора заграла азартна відвага. Він посміхнувся сам до себе, сміливіше підійшов до міліцейської форми. Надягнув її, натягнув чоботи, підперезався ременем, цього разу й кобуру з пістолетом не забув. Прилаштував кашкета на голову і взяв до рук кругле настільне дзеркало. Глянув на себе, і ще веселіше йому стало. «Хвацький хлопець!» – подумав.

Щойно за ним закрилася хвіртка рідного двору, щойно він повернув до автостанції, як відразу ще темніше стало довкола. Темрява була ніби жива і намагалася огорнути собою Ігора з головою. Але підошви шкіряних чобіт звично стукотіли по асфальту, і ноги самі йшли вперед, ніби не потребували зрячого поводиря.

Страх кілька разів підкрадався до Ігоря. То ззаду, то збоку, тому він зупинявся і роззирався на всі боки, більше покладаючись на слух, аніж на зір. Проте довкола було тихо.

Через деякий час спереду з’явився і став орієнтиром ледь помітний вогник. А ще хвилин за двадцять упізнав Ігор освітлені ворота Очаківського винзаводу. Зупинився вже під деревами, метрах у двадцяти від них. Замислився. «Що ж це виходить? Невже все повториться? Як у тому американському фільмі, де один і той самий день повторювався безкінечно, зводячи героя з розуму?»

І справді, ніби знущаючись над побоюваннями Ігоря, відчинилися зелені ворота. Він почув гуркіт двигуна і побачив, як з території винзаводу виїжджає старенька вантажівочка, яку він вже бачив раніше. Виїхала, звернула направо і поїхала далі, геть від Ігоря, освітлюючи собі дорогу фарами. Ворота зачинилися, і тиша знову огорнула освітлений заводськими потужними лампами простір. Лампи, власне, добре освітлювали все, що було за бетонним парканом і зеленими ворітьми, а майданчик перед ворітьми освітлював ліхтар на стовпі.

Раптом знову скрипнули ворота, ледь прочинилися, і з них визирнув, як і вчора, хлопець з дивним мішком на плечі.

«Зараз вийде, махне рукою сторожу. Потім ворота закриються і лунко дзвякне металевий засув! – підказав сам собі Ігор. – Потім я вийду з-за дерев і підійду до хлопця, а він перелякається, кине мішок під ноги і проситиме не заарештовувати його…»

І справді, хлопець махнув рукою сторожу, дзвякнув засув, замикаючи ворота. Ігор у міліцейській формі вийшов з-за темних дерев. Рушив удавано суворим рішучим кроком до хлопця.

– Ой! – несподівано зрадів той, і посмішка освітила його обличчя. – А куди ж ви вранці пропали? Я вам чай приносив з ковбасою!

Ігор зробив ще три кроки назустріч хлопцеві, тільки ці кроки вже не були суворими і рішучими. Зупинився перед ним, потиснув простягнуту руку.

– Чи вам треба було на завдання? – припустив хлопець, поправивши міх з вином, що сповзав з плеча.

– А ти що, знову? – Ігор кивнув на вино.

– Ну… Ми ж з вами ніби… домовилися… я розписку хоч зараз…

– Та нехай! – махнув рукою Ігор, розгублений і спантеличений і цією дивною паралельною реальністю, і своїми сподіваннями, що не зовсім виправдалися.

– Ходімо до мене, я для вас щось цікаве знайшов!… – продовжував, приязно всміхаючись, хлопець.

– Ти ж Іван Самохін? – запитав Ігор, щоб точно пересвідчитися, що те, що зараз відбувається з ним, є прямим продовженням того, що відбувалося минулої ночі.

– Він самий! Ходіть!

Вони йшли в темряві, як минулого разу. Тільки Ігор не оглядався більше довкола, а спокійно крокував за Іваном, що легко ніс на плечі міх з краденим вином.

Намагаючись не шуміти, вони зайшли в будинок Івана. Той провів Ігоря в ту саму кімнату з тим самим старомодним диваном.

– Ви роздягайтесь, влаштовуйтесь, а я зараз, – прошепотів він.

Хвилини за дві повернувся зі склянкою вина, знову налитою по вінця.

– Ось, на ніч! – сказав тихо. – Щоб краще спалося!

Ігор сидів, не роздягаючись, на дивані. Тільки кашкет зняв. Щось підказувало йому, що як тільки він ляже і засне – ця паралельна реальність щезне, і тоді він не знайде відповіді на запитання, яких щохвилини ставало все більше.

Він узяв з рук Івана Самохіна склянку, випив вино, відчув на язиці той самий різко-кислуватий смак. Потім кивнув Іванкові на диван. Мовляв, сідай поруч!

Іванко присів.

– Ти щось цікаве мені обіцяв розповісти, – нагадав Ігор.

– Але ж я ще… розписки не написав!

– То бери папір і пиши! – сказав Ігор.

Іван встав, вийшов з кімнати і швидко повернувся із зошитом і жерстяним каламарем, з якого стирчала ручка з пером. Присів за овальний стіл, накритий скатертиною.

– Диктуйте, товаришу лейтенант! – попросив.

Ігор знітився. Цього разу він занадто повільно входив у роль лейтенанта міліції зразка 1957 року.

– Гаразд, пиши, – промовив він по паузі. – Я, Іван, по батькові, Самохін, погоджуюся добровільно співпрацювати…

Іван Самохін схилився над зошитом і заскрипів пером ручки, раз у раз вмачаючи її в каламар.

Ігор зачекав, поки скрип припиниться. Іванко підвів голову, запитливо подивився на міліціонера.

– Добровільно співпрацювати з органами міліції, – продовжив Ігор. – І готовий, ризикуючи життям, допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами…

Іванко раптом обернувся, на його обличчі була розгубленість і стурбованість.

– Щось не так? – запитав Ігор.

– Я ризикувати життям не обіцяв, – неголосно промовив хлопець. – Так допомагати можу, а з ризиком – нє-а. У мами серце хворе.

– Добре, – зітхнув Ігор. – пиши без ризику, просто допомагати…

– Вам за ризик доплачують і зброю дають! – Іванко кинув багатозначний погляд на кобуру міліціонера і повернувся до писання розписки.

– допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами, – повторив Ігор. – Дата, місце, підпис.

Дописавши, Іванко акуратно вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо і простягнув Ігорю.

Ігор діловито взяв розписку і сховав її.

– Ну що, я – спати? – запитав Іван.

– А може… – задумався вголос Ігор.

– Що «може»? – обережно запитав Самохін.

– Може, прогуляємося містом? Покажеш мені визначні місця?

– Які-такі визначні місця? – розгубився хлопець.

– Наприклад, будинок Фіми Чагіна.

– А ви що, не знаєте? – в голосі хлопця пролунало щось більше, ніж подив, – несподівана поблажливість, ніби він раптом зрозумів, що має справу не з лейтенантом міліції, а з сільським дурником.

– Знаю, знаю… Але не зле було б ще раз глянути… двома парами очей!

Відчувши довіру і повагу до власної персони, Іванко більше не опирався. Він з готовністю встав і обернувся до дверей.

– Ходімо, – сказав. – Я вам покажу короткий шлях.

Іван вивів Ігоря на неосвітлену вулицю, пройшли вони метрів тридцять і наліво звернули. Навпростець перетнули подвір’я, що стояло пусткою, і старий сад, і опинились на іншій вулиці. Ця вулиця була, певно, більш поважною, бо на перехрестях ліхтарі стояли не для порядку, а для освітлення. І будинки тут були солідніші – цегляні, одноповерхові. В їх темних вікнах відбивалася ніч.

– Ось він! – прошепотів Іван, вказуючи рукою на непоказну будівлю з вищим, ніж зазвичай, цоколем. Поріг із сходинками, що вели до двостулкових дерев’яних дверей, відразу нагадав Ігору про їхній зі Степаном недавній приїзд в Очаків.

Зупинилися. Здалека почувся рик мотоцикла. Ігор насторожився.

– А у Фіми, бач, не сплять! – проговорив Іван, поглядом вказуючи на будинок.

Ігор здивовано глянув на темні вікна фасаду.

– Чому ти вирішив, що не сплять? – спитав Самохіна.

Іванко рукою вказав на правий кут будинку. Придивившись, Ігор помітив, що там якось світліше було, ніби з вікна, якого не було видно звідси, падало світло.

Рухом руки Ігор наказав Івану іти за ним. Зупинилися біля воріт.

– У нього пес є? – пошепки запитав Ігор.

– Нє-а! Бо цілу добу гавкати мусив би…

– Чому?

– До нього багато людей ходить… Собаки такого непорядку не люблять.

Ігор кивнув. І раптом тихий ляскіт заморозив його, змусив прислухатись. Поряд пролунали чоловічі голоси. Ігор озирнувся на Івана, показавши рукою на розлогу невисоку яблуню метрів за п’ять справа, відразу за парканом. Вони швидко відійшли і сховались під її гіллям, на якому ще висіло кілька плодів. Двері в будинку Чагіна зарипіли і відчинилися. Двоє чоловіків вийшли на поріг. Запалили.

– Коли він повернеться? – запитав один.

– Років через два-три, може, раніше. Якщо строк збавлять.

– О, це було б гарно! Нехай від тебе письмовий привіт передасть!

– Добро, – сказав другий, і, закинувши на плече наплічник, спустився зі сходів і пішов до хвіртки.

– Йосипе! – гукнув його той, що стояв на порозі, і кинув недопалок під ноги, затоптавши носаком чобота.

– Що? – Йосип обернувся.

– А якщо через три роки не повернеться?

– А якщо повернеться, а тебе не буде? Або будинок згорить?

– Щоб тобі заціпило, Йосипе! Скажеш таке! Якщо будинок згорить, то й мені краще разом з ним.

– От-от! – гмукнув Йосип. – Сам на себе накаркаєш! Повернеться він!

Скрипнула хвіртка. Йосип вийшов на вулицю, плюнув під ноги і пішов геть.

Двері в будинок зачинилися. На вулиці знову стихло. Ігор з Іваном вийшли з-під дерева. Іванко зірвав яблуко, з хрускотом відкусив, від чого Ігор аж шарпнувся, кинувши на хлопця невдоволений погляд.

– Та я що? – забелькотів Іванко. – Нікого нема, а я зголоднів…

– Ти цього Йосипа знаєш? – запитав Ігор.

Іван заперечливо похитав головою.

– А того, хто курив?

– Так то ж Фіма Чагін.

– Фіма? – задумливо повторив Ігор. – Він же зовсім молодий…

– А чому він має бути старим? – Іванко знизав плечима.

– Що ж ти для мене цікавого взнав? – Ігор згадав слова Івана, які той сказав раніше, біля винзаводу.

– А-а-а! Мама казала, що Фіма з Валькою-рудою шури-мури крутять, і він до неї на базар походжає!

– Руда Валька? Це хто?

– Вона в рибному ряді торгує. Козир-баба! Тільки рука у неї важка!

– А що продає? – зацікавився Ігор.

– А що в рибному ряді продають? Рибу. У неї чоловік – рибалка. Він ловить, вона продає.

– Покажеш її?

– Чом не показати? Вона у всіх на очах, на базарі! Її за сто метрів чути…

– Гаразд, – кивнув Ігор. – Ходімо, поспимо, а зранку – на базар!

На старовинний диван, з якого випирали невидимі пружини, Ігор ліг спати одягнутим, лише кашкет і ремінь з кобурою зняв. Накрився ковдрою. Втома ніби й хилила на сон, а неспокійні думки, навпаки, сну опиралися. Ігор боявся, що якщо засне зараз, то прокинеться в своїй затишній спальні ірпінського будинку, так і не взнавши більше нічого, і не побачивши рудої Вальки, яка продає рибу на очаківському базарі. І що тоді? Знову коньяк пити і на темну вулицю йти? Та водночас Ігор розумів, що хоч-не-хоч, а на нього чекає повна капітуляція перед сном. Тому треба було сподіватися на краще, а готуватися до всього. Один план на наступний ранок вже був, і якщо не вдаватися в довгі і тяжкі роздуми про реальний і паралельний світи, то потрапить він уранці, є такий шанс, на очаківський базар 1957 року. А коли потрапить, то – він знову обмацав кишені галіфе, з яких приємно випирали пачки грошей, щось там і купить за оці купюри, з яких можна кульки для зернят крутити – такі вони великі!

***

Ще не було шостої ранку, як щось проскрипіло і продзвеніло за вікном. Ігор розплющив очі й одразу роззирнувся, перевіряючи: де це він прокинувся. Насправді відчуття сну, що триває, заспокоїло його: над собою він побачив високу дерев’яну спинку дивана з дзеркалом, поличками і узорчатим чорним дерматином, оббитим по краях меблевими широкошляпними цвяшками.

Його очі ще розглядали дві фаянсові статуетки дітей на поличках, коли двері до кімнати відчинилися, й увійшов Іван, вже одягнений, бризкаючи собі на щоки одеколоном з флакончика.

– Доброго раночку! – привітався він бадьорим голосом.

– Ну шо, на базар, чи шо?

Ігор відкинув ковдру і підвівся. Розправив на собі ледь прим’яту форму. Узув чоботи, що стояли поряд, на дерев’яній підлозі.

– Туалет де у вас? – запитав.

– Надворі, за будинком.

– А ванна? Помитися?

– Також надворі, зразу за рогом. Там на сараї рукомийник висить.

Ігор гмукнув, кинув погляд на свій кашкет, повернув до дверей.

– А мама твоя де? – спитав Івана.

– Мама вже на базарі, в нас народ ранній: з шостої на роботі, з третьої – п’яний! – криво усміхнувся хлопець.

Дізнавшись, що в будинку більше нікого не було, Ігор вже сміливіше вийшов на подвір’я, зразу побачив рукомийник. Вмився. На язиці від учорашнього пізнього вечора відчувався кислий смак вина.

Ігор прополоскав рот водою, але не змив винний смак. Подивився на дерев’яну поличку, прибиту поряд з рукомийником. На ній лежали два обмилки, якась жерстянка, кілька розсмиканих зубних щіток і жодного тюбика пасти.

Ігор розсунув рукою щітки, але пасти між ними не знайшов. Відкрив жерстянку, а в ній білий порошок.

«Зубний порошок, чи що?» – подумав, пригадавши, що чув, ніби раніше зуби порошком чистили, а не пастою.

Намочив щітку, ту, що найкраща, тицьнув її в порошок – «бутербродик» вийшов нічогенький, навіть пальці відчули, як поважчала щітка. Скуштував порошок – без смаку! Вишмарував ним зуби, знову прополоскав рот – винний смак з язика зник. Пропав зовсім.

– Я тут какао приготував, – зустрів його в коридорі Іван з білою емальованою кружкою.

– Ось, пийте!

Какао виявилось занадто солодким. Ігор присів з кружкою за кухонний стіл, подивився у вікно, завішане ажурною напівпрозорою тканиною, чимось подібною на папір, яка один-в-один повторювала узори чи то серветки, чи то скатертини, що акуратно прикривала здоровенний радіоприймач на тумбочці.

– Я той… – присів навпроти Іванко. На його обличчі застиг вираз важкої задуми. – Ви на базар самі підете… Недобре, якщо я з вами… У нас міліціонери на базар ходять лише з тими, кого обікрали, – крадене шукають…

– Як же я ту Вальку впізнаю?

– Легко, – махнув рукою Іванко Самохін. – Спочатку почуєте, а потім і впізнаєте! Вона там одна така. Руда, одним словом. І голос, як у рудої…

– Що, грубий?

– Грубий, – кивнув Іванко. – І дзвінкий такий, дряпливий…

– А назад як повернуся? Може, в тебе план міста є?

– План? Який план?

– Ну, мапа… Мапа Очакова, з вулицями, з базаром, щоб твій будинок на ній позначити…

– Ні, мапи у нас немає, адже тут засекречене все. Самі, напевно, знаєте, військові літаки тут і порт… Мапи у нас заборонені…

– Гаразд, намалюй мені, як звідси на базар пройти, а там я розберуся…

– Це можна, – кивнув Іванко.

Витяг зошит і олівець, почав вимальовувати щось дивне.

– Ти простіше малюй, щоб я зрозумів! – попросив Ігор.

– Угу, – промимрив хлопець, не відриваючи погляду від аркуша.

Нарешті закінчив, акуратно вирвав аркуш із зошита, підсунув до Ігора. – Ось, бачите, це – мій дім, це – вулиця… тут ви повз парк пройдете, і сюди, вліво. Далі прямо-прямо і вийдете!

– І адресу свою напиши про всяк випадок! – наказав міліціонер.

Іван додав адресу і повернув аркуш Ігору. Вивчивши план, Ігор визнав його більш-менш зрозумілим. Допив какао.

– Ти вдома будеш? – звів погляд на хлопця.

– В мене друга зміна, до дванадцятої буду вдома, а потім – на завод…

– Що ж ти там робиш, окрім того, що вино крадеш? – посміхнувся Ігор.

– Різноробочий я, – опустив очі Іван. – Мені навесні скерування в Миколаївський торгово-промисловий технікум дадуть, на виноробство. Вивчусь, буду технологом.

– Гаразд, сиди вдома. Я до дванадцятої повернусь, – сказав Ігор, сходив за кашкетом, надягнув його, подивився в дзеркало, і, кивнувши на прощання, вийшов на поріг будинку.

Іти за намальованим планом було напрочуд легко. Чим ближче підходив Ігор до базару, тим більше людей зустрічалося йому і тим більше якогось веселого, майже пташино-людського гаму дзвеніло в повітрі. Повз нього проїхали на велосипедах декілька молодих офіцерських чинів ПВС, один на ходу Ігору рукою помахав. Обігнала новенька коричнева «Побєда» з кругловидим рум’яним водієм.

Ігорю дуже хотілося зупинитися і хвилин п’ять пороздивлятися навколишній світ, на людей поглянути, на їх обличчя. Все здавалося йому трохи дивним, водночас і звичайним, і незвичайним, ніби старі кадри хроніки, розмальовані на комп’ютері в «кольоровий фільм». Та Ігор тримав свої бажання і свою цікавість під контролем, крокував чітко, карбуючи об тротуар кожний крок.

Нарешті помітив ворота, крізь які бадьоро впливав-витікав життєрадісний натовп: хто з кошиками, хто з мішками.

Справа двоє чоловіків в синіх ватянках приклеювали на дошку оголошень кольоровий плакат, на якому було зображено летючу кулю з чотирма ніжками. За чоловіками з плакатом жінка в робочому халаті такого самого кольору «одягала» на цвяшки свіжий номер газети в газетній вітрині зі скляними віконечками. Біля її ніг лежала мітла. Поки Ігор наблизився, вона закрила вітрину і почала протирати ганчіркою скло, щоб воно своєю прозорістю і чистотою сприяло утамуванню цікавості читачів.

Зупинившись перед плакатом, Ігор зрозумів, що побачена здалеку «куля з ніжками» була насправді першим штучним супутником Землі. Поряд з Ігорем зупинилося ще кілька цікавих. Скориставшись вагомим приводом для утамування своєї цікавості, Ігор озирнувся довкола. І зауважив неподалік ще двох міліціонерів у такій, як у нього, формі. Злякавшись можливої зустрічі з «колегами», він рішуче зайшов на територію базару, і ніби потрапив всередину вулика.

– Товаришу лейтенанте, спробуйте яблуко! – відразу «обійняла» його поглядом дебела молодиця з пухкими нафарбованими губами. Яблуко опинилося просто перед його носом. – Солодке, наче персик!

Ігорю здалося, що голос торговки, також солодкий і липкий, «наче персик», торкнувся і прилип до вуха, до щоки. Він посміхнувся трохи ніяково і, прямуючи далі повз центральний торговий ряд, заперечливо хитнув головою.

Звуки, гамір, голоси і слова оберталися довкола Ігора. Голова закрутилася. Він заплющив очі, зупинився. Відкрив очі. Відчуття незвичності та звукового уповільнення навколишнього не щезало. Ніби він, разом із присутніми тут людьми, був у акваріумі. Тільки замість води цей акваріум був наповнений дивним густим повітрям, в якому і тіла рухалися уповільнено, і слова лунали розтягнено, і тривали довше, а коли досягали вуха, ставали голоснішими, а потім, наче літак високо в небі, віддалялися і так само повільно стихали.

Ігор спробував закрити вуха пальцями. Закрив, подивився довкола, залишившись на мить без звука. Все стало нормальним: і люди, і вираз їх облич. Тільки по одягу можна було зрозуміти, що він перебуває в минулому столітті, по одягу та терезах, та різних базарних дрібницях.

– Товаришу лейтенант, ви п’ятдесят рублів не розміняєте? – повернулася до нього жінка з купюрою в товстих пальцях. Велике обличчя, накручене каштанове волосся, а зверху ще й шиньйончик.

– Вибачте, ні, – проговорив Ігор, прискоривши крок.

Помітив, що проходить через овочевий ряд. Хтось ненароком штовхнув його в бік і вибачився.

Ігору стало тісно і некомфортно. Побачивши прохід між рядами, він швидко перейшов на другу торгову «доріжку». Тут було менше людей, і торговки, здавалось, спокійніше ставляться до комерції. Терпляче роздивлялись людей, які проходили повз них, нічого не пропонували.

– Де рибний ряд? – запитав Ігор у бабусі, перед якою на бетонному прилавку були розкладені пучки добре помитої соковитої моркви.

– Он тама, – махнула вона рукою далі, направо. – Перед молоком і сиром.

Ігор пішов у вказаному напрямку. Власне, він туди і так йшов, але тепер його хода стала більш упевненою.

Ось уже в повітрі запахло рибою: і маринованою, і свіжою. Обидва запахи злились в один, і вітерець, схоже, дув з моря, тому був солонуватим.

– Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись! – залунав оксамитово-дзвінкий жіночий голос десь спереду.

«Вона!» – подумав Ігор і ледь не побіг вперед, та вчасно схаменувся.

Ось вже і рибні ряди спереду показалися. Під дашками прилавків висіли грона сушених бичків і тарані. Світило сонце, радісно дзвеніли мухи, купаючись у «прорибленому» повітрі. Жінка, чий голос лунав над рядом, стояла перед чотирма відкритими діжками з оселедцями. В руці тримала березовий віник, відганяючи мух, і робила це майже граційно, не дивлячись на рибу. Дивилася лише на людей і продовжувала свою торгову пісню, яка складалася з чотирьох слів: «Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись!»

– Три дунайки! – зупинилася перед нею бабуся з авоською в руці. В авосьці – кілька бурячків, головка капусти і баночка хріну.

Пісня торговки стихла. Але тихше довкола не стало.

– Лиманський глосик! Лиманський глосик! – трохи далі почувся голос, ще більш оксамитний і сильний, ніж у продавщиці оселедців.

Ігор зіп’явся навшпиньки, вдивляючись у бік голосу. Спереду черга стояла з п’яти людей. Ігор обійшов чергу і побачив рудоволосу молоду жінку, статну, високу. Можливо, вона була навіть вищою Ігоревих ста сімдесяти сантиметрів. «А може, вона на підборах?» – подумав.

– Глосик! Лиманський глосик! Ранішній улов, свіжіше не буває!!! Свіжіше тільки в морі! – продовжувала вона і водила проникливими очима за покупцями. – Гей, брюнетик! Подивись! Жінка вдома подякує!

«Брюнетиком» виявився лисуватий чоловік років п’ятдесяти, в окулярах і костюмі з краваткою, з товстим коричневим портфелем в руці. Він зупинився і підійшов до прилавка слухняно, наче домашній кролик.

– Скільки коштує? – запитав.

– Для тебе – ціна буде мені у збиток, – проговорила торговка. – За п’ять штук – п’ять рублів!

– Це ж дорожче від оселедця! – здивувався «брюнетик», але залишився стояти перед прилавком.

– Та оселедців тут ціле море! Діжки стоять. А свіженькі глосики штучками лежать! Ти спробуй такого зловити!

– Добре, візьму п’ять рибок, – кивнув чоловік і поліз у внутрішню кишеню піджака. Дістав портмоне, розкрив, перебираючи пальцями купюри різної вартості.

Торговка дістала з-під прилавка газету, розгорнула. Підкинула одного глосика на руці, спритно спіймала.

– Дивись, які красені! – сказала.

Загорнула п’ять рибин у газету. Гроші взяла. «Брюнетик» подивився на газетний пакунок з підозрою.

– Промокне ж, – сказав. – А в мене там документи бухгалтерські…

Руда торговка посміхнулася, дістала ще одну газету і щільно загорнула пакунок з рибою, простягнула покупцю.

– Тепер не промокне!

Чоловік розкрив портфель, подумав, потім знов заклацнув замок і пішов, несучи паперовий пакунок з рибою в руці.

Ігор підійшов, зробивши вигляд, що глосики і його зацікавили.

– Беріть, – звернулась торговка вже особисто до нього. – Не пошкодуєте. Дружина подякує!

– Я неодружений, – Ігор сміливо подивився в гарне веснянкувате обличчя молодої жінки. Зараз йому здалося, що вони одного зросту.

– Нема дружини, мати подякує! – проговорила вона весело. – Жінки рибу люблять більше, ніж чоловіки!

– І скільки ж коштує?

– Для міліціонера – десять рублів за п’ять рибок! – зухвала посмішка освітила обличчя рудої торговки.

– А що ж так дорого? – посміхаючись у відповідь, запитав він.

– Ти – влада! – розвела вона руками. – Хіба для влади десять рублів дорого?!

– Ну добре, – Ігор раптом відчув у собі прихованого мачо. Він витягнув з кишені галіфе пачку сторублівок, витягнув так, щоб вона побачила його багатство, а інші – ні. Витягнув з пачки купюру і дав їй.

Посмішка зникла з її обличчя, не зменшивши при цьому його краси. Стурбованим поглядом вона подивилася на купюру.

– Дрібніших нема? – запитала.

– У влади дрібняків не буває, – пожартував Ігор, дивлячись просто в її зелені очі.

– Скажу чоловікові, щоб у міліцію йшов служити! – на її обличчя повернулась усмішка. – Гроші платять, пістолет дають! – вона кинула погляд на застібнуту кобуру.

– Пістолет дають, – кивнув Ігор. – А гроші не всім!

– Тільки начальникам? – голос торговки став зухвалим. Вона ніби і про рибу забула.

– А як вас звати? Випадково, не Валя?

– Чому ж випадково? Випадково котам імена дають, а людей випадково не називають! То що, п’ять глосиків? – Її погляд став серйозним.

Ігор кивнув. Торговка завернула рибу в газету. Взяла з рук Ігора купюру.

– Я зараз, – сказала і відійшла вбік.

Ігор дивився їй в спину, спостерігав, як сусідки по ряду їй гроші міняли, слухав її сміх. Повернувшись, вона висипала йому на долоню купку копійок, а зверху два десятки дрібних купюр поклала.

– Сподобається, приходьте ще! – сказала, і її погляд вже далі «побіг», поза Ігора, помандрував відшукувати нових покупців.

– А можна вас на каву запросити? – обережно запитав Ігор. І відразу наштовхнувся на здивований погляд її зелених очей.

– На що? На каву?

– Ну, на чай, на какао, – зніяковів Ігор, відчуваючи, що її погляд випромінює таку гарячу силу, що його обличчя спаленіло. – На шампанське…

– О! – тільки і промовила вона здивовано. – А чому?

Ігор розгублено розвів руки.

– Поговорити… познайомитись…

– Це по службі, чи як? – занепокоєно запитала вона.

Ігор заперечливо хитнув головою.

– Ні, просто так! Я… я тут новенький, у місті… нікого не знаю…

– Звідки ж вас прислали?

– Взагалі з Києва… у відрядження…

– Так у нас і какао випити нема де, – усміхнулась вона. – А шампанське – так це в ресторан потрібно йти, а я туди не ходжу…

– Добре, дякую, – зніяковілий Ігор вирішив закінчити розмову. – До побачення… і спасибі за рибку!

– Спасибі за рибку чоловікові передам, він у мене також рибкою пахне! Приходьте ще!

Ігор йшов до виходу з базару, йшов і відчував бурхливе хвилювання, ніби він щось не так зробив, і не просто «щось», а дуже важливе. Чи це його руда торговка так схвилювала?! Йшов він тепер швидким гарячковим кроком, ніби тікав звідкись, намагаючись не тікати. Відтак ноги самі вели його правильним шляхом на вулицю, де жив Іван Самохін. І впізнавав Ігор на ходу то прикметний будинок, то синій паркан, то вивіску «Ательє мод № 2» на цегляному півтораповерховому будинку з потрісканою штукатуркою, що фасадом виповз просто до дороги, там, де у інших, більш скромних будівель, лише паркани стояли та палісадники зеленіли.

Іван, помітивши крізь вікно «міліціонера» Ігора, що зупинився перед ворітьми, вийшов на поріг і махнув рукою, запрошуючи заходити.

– Я думав, ви заблукаєте, – сказав він, зачиняючи за Ігорем вхідні двері. – А що це у вас? – кивнув на газетний пакунок.

– Риби купив, – відповів Ігор. – Поклади поки що у холодильник.

– У нас холодильника нема! – посміхнувся винувато хлопець. – Ми ж не м’ясокомбінат! Можу в льох спустити.

– Не треба, – Ігор задумливо подивився хлопцеві в очі. – Мати твоя вдома?

– Що їй вдома робити? Вона ще на базарі.

– Тоді я відпочити приляжу, – сказав Ігор. – Тільки спочатку поговоримо. Чаю завариш?

– А може, краще вина?

– Тобі ж сьогодні на роботу?

– В мене на роботі вином всюди пахне. Там до нас не принюхуються!

– Тоді наливай! – погодився Ігор. – Ти ж це вино перед сном п’єш?

Сіли вони на кухоньці. Ігор не дивлячись витягнув з пачки купюр, що в правій кишені, одну сотку.

Поклав на стіл між собою та Іваном. Той кинув погляд на Леніна в овалі й напружився.

– Фотоапарат маєш? – запитав «міліціонер».

– Звідки він у мене?! – знизав плечима хлопець. – Я що – фотограф?

– Скільки у вас фотоапарат коштує?

– Стільки ж, скільки у вас, – Іванко правою долонею потер чоло. – Не дешево! Може, п’ятсот, а може, і тисячу…

– Фотографувати вмієш?

– Навчуся, коли треба. Що там складного? Чіткість в об’єктиві навести та на кнопку натиснути! Мені знайомий показував!

Ігор витягнув з пачки в кишені ще десять купюр, руку з купюрами на стіл поклав, полічив сотки.

– Ось маєш, купи апарат і плівку…

– І що потім?

– Потім, коли буде час, прилаштуєшся десь поблизу дома Чагіна і будеш фотографувати тих, хто до нього приходить… Я тобі за кожний знімок буду платити… Зрозумів?

– Скільки?

– Якщо обличчя людини буде видно, то по… двадцять рублів, – Ігор помовчав, перевіряючи реакцію Іванка на запропоновані розцінки. Але Іван серйозно кивнув, очевидно, сума його влаштовувала.

– А якщо обличчя не буде видно, то нічого. Такі знімки мені не потрібні.

– Якщо хочете, зможу вам і руду Вальку сфотографувати.

– Сфотографуй, – погодився Ігор. – І її чоловіка також!

– Нащо він вам потрібний? Він же ганчірка! – поблажливо усміхнувся Іванко.

– Яка ганчірка?

– Отака: не чоловік, а рибалка… Петько-білорус його «трапочкою» називає. Весь хворобливий, не п’є зовсім.

– Зрозуміло, – зупинив балакучого господаря Ігор. – Ну все, твоє здоров’я! – гість підняв гранчак, щедро наповнений Іванком.

Випили. Ігор встав з табуретки.

– Я посплю!

– Так… я прийду, а вас, мабуть, вже не буде? – запитав Іванко.

– Не буде, – кивнув «міліціонер». – Але за кілька днів я повернусь. Як матір твою звати? Про всяк випадок?

– Олександра Маринівна…

– Маринівна?

– Можна й Мар’янівна. Дід був болгарин, звали Марин…

– А-а! – протягнув Ігор і вийшов з кухні.

Зайшов у кімнату з нерозкладним диваном. Поклав на підлогу пакунок з рибою, роздягнувся, акуратно склав на табурет форму, зверху – ремінь з кобурою і кашкет, заліз під ковдру. В роті лоскотав кислинкою смак очаківського вина. Перед очима стояла руда Валька з задерикуватим азартним вогником у зелених очах. У вухах дзвенів її голос. Тепло тіла Ігора, не знаходячи виходу з-під теплої ватяної ковдри, почало там, під ковдрою, і накопичуватися. Накопичившись, зморило його. Зморило і перенесло ніжними руками, опустило в кокон сну, звідки, відіспавшись, людина випурхує повним сил метеликом, щоби насолоджуватися до наступного сну свіжістю нового дня життя.