Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

28

Виштовхати похмуро-п’яного Коляна з дому виявилося справою нелегкою. Ігор і вмовляв його, і переконував. Врешті-решт приніс в свою кімнату дуту зимову куртку Коляна, змусив одягти, натягнути на голову теплий капюшон зі штучним хутром й затягнути шнурівку під самі очі. Після цього Ігор приніс з домашньої аптечки пляшечку зеленки і, зауваживши раптову капітуляцію чи апатію, замалював брови приятеля в зелений колір.

– Нехай думають, що ти пияк і що тебе побили, – сказав Ігор, допомагаючи Коляну звестися і подивитися на себе у дзеркало.

– Я б тебе не впізнав! Присягаюся! – сказав він, споглядаючи у настінному дзеркалі тупуватий погляд «зеленкуватих» очей, що визирали з «нори» стягнутого протизаметільним шнуром капюшону.

– Та-а-ак, – тільки й спромігся вичавити з себе Колян. Голос його був розгубленим, безвольним. Ігор одразу збагнув, що треба ловити момент і чимскоріш тягнути його надвір, поки той не зібрався на силі для спротиву і активного страху перед неминучим майбутнім.

– Де сумка? Там комп’ютер, – озирнувся Колян на двері, коли Ігор доштовхав його до хвіртки.

– Ми повернемося години за дві-три! Ніде твоя сумка не подінеться!

Колян мовчав усю дорогу. Спочатку він йшов майже бадьорим кроком. Тільки те, як він затягнув отвір для обличчя в капюшоні, свідчило про його страх. Але пізніше, напевно від того, що в куртці було нестерпно парко, він почав раз у раз послабляти шнур, розтягати отвір для обличчя і жадібно вдихати прохолодне вологе повітря.

Перша електричка була майже порожньою. Вони мали на двох цілий вагон. Сівши на дерев’яну лавку, Колян на якусь мить стягнув капюшон. Його обличчя, завдяки прихованому хисту художника, який виявився у Ігора, справді стало невпізнаваним. Воно перетворилося в універсальну мармизу алкоголіка, у якого одна дорога – у бомжі, і далі в зимову вічність, в хуртовину, з якої не повертаються. Випиті коньяк і настоянка допомогли. Ігор дивився на нього і усміхався творінню своїх рук і зеленки.

– Слухай, ти на себе не схожий! – не втримавшись, прошепотів приятелю Ігор.

– Я вже ніколи не буду схожим на себе, – похмуро промовив Колян.

Здається, він починав тверезіти. Та процес витверезіння триває довго. Навіть прогулянка пішки з вокзалу на Прорізну не змогла повернути Коляна у стан нормальної, тверезої людини.

Коли вони проминули Оперу, Ігор зателефонував фотографу. Сказав, що вони будуть біля дверей студії за десять хвилин.

Фотограф їх вже чекав на подвір’ї біля залізних дверей з кованими прикрасами. Чекав і солодко позіхав. Очі його чинили опір світлу дня, що народжувався. На Коляна він подивився злякано, але на обличчі Ігора його погляд відтанув, він заспокоївся і відімкнув двері.

– Все майже готове, – промовив фотограф. – Може, кави?

– Нам усім не завадить, – погодився Ігор.

Ігор-фотограф повісив-свою довгу водонепроникну мисливську куртку на гачок вішака в коридорі і зник за кухонними дверима.

Ігор заклично махнув рукою Коляну. Вони зайшли у велику кімнату. Ігор простягнув руку до стіни.

Клацнув вимикач, і світло залило все приміщення. Перед ними, наче від вітру, гойдалися пристебнуті пластиковими защіпками до шворок фотографії.

– Що це? – буркнув Колян.

– Зараз побачиш, зачекай, сядь поки! – наказав йому Ігор, «перебігаючи» поглядом від одного знімка до іншого.

Той порядок, в якому вони висіли, виявився негодящим для «віртуальної» екскурсії по Очакову.

Ігор сів на диван поряд з Коляном.

– Зараз, – промимрив він, відчуваючи втому, що навалювалася на плечі. – Вип’ємо кави, і господар нам все покаже.

Ця вимушена пауза допомогла Ігореві зосередитися і зрозуміти, що саме і як він хоче показати.

Господар фотостудії, що встиг збадьоритися спочатку від запаху кави, а потім і від напою, міркував швидше за своїх гостей.

– Ви нам за порядком показуйте, – попросив його Ігор. – У вигляді серії, як вона на виставці висітиме…

Фотограф випив каву, рішуче хитнув головою, демонструючи готовність до дій, і почав ходити між знімками, що висіли на шворках.

– Треба почати спочатку, перші знімки вже готові, – промовив фотограф.

Він шелестів за ширмою хвилин п’ять, а потім вийшов і поклав на журнальний столик перед Ігорем і Коляном пачку чорно-білих знімків великого формату.

– Ви поки це переглядайте, вони тут по порядку, так і висіти будуть, – сказав він. – А я решту зніму. Вже висохли.

– Дивися уважно і запам’ятовуй, – прошепотів Ігор Коляну, радіючи, що господаря фотостудії не було поряд. – Ось, бачиш, це Очаків. Це вулиця, де живе Іванко Самохін з матір’ю. Ось вони удвох, а це ми удвох з Іваном. Це будинок Чагіна, ось вони на порозі: Йосип і Фіма. Вони тобі не потрібні. Якщо зустрінеш – переходь на другий бік вулиці… О! Дивись, базар! Валька! Руда, тут не видно! Красуня! Дикунка!

Ігор замріяно похитав головою.

Помітив, що Колян уважно придивляється до жінки, яка стоїть за прилавком з розкладеними бичками і глосиками.

– Заради такої можна куди завгодно, – додав Ігор, радіючи, що фотографія викликала інтерес у приятеля. – Хоч у минуле, хоч у майбутнє!

За спиною пролунали кроки, і на стіл лягла нова пачка великих знімків.

– Ось, це друга частина! – сказав фотограф, умощуючись у кріслі поряд.

Взявши черговий знімок, Ігор завмер. Це був крупний план рудої Вальки, а те, що перед нею стояв Фіма Чагін, налякало Ігора. На обличчі Чагіна легко читалася погроза, а в очах і на обличчі Валі застиг страх, реальний страх.

– Чого це вони? – байдуже запитав Колян. – Вони що, коханці?

– Вона чоловіка має, рибалку. Продає його улов. Не думаю, що вони коханці з цим…

Колян дивно скосив очі на Ігора. Підняв відкинутий капюшон дутої куртки.

– Ти мені інше скажи, – серйозно заговорив Ігор. – Ти бачиш, що все це реально?

Колян кивнув головою. І подивився на фотографа, що дослухався до їхньої розмови.

– Реально, реально, – прошепотів господар фотостудії, дивлячись на Коляна. – Тільки він, – фотограф глянув на Ігора, – не говорить, як йому це вдається…

– Коли-небудь скажу, – пообіцяв Ігор, і на його обличчі заграла загадкова посмішка.

– Сподіваюся, – промовив фотограф. – Це була б революція в фотографії. Тобто, вона вже є, тільки…

– Маєте маленькі знімки останніх плівок? – запитав раптом Ігор.

– Так, я контрольки робив. Хочете взяти з собою?

– Так!

Назад до вокзалу вони спускалися швидким кроком. Колян, судячи з ходи, зовсім протверезів. На голові – капюшон, в отворі для обличчя – лише очі, ніс і трохи зеленки. Перехожих майже не було, та й на їхнє щастя накрапав дощик, уповільнюючи прихід ранку.

На вокзалі вони замовили за сто гривень приватника – старенькі жигулі-«четвірку», який і відвіз їх у Ірпінь.

Двірники на вікні «четвірки» голосно бжикали, збиваючи краплини дощу з лобового скла. Ігор сидів поряд з водієм. Колян, так і не скинувши капюшона, спав на задньому сидінні.

– Добряче гульнули? – привітно запитав водій, чоловік років шістдесяти.

– Добряче, – підтвердив Ігор. – Він, – кивнув головою на Коляна, – ще не скоро очухається!

– З радості чи з горя? – поцікавився водій.

– З радості, – промовив Ігор задумливо, і його відповідь прозвучала так двозначно, що переключила думки літнього водія на власну долю та її злигодні.

29

Мати вже поралася на кухні, готувала сніданок, коли вони зайшли в будинок. Колян роззувся в коридорі, зняв куртку. Зайшов у ванну і довго відмивав своє обличчя від зеленки. Потім пройшов у кімнату Ігора і сів на розкладений в кутку на підлозі матрац, на якому йому так і не вдалося виспатися.

– Тримай, дивись і запам’ятовуй! – простягнув йому Ігор пачку маленьких знімків.

– Ти що, мені з собою їх не даси?

Ігор замислився.

– Декілька дам, – відповів. – Навіщо тобі всі?

Колян знову почав роздивлятися фотографії, примружуючись, ніби йому бракувало світла. Ігор підсунув до нього тумбочку з настільною лампою. Направив лампу на руки Коляна і ввімкнув світло.

– Сніданок готовий, – зазирнула в кімнату Олена Андріївна. – Ходіть їсти!

– Ходімо, – покликав і Ігор.

Колян поворушив губами.

– Я біля вікна не сяду, – сказав уперто.

– Добре, я сюди принесу.

Колян жадібно проковтнув сосиску з яєшнею, сидячи майже в позі лотоса. В такій же позі і чай випив.

– Коли ти мене туди відправиш? – Колян кивнув на розкладені на підлозі фото.

– Зажди, – замислився Ігор. – Треба все прорахувати. Це ж як закордон. І документи не завадять. Якби дістати якийсь старий бланк, зробити тобі «корочки» під старовину, щоб ніхто нічого не запідозрив…

– Документи? – перепитав Колян. – А хіба зараз існують якісь проблеми з документами? Ми живемо в добу оперативної поліграфії. Сьогодні замовив – завтра принесли. Хоч дипломатичний паспорт, хоч довідку, що ти спадкоємець дому Романових…

– Так, але ж потрібні старі документи! В мене старе посвідчення лейтенанта міліції є, можна подивитися…

– Навіщо д ивитися? – Колян знизав плечима. Підтягнув до себе сумку, видобув з неї ноутбук, дроти. Ввімкнув у розетку, вставив модем, подібний на флешку. – Зараз побачимо, що нам пропонують!

– Давай ти подивишся, а я у справах піду, – промовив Ігор. – Обіцяв допомогти знайомому…

– Коли повернешся?

– До обіду!

Залишивши Коляна в кімнаті, Ігор попросив маму не турбувати приятеля. Сказав, що в нього депресія. А сам пішов до Степана. Отримав респіратор і рукавиці для роботи. Навіть робочий комбінезон для Ігора знайшовся. На другому поверсі нового будинку лежали і дошки, і арматура, залишені будівельниками, і зайві батареї, що не знадобилися. Ігор разом зі Степаном зносили все вниз. Працювали, поки Олена не покликала їх обідати. Обідали в старому дерев’яному будинку, в тій самій кімнаті, де вони скромно відзначали оборудку. Допиваючи чай, Ігор занепокоївся про Коляна. Вибачився, що сьогодні більше нічим допомогти не зможе, і побіг додому.

Приятеля застав в тому ж кутку на матраці. Тільки зараз біля нього на підлозі чомусь лежав розкритий паспорт Ігора.

– А навіщо він тобі? – нервово запитав Ігор.

– Все в порядку, – Колян підніс долоню у заспокійливому жесті. – Не міг же я невідомій фірмі документи на своє прізвище замовляти. Замовив на твоє. А фотку свою вислав. Цифрову. Твоєї не мав, та й документи ж для мене…

– І що то за документи? – поцікавився Ігор.

– Паспорт зразка 1957 року, посвідчення для відрядження лейтенанта міліції, ще якісь довідки. Вони самі знають. Це міні-фірма при держархіві, в них не лише зразки всього є, а й чисті бланки. Аби гроші були.

– Скільки ж це коштуватиме?

– П’ятсот баксів за курсом. Я вже заплатив! – Колян показав Ігореві кредитну картку. – Я тобі її залишу, збережи. Може, повернуся через рік? – на обличчі Коляна заграла трохи божевільна усмішка.

– Коли отримаєш папери?

– Ти не повіриш! Сьогодні ввечері, кур’єром.

– Що ж, вітаю, – Ігор перевів погляд зі свого паспорта на ноутбук. – Тепер ти – це я. Я теж не зовсім я. Я тепер і я, і Іван Самохін.

– Цікаво живемо, – криво усміхнувся Колян.

– Цікава країна, цікавий час, цікаві ми, – Ігор також посміхнувся. – Тільки тобі доведеться ще тут пожити. День чи два…

– Чому? – посмішка збігла з обличчя Коляна.

– Я піду в Очаків, домовлюся, щоб тебе зустріли… Попрощатися з деким маю, – голос Ігора пролунав незвично твердо, і певно тому його слова не викликали в Коляна жодної реакції чи спротиву.

Дзвінок у двері пролунав за кілька хвилин після того, як за ворітьми зупинився моторолер.

Мати першою вийшла до порогу.

– Хто там? – запитала.

– Кур’єр, мені Ігора Возного треба.

– Синку, це до тебе, – покликала Олена Андріївна.

Отримавши від хлопця-кур’єра пакунок, Ігор повернувся в кімнату і простяг його Коляну. Той відразу розірвав упаковку. Витягнув пластиковий файл з документами.

– Випити хочеш? – запитав Ігор. – Все-таки особливий момент…

– Я тепер завжди хочу випити, – сказав Колян. – Давай!

Наближалася одинадцята вечора. Перша з двох куплених по дорозі додому від Степана пляшка коньяку закінчувалася. Пили зараз однаково, собі Ігор також не відмовляв.

– Так ти туди і назад? – нервово зиркнув на приятеля Колян.

– Так, на добу. Залишити тобі щось почитати? Щоб не нудьгувати? Можу принести класний рукопис одного чолов’яги про їжу. Хоча ні, пізно вже…

– Ні, читати я не зможу… страх відволікає… Я буду просто чекати. Ти мені краще випити залиши!

– Залишу, – пообіцяв Ігор.

Приніс з кухні другу пляшку коньяку і дві пляшки полинової настоянки.

– Вистачить? – запитав.

– Вистачить, – сказав Колян. – Тут якраз на три рази випити і три рази поспати…

Ігор мовчки переодягнувся в міліцейську форму. Підперезався ременем з кобурою, натягнув чоботи. Одягнув кашкет. Зверху накинув куртку-вітрівку.

Колян зачаровано спостерігав перевтілення Ігора, вигляд мав спантеличений. Спостерігав і мовчав.

– Ну все, бувай, – Ігор кинув прощальний погляд на Коляна і вийшов з кімнати.

На вулиці дув вітер. Не надто сильний, але холодний. Дув назустріч, в обличчя, ніби з минулого, в яке зараз поспішав Ігор.

Темрява густішала. Будинки і паркани обабіч дороги відступили за межу видимості. Спереду заблимав далекий вогник. Почав накрапати дощик. Ігор машинально спробував натягнути на голову капюшон куртки. Кашкет заважав. Він зняв його і поніс у руці.

Ноги привели його до майданчика перед ворітьми винзаводу. Дощ перестав, залишивши після себе в повітрі вогку в’язкість.

З-за прочинених воріт визирнув, а потім вийшов Іванко. На плечі – міх з вином.

– Привіт, – озвався Ігор.

Іван зупинився, насторожено озирнувся на всі боки. Ігор вийшов на освітлену частину майданчика.

– Це я, – сказав.

– Та я впізнав ваш голос, – тихо сказав хлопець. – Щось давно вас не було… А тут такі справи…

Вони звернули на дорогу, що вела до Іванкового будинку.

– Які справи? – спитав на ходу Ігор.

– Валькиного чоловіка підрізали…

– Він у лікарні?

– На цвинтарі… Її тепер на базарі нема. Траурну хустку з голови не знімає, сидить вдома і плаче…

Ігор важко зітхнув.

– Знайшли того, хто підрізав? – запитав похмуро.

– Нє-а, – Іванко хитнув головою, зупинився, поправив на плечі міх з вином. – Його ножем так вдарили, що ручка зламалася, а лезо між ребрами залишилося…

Далі до самого будинку Іванка йшли мовчки. В будинку сіли на кухні… Іван налив собі й Ігореві вина. Посміхнувся якимось своїм думкам.

– А мій фотознімок у газету взяли, – похвалився.

– В яку газету? – байдуже запитав Ігор.

– В нашу, «Очаківець», – Іван сьорбнув вина. – Сказали, заплатять карбованець і двадцять копійок. Подобається мені ця справа – фотографувати! Я й книжку спеціальну вже прочитав: «Для фотографа-початківця».

– Так, – Ігор також ковтнув вина. – Ти добре знимкуєш…

– Я хочу сам проявляти знімки і друкувати, але треба ванночки купити. І фотозбільшувач зі штативом.

Ігор витягнув із кишені галіфе кілька соток. Поклав на стіл і підсунув до Івана.

– Тримай! Купиш, що треба!

– Ох, спасибі! Ви… навіть не знаю, як сказати, – хлопець знітився від почуття вдячності, що переповнювало його.

– Не треба нічого говорити, – байдуже промовив Ігор.

– Що це за куртка на вас? Це модно?

– Це вітрівка. Хочеш – подарую.

– Правда?

Ігор зняв вітрівку і передав Іванові.

– Ложки-виделки у вас там? – Ігор вказав поглядом на тумбочку в кутку кухні.

– Угу.

Ігор встав, висунув верхню шухляду. Погляд зупинився на кухонному ножі з міцною дерев’яною ручкою. Взяв ніж і спитав Івана:

– В тебе тонкий надфіль є?

– Різні є.

– Принеси.

Хлопець вийшов з кухні. Повернувся з дерев’яною скринькою. Поклав її на стіл, відкрив.

– Ось, – витяг шматок дерматину з кишеньками, з яких стирчали напилки та надфілі.

Іван з цікавістю спостерігав за гостем. Його погляд почав дратувати Ігора. Він запхав кухонний ніж в одну із кишеньок дерматину і згорнув набір у рулон.

– Знаєш, наступного разу замість мене інший… міліціонер прийде. Микола. Допоможеш йому, місто покажеш, поясниш все.

– А ви? – засмутився Іван. – Я вже до вас звик…

– Відвикай, – холодно промовив Ігор. – Я… я йду зі служби… звільняюся з міліції…

– Бо небезпечно?

– Так.

Ігор не мав бажання продовжувати цю розмову. Він допив вино і пішов у кімнату зі старим диваном. Там увімкнув світло, сів на стілець, витягнув ніж і надфіль, почав підпилювати лезо ножа в місці стику з дерев’яною накладкою на ручці.

Сталь піддавалася важко. В Ігора вже й рука занила, а надріз заглибився в лезо лише на пару міліметрів. Ігор перепочив, опустивши ніж на коліна. Поворушив пальцями, розганяючи кров. Знову взявся за надфіль. У результаті, здавалося, неймовірних зусиль лезо надпилялося ще на міліметр-півтора, після цього вже затерпли пальці, що стискали надфіль. Під час перепочинку Ігор уважно оглянув набір інструментів, що лежали в кишеньках дерматину. Вибрав надфіль з гострішим краєм. Робота пішла швидше.

Коли лезо було майже перепиляне і трималося на ручці тільки завдяки двом-трьом міліметрам, Ігор зупинився. Подивився на ниючу долоню правої руки. Побачив два розчавлені пухирі – результат незвичної ударної праці.

Подумав про Степана. Згадав його «корисні поради» з питання ударів ножем. Цікаво, що садівник так добре розумівся на ударах ножем. Не пасує! Садівник має розумітися на глибині ямок для посадки квітів і дерев та інших нюансах догляду за красою навколишнього світу. Ударом ножа світ красивішим не зробиш.

Ігор невесело усміхнувся власним думкам.

«А може, зробиш?! – раптом подумав він. – Адже один удар ножем робить життя і навколишній світ жахливим, а інший удар, навіть тим самим ножем, може покращити і світ, і життя».

Ігор раптом пригадав, як щовесни витягав з підвалу мішок моркви і, на прохання матері, сортував її – відрізав підгнилі кінчики або хвостики, залишаючи для їжі міцні червоні коренеплоди. Потім з відсортованої моркви мама робила моркву по-корейськи, яку він, до речі, дуже любить.

Дивно, чому раптом пригадалася ця морква? Через ніж у руці?

Ігор знизав плечима. Став обличчям до дивану, вдивляючись у своє відображення в старому плямистому дзеркалі, вставленому у високу дерев’яну спинку.

Споглядаючи своє віддзеркалення, Ігор вишкірив зуби. Ніби перевіряв, наскільки злим, роздратованим він може виглядати. Згадав обличчя Фіми Чагіна в темряві на стежці і потім при світлі у нього вдома. Обличчя Чагіна ніби навмисне було налаштоване на вираз злоби, погрози. На ньому ніколи не могла би з’явитися добра посмішка. Він би ніколи не зміг посміхнутися очима. Та й навіщо йому це? Він був створений для іншого. Він був створений як джерело і провідник агресії, зла. Це також енергія, майже така сама, як електрика. І так само, як електрика, може вбити. «А я хто? – замислився Ігор. – Степан – садівник. Чагін – лісник. А я?»

Сумнів, що зупинив хід думок Ігора, змусив його внутрішньо зіщулитися, відчути жаль до самого себе, як до дитини, яка заблукала у лісі. Він навіть уявив собі таку дитину – років п’яти, в шортиках і маєчці, яка з жахом озирається на всі боки, оточена безкінечними стовбурами щоглових сосен.

– Ліс, – промовив Ігор. – Ні, – його очі посміхнулися, ніби він раптом засміявся над собою, над своїми думками двохвилинної давності. – Все нормально. Я на роздоріжжі, але знаю, куди йти… Я ще кілька годин проведу в цьому лісі, а потім назад – у сад! Я ще кілька годин буду прикидатися, ніби я лісник. І все! Більше до лісу – ні кроку!

Посмішка, що осяяла його обличчя, була самовпевненою і майже зверхньою. Ігор поправив ремінь, перевірив кобуру – чи застібнута? Надягнув кашкет і, затиснувши в руці ніж, тихенько вийшов з кімнати.

У будинку було тихо. Ігор вийшов на поріг і притис вхідні двері майже до кінця, але не заклацнув. Двері виглядали зачиненими, але в них можна було увійти без ключа і без шуму.

Нічний Очаків дихав глибокою осінню. Опале листя під ногами не шурхотіло, а чвакало, всотавши вологу з повітря. Жодного вогника у вікнах будинків, жодного тріску гілок, жодного відлуння.

Ігор ішов неквапом, майже не дивлячись на дорогу. Чоботи знали, куди вести господаря. І привели до будинку Фіми. Ігор зупинився, вже вкотре, на тому самому місці, біля дерева, через дорогу від хвіртки. Подивився на знайомий будинок. Справа від дому темрява була не такою густою. Туди виходило вікно вітальні, де його намагалися отруїти.

Ігор перейшов через дорогу, намагаючись ступати нечутно. Хвіртка не рипнула, відчинившись і зачинившись.

Він зазирнув за правий кут будинку, подивився на вікно – там горіло тьмяне світло.

– Не спиш? – прошепотів Ігор. – Це добре! Не доведеться будити…

Він вернувся до порогу. Підійшов до дверей. Підніс затиснутий у правій руці ніж до очей, подивився на нього з повагою. Кулаком лівої руки гримнув у двері два рази.

Почув шум, кроки.

– Хто там? – непривітно запитав з-за дверей Фіма.

– Йосип, – прохрипів Ігор, намагаючись імітувати кілька разів чутий голос.

Вжикнув залізний внутрішній засув. Дзвякнув металевий гачок. Двері відчинилися, Ігор став на порозі, змусивши заскоченого Фіму позадкувати. В передпокої було темно, і Фіма не відразу зрозумів, хто перед ним. Та якби і зрозумів відразу, це б вже не змінило його долю.

Ігор різким рухом штовхнув ніж, затиснутий у руці, знизу вгору, під ребра Фіми. Ніж увійшов швидко і легко, не відчувалося щонайменшого спротиву тіла. Ігор навіть злякався, що його рука разом з дерев’яною ручкою провалиться у це дивне, «порожнє» тіло. Але ручка ножа зупинилася, вперлася в тіло, яке виявилось важким і неповоротким. Фіма ще стояв перед Ігорем, хапаючи ротом повітря чи намагаючись промовити щось, що вже ніколи не буде вимовлене. Він стояв, а Ігор чимраз сильніше стискав дерев’яну ручку, відчуваючи, що ніж стає дедалі важчим. Ноги Фіми підкосилися, він почав хилитися до Ігора, захрипів. Ігор відштовхнув його від себе і випустив ручку ножа. Фіма гримнувся на спину. Гуркіт пішов по стінах дому, по повітрю.

Ігор замкнув двері на засув. Засвітив світло.

Фіма лежав на дерев’яній підлозі, розкинувши руки. Його живіт піднімався і опускався, і ручка ножа від цього також то здіймалася, то нахилялася. Ігор слідкував за рухами дерев’яної ручки. Він хотів, щоб вона завмерла. Він був незадоволений нею. Фіма ледь підвів голову, але зм’як і витягнувся на підлозі, залишивши очі розплющеними. Ігор присів навпочіпки біля нього. Зіниці Чагіна застигли. Ігор підніс свою долоню, яка досі нила від тріснутих пухирів, до розкритого рота Фіми. Він більше не дихав.

Ігор взявся за ручку ножа і потягнув її на себе, сподіваючись, що вона зараз відломиться, залишивши лезо в тілі. Але ручка не піддавалася. Вона міцно трималася за лезо.

Ігор звівся на ноги. Подивився на відчинені двері у вітальню, за якими світилося. Пройшов туди і побачив, чим займався Фіма до його приходу. На овальному столі лежали вісім пачок радянських сторублівок, переклеєних банківськими стрічками. Поряд – полотняна біла торбинка, мисочка з водою і половинка олівця. На торбинці вже було написано цим олівцем: «Сіма Н. Н. Забере в 1961. Сам або с…».

– Сам або с… – прочитав Ігор вголос, намагаючись зрозуміти, яке слово він завадив Фімі дописати. – Сам або с-с-син! – зрозумів Ігор і зрадів.

– Син… Йосип або син? Ось для чого батько робив Степану татуювання! Це дуже повільна пошта! Точніше – дуже повільний переказ грошей… Бандитський варіант «Вестен Юніон»!

Ігор склав гроші в білу торбинку, роззирнувся. Він почувався майже як удома. Адже цю кімнату він добре знав. Там, навпроти вікна, в буфеті, у верхній шафці за дверцятами зі вставками з товстого скла, стоять келихи і чарки. Десь стоять і пляшки. Але Ігор зараз не хоче пити.

– Що тоді сказала бабуся в Очакові, у якої вони зі Степаном ночували? Що Фіму знайшли зарізаним, а поряд лежали дві пачки грошей і записка: «На розкішні похорони»?

Ігор взяв олівець. Підійшов до буфету і витягнув верхню шухляду. Серед усілякого мотлоху, листівок і риболовних гачків він побачив три чистих бланки «Повістки в міліцію».

– Цікаво! – вихопилося в Ігора.

Він узяв один бланк, перевернув. Зі звороту – чистий аркуш. Поклав на стіл, нахилився. Написав олівцем «На розкішні…» і зупинився, зауваживши, що написаних слів майже не видно.

Ігор здивовано подивився на олівець, підніс його до очей.

– Та це ж хімічний! – зрозумів він.

Поглядом зачепив мисочку з водою, та замість вмочити грифель у воду, підніс олівець до рота і послинив. Навів вже написані слова і додав, сильніше натискаючи олівцем на папір: …«похорони». Вийшло «На розкішні похорони».

Ігор повернувся до трупа. Витягнув з торбинки дві пачки рублів, поклав їх біля голови Фіми, а записку – на груди.

– На одного лісника менше стало, – прошепотів він, дивлячись на вбитого Чагіна абсолютно спокійно, як на траву або камінь.

На вулиці до цього часу стало холодніше. Дорогою назад Ігор кілька разів зупинявся, ніби щось забув, ніби чогось бракує в руці. І щоразу згадував, що бракує ножа. І заспокоювався, знаючи, що цього ножа йому вже не бракуватиме. Бо він відійшов у небуття.

Трохи шкодував, що ручка ножа не зламалася від удару, але й цей жаль врешті-решт було стерто одною простою думкою: «Я його вдарив ножем, як „садівник“, а не як „лісник“. Більше жодних таких ножів, підпиляних і непідпиляних, в моєму житті не буде. В моєму житті тепер все буде красиво!»

Слово «красиво» відправило його думки далі, до рудої Вальки. Захотілося її побачити, нехай навіть у траурі. Захотілося її утішити, бо в неї забрали жалість до власного чоловіка, а її жалість була сильніша від кохання! Вона зараз напевне вдома, сама. Спить або плаче… Але – ні, більше він її не побачить! Більше він сюди не повернеться. Натомість може передати їй записку або навіть гроші! Так, він попросить Коляна зайти до неї, познайомитися. Може, Колян навіть закохається в неї і замінить їй чоловіка, замінить їй рибалку, завдяки якому вона займалася улюбленою справою – торгувала рибою на базарі! Може, вона жалітиме Коляна не менше, ніж жаліла свого вбитого чоловіка. І буде від цієї сильної жалості Коляну в сто разів краще, ніж від її кохання!

Ігор зупинився перед хвірткою. Зайшов, притримавши її. Акуратно відчинив незамкнені двері. В чоботях пройшов у кімнату зі старим диваном. Роззувся, роздягнувся і ліг, накрившись турботливо складеною на табуретці ковдрою.

Вже засинаючи, продовжував думати про Вальку і Коляна, ніби те, що він їх заручив у своїй уяві, обов’язково мало закінчитися весіллям в реальному житті.

Вирішивши їх долю, вихопив з пам’яті Олену, доньку садівника. І з думками про неї заснув.