Текст книги "Садівник з Очакова"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

14

Уранці в Ігора боліла голова. В спальню заглянула мати, стурбовано подивилася на сина, який лежав у ліжку, і щезла, тихо зачинивши двері за собою. Повз будинок проїхав трактор, і відразу, збадьорений гарчанням трактора, Ігор встав з ліжка. На обличчі – хвороблива незадоволена гримаса. Світ довкола наповнювався неприємним дражливим гомоном, і голова Ігора, наче особливий порохотяг, втягувала цей гомін, змішувала, струшувала і доводила до гудіння.

Погляд упав на звично акуратно складену міліцейську форму на табуреті. Ігор простягнув руку й обмацав форму. Дві пачки рублів були на місці, золотий годинник також. А от якийсь невеличкий предмет, схожий формою на флакончик з валеріанкою, зупинив на мить шум у голові і змусив замислитися.

Ігор витягнув з-під гімнастерки галіфе, струсив їх, щоб розправити штанини. Витягнув чорний тубус з фотоплівкою. Ігор втупився у касету застиглим поглядом, якась тоненька непрозора завіса відділяла його свідомість від розуміння: яким чином ця касета потрапила до кишені?

– Ти встав? – у дверях знову з’явилось мамине обличчя. – Їсти будеш? Ти ж знову під ранок повернувся!

Ігор обернувся. Лице матері було стурбованим.

– Ти почав багато пити, – сказала вона без докору ледь тремтячим голосом.

– Ні, – заперечливо хитнув головою. – Не багато…

– Від тебе тхне, – тепер вже мати заперечливо хитнула головою. – В тебе що, з’явились нові друзі?

Ігор замислився і не відповів матері.

– Я на годинку вийду у справах, – сказала вона. – Захочеш їсти – все в холодильнику.

– Мам, а де Степан? – раптом запитав Ігор.

– Степан? Зранку на подвір’ї був, лопати гострив.

– Я, може, сьогодні до Києва поїду, – промовив Ігор, дивлячись у підлогу, яку слід було незабаром пофарбувати. – Ненадовго… Плівку проявити.

– У тебе ж безплівковий! – здивувалася мати.

– Та я антикварний придбав, для плівки, – збрехав син.

– І чого це тебе до антикваріату потягнуло? І навіщо тобі ця стара форма? – мати кивнула на табурет.

– Зараз модно ретро-вечірки влаштовувати…

Мати пішла. Ігор відклав касету і одягнувся.

Постояв трохи біля вікна, дивлячись на сіруватий осінній день, готовий ось-ось пролитися дощем. Біль у голові стихав. Повернулася пам’ять і пояснила появу чорної касети, і навіть розмови з рудою Валею та з винокрадом Іваном згадались у всіх подробицях.

«Як було б добре жити самому, – подумав раптом Ігор. – Без материнського нагляду і контролю, без нагадування про необхідність шукати роботу, без запитань про старих або нових друзів!»

Ігор задумливо усміхнувся. Згадав про пачку двохсотгривневих купюр, отриманих від Степана. Це ж двадцять тисяч гривень! На кишенькові витрати, на пиво та каву – забагато. На те, щоб почати самостійне життя, на купівлю квартири або будиночка – надто мало. От якби ці гроші вкласти в бізнес!

Усмішка згасла на Ігоревому обличчі, але задумливість залишилася.

«У чужий бізнес вкладати гроші немудро, – продовжував розмірковувати він. – Не повернуться! А свій бізнес розпочати? Для цього, насамперед, треба стати бізнесменом. А який з мене бізнесмен? Ніякий!»

***

Цього разу до Києва Ігор вирішив їхати електричкою. Небо, хоч і опустилося під тягарем хмар, проте дощу іще не було. Навіть якщо дощ почне падати в Києві, це не страшно. Ігор захопив з собою парасолю. Раніше він часто їздив електричкою до Київською вокзалу, а потім пішки йшов до площі Перемоги. Для цього треба було піднятися на місток-перехід над платформами, з яких електрички вирушали на Лівий берег, і спуститися на Старовокзальну вулицю, давно перетворену на «торгові ряди» для мешканців передмістя. Там, звичайно, розташувались не лише кіоски та крамнички, а й різні дрібні майстерні, де можна було продовжити життя старому зношеному взуттю, поміняти батарейки в годиннику або відремонтувати замок у валізі. Десь там, на тій вулиці, бачив Ігор і фотосалончик, біля дверей якого завжди стояв метровий стенд з цінником, що демонстрував дешевизну послуг з проявки плівки та друку знімків.

На радість Ігора, і салончик, і стенд біля його відчинених дверей були на місці. Тільки ось хлопець, який стояв за прилавком, покрутивши касету з плівкою в руках, заперечливо хитнув головою.

– Нє-е, – протягнув він, повертаючи касету. – Це якась «Свема», до того ж «чебе». Краще зверніться в нормальний салон.

– А що таке «нормальний салон»? – запитав трохи розчарований Ігор.

– Це «Фуджи» або «Кодак». Найближчий, – хлопець замислився, – це треба на Хмельницького або, краще, на Львівську площу їхати. П’ять хвилин на маршрутці від цирку. Там, за Будинком художника, два таких салони!

Ігор сховав касету з плівкою до кишені куртки, швидко подивився на небо і пішов до цирку.

Салон «Фуджи» на Львівській площі був набагато респектабельнішим від комірчини на Старовокзальній. І чоловік за прилавком вирізнявся серйозним виглядом і недешевим костюмом. За його спиною дзижчав великий комп’ютеризований «проявочно-друкувальний» апарат родом з Японії або її країн-сусідок.

– «Свема»? – здивувався працівник салону. – Ні, – він обернувся до великої фотомашини. – У мене вона запрограмована лише на кольоровий друк. Якби це сотня чорно-білих плівок, тоді можна…

– То що, – в голосі Ігора змішалися розчарування і відчай, – мені цю плівку проявити в Києві нема де?

– Чому ж нема де? Я такого не говорив, – чоловік винувато посміхнувся. – Вам треба до професіоналів. Можете спробувати на Прорізній, 26!

Ігор сховав касету у кишеню куртки, дещо приречено кивнув добре одягненому чоловікові й вийшов на вулицю.

З неба сіявся дощик. Дрібно і боязко, ніби соромлячись своєї невідповідності важким низьким хмарам, здатним і на грозу, і на зливу, а не тільки на цю мряку.

Дорогою на Прорізну Ігор зупинився випити кави в новій «Французькій булочній» на розі Гончара і Ярославого Валу. Думав перечекати дощик, а дочекався повноцінної зливи. Правда, поки Ігор пив свій «американо» з молоком, злива стихла і скоро лише монотонно била по бруківці дороги і тротуару окремими великими краплинами.

Фотостудія на Прорізній виходила вітринами на вулицю. За склом – великі розкішні чорно-білі фотографії. Ігор в захваті роздивлявся їх: найменшу деталь було виразно видно. Люди, будинки – все, зображене на фото, було сучасним, але при цьому, чорно-білість фотографій підкреслювала позачасовість зображуваного і спонукала Ігора шукати у фото другий, додатковий чи головний, прихований зміст. Кольорові фотки просто розважають або тішать. Вони рідко змушують задуматися. Чорно-білі – навпаки.

Ігор відчув це відразу, щойно його погляд упав на перше фото за склом вікна-вітрини.

Намилувавшись фотографіями, Ігор пошукав поглядом вхід у студію. Вхід, проте, був з двору.

В цій студії не було прилавка, як не було і «проявочно-друкувальних» машин. Приміщення радше нагадувало квартиру. Повітря за порогом, просякнуте ароматами кави і ментолових цигарок, підказувало призначення кімнати зліва, білі двері в яку були настіж відчинені. Там була кухня. Далі, направо, дві сходинки вниз і через відчинені подвійні двері – простора кімната з двома диванами і двома кріслами, розставленими навколо великого журнального столика з круглою стільницею з товстого скла. На столику – два однакових фотоальбоми. Один запаяний плівкою, другий – ні. На обкладинці – копія фотографії з виставки у вітрині студії.

– Когось шукаєте? – налякав з-за спини несподіваний жіночий голос.

Ігор різко обернувся. Побачив перед собою невисоку жінку років сорока з горнятком свіжозвареної кави у руці. Коротке попелясте волосся, сережки з бірюзою, домашній темно-синій сарафан і вже геть хатні пухнасті пантофлі на ногах. Ігор почувався дуже ніяково. Ніби без дозволу зайшов у чужий дім.

– Я, напевно, помилився, – промимрив він і витягнув з кишені на доказ своєї помилки касету з плівкою. – Я гадав, що тут… у вас… фотосалон.

Ігор вже хотів пройти повз жінку до виходу, але її іронічний погляд, кинутий на касету, зупинив його.

– Дозвольте? – запитала вона, простягнувши вільну руку до касети.

– Звичайно!

– Прошу присісти! – вона кивнула відвідувачеві на крісла й дивани. Сама пройшла вперед, поставила горнятко на стіл і сіла в крісло. Піднесла касету ближче до очей.

– Гадаєте, що вона не проявлена? – жінка піднесла погляд на Ігора.

– Гадаю, що ні.

– Це ваших батьків?

– Що? – не зрозумів Ігор.

– Я подумала, що ви це знайшли в речах батьків, – заговорила вона, і голос став оксамитовим, м’яким. – Я колись знайшла в сумочці своєї мами між документами три не проявлені плівки… На одній з них виявились фото з Євпаторії, сімдесяті роки, і я з моїм братиком. Мені тоді було п’ять, а йому сім…

Ігор слухав і кивав головою.

– А проявити її можна? – раптом запитав він.

– Звісно, можна, – відповіла жінка. – Незабаром повернеться мій чоловік. Він – фотограф, я тільки допомагаю. Поговорите з ним.

Чоловіка також звали Ігорем. Він був приємним, невисоким, жилавим. Два верхніх гудзики на картатій сорочці, заправленій у джинси, були розстібнуті, поверх – потертий сірий клубний піджак.

– Я все роблю тільки якісно, а це коштує дорого, – відразу сказав він. – Ви можете звернутися в будь-який клуб фотографів-аматорів і домовитися з дідусями, що фотографують антикварними апаратами. Або можете залишити плівку тут. Гарантії ніякої, ціна за проявку і друк – сто доларів.

– Сто доларів? – здивувався Ігор.

– Насправді, як мінімум, двісті п’ятдесят. Всі хімікати – професійний імпорт, спеціальний папір і таке інше. Це я вам сказав «сто», як людині, далекій від професійної фотографії. Може, вона, – він кивнув на касету, – засвічена, або хтось просто фотографував казна-що. Тому ви подумайте: вам це точно потрібно?

Ігор-фотограф втупився в очі відвідувача вимогливо-запитливим поглядом, ніби хотів його відговорити.

На якусь мить Ігор і справді, засумнівався. Та й ста доларів в нього з собою не було. Фотограф, зауваживши на обличчі відвідувача невпевненість, завмер. Завмер, очікуючи відповіді.

– Ні, – Ігор подивися на касету на своїй долоні, – мені потрібно… А скільки часу триватиме робота?

– Напевно, кілька днів. Треба перевірити, чи маю всі хімікати, та й вільний час знайти… Я – не вільний художник, в мене купа замовлень і проектів.

– Потрібна передоплата? – обережно поцікавився гість.

– Звісно, – підтвердив фотограф. – Ви залишаєте мені роботу і йдете собі. Оплачуєте замовлення, і я його виконую незалежно від того, прийдете ви за фотографіями, чи ні…

Ігор розуміючи кивнув.

– Добре, тоді я вам залишу, – він передав господареві студії касету. – А гроші… в мене з собою нема, але я… Я зателефоную приятелю. Може, позичу.

– Телефонуйте.

Ігор набрав на мобільнику номер Коляна.

– Слухай, ти мені на день-два сотню баксів позичиш? В мене вдома гроші є. Але зараз я в Києві, а гроші потрібні терміново.

– Нема проблем, заїжджай! – відповів Колян веселим, бадьорим голосом. – Можу і штуку позичити, якщо треба. Не соромся, проси!

– Ні, штуки не потрібно. Ти в банку?

– Угу. Коли будеш?

– За півгодини. Я тебе наберу, коли під’їду!

– За годину привезу гроші, – пообіцяв Ігор фотографу, ховаючи мобільник до кишені.

– Якщо мене не буде, віддасте дружині, – промовив фотограф.

Колян вийшов з банку танцюючою ходою.

– Що бажаєш: пива, кави, капучино? – спитав грайливо і широко розвів руки в сторони в двозначному шляховказівному жесті, наче щоб випити пива, слід іти туди, куди простягнулась його права рука, а каву-капучино – туди, куди показувала ліва.

– Ти сьогодні якийсь дивний, – обережно зауважив Ігор.

– «Я сєводня нє такой, как вчєра», – посміхнувся Колян і опустив руки. – Мені сьогодні п’ять штук баксів принесли! Ходімо!

Вони пішли в знайоме кафе, в п’яти хвилинах ходу від місця роботи Коляна. Замовили два еспресо і сіли за столик у кутку.

– Тримай, – Колян демонстративно витягнув з кишені пачку стодоларових купюр і, діставши одну, простягнув її другові. – Чи, може, дві?

Ігор сховав купюру до кишені.

– Вистачить однієї. Мені треба за проявку плівки заплатити…

– Що ж це за плівка така? Сто баксів за проявку! А за друк – двісті?

– За проявку і друк разом. Пам’ятаєш, я тобі про Очаків п’ятдесят сьомого року розповідав, а ти не вірив? Так ось, плівка звідти. Я тобі потім фотографії покажу!

– Що ж там на фото? Ти ручкаєшся з Хрущовим? То це можна і в фотошопі зробити!

Ігор махнув рукою.

– Ти не ображайся, – посміхнувся Колян. – Є одна погана новина: планують заборонити суміші для паління…

Ігор насупився. Помітивши це, Колян стримав себе від подальших жартів.

– Знаєш, ти теж можеш мені не повірити, але я збагачуюся день у день, і маю в кишені докази! – промовив він і знову виклав на стіл пачку стодоларових купюр.

– Це від дружини бізнесмена, якого ти хакернув? За незабутню ніч?! – уїдливо запитав Ігор.

Колян заперечливо похитав головою.

– Це від знайомого дружини бізнесмена, який попросив хакернути листування його партнера по бізнесу!

Ігор подивився на пачку доларів, потім озирнувся на всі боки, перевіряючи, чи не стежить хтось за ними в цей момент.

– Сховай, будь ласка! А то якось неспокійно…

– Ні, ти мені скажи: віриш мені?

– Бачу і вірю, – спокійно відповів Ігор. – Тільки тобі що до того?

– Мені це важливо для впевненості у собі. Це тільки аванс, коли все зроблю, стільки ж отримаю!

– Роботу в банку тепер кинеш? Там же копійки платять?

– Навіщо ж її кидати? Нехай буде, я там не втомлююся, та й комп’ютери в банку потужні… А в тебе настрій щось не дуже, я бачу, – Колян нахилився до приятеля, зазираючи в обличчя.

– Нормальний настрій, – Ігор спробував посміхнутися. – Просто не люблю дивитися на долари в пачках. Напевно, відтоді, як ми продали квартиру в Києві…

– А-а-а, – розуміюче протягнув Колян. – Ностальгія по Києву! Нічого, розбагатієш, купиш собі іншу квартиру. А я ось тобі заздрю! За п’ять хвилин від дому – ліс, можна в будь-який час шашличок на природі організувати! Давай на днях зробимо? З мене – м’ясо, з тебе – дрова і пиво.

– Давай, – відразу погодився Ігор.

Вже попрощавшись з Коляном, Ігор подумав, що треба було їм таки випити по пиву. Може, і розмова тоді б вийшла інша.

З Подола на Прорізну Ігор добирався півгодини. Двері в фотостудію були зачинені, і Ігор натиснув на дзвінок. Відчинив Ігор-фотограф, проте зайти не запропонував.

– У мене замовники, я працюю, – сказав він, ховаючи сто доларів у нагрудну кишеню картатої сорочки з гострими комірцями. Верхні два гудзики були, як і перше, розстібнуті. – Залиште номер свого мобільника. Я зателефоную, коли зроблю!

Небо просвітліло і піднялося трохи вище. Під ногами блищав мокрий асфальт. Ігор зупинився перед входом у метро «Золоті Ворота». «Під'їхати до вокзалу чи пройтися пішки?» – подумав. І вирішив пройтися.

15

Перед сном Ігор поглянув на монітор мобілки, перевіряючи, чи не було пропущених дзвінків. Поїздкою в Київ він залишився задоволений. Та й взагалі, настрій під вечір став легковажно-радісним. Ніби час до сну готуватися, а втоми – як не було!

Годинник показує пів на десяту. У вітальні мама телевізор дивиться. На вулиці темно. Ігор приліг на ліжко.

«Подрімаю годинки дві, а потім Очаків провідаю, – подумав. – Може, Іван ще кілька касет нафотографував?»

Голова – на подушці, очі дивляться в стелю.

– А що, як попросити Іванка мене в місті сфотографувати?! – виникла несподівана думка і викликала посмішку на устах. – Що тоді Колян скаже? Повірить чи запише мене в аси фотошопу? Хоча він напевне знає, що в комп’ютерах я навіть не «чайник», а «праска»!

Кумедні вечірні думки наближають сон. Ось Ігор і задрімав, не помітивши, як це сталося. А коли прокинувся від якогось внутрішнього неспокою, годинник показував пів на першу. В будинку і всюди стояла тиша.

Ігор встав, одягнув міліцейську форму. Пройшов навшпиньках в кухню, де випив чарку коньяку.

Із присмаком коньяку на язиці вийшов з дому і тихенько зачинив за собою двері. Хоч намагався йти тихо, закаблуки чобіт стукали по бруківці.

Скільки часу в нього зазвичай забирала дорога до зелених воріт Очаківського винзаводу? Хвилин двадцять? Півгодини?

Ігор вдивлявся вперед очима, звиклими до темряви. Нарешті з’явилися знайомі вогники. Наблизились зелені ворота. Ігор зупинився біля під’їзного майданчика.

Навколо тиша, за ворітьми також тихо. Постоявши хвилин п’ять, Ігор пішов вже знайомою дорогою. Ноги самі привели його до будинку Івана Самохіна. За кухонним вікном горіла свічка. Ігор зрадів: хтось не спить і відчинить йому двері.

Не спав Іван. Він сидів за столом і читав «Довідник винороба», готувався до вступу в Миколаївський торгово-промисловий технікум. Побачивши у вікні знайомого «міліціонера», він не здивувався. Просто встав і вийшов у коридор, щоб впустити в дім пізнього гостя. Гість першим ділом стягнув з ніг чоботи і поставив їх під стінку.

– Щось ви сьогодні пізно, – зауважив ніби мимохідь хлопець.

Пройшли в кухню. Іван видер з перекидного календарика листок, зробив його закладкою в довіднику і закрив книжку. Дістав з-під столу сулію з вином. Налив дві склянки.

– Новини є? – запитав його Ігор.

– Угу, – кивнув хлопець. – Є записка від лікаря, але там медичною мовою написано все, я нічого не розібрав…

– А нові фото?

– Дві касети.

– Чисті касети ще маєш?

– Три плівки, – відповів Іван.

– Завтра… завтра будеш зі мною ходити і фотографувати.

– Вас? – здивувався хлопець. – А навіщо?

– Навіщо-навіщо? На пам’ять, – трохи різко відповів Ігор.

– Добре, – Іван здвигнув плечима, – що, з самого ранку?

– Так, з самого ранку. Ти ж на базар підеш?

– Угу.

– Ось з базару і почнеш! Все, я пішов спати, – Ігор встав, відчуваючи на плечах тягар довгого дня.

– А вина на ніч? – здивовано і трохи ображено запитав Іван, показуючи поглядом на дві повні по вінця склянки.

Ігор взяв склянку, підніс до рота. Знайомий кислуватий запах вдарив у ніздрі. Іван також підняв склянку, на його обличчі з’явилася обережна усмішка.

– За твій вступ! – прошепотів Ігор, киваючи на закритий «Довідник винороба».

– За це можна згодом випити, – тихо відповів Іван. – Давайте краще за мамине здоров’я!

– Давай, – погодився Ігор і відпив півсклянки.

Іван тим часом осушив склянку до дна і радісно вдихнув повні легені повітря.

Ігор з недопитим вином пройшов у кімнату. Там і допив склянку перед тим, як влягтися, не роздягаючись, на здуту пружинами шкіру старого дивану.

А на світанку його розбудило пташине і людське багатоголосся за вікнами будинку Івана Самохіна. І він прокинувся іншим, наповненим незвичною легкою бадьорістю і бездумним ентузіазмом. Встав, розгладив на собі долонями ледь прим’яту форму, підперезався ременем з кобурою, дослухаючись до кроків Івана за зачиненими дверима.

– Ми з мамою перші вийдемо, – сказав Іван, заглядаючи у кімнату. На обличчі – мильна піна, в руках – безпечна бритва. Почув, мабуть, що «міліціонер» прокинувся, тому і поспішив поділитися планами.

– Я ж просив, щоб ти мене сфотографував!

– Та я фотоапарат з собою беру. Мені тільки вино до маминого місця на ринку донести, а потім я сховаюся там і вас дочекаюся. Ви ж однаково спершу в рибні ряди! – на обличчі хлопця з’явилася хитра усмішка.

– Добре. Двері я затрасну, як завжди, – відповів серйозно Ігор.

Згорнув ковдру, поклав на край дивану. Підійшов до вікна і крізь квітчасту білу фіранку виглянув на вулицю. Поряд прокалатав сигнальний дзвоник велосипедиста. Чоловік на велосипеді прогнав зі свого шляху двох жінок, що несли в руках трилітрові бідончики. «По молоко ходили», – зрозумів Ігор. Жінки навіть не образилися. Відскочили в різні боки, зачувши дзвоник, а коли чоловік у сірому костюмі проїхав, знову зійшлися і продовжили свою жваву, підсилену мімікою, розмову.

Невдовзі Ігор провів поглядом Івана Самохіна з матір’ю. Обоє несли великі важкі господарські сумки. Ігор навіть поспівчував їм, дивуючись їхній непрактичності: чому б не везти цей тягар на «кравчучках» або, як він бачив багато разів у провінції, в старих дитячих возиках?

Однак Іван і його мама, не зважаючи на тягар, пересувалися швидко і скоро зникли, звернувши за хвірткою наліво.

Ігор вийшов на кухню, подивився в квадратне, затиснуте в жерстяну рамку дзеркальце, яке висіло над рукомийником. Провів долонею по щоці – міліціонер має бути ретельно поголений, адже він – представник влади! Під рукомийником стояла на табуреті миска з мильною водою, на дерев’яній поличці, прибитій збоку, лежала бритва, якою голився Іван, помазок, обмилок.

Ці «вигоди» не спонукали ні до гоління, ні до інших косметичних операцій. Ігор вийшов у коридор, взувся, поглянцував шматком фетру – залишками фетрового капелюха – носаки чобіт. Вони відразу заблищали.

Біля хвіртки зупинився. Обмацав кишені галіфе. В кожній, як і раніше, лежало по пачці радянських рублів. В лівій, поряд з розпечатаною пачкою сторублівок, ритмічно билося механічне серце золотого годинника.

Вітерець, що дув в обличчя, свідчив про близькість моря і ледь солонив уста. Ігор пришвидшив ходу, ніби саме до моря він зараз поспішав Звуковий міраж прибою тішив його уяву. Але щойно почувся реальний гамір базару – «голос» моря щез. Ігор пройшов у знайомі ворота, не дивлячись на овочі і фрукти, розкладені на прилавках. Рушив уперед, до серця приморського базару, до рибних рядів.

І почув вже реальні голоси торговок, які розхвалювали здобич своїх чоловіків: оселедців, мідій чи інший витягнутий з води товар.

– Чорт! – раптом зупинився Ігор, подумавши про те, що не взяв із собою жодного пакета, щоб донести додому свіжих глосиків. Роззирнувся. Побачив стару жінку, яка продавала знайомі йому за дитячими спогадами авоськи. Підійшов, купив одну. Знову озирнувся, тепер вже в пошуках Івана. Не знайшовши його поглядом, продовжив свій шлях до рибних рядів, тепер вже неквапом.

Руда Валька була на своєму місці. Коли побачила «лейтенанта», пожвавилась.

– Глосики залишилися? – привітно запитав Ігор.

– Залишила для вас, – солодко посміхнулася вона, а в очах засвітилися зухвалі вогники. – П’ять штучок вистачить?

– Вистачить, – відповів Ігор.

Валя спритно розстелила на прилавку газету, виклала на неї рибини і завернула завченими рухами.

– Скільки? – запитав Ігор.

– Десять.

– Сьогодні ввечері ви зайняті? – прошепотів, розраховуючись, «лейтенант».

– Що це ви приклеїлися до одруженої, – кокетливо зашепотіла вона у відповідь. – Якщо та сама лавка вас влаштовує, то о шостій вечора прийду!

Ігор спробував непомітно озирнутися, сподіваючись побачити об’єктив фотоапарату, спрямований на них з Валею. Проте нічого не помітив, поклав пакунок з рибою в авоську і, посміхнувшись Валі ще раз, не поспішаючи відійшов від прилавка. Затримався метрах у п’яти біля діжки з оселедцями, але не для того, щоб спитати про ціну на рибу, а щоб ще раз озирнутися і зрозуміти: фотографує його в даний момент Іван чи ні? Але й ця спроба знайти Іванка серед базарної людської пістряви результатів не мала.

Поблукавши ще з півгодини базаром, скуштувавши домашньої ковбаси, малосольних огірочків і свіжого сала, Ігор вибрався через бічний вихід на більш спокійну вуличку, зайшов у знайому чарочну, де випив склянку газировки, і рушив далі, до будинку Фіми Чагіна.

Ноги ніби самі вивели його туди, до цього дому. А може, це були не ноги, а чоботи, які виявилися разом з міліцейською формою в стіні будинку Фіми Чагіна? Може, чоботи захотіли «додому»?

Ігор усміхнувся. Він стояв на вулиці навпроти воріт, дивився на поріг дому, на двері. І раптом двері відчинилися, і на поріг з цигаркою в роті вийшов сам Чагін – молодий, напевно, ровесник Ігора. Вийшов і втупився в міліціонера, який стояв на вулиці навпроти хвіртки. Ігора ніби паралізувало. Він розумів, що треба йти геть, але ноги його не слухались. А Чагін тим часом підійшов до воріт, втупившись в обличчя Ігора гострим неприємним поглядом. Потім затягнувся цигаркою, демонстративно витягнув її з рота і загасив об стовпчик, на якому трималася хвіртка. Після цього двома пальцями – щиглем – метнув недопалок на дорогу.

Ігор нарешті прийшов до тями. Він опустив погляд, ховаючи обличчя, і пішов геть. Авоська з рибою гойдалась у правій руці й била по коліну. Він не обертався, відчуваючи спиною погляд Фіми Чагіна.

Тільки коли звернув за ріг на другу вулицю, сповільнив крок.

Пізнім вечором повернувшись із побачення з Валькою, під час якого лише мить відділяла його від першого справжнього поцілунку, він сів до кухонного столика і знову відволік Івана від підготовки до вступу на винороба.

Іван виклав на стіл п’ять касет. Обличчя виражало тупе самовдоволення, яке буває інколи у селян після продажу хворої худоби за ціною здорової.

Ігор видав Івану сто рублів на нову плівку і ще двісті «преміальних». Самовдоволення на обличчі Івана перетворилося на тихий захват і гордість.

– Я тепер тиждень буду на ранковій зміні, – промовив він, ховаючи гроші до внутрішньої, «напузної» кишені виношених спортивних штанів фіолетового кольору.

– Ти побільше фотографуй, – спробував Ігор остудити Іванів захват.

Іван кивнув, обличчя його посерйознішало.

– А можете принести кілька перегорілих лампочок? Бо я випадково розбив одну, яка в нас була…

– Для чого ж тобі перегорілі лампочки? – здивувався Ігор.

– Мама шкарпетки і панчохи штопає, так зручніше – на лампочці.

Розмова, як і залишки вечірньої бадьорості, була знову «запечатана» двома склянками білого сухого. Ігор роздягнувся, склав форму на табуреті, біля його ніжки поклав на підлогу авоську із загорнутими в газету глосиками і ліг на диван.