Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)
– Треба, – кивнув Вiктор. – Тiльки ти ж сам кажеш, що шеф зi своїм часом не зовсiм визначився. Значить – i з твоїм також. А менi треба одну тему перевiрити – о! – Шамрай черкнув себе ребром долонi по горлу.
– Ну? – так само байдуже запитав водiй Гриша.
– Так я про це й кажу: менi б руля з колесами годин на чотири. Це – максимум, постараюсь швидше впоратися. Могоричова справа, брат, ти ж мене знаєш…
Це правда. Редакцiйний водiй Гриша дуже добре знав Вiтю Шамрая, а точнiше – його вмiння бути вдячним. Справа ось у чому: Гриша мав власного автомобiля, старенького, проте ще бадьорого «Вольво». До того, як влаштуватися на роботу в «Неймовiрнi факти», вiн працював у приватнiй фiрмi таксi. Заробляв пристойно, але туди брали на роботу лише зi своїми машинами. Здавалося б, нiчого особливого, багато хто так практикує i не лише в Житомирi. Але через свою патологiчну любов до чистоти Гриша врештi-решт звiльнився. Бо експлуатувати, а значить – постiйно бруднити своє авто йому в якийсь момент набридло. Своєю чергою, патологiчно охайний водiй набрид i диспетчерам: Гриша запросто мiг вiдмовитись вiд замовлення, якщо на той момент витирав свою машину вiд пороху чи бруду.
Крига скресла, коли однiєї дощової днини Гриша вiдмовився їхати в приватний сектор. Замiсть того, щоб везти пасажира з важкими сумками просто пiд хвiртку, як належить, Гриша висадив його за сто метрiв вiд вказаної адреси. На свою голову розлючений пасажир надто сильно хряснув дверцятами «Вольво». Свiдкiв того, що вiдбулося далi, не було. I нiхто не мiг пiдтвердити слова клiєнта про те, що таксист гнався за ним «з монтiровкою» по багнюцi й калюжах усi тi сто метрiв до хвiртки, чорт би їх побрав. А потiм, не наздогнавши, викинув у багнюку сумки з багажника. Звичайно, Гриша все заперечував, i за його версiєю розвитку подiй пасажир просто вiдмовився платити. Однак скарга надiйшла, хвороблива акуратнiсть водiя вже дiстала власника фiрми, тож Григорiя звiльнили разом з машиною.
Тому, коли наклюнулася робота редакцiйного водiя, Гриша поставив умову: йому видають казенне авто. Проти цього нiхто не заперечував, машину у розпорядження шефа власники газети однаково видiляли, оскiльки редактор не вмiв кермувати. Але коса наштовхнулася на камiнь: службова машина – тiльки для роботи. Тобто водiй повинен був ставити її на стоянку, забирати звiдти i користуватися нею лише в робочий час та для службових потреб.
Зiйшлися ось на чому: Гриша приїжджає на службу власним «Вольво», ставить його на стоянку замiсть казенної «Шкоди», за стоянку не платить. Пiсля роботи все вiдбувається навпаки: «Шкода» – на стоянку, «Вольво» – для повернення додому. Їздити туди-сюди на маршрутках Гриша категорично вiдмовлявся.
Звiсно, казенне авто теж можна забрьохати.
Але потiм його можна помити на комерцiйнiй автомийцi за казеннi ж грошi. Якi Григорiй за будь-якої нагоди намагався не економити, але марнотратство йому пробачали лише тому, що пiдпорядкований йому автомобiль постiйно виглядав, наче лялечка.
Знаючи всi цi нюанси, Вiктор Шамрай, який мав права i до певних подiй – навiть свої «Жигулi», час вiд часу випрошував у Гришi його приватне авто. Звiсно, не за так: кожен раз вiн давав власниковi «Вольво» грошi, чесно оплачуючи прокат. Витрати себе виправдовували: дуже часто незалежнiсть вiд редакцiйної машини давала Шамраю можливiсть знайти i вiдпрацювати якусь тему бiльш оперативно, не узгоджуючи з шефом годин, коли можна брати службову «Шкоду». Зрештою, така оперативнiсть вирiзняла Вiктора серед решти журналiстiв, i це вiдображалося на платнi. Принаймнi, додаткову премiю в довгастих бiлих конвертах Вiктор Шамрай отримував частiше за iнших.
Зрозумiло, це не розголошувалось. Так само лишалася таємною угода мiж Вiктором i Григорiєм. Якби Шамрай брав Гришин «Вольво» напрокат аж надто часто, це, безперечно, так чи iнакше випливло б.
Та по-перше, у деяких колег були свої машини, а по-друге, не так уже часто Вiктор користувався послугами цього «прокату».
Платив вiн за можливiсть покрутити чужого «бублика» вiдносно небагато. Але насправдi Гришi важливою була не сума. Вiн отримував неабияке задоволення вiд самого факту, що його стара добра машина приносить йому прибуток навiть стоячи не в його гаражi, а на стоянцi, за яку вiн до всього ще й нiчого не платить.
Звiсно, головна умова – повернути машину чистою. I не товкти в нiй дiвок. Поки що Шамрай справлявся з цим досить успiшно. До того ж у випадках, якi Вiктор сам вважав особливими, вiн за особисто встановленими правилами лишав у бардачку «Вольво» пляшку хорошого коньяку – особлива премiя. Сам водiй Гриша, коли не за кермом, любив випити. Коньяк шанував, та з причин, про якi Шамрай коли б забажав мiг написати окрему брошуру, нiколи не купував за власнi грошi.
Сьогоднiшнiй випадок Вiктор вважав не просто особливим – надособливим. Щоправда, уточнювати це не збирався. Iнакше не бачити б йому Гришиної машини, як власних вух.
I не дивно, що фраза про могоричову справу стала для власника старенького, проте добротного «Вольво», додатковим стимулом.
– Давай, паняй, – так саме байдуже кивнув Гриша. – Можеш навiть до вечора кататись. Бабло на базу – i щасливої дороги.
Шамрай тицьнув водiєвi наперед приготовану купюру. Замiсть неї отримав ключi. Система працювала бездоганно, партнерськi стосунки були перевiренi часом. Вони довiряли один одному.
Охоронець на стоянцi теж був у курсi справи. Йому досить було сказати один раз, що «Вольво» може iнодi брати Шамрай, i пiсля того вiн лише пiднiмав смугастий шлагбаум. Вируливши на вулицю, Вiктор ледве стримався, аби вiдразу не вдарити по газах. Ковзнув поглядом по годиннику. Ще немає десятої ранку. I хоч Гриша милостиво дозволив користуватися автом до самого вечора, що означало – до кiнця робочого дня, а це, як правило, мiж шостою i сьомою, Вiктор мусив устигнути ще завидна.
26
По сутi, плану як такого у Шамрая не було.
Якби не надзвичайний стан, яким вiн вважав власний алкогольний зрив i як наслiдок – жахливе похмiлля, вiн, може, дiяв би iнакше.
Та одне знав напевне: нi до капiтана Бражника, нi взагалi в мiлiцiю, вiн би не звернувся за жодних обставин. Мав уже сумний досвiд, про що йому, до речi, в п’ятницю нагадали.
Прокручуючи пiд час безсонної ночi все, що з ним сталося напередоднi, Шамрай зробив один дуже простий висновок: його невiдомi викрадачi мали час для того, аби зiбрати про свою жертву максимум iнформацiї. I, що теж важливо, мали можливiсть отримати цей максимум. Отже, це люди з можливостями. Звiдси виплив наступний висновок: їх цiкавила аномальна зона в Пiдлiсному, зокрема те, що сталося з Томою Томiлiною в нiй. Навiть не так: вони хотiли дiзнатися, що дiвчина побачила там. Або кого вона там побачила.
Покрутившись ще трохи i виповзши на кухню за водою, Вiктор зрозумiв: цiкавiсть невiдомих може мати iнше пояснення. Вони дуже хотiли дiзнатися, чи бачила Тамара там, у Пiдлiсному, щось таке, чого вона не повинна була побачити. Або – чи не зустрiла там випадково когось, кого не повинна була зустрiти за жодних обставин.
Налякана дiвчина мчить у аномальну зону i зникає там. Скоро її знаходять на трасi. Вона перелякана i частково втратила пам’ять. Вона впiзнала Вiктора. Про все це вiн, Шамрай, детально описав у газетi.
Таким чином, за логiкою речей, дiвчина могла поступово вiдновити пам’ять. I згадати все, що сталося з нею останнiми тижнями, в тому числi – в аномальнiй зонi, в Пiдлiсному. Припустимо, розмiрковував Вiктор, загорнувшись з головою у ковдру, його викрадачi могли подумати ось так: Тамара таки згадала все i не стрималася, розказала мiлiцiї. При цьому був вiн, Вiктор Шамрай, який написав у «Неймовiрних фактах» лише частину правди. Решту йому заборонили згадувати менти. Лишається прокачати писарчука, дiзнатися те, як на нього слiд натиснути, натиснути i чекати результатiв.
Вiктор не вважав себе героєм ось уже бiльше чотирьох рокiв. Як казав вiн тодi, навеснi двi тисячi четвертого, весь його героїзм змило водою в унiтазi. Вiн готовий був там же, в лiсi, пiсля першого удару розказати цим жахливим людям усе, чого вони вiд нього вимагали. Якби знав, що говорити.
Тепер, переживши кiлька страшних, наповнених алкоголем днiв, Шамрай, як не дивно було йому в цьому зiзнатися, став смiливiшим. Не набагато, та досить, аби самому прийняти рiшення поїхати в Пiдлiсне i подивитись ще раз, що ж там вiдбувається. Або – може вiдбуватись.
Вiктор не був певен, що при денному свiтлi йому таки вдасться щось побачити. Тамара помчала туди серед ночi. Однак серед ночi йому складнiше знайти колеса, аби пробратись в аномальну зону без зайвих свiдкiв. Тридобове похмiлля додавало куражу, до того ж чекати вечора Шамрай у свiтлi останнiх подiй просто не мiг. Вiн боявся не дочекатися i знову зайти в алкогольне коло. Чи, що теж реально, побоювався: бажання дiяти зникне, страх повернеться, знову гавкатиме собака, знову брязкатиме ланцюг.
Так чи iнакше, вiн вiдчував якесь дивне нездоланне бажання чимшвидше повернутися в Пiдлiсне. Можна навiть сказати: Пiдлiсне кликало його.
Шефу вiддзвонився, доповiв – зайнятий пiдготовкою чергового матерiалу, i не отримав заперечень. Взагалi, пiсля вдалої серiї про аномальну зону робочий графiк Вiктора став максимально вiльним та гнучким, i ось тепер своєю заслуженою свободою вiн користувався повною мiрою.
На виїздi з Житомира Вiктор усе ж таки не стримався. Загальмував бiля найближчого кафе, замовив п’ятдесят грамiв горiлки, випив махом, вiдразу замовив стiльки ж. Не вважаючи себе надто досвiдченим водiєм, Шамрай, однак, розумiв: тремтячими руками кермо крутити бiльш небезпечно, нiж у станi легкого сп’янiння. Запив горiлку розчинною кавою, почекав кiлька хвилин. Все нормально, руки перестали гуляти. Насилу змусив себе зупинитись та повернувся в машину.
Вперед. Не боїмося ми сiрого вовка. Не боїмося аномальної зони.
27
На знайомому стацiонарному посту чергував знайомий уже старший лейтенант Пузир.
Коли офiцер звичним жестом викинув руку з жезлом, наказуючи зупинитись, Вiктора охопила панiка: ось зараз цей мент унюхає горiлчаний запах, почне старi пiснi про головне, доведеться вiд нього вiдкуповуватись. Та не це трагедiя: у такий спосiб старший лейтенант Пузир його точно запам’ятає i при потребi пiдтвердить: бачив ось цього порушника правил руху в районi аномальної зони. Поки що Шамрай не знав, для чого йому тримати свою поїздку в таємницi. Та нутром вiдчував – так треба.
Коли Вiктор вийшов з машини назустрiч Пузиревi, той упiзнав його, переклав жезл у лiву руку, а праву простягнув для привiтання, наче старому знайомому.
– Здоров. Куди знову?
– Та туди ж, – Шамрай намагався дихати в бiк i дуже сподiвався, що холодний вiтер, який дмухав йому в обличчя, якимось чином видує з нього небезпечнi запахи.
– Читав, читав, дiвка там зникла, – Пузир кивнув кудись позад себе.
– Теща розказала? – поцiкавився Шамрай.
– Ага. Та й менi самому iнтересно, за яким хрiном стiльки народу тодi в те Пiдлiсне попхалося. Виходить, там якiсь iнопланетяни?
– Чому саме iнопланетяни? – здивувався Вiктор.
– А хто? – не менш щиро здивувався офiцер. – Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.
Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту – простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.
– Шамрай, значить. Ти писав, значить?
– Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, – жартувалося Вiкторовi через силу.
– I ти, значить, правда тую дiвку бачив?
– Бачив. А ти? Її ж знайшли десь недалеко звiдси…
Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.
– Нiчого я не бачив, – вiдмахнувся Пузир. – Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.
– Чого це так?
– А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?
– По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?
– Давай, – знизав плечима Пузир. – Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, – вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.
– Така строга?
– Не те слово.
Радiючи, що все обiйшлося, Вiктор уже повернувся i зробив крок до «Вольво». Аж раптом зупинився, повернувся i гукнув Пузиревi:
– Чуєш…
– Ну? – Пузир, який iшов геть, теж зупинився i глянув на нього.
– Туди, в Пiдлiсне, ми першi їздили?
– А я звiдки знаю? Дорогу ви першi тодi спитали – факт. А що таке?
– Та нiчого. Просто… – казати – не казати? – Просто там слiди вiд колiс. Схоже, джипи чи iншi важкi машини. Значить, Пiдлiсне не зовсiм забуте село?
– Я тобi, Шамрай, коли хочеш, на картi покажу, якими стежками туди можна заїхати. Тим бiльше – на джипах. Коли чесно, не моє це дiло, хто куди їде, якщо повз мiй пост не проїжджає. Ясно?
– Та ясно.
Шамрай вiдчув, як його знову починає трусити, i швиденько сiв за кермо. Вчепився в нього руками, перевiв подих, намацав ключi в замку запалювання, повернув.
Старший лейтенант Пузир навiть не глянув у його бiк.
28
Цього разу Вiктор не блукав.
Пiд’їзд до Пiдлiсного за цi тижнi розбагнило зовсiм i позичена машина по саму макiвку вкрилася брудними бризками. Якби це побачив Гриша, за своє життя Шамрай мiг би бути спокiйний: вiд лютi охайного хазяїна «Вольво» просто розiрвало б, мов святкову кульку, i вiн не встиг би завдати винуватцю жодної шкоди. Кiлька разiв машина грузнула, Вiктор виходив i виштовхував її з пастки. На щастя, ямки на дорозi виявлялися невеликими i на «пузо» авто поки не сiдало. Гойднув кiлька разiв – можна їхати далi.
Шамрай навiть сам здивувався, наскiльки кураж, котрий повiв його в цю навряд чи безпечну подорож, здатен надати людинi сили. Проте на самому в’їздi в село-привид кураж випарувався, а разом з ним кудись зникли й сили. Мов вiдчуваючи це, машина заскочила лiвим переднiм колесом у якусь чергову грузьку мишоловку. Шамрай спробував здати назад, а потiм подолати перешкоду з розгону. Перша частина маневру наче вдалася, та далi вийшло навiть гiрше. «Вольво» засiв у пастцi тепер уже обома переднiми колесами, а це виглядало не в жарт та надовго.
До всього, зовсiм несподiвано i без видимої причини враз заглох мотор. Спроби оживити машину нiчого не дали. Вiктор спересердя влупив долонями по «бублику». Злазь, приїхали!
Аномальна зона, мать її так!
Вийшовши з машини, Шамрай по кiсточки вгрузнув у багнюку. Добре, що пам’ятав тутешнi дороги i вдягнув зимовi кросiвки з високим пiдйомом. З коричневих вони вiдразу перетворилися на чорнi, брудна бахрома зависла на краях джинсiв. Вiдразу обдало холодом, причому, як здалося Вiкторовi, вiдразу з усiх бокiв.
Пiдiйшовши до загрузлого передка машини, Шамрай присiв, оцiнюючи ситуацiю i можливi збитки. Н-да, теоретично вибратися можна. Пастка серйозна, та не смертельна i не безнадiйна. Пiдкопати колеса, пiдкласти пiд них гiлки, заодно зробити щось подiбне ззаду, потiм обережно газувати… Ось тiльки чи є в багажнику «Вольво» саперна лопатка, тим бiльше – сокирка? Навряд чи Григорiй завбачливий настiльки, аби возити у власному авто рятувальне спорядження. Про всяк випадок треба перевiрити, але Шамрай вже змирився з думкою: мiсити грязюку пiд ув’язненими колесами йому доведеться руками.
Так.
Ляснувши себе по колiнах, Вiктор розпрямився. Потягнувся до хрускоту в суглобах. Роздивився довкола, затримав погляд на єдинiй довгiй вулицi Пiдлiсного. Примружившись, глянув туди, де лише кiлька тижнiв тому професор Горбатько виявив геопатогенну зону. Де ж тут зникають люди? I куди ж зайшла Тома, чорт забирай?
Вiд мимовiльної згадки про чорта Вiктора пересмикнуло. Потiм вiн вiдчув, як його без причини почало раптом трусити i тiпати, хоча довкола не було нiчого, що могло б викликати в його серцi страх. Сонце ховалося за суцiльними сiрими хмарами, у повiтрi пахло скорим осiннiм дощиком, вiтер гуляв у гiлках, грався верхiвками дерев. Його несподiваний порив ледь не зiрвав з голови Вiктора кепку, вiн натягнув її на лоба, зручнiше прилаштував на головi.
Навiть якби зараз вiн визнав безглуздiсть свого замiру, розвернутись i поїхати звiдси, а коли вже бути зовсiм точним, ганебно втекти, – тепер так просто не вийде. Доведеться добрих двi години, коли не бiльше, прововтузитися бiля машини, потiм загнати її на станцiю i старанно мити, в тому числi – вилизувати салон ледь не язиком. Отже, раз уже вскочив у халепу, треба принаймнi зробити те, за чим приїхав сюди.
Шамрай поки що не знав, за чим саме вiн приперся сюди, в Пiдлiсне, в аномальну зону. Туди, де, за чутками, перетинаються кордони паралельних свiтiв. Не знаєш, що робити – роби, що можеш. В данiй ситуацiї Вiктор Шамрай мiг лише пiшки пiти вперед, по сiльськiй вулицi, обабiч якої стовбичили будинки-привиди.
Пройшовши з десяток метрiв, вiн раптом вiдчув тупий бiль у головi. Зупинився. Заплющив очi. Постояв так якийсь час, потiм знову розплющив їх. Нiчого не сталося, нiчого не змiнилося. Вiктор витягнув мобiльник, аби переконатися – як i минулого разу – що тут немає покриття. Тепер навiть маючи велике бажання, не викличеш допомогу. Доведеться або сунути кудись ближче до траси, до людей, до життя, або…
Альтернативи поверненню з паралельного свiту пiшки Шамрай так i не знайшов. Тому, сховавши телефон, вiд якого тепер немає користi, вiн рушив далi, наближаючись до знайомого вже неправильного центрального майдану, розтятого дорогою. Пройшовши ще якусь вiдстань, Вiктор зробив нове вiдкриття: тут справдi навiть ворони не каркають. Тиша навкруги здавалася суцiльною, густою, дзвiнкою, лункою.
Мертвою.
Дiйшовши до розваленого примiщення сiльради, Шамрай зупинився. Там, на дорозi, вiн цього не помiтив. Але на майданi слiдiв вiд машини, яка розверталася, причому – не так уже й давно, приховати важко. Очевидно, вирiшив Вiктор, той, хто їхав сюди, пересувався обабiч дороги. Значить, не хотiв залишати слiдiв i не боявся загрузнути. Серйозний транспорт. Мабуть, джип. Чи щось джипоподiбне.
Усмiхнувшись з утвореного щойно слова, Шамрай повернув голову в той бiк, звiдки, як вiн прикинув, справдi мiг їхати джип. I вiдразу ж пригадалося: ось хата, використана водiєм Гришею замiсть убиральнi. Чи то йому здалося, чи справдi той, хто приїздить сюди на джипi, зупинявся бiля неї… Або – бiля сусiдньої. Словом, десь мiж ними.
Вiтер жбурнув у обличчя неприємний запах. Вiктор нiколи спецiально не принюхувався на кладовищах, та й бував на погостах не так уже й часто. Але саме тут i саме тепер йому здалося: ось так пахне цвинтар.
Царство мертвих.
Бiль стискав голову сильнiше. До горла пiдкотилася нудота. Шамрай зробив глибокий вдих, потiм видихнув. Проробив цю вправу ще кiлька разiв. Попустило.
Будинки-привиди хижо дивились на нього порожнiми вiкнами-зiницями.
Засунувши руки глибоко в кишенi куртки i втягнувши голову в плечi, Вiктор обережно посунув через майдан до мертвих хат. Зупинився, побачив на узбiччi невеличку замашну палицю. Нахилився, пiдхопив правою рукою. Якщо раптом втрапить у паралельний свiт, то хоч якось озброєний…
Дурниця.
Паморочилась голова.
Дихальна гiмнастика – знову минулося.
Стискаючи палицю в правiй руцi, Вiктор перетнув покинуте подвiр’я, вiдхилив зламанi дверi, зазирнув до хати.
Тиша.
Крок уперед.
Частина 2
РЕАЛЬНИЙ СВІТ
1
– Ну?
Лiкар, змiрявши Бражника безбарвним поглядом, пройшов повз нього до вiкна, де вже примостилася, спершись на пiдвiконня, Кiра Березовська. Прилаштувався навпроти, ляснув себе по кишенях i полiз пiд халат. Зрозумiвши, чого той хоче, слiдча простягнула йому пачку своїх цигарок.
– Не жiночi, – кивнув лiкар, пригостився i прикурив вiд вогника запальнички, якою креснув наспiлий Бражник.
Зробивши кiлька глибоких затяжок, лiкар подивився у вiкно, на печальний дощик другого дня грудня, другого дня календарної зими.
– Ну? – знову запитав капiтан.
– Жити буде, – лiкар далi дивився, як краплi розбиваються об вiконне скло.
– А докладнiше?
– Не знаю. До тями прийшов, та нiчого не пам’ятає.
– Зовсiм нiчого? – Бражнику хотiлося згребти цю людину в бiлому халатi в оберемок i влупити ним об стiну, щоб штукатурка посипалась, тобто так, як вiн практикував допитувати вiдморожених голомозих бандюкiв у першi роки своєї мiлiцейської служби.
– Сказав, як його звати. Просив комусь подзвонити, та не згадав жодного телефонного номера. Потiм у нього заболiла голова, почались блювотнi рефлекси. Йому вкололи те, що колять у таких випадках. Зараз вiн спить.
– Найближчим часом його можна допитати? – поцiкавилася Кiра.
– Допитати… навряд, – похитав головою лiкар.
– А просто поговорити?
– Для «просто поговорити» я вас найближчим часом не пущу. Взагалi нiкого, крiм близьких родичiв, не пущу. Скоро тут буде його мама, її вигнати я не маю права.
З палати вибiгла опецькувата медсестра, тримаючи у витягнутiй руцi мобiльний телефон лiкаря. Доктор запитально глянув на неї, медичка закотила очi. Лiкар приречено зiтхнув i, навiть не вибачившись перед спiврозмовниками, взяв трубку, приклав її до вуха, сказав коротке «Слухаю», пiсля чого вiдклеївся вiд пiдвiконня i повiльно рушив коридором, справдi не говорячи, а слухаючи телефон.
Березовська i Бражник перезирнулися i, не змовляючись, залишили реанiмацiйне вiддiлення.
Сюди три години тому привезли в непритомному станi Вiктора Шамрая.
2
Спочатку вiн не повернув машину, позичену в редакцiйного водiя Григорiя Мартинюка.
Домовлялися, що Вiктор буде на мiсцi найпiзнiше о четвертiй вечора. Та минула четверта, потiм – п’ята, шоста, i нарештi набiгла сьома. За цей час Григорiй перiодично набирав Шамрая на мобiльний, та у вiдповiдь чулося одне: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi». Пiзнiше, десь пiсля шостої вечора, телефон взагалi вимкнувся – абонент не може прийняти дзвiнок.
Не знаючи, що робити i як повернути втрачену власнiсть, Гриша Мартинюк не знайшов iншого виходу, як поскаржитись редактору «Неймовiрних фактiв», який саме пiд сьому вечора зiбрався нарештi додому. Потiм, уже даючи пояснення в мiлiцiї, Григорiй дуже неохоче розповiдав про свої ґешефти, хоча давати напрокат приватне авто законодавством не заборонено. Хiба от, маючи дуже велике i непереборне бажання, Мартинюка можна було покарати в адмiнiстративному порядку за несплату податку вiд лiвих прибуткiв. Та й то: перспективи здерти з Григорiя хоча б мiнiмальний штраф були дуже й дуже примарними.
Так чи iнакше, але Бражник пiдключився до цiєї iсторiї десь пiд дев’яту вечора. Коли випадково почув свiже орiєнтування: за пiдозрою у викраденнi автомобiля розшукується Вiктор Шамрай, працiвник редакцiї газети «Неймовiрнi факти». Втративши свою улюблену машину, Гриша Мартинюк нi в чому крiм крадiжки, недавнього приятеля не звинувачував. Так у заявi i написав, аби швидше шукали.
Для чого Шамраю знадобився транспорт, Григорiй не знав, бо «той подонок» йому не пояснив. Проте капiтан мiлiцiї, оперативник «убивчого» вiддiлу карного розшуку Сергiй Бражник не дарма їв оперський хлiб ось уже скоро двадцять рокiв. Не треба бути професором математики, аби розв’язати подiбну задачку. Ще нiчого не знаючи напевне, але маючи дуже серйознi пiдстави робити висновки, Бражник органiзував запити на всi контрольно-пропускнi пункти у напрямку Овруча та Народичiв. Його цiкавило, чи не зупиняли сьогоднi патрулi приблизно з десятої до дванадцятої ранку синiй «Вольво» номерний знак такий-то. Аби колеги швидше думали, наголосив: машина в розшуку, за кермом мiг сидiти особливо небезпечний злочинець.
Результат пошуку виявився очiкуваним: такий собi старший лейтенант Пузир повiдомив: вранцi повз нього у вказаному напрямку справдi проїжджав чоловiк на синьому «Вольво». Номер машини служака, звiсно, не зафiксував. Зате запам’ятав водiя – той назвався Вiктором Шамраєм. Пузир пояснив свою пам’ять на iмена та прiзвища пересiчних громадян дуже просто: на початку мiсяця цей тип уже проїжджав повз його КПП, i якраз пiд час його, Пузиря, чергової змiни. Назвався чоловiк журналiстом, ще й посвiдчення показав редакцiйне. Газета теж знайома, теща Пузиря її передплачує i регулярно та з цiкавiстю читає.
Старший лейтенант навiть уточнив: не теща передплачує, а вiн, зять, змушений кiлька рокiв зi своєї кишенi викладати грошi на передплату. Ось так теща на зятевi їздить, дай їй, Боже, здоров’я та многая лiт.
Але хрiн з нею, з начитаною тещею Пузиря. Назад повз КПП синiй «Вольво» не повертався.
Можливо, є iншi дороги. Та оперська чуйка пiдказувала Бражнику: сьогоднi жодною з них Вiктор Шамрай на Житомир не повертався.
Їхати в Пiдлiсне просто зараз, проти ночi – а капiтан навiть сумнiвiв не мав, що журналюга подався туди з якогось дива чи переляку – не було жодного сенсу. Розгортати в аномальнiй зонi пошукову операцiю безглуздо хоча б через те, що для цього треба узгоджувати дiї з купою офiцiйних осiб, а головне – зi спецiальним пiдроздiлом МНС: саме мiнiстерству з надзвичайних ситуацiй пiдпорядкованi як пошуковцi, так i зони вiдчуження, в яких треба цi пошуки вести. Справа не зрушиться з мiсця до ранку, тим бiльше, поки немає нiчого надзвичайного в зникненнi людини, яка взяла чужу машину i кудись їхала на нiй по трасi серед бiлого дня. Великою мiрою Бражник мав величезнi сумнiви в тому, що пошукову операцiю взагалi вдасться розпочати протягом найближчих дванадцяти годин.
Лишалось чекати – раптом подiї почнуть випереджати задуми.
Так i сталося: о сьомiй ранку старший лейтенант Пузир повiдомив, що знайшов оголошеного в розшук Вiктора Шамрая. Без машини.
I без свiдомостi.
3
– Давай ще раз вiд самого початку.
– Слухай, капiтане, ну ти зовсiм уже знущаєшся, чи як? Дiстати мене зовсiм вирiшив, правда?
Пузир не погрожував i навiть не обурювався – вiн канючив. Цей старлей, який роздобув собi на задницю клопоту буквально за якусь годину до офiцiйної здачi своєї змiни на посту i законних двох дiб вiдпочинку пiсля доби чергування, ось уже цiлий ранок сидiв у карному розшуку i товк одне й те саме всiм, у кого виникало бажання поставити йому кiлька питань.
Спочатку на нього насiв оцей капiтан. Потiм вiн кудись зiрвався, його замiнив iнший опер, хоч i рiвний з Пузирем за званням, та все ж таки старший i за вiком, i за статусом: бо де патрульний, а де – працiвник мiського карного розшуку, та ще з вiддiлу розкриття вбивств! Далi в кабiнет зайшов чоловiк у цивiльному, назвався майором, начальником вiддiлу, вигнав з кабiнету старлея i знову почав заводити шарманку. Тодi, не дослухавши, махнув рукою, пiдсунув папiрця, звелiв давати письмовi покази. «Я писав уже…», – бовкнув був Пузир, та майор виявився категоричним: «Ще раз напишеш. Може, згадаєш щось бiльше». А чого бiльше, коли там бiльше нiчого й не було…
I ось тепер капiтан Бражник знову повернувся. Пузир хотiв спати, їсти, хильнути пару чарок горiлки, а ще краще – самогону, мiцного, на травах настояного, що його постiйно пiсля чергування наливає зятевi теща. Правда, бiльшiсть днiв у Пузиря – це сухий закон: теща, яка живе з ними, пильно стежить, аби зять-мiлiцiонер пив не скiльки хоче, а скiльки можна. Краще вдома, зате – в мiру i пiд гарну закуску, нiж десь поза хатою з так званими друзями заливатися по макiвку пiд два бутерброди. Словом, Коля Пузир хотiв вiдпочити так, як вiн звик це робити, i Сергiй Бражник прекрасно його розумiв.
– Нiхто тебе не дiстає, старлею. Поки мене не було, ти тут кiлька разiв одне й те саме говорив. Навiть, он бачу, писав, – капiтан кивнув на списаний аркуш на краю столу. – Тiльки за весь цей час ти навряд чи слово в слово все повторював. Ти ж не вивчив свою iсторiю напам’ять, як вiршик у школi?
– Та я й вiршики в школi не особливо того… – Пузир шморгнув носом, через що видався Бражнику ще бiльш нещасним.
– Я ось про що: повторювати папугою одне й те саме нудно. Значить, ти мiг за цей час згадати щось нове. Якусь дрiбну деталь, котра вилетiла у тебе з голови при першiй нашiй бесiдi. Є таке дiло?
– Не знаю, – Пузир знову шморгнув носом. – Слухай, капiтане, хоч пива менi принеси…
– Поговоримо зараз, все оформимо, i я тебе з дорогою душею спати вiдпущу, – Бражник обiцяв це вiд щирого серця, йому дiйсно стало шкода колегу, який не хотiв, але все ж таки вступив не в своє. – Але перед тим прогуляю тебе тут недалеко, пива вiзьму i сотку наллю. Сам же нiч не спав, знаю, як воно.
Почувши про сотку, Пузир пожвавився.
– Ну, що я можу… Хiба ще раз те саме…
– Давай, – заохотив Бражник. – Вiд самого початку. Значить, котра година була? Сьома ранку, пiзнiше?
– Мабуть… Ну, нехай сьома нуль вiсiм чи сьома десять, – прикинув Пузир. – Вже не нiч, але ще темно. Сiро так було, знаєш… Та й дощик… Коротше, туман над лiсом. Не густий такий… середнiй… Я, значить, з караульного примiщення вийшов, за той… за потребою, коротше…
– Посцяти, – пiдказав Бражник.
– Ага, посцяти! – охоче пiдтримав Пузир. – Буквально метрiв десять вiд караулки вiдiйшов. Клянуся тобi, нiчого не бачив перед собою. Вiрнiше, нiчого i нiкого не було. I тут – раз! – старший лейтенант рiзко махнув рукою. – Не було – i наче з туману намалювався. Чи з повiтря видувся. Я його, вiриш, мало не обiсцяв.
– Його – це Вiктора Шамрая? – уточнив Бражник.
– Його, його! – закивав Коля. – Спочатку я не бачив, хто то. Мужик мордою вниз валяється на землi. Заплющив очi, потiм розплющив, – вiн показав як саме. – Думав, у мене галюни чи я там знаю… Не було ж нiкого кiлька секунд тому! I нiчого не чули ми, головне. Я ж на посту не сам, нас там трошки народу є…
– Не вiдволiкайся, – перервав його Бражник. – Отже, ти побачив людину, яка лежала обличчям униз. Як далi дiяв? Тiльки згадуй по секундах, якщо можеш.
– Таж я секундомiр не вмикав, капiтане.
– Гаразд, кажи, як дiяв.
– Нiяк особливо, – Пузир стенув плечима. – Коротше, нахилився, торкнувся його рукою. Не розбереш, мертвий чи живий. Потiм перевернув на спину. Спочатку пульс на шиї знайшов. Нiчо, трiпається. Значить, живий. Тодi я лiхтарик витяг, посвiтив на обличчя йому. Воно брудне, я трошки рукою грязюку стер i впiзнав – вiн, Шамрай, той, хто в розшуку. Я, значить, по рацiї тут же хлопцiв пiдтягнув. Занесли людину в караулку, водою лице обмили, викликали, кого треба…
– Кров була? – перервав Бражник.
– У нього, в Шамрая? Нi, наче…
– «Наче» чи «нi»?
– Нi, – впевнено сказав Пузир. – Весь брудний, наче ним рiллю волочили. Але кровi не було, ми б помiтили. Ага.
