Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

18

Фотограф зателефонував близько одинадцятої. Голос його видався Ігору надто привітним. «Все готове, якість надзвичайна, Ви будете в захваті, – сказав він Ігореві. – Приїздіть. Краще зранку, бо з другої години я на виїзді – один депутат замовив сімейний портрет!»

– Він що, хотів похвалитися тим, що фотографує депутатів? – здивувався Ігор, ховаючи мобільник до кишені спортивних штанів.

Подивився на годинник. До обіцяного фотографом захвату їхати близько години, а до від’їзду фотографа до депутата близько трьох. Часу – вагон і маленький возик. І повна відсутність бажання куди-небудь поспішати. Зрештою, це відлуння вчорашнього пікніка. Ніякого головного болю, жодних похмільних синдромів. Просто лінива млявість.

Випив чашку чаю, розмішавши в ній попередньо три ложечки цукру замість звичної одної. Потім – міцної розчинної кави. Тільки після цього почав збиратися. А зібравшись, знову подивився на годинник і знову відчув якусь апатію, відсутність бажання навіть просто рухатися. Вийшов надвір. Небо сіре, сумне.

Озирнувся, підійшов до сараю. Двері прочинені, зсередини – неясний тихий шум. Підійшов і зазирнув. Побачив Степана, який вибивав з дощок цвяхи молотком. Три паки дощок лежали на бетонній підлозі.

Степан озирнувся, кинув погляд на сина господині.

– Щось ти запухлий сьогодні, – промовив він без зацікавлення. – А я ось старий паркан розібрав, кілька скринь змайструю, на майбутнє.

– Костюм, скрині, – замислено мовив Ігор. – Учора ви в костюмі і в краватці куди ходили?

– Просто гуляв містом… І ще буду гуляти. Нехай люди до мене звикають і бачать, що я – нормальний. Я починаю нове життя. Залишуся тут до кінця.

– Тобто будете жити у нас?

Степан усміхнувся.

– Ні, годі по сараях ночувати. Хочу будинок купити. Грошей тепер вистачить. А ти, здається, збирався мотоцикл…

– Навесні куплю, – відмахнувся Ігор. – Зараз нема сенсу…

– Так, зимою на мотоциклі не поїздиш, – погодився Степан.

Думки про мотоцикл, на деякий час засівши в його голові, не відволікли, однак, Ігора від інших, не менш важливих речей. І сто доларів він не забув прихопити з собою, щоб повернути борг приятелю.

З маршруткою пощастило – він виявився, власне, тим останнім пасажиром, завдяки якому мінібус вирушив у дорогу. Цього разу поїздка не супроводжувалася радіо «Шансон», та Ігор навіть не зауважив цей факт. Йому і в маршрутці думалося легко і приємно. Спочатку про те, як весною купуватиме мотоцикл, потім про фотографа і його дружину.

Фотограф зустрів Ігора посмішкою і несподівано запропонував гостю кави з коньяком. Відмовлятися від такої гостинності було б глупством. Ігор вмостився в м’якому шкіряному кріслі. Підвів голову, перевіряючи – чи не сохнуть, бува, фотки, притиснуті до капронової шворки маленькими різнокольоровими прищіпками. Ближче до чорної ширми висіло кілька великих фотографій, але це були чиїсь портрети.

– Дружина до тещі поїхала, – почув Ігор голос фотографа за спиною.

Фотограф поставив на журнальний столик тацю з кавовими горнятками, двома коньячними келішками і пляшкою «Хеннессі». Налив коньяк у келішки, приніс з кухні мідну турку з довгою ручкою. Кава, яку наливав з турки в горнятка, видалася Ігору незвично густою.

Перш ніж присісти на вільне крісло, фотограф приніс і поклав на стіл п’ять великих конвертів.

– Ви мене зацікавили, – сказав він, беручи келих з коньяком і поглядом закликаючи Ігора брати з нього приклад.

Ігор підніс келих з коньяком до носа, принюхався. Напрочуд шляхетний запах, особливо якщо його порівняти із запахом вчорашнього самогону, хоч і той був зовсім непоганим! Ігор посміхнувся, пригадавши вчорашній вечір.

– Ці плівки… – господар фотостудії пригубив коньяк. – Я ж професіонал і знаю про фотографію все. Або майже все! Але тут… Я не розумію, як це у вас виходить! Ви фотографуєте старими плівками і під старовину. Так?

– Що саме ви маєте на увазі? – Ігор втупився у фотографа.

– В мене чисто професійний інтерес. Якби мені показали такі фото на моніторі комп’ютера, я б сказав – геніальна робота з «фотошопом». Але ви мені принесли відзняті плівки, де все в минулому або ж геніально віддекороване і відкостюмоване під ретросовок, і де серед персонажів ви самі? Може, ці фото зі знімального майданчика якогось серіалу на кшталт «Ліквідації»? Ви працюєте в кіно?

Ігор заперечливо похитав головою і посміхнувся. Фотограф випив каву і долив коньяку в келихи. Потім присунув конверти з фотографіями ближче до замовника. Ігор передивився фотографії з одного конверта. Побачив себе перед прилавком рудої Вальки. Побачив, як вона загортає в газету рибу. Побачив, як якийсь чоловік, зупинившись за його, Ігора, спиною впритул, дивиться на Вальку.

– З цього добра можна зробити чудову оригінальну фотовиставку, – фотограф знову, привітно посміхнувшись, подивився на замовника. – Цей прийом можна використати в рекламі… Гадаю, ви б непогано заробили, та й пропіарились би! Ви, мені здається, людина з амбіціями!

Ігор розсміявся, почувши пропозицію фотографа.

«Я? З амбіціями?» – весело подумав він.

– Це так, хобі, – промовив він за мить, намагаючись зберегти доброзичливу атмосферу за журнальним столиком. – Може, я ще пофотографую, а там побачимо!

– А якою камерою ви знимкуєте?

Питання заскочило Ігора зненацька.

– Старою, – тільки й відповів він.

Цих слів вистачило, щоб настрій у господаря фотостудії піднявся ще вище.

– Наступні плівки я вам проявлю і надрукую безплатно, – сказав він. – За однієї маленької умови.

– Якої?

– Якщо ви надумаєте зробити виставку своїх фото, ви звернетесь до мене. Я буду вашим продюсером! Ви, поза сумнівом, маєте неабиякий талант, та й уяву!

– Добре, – погодився Ігор, сам простягнув руку до пляшки «Хеннессі» і долив коньяку у келихи. – Домовились.

З конвертами під пахвою Ігор спустився по Прорізній до Хрещатика. Перш ніж зайти у станцію метро, зателефонував Коляну.

– Слухаю вас? – почув жіночий голос.

– Вибачте, я, напевно, помилився…

– Не вимикайте телефон! – попросив той же голос. – Кому ви дзвоните?

– Коляну, Миколі.

– Він тут, лише не може говорити. Щось йому переказати?

– «Тут» – це де? – запитав Ігор.

– Лікарня швидкої допомоги, на Братиславській. Вашого товариша вчора побили, він лежить у травматології.

– Це Ігор телефонує, скажіть йому, що це Ігор! Я йому борг хотів повернути, – Ігор раптом замовк. – Провідати його можна?

– Так, звичайно – відповів жіночий голос. – П’ятий поверх основного корпусу, сьома палата.

Жінка пояснила, як доїхати до лікарні. І сходинки ескалатора повезли Ігора вниз, до потягів метро.

Колян лежав у шестимісній палаті зліва під стіною. Двері в палату були навстіж відчинені. Дві великі кватирки у вікнах також відчинені, і в обличчя Ігореві вдарив подув вітру із запахом прілого осіннього листя. Над Коляном висіла крапельниця, з якої прозора пластикова трубка спускалася, звиваючись, як змія, вниз, до зап’ястка правої руки. Опухле синє обличчя Коляна, частково закрите бинтами, налякало Ігора. Очі заплющені. Поруч, на тумбочці, лежав його мобільник. Ігор переніс крісло, що стояло біля дверей, до ліжка приятеля. Присів. Хотів вже потормосити його, але зупинив свою руку в декількох сантиметрах від плеча товариша. «А раптом він непритомний?» – подумав Ігор і опустив руку. Встав, вийшов у лікарняний коридор, роззирнувся. Шукав поглядом лікаря або медсестру, проте нікого не побачив. Пройшовся коридором, зазираючи в інші палати, двері яких так само, як у палаті номер сім, були відчинені. Скрізь лежали пацієнти. Деякі читали газету або книжку, один хлопець з перев’язаною головою слухав музику – його вуха були заткнуті маленькими навушниками, а повіки рухалися в ритмі мелодії. Ігор пройшов туди-сюди кілька разів, поки його не зупинив дзвінок мобільного, що долинав із сусідньої з Коляном палати. Заглянув туди. Побачив вібруючий мобільник на тумбочці і поряд, зліва, пацієнта з загіпсованими руками і перебинтованим чолом, з перламутровими синцями під очима. Побачивши Ігора, який зайшов у палату, загіпсований поворушився, задер підборіддя, щось промукав. Ігор зрозумів з ледь помітного руху голови і очей пацієнта, що він просить відповісти на дзвінок його мобільника. Ігор зробив два швидких кроки.

– Алло? – видихнув він у трубку.

– Це Варя, скажіть… це лікар?

– Ні, я прийшов до приятеля, він тут у сусідній палаті…

– А Костя поряд? – у голосі жінки пролунав переляк.

Ігор повернувся до загіпсованого.

– Ви Костя? – спитав і відразу прочитав в його очах позитивну відповідь.

– Так, поряд, тільки він не може говорити…

– Я знаю, ви лише скажіть йому… що Варя телефонувала. Я сьогодні ввечері прийду. Скажіть, що я його люблю!

– Добре, – пообіцяв Ігор і поклав мобільник на місце.

– Телефонувала Варя, – сказав він власнику телефона. – Сказала, що любить і сьогодні ввечері прийде.

Обличчя загіпсованого не виразило ніякої радості. Ігор кивнув на прощання, вийшов з палати і раптом помітив нумерацію на зовнішній стороні дверей «Палата № 5». Йому раптом стало цікаво – чому після палати номер п’ять йде палата номер сім. Перевірив номери палат на протилежному боці коридору – там були вже двозначні номери.

– Ви когось шукаєте? – дзвінкий жіночий голос, що видався знайомим, пролунав у нього за спиною.

Обернувся. Нарешті перед ним стояла медсестра: усміхнена, молоденька, чорнява. Тільки її халат важко було назвати «білосніжним». Численні прання «вибили» з нього первинну «стерильну» білизну.

– Так, мій друг до вас потрапив… У сьому палату.

– A-а, це той, що вночі привезли?

– Так, а що з ним?

– «Зе-че-ем-те», струс мозку, забиття, підозра на перелом ребер.

– Що таке «зе-че-ем-те»? – запитав стурбовано Ігор.

– Закрита черепно-мозкова травма, – пояснила медсестра.

– Але ж житиме?

– Жити буде. Декілька днів йому доведеться в нас полежати, а потім відпустимо додому, – відповіла турботливо медсестра. – Під нагляд.

– Він зараз спить?

– Ходімо, подивимося, – дівчина розвернулась і пішла до палати номер сім. Ігор квапливо рушив слідом.

Колян лежав з розплющеними очима і дивився в стелю. Побачивши над собою медсестру і Ігора, спробував усміхнутися розбитими губами, але гримаса болю відразу ж перекреслила усмішку, яка так і не народилася.

– Як почуваєшся? – запитав, схиляючись, Ігор.

Погляд Коляна ніби відповів: «Ти ж бачиш!»

Ігор кивнув, поклав на підлогу конверти з фотографіями.

– Я тобі борг привіз, сто баксів… Залишити?

Колян заперечливо похитав головою.

– Не треба, – промовив він неголосно і не зовсім розбірливо. Розбиті, спухлі губи заважали йому розмовляти.

– Хто це тебе так? – Ігор присів на крісло біля ліжка, провівши поглядом медсестру, яка вийшла у коридор.

– Я не бачив, – прошепотів Колян. – Ззаду напали…

– На вулиці?

– У під’їзді.

– Пограбували?

Колян заперечливо порухав головою.

– Телефон не взяли, – поглядом показав на тумбочку.

– Тому що дешевий, – видихнув Ігор.

Колян знову спробував посміхнутися, і знову з цього нічого не вийшло.

– У тумбочці куртка, – промовив він пошепки. – Дістань.

Ігор відкрив тумбочку, витягнув довгу важку куртку з пофарбованого на чорне брезенту з великою кількістю кишень і заклепок. Ту саму, в якій Колян приїздив учора на пікнік. Розгорнув, перевів погляд на приятеля.

– Там у кишені бабки, – зашепотів Колян.

Ігор розгубився, почав обмацувати нагрудні кишені.

– Ні, не там, – зупинив його шепіт приятеля. – На спині.

Заклопотаний Ігор розгорнув куртку на колінах і побачив із внутрішнього боку ззаду потаємну кишеню на ліпучці. Відкрив. Вийняв звідти чималу пачку стодоларових банкнот.

– Це? – спитав у Коляна.

Той ледь помітно кивнув.

– Забери, потім віддаси, – попросив Колян.

Переклавши гроші в свою кишеню, Ігор знову згорнув чорну куртку і поклав у тумбочку.

В вухо в цей час «врізався» дзвінок мобільника Коляна. На фоні лікарняної тиші його радісна мелодія звучала знущально.

Ігор схопив телефон.

– Ти живий? – запитав трохи манірний, майже грайливий чоловічий голос.

– Ви телефонуєте Коляну? – запитав Ігор. – Він не може розмовляти. Щось переказати?

– Передай, що я його закопаю! Він знає, хто я! А ти хто такий?

– Я його знайомий, – розгубився Ігор.

– На похорон його прийдеш? – запитав голос.

– Що-о?! – вихопилося в Ігора, і він відразу натиснув відбій. Поклав мобільник на місце.

– Хтось пригрозив, що тебе «закопає», – Ігор подивився в очі Коляну. – Він сказав, що ти знаєш, хто це…

Колян мовчав. Перевів погляд на стелю. Потім заплющив очі.

– Мені вже йти? – запитав Ігор.

– Посидь ще трохи, – прошепотів Колян.

– Хто це був?

– Один із трьох….

– З яких трьох? – не зрозумів Ігор.

– Один з трьох, яких я хакернув, – відповів Колян. – Напевно, чоловік тої баби…

– Для якої ти копіював листування?

– Угу, – промимрив Колян.

– Ти з нею спав? – прошепотів Ігор в саме вухо приятеля.

Той не відповів.

– Я піду, – рішуче промовив Ігор. – Мені твої пригоди не подобаються…

– Мені також, – через силу вимовив Колян. – Завтра прийдеш?

– Прийду. Бувай.

Ігор підняв з підлоги конверти з фотографіями, ще раз уважно подивився на приятеля, махнув йому рукою і вийшов у коридор.

Біля дверей у сусідню палату знову побачив медсестру.

– Вже йдете? – запитала вона.

Ігор притакнув.

– Можна запитання? – він підійшов зовсім близько до неї, ніби вона була глуха і не почула б його. – Чому у вас палата номер п’ять є, палата номер сім є, а палати номер шість нема?

Дівчина заясніла задоволеною усмішкою.

– Ви зауважили!!! – зраділа вона. – Інші майже не помічають. А якби була палата номер шість, то всі б помічали і жалілися! Це наш лікар домігся, щоб була така нумерація! В літаках же немає тринадцятого ряду! Однаково б ніхто не захотів в цей ряд сідати?

– Немає? – невпевнено перепитав Ігор.

– Звісно, нема, – запевнила його медсестра. – А палата номер шість – це те саме, тільки не в літаку, а в лікарні.

Трохи розгублений Ігор спустився бетонними сходинками на перший поверх, вийшов з приміщення лікарні. Озирнувся, подивився на вікна поверху травматології і закрокував до зупинки трамваю. З найближчих високих сосон голосно каркали ворони. Запах прілого листя був тепер сильнішим і свідчив про близькість лісу.

19

Вечори в Ірпені темніші, ніж у Києві. Це Ігор помічав щораз, коли вечір заставав його в дорозі додому. Ось і зараз, коли він йшов з автостанції у напрямку своєї вулиці, намагався збагнути, чому вечір настав саме тоді, коли він ще в дорозі. Адже з Києва він виїхав ще в білий день! Вигляд побитого Коляна зі спухлими губами, що ледь ворушилися, не йшов з думки. А в голові ще лунав чоловічий злісно-грайливий голос, який погрожував «закопати» Коляна. Ігореві стало страшно за приятеля.

Попереду з’явилися рідні вікна власного дому. Ігор увійшов, роззувся. Зайшов у свою кімнату, кинув конверти з фотографіями на ліжко і відразу – на кухню. Налив чарку коньяку, пригубив. Сів за столик. Подумав, що ось зараз прийде в його душу спокій, відійдуть на задній план турботи за долю приятеля. Подивився на терези – ліва шалька пуста. Ні ліків, ні рахунків для сплати. Переклав кілька гирок з правої шальки в ліву, намагаючись урівноважити, та не зміг. Усміхнувся. Чарка швидко спорожніла, а спокій не приходив. «Нічого, я терплячий», – усміхнувся власним думкам Ігор і знову наповнив чарку. Після трьох чарок коньяку Ігор дав терезам спокій і згадав про фотознімки та дивну розмову з фотографом. «Було б непогано заробити на цих фотографіях, – подумав Ігор. – Аби лише зрозуміти – як?»

Розклав перед собою фотографії. Спробував скласти їх у певному порядку. Фотографії, що викладалися у певному порядку, були зроблені Іваном в один день, коли він ходив за Ігорем і фотографував «міліціонера». Тут все було зрозуміло. Ігор чудово пам’ятав, як

він йшов на базар, де зупинявся, на що задивлявся. Три фото, на яких він був сфотографований під час розмови з рудою Валькою, притягували його погляд, неначе магнітом. Вони наче просилися в рамку і на стіну. «Яка ж вона все-таки вродлива, ця торговка! – думав Ігор. – Яка справжня! Пустотливі очі, посмішка, до якої хочеться припасти губами, ямки на щоках. На фото вони були ще помітніші, ніж у житті. І вона так сміливо погоджувалася на побачення! Побачення з незнайомим міліціонером! Хіба це не глупство? Нехай чарівне, але все ж глупство! Тим паче, що вона заміжня».

Ігор замислився, та через мить заперечив собі: «Ні, це не глупство. Інший час – інші міліціонери. А чоловік просто набрид», – вирішив він. Його погляд знову зупинився на її вустах. На її посмішці. «Вже завтра я зможу її побачити. Не лише побачити, а й ліки передати! Я зможу її вилікувати! І неважливо: для себе, для неї чи для її чоловіка!» Ігор знову наповнив чарку.

– За мене! – прошепотів він тост задля порядку. Ковтнув коньяку. Губи склалися в самовдоволену усмішку. Ігор почувався щасливим. Щасливим і безмежно позитивним! Майже, як Мати Тереза. Що його відділяє від здійснення чергового доброго вчинку? Та майже нічого. Варто йому лише одягнути на себе стару міліцейську форму, як ця форма перестає бути старою!

– Мамо, в нас перегорілі лампочки є? – зазирнув він у вітальню.

Олена Андріївна відвернулася від телевізора.

– Нащо тобі?

– Треба!

– Вони в сараї, я їх там складаю. В дальньому правому куті.

У сараї горіло яскраве світло, що зразу засліпило Ігора. Під лампою, що звисала зі стелі, сидів на табуреті Степан і читав книжку. Ігор здивовано утупився в нього.

– Добрий вечір, – промовив садівник.

– Добрий, – відповів Ігор. – Вибачте, я на хвилинку…

Він пройшов у правий дальній кут і відразу побачив пакет з десятком перегорілих лампочок.

«Нащо вона їх зберігає?» – подумав, нахиляючись над пакетом. Вибрав дві імпортні матові лампи – здалося, що в них скло товстіше.

– Я сьогодні збираюся в кафе. Хочеш разом? – почув за спиною голос Степана.

– Що «разом»? – не зрозумів Ігор.

– Повечеряти разом.

– Ні, я мушу зараз йти… Я не можу.

– Шкода, – промовив Степан. – Не підкажеш, куди краще піти? Щоб було добре кафе?

– Добрі – вони в Києві, а тут? – Ігор знизав плечима. – Тут я не знаю…

– Треба б знати, адже ти тут живеш! І ще тисячі гарних людей тут живуть, і для них повинні працювати добрі кафе і ресторани!

Ігор втупився в садівника, намагаючись зрозуміти: чи той читає йому повчальну лекцію, чи просто проголошує наївні дурниці, які відповідають його розумінню життя.

Степан, своєю чергою, з не меншою цікавістю дивився на дві перегорілі лампи з матового скла в руках сина господині.

Повернувшись у дім, Ігор надягнув стару міліцейську форму. Підперезався ременем з кобурою. Зняв з шафи схований там від цікавості матері пістолет, що під час останнього пікніка виявився непотрібною іграшкою. Зрештою, якби Ігор віддав його тоді Коляну і Колян встиг у потрібну мить його витягнути, можливо, ця іграшка і налякала б тих, хто його побив!

Ігор покрутив пістолет у руках, вирішуючи: брати його з собою чи ні? Підніс до носа, принюхався. Запах збройного мастила сподобався Ігореві. Та й приємно було тримати в руках цю важкеньку іграшку, навіть знаючи, що вона не стріляє. Врешті-решт Ігор вклав пістолет у кобуру, знайшов пакетик для лампочок. Туди ж поклав ліки для Валі з інструкціями аптекарки. З пакетиком в руці зазирнув у вітальню, щоб попередити про свій відхід. Застав матір не біля телевізора, а біля прасувальної дошки. Вона старанно запрасовувала стрілки на брюках.

– Мамо, я ж тебе не просив! Та й не модні зараз стрілки, – вихопилося в Ігора.

– Це Степанові, – відповіла мама. – Він сьогодні кудись іде в костюмі. Напевно, щось важливе…

– Угу, важливе, – усміхнувся Ігор. – Мам, я завтра-післязавтра повернусь! Не хвилюйся!

Сказав і відразу зачинив двері, швидким кроком, стукаючи закаблуками міліцейських чобіт по дошках коридору, рушив до порогу. Він чув голос матері за спиною, але слів не розібрав, та й не намагався. Тепер треба було бігом на подвір’я і на вулицю.

Будинок лишився позаду. Вечір огортав вулицю темною ватою, глушив звуки, боровся з прозорістю повітря. Повз Ігора проїхав старий «Москвич», обігнав його і зник попереду, звернувши на іншу вулицю.

Ігор пришвидшив крок. На губах – напружена усмішка, в думках і відчуттях – очікування. Очікування перенесення в інший світ, у світ за вікнами і за обличчями якого відчувався інший сенс; у рухах і жестах цього світу прозирала інша енергія; а в очах його мешканців горіли інше завзяття, інша радість або інша серйозність.

П’яне збудження ніби прискорило плин темного часу доби. Спереду з’явилися знайомі вогники Очаківського винзаводу. Коли до майданчика перед зеленими ворітьми залишалося метрів двісті, ворота відчинилися і виїхала старенька вантажівка. Розвернулася і поїхала, освітлюючи фарами собі дорогу в місто. Коли Ігор зупинився на краю майданчика, ворота знову зарипіли, прочиняючись. В отвір визирнув хлопець з міхом вина на плечі. Озирнувшись, махнув рукою сторожу, і ворота зачинилися.

Ігор придивився. Рухами і жестами цей чоловік не був подібним до Івана, хоч був майже такого самого зросту і статури. Хлопець з міхом вина на плечі зробив кілька кроків по дорозі, зупинився, поправив міх. Ігор вийшов з-під дерев.

– Гей, зачекай! – гукнув хлопцю, остаточно зрозумівши, що перед ним не Іван. Хотів запитати про Іванка.

Хлопець, різко повернувшись на крик, скинув міх з плеча і дременув у темряву, в хащі дерев.

– Виходь, не бійся! – крикнув йому Ігор.

Довкола було тихо, тільки з того боку, де щез хлопець, було чути хруст гілляк, що віддалявся.

– От козел! – з прикрістю похитав головою Ігор.

Підійшов, зупинився над міхом з вином на асфальті. Легенько пхнув його ногою, і побачив, як захиталося всередині вино. Знову роззирнувся. В руках – пакетик з лампочками і ліками, довкола – темно і тихо, біля ніг – крадене вино. Що ж тепер з ним робити? Тут залишити?

Ігор важко зітхнув. Опустивши пакунок на землю, присів навпочіпки, підняв міх і закинув собі на плече. Здалося, що плечовий суглоб аж хруснув від несподіваного і незвичного тягаря. Ігор підхопив із землі пакунок і став на рівні ноги. Здавалось, що, захитавшись, ніби живий, шкіряний міх з вином ось-ось скотиться, звалиться з плеча.

– Поганий початок, – пробурчав собі під ніс Ігор і рушив знайомою дорогою до міста.

Праве плече нило нестерпно. Пробував, було, Ігор нести міх на лівому плечі, але воно здавалося менш широким і більш похилим. Міх зовсім не тримався на ньому.

Штовхнувши знайому хвіртку, Ігор зайшов у двір. Обережно опустив міх на поріг, відсапався. Подивився на темні, сонні вікна будинку. Найближче вікно – кухня, наступне – вітальня зі шкіряним диваном, на якому він вже не раз ночував. Ігор замислився, згадуючи розташування кімнат у домі Івана Самохіна. Виходило, що кімната Івана і спальня його мами не могли бути вікнами на вулицю. Залишивши міх на порозі, Ігор обійшов будинок. Там на боковій стіні також було маленьке вікно, на задню частину подвір’я виходили два більших вікна. На ближнє з них була зсередини приклеєна вирізана з газети фігурка, яка нагадувала ангела. Інтуїція підказувала Ігореві, що за цими вікнами кімната матері Івана, отже, кімната Івана була за маленьким вікном на боковій стіні. Ігор повернувся до нього і легенько постукав пальцями по шибці. У вікні з’явилося заспане обличчя Івана. Він тер руками очі, вдивлявся у вікно, і було очевидно, що Ігора він не бачить.

– Відчини, це я! – досить голосно промовив Ігор і наблизив своє обличчя до скла.

Іван нарешті упізнав пізнього гостя, закивав.

– А це звідки? – здивувався він, впустивши Ігора.

Погляд його застиг на міхові з вином, що лежав на дерев’яній підлозі у коридорі.

– З твоєї роботи, – втомлено усміхнувся Ігор. – Я тебе там чекав, а замість тебе другий хлопець з цим вантажем, – він кивнув на міх, – вийшов. Я йому гукнув, хотів про тебе запитати, а він дав драла! Не залишати ж під ворітьми доказ розкрадання соціалістичної власності!

Ігор сам здивувався тому, які правильні й доречні слова вилетіли з його рота.

– Ну що, добре я вчинив? – запитав він Івана.

Іванко знизав плечима.

– Це Петько, мій змінник. Його міх. – Іван присів навпочіпки біля вина. – Зле. Треба повернути йому. Такий міх коштує понад сто рублів!

– Злодію повернути крадене?! Може, ти хочеш, щоб я особисто відніс це крадене вино йому додому?

Іван не відповів. Губи його при слабкому світлі коридорної лампочки тремтіли якось по-дитячому ображено.

– Якщо ти з ним дружиш, візьми й сам віднеси! – запропонував Ігор.

– Ні, я вино в свій міх переллю, а цей йому підкину, – прошепотів Іванко. – Шкода його, йому так не щастить!

– А тобі щастить? – єхидно запитав Ігор.

– Так! – твердо відповів Іван. – В мене фотоапарат є, ми з мамою по неділях котлети їмо. В нас все добре…

– До речі! – Ігор зазирнув в пакетик і витягнув дві лампочки. – Тримай, для твоєї мами.

– Ой, які вони! – здивувався хлопець, зачаровано роздивляючись біле матове скло ламп. – А вони яскраво світять?

– Світили. Яскраво, – відповів Ігор.

– Спасибі! Мама зрадіє! Ви йдіть, лягайте, а я тут поки вину дам раду.

Ігор увійшов до «своєї» кімнати, стягнув з ніг чоботи, поклав поруч із диваном на підлогу пакетик з ліками для Валі. Взяв ковдру, що була складена на стільці. Влаштувався на дивані, пізнаючи спиною і попереком кожну пружину, що випирала знизу, з диванного нутра.

Двері рипнули, і в сутінках окреслилася фігура Іванка.

– Ось, – зашепотів він. – Візьміть, випийте на ніч!

Вино в склянці блиснуло дивним матовим блиском.

Ігор взяв склянку, випив біле сухе двома ковтками. В роті розлився знайомий кислуватий смак, і разом із смаком в тіло Ігора увійшла особлива, легка готовність до сну. І пружини, що підпирали його тіло знизу, ніби послабили свою твердість. Більше Ігор їх не відчував.

Уранці слух ще сонного Ігора наповнився різноголосим щебетом пташиних голосів. Він розплющив очі. За вікном проїхали повз будинок кілька велосипедів. Прорипіла колесами підвода. Форкання коня змінилося двома жіночими голосами, які швидко наблизилися і відразу ж почали віддалятися.

Ігор встав, розгладив долонями свою форму, натягнув чоботи. Підійшов до вікна, за яким панувала жива жовтизна сонячного світла. Здавалось, за вікном триває літо, тільки пожовкле листя на деревах підказувало справжню пору року.

– Ігоре, – від дверей почувся голос Івана. – Мама вас кличе снідати!

Ігор обернувся. Іван вже був готовий до виходу. Утрьох вони сіли за кухонний стіл.

– Таке спасибі вам! – побачивши гостя, озвалася від плити Олександра Маринівна. – Таке спасибі! Навіть висловити не можу! Стільки штопки назбиралося, а лампочки не перегоряють. Так пощастило – рік тому в магазин азербайджанські лампочки привезли. Накупила, і жодна до цього часу не згоріла! Просто диво якесь! А я манної каші зварила зі шкварочками!

Вона налила в три миски манної каші, а потім з маленької сковорідки наклала ложкою на кашу підсмажених до хрусту шматочків сала.

– Може, вам ще досолити? – запитала.

– Ні, спасибі, – Ігор взяв ложку.

– А я собі досолю, звикла, – вона сіла на своє місце і щедро посипала кашу сіллю.

– Я – на зміну зараз, – Іван кинув погляд на Ігора. – Ви ввечері будете?

– Так, буду, – каша зі шкварочками приємно здивувала Ігора.

– Поговорити хотів, – продовжував, наминаючи кашу, Іванко. – Мені так сподобалося фотографувати!

Ігор здивовано поглянув на Івана. В голові промайнула думка.

– А плівка в фотоапараті є?

– Так, є!

– То неси сюди! Мене сфотографуй, та й всіх нас.

– Каша яка гаряча, – проговорив Іван, встаючи з-за столу.

Повернувся він з фотоапаратом. Сфотографував Ігора. Потім, на прохання гостя, сфотографував за столом Ігора зі своєю мамою, потім мама сфотографувала Ігора з Іваном, і нарешті Ігор сфотографував Іванка з мамою, але перед тим Іван узяв фотоапарат і щось порухав на об’єктиві.

– Во, так буде краще, – промовив він, повертаючи камеру Ігореві.

– До дев’ятої повернусь, – Іван підвівся з-за столу, кивнув і вийшов з кухні.

Олександра Маринівна заварила чаю.

– Я сьогодні така лінива! – сказала, посміхаючись. – Могла б уже дві години на базарі торгувати, але уранці як лампочки побачила!.. Руками об поли вдарила! Подякувати хотіла, а Іванко сказав, що ви пізно вночі прийшли, то вже не будили вас, доки самі не прокинулись… А тепер мені вже час. Ви двері затрасніть, коли у справах підете!

Вона допила чай і, не забираючи з обличчя вдячної посмішки, вийшла в коридор, почала збиратися на базар. Ігор також вийшов і побачив чотири важезні сумки з трилітровими слоїками вина.

– Це що, ви самі стільки понесете? – здивувався.

– А що, я вже не перший рік стільки ношу, – вона знизала плечима, байдуже подивившись на свою поклажу.

– Купіть собі візочок, – порадив Ігор. – Так зручніше буде.

– Ой, ні, – відмахнулася мати Івана. – Ще вирішать, що ми спекулянти! Що легко живемо! Так носити важче, але ж і гроші чесніше зароблені!

Логіка міркувань Іванової мами видалася Ігореві дивною, проте зрозумілою, ніби частина Ігора погоджувалася із думками жінки, а друга його частина вважала їх мало не сміховинними, та водночас сміятися над цими аргументами відмовлялася.

Ігор спробував підняти дві сумки і почувся слабаком – настільки вони видались йому важкими. Як же вона збиралася нести всі чотири? По дві в кожній руці?! Ігор подивився на її руки. Вони виглядали радше повними, ніж сильними. Так, зовні вона виглядала міцною, але її візуальна «міцність» радше підкреслювала статечність і огрядність фігури.

– Я вам допоможу, – Ігор вказав на сумки. – Як ви можете такі тягарі носити?!

За п’ять хвилин вони вийшли на вулицю. Олександра Маринівна несла свої дві сумки легко і плавно. Ігор, відчуваючи свою непристосованість до фізичних навантажень, ледь встигав за нею, несучи такі самі дві сумки – в кожній по три слоїки вина і пакетик з ліками для Валі. Плечі нили, руки боліли. Ігор заздрісно дивився в спину Іванової матері. Деякі зустрічні перехожі шанобливо віталися з нею і здивовано дивилися на нього, і від цього Ігор почувався ще дискомфортніше, ніби був песиком цієї високої сильної жінки, пуделем чи таксою, приреченим ходити за нею слідом всюди, махаючи маленьким хвостиком. Він хотів зупинитися і перепочити, але вона «пливла», не зупиняючись. Ігор не посмів просити її про відпочинок. Це б означало визнати себе переможеним, капітулювати перед жінкою. До того ж він зауважив, що назустріч йому з червоними прапорцями в руках ідуть два десятки малюків з вихователькою. Вихователька – молода, вродлива правильною вчительською красою. Відкрите лице, палаючий погляд, делікатний маленький носик. Бузковий сарафан, зав’язаний паском з такої ж тканини, підкреслював її талію.

– Загін, стій! – дзвінко віддала вона команду, і дітлахи дружно зупинилися.