Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Подивіться, як поводяться міліціонери, – сказала вона, привітно дивлячись на Ігора, який намагався стримати усмішку.

– Допомагають старшим людям, – відповіла маленька дівчинка з двома великими білими бантами.

– Правильно, – погодилася вихователька. – А хто з хлопчиків хоче стати міліціонером?

Декілька хлопчиків відразу підняли руки з червоними прапорцями. Тепер Ігор зауважив на прапорцях маленькі золотисті серпи й молоти.

– А ти, Кащенко? – запитала вихователька.

Ігор, що якраз минав виховательку і дітей, кинув погляд на пухкенького малюка з ледь виряченими очима.

– Я буду будівельником! – відповів малюк.

– Загін, кроком руш! – знову продзвеніла команда молодої виховательки за спиною Ігора.

Дитячі кроки затихли, а може, були перекриті гамором базару, що наближався. Олександра Маринівна, дійшовши до свого місця торгівлі, запхала сумки під прилавок, ногою посунувши подалі.

– Ох, велике спасибі! – видихнула вона.

Її обличчя було мокрим від поту. Це трохи заспокоїло Ігора, руки якого, звільнившись від сумок, гули, як високовольтні дроти.

– Якщо захочете до нас повернутися, – Іванова мама перейшла на шепіт, – ручку на дверях трошки піднесіть і потягніть до себе. Тоді вони відчиняться.

– Та ні, я ввечері прийду, – відповів Ігор і, попрощавшись, відійшов убік.

Стояв, приходив до тями і спостерігав, як Олександра Маринівна надягає білий халат, витягнутий з сумки, поправляє зачіску і, оглянувши себе в маленькому дзеркальці, виставляє з сумок три слоїки на прилавок.

– Червоне домашнє, натуральне домашнє! – вигукувала вона і хазяйським поглядом оцінювала простір довкола себе, ніби готувалася керувати ним одноосібно. – Кому на свято, кому на тризну! Куштуємо задурно, п’ємо залюбки!!!

Ігор перебіг поглядом винний ряд. Мати Івана здавалася тут наймолодшою і найжвавішою. По обидві боки від неї стояло кілька бабусь, виставивши перед собою слоїки з вином; останнім зліва горбився над прилавком дідусь з двома допотопними скляними суліями.

Відсапавшись, Ігор попростував до рибного ряду. Тут продавці були голосистішими, проте в їх хорі він відразу вирізнив голос Вальки. Ноги самі прискорили крок.

– Доброго ранку, – Ігор зупинився збоку, бо місце перед Валькою було зайняте худорлявою жінкою років сорока з двома цупкими заплетеними косичками на голові.

– Добрий ранок починається о шостій, а не о дев’ятій! – посміхнулася Валя. І знову перевела погляд на жінку з косичками. – Я йому скажу! Він знайде і обов’язково поверне! – сказала вона жінці.

– Не можна ж так! – незадоволено говорила жінка з косичками. – Я не можу за кожним бігати! Ось напишу заяву в міліцію, – тут вона багатозначно глянула на Ігора, – і повісять його на дошку ганьби. Тоді все місто буде над ним сміятися!

Жінка розвернулася і пішла геть.

– Проблеми? – посміхнувся Ігор.

– Чоловік бібліотечну книгу загубив, а вона знадобилася парторгу консервного заводу.

– А глосики маєте? – Ігор «зіскочив» з бібліотечної тематики.

Валька заперечливо похитала головою.

– Лише бички, та й то залишки! В чоловіка спина болить, ледве ходить. Вийшов вчора в лиман і за дві години назад прийшов. Торгувати майже нема чим…

Ігор вперше помітив в очах Вальки відсутність вогника і завзяття.

– То треба лікувати чоловіка, – сказав він.

– Є одна бабка в Кам’янці, та вона сто рублів бере…

Ігор навпомацки витягнув сторублівку з пачки в правій кишені штанів, простягнув Валі, згорнувши руркою.

– Дайте з десяток бичків, будь ласка, – підвищивши голос, сказав він. – Здачі не треба, – додав пошепки.

Вона загорнула бичків у газету.

– Ледь не забув, – Ігор поклав на прилавок пакетик. – Тут ліки для вас і приписи, коли і як приймати…

– Мої ліки? – розгублено повторила Валя.

– Так, від вашої хвороби.

– А звідки ви знаєте? – тепер і вона говорила пошепки.

– Ви мені самі сказали, – прошепотів Ігор у відповідь. – Увечері в парку на лавці?

– О шостій – погодилась вона.

– Шампанське взяти?

– Яка жінка шампанського не любить? – промовила. В погляді – теплота, на обличчі – розгубленість.

Після базару ноги самі привели Ігора до будинку Фіми Чагіна. Він зупинився навпроти будинку на протилежному боці вулиці. Одразу згадалося, як вони зустрілися з Чагіним поглядами минулого разу, коли він так само стояв на цьому місці. І, злякавшись, що ситуація може повторитися, Ігор пройшов метрів сто далі і присів на лавку поряд з чиїмись ворітьми. Руки вже не нили, хоч плечі пам’ятали і міх з вином, і дві сумки.

20

Ігор поблукав містом і опинився біля робітничої їдальні. Зїв борщу, гречку з лангетом, запив компотом, виклавши за все сім рублів.

Морський вітерець лоскотав ніздрі. Ранкове сонце сховалося за хмари, які, підганяючи і підштовхуючи одна одну, заповнювали небо над Очаковим.

Надвечір стало прохолодно. Ігор купив у гастрономі пляшку шампанського і велику двохсотграмову плитку шоколаду «Ленінград». Зайшов у «Госптовари» і купив дві склянки і шматяну сумку з надписом «На згадку про курорт». Склав у неї покупки і пішов у парк біля базару. Сів на лавку. За спиною почувся шурхіт, і теплі сильні долоні закрили його очі. Ігор завмер, налякавшись. Він аж ніяк не чекав такого сюрпризу, і якби долоні лягли ніжно і легко, він би підіграв. Але ця сила, з якою вони притиснулися до його обличчя!?

– Валя? – запитав він обережно.

В потилицю вдарив теплий видих повітря. І тільки після цього – знайомий неголосний сміх.

– Але ж ти мене налякала! – заспокоївся Ігор.

Долоні звільнили очі, залишивши на повіках тепло чужих рук. Ігор озирнувся – перед ним стояла Валя в хусточці салатового кольору поверх рудого волосся, в зеленій сукні нижче колін, в білих лакованих лодочках і з білою сумочкою в руці. Вона обійшла лавку і сіла поруч.

– Ходімо до моря? – запропонував Ігор.

Валя подивилася на небо.

– Дощик може початися, – жваво промовила і одразу, махнувши рукою, додала: – То й що? Не з цукру ж ми, не розтанемо! Та й чужих очей там не буде!

Рішуче встала, озирнулася на Ігора. Ігор швидко піднявся, в сумці дзенькнули склянки. Чи одна об другу, чи об пляшку.

Валя повела Ігора до моря вузенькими нерівними стежинами, які ніби спеціально були протоптані для таємних коханців серед острівців кущів і балок, оточених городами приватних будинків або закинутими парканами якихось підприємств. Кілька разів стежина вибігала на загальну міську алею, але й там було в цей вечір безлюдно. Вибігала, і метрів через двадцять знову пірнала убік. Двічі провела їх стежина крізь дірки в парканах. «Це лікарня», – обернувшись на ходу, пояснила Валя.

Нарешті стежина вивела їх до крутого спуску, і вони опинилися під навислою над їх головами похмурою скелею. Перед ними хлюпалося темне тихе море. Було дивно не бачити на поверхні води жодного вогника, жодного тремтливого відбитку місяця й зірок. Та відбиватися у воді цього вечора не було чому.

Сіли на пісок. Ігор дістав склянки, шампанське. Розгорнув шоколадку і розломив її на квадратики.

– Чоловік тебе не шукатиме? – раптом запитав Ігор.

– Ні, – зітхнула Валя. – Він лежить, бідака. Спиною мучиться. Завтра повезу його в Кам’янку до бабки. Може, виправить!? Бо якщо він не зможе по рибу ходити, то й я без діла залишусь!

– Іншу роботу знайдеш, – промовив Ігор, узяв пляшку шампанського і почав розкручувати дротик, що тримав корок на скляній шийці.

– Яку роботу? – неголосно розсміялася Валя. – В мене освіта – вісім класів. Я коли закохалася у нього в восьмому, більше вчитися не змогла! Така пристрасть! Добре, що батько з війни безруким повернувся, бо ж, напевно, ременем би знівечив! Він матері ще до війни офіцерським ременем лікоть перебив!

– Батьки також в Очакові живуть? – запитав Ігор.

– Поховані тут, на цвинтарі.

Ігор зняв дротик і труснув пляшкою. Корок, бахнувши, злетів у небо. Ігор наповнив піною обидві склянки і вправно затиснув шийку пляшки великим пальцем правої руки, залишивши міліметровий отвір, щоб тихенько випускати газ. Лівою рукою подав склянку Валі, взяв свою.

– За тебе! – Ігор схилився над обличчям Валі, зазираючи їй в очі.

– І що ж ти в мені таке знайшов? – вона грайливо повела плечем, піднесла склянку до уст, відпила.

Ігор потримав у роті іскристе шампанське, потім ковтнув. «І що я в ній таке знайшов?» – подумав її голосом, ніби ще раз прослухав магнітофонний запис.

– Чому ви на мене так дивитеся? – запитала вже не грайливо, а ледь напружено Валя.

– Ми ж домовились на «ти» розмовляти, – сказав, усміхаючись, Ігор.

– Тоді п’ємо на брудершафт! – засміялася Валя.

Випили.

Ігор зняв палець з шийки пляшки – газ вже не виходив, і піни більше не було. «Вкрутив» пляшку дном у пісок. Стягнув чоботи, зняв шкарпетки, спробував закатати галіфе. Зайшов по кісточки у воду.

– Вода нехолодна! – промовив здивовано.

– Звичайно, не холодна, – сказала Валя. – Хлопчаки ще місяці два купатися будуть!

– А дівчатка? – зі смішком у голосі запитав Ігор.

– Ті, які сміливіші, також!

– А ти з тих, які сміливіші? Чи з других?

– Ті, які мало вчилися, завжди сміливіші від тих, які з університету вийшли!

– Це особистим досвідом перевірено?

– Налий краще ще шампанського! – попросила Валя.

Ігор налив. Собі і їй.

– Ну, за що вип’ємо? – запитав.

– За мого чоловіка, Петра, щоб не хворів, – запропонувала Валя.

Ігор здивувався, проте не показав виду. Та й якби показав, у темряві не було б видно.

– Ти кохаєш його?

– Раніше кохала, а тепер жалію.

– І це його влаштовує? Те, що ти його жалієш?

– А що? – Валя повела плечем, відпила шампанського. – Жалість сильніша від кохання. Розлюбити можна кого завгодно, а «розжаліти» – такого навіть слова в мові не існує. Людину жалієш, поки вона жива, тільки коли помре – жалість минає. От і виходить, що для мого чоловіка ліпше, якщо я його дуже жалію…

– Я б не хотів, щоб мене жаліли, – замислено промовив Ігор. Потягнувся рукою до шоколаду, взяв квадратик, поклав до рота. Шоколад був твердий, гіркий.

– Це тому, що тебе, напевно, по-справжньому ще жодна жінка не жаліла!

– Мене, напевно, ще жодна жінка по-справжньому й не кохала, – погодився Ігор, вчувши у словах Валі значно багатший життєвий досвід, ніж його власний.

– Ти ж іще молоденький зовсім, – рука Валі обійняла Ігора за плечі, вона присунулася до нього, і тепло її тіла сягнуло його шкіри, проникло крізь гімнастерку.

– Зніми хоч кобуру, бо колеться, – жартома пожалілася Валя.

Ігор слухняно зняв ремінь, поклав його з кобурою на пісок.

– Хочеш, скупаємося? – запропонувала вона.

– Я не взяв нічого, – розгубився Ігор.

– Чому ж «нічого»? – розсміялася Валя так голосно і дзвінко, що Ігор сполохано роззирнувся. – Шампанське взяв, шоколадку взяв, мене взяв! Давай, роздягайся, голими скупаємося та й висохнемо, якщо дощ не піде.

Ігор розстібав гудзики гімнастерки і скоса стежив, як Валя знімає плаття. Її лаковані туфельки біліли на піску. Коли вона, роздягнувшись, озирнулася на Ігора, він продовжував сидіти на піску з розстібнутою, але не знятою гімнастеркою.

– Що, соромишся? – усміхнулася вона.

Ігор хотів крізь землю провалитися. Але значно більше його хвилювала інша думка – думка про те, що знявши форму, він може щезнути з цього часу і з цього місця, залишивши гарну, повну життєвої наснаги жінку саму. І тоді вона, напевно, злякається!

– Я так купатимусь, – Ігор підвівся, виклав у шматяну сумку пачки з рублями, так, щоб вона не помітила, і рішуче увійшов у воду.

– Ти такий дивний, – розсміялася вона і зайшла разом із ним у воду в чому мати народила.

На її тіло можна було сміливо наклеїти радянський «знак якості» – п’ятикутник з абревіатурою «СРСР», який ставили тільки на найкращій продукції. Все в ній було ідеальне: і обличчя, і груди, і талія, і стегна. І при цьому вона не мала нічого спільного з оголеними красунями в «Плейбої» або інших чоловічих журналах. Там сексапільність заміняла красу. Заміняла, та й замінила в головах мільйонів чоловіків. А тут, поруч, у темній воді Чорного моря Ігор міг простягнути руку і доторкнутися до справжньої краси. І він торкнувся її плеча. Вона озирнулася, її посмішка ніби промовляла: «Не бійся мене, не бійся». Ігор пригорнув її, ніби ненароком торкнувшись долонею грудей.

Валя жартівливо відштовхнула його.

– Ти мене гімнастеркою подряпаєш!

Ігор відступив на крок. Зупинився, не в силах відвести від неї погляду. Вона занурилась по шию, притримуючи руками волосся над водою. Далеко в темряві пульсувало світло вогників.

– Це місто? – запитав Ігор, вказуючи рукою на вогники.

– Це порт, – відповіла Валя.

Вони вийшли на берег. Ігор, одяг якого прилип до мокрого тіла, відчував, як по шкірі стікає морська вода. Відчуття було не з приємних. Озирнувся на Валю. Вона чимось витирала шию.

– Що це в тебе? – здивовано запитав Ігор.

– Носовичок, – показала вона.

Валя викрутила в руках хустинку і знову почала витиратися. Ігор стягнув з себе гімнастерку, обережно викрутив її – вода задзюркотіла на пісок. Зняв і мокру майку, також викрутив. Валя стояла боком, її гарні груди видались на мить монументальними, вирізьбленими з каменю. Він підійшов, обійняв Валю, пригорнув її до себе так, що жар її грудей, наче блискавка, влучив йому просто в серце.

– Я ще не почала приймати ліків, – тихо промовила вона, і її руки лягли на плечі Ігора.

Вони стояли, притиснувшись один до одного і обмінюючись теплом своїх тіл. Стояли, здавалося, недовго, та Ігор раптом відчув, що гладенька і тепла спина Валі зовсім суха. Він приклав долоню до свого боку – також сухий.

– Коли я одужаю, – теплий Валин шепіт залоскотав його ліве вухо, – я тебе пожалію. Обіцяю!

Ігор розлив рештки шампанського по склянках. Підняв з піску шоколад.

– Показати фокус? – запитав, передаючи Валі склянку.

– Покажи!

Ігор кинув їй і собі в шампанське квадратики шоколаду.

– Слідкуй за шоколадом, – сказав.

– Ой, – втішилась вона, – дивись, він виплив!

– Він буде тонути і випливати, доки ти його не зїси! Краще випий одним ковтком шампанське, тільки так, щоб шоколад залишився в роті!

Валя зосередилася і проковтнула вміст склянки. І відразу пирхнула, закашлялася і засміялася – все одночасно.

– Сподобалось? – Ігор наблизив губи до її носика.

Вона кивнула на знак згоди, ніжно відстороняючи долонею його обличчя. Потім розтулила губи, показуючи шматочок шоколаду в білих зубках. Її очі сміялися.

– Молодець! – вихопилося в Ігора, і він знову схилився над її обличчям, немов хотів відкусити шматочок від шоколаду, затиснутого в її зубах. Їх уста зустрілися, і смак гірко-солодкого шоколаду оповив його язик.

Згори почувся шурхіт, з навислої над ними скелі посипалися шматки сухої глини.

Ігор схопив Валю за руку, відскочив убік, вдивляючись вгору, де було темно, і все, що було між ними і небом, зливалося в свинцеву темряву.

– Там хтось є, – перелякано прошепотіла Валя.

Ігор заперечливо хитнув головою. Знову стало тихо, проте відчуття небезпеки залишилось. Ігор одягнув мокру майку, зверху гімнастерку. Застібнув гудзики. Підперезався, поправив кобуру. Хотів перекласти пачки грошей з сумки в кишені галіфе, але передумав – у кишенях досі було мокро. Натягнув сухі шкарпетки, а потім, сівши на пісок, – чоботи. І підвівся, вже готовий рушати в зворотню путь. Поруч стояла Валька, знову в сукні, знову хустинка на голові. Біла сумочка в руках і білі туфлі-лодочки на ніжках.

Зауваживши, що Ігор одягнувся, вона повела його до стежки. Вони ледве видерлися по слизькій розщелині на скелю. Далі стежка йшла вздовж скелі, у кущі. Раптом Валя вклякла.

– Там хтось стоїть, – прошепотіла.

Ігор визирнув з-за її спини і побачив у вузькому проході між кущами обриси двох постатей.

– Що, суко, з ментами шампанське п’єш? – пролунав нахабний, неприємний голос. – Давай, Санько, перевір їх долю! Випусти перо!

Ігор бачив, як один з них різко змахнув рукою, і в кількох сантиметрах від обличчя просвистів, сяйнувши зловісно-матовим блиском, ніж.

– Я буду стріляти! – крикнув Ігор, і йому стало соромно за страх у своєму голосі.

– І влучиш? Так? – єхидно поцікавилися з темряви.

Ігор витяг з кобури пістолет, глянув на нього. Йому раптом стало не просто страшно, а жахливо страшно. Він уявив собі, як ці двоє почують зараз, що пістолет дає осічку! Що вони тоді з ними зроблять? Ні, треба лякати, не натискаючи на курок! Для цього треба, щоб вони побачили пістолет!

Ігор витягнув руку з пістолетом вперед, обійшов Валю, став перед нею і зробив вигляд, що цілиться.

– Слухай, він пушку витягнув, – долетів до вух Ігора шепіт.

Ледь помітні обриси людей зникли. Двоє, що чатували на них, зробили крок назад.

– Чуєш, Валько! – заговорив знову перший голос. – Я до тебе вночі навідаюсь! Перевірю: ти з ментом спиш чи з рибалкою. Тоді й побалакаємо!

Ігор відчув, що Валю аж затрусило. Озирнувся.

– Ну ти, падло, ще одне слово, і я тебе закопаю! – вихопилось в Ігора із злістю. Він відчув, як страх залишає його.

– Менти так не говорять, – другий голос не підіймався вище шепоту. – Чуєш, Фімо?

– Чую, чую, – грубо сказав перший. – Дай-но я зара своє фартове перо витягну…

Валя обхопила Ігора ззаду руками. Вона тремтіла, і її тремтіння передавалося йому. Він знову відчув страх. Та й ті двоє, як здалося Ігореві, почали наближатися. Здавалось, що він вже бачить їх там, попереду. Тихо, безшумно, з нахиленими головами і плечима, вони ніби готувалися до стрибка.

– Стояти, суки! – загорлав Ігор і побачив, що його крик їх не зупинив.

Знову витягнув руку з пістолетом вперед, нахилив голову. Палець сам натиснув на курок, і вдарив постріл.

Один з двох захрипів і впав на стежку, другий зупинився над ним і завмер. Та за мить стрибнув у кущі, і з тріску, що віддалявся, було зрозуміло, що він дав драла.

Валя сіла навпочіпки і голосно заплакала. Ігор стояв над нею, не знаючи, що тепер робити. Його погляд зупинився на нерухомому тілі, що лежало на стежці.

– Вставай, ходімо, – він торкнувся Валиного плеча. – Ходімо, я проведу тебе додому.

– Вони мене знайдуть, – прошепотіла вона крізь сльози. – Нащо я з тобою пішла? Я ж просила: приходь без форми!

– Заспокойся, не бійся, – Ігор присів поряд з нею навпочіпки, почав гладити по ще мокрому волоссю, по плечах. – Не бійся! Щось придумаємо! Ти знаєш, хто це був?

– Фіма, – видихнула вона. – Фіма Чагін… Він кохання від мене хотів, а я відмовила… Сказала, що чоловіка кохаю… Що ж тепер? Що тепер буде?

– Не бійся! – голос Ігора став упевненішим. – Я обов’язково щось придумаю…

Він привів її додому. Далі хвіртки вона його не пустила. Біля свого будинку вона вже не плакала, тільки очі дивилися перелякано.

Ігор на прощання пригорнув її.

– Я забула тобі щось важливе сказати, – прошепотіла вона на вухо Ігореві.

– Що? – прошепотів він у відповідь.

– Ти вранці за бичків заплатив і забув їх на прилавку. Я тобі потім других дам, якщо чоловік наловить.

Він встиг поцілувати її в щоку швидше, ніж вона м’яко відсторонила його і квапливо увійшла у двір.

21

Залишившись на самоті, Ігор роззирнувся. Незнайома вулиця, нерухоме прохолодне повітря, тиша і темне небо, що починалося відразу за примарними обрисами дерев, дахів, стовпів. Будинок, в який зайшла Валя, ніяк не відреагував на її прихід: дверима не рипнув, світла не запалив.

У чоботях було мокро – вода стікала з мокрих галіфе. Тільки сумка з радянськими сотками була сухою. Несумісність присутності води в чоботях можна було порівняти з несумісністю перебування Ігора тут, у цьому місті, яке стало вже знайомим, в одному з його найдальших, найглухіших закутків. Все, що відбулося в темряві цього вечора, знизило температуру тіла Ігора як мінімум на два градуси. Він стояв, скутий мокрим одягом, скутий відсутністю енергії, скутий почуттям дивного страху, який, немов знущаючись над ним, то видавався цілком реальним, то мало не викликав криву посмішку своєю дитинністю. Ну так, у кількох сантиметрах від його голови пролетів гострий ніж. Він зауважив матовий, страшний, хижий блиск сталі. Але ж насправді, в реальності, він ще не народився! Ніж летів повз його голову осіннім вечором 1957 року! Отже, цей ніж не міг вбити Ігора? Чи міг?!

Ігор долонею провів по гімнастерці і відразу відчув мокрий холод. Ця вода, вона ж із 1957-го? І вона реальна, інакше він був би зараз сухим і почувався набагато комфортніше! Отже, і той ніж був абсолютно реальним!

Ігор підійшов до паркану Валиного будинку, побачив біля сусідських воріт маленьку лавочку.

Підійшов, сів, стягнув чоботи і заходився виливати з них воду. Знову взувся.

Нічого довкола не відволікало Ігора від його думок. Місто спало. Думки стали чіткіші, ніби хтось виписував їх у голові великими літерами. Йому згадався страх Валі, що примусив її присісти навпочіпки. Такого страху він не відчував, її страх був іншим, ніби вона точно знала, чого треба боятися, і боялася цього щосили. Її страх частково передався тоді і йому, Ігореві. І не лише передався, а підживлював його власний страх, підживлював і спонукав до дій. Саме страх натиснув на курок пістолета, хоч пістолет не мав би вистрелити! Але якби він не встрелив, то… Страшно навіть уявити собі, що зробили би з ними ці двоє. Проте постріл пролунав, і один з двох, той, що кидав ніж, залишився лежати на стежці…

Ігор «прокручував» кінострічку цього вечора назад. Згадалися слова Івана Самохіна про те, що Фіма Чагін крутить з Валькою шури-мури. Може, щось і було між Фімою та Валею? Тоді її страх був би зрозумілішим, як і його злість та готовність схопитися за ніж! І якщо щось справді було, то Валин страх залишиться з нею надовго, і злість не полишить Фіму, доки ця злість не вб’є страх, доки не станеться щось страшне. Страшне, але зрозуміле.

Ігор зітхнув. Знову роззирнувся. Йому здалося раптом, що десь поряд чатує Фіма з ножем у руках. Чатує і чекає, коли він, Ігор, підведеться і піде геть, залишивши будинок Валі без нагляду і її саму без захисту.

Ця думка змусила тіло напружитися. Сидіти тут до світанку і охороняти дім Валі?

Легкий шерех долинув з-за паркану навпроти. Ігор нахилився вперед, вдивляючись у пітьму. І побачив два зелених котячих ока, спрямованих на нього. Десь далеко загавкали собаки. Очі кішки зникли.

– Я не можу її охороняти, – прошепотів Ігор сам до себе і озирнувся на будинок. – Вона має чоловіка, це його обов’язок…

Ігор встав, проте не зміг зрушити з місця. Знову сів.

«Я не можу тут нічого змінити або зупинити, – подумав він. – Я не маю нічого спільного з цим містом і його мешканцями. Вони живуть у своєму часі, а я в своєму…»

Думка була непереконливою. Чагін ще жив у пам’яті очаківців, коли зовсім недавно вони зі Степаном приїздили сюди і навідалися вночі до його будинку. Час зійшовся, як сходяться на горизонті рейки залізниці, стаючи «провідниками» поїздів.

«Треба зупинити Чагіна, – думав тепер Ігор, відчувши, що страх знову сховався, давши йому спокій. – Дати йому грошей… пояснити, що ми з Валею…»

Думка раптом обірвалася, далі замість слів стояли знаки запитання.

Що пояснити Чагіну? Які стосунки у них з Валею? Ніяких? Нічого серйозного? «Бички в томаті?» Може, сказати, що Валя дуже хвора, і навіть заразна, що він діставав для неї ліки, і тому вони купалися вночі в морі і пили шампанське з шоколадом?! Більше нічого між ними не було і бути не могло?

«Треба зупинити Чагіна», – повернулася думка, що вже виникала в його голові. Тепер вона вимагала негайних дій.

Ігор рішуче встав з лавки. Встав, захопив шматяну сумку. Намацав суху холодну рукоятку пістолета у відкритій кобурі. І пішов.

Він не знав дороги, але її знали ноги і чоботи, які вивели його спочатку до базару, а потім скерували до вулиці Кости Хетагурова, де жив Фіма Чагін.

Ігор зупинився знову на тому самому місці, що й попереднього разу, на протилежному боці вулиці навпроти хвіртки, так, щоби було добре видно три сходинки порогу будинку.

Вікна в домі не світилися, але щось підсвічувало правий кут одноповерхового будинку. Ігор зробив кілька кроків праворуч і зрозумів, що світло падало з бокового вікна. Світилося слабко, так що далі, на вулицю, світло не проникало.

Ігор ще раз перевірив, чи розстібнута кобура. Відчуття під пальцями холодного металу пістолета додало йому впевненості. Він перетнув вулицю, зайшов у хвіртку і повернув, пригнувшись, до правого кута будинку. Під освітленим вікном завмер і прислухався: тиша. Жодних голосів або звуків. Присів навпочіпки, притулився спиною до цегляної стіни. Затамував подих. Холод стіни передався тілу крізь мокру гімнастерку.

Що робити далі? Удертися в будинок з пістолетом у руці? Постукати у вікно? Думки Ігора крутились в голові, як розтривожені оси.

Ні, вдиратися не можна. Слід спробувати порозумітися, поговорити спокійно, по-чоловічому.

Тиша почала дратувати Ігора. Він не знав, яка година. Не взяв цього разу з собою в Очаків золотого годинника. Не знав, коли настане ранок. Не знав, що робитиме потім. Зараз і потім.

І раптом, як рятівна соломинка, крізь яку можна дихати під водою, у темряві почулися кроки і стишені чоловічі голоси. Кроки наближалися. Стукнула хвіртка, зачиняючись.

– Матері його треба сказати, – проказав знайомий сухий, трохи захриплий голос.

– Не треба, сама зрозуміє, – відповів голос Фіми. – Зайдеш?

– Якого дідька? Тримай лопату!

Залізо дзенькнуло об бетонний поріг. Зарипіли, відчиняючись, двері, і відразу стукнула хвіртка.

Ігор зрадів, зрозумівши, що Фіма зайшов у дім сам. Сам-на-сам і говорити легше, і очима бігати туди-сюди не треба. Він пригадав всі щойно почуті звуки. Серед них не було дзвякання засува чи замка. Невже вхідні двері він не замкнув?

Над головою, за освітленим віконечком, почулися звуки життя: пляшка вдарилася дном об стіл, потім забулькала рідина.

«Саме час», – подумав Ігор.

Швидко встав, дивуючись бадьорості своїх рухів. Витягнув з сумки гроші, порозпихав у кишені галіфе. Залишив пусту сумку під вікном, прокрався за кут будинку, вийшов на поріг і потягнув обережно вхідні двері на себе. Здавалося, вони зараз відчиняться, проте коли в щілину вже можна було просунути долоню, двері застопорилися, наче їх тримав ланцюжок чи гачок. Ігор швидко просунув руку в темряву і намацав довгий гачок. Підважив його, вивільнивши з вбитої у двері скоби, широко відкрив двері, зробив крок вперед і відразу почув, що хтось поспішає назустріч. Озирнувся, закриваючи за собою двері. В коридорі засвітилася слабка лампочка під стелею. Раптове світло на мить засліпило Ігора.

Навпроти, в двох метрах від нього, стояв з застиглим недобрим виразом обличчя Фіма. В правій руці – пустий гранчак, а з рота – невидиме, інтенсивне тепло від щойно випитої горілки. Пальці лівої руки розчепірені, наче він збирався щось взяти і не встиг. Напевно, закуску. Погляд його враз пожвавішав і зупинився на кобурі Ігора.

– Я прийшов поговорити, – промовив Ігор придушено.

– За шо? – запитав Фіма.

– Що «за шо»?

– За шо поговорити хтів? За Санька, що вбив?

– Ні, – заперечив Ігор.

Забарність Фіми допомогла Ігореві зібратися з думками.

– За Вальку… В нас з нею нічого нема… Я їй допомагаю… Ти її не чіпай!

– Допомагаєш? – повторив Фіма так, наче не розумів значення цього слова.

– Вона дуже хвора, я для неї ліки діставав…

– Мент дістає ліки?! – очі Фіми п’яно вирячились. Він озирнувся, подивився на пусту склянку в руці. Зробив крок до стільця, що стояв у кутку, поставив склянку на оббите витертою коричневою тканиною сидіння.

– Я – не мент, – якомога переконливіше промовив Ігор.

Фіма скривив губи, п’яним поглядом обмацав Ігора. Їх очі знову зустрілися.

– А якщо ти не мент, то зі злодієм випити можеш? – запитав Фіма, і його губи розповзлися в дивній, неконтрольованій посмішці.

– Можу, – погодився Ігор. – Заразом і поговоримо.

Фіма простяг руку за спину, намацав кімнатні двері, широко розчахнув їх перед Ігорем.

– Пра-а-шу заходити, – протягнув знущально Фіма, проте Ігор, хоч і напружився, пройшов неквапом повз господаря, знову відчувши запах спирту з його рота.

За спиною Ігора дзвякнув залізний гачок, замкнувши зсередини вхідні двері. Непевними кроками Фіма наздогнав Ігора, і той прискорив ходу. Зупинився лише біля вікна у вітальні. Оглянув кімнату, стоячи спиною до вікна: овальний стіл з напівпорожньою півлітрою, тарілка з квашеними огірками, накраяний чорний хліб на газеті, поруч фаянсова сільничка. Під протилежною стіною – дубовий буфет з гранчастими скляними вставками в дерев’яних дверцятах. Фіма відчинив дверцята і взяв звідти склянки. Підійшов до столу, одну поставив біля Ігора, другу – на протилежну сторону. Присунув стілець так, щоб сісти між буфетом і гостем. Вилив всю горілку з пляшки в свою склянку.

– О-о! – удавано здивувався. – Забракло! Доведеться нову відкривати.

Встав і вийшов з вітальні.

Ігор скористався з його відсутності і ще раз оглянув кімнату. Його погляд прикипів до саморобної дитячої іграшки – машинки, зробленої з розрізаних жерстяних консервних бляшанок. Машинка стояла в кутку, справа від буфету, наче її там забула якась дитина.

Фіма повернувся з новою вже відкритою півлітровкою в руці. Наповнив склянку Ігора, потім повернувся на свій бік столу, сів на стілець.

– Присідайте, шановний, – промовив, прискаливши око.

Ігор сів.

– Ну шо, за знайомство? – запитав Фіма.

– Давай спочатку поговоримо, – Ігор говорив спокійним доброзичливим голосом.

– Знов за Вальку?

– Так, – кивнув Ігор. – Ти її вбити погрожував… Вона тепер боїться…

– Я? Вбити? Та ти шо! – театрально сплеснув руками Фіма. – Може, це вирвалось звідси, – він вказав пальцем на свій рот. – Здуру. Могло таке бути… але я так… погарячкував!

– То як, ти її не чіпатимеш?

– Не чіпатиму? Нє, я такого не говорив! Чіпати суку буду!

– Слухай, ти мене тут бачиш востаннє. Обіцяю, – знову заговорив Ігор, намагаючись, щоб голос лунав твердо, проте не вороже. – Пообіцяй, що ти її не чіпатимеш, а я пообіцяю, що більше тут не з’явлюся. По руках?

Фіма замислився. На його обличчі застигла здивована усмішка.

– Нє, я шось не розумію, – по паузі похитав він головою. – Треба випити! Давай! – він підніс свою склянку. – За знайомство!

Вони випили одночасно. Фіма одним ковтком, Ігор – трьома. В роті Ігора спалахнула пожежа, яка мала страшенно бридкий смак.

– Закуси, – Фіма вказав на хліб. – А ти думав, шо я казьонкою пригощатиму?!

Ігор зажував самогон хлібом, потім закусив квашеним огірком. Пожежу загасив, але бридкий смак на язиці лишився.

– Шо я ще буду мати за те, що Вальку не чіпатиму? – Фіма поклав руки на стіл і нахилився вперед, спершись на складені руки гострим підборіддям.

– Ще? – перепитав Ігор. – Грошей можу дати.

– Скільки?

Ігор швидко прикинув, скільки соток в нього зараз лежить у кишенях.

– Десять тисяч!

Фіма шарпнувся від несподіванки.

– На понт береш? – запитав вороже.

Ігор мовчки витягнув з лівої кишені банківську пачку грошей. Поклав на стіл.