Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

24

За вікном вже третій день падав дощ. «Книга про їжу», яку підсунув Ігореві Степан, спочатку збила з пантелику, потім розсмішила. Поряд із старовинними кулінарними рецептами, більш подібними на рецепти з народної медицини, круглим учнівським почерком були записані багатозначні роздуми про залежність долі народу від тієї їжі, яку він споживає. Деякі думки були гідні уваги, деякі, навпаки, видавалися маячнею божевільного. Одна сторінка була розкреслена олівцем на графи. Зверху, над записаним у стовпчик списком продуктів, стояли їх визначення: «ворожі», «реакційні», «шкідливі», «близькі», «природні», «лікувальні». Серед «ворожих» Ігор зауважив ковбасні вироби, макарони, морепродукти, рис, цитруси, китове м’ясо і жир. Шкідливими автор рукопису вважав кислі фрукти, оцет, оселедець і сушену рибу, халву і шоколад. В розряді «природних» опинилися гречка, перловка, пшоно, кукурудза, горох, чечевиця, бринза.

– Цікавий божевільний, – визнав Ігор, закриваючи акуратно оправлений у палітурку рукопис.

Він уже без допомоги встав з ліжка і, обережно ступаючи, підійшов до вікна, за яким розпливалися сутінки прискореного непогодою вечора.

Згадав учорашній приїзд Коляна. Не зважаючи на ще спухлі незагоєні губи, приятель посміхався і життєрадісно хвалився тим, що тепер його не «закопають», а той, хто погрожував «закопати», запропонував відкупитися легким для Коляна способом: хакернути чийсь комп’ютер і скопіювати всі файли і листування з паролями.

– Скільки він тобі за це заплатить? – запитав Ігор.

– Він мені усе пробачить, – відповів Колян.

Випили, не поспішаючи, пляшечку коньяку, привезену Коляном. Закусили яблуками з саду, які приніс турботливий Степан.

Степан зазирав декілька разів і придивлявся до Коляна. Прощаючись, приятель охоче погодився завезти у фотостудію на Прорізній чергові п’ять плівок для проявлення і друку.

Коли Колян поїхав, садівник знову постукав у двері.

– Це був твій друг, банкір? – спитав він.

– Не банкір він, а комп’ютерник. У банку працює.

– За віком він для моєї дочки в чоловіки підходить, – задумливо промовив Степан.

– Краще не треба, – Ігор подивися в очі садівнику чистим, добрим, щирим поглядом. – Він підробляє хакерством, а це небезпечно…

– А що це таке? – обличчя Степана прибрало здивованого виразу.

– По інтернету інформацію з чужих комп’ютерів краде.

– То він – злодій? – здивувався Степан.

– Ні, хакер.

Погляд Степана став недовірливим.

– Це він тобі «чесне злодійське» давав?

Ігор розсміявся.

Перш ніж вийти, садівник поцікавився враженням Ігора про рукопис.

– Цікаво, дуже цікаво, – промовив Ігор, не бажаючи завершувати розмову з Степаном суперечками або образами.

Степан ледь помітно посміхнувся.

– У цій книзі написані серйозні речі! – сказав він. – Ти уважніше вчитуйся!

Спогади про вчорашній вечір перервала вантажівка, що загуркотіла за вікном. Ігор повернувся до ліжка, ліг. Вимушене тимчасове ув’язнення в своїй кімнаті налаштовувало на спілкування. Вчора він однаково радів і розмові з Коляном, і бесіді з садівником. Сьогодні ж вечір тягнувся безглуздо і повільно. Мати дивилася телевізор. Лікар зі швидкої допомоги прийшов і пішов, сказавши, що рана на диво швидко загоюється.

Ігор вже вирішив погасити світло і лягти спати, як до кімнати постукав і зазирнув Степан, одягнений у новий костюм.

– Ігоре, парасолю позич, – попросив він.

– Куди ви в таку негоду?

– Та в кафе, знайшов одне приємне місце.

– В коридорі, на вішаку, – підказав Ігор.

– Там жіноча, червоного кольору. А я у тебе чорну бачив!

Ігор пригадував місцезнаходження парасолі.

– Там подивіться, – вказав рукою на шафу, – зверху.

Садівник знайшов парасолю, подякував і пішов.

Ігор погасив світло, проте, довго не міг заснути. Сумбур думок крутився одночасно навколо Фіми Чагіна, леза в його тілі, Йосипа, «Книги про їжу», написаної тим таки Йосипом, Вальки з її страхом. В роті, чи то як післясмак, чи то як згадка, легко запекло, як тоді, після випитої у Фіми самогонки.

Ігор неохоче встав, пішов на кухню і, не запалюючи світла, налив собі чарку коньяку. Присів до столу, скуштував.

Йому здалося, що саме в такий час він зазвичай і пив коньяк, перш ніж одягнути міліцейську форму і вийти на знану лише ним одним дорогу в минуле, в Очаків 1957 року. Раптом Ігору стало страшно і холодно. Причину він не розумів, аж поки не зауважив, що сидить на кухні у самих трусах, а крізь відчинену кватирку тягне холодом, бо надворі періщить дощ.

Допивши коньяк, повернувся в ліжко, заліз під ковдру. Почав думати про руду Вальку. Непокоївся за неї, переживав.

– Не дай Бог, з нею щось станеться, – прошепотів Ігор, лежачи з розплющеними очима. – Не дай Бог! Я йому не подарую!

І в цих останніх своїх словах перед сном він вловив не свою, а чиюсь чужу злість і жорстокість. Ніби не він це сказав, а актор у кривавій кінодрамі.

Зранку в будинку зчинився незвичний шум. Щось дзвеніло. Рипіли двері. У кімнату швидкою ходою увійшла мати, поставила відро з водою, почала мити шваброю підлогу.

Ігор спостерігав за нею з ліжка кілька хвилин. Дивувався, що вона навіть не подивилася в його бік, не привіталася.

– Що сталося? – запитав нарешті.

– Брудно в домі, – заклопотано промовила Олена Андріївна. – А сьогодні гості приїжджають!

– Які гості?

– Дочка Степана зі Львова. Він вже за нею на вокзал поїхав, зустрічати.

Ігор встав, натягнув спортивні штани. Торкнувшись пальцями перев’язаної рани, здивувався майже повній відсутності болю.

– Поснідай, будь ласка, сам, – сказала мати, відірвавшись від швабри.

На кухні було вже прибрано, тільки підлога ще не висохла.

Підсмаживши собі яєшню, Ігор сів за стіл. Вікно вабило погляд своєю оновленою прозорістю. А за вікном – сухо і ясно. День обіцяв бути чудовим.

«То що, Степанова донька у нас житиме? – подумав раптом Ігор про дочку Степана. – Батько – в сараї, а донька – у нас? Оригінально!»

– У тебе є жінка? – заскочила Ігора зненацька мати, що стояла у дверях.

– Не зрозумів, – ошелешено протягнув Ігор.

– Жінка, старша за тебе, – додала Олена Андріївна.

Якби Ігор цієї миті їв яєшню, то певно, вдавився б.

– Що з тобою? – розреготався він. – Серіалів надивилася?

Мати мовчки підійшла до столу і поклала поряд з брудною тарілкою шкарпетки Ігора із заштопаними п’ятками.

– Думаєш, я життя не знаю? – запитала єхидно і пальцем торкнулася заштопаної п’ятки. – Знайди собі молоденьку дівчину і женися, тоді, може, дурне з голови вийде! І ніхто з ножем на тебе не буде кидатись!

– Та я… – почав, було, Ігор і замовк, глянувши на свої шкарпетки. – Це моя знайома. Побачила, що подерті…

– І не соромно до жінки в подертих шкарпетках ходити? – із саркастичною посмішкою на обличчі вигукнула мати. – Я тобі дивуюся!

Двері за мамою зачинилися. Ошелешений Ігор глянув на шкарпетки, скинув їх зі столу і ногою запхав під батарею.

– Т-а-ак, – пробурчав роздратовано.

Повернувся в свою кімнату.

– Ти б одягнув щось пристойніше, – знову в дверях з’явилася Олена Андріївна.

– А де вона спати буде? – запитально поглянув на матір Ігор.

– Гадаю, тут, – вона вказала на дбайливо перестелене ліжко сина.

– А мені в сарай йти? До Степана? Вчитися на бомжа?

– Степан – не бомж, – вступилася за садівника Олена Андріївна. – Він будинок купує. А ти можеш кілька ночей у моїй кімнаті на розкладачці переночувати!

– Будинок!? – новини цього ранку були настільки несподіваними для Ігора, ніби він щойно прокинувся від летаргічного сну. – Який будинок?

Пам’ять раптом повернула Ігора в недалеке минуле, коли Степан просив його розпитатися, чи не продаються в Ірпені два будинки на одній ділянці?

– Великий будинок, я вже і на оглядини ходила з Олею. Один – великий, а другий – менший.

Ігор зауважив, що мати, яка ще недавно шурувала підлогу в фіолетовому фланелевому халаті, тепер стояла одягнута в свою найкращу сукню, та ще й з бурштиновим намистом на шиї.

– Як ти почуваєшся? – запитала вона турботливо.

Ігор, вкотре за цей ранок, торкнувся перев’язаної рани. Рана відреагувала на дотик, проте біль був ниючим, а не різким.

– Та нормально, – відповів син.

– Тоді я тебе дуже прошу, одягнися пристойніше, – знову заговорила мати. – У тебе ж у шафі випускний костюм висить. Ти його майже не носив!

– Куди ж мені в костюмах ходити? Я і так людиною почуваюся, мені для цього краватка не потрібна! – заторохтів Ігор, та раптом щось зупинило його. Чи те, що мати сумно похилила голову, зрозумівши, на кого натякає Ігор; чи те, що сам відчув, що переборщив. Озирнувся на шафу.

– Ти хоч поясни: з якого дива костюм одягати? Я ж бачив її у Львові, нормальна дівчина! Їй фіолетово, в костюмі її зустрічають чи без. Вона сама в джинсах і светрі ходить!

– Та не про неї мова! – Олена Андріївна махнула рукою. – День сьогодні особливий для них! Ти ще замолодий, щоб зрозуміти. Вони ж будинки купувати йдуть, і хочуть, щоб ми також з ними… І Оля вже зібралася.

Ігор подумки лише подивувався своїй матері: як швидко після переїзду з Києва колишня мешканка столиці стала такою провінціалкою!

«Боже, як багато між ними спільного! І звідки що взялося?» – замислився він, дивлячись на матір і думаючи про неї та садівника.

– І поголися, будь ласка! – додала вона.

Двері за мамою зачинилися. Ігор відкрив шафу, зняв вішак з костюмом, який надягав, певно, не більше трьох разів. Поклав костюм на ліжко, повернувся до шафи і погладив рукою на її дні стару міліцейську форму. Намацав і гроші, і кобуру з пістолетом. Знайшов і золотий годинник з ланцюжком, який лежав окремо, загорнутий у стару мамину хустку.

– Маячня якась! – буркнув Ігор. – От би надягнути зараз замість костюма міліцейські галіфе і гімнастерку! – він усміхнувся. – Вона б мене точно відразу до психіатра повела. Як у дитинстві, коли вона мене після нещасного випадку по лікарях волочила.

Думки перескочили на Очаків. Перед очима постало злякане лице Валі.

– І тут маячня, і там маячня! – зітхнув Ігор і зачинив шафу.

Через півгодини у вікно зазирнуло сонце. Майже відразу за ворітьми зупинився знайомий Ігореві старий коричневий «Мерседес»-універсал, що зазвичай стояв на автостанції, очікуючи пасажирів.

Ігор вже одягнув костюм і білу сорочку з краваткою, яку він, як і Степан, не зміг зав’язати без маминої допомоги. Краватка тиснула, як зашморг, сковувала дихання, рухи, думки.

З автомобіля вийшли Степан з донькою. Степан нахилився до віконечка водія, розрахувався. Дочка тримала невелику, але щільно напаковану спортивну сумку.

– Отже, на кілька днів, – зробив висновок за кількістю речей.

Зайшовши в будинок, Олена Садовнікова сором’язливо привіталася, потиснувши Олені Андріївні руку. Мати і привела її, з сумкою в руці, в кімнату Ігора.

– Розташовуйтеся, – сказала.

Ігор привітно усміхнувся і вийшов в коридор.

Там стояв Степан, шия якого була також перетиснута краваткою. Щоправда, на обличчі не було й тіні дискомфорту або незручності. Він подивився на годинник, потім на Ігора.

– О-о! – промовив задоволено. – Солідно виглядаєш, як банкір! Підеш з нами?

– На шопінг? – пожартував Ігор.

– Ні, я два будинки з ділянкою підібрав. Оформляти документи буду через годину, платити відразу треба, а в таких випадках – чим більше людей присутні, тим краще…

– Добре, – сказав Ігор за мить. Кивнув головою і замислився. – Може, пістолет взяти? Про всяк випадок!

Садівник заперечливо хитнув головою.

– Ножа також не треба, – додав серйозно і сухо. – Воно, звичайно, всяке буває… Та краще нехай не буде…

– Чому ж ви зі мною щодо будинків не порадилися? – в голосі Ігора пролунала легка образа.

– Та тебе то вдома нема, то ти в ліжку відлежуєшся… А крім того, я ж бачу, як ти до мене ставишся… Може, я й справді загостювався у вас. Та тепер – все, більше очі муляти не буду!

– Та що ви? – Ігор розвів руками, – я до вас нормально ставлюся… І в Очаків я ж з вами їздив!

– Так, – погодився Степан, – було таке. Їздив. Та це я так, потім поговоримо. Зараз мені в голові одне: документи підписати і ключі отримати. А потім буде про що поговорити! – знову повторив він.

Півгодини потому дивна процесія рухалась вулицею до автостанції. Двоє чоловіків у костюмах, старший з яких ніс на плечі старий брезентовий наплічник, явно напівпорожній; дві немолоді причепурені жінки і молода дівчина в темно-зеленому плащі із шкірзамінника та джинсах, заправлених у короткі чобітки на низьких підборах.

Ігор на ходу роззирався на всі боки і зупиняв погляд на брезентовому наплічнику Степана.

«Так, – думав, – мало кому думка спаде, що в цьому наплічнику гроші на придбання нерухомості. Гроші зазвичай у кейсах носять, і без супроводу двох літніх, святково вбраних пань».

Сусідка Оля прикрасила себе намистом, а на плетену кофтинку ще й ящірку-брошку причепила.

Поблизу автостанції Степан подивився на свій годинник і зупинився.

– Трохи зарано прийшли. Давайте кави вип’ємо, – запропонував він, вказуючи на кіоск.

Всі гуртом підійшли до кіоску. Степан замовив п’ять «три в одному» і почергово передав кожному по одноразовому стаканчику з розчинною кавою.

Вся компанія мовчки пила каву. Степан також пив, позираючи на годинник.

– Ну, все, – промовив через деякий час і викинув стаканчик з недопитою кавою в смітник. – Тепер прийдемо вчасно. Агенція з нерухомості тут неподалік.

Агенція, про яку згадував Степан, містилася в приватному будиночку, на воротах якого, крім номера дому, написаного білою фарбою, висіла ще й табличка з намальованим «злим псом», але без підпису.

Степан відчинив хвіртку, озирнувся і хитнув головою, запрошуючи решту йти за ним. Ігор трохи затримався, перевіряючи, чи не вибіжить з гавкотом їм назустріч злий пес. Жоден пес не з’явився. Степан піднявся на поріг будинку, подзвонив.

Двері відчинив хлопець, з вигляду старшокласник, у дбайливо випрасуваному сірому костюмі. Під піджаком – рожева сорочка з червоною краваткою. На ногах шкіряні туфлі з надто гострими носами. Він з повагою потиснув руку Степанові.

Заходячи в коридор, Ігор ковзнув поглядом по кількох парах пантофель, акуратно складених під стіною.

– Проходьте, будь ласка, Степане Йосиповичу, продавці вже чекають! – пролунав радше юнацький, ніж чоловічий, голос «агента з нерухомості».

Хлопець почекав, поки вся делегація зайшла, замкнув двері на два замки і швидко пройшов до внутрішніх дверей, перед якими зупинилися відвідувачі. Широко відчинив їх перед ними.

Суміш офісних і домашніх меблів у великій кімнаті, куди вони зайшли слідом за господарем, викликала в Ігора поблажливу посмішку. На стінах, поверх зелених шпалер, висіли фотознімки будинків, будівель і земельних ділянок. Над всією цією інформацією голосно цокав годинник із зозулею. Під протилежною від дверей стіною на дивані сиділо немолоде подружжя з напруженими, скам’янілими обличчями – продавці. Було їм років по сімдесят.

– Договір вже готовий, – хлопець у сірому костюмі вказав рукою на стіл, де лежала відкрита тека з документами. – Нотаріус на кухні п’є каву. Щойно розрахуєтеся, я його покличу.

– Ти паспорт не забула? – садівник раптом повернувся до дочки, в очах – нервове сум’яття.

– Не забула, взяла, – Олена доторкнулася до руки батька, намагаючись заспокоїти його.

– Отже, п’ятсот тисяч? – Степан подивився на продавців.

Вони полохливо закивали головами.

Степан підійшов до столу, зняв з плеча брезентовий наплічник, розкрив його і почав викладати на стіл поряд з текою пачки двохсотгривневих купюр, заклеєних паперовими банківськими стрічками.

Ігор подивився на молодого ріелтора. Той закляк у двох метрах від столу і невідривно дивився на купу банківських упаковок, що все зростала. Мабуть, від хвилювання в нього пересохли губи, і він спрагло їх облизнув.

Пустий брезентовий наплічник упав на підлогу. Степан, вирівнявши стовпчики грошей, перевів погляд на продавців.

– Прошу рахувати!

На обличчях подружжя виразно читався страх. Вони підвелись, невпевнено наблизилися до столу. Чоловік був також у костюмі, лише в чорному. Його дружина – в довгій чорній спідниці і синій кофтині.

– Ви нам допоможете? – попросив чоловік молодого ріелтора. – Бо у мене руки тремтять, можу помилитися….

Ігор несподівано почувся втомленим. Присів на диван, звільнений продавцем. Поряд примостилася Олена Андріївна, витерла носовичком піт з чола. Подивилася на сина, наче просила підтримки. Ігор накрив її руку, також вологу, своєю долонею.

Здавалося, що шелест купюр вічно лунатиме в цій кімнаті. Ігор слухав його, заплющивши очі, поки раптом голос хлопця в сірому костюмі не промовив урочисто: «Це Сергій Іванович Купцин – нотаріус. Він зараз завірить вашу оборудку».

Ігор розплющив очі і побачив сивого чоловіка років п’ятдесяти, який підсідав до столу. Він одягнув на ніс окуляри в золотистій оправі, взяв до рук угоду. Почав її читати про себе, беззвучно ворушачи губами.

– Прошу ваші паспорти, – сказав він, озирнувшись.

Степан подивився на Олену, вона витягнула з кишені паспорт і поклала на стіл. Продавці простягнули свої документи.

– Отже, покупець – Садовнікова Олена Степанівна, – нотаріус урочисто прочитав розгорнутий документ. – Продавці – Осташко Петро Леонідович та Осташко Лідія Олексіївна. Прошу ставити підписи!

Ігор звернув увагу, що гроші зі столу кудись зникли. Озирнувся на всі боки.

– Ну ось, можете потиснути один одному руки, – пролунав голос нотаріуса. – Купівля-продаж відбулася.

Степан потис руки продавцям. Обличчя подружжя ще відбивали неспокій. Чоловік у чорному костюмі видобув з кишені поштовий конверт і простягнув Степанові.

– Ось два ключі від нового будинку і ключ від навісного замка на старому, – промовив він.

– Може, шампанського? – трохи нервово запропонував молодий ріелтор.

Від шампанського всі відмовилися. Продавці попросили ріелтора викликати таксі. Ігор дивився на них, і йому було шкода стареньких. Везти таку суму грошей удвох, у таксі? Ні, він би на їх місці покликав кількох друзів, та й скористався б не таксі, а приватною машиною доброго знайомого. Хоча звідки у таких старих людей друзі з машинами? – Ігореві стало сумно від цих думок.

Ріелтор розповідав Степану і Олені про реєстрацію в БТІ, сусідка Ольга тупцяла біля дверей, що вели в коридор. Нарешті господар і мешканець цього будинку-агенції відімкнув два замки і випустив компанію на світ Божий. Перед хвірткою вже чекало таксі. Ігор придивився до обличчя водія – воно викликало довіру, і він заспокоївся.

На обличчі Степана світилася тиха, стомлена посмішка. Донька, про щось замислившись, йшла поруч із ним. Ольга і Олена Андріївна відстали кроків на десять, про щось перемовляючись на ходу.

– Ви йдіть, я вас дожену, – сказав Степан, коли вони порівнялися з гастрономом. – Куплю щось на вечерю, треба ж відзначити купівлю!

– Я з вами, – запропонував Ігор. – Допоможу нести.

Степан не заперечував.

У гастрономі Ігор запитально подивився в очі садівника.

– Невже ви все на ім’я доньки купили? – запитав неголосно.

– Так. На її паспорт, для неї, – промовив Степан. – В мене паспорта вже років десять нема. Загубив. Але я новий оформлю. Знаю, як це робиться: напишу заяву в міліцію про втрату, вони інший видадуть. За мною гріхів не водиться…

Ігор кивнув, погоджуючись. Степан уважно розглядав ковбаси і шинку під склом вітрини.

– Дівчино, готуйтеся попрацювати, – звернувся садівник до продавчині.

25

Вечерю Ольга, Олена Андріївна і Олена готували довго, в шість рук і в три голоси. Ігор, який було зазирнув у кухню, вмить позадкував звідти, залишивши непогамованим своє бажання перекусити канапкою.

– Ти у вітальні стіл розсунь, – сказала йому мати, відриваючись від сковорідки на плиті. – І Степану скажи, що за півгодини сідаємо до столу.

Ігор, виконавши доручення, вийшов за ворота. Постояв, подивився вздовж вулиці, думаючи, що залежався-засидівся вдома через свою рану. А сьогодні от прогулявся і ще захотілося. Тільки, звісно, не в костюмі з краваткою-зашморгом.

Ігор доторкнувся до комірчика сорочки, розпустив вузол краватки, дивуючись сам собі, що досі не переодягнувся в щось більш зручне. Однак, так і залишився до вечері в костюмі. Та й усі сіли до столу в тому ж вбранні, що в агенцію ходили. Всі, крім Олени. Вона сиділа в новенькому блакитному светрику. На щоках – рум’янець, у руках – якийсь конверт. Спочатку вона його на стіл поклала, а потім на коліна опустила.

– Сину, відкоркуй шампанське! – попросила Олена Андріївна.

Ігор взяв пляшку, відкрив. Підвівшись, налив усім, окрім Степана.

– Ну що, – Олена Андріївна встала зі стільця. – Вітаємо з покупкою вас, Степане батьковичу, щоб дім був повною чашею, щоб нас не забували! Щоб здоров’я не підводило, і щоб всі мрії збувалися!

Ігор надпив шампанського і, голодний, взявся до їжі. Поклав собі в тарілку дві свинячі відбивні, пюре, салат «Мімоза», дві шпротини.

– Ти ж не забувай! – зупинила мати його намір розпочати святкову трапезу, показавши рукою на пляшку шампанського.

Ігор обновив шампанське в келихах. Подивився на Степана, обличчя якого світилося зараз дивовижним спокоєм.

– Дозвольте? – пролунав голос Олени.

Вона підвелася, тримаючи келих у лівій руці.

– Тату, – промовила вона. – Я… я, можливо, була про тебе… не найкращої думки. Вибач… Та я маю для тебе подарунок, він у мене вже кілька років лежить…

Вона взяла конверт, простягнула Степану.

– Це довідка про реабілітацію дідуся, твого батька…

Губи Степана затремтіли. Він узяв конверт, витягнув з нього документ з печаткою, пробіг поглядом.

– Слава Богу… Тепер вже точно з чистої сторінки, – неголосно промовив він.

Підняв вдячний погляд на дочку.

– Дякую, Олено! А вас прошу, – обвів поглядом усіх присутніх, – випийте! За його пам’ять! Моє життя сьогодні також склалося… Добре склалося. А його – ні. Та він би радів, якби дізнався про мої плани!

Відбивні танули в роті. Ігор їв і думав: які ж це плани у Степана з’явилися?

– Завтра всі разом туди підемо, – наприкінці вечері сказав Степан. – Покажу наші будинки. Треба й міру знати, ви ж через мене сараєм не користуєтеся! – він подивився на Олену Андріївну.

– Ви таке кажете! – відмахнулася господиня. – Я ж вам за цей місяць ще сто гривень не заплатила!

– Сто гривень, – повторив Степан і посміхнувся власним думкам. – Отже, сьогодні востаннє у вас ночуватиму… Добре мені у вас було!

Гостина закінчилася якось легко, ніби ніхто і не збирався довго засиджуватися. Три жінки прибрали зі столу брудний посуд, і сусідка Оля заходилась його мити.

Степан вийшов на поріг будинку, Ігор – за ним.

– Вітаю, – звернувся до садівника. – І той… пробачте, якщо щось не так… якщо жартував недоречно.

Степан кивнув. Він так і тримав в опущеній руці довідку про реабілітацію батька.

– Можна подивитися? – попросив Ігор.

Степан мовчки простягнув документ.

«Може, розповісти йому про Йосипа і Чагіна? – подумав Ігор, прочитавши довідку. І тієї ж миті зрозумів, що не треба. – Не повірить, знову подумає, що я його „розвести“ хочу…»

– Ви про батька багато знаєте? – запитав Ігор.

– Тепер більше. Принаймні зрозуміло, за що був засуджений.

– За що?

– За наклеп на радянський лад…

– То він що, антирадянщиною займався? – здивувався Ігор. Почуте аж ніяк не поєднувалося з тим Йосипом, якого Ігор бачив в Очакові.

– Ні, – промовив Степан. – Ти, певно, його «Книгу про їжу» лише погортав, а не вчитувався. Його засудили за наклеп на радянську їжу. Він виступав проти робітничих їдалень. Казав, що там «ворожу їжу» готують, а «ворожа їжа» поневолює народ, робить його покірним, пасивним. У таборах він табірну їжу лаяв, за що постійно в карцері сидів. Думали, що він зеків до повстання підбурює. А зеки з ним щодо табірної їжі погоджувалися. Потім до божевільні його засадили, звідти він лише після смерті Сталіна вийшов. Ті зеки, що з ним сиділи, потім і допомагали йому…

Степан замовк, важко зітхнувши.

– Можна, я ще раз його книгу візьму? – глянув Ігор на садівника.

– Ходи, – сказав Степан і рушив до сараю.

Увімкнув світло, дав Ігореві оправлений у палітурку рукопис. На лежанці Степана Ігор ще одну книгу побачив. Обкладинкою догори. «Ресторанний маркетинг».

– На добраніч, – сказав, виходячи надвір.

Рипнула хвіртка. Озирнувшись з порогу, Ігор побачив спину сусідки Ольги. В кухонному віконечку ще світилося.

Мати вже збиралася гасити світло, коли туди з рукописом в руці увійшов Ігор.

– Я тут посиджу, почитаю, – сказав.

Сів за стіл, розгорнув саморобну книгу, знову погортав, перебігаючи очима рецепти. Зупинився на сторінці, списаній акуратним учнівським почерком.

«Ворожа їжа, – читав він, – поневолює народ. Для прикладу: рибалка принаджує рибу перед ловлею, призвичаює її до місця, де на неї згодом чекає смерть. Так і вороги народу спочатку принаджують людину, привчають її до їжі, від якої вона стане залежною, як риба перед риболовлею. А потім змушують цю людину виконувати три зміни за одну! Але спочатку вороги вільної людини придумали відмовитися від грошей як плати за працю і привчити людину до роботи за їжу. Їжа як оплата називалася трудоднями – це і стало початком експерименту з прикорму народу…»

– Та він справді дисидент! – прошепотів здивований Ігор і нижче схилився над рукописом.

Півночі його не відпускали ретельно записані думки і міркування покійного Йосипа. Лише коли близько четвертої ранку заболіла голова, Ігор закрив книжку і пішов спати. Та сон не відразу здолав його стомлене тіло.

– Псих чи не псих? – Ігор лежав у темряві на розкладачці, слухаючи рівне дихання матері. Лежав, думаючи про прочитане. Думки перескочили на Степана. І знову в голові виникло: «Псих чи не псих?», тільки тепер це питання стосувалося садівника, а не його батька. Згадалася книжка, що лежала на лежанці Степана – «Ресторанний маркетинг».

«Цікаво, чи він знає значення слова „маркетинг“?» – замислився Ігор, посміхаючись. Та за кілька секунд посмішка зникла з його обличчя. «Книга про їжу», яку написав батько Степана, якось вже надто гармонійно сполучалася з «Ресторанним маркетингом».

– Ось воно що! – прошепотів, вражений своїм відкриттям, Ігор. – Ні, він не псих… І плани, про які він натякав за столом, тепер стають зрозумілішими!

***

Наступного ранку Степан з’явився в будинку знову в костюмі. Краватку, щоправда, цього разу він зав’язав сам, без допомоги Олени Андріївни. Стояв у вітальні, підганяючи своєю присутністю інших, щоб швидше збиралися на оглядини його двох будинків.

Біля воріт будинку сусідки Ольги вони витратили ще хвилин десять. Нарешті в повному вчорашньому складі делегація знову рушила у напрямку автостанції. Дорогою Олена Андріївна і Ольга зайшли в продуктовий магазин і купили по буханці хліба.

– Не можна вперше до нового дому без хліба заходити, – повчально зауважила мати на здивований погляд Ігора.

Звернули на вулицю Теліги, пройшли ще метрів триста, і Степан зупинився перед старим дерев’яним парканом, за яким стояли поряд два будинки: новий цегляний двоповерховий і старий дерев’яний, хоч також не маленький, нещодавно перекритий шифером.

– Ось, прийшли, – обернувшись, Степан обвів усіх поглядом, сповненим гордості.

В його руці задзвеніли ключі. На подвір’я він зайшов першим і відразу звернув на стежку, що вела до нового будинку.

Всередині пахло фарбою. В просторих кімнатах меблів не було, за винятком кількох різнорідних стільців. Тут і там стояли будівельні риштування, банки з фарбою, паперові мішки з гіпсом.

– Щастя цьому дому! – промовила урочисто, неначе в церкві, сусідка Ольга і поклала буханець хліба в целофані на підвіконня.

Піднялися на другий поверх.

– Он там ще одна ванна з туалетом, – Степан жестом гіда вказав на зачинені вузькі двері. – А тут – три спальні.

– Та це палац, а не будинок! – зачудовано промовила Олена Андріївна. – Тут і заблукати можна!

– Не заблукаємо, – усміхнувся Степан.

Другий, дерев’яний, будинок видався Ігореві значно затишнішим. Напевно, тому, що був вже обжитим і теплим. На вікнах висіли фіранки, старі меблі, залишені колишніми господарями, дивовижно пасували цьому будинку по духу. І буфет дубовий у залі стояв солідно і красиво. Ігор вже бачив такий. Він заплющив очі, щоб пригадати: де саме? І пригадав! У будинку Фіми Чагіна, в Очакові! Саме з такого буфету діставав Фіма склянки перед тим, як отруїти його, Ігора. Але там, у Чагіна, цей буфет видався Ігореві похмурим і зловісним, а тут від нього віяло теплом, романтичною ностальгією, сімейним затишком і добробутом.

– І тут нехай буде щастя! – пролунав збоку голос Олени Андріївни.

Вона підійшла до буфету і поклала другу буханку в нішу між нижньою тумбою і верхньою шафкою, маленькі дверцята якої були прикрашені вставками з товстого гранчастого скла.

Степан також підійшов до буфету. Відчинив ліві дверцята, витягнув пляшечку коньяку і кілька чарок зі старого литого скла.

– Сам я пити не буду, але таку покупку слід «обмити», – сказав.

Відкрив коньяк, налив у чарки і ступив крок назад.

Хоч у кімнаті стояв круглий стіл, покритий бордовою плюшевою скатертиною, але коньяк всі присутні, крім непитущого Степана, пили біля буфету. По другій він не наливав. Закрив пляшку і сховав назад у буфет.

В кишені Ігора задзвонив мобільник. Монітор підказав, що телефонує тезка-фотограф. Ігор вийшов надвір.

– Так, доброго дня! – сказав. – Вам плівки завезли?

– Все готово, можете під’їжджати, – голос фотографа був на диво привітним. – Фотознімки чудові! Мені просто бракує слів!

– Я трохи занедужав, – відповів Ігор. – Може, за кілька днів…

– Я би хотів з вами ще раз поговорити, – Ігор почув, як фотограф засмучено зітхнув. – У вас така серія вийшла! Просто приголомшлива! Так і проситься на окрему виставку! Певен, що про це усі наші фотожурнали написали б! Якби ви лишень погодилися… Я би вам безкоштовно знімки для виставки видрукував у великих форматах… І афішу би зробив! І каталог! Ну то як?

Ігор роззирнувся на всі боки, ковзнув поглядом по обох будинках, по деревах старого саду. Погляд з крони дерев злетів у блакитне небо з рідкими легкими хмаринками.

– Добре, – погодився він і тут таки відчув, як змінилося обличчя фотомайстра, як його освітила радісна посмішка.

– Спасибі! Я вас триматиму в курсі, і вже сьогодні надрукую великий формат!!! До побачення!

Ігор сховав телефон до кишені куртки, усміхнувся. Обернувся до порогу старого дому, де щойно рипнули двері. З будинку першою вийшла Олена. Вийшла і також роззирнулася. Ігореві здалося, що її погляд, як і його зовсім недавно, злетів у небо.

Степан з донькою залишилися в старому будинку, а Олена Андріївна, Ольга і Ігор повернулися на свою вулицю, домовившись через кілька днів влаштувати новосілля в новому будинку Степана і Олени.

Коли до будинку Ігора залишалося кроків двадцять, в кишені знову задзвонив мобільник.

– Це знову я, – пролунав збуджений голос фотографа. – Забув запитати… Це ж і для каталогу потрібно, і для афіші. Як вас зазначити?