Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

8

У голові тихо шумував коньяк. Ігор стояв над ліжком і роздивлявся розкладену на покривалі міліцейську форму. На підлозі стояли наваксовані шкіряні чоботи, добре тримаючи свою форму пляшки. На тумбочці лежали переклеєні банківською стрічкою дві пачки радянських сторублівок.

«Можна було б взяти з собою, а там у туалеті переодягнутись, – подумав Ігор, зітхнув, потім махнув рукою. – Та ну його! Одягну на гімнастерку куртку, на вулиці й так темно. Хто там буде надто приглядатись!»

Натягнув міліцейські чоботи. Виявились як мінімум на розмір більше. Ігор дістав товсті шерстяні шкарпетки, натягнув поверх тонких і знову поміряв чоботи. Тепер ногам стало комфортніше.

– Ну що ж, – рішуче кивнув він, скидаючи чоботи, – сьогодні ввечері я буду ретроментом! І платити за все буду ретрогрішми!

Одягнув галіфе, гімнастерку. Кобуру з пістолетом лишив на ліжку, затягнув ремінь. Підійшов до дзеркала. На обличчі з’явилась усмішка – сподобався собі в цій формі.

– Клас! – вирвалося в Ігора. – Дівчат в жар кине!

На хвильку задумався. Витягнув пістолет з кобури, покрутив його в руках. Незважаючи на коньячний шум у голові, дослухався до мудрої думки: зі зброєю не жартують!

Засунув пістолет під матрац, закрив пусту кобуру. Взяв зі столу золотий годинник, засунув в ліву кишеню галіфе. Похвалиться перед іменинником, якщо випаде нагода. Виглянув у вікно. Дощу не було.

Вийшов в коридор тихо, намагаючись не шуміти. Мати дивилася телевізор у вітальні.

Надягнув куртку, ще раз оглянув себе і залишився задоволений. Чоботи в очі не кидались, таж приміський люд одягається як завгодно. Ось він сьогодні хлопця в кирзових чоботях зустрів і не здивувався!

Дивлячись собі під ноги, обходячи калюжі, вийшов з двору й повернув до автостанції. Дорогою помацав кишені галіфе – пачки рублів приємно відстовбурчились. От якби це були гривні, а ще краще – бакси! Здалося йому, що вечір нині темніший, ніж зазвичай. Глянув на небо – темне, важке. Ну нічого, подумав, зате в «Петровичі» буде весело. Головне – не затриматись там і на останню електричку встигнути. На маршрутку пізньої години розраховувати не варто!

Раптом на кілька секунд Ігора огорнула суцільна непроникна темрява. Чи в очах потемніло? Ігор встиг у цю «темну» мить згадати, що його рідний дядько помер від підробленого коньяку. Спочатку він осліп, кричав «Я нічого не бачу», потім затих, приліг на диван і помер. Про це йому розповіли, його самого, звичайно, в дядька вдома в той момент не було. Але відтоді він ще довго до кожної відкоркованої пляшки коньяку принюхувався.

Ноги відчували тверду землю, начебто той самий тротуар. Тому Ігор не зупинявся, хоч і налякався трішки. Йшов далі. І раптом темнота відступила – попереду він побачив кілька вогників. Озирнувся, щоб зрозуміти: це в нього з очима негаразд чи на вулиці погасло світло? Так часто буває. Сидиш ввечері вдома, телевізор дивишся, і раптом – бац! І повна темінь. Деколи на п’ять хвилин, а деколи – на кілька годин!

А позаду темно і нічого не видно, тільки спереду вогники. «Вибило електрику», – сказав сам до себе Ігор і пішов далі.

Втішився раптом, переключив свої думки на чоботи – як легко в них крокувати. Ніби швець на його ногу пошив! А вони ж на розмір – півтора більші! Радість змінилася підозрою. Зупинившись, він глянув на чоботи, але практично їх не побачив. Гмукнув здивовано і пришвидшив крок, поспішаючи до вогників.

– Десь вже і автостанція має бути, вона ж яскраво освітлена! І кіоски біля неї, і пивна! – Ігор вдивлявся вперед, а занепокоєння зростало: не подібні були ці дивні вогники на те, що він сподівався побачити.

Чи то від думок, чи то від дивного відчуття фізичного дискомфорту його кинуло в жар. На чолі виступив холодний піт. Він зняв куртку, нервово закинув її за плече, тримаючи пальцем за петлю для вішака.

– Гей, лейтенантику! Куди поспішаєш? – почув поряд жіночий голос. – Точний час не підкажеш?

Ігор зупинився, озирнувся. Темно.

– Ні, – сказав обережно, вдивляючись в темряву. – Годинник є, та поламався. Не ходить.

– Твоє щастя, – в жіночому голосі почулася прихована погроза.

– Манько, дурепо! Ти що не бачиш – це мент, а не солдат! – почувся поряд чоловічий шепіт. – Ходімо звідси! Мерщій!

Ігор почув швидкі кроки, що віддалялися. Перелякався. Рвонув щосили до вогників. Нарешті вони наблизилися. Він зупинився перед яскраво освітленими ворітьми, за якими було видно сірі будинки якогось підприємства. Справа від воріт табличка.

«Очаківський винзавод» – прочитав він і озирнувся довкола.

У лівій кишені щось заворушилось. Неприємне відчуття налякало. Він запхав руку в кишеню, і на його долоні зацокав механізм – серце золотого годинника забилося. Здивований Ігор витягнув годинник і, піднісши до вуха, почув голосне цокання.

«Що за дідько? – подумав. – Годинник запрацював. І звідки тут „Очаківський винзавод“, нема в Ірпені такого… Чи може, який філіал побудували?.. Час бурхливий, кожного дня щось будують, щось ламають…»

За огорожею раптом пролунала знайома мелодія, і чоловічий голос сказав: «У Москві – північ. Передаємо сигнали точного часу…»

Ігор труснув головою, заплющив очі. Витягнув годинник, відкинув круглу золоту кришку з гравіюванням. Обидві стрілки дружно показували на розгонисту «дванадцять».

В цей момент щось грюкнуло. За воротами почулися кроки. Ігор швидко відбіг убік. Побачив, як з воріт виїхала маленька вантажівка з критим кузовом – стара модель, такі він тільки по телевізору в фільмах про старі часи бачив. Виїхала, повернула праворуч і поїхала поволі далі, геть від Ігора, освітлюючи фарами дорогу. Ворота знову зачинились. І більше жодних шумів і звуків.

Ігор роззирнувся. Машина вже розчинилася в темряві, і єдиним освітленим місцем залишалися ворота, над якими виднілися сірі заводські стіни та дах сторожової будки.

«Може, постукати і сторожа запитати, куди це я потрапив?» – подумав Ігор.

Він не встиг додумати цю думку, як половинка воріт прочинилась. До вух Ігора долинув напружений шепіт, а потім з-за воріт визирнула голова. Визирнула і завмерла, ніби прислухаючись.

– Ну давай, іди вже, – долетів до Ігора, що відійшов у темряву, чоловічий голос.

Вийшов хлопець з якимось важким мішком на плечах, озирнувся, махнув рукою сторожу і зробив кілька незграбних кроків від воріт. Зупинився і поправив мішок. Ворота за ним зачинилися. Дзвякнуло залізо – мабуть, сторож засунув важку засувку.

Ігор вийшов з темряви і бадьорим кроком попрямував до хлопця, щоб розпитатися дорогу до автостанції.

Побачивши міліціонера, що крокував до нього, хлопець скинув під ноги мішок і завмер. Мішок упав майже беззвучно і заколихався, наче живий, вже лежачи на землі.

– Я той… Уперше!.. – затинаючись від переляку, заговорив хлопець. – Ви мене не той… благаю! Мама взнає – помре, в неї серце хворе… батько воював, калікою з фронту повернувся… Помер рік тому…

– Що ти несеш? – здивувався Ігор.

Незрозумілий переляк хлопця зробив Ігоря господарем становища.

– Вино, – пролепетав хлопчина приречено і подивився на мішок.

– Ти мені скажи: до автостанції далеко?

Хлопець замовк і підозріло подивився в очі людині в міліцейській формі, не зовсім розуміючи, про що той питає.

– Ну… хвилин двадцять пішки… – промовив він більш упевнено.

– А це що? – Ігор копнув носаком мішок, який легко подався під чоботом і відразу відновив свою дивну форму, щойно чобіт опустився на землю.

– Я ж казав, вино… Це вперше… Ркацителі… Один міх взяв за весь час… Не арештовуйте…

Ігор раптом зрозумів причину переляку хлопця. «Злодюжка! – усміхнувся подумки Ігор, – а тут я в старій ментівській формі, а кругом темно…»

Хлопець, зауваживши усміх Ігора, напружився.

– Я зараз, я назад віднесу! – показав він поглядом на мішок.

– Стривай, поговоримо! – Ігор намагався спародіювати інтонації винного злодюжки – здалося, що він говорить якось дивно, не по-місцевому. – Ти сам звідки?

– Я тутешній, з Очакова… Мати на базарі торгує, я тут на винзаводі працюю…

– Тутешній? З Очакова? – повторив спантеличений Ігор. – Щось мені це не подобається…

– Що не подобається? – обережно запитав хлопець.

– Все не подобається, – Ігор озирнувся. – Темно тут у вас… А тобі скільки років?

– Двадцять один… Самохін Іван – моє ім’я, а по-батькові – Васильович…

– А коли ж ти народився, Самохін Іван Васильович? – Ігор заговорив повільніше, чітко вимовляючи кожне слово, і здалося йому, що він і сам заговорив якось не так, з іншими інтонаціями чи що…

– У тридцять шостому… Сьомого травня… Трішки не пощастило, а то був би день народження в День перемоги…

Ігор замислився. Тридцять шостий рік плюс двадцять один рік життя – все це складалося в 1957-й. Маячня! Ігор підняв погляд на злодюжку, потім знов подивився на міх з вином.

– Ти що, сильно п’єш? – запитав.

– Ні, що ви? Я спортом займався, за район бігав… Це на продаж! – сказав хлопець і раптом замовк, вдаривши кулаком у своє чоло, картаючи себе, що видав з усіма бебехами.

– Он як… – протягнув Ігор.

– Це ж скільки мені дадуть?! – прошепотів хлопець. – Років десять? Чи більше?

– Скажи-но, яке сьогодні число? – запитав Ігор, пропустивши запитання злодюжки повз вуха.

– Третє жовтня.

– Ну ходімо, – задумливо промовив Ігор і показав пальцем на міх з вином. – Бери, і ходімо!

Самохін підняв міх з вином, закинув за плечі. Озирнувся на міліціонера.

– Куди? – запитав голосом приреченого.

– Поки що до автостанції! – Ігор жестом наказав хлопцеві йти попереду, наче той справді був арештований.

Іванко Самохін йшов повільно. Незручна і важка була його ноша. Ще аби своя, а так… тепер не своя! Хотілося йому зупинитися, озирнутися, ще раз слізно попросити цього лейтенанта відпустити його, Іванка, а в подяку за доброту міх з вином собі забрати! Тільки, видно, правильний цей лейтенант! Нічого ні в його погляді, ні в голосі не підказувало, що з ним можна домовитися.

Хвилин п’ять вони йшли в темряві. Тільки бруківка голосно стукала в підошви чобіт. Самохін зупинився.

– Ти чого? – вдарив його в спину голос міліціонера.

– Змучився.

– А далеко ще?

– Хвилин десять.

– Ну то відпочинь, – якось просто, зовсім по-людськи промовив Ігор, і у Івана Самохіна знову з’явилася надія. Це були перші слова, вимовлені міліціонером так, ніби на ньому не було форми.

Іван акуратно поставив міх з вином під ноги. Відсапався.

– Запалити можна? – запитав.

– Пали, – відповів Ігор.

– Та нема що палити, – признався Іванко Самохін.

Ігор дістав пачку сигарет, відкрив, простягнув.

– Це не наші, – здивовано вирвалося у хлопця. – Та й ви, здається, не місцевий?

– Ні, – Ігор заперечливо покрутив головою.

– А звідки ж?

– З Києва.

– Зі столиці? – в голосі хлопця знову забринів страх. – Це що, спеціально? На винзавод?

– А що, там такі погані справи? – Ігор скривив губи в усміху. – Розікрали все? Так?

– Ні… Хіба який дріб’язок, може… Але начальство чесне…

– Ні, не на винзавод, – вирішив Ігор підіграти в розмові. – З іншого приводу.

– З іншого? – задумливо повторив Іван, затягуючись сигаретою. – Бандити?

– Так, – кивнув Ігор, дивлячись хлопцю в очі.

– Багато їх тепер тут. Через Чагіна, чи що?

Ігор здригнувся, почувши знайоме прізвище, і хлопець затремтів, наче злякавшись реакції міліціонера. Невже, подумав Самохін, тепер так усі Фіму Чагіна бояться, що навіть столичні міліціонери від його імені сахаються!

– Ти його знаєш? – запитав Ігор.

– Всі його знають… Ну… я бачив його… А так ні… особисто не знайомий. Що мені з ним? Я – чесний…

Ігор засміявся. Неголосно, але від душі. Заливаючись сміхом, показав рукою на міх з вином.

– Але ж я не грабую… не вбиваю, – плаксиво промовив Самохін. – Один раз чуже взяв…

– Щось я тобі не вірю, – голос Ігоря знову «надягнув» міліцейську форму, і навіть самому Ігорю видався чужим, холодним. – Мама на базарі торгує… Ти вино з заводу крадеш… А чим мати торгує?

Іванко Самохін ніби словом вдавився, гикнув і випустив сигарету з рота. Вона впала, розсипаючи іскринки. Іван нахилився, підняв сигарету, гикаючи, обтер пальцями мундштучну частину і знов сунув до рота.

– Вином торгує? – знову спитав Ігор і усміхнувся.

– Вином, – похилив голову хлопець. – Своїм, ми ж домашнє робимо, в нас винограду повен двір…

– Своїм і краденим, – спокійно констатував Ігор. І зауважив, що погляд хлопця заметався, забігав по сторонах. Ніби Іванко Самохін вирішив дати драла.

– Бери вино! – наказав йому Ігор.

І згас погляд Івана Самохіна. Важко зітхнувши, підняв він міх з вином. Прилаштував собі на плече. Озирнувся.

– Знаєш, – сказав Ігор. – Не буду я тебе садити.

Хлопець відкрив рота, і недопалок знову випав йому під ноги. Тільки Іванко більше не нахилився за ним. Очима уп’явся в Ігора.

– Ти мені розписочку даси і допомагати будеш. Порадами. Згода?

Іван зволікав з відповіддю. Ворушив беззвучно устами.

– Ти ж чесний? Так ти казав? А чесні міліції допомагають!

Іван кивнув головою.

– Я тут з особливим завданням, – продовжував Ігор, втягуючись у гру. – Мене твоє вино, – він кивнув на міх, – не цікавить. Забереш додому, мамі віддаси…

– А що вас цікавить, товаришу лейтенант? – обережно, трохи запобігливо запитав Іван Самохін.

– Чагін. І його оточення… Навіть більше оточення, ніж він сам…

Іванко кивнув головою на знак згоди.

– Чим зможу…

– Ось і добре. А переночувати в тебе можна?

– Ви ж до автостанції хотіли?

– А хіба вночі автобуси ходять? – запитав Ігор, ледь помітно посміхаючись.

– Ні, – розгублено відповів Іван.

– От бачиш, навіщо ж мені автостанція? Можна в тебе переночувати?

– Так, звичайно! Тоді…

Не договоривши, Іван закрокував бадьоріше, і вже не так помітно згиналася його спина під краденою «рідкою» ношею. Ігор ніби підсвідомо тримав безпечну дистанцію – відставав на два-три кроки. Непомітно вони увійшли у сонне місто. По боках з’явилися паркани, за якими – чорне на сірому – виднілися обриси приватних будинків. Очаків спав. Десь далеко блимали вогники, але у вікнах будинків світла не було. Хвилин за п’ятнадцять увійшли у зарослий виноградом двір. Іванко відніс міх з вином у сарай, потім обережно відчинив двері і впустив Ігоря досередини.

– Ось тут, на дивані можна, – сказав він, показуючи в напівтемряві на старий нерозкладний диван з високою спинкою, в яку було вставлене дзеркало і полички для різних дрібничок.

– Я тільки не знаю, де простирадла…

– Не треба, ковдра важливіша, – прошепотів Ігор. – А батьки де сплять?

Іван мовчки показав на двостулкові дерев’яні двері.

– Мати там, наліво, а я – прямо.

Сходив кудись і повернувся з ватною ковдрою.

– Мені також можна спати? – прошепотів. – Розписку я вранці напишу, добре?

– Так, спи! Вранці напишеш, – кивнув Ігор.

Іванко пішов, але за мить повернувся.

– Ось, товаришу міліціонер, візьміть, випийте на ніч для міцного сну! – простягнув він Ігору повну склянку білого вина. Кислуватий запах вдарив у ніс.

Ігор, ледь стримуючи бажання скривитись, обережно взяв склянку, налиту по вінця. Пригубив.

Кивнув Івану. Той задоволено кивнув у відповідь і не зрушився з місця.

– Це заводське? – запитав Ігор.

– Так, – сказав Іван. – Домашнє ж іще не готове… Ви пийте до дна, бо смаку не відчуєте!

Щоб не сперечатися з Іваном Самохіним щодо того, як правильно дегустувати вино, Ігор трьома ковтками осушив склянку і повернув її господарю. Тільки після цього Іванко вийшов з кімнати.

Ігор стягнув чоботи, розстібнув ремінь, роздягнувся. Акуратно склав форму на кріслі й швидко заліз під ковдру. І раптом його ніби якась невагомість всмоктала. Втрачаючи відчуття низу й верху, він лише встиг здригнутись й провалився у безодню.

9

Прокинувся з головним болем. Голова не тільки боліла, а гула, ніби в неї залетіло кілька бджіл, які безуспішно намагалися знайти вихід, б’ючись зсередини то у скроні, то в потилицю, то в надбрівні дуги.

Розплющив очі, провів долонею по мокрому від поту чолі. Із зусиллям підвівся і сів на ліжку.

За вікном сіріло, з сусідньої кімнати долинав монотонний гомін телевізійних голосів.

– Мамо, – гукнув Ігор, і власний голос посилив неприємне болюче гудіння в голові.

Олена Андріївна заглянула в спальню до сина.

– Що, синку?

– Аспірин є? Голова розколюється…

– Перебрав учора чи це старі болі? – поблажливо, але із співчуттям запитала мати.

– Випив, – кивнув Ігор.

Вона пішла на кухню, де в шафці, в коробці з-під взуття, були ліки.

Ігор встав з ліжка. Підійшов до вікна. Озирнувся. Погляд його впав на акуратно складену міліцейську форму, зверху лежав кашкет.

– Ну і сон! Маячня якась! Чи справді? – запитав себе Ігор, пригадуючи пережите – чи побачене? – минулої ночі.

Зітхнув, дістав із шухляди спортивний костюм. Одягнувся. Зателефонував Коляну.

– Привіт! – жваво озвався вчорашній уродинник. – Як ти там?

– Слухай, – повільно заговорив Ігор, розмірковуючи над кожним словом, щоб не ляпнути якусь дурницю. – Адже я… вчора… був у тебе?

– Ну ти спитав! – Колян розсміявся. – Сильно ж ти перебрав, якщо нічого не пам’ятаєш! Був ти у мене! Ще й як був! Прийшов у якійсь старій військовій формі, витягнув пістолет, стріляв у стелю! Це в тебе з гумовими кулями? Ледве потім відмазали тебе від охоронців – вони хотіли тебе на вулицю викинути, а там така злива лляла!

– Угу… А що ми пили у тебе?

– Все пили. Ти особисто більше на коньяк налягав. Пляшки півтори, а може, й дві приговорив, поки ми тебе на приватника посадили, щоб додому завіз! Двісті гривень йому дали, бо ти ж вже ніякий! Так що повернеш при нагоді!

– Угу, – загальмовано повторив Ігор, і сам не почув свого голосу через гудіння в голові. – А що там ще було?

– «У Петровичі»? Ха! Ти геть нічого не пам’ятаєш?

– Не пам’ятаю, – признався Ігор. – І голова тріщить…

– Ну як, що було? Пили, сміялися, танцювали під стару музику…

Ігор раптом відчув в роті різкий кислий смак дешевого сухого вина.

– А вина я не пив?

– Вина? Вино ти на самому початку скуштував, було діло! Скуштував і обізвав французьке «Шаблі» дешевим кисляком, запивши його п’ятизірковим «Араратом».

– Добре, я пізніше передзвоню, – зітхнув змучено Ігор.

– Лікуйся, брате! – почув на прощання бадьорий голос Коляна.

Кинувши мобільник на міліцейську форму, Ігор поліз під матрац і витягнув старий пістолет. Подивився на нього задумано, понюхав дуло – запах мастила був не різким, терпкуватим. Запаху диму чи пороху не було. Знизав плечима. Сховав пістолет під матрац.

До полудня голова заспокоїлась, і думки зібрались, нарешті, в деяку подобу порядку. Ніби сам собі в подробицях переказав Ігор вчорашній чи то сон, чи то маячню. Сам собі розповідав, і сам уважно слухав, намагаючись знайти в цій історії найменший доказ правди чи ймовірності, або, для заспокоєння зворохобленої душі, очевидність того, що все це було плодом його п’яної, а тому буйної, уяви. Але як він не дослухався, як не вдивлявся у візуальну пам’ять, а все виглядало напрочуд реально і майже правдоподібно. І годинник, який раптом запрацював і показав «московську північ». І Іванко Самохін, і Очаківський винзавод, і гранчак білого сухого, наповнений по вінця. І головне, згадка Іваном Фіми Чагіна як можливу причину появи в Очакові столичного міліціонера. Єдине, що можна було покласти на другу шальку терезів, якою Ігор намагався зважити свій здоровий глузд, це декілька чарок коньяку, випитих вчора увечері перед телефонним дзвінком Коляна. І ще! Оця забава в клубі «Петрович» на Подолі! Ігор нічого не пам’ятав про святкування дня народження. Більш того, він навіть не міг згадати, де той клуб, де його афіша з анонсом ретро-паті висіла? Так, і пістолет! Не міг він з нього в клубі в стелю стріляти! Адже він не брав його з собою! Під матрацом пістолет всю ніч пролежав! А якби брав і стріляв, тоді б з дула пахло димом і порохом!

Ігор раптом поліз до кишені міліцейських галіфе і витягнув звідти золотий годинник. Підніс до вуха – тиша. Відкрив. Стрілки застигли на половині другої.

– Так, – видихнув він розгублено.

Змучившись від відсутності відповідей на поставлені самому собі запитання, Ігор допив каву і обійшов будинок. Сарай, як і раніше, був замкнений. На дверях висів замок. Вочевидь Степана досі не було.

З похмурого неба накрапав дощ. Досить рясний. Ігор підняв погляд в небо і поквапився додому – чорна хмара, що нависла над Ірпенем, збиралася ось-ось розродитися черговою зливою.

Щойно забіг всередину, як по шиферному даху забарабанила негода.

– Отак! – розвела рухами Олена Андріївна, вдивляючись в миттю потемніле вікно. – Гроза, напевно, буде!

– Степана не було?

– Що тобі Степан? – здвигнула плечима Олена Андріївна. – Він людина вільна…

– Вільна? – перепитав з сумнівом в голосі Ігор. – Від чого вільна? Прижився тут, замок на наш сарай повісив, ніби це його житло! А ти – «вільний»!

– Знаєш, синку, – посміхнулася Олена Андріївна. – Воля – вона також різна буває. Ось і ти, коли говориш «вільний», щось зовсім інше маєш на увазі! Напевно, в сенсі «непотрібний»… Як там у ваших молодіжних серіалах один одному говорять: «Свабодєн, вали звідси!»

– Ти що, – здивувався Ігор. – молодіжні серіали дивишся?

– А що ж мені на старості років робити? Та й розумію я тебе краще після семи серій цього, як його… фільму… Згадала! «Дах поїхав!» Так здається, називається…

– Ну ти даєш! – Ігор вражено подивився на матір. – Це ж серіал для тінейджерів! Я тут до чого? Чи для тебе я також «тінейджер»? Тоді скоро і в мене дах поїде, якщо ти різну… – він розвів руками, не знаходячи відразу відповідного слова, – якщо ти нісенітниці дивитися будеш.

– Чого ж твоєму дахові їхати? – спокійно заперечила Олена Андріївна. – Тобі роботу треба шукати, тоді буде порядок, відчуєш себе потрібним суспільству, а не якимось там «вільним»! А потім можна й одружитись…

Згадка про необхідність пошуків роботи різко зменшила бажання Ігоря продовжувати цю несподівану і кумедну розмову з мамою.

– Добре, – кивнув він. – Ось зараз візьму й піду шукати роботу!

– У дощ? – здивувалася Олена Андріївна.

– Чом би й ні? – посміхнувся Ігор. – Так більше шансів знайти! Хто ще, крім мене, буде шукати роботу під дощем?

Побачивши єхидну усмішку на синовому обличчі, Олена Андріївна зрозуміла, що він її просто дражнить, і вийшла у вітальню, де відразу ввімкнула телевізор.

Ігор залишився на кухні. Випив горнятко розчинної кави і знову задумався про загадкового Фіму Чагіна.