Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

6

Київ зустрів мандрівників зливою. Небо висіло над вокзалом темне і низьке. Степан з наплічником на спині і старою шкіряною валізою в правій руці бігцем поспішав до електрички. Ігор, який крім своєї сумки ніс ще дві валізи, ледь встигав за садівником. Добре, що валізи були неважкі. Водночас «легкість» валіз викликала сумнів щодо цінності їх вмісту.

В ірпінських калюжах відбивалося сонечко. Мабуть, дощ тут пройшов раніше.

– Давай таксі візьмемо! – запропонував Степан, озираючись на всі боки. Він почувався не надто затишно в центрі Ірпеня зі старомодними великими валізами, які кидалися в очі.

Ігор також ловив на собі здивовані погляди перехожих.

Перед вокзальчиком стояли п’ять-шість машин в очікуванні клієнтів. Степан з Ігорем вибрали старий коричневий «мерседес»-універсал. Вся дорога до будинку Ігоря зайняла не більше п’яти хвилин. Вусатий водій у камуфляжному мисливському костюмі допоміг їм вивантажити з машини багаж.

Першим ділом занесли його в сарай до Степана.

– Ти йди, відпочинь трошки! – промовив турботливо садівник. – За півгодини повертайся, тоді й подивимося: що там всередині!

Ігор затримався, подивився на Степана, потім на валізи, що стояли на підлозі під старою етажеркою. Неохоче вийшов.

– Ну як ви там? – зустріла його запитанням мати. – Подивилися місто? Знайшли родичів? Мабуть, голодний?

– Завари чаю! – попросив Ігор, пропустивши запитання матері повз вуха.

Та вона й не чекала швидких відповідей.

Ігор зайшов у ванну, помився. Подивився в дзеркало на обличчя, блідувате і припухле від твердої вагонної подушки. Провів долонею по неголених щоках. Затримав погляд на поличці під дзеркалом, де стояв пластиковий стаканчик, з якого стирчали зубні щітки і одноразові бритви.

Ігор поголився, почистив зуби. Тепер він почувався бадьорішим, але водночас стурбованість його зростала. «Що там Степан робить?» – нервово думав він.

– Синку, чай готовий! – озвалася з кухні мати.

Ігор налив чаю в дві кружки, поклав у свою ложку цукру, а в Степанову – дві.

– О, дякую, – здивувався садівник, побачивши Ігоря з чаєм у руках.

Ігор зауважив у його руках знайомий цвяходер. Садівник поклав інструмент на підлогу.

Чай пили мовчки, сидячи на табуретках і прикривши двері на вулицю. Зі стелі світила яскрава лампа. Ігора діймала цікавість, він раз у раз кидав погляд на валізи.

Нарешті Степан узяв інструмент і нахилився над валізою. В принципі, її легко можна було відкрити і звичайною викруткою. Якихось два простеньких замочки, потемнілі від часу, просто не вірилося, що за цими замочками було сховано щось цінне!

Перша валіза відкрилася беззвучно. Всередині – два пакунки, перев’язані шнурочком. Цупкий коричневий папір. Кожен пакунок – розміром з коробку від жіночих зимових чобіт: у таких коробках мати зберігала в своїй шафі старі фотографії, клубки шерстяних ниток, проштрикнуті дротиками для плетіння.

Степан витягнув перший пакунок, потримав на долоні, прикусивши губу й зосереджено думаючи.

Перевернув і втупився у три великі літери «ОСС», написані хімічним олівцем.

Степан важко зітхнув, проте на його обличчі відбилася не втома, а якесь задумливе умиротворення, наче він знайшов те, що шукав все життя.

– Осип Степанович Садовніков, – промовив він по паузі, розгладжуючи вказівним пальцем правої руки написані олівцем ініціали.

Присівши навпочіпки, він поклав пакунок на підлогу і почав розгортати. Всередині виявилася груба бухгалтерська книга великого формату. Степан криво усміхнувся. Він тримав її в руках, наче не знав, що з нею далі робити.

– «Книга їжі», – прочитав він вголос акуратний напис від руки на обкладинці. Напис було зроблено ручкою з пером.

Степан поклав книгу на підлогу. Взяв з відкритої валізи другий пакунок. Спокійний вираз щез з його обличчя. Він ніби більше не чекав ніяких приємних сюрпризів. Проте в другому пакунку з такими самими ініціалами було близько десятка маленьких паперових пакуночків. Розгорнувши один із них, Степан затамував подих. А потім, на очах у приголомшеного Ігора, висипав собі на долоню прозорі відшліфовані кристали.

– Діаманти? – прошепотів Ігор.

Степан відірвав погляд від долоні, подивився на нього.

– Бог його знає, – сказав, зсипав камінці в паперовий пакуночок і, розгорнувши другий пакунок, просто зазирнув всередину. – Це тільки фахівець скаже…

Ігор згадав про свої гроші, на які до поїздки в Очаків планував купити мотоцикл. Звісно, не так вже й багато він витратив на цю поїздку, проте без його грошей вони б нікуди не дісталися! Степан тим часом акуратно поклав усі пакунки назад до валізи, прикрив її і відсунув у куток. А сам спритно відкрив другу.

В другій валізі лежало кілька обшитих білою тканиною бандерольок, також підписаних хімічним олівцем. Ініціали були різні, але почерк – один.

– Це вже не батька? – обережно припустив Ігор.

– Яка різниця? – Степан посміхнувся трохи силувано. – У мого батька був син, а в цих, напевно, не було…

Він розірвав одну бандерольку по шву, підніс до лампочки картонну коробку. Струснув її, але всередині нічого не задзвеніло. Відкрив – а там, загорнуті в носовички, п’ять старовинних золотих кишенькових годинників з ланцюжками.

– Вибирай! – Степан перевів хитрувато-розслаблений погляд на Ігора.

Ігор завмер, не розуміючи: жартує садівник чи серйозно пропонує йому вибрати годинник.

– Бери цей, – вказав пальцем Степан на найбільший.

Ігор взяв, відкрив кришку циферблата. Годинник був дивовижно гарним. Він покрутив маленький ребристий «ґудзичок» і підніс годинник до вуха. Годинник мовчав.

– Не ходить, – сумно вимовив Ігор.

– Відремонтуєш у майстерні, – Степан кинув швидкий погляд на годинник в руці молодика.

Ігор поклав годинник в кишеню.

– Що там ще? – Степан узяв другий пакуночок.

Ігор уважно спостерігав за Степаном, дивився, як він з одного згорточка витягає золоті миколаївські червінці, з другого – каблучки з камінцями, золоті браслети зі смарагдами.

Нарешті, вміст другої валізи було повністю досліджено і покладено назад.

Тепер очі Степана, коли він відкривав третю валізу, горіли азартом.

Ігор раптом відчув душевну тривогу. Йому здалося, що Степан скоса і не надто приязно позирає на нього. Зрозуміло, вони знайшли в Очакові скарби, по-справжньому цінні, за які можуть і вбити. А, може, й вбили за них когось, і не одного. Мати багато золота або перебувати біля нього було смертельно небезпечно в усі часи, хоч у п’ятдесят сьомому році, хоч у дві тисячі десятому. А тут ще ноги затерпли – незручно так довго сидіти навпочіпки. Ігор звівся на рівні ноги, присів на табуретку і продовжував спостерігати за Степаном. Степан легко відчинив останню з привезених з Очакова валіз і спантеличено розглядав акуратно складену стару міліцейську форму. Під нею лежали шкіряні чоботи, ремінь і кашкет.

Степан обмацав руками дно валізи, не виймаючи міліцейську форму. Раптом на його обличчі застигла недобра усмішка, і він завмер. Уста затиснуті, а руки, що обмацує дно валізи, не видно. Такий вираз буває у хлопців, які ловлять раків навпомацки на річкових мілинах.

Степан нарешті витягнув з валізи руку, а в ній – кобура з пістолетом і дві пачки великих порівняно з гривнями радянських грошових купюр.

– От і маєш, – розчаровано зітхнув він, кинувши обидві пачки назад у валізу з формою, поряд обережно поклав зброю. – Це можеш собі'забрати. На пам’ять про Очаків.

Ігор запитально подивився на садівника. «Невже він хоче від мене лише цією формою і годинником відкупитися?» – подумав. Годинник справді коштував більше, ніж він витратив на їхню поїздку. Але ж знайдено справжній скарб! І якщо навіть вони поділять його не порівну, а так, як жартома обіцяв Степан, тобто якщо Ігор отримає лише третину знайденого, це ж однаково будуть шалені гроші! Ігор напружено посміхнувся, відчуваючи, як в його тілі підіймається азартна бадьорість.

Обличчя ж садівника відбивало постійну зміну настрою і думки. Скривлені, ніби від болю, губи усміхалися, але усмішка була гіркою.

– Я піду відпочину, – прошепотів Ігор.

– Забирай, забирай валізу! Замок я потім поремонтую, це не проблема!

Ігор мовчки взяв валізу з міліцейською формою та пістолетом, і вийшов на подвір’я.

Мати, побачивши валізу, сплеснула руками.

– У нас таких дві було років п’ятдесят тому! Ти що, на барахолці її купив?

– Ні, подарували, – коротко відповів Ігор і прошмигнув у свою кімнату.

Того дня ранній осінній вечір настав несподівано швидко. Ніби й приїхали вони зі Степаном уранці, і з валізами морочилися недовго, а ось вже сутінки, і втома в руках, і позіхаєш раз у раз.

Зробив собі канапку, з’їв, і, не дочекавшись вечері, біля якої поралася мати, приліг на ліжко. І вже не вставав, утома здолала його, кинула у провалля навіть не сну, а такого стану, коли жодні сни – ні кольорові, ні чорно-білі – не сняться.

Олена Андріївна наварила картоплі, стушкувала яловичини з овочами і зазирнула до сина, щоб покликати на вечерю. Але вирішила не будити. Побачила на столику золотий кишеньковий годинник на ланцюжку, взяла в руки, роздивилася з тривожною цікавістю в очах. Зітхнула.

Самій вечеряти не хотілося, і вона вирішила запросити Степана. Взулася і вийшла на подвір’я. Стукнула кілька разів у двері і відчинила їх. І одразу ж наштовхнулася на переляканий погляд Степана, який, видно, щойно з ліжка встав, щоб відчинити двері.

– Я вечерю приготувала, а Ігор заснув… Може, хоч ви мені компанію складете? – запитала, дивлячись в очі садівнику.

– Я? – збентежився він, ніби неохоче відволікаючись від своїх важливих думок. – Я можу, звичайно. Дякую. Тільки замкнути треба…

Він роззирнувся і зупинив погляд на етажерці, де лежали інструменти та його речі. Узяв звідти навісний замок, накинув куртку.

Олена Андріївна з цікавістю спостерігала, як він ретельно замикає двері. Раніше завжди відкритими залишав.

– Ну як, знайшли родичів? – спитала вона, ставлячи на стіл перед Степаном тарілку з картоплею і м’ясом.

– Поки що ні, – він похитав головою. – Але знайшли тих, хто їх пам’ятає… Теж непогано. І речі деякі знайшли… Мого батька речі…

– Ти диви! – здивувалась Олена Андріївна. – Це ж хтось їх стільки років зберігав!

– Зберігали, зберігали, – притакнув Степан, міркуючи, як би змінити тему розмови. – А тут як? Що нового?

– Що ж нового за два дні? – здвигнула плечима господиня. – Все по-старому. Ну, кіоск біля автостанції пограбували вночі і, ніби, бійка біля митної академії була, а більше нічого… Ігор ось заснув… Може, розбудити його?

– Не треба, – махнув рукою Степан. – Нехай відіспиться з дороги! Він, до речі, давно не працює?

– Давно, – кивнула господиня.

– А чому? Роботи немає?

– Він її і не шукає, – зітхнула Олена Андріївна. – У нього в дитинстві важка травма була. П’ять років тоді йому було. Відправила я їх з чоловіком у парк на атракціони. Чоловік з кимось із знайомих зустрівся, відволікся, а Ігор до каруселі побіг. Карусель ще не зовсім зупинилася, і його по голові залізним сидінням вдарило. Закрита черепно-мозкова травма. Два місяці в лікарні пролежав. Я від нього не відходила. Лікар казав, що нормальним він вже не буде… Ми готувалися до гіршого, але обійшлося. Тільки головні болі. Пощастило. Я з нього всі ці роки порошинки здмухувала. Ну, а коли школу закінчив, відправила його роботу шукати. Якось він сказав, що знайшов. Зранку йшов з дому. На меблеву фабрику. Тут, в Ірпені, навіть вулицю називав. Розповідав про роботу, про друзів, навіть табуретки звідти приніс, сказав, що задарма дали, бо вони трохи браковані. Оце ж ми на них зараз сидимо, – Олена Андріївна опустила погляд вниз. – Місяці за три він мені терміново знадобився посеред дня. Пішла я на ту вулицю, а там ніякої меблевої фабрики немає. Думала скандал зчинити, потім хотіла до лікаря його відвести, до психіатра… Ну, сказала йому, що не знайшла його фабрики. Він і перестав одразу на роботу ходити… Ось так… Грошей на життя поки що вистачає, я пенсію отримую…

Господиня замовкла, відвела погляд. Степан почувався ніяково: зіпсував настрій Олені Андріївні через свою цікавість. Але господиня сумувала недовго. Подивилася на садівника і бадьоро запитала:

– А місто гарне? – спитала, облизавши пересохлі губи.

– Очаків?! Та ні, звичайне… сіре. Там напевно влітку гарно. А зараз – ні.

Олена Андріївна запропонувала Степану чарку горілки, проте він ввічливо відмовився.

– Знаєте, Андріївно, я сьогодні ввечері від’їду на кілька днів, – повідомив по паузі. – Та ви не хвилюйтеся! Мені треба знайомих тут недалеко від Києва навідати. А коли повернусь, то і в саду, і на городі дам лад. Вже час до зими готуватись!

– Час, час, – притакнула господиня.

Видалося Олені Андріївні, що Степана щось непокоїть. І вечеряв він, не помічаючи смаку їжі. А м’ясо ж яке вийшло – смакота! Духмяне, м’яке, сама господиня тішилась. Тільки ж садівник вечерю не похвалив. Похвалити – не похвалив, а з їв усе до останньої крихти і навіть підливку скоринкою хліба підібрав.

***

Ігор прокинувся близько третьої години ночі. Запалив світло в кімнаті, задумавшись, посидів на ліжку, а потім вирішив вийти на подвір’я.

Підійшов до сараю і спантеличено втупився у замок на дверях.

«Невже змився з усіма скарбами?» – подумав.

Намагався пригадати, де в них запасні ключі від усіх замків лежать, але не зміг. Мати напевне знає, таж не будити її посеред ночі!

Настрій у Ігора зіпсувався. Повернувшись в будинок, він ліг на ліжко, але так і не зміг заснути аж до ранку.

7

Сон не йшов. Тиша за вікнами будинку здавалася Ігорю тривожною. Він довго прислухався, сподіваючись почути кроки Степана. Але з двору не долинало ні кроків, ні якихось інших звуків.

Ігор навшпиньках зайшов у вітальню. В будинку було на диво тихо. Мати спала, миші шаруділи тільки взимку, коли через морози перебиралися під підлогу. Та до морозів ще місяців два.

У барі буфету вже давно зберігалася настоянка на грецьких горіхах. Саме про неї думав Ігор, відчиняючи верхні дверцята буфету. У пітьмі пляшка ніби підморгнула Ігору особливим матовим блиском. Він акуратно витягнув її, взяв маленьку чарку і пішов до столу. Сів на стілець, до дерев’яного сидіння якого була прив’язана двома стрічками сплетена з клаптиків подушечка. Наповнив чарку і задумався. Згадав нічні пошуки скарбу в Очакові, простукування стін, витягання валіз. Як не крути, а закон вони зі Степаном порушили! Хоч хто тепер законів не порушує?! Може, тільки його мама! До речі, він сам до поїздки в Очаків нічого протизаконного не робив! Навіть думки такої не виникало. І там, в Очакові, щось зупиняло його. А Степан, здається, навіть на хвильку не задумався, жодний сумнів його не брав. Радше навпаки – від самого початку він був готовий на все. Недарма він напередодні повів Ігора в «Госптовари» і там за його, Ігора, гроші купив цвяходер. А як спритно він ним користувався, відмикаючи двері, зламуючи замки і замочки! Він казав, що батько його сидів… Може, й він сидів? А коли звільнився, дочка його додому не прийняла! Ось він і пішов блукати світом.

Ігор ковтнув настоянки. Міцна, міцна і солодкувато-гірка. Приємно вдарила в голову, і думки відразу переключилися. Точніше, відключилися. Ігор завмер, потім раптом провів долонею по голих стегнах і відчув її холод.

«Може, одягнутися?» – подумав. Але ця думка довго не затрималася в голові. Неквапом допив чарку, поставив пляшку в буфет і знову навшпиньках повернувся у свою кімнату.

Вранці його розбудив тихий докір матері.

– Ти що, вже по ночах горілку п’єш? – запитала вона, заглянувши в його кімнату. – Бери приклад із Степана! Зовсім не п’є чоловік!

– Він своє вже випив! – спросоння відповів Ігор і, розплющивши очі, поглянув на годинник – половина восьмої. – Степан вже повернувся?

– Не бачила! Хочеш поснідати – вставай! Люди вже на роботу он ідуть! – показала поглядом на вікно.

Ігор зітхнув. «Зараз знову про роботу торочитиме», – подумав.

– А чого нам бракує? – запитав син, підводячись з ліжка.

– А якби моєї пенсії не було? – голосніше, ніж зазвичай, сказала мати.

– Та скільки там тієї пенсії? Півтори тисячі. А я в банку щомісяця триста доларів процентів отримую! Хіба мало?

– Це ж дармоїдство, – вже тихіше заговорила мати, боячись, що чергова суперечка про необхідність роботи закінчиться звичним скандалом і кількома днями взаємного ігнорування. – За це в радянські часи у в’язницю садовили!

– Ось тому Союз і розвалився, – огризнувся Ігор, проте відразу збавив оберти. – Ну хіба нам чогось бракує? Вистачає ж. А на роботу, щойно з’явиться цікава, обов’язково піду!

Вони справді жили на банківські проценти від депозиту, на який поклали чималу різницю між вартістю проданого київського і купленого ірпінського житла. Раз на місяць Ігор їздив у банк і знімав гроші. Привозив додому, клав на стіл перед матір’ю, і тільки після цього забирав половину собі. Він вже так звик до цього існування, що власне поїздки в київський банк і вважав своєю роботою.

Олена Андріївна швидко заспокоїлась і вже насипала синові в тарілку гарячу гречану кашу. Зверху поклала чималий шматок масла, яке відразу розтеклося, просочуючись вниз.

Ігор неквапом їв кашу великою ложкою і дивився у вікно.

– Я розпитаю, – раптом пообіцяв він, винувато глянувши на маму. – Може, й тут якась робота з’явилася. Мені, якщо чесно, нудно сидіти без діла.

Олена Андріївна кивнула.

– Дорожчає все! – сказала. – Сир, наприклад, вже по шістдесят гривень за кіло! А пенсію мені не піднімають, та й проценти наші не збільшились…

Ігор не захотів підтримувати цю сумну розмову. Доїв кашу, налив собі чаю. Замислився: як згаяти час? Але думки вже перекинулися на Степана, точніше, на його відсутність. Потім згадав про стару валізу з міліцейською формою і пачками радянських рублів. Про пістолет у кобурі. Гарний подаруночок від Степана! Хоча в Києві на Андріївському узвозі за таку форму можна у туристів кругленьку суму злупити! Може, завезти?!

Ігор зітхнув. Повернувся до кімнати, відкрив валізу і витягнув міліцейську форму. Перевірив кишені і з одної витягнув посвідчення лейтенанта міліції Зотова І. І.

– Що, теж Ігор? – усміхнувся, розглядаючи маленьке чорно-біле фото. Хлопцеві на ньому було років двадцять п’ять, не більше!

Погойдав на долоні дві пачки радянських сторублівок. Вага солідна. Що знав Ігор про той час, коли в країні, якої більше нема, були в обігу ці гроші, за які вже давно нічого не купиш? Практично нічого. Ні, звичайно, народився він ще там, під час останньої радянської «п’ятирічки», як любила говорити його мама.

– До чого тут «п’ятирічка» і взагалі, що це таке? – скривив губи Ігор. – Школа була десятирічкою, це точно! А от «п’ятирічка» що?!

Здвигнувши плечима, кинув «колишні» гроші назад у валізу.

– Ти у крамницю сходиш? – донісся з вітальні мамин голос.

– Так, якраз збирався вийти, – відповів Ігор.

Акуратно склав у валізу міліцейську форму, зверху поклав посвідчення І. І. Зотова. Закрив валізу і запхав під ліжко.

Накрапав дощик, тож Ігор йшов під парасолею. В голові чомусь крутилась стара пісенька із новорічного кінофільму про п’ять хвилин. «Що би це означало?» – задумався Ігор, прямуючи до першого по дорозі кіоску.

Купив пачку сигарет, запалив. І в ту ж хвилю біля нього з’явився хлопчина без парасолі, з мокрим волоссям, що прилипло до лоба, в брезентовій робі і кирзових чоботях.

– Дядьку, дайте закурити!

Ігор простягнув йому відкриту пачку, дивлячись на хлопця з іронією.

– Ти сигарету хоч долонею прикрий, бо дощ намочить, – сказав він.

– Та я під дашком покурю, – спокійно відповів хлопець, прикурив свою сигарету від Ігоревої і справді прилаштувався під дашком кіоску, зліва від віконечка.

– Чоботи де купив? – жартома запитав Ігор. – Зараз такі не випускають!

– У сараї батькові знайшов, армійські! – серйозно відповів хлопець, не зважаючи на іронію в голосі Ігоря.

– Ну, носи здоровий! Раніше чоботи вміли робити! Не те, що зараз! – і він подивився на свої, румунські, які вже двічі ремонтував у шевця.

– Та вони трохи завеликі, – пожалівся хлопець. – У батька був сорок третій розмір, а в мене сорок перший з половиною… Можна ще одну?

Ігор витягнув з пачки сигарету, простягнув хлопцеві й, не попрощавшись, пішов далі… Дійшов до автостанції, покрутив головою в різні боки – звідси відкривався чималий вибір вулиць і напрямків. Підійшов до дошки оголошень. Пробіг очима приклеєні друковані й рукописні папірці. Все було про «продам» або «куплю».

– А може, в міліцію піти? Міліцейський пістолет в мене вже є! – зіронізував над собою Ігор і всміхнувся. Згадав про форму.

Зітхнув. Після сигарети йому захотілося кави, але справжньої, як сигарета, а тут усюди – лише розчинна. Та нехай, махнув рукою, вже яка є. Зайшов до крамнички, взяв собі «три в одному» і випив біля прилавка, за вітриною якого лежали кілька видів ковбас і копчена курка. Згадав прохання матері купити продуктів. Перевірив вміст кишень – на бідність жалітися було гріх. Купив свіжий батон, півкілограма «докторської», масло, шпроти і, не втримавшись, в азарті шопінгу, глянув на молоденьку продавщицю і мовив твердим, упевненим голосом: «І пляшечку „Коктебеля“, будь ласка. Ні, не цю, п’ять зірочок!».

Вийшовши під дощ з об’ємним пакунком, Ігор подумки посміявся з себе, з пози «багатого й крутого», яким себе відчув, купуючи коньяк.

Настрій піднявся. Ігор йшов додому, обмірковуючи раптове відкриття: він п’є коньяк або хоче випити під час дощової погоди.

А час наближався до обіднього, і в шлунку заграла лоскотна мелодія голоду.

Мама також не відмовилась від чарки коньяку. Вони обідали вдвох, сидячи навпроти один одного біля заплаканого дощового вікна. Щоправда, Ігор налив собі вже третю чарку, а Олена Андріївна тільки з першої скуштувала.

– Дивно, що Степана нема, – знову згадав садівника Ігор.

– Дорослий чоловік, – знизала плечима мама. – Він же в нас не прописаний! Прийшов-пішов, сам собі господар!

– Він ніде не прописаний, – підтвердив Ігор. – Таких людей зазвичай міліція розшукує…

– Тіпун тобі на язик! Всяке в житті буває! Не приведи Господь тобі в його ситуації опинитись! І взагалі, видно, що він людина чесна і відповідальна, він, коли говорить, кожне слово зважує перед тим, як сказати. Не те, що ти!

Ігор промовчав. Кинув косий погляд на терези на підвіконні. Налив собі четверту чарку, думаючи про садівника.

Під вечір задзвонив мобільний.

– Привіт! – почув Ігор життєрадісний, як звичайно, голос Коляна. – Що робиш?

– Та так, дома сиджу.

– А що, до мене на день народження не збираєшся?

– А хіба сьогодні?

– Так, тому й телефоную! Приходь у клуб «Петрович» за кілька годин! Пам’ятаєш, там де ретро-паті. Маєш піонерський галстук чи щось таке? У них там вічний Радянський Союз. Господар, певно, з колишніх комсомолістів…

Ігор подивився у мокре вікно. Виходити на вулицю, а тим більше їхати в Київ йому зовсім не хотілось, але й сказати про це уродиннику не випадало – образиться!

Вигадувати причину на кшталт застуди або проносу було вже пізно. Про це говорять на початку розмови.

– Добре, що-небудь придумаю, я тут вже твій день народження почав коньяком відзначати, – сказав Ігор. – А подарунок який хочеш?

– Подарунок? Ти знаєш, я – людина незаможна, зрадію будь-якому. Крім квітів! Квіти терпіти не можу! Це зів’ялі гроші! Так що краще грішми!

– А рублями візьмеш?

– А мені однаково, що рублі, що долари!

Ігор посміхнувся, згадавши про дві пачки старих радянських рублів у валізі.

– Добро! Тоді пачку рублів отримаєш! До зустрічі!