Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)
– Хто знає, – Бражник стенув плечима i поморщився – поранений бiк заболiв. – Може, так насправдi й було. За що Колi бабки платили?
– За мiлiцейське прикриття. Теоретично всiх, хто їде в зону, фiксують. Данi про них доповiдають по iнстанцiях. Там же купа порушень можлива, сама розумiєш… А Пузир їхнього джипа не помiчав. Ще з напарником своїм дещицею лiвого приробiтку дiлився. Чому цiй братвi не простiше було десь закопувати трупи, а звозити їх у мертве село i скидати там до купи, поняття не маю.
– Я теж, до речi. Тiльки ж…
– Та знаю, знаю, тебе в курс справ глибоко не вводили. Думаю, подробиць ми однаково не тепер дiзнаємось. Але ось таким чином рiк протягнули. Потiм Коля дiзнається з преси, яку сам же передплачує тещi: Пiдлiсне – аномальна зона. Навiть кореспондентiв туди понесло. Вiн, звичайно, маякнув про небезпеку. А йому: нехай поки так буде, нову точку треба шукати. Якби не випадок з дiдом Сумчатовим, якби не потреба термiново утилiзувати його труп, не наткнулися б могильники та Шамрай один на одного. Далi…
– Знаю, – жестом зупинив Бражник. – Вiрнiше, не знаю, а здогадуюсь. Коля в курсi, що тут – аномальна зона. Зникнути журналiст не повинен, це не хворий на голову дiдок. Але треба спробувати обставити все, мов по писаному. Ним же, Шамраєм, писаному. Не знаю, де могильники роздобули потрiбний препарат, хай слiдство займається, роботи там до наступної Паски, якщо не далi. Та вони шандарахнули Вiтю шокером, вкотили йому укол, ще й по кумполу приголубили. Потiм Пузир зiграв, наче Шамрай з повiтря виринув. А машину вони заховали. Потiм продадуть або на запчастини пустять – у цiєї братiї навряд чи щось пропаде.
– Помилка, – клацнула пальцями Кiра. – Все ж таки машину вони втопили. Кiнцi в воду.
– Ну i нехай, – безболiсно визнав свiй прорахунок Бражник. – Суть не в тому. Ясно, що Вiтя колись до тями прийде. За цей час могильникiв слiд прохолоне. Знайдуть трупи – погано. Тому потрiбна пожежа, хороша. Так що не в одних нас, Кiро Антонiвно, були напряги з часом. А тут ще я намалювався на обрiї, Коля i маякнув своїм: проблеми. Вiрно?
– Десь так. Кажу ж тобi – я на допитi Пузиря присутньою не була. В цiлому вгадав.
– Для чого вони хотiли мене гасити? Адже зникнення мента небезпечнiше за зникнення журналюги.
– Коли вже могильники, як ти їх називаєш, почали спiвати пiд протокол, хтось пояснив: головне – спалити хату i трупи з нею. Чому в мертвому селi бiля спаленої хати вбили працiвника мiлiцiї – загадка, яку довго нiхто не зможе розгадати. Ну, скаже Вiктор про труп у льосi. Чий труп? Хто його привiз? Чи один там був труп? На кого взагалi нарвався капiтан Бражник? Якого чорта лисого вiн, тобто ти, шукав у Пiдлiсному? Бачиш, запитань без вiдповiдей було б дуже багато. Ти поламав їм усю малину. Пузир, до речi, все це бачив. Зрозумiв – рудий його точно здасть. Набрався нахабства i пiшов на зачистку сам. Так, принаймнi, менi розказували. Так що все…
– Все?
Капiтан Бражник знав слiдчу Березовську давно. Йому не сподобався її тон. Точнiше – iнтонацiї, з якими вона промовила оте «все».
– Ну…
– А без «ну», Кiро… Антонiвно?
– Ну… Майже все. Є нюанси.
5
– Ось подивiться, Тамаро. Вам знайомий хтось iз цих людей?
– А… Вони що… Мертвi?
– Мертвий тiльки оцей. Але, вибачте за подробицю, йому куля розтрощила голову, проте обличчя придатне для впiзнання. Ось цi двоє живi. Їх заарештовано, сядуть вони надовго. Можете смiливо впiзнавати.
– Нi… Не можу. Нiкого з них не бачила.
– Так… Уважнiше. Ще раз, i уважнiше, Тамаро.
– Нiкого з них я ранiше не бачила.
– Значить, тiєї ночi, коли ви приїхали в Пiдлiсне, ви там не зустрiлися з ними? Ось ця хата знайома вам?
– Вона… горiла?
– Горiла. Ось бiльш загальний вигляд. Бачили її?
– Нi. Я взагалi нiчого не бачила. Був пiзнiй вечiр. Там темно. Я заїхала в село – фари вимкнулися. Згасли чомусь. Вийшла з машини, пройшла вперед кiлька крокiв. Усе, далi було вранiшнє шосе.
– Цi люди могли в той час бути в Пiдлiсному.
– Нехай так. Тiльки я нiкого не бачила. Темно. Осiння нiч. Слухайте, не знаю я їх. Заберiть вiд мене цi гидкi фотки, страшно…
6
Кiра бесiдувала з Томою Томiлiною без протоколу. У неї навiть фотографiй тих «могильщикiв» нема – нi живих, нi мертвого.
Березовська просто прийшла до дiвчини, яку до того часу ще не виписали, i запитала, кого чи що вона бачила тiєї ночi в селi Пiдлiсному. Хто напав на неї, хто ударив по головi, хто вколов укол.
Тамара щиро не розумiла, про що йдеться. На вiдмiну вiд Шамрая, вона дотепер не могла згадати всього. В неї досi лишились, як вона сама казала, натемно стертими з пам’ятi цiлi днi.
До того ж, слiдiв уколiв на її руках i на тiлi взагалi не виявили. А часу не так багато пройшло, лише вiсiм днiв. У кровi теж немає нiчого пiдозрiлого. Лишається гематома, але дiвчина вперто твердить: нiхто її по головi не бив.
Бiльш того: визнавши напад на Вiктора Шамрая, могильщики чомусь уперто вiдмовлялися впiзнавати Тамару. Того дня, i особливо того вечора, коли зникла Тома, кожен з них мав незаперечне алiбi. Вся компанiя вiдтягувалася в саунi з дiвчатами, святкуючи день народження рудого. Дiвчат мiлiцiя вирахувала. Вони пiдтвердили. Пiдтвердили слова могильщикiв i в самiй саунi. Звiсно, в свiтлi масштабу злочину, який тiльки почали розкручувати, алiбi пiдозрюванi могли купити.
Проте одна з дiвчат виявилася «барабаном» одного з приятелiв Бражника, опера з убивчого вiддiлу. А опер своєму агентовi вiрив. Отже, в нiч зникнення Тамари Томiлiної в Пiдлiсному нiкого з могильщикiв там близько не було.
Навiть Пузир тодi не чергував.
Дiвчина вперто стоїть на своєму. Значить, несподiване зникнення i так само несподiвана поява Тамари в так званiй аномальнiй зонi не має жодного вiдношення до iсторiї з вiсiмнадцятьма трупами та нападом на Шамрая. Виглядає на те, що так воно i є.
Значить, повертаємось до аномальної зони. I паралельних свiтiв.
Таким чином виходить: випадок з Тамарою – щось зовсiм iнше. З тим треба окремо розбиратись. Очевидно, знову доведеться звертатися за консультацiєю до ображеного в кращих почуттях професора Торбаса…
7
Бiлява дiвчина модельної зовнiшностi пообiцяла з телеекрану змiну погоди, iстотнi похолодання, першi справдi зимовi морози.
Кiрi стало холодно вже вiд самих обiцянок. Вона пошукала i знайшла на диванi пульт, поклацавши, знайшла якийсь музичний канал, вимкнула звук. Тепер перед нею лише миготiли рухомi картинки, змiст яких був вiдiрваний вiд реального життя. Дiвчата з довгими ногами в шкiряних жилетках танцювали з неграми серед футуристичних декорацiй. Їх змiнювали прилизанi хлопчики в бiлих сорочках, розстебнутих до пупа. Хлопцi мовчки вiдкривали i закривали роти на фонi декорацiй епохи росiйського класицизму. Наступна картинка: модельного хлопчину ззаду палко цiлує дiвчина в чорнiй перуцi, та губи нацiленi на шию, з розкритого рота визирають iкла прекрасної упирицi.
Нехай.
Коли Кiра хотiла зiбратися з думками, калейдоскоп необов’язкових картинок завжди допомагав у цьому. Вона навiть засинала пiд телевiзор, точнiше – пiд мовчазне блимання екрану. Якщо вимкнути звук, дуже добре розумiєш, наскiльки життя в телевiзорi нагадує людськi уявлення про паралельнi свiти.
Вимкнувши велике свiтло, Кiра включила настiльну лампу, припасовану в головах софи, котра правила самотнiй жiнцi за лiжко. Потiм поставила стареньке крiсло боком до телевiзора i розташувала його так, аби, сидячи в крiслi, можна було покласти ноги на софу. Закутавшись у сiрий махровий халат, вона вмостилася так, як їй завжди було зручно: вiдкинула голову на спинку крiсла, повернулась до мовчазного телеекрану.
За кiлька хвилин Кiра Березовська опинилася серед своїх думок, далеко вiд нутрощiв власної квартири.
Починати завжди треба вiд самого початку. Банальна iстина, та дiєвiсть цього методу збирати думки докупи i розкладати промiжнi висновки по поличках ще нiхто не вiдмiняв. Значить, з чого все почалося…
Секундочку. Що «все»? Про яке «все» треба подумати тепер? Про вiсiмнадцять трупiв, знайдених у Пiдлiсному, про те, чому їх вирiшили звезти туди, а не закопати десь ближче, чи про те, як Сергiй Бражник знайшов цi трупи?
Навiть слово «як» сюди не пiдходить. «Чому» таки краще.
Опер Бражник знайшов таємне кладовище в мертвому селi, бо вирiшив подивитись на власнi очi, що там могло статися з журналiстом Шамраєм. Якби вони з Сергiєм аж так не поспiшали i мали бiльше часу, їхати в Пiдлiсне йому самому не було б нагальної потреби. Прийшовши до тями, Шамрай тут же повiдав би про свою пригоду.
Але часу було обмаль. I Бражник вирушив обстежувати так звану аномальну зону.
Так. Чого Сергiя понесло туди? Бо саме в аномальнiй зонi з Вiктором трапився дивний випадок. I неясно було тодi, є в цiй iсторiї кримiнал чи нема.
А чому в Пiдлiсне поперся Вiтя Шамрай? Професiйна цiкавiсть: кiлькома днями ранiше в тiй самiй мiсцевостi щось дивне сталося з Тамарою Томiлiною. Вiн про це писав, аномальна зона, в якiй зникають люди, не давала цiкавому журналiстовi спокою.
Березовська знову повернулась у реальнiсть своєї напiвтемної квартири. Кiлька хвилин мовчки дивилася на миготiння музичних клiпiв на екранi. Потерла пальцями скронi. Зняла окуляри. Склепила повiки.
Отже, все почалося насправдi не з Вiктора Шамрая, а з Тамари Томiлiної.
Ось тут будь-яка логiка зникає. Чим ближче до початку цiєї дивної iсторiї подумки пересувалася Кiра, тим бiльше вона нагадувала жiнцi телевiзiйнi вiдеоклiпи. У кожному з них наступний кадр жодним чином не пов’язаний з попереднiм або пов’язаний досить опосередковано. Та водночас всi цi розрiзненi й не схожi один на один кадрики все ж таки складаються в якусь цiлiсну iсторiю.
Але поки що в Кiринiй уявi картинки купи не тримаються.
Картинка перша: в жовтнi вбивають банкiра Григорiя Пiддубного. Є всi пiдстави пiдозрювати в причетностi до вбивства Дениса Ковалевського, вiн же – Акула Ден, вiдомий розробник та реалiзатор кримiнальних схем. З доказовою базою iснує проблема, хоча люди в цьому напрямi i без жодної надiї зачепитися вперто працюють.
Картинка друга: поки невiдомо, яку роль в убивствi Пiддубного грає його коханка та утриманка Тамара Томiлiна. За всiма ознаками, дiвчинi невигiдно вбивати свого благодiйника. Тим паче, що, здається, їхнi стосунки трималися не лише на сексi, там начебто було мiсце й для кохання. Якщо, звiсно, банкiр здатен когось покохати. Хоча в справах сердечних Кiра Антонiвна Березовська не розбиралася зовсiм, тому вирiшила поки не заходити на незвiдану територiю. Для неї все, пов’язане з iнтимним життям, давно вже стало паралельним свiтом.
Картинка третя: Тамара Томiлiна, яка проходить по справi Пiддубного чи то свiдком, чи то пiдозрюваним, чи то потерпiлою, зустрiчається з журналiстом Вiктором Шамраєм i розповiдає йому iсторiю про паранормальнi явища в покинутому два з гаком десятки рокiв тому селi Пiдлiсному. Нiбито вона, Тамара, вiдчуває з цiєю мiсцевiстю дивний зв’язок. Вiд таких заяв вiдгонить божевiльнею, i медики, мiж iншим, з подiбним твердженням погоджуються. Яким би боком Тома не була причетна до вбивства Пiддубного, навiть коли вона не мала до наглої смертi коханця жодного вiдношення, однаково дiвчина мусила пережити стрес, наслiдком якого мiг стати нервовий та навiть психiчний розлад. Стрес мiг загострити хворобу чи патологiю, яка була в Тамари завжди, але тiльки тепер, унаслiдок шоку, почала проявлятись. Так, нагадала собi Кiра, говорять лiкарi, яких вона опитувала. I, позначила вона окремо, зустрiч iз Шамраєм вiдбулась у Тамари за кiлька тижнiв пiсля вбивства. Тодi ж спливла описана потiм у газетi iсторiя про аномальну зону. Пiдтвердження цього нiбито отримане пiд час спецiальних дослiджень.
Картинка четверта: Вiктор Шамрай – теж людина з бiографiєю. Пiсля випадку, що мав для нього лихi наслiдки, хлопець вирiшив назавжди вiдокремити себе вiд реального свiту. Тому й займається рiзною чортiвнею. Отже, iнтерес до аномальної зони у нього професiйний, нiчого особистого.
Картинка п’ята: виявляється, до викрадення i пресування Шамрая чотири роки тому був якимось незрозумiлим чином причетний або сам Акула Ден, або хтось iз його людей. До вбивства Пiддубного теж може бути причетний Акула Ден, ось тiльки до цiєї справи жодним боком неможливо причепити Шамрая.
Картинка шоста: Тамара зривається i зникає в Пiдлiсному. Принаймнi, так говорить вона. Згодом її знаходять за дивних обставин. Вона в результатi своїх потойбiчних мандрiв частково втратила пам’ять. Часткова амнезiя теж можлива, кажуть лiкарi, тiльки у випадку з Томiлiною жодних видимих причин для втрати пам’ятi, як то – слiдiв сильних ударiв по головi, введення хiмiчних препаратiв абощо, медики не знайшли.
Картинка сьома: намагаючись з’ясувати, що сталося з iмовiрним фiгурантом у справi Пiддубного, вони з Бражником знайомляться з Шамраєм. Досить скоро з ним скоївся аналогiчний випадок, бо журналiст пiшов по слiдах своєї героїнi. По слiдах Шамрая, своєю чергою, пiшов Сергiй, i обидва, зайшовши в так звану аномальну зону, зовсiм несподiвано посприяли розкриттю чи не найгучнiшого у цьому столiттi злочину. Який, правда, жодним чином неможливо пов’язати з убивством банкiра.
Березовська знову розплющила очi.
Ось тепер з усiх цих кадрiв треба постаратися злiпити цiлiсну картину. Якщо вдасться, звичайно.
Знову вдягнувши окуляри, пiдвiвшись i засунувши ноги в пухнастi старомоднi капцi, Кiра неквапом пройшла на кухню – заварити собi чаю з шипшини та ромашки. Вона намагалась не купувати готовi фасованi пакетики. Купувала окремо сухi шипшиновi плоди, окремо – ромашковий збiр, запарювала сумiш окропом i настоювала пiвгодини, аби потiм акуратно зцiдити настiй у великий кухоль, долити трошки гарячої води i, не кваплячись, випити. Сам процес приготування концентрував її, зосереджував: адже тут треба докласти трошки зусиль i зовсiм не можна поспiшати.
Розмiрено виконуючи знайомi та звичнi вже етапи приготування оздоровчого напою, Кiра намагалася зрозумiти, де саме вона не додумала. Якої картинки не вистачає. Над чим нi вона, нi хто iнший ще не думали як слiд, або не думали зовсiм.
Поставивши на газ трилiтровий емальований чайник – електричних чомусь не сприймала – Березовська сiла на табуретку i почала одну з найбiльш невдячних та довготривалих справ у свiтi: чекати, поки чайник закипить. Води налила небагато, ледь менше лiтра, аби швидше. Та однаково треба чекати i нудитись.
Чого ж не вистачає цiй iсторiї? Або: що тут зайве?
Вiсiмнадцять трупiв у Пiдлiсному. На них та їхнiх могильщикiв i Вiктор, i Бражник наткнулися випадково. Наткнулися, бо Сергiй хотiв розiбратись не лише в тому, що трапилося з Шамраєм, а й у тому, що сталося з Тамарою.
О’кей, трупи – це iнша iсторiя. Кiра звелiла собi зупинитися на цьому i не думати в тому напрямi. Там, слава Богу, вже черга стоїть з охочих подумати, прославитися чи хоча б замалюватись на фонi розкриття такого масштабного як для Житомирщини злочину. Значить, їм iз Сергiєм лишається справа Пiддубного, зовсiм безнадiйна за всiєї, здавалося б, простоти та очевидностi. Хоча навряд чи в свiтлi того, що сталося в життi Бражника цими днями, вiн зможе офiцiйно довести цю справу до кiнця, та про це – теж потiм.
Думай, Антонiвно, думай.
Будь-яке розслiдування лише тодi успiшне, коли слiдство має максимум iнформацiї по всiх ключових фiгурах. Навiть бiльше: Вiтя Шамрай, стороння людина, та про нього вдалося стiльки всього зiбрати…
Є докладна бiографiя жертви, Григорiя Пiддубного.
Є цiле досьє на Дениса Ковалевського.
Є вiдомостi про Антона Коновалова, охоронця Акули Дена. Їх досить для того, аби мати пiдстави пiдозрювати у скоєннi вбивства.
Є вiдомостi про…
СТОП!!!
Чайник закипiв, голосно та зухвало свиснувши.
Кiра Березовська вiдчула помилку. Раз вiдчула, значить – знайшла.
Збiгавши в кiмнату за телефоном, вона зробила кiлька дзвiнкiв, вибачилась за пiзнiй час, запитала дещо, лише пiсля того почала заварювати ромашку з шипшиною. Так чи так треба чекати, поки їй хтось вiдповiсть.
8
У недiлю Вiктор Шамрай зробив для себе несподiване вiдкриття: Катя Гуга, виявляється, має на нього якiсь певнi види i нерiвно дихає.
Вiдколи вiн опинився в лiкарнi, вiд редакцiйної офiс-менеджерки, як з’ясувалося, всiх уже тiпає. Коли вiн лежав пiд крапельницею непритомний, Катя намагалась взяти реанiмацiю штурмом. Пiд час короткої сутички з мiлiцiонером та медсестрою у неї розiрвався пакет, апельсини розкотились по пiдлозi, всi кинулися збирати фрукти, в процесi помирились i Катю переконали: поки що хворому потрiбен спокiй, до нього навiть рiдну маму не пускають.
Тепер, уже переведений з реанiмацiї у вiдкриту для загального доступу палату, Вiктор третiй день поспiль приймав у себе, крiм мами та слiдчого, до якого потрапила «справа вiсiмнадцяти трупiв», ще й Катю Гугу. Дiвчина принесла йому картоплю з м’ясом та грибами, запечену в горщику i перекладену в скляну банку. Вiд чого, бiдкалась Катя, страва програла i смакуватиме не так, як тодi, коли черпаєш картоплю ложкою з глиняного горщика. Ще вона смажила йому курячi стегенця, носила мiнеральну воду без газу, постачала фруктами i соками в такiй кiлькостi, яку одна людина не має фiзичної змоги поглинути. Якось Катя перетнулася з його мамою, швидко з нею порозумiлась, причому настiльки швидко, що сьогоднi рано мама впевнено сказала: «Катя – хороша дiвчинка. Дивись, Вiтiку, дивись, синок…». Ну, а сама Катя недвозначно натякала: доглядатиме за ним i вдома.
Щоправда, Вiктор не уявляв, коли повернеться додому. Лiкарi нiчого конкретного не кажуть. Хоча, прийшовши до тями та згадавши все, вiн уже через день почав активно видужувати. В усякому разi, гiрше, нiж було, Шамрай себе не почував. Та лiкар має намiр тримати його тут бодай до кiнця наступного тижня. I нехай грудень лише почався – Вiктор однаково заявив про свiй протест, якщо його триматимуть у лiкарнi аж до новорiчних свят чи до Миколая.
Що вiдбувається з Тамарою i як складеться її доля, не знав нiхто.
Шамрай опинився з нею в одному вiддiленнi. До дiвчини, як не дивно, нiхто не ходив. Тому Вiктор швиденько налагодив зi своєю героїнею контакт i почав пiдгодовувати її Катиною картоплею та курми. Апетиту в Томи не було зовсiм. Та й узагалi трималась вона якось замкнено, а коли Шамрай коротко розповiв про кладовище в Пiдлiсному, не вiдреагувала нiяк. Вiрнiше, зацiкавилася подробицями, та лише на рiвнi звичайного обивателя. Здебiльшого Вiктор заставав дiвчину бiля вiкна у коридорi або в палатi. Вона дивилась на холодну вулицю, здається, рахувала то машини, то пiшоходiв, i навiть здригалася, коли Шамрай кликав її чи просто клав руку на плече.
Шамрай так i не наважився прямо запитати її про те, що вiд минулої п’ятницi, коли викрадення, а особливо – його наслiдки, нагадало йому такi самi подiї чотирирiчної давнини. Спочатку вiн не мiг зiбрати думки до купи. Потiм думав про те, як можна краще та правильнiше дiзнатися, що саме могла побачити Тамара в Пiдлiсному i через що нею зацiкавилися невiдомi викрадачi. Тепер, тупцяючи поруч з мовчазною Тамарою, вiн взагалi не знав, чи справдi хоче прояснити для себе цей туман.
Бо вчора, пiсля чергової розмови зi слiдчим, Шамрай зрозумiв: Тамара Томiлiна або бреше, або, як варiант, чогось не договорює.
Вона таки бачила щось або когось у аномальнiй зонi. Адже бандити, котрi трусили його, чомусь вирiшили: Тамара може розказати про побачене. Але вони помилилися. Вона вперто приховує подробицi своїх пригод. Не хоче розкривати таємницi. Або…
Або не може.
9
Кiра довго, навiть дуже довго не могла заснути цiєї ночi.
А коли нарештi пiрнула в сон, проспала лише трошки бiльше чотирьох годин. Дзвiнок телефону висмикнув її з сонного царства. Справдi чекаючи на результати своїх запитань i сподiваючись, що навiть у недiлю зiбрати потрiбнi їй вiдомостi реально, вона, однак, була трохи розчарована. Дзвонили не колеги.
Телефонувала Сергiєва дружина.
– Так, Людо, – Березовська позiхнула.
– Я тебе розбудила, вибач…
– Нiчого. Я вже не спала, – збрехала Кiра, зафiксувавши восьму десять ранку на циферблатi настiнного годинника. – Лежала, думала…
– Ось я теж лежала i думала. Слухай, Кiро, хоч ти можеш зi мною поговорити?
– Що значить – хоч я? Нiхто бiльше не може?
– Сергiй не хоче. На цю тему. Розумiєш?
Так склалося: Кiра дружила не лише з Сергiєм, а й з усiєю його родиною. Якби родина була у Березовської, можна було б сказати: вони дружили сiм’ями. Одначе так неправильно. Кiра знала – Люда Бражник, мати двох дiтей, терпляча дружина бувалого, битого й стрiляного мента, жалiла її, самотню. Навiть колись намагалася пiдшукати їй якогось, за її словами, незлобливого позитивного дядька. Цi спроби Березовська присiкла в самому коренi. Тепер жiнки, мiж якими було лише чотири роки рiзницi, були подругами i легко могли обговорювати будь-якi проблеми, в тому числi – родиннi проблеми Бражникiв.
Бо саме така виникла днями. Хоча Кiра i не вважала звiльнення Бражника з органiв аж такою величезною проблемою. Та з дружиною вiн чомусь не поспiшав її обговорювати.
– Гаразд. Давай я тобi все розкажу.
– Все?
– Ну, всього нiхто нiкому нiколи не розкаже. Але по основних моментах лiкнеп зроблю. До мене приїдеш чи десь зустрiнемося?
– Знаєш, – Люда витримала невеличку паузу, – вибач, що смикаю тебе… Можеш приїхати до нас? Заодно поснiдаєш. У тебе ж у хатi крiм отих чаїв з бур’яну немає нiчого, мабуть.
Готувати Кiра Березовська справдi не вмiла i не любила. Радше навпаки: не любила, тому й не вмiла. I часом ловила себе на думцi: вона не знає, якою на смак мусить бути добре приготована страва. Бо навiть звичайну яєчню з пiдчеревиною, засмажену на сковородi хоч Людою Бражник, хоч кухарем пересiчної забiгайлiвки, якого вiдвiдувачi нiколи в очi не бачать, Кiра не могла порiвняти з творiнням власних рук. Через те давно облишила спроби витрачати час бiля плити, готуючи щось для себе. Купувала напiвфабрикати, до яких треба докладати мiнiмум зусиль. А те, що замороженi котлети чи пельменi швидкого приготування псують фiгуру, її не стосувалося: Кiра Березовська нiколи й не стежила за своєю фiгурою.
Тому вона навiть не поцiкавилася, що в приятельки на снiданок. Головне: не треба витрачати дурний час на те, аби приготувати собi щось задля наповнення шлунку.
– Добре. Зараз буду.
– Коли приблизно?
– Я щойно встала. Треба цiлком прокинутися, зiбратись… У тебе що, званий снiданок, треба бути точно в призначений час? Година, пiвтори, десь так…
10
На снiданок Вiктор Шамрай їв млинцi з м’ясом.
Катя, викладаючи гостинцi в пластикову тарiлку, розповiдала: батьки передали з села гостинцi, вона вчора цiлий вечiр вiдварювала свинину, смажила цибульку, тодi перемелювала м’ясо з цибулею ручною м’ясорубкою, нарештi – пекла млинцi, загортала в них начинку, i все це для бiльшого ефекту трошки потримала в духовцi. Сусiда Шамрая по палатi, пенсiонер-вiдставник дядько Микола, за спиною Катерини робив хлопцевi красномовнi жести, пiдморгував, показував великого пальця.
– Смачно? – поцiкавилася Катя Гуга, коли Вiктор вiдправив до рота половину млинця.
– Угу, – буркнув Шамрай.
– Дядьку, будете? – Катя повернулася до вiдставника.
– Куди ж без мене, Катрусю! – дядько Микола широко посмiхнувся, вiдразу перетворившись на значок смайлика. – Колись у нас були дуже вiдповiдальнi навчання, i один придурок-солдатик ледь себе не спалив…
– Де ви служили, дядьку? – ввiчливо поцiкавилася Катя.
– В пожежних вiйськах! – охоче вiдповiв дядько Микола, а Вiктор почав впадати в тиху панiку: про свою службу в пожежних вiйськах, а потiм – про викладання основ цивiльної оборони студентам, а здебiльшого – студенткам Житомирського педагогiчного iнституту, його сусiд мiг говорити, здається, навiть увi снi. – Значить, запалив себе молокосос. Ну от я, як командир, кинувся рятувати. Врятував, але i сам трошки постраждав. Де – не покажу, але ти, Катрусю, сама пойняла…
Катя поклала йому три млинцi в окрему тарiлку i вiдставник почав їх активно їсти, при цьому не перериваючи приємних спогадiв:
– Оголосили менi, значить, подяку, як положено. I поклали в госпiталь. Вiйськовий, – уточнив дядько Микола. – Ну, а в тому госпiталi на кухнi одна така ляля борщик варила… Ти, Катрусю, все пойняла, скажи?
– Скажу, – кивнула дiвчина.
– Ось. I значить, закрутилось у нас iз нею тойво. Розумiєш, у неї вибору особливого не було. Бо в нашому вiддiленi всi лежачi, ну почтi всi. А я не просто ходячий, я ого-го, який ходячий! Словом, там усе нормально складалося. Для чого я це говорю: моя повариха для мене такi налисники спецiально пекла! Домашнi яйця, домашнiй сир, сметанка своя! – вiдставник смачно заплямкав масними вiд Катиних млинцiв губами. – Правда, в нас так нiчого не вийшло бiльш серйозного. Вона ж знала, що у мене жiнка є. Так, капнула сльозою, коли я виписувався…
– Вам, дядьку, жiнка їсти хiба не носила? – поцiкавився Вiктор.
– Носила, – визнав дядько Микола. – Але не те. I не таке. Знаєш, як воно буває: завжди знаходяться баришнi, котрi хочуть засмажити спецiальному мужчинi налисники. Пойняла мене, Катрусю?
– Все вона зрозумiла, – Шамраєвi зараз було не до спогадiв вiдставного пожежника, тим паче – не до ексклюзивних Катиних налисникiв.
Схоже, це помiтила не лише Катерина. Сусiда теж вiдчув напругу в голосi Вiктора. Тому згорнув спогади, пiдвiвся i почовгав у сусiдню палату, де збиралися преферансисти. Вони постiйно ганяли вiд себе занудного дядька Миколу: крiм того, що грав надто добре, то ще й пiд час гри морочив всiм голови та iншi частини тiла своїми вiйськово-пожежними рефлексiями.
Коли Вiктор i Катя лишилися самi, Шамрай теж вiдставив тарiлку з недоїденими млинцями.
– Не смачно? – дiвчина зрозумiла цей жест по-своєму.
– Тут iнше, – Вiктор не знав, з чого почати розмову i взагалi – чи треба починати якусь подiбну розмову з Катериною.
– Голова болить? – дiвчина простягнула руку, спробувавши покласти долоню йому на лоба, та Шамрай роздратовано смикнув головою.
– Нормально все з головою. Або… Коротше, не знаю…
– Я можу допомогти? – пiсля короткої паузи запитала Катя Гуга.
Тепер настала черга Вiктора думати.
– Взагалi – нi, – чесно сказав вiн теж пiсля паузи. – Але є одна людина, яка, думаю, може. Зможеш нарити телефон тiєї жiнки з прокуратури? Ну, слiдча, приходила тут… Бачила її?
– А-а, таке страшко! – Катя склала в два колечка вказiвний та великий пальцi рук, приставила їх до очей, зобразивши окуляри. – Оця?
– На собi не показуй, – буркнув Вiктор. – I чому – страшко? Нормальна людина… жiнка… Так! – вiн мотнув головою, мов кiнь. – Звати її Кiра Антонiвна. Прiзвище – Березанська… наче… Або Березовська, тепер не згадаю, раз тiльки чув. Знайдеш її?
– Сьогоднi? – здивувалася Катя.
– Бажано. Розумiю, недiля, вихiдний i все таке… Завтра простiше було б… Тiльки, Кать, менi сьогоднi треба… Кров з носа.
Дiвчина якусь мить подивилася на Вiктора, а тодi, стрепенувшись, почала порпатись у сумочцi. Витягла телефон, щоденник, записник, поклала все це на колiна.
– Це ж кругом дзвонити треба…
– Кать, невже з твоїм досвiдом не можна знайти в Житомирi мобiльний номер слiдчого Житомирської прокуратури?
– Мабуть, можна… А з моїм мобiльником – нi, – дiвчина показала йому телефон. – Там десять гривень лишилося на рахунку. Корпоративна безлiмiтка – в редакцiї. Сам же знаєш, виносити її заборонено останнiм часом, криза й економiя…
– Катько… Я прошу тебе… Катько, – дiвчинi здалося: ще трохи – i Шамрай зiрветься на зовсiм не чоловiчу iстерику. – Мотай в офiс. Тебе пустять в недiлю. Сiдай на телефон i шукай. Справдi, це дуже важливо.
– Для тебе? – Катя Гуга раптом збилася на шепiт.
– Для мене, – кивнув Вiктор. – Це ж просто, Кать. Кiра Антонiвна, слiдчий чи слiдча нашої прокуратури.
11
Плов у Люди вийшов смачним.
Навiть Кiра, котра не часто отримувала вiд їжi задоволення, це оцiнила. Дiтей удома не було – син i дочка Сергiя Бражника були вже достатньо дорослими, аби недiльними ранками киснути пiд одним дахом з батьками. Гостя вiдчувала: хазяйка хотiла почати неприємну для неї розмову ще з порога, та роки життя з сищиком навчили Люду стримуватись i терпляче чекати. Натомiсть сама Кiра хоч i знала, що сказати, поки не вирiшила, як треба це казати. Через те збиралася з думками, теревенячи про вiдсторонено-жiноче, i лише коли Люда запропонувала чаю, почала:
– Добре. I до справ.
Людмила насипала в заварник дешевої чорної заварки, клацнула кнопкою електрочайника.
– У тебе трав’яних зборiв нема?
– У нас їх не п’є нiхто. За що Сергiя виганяють, Кiро?
Березовська вiдсунула тарiлку. Люда прибрала її зi столу в мийку, повернулась на своє мiсце, запитально глянула на гостю.
– Не все так трагiчно, – обережно почала Кiра. – Його не виганяють. У вiдставку пiде. Через це поранення… I взагалi…
– У нього три поранення, не рахуючи останнього. До вислуги йому ще шiсть рокiв чи скiльки там… Вiн не iнвалiд, може працювати.
Чайник закипiв. Люда знову пiдхопилась, залила заварку окропом, закрила кришечкою, знову всiлась навпроти гостi.
– Ти так захищаєш чоловiка, наче я його в чомусь звинувачую, – промовила Березовська. – Наче офiцер мiлiцiї його класу та з його досвiдом роботи в розшуку довго ходитиме без роботи навiть у Житомирi. I навiть пiд час цiєї кризи… Не переживай. Не пропаде.
– Пропаде, – вперто сказала Люда. – Зi своїми принципами – пропаде. Ти ж знаєш його.
– Ти теж знаєш. Причому – набагато краще. З усiх бокiв, – зауважила Березовська. – Дивно iнше: як твiй Бражник зi своїми принципами досi в мiлiцiї тримався. Тiльки тепер прорвало…
– З такими принципами, Кiро, мiй Бражник буржуям потрiбен ще менше, нiж рiднiй мiлiцiї. Його ж викинули, викинули!
– Раз ми з тобою згадуємо про його принципи, значить, розумiємо, чому так сталося. Насправдi, Людо, так мусило статися вже давно.
– Ось я i прошу тебе: поясни, чому це сталося саме тепер. I як це сталося. Бо про причину я здогадуюсь.
Нервуючи, Людмила встала, розлила чай по чашках, кинула собi три ложечки цукру, розмiшала, зробила великий ковток, закашлялась. Кiра теж встала, поплескала її по спинi. Тодi сперлася на кухонне пiдвiконня, схрестила руки на грудях.
– Гаразд, починаємо рахувати причини. Капiтан Бражник нiкого не поставив до вiдома про свiй намiр поїхати в те прокляте Пiдлiсне. Формально це можна трактувати як порушення. Вiн займався особистими справами в службовий час. Було б бажання, управлiння власної безпеки може звинуватити Сергiя у виконаннi якогось замовного розслiдування. Бражник – один з небагатьох, якщо не єдиний, хто не вписався в жодну подiбну заказуху. Iншим не заважав, проте сам до таких тем близько не пiдходив. Принципи, еге ж?
