Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)
– Так чи iнакше, невже ви i далi не вiрите в аномальну зону?
– До чого тут аномальна зона? – Березовська не приховувала роздратування. – Знову ви з вашими неймовiрними фактами!
– Здається, дiвчину знайшли не так уже й далеко вiд того самого мiстичного Пiдлiсного, – терпляче пояснив Шамрай. – Глянути по картi можна, але я там їздив, по тiй трасi. Iншої дороги, принаймнi, в бiк Пiдлiсного, просто не iснує. Є iншi, але ними давно не користуються: хто має охоту кататись по зонi вiдчуження?
– Ну i до чого все це?
– Дуже просто i логiчно. У Тамари невроз, їй здається, що Пiдлiсне кличе. Доведена до ручки, вона в один прекрасний чи, точнiше, жахливий момент зривається з мiсця, мчить на поклик Пiдлiсного, потрапляє в аномальну зону i там зникає…
– Разом з автомобiлем? – тепер у голосi Березовської звучала iронiя.
– Про машину – потiм. Через добу Тамара виринає, наче з-пiд землi або з повiтря. Є, наскiльки я знаю, свiдки i того, як вона панiчно кудись поспiшала, i того, як несподiвано знайшлася. Нарештi останнiй аргумент: частково стерта пам’ять. Може так бути, що геопатогенна зона позбавляє людину тiєї частини спогадiв, яких людина сама хоче позбутися. Того самого подразника нервової системи. Не складно пояснюю?
– Говорите як пишете, – погодилась Березовська. – Тiльки ви одне забули: в аномальнi зони менi не дозволяє вiрити вища юридична освiта i двадцять рокiв слiдчої практики. А ось у ґулю на потилицi Тамари я охоче вiрю. Так що коли навiть в неї стерлася, як ви кажете, частина пам’ятi, менi легше повiрити, що цю саму пам’ять їй вiдбили. Так, усе, ми прийшли. Давайте без ваших казок, прошу.
21
Дарма Шамрай хвилювався, очiкуючи побачити щонайменше напiвтруп.
Тамара мала вигляд цiлком здоровий, хоча й помiтно змучений. Мiшки пiд очима молодої дiвчини – перше, що побачив Вiктор на її вродливому лицi. Щоправда, сiренькi кола намiчалися вже пiд час їхнiх перших зустрiчей, та зараз вони вiдразу кидались в очi. Ще, здається, дiвчина помiтно схудла за той час, вiдколи вони бачились востаннє, у тому кафе бiля Соборної площi.
Так, Тамара була втомленою i навiть досi трошки переляканою. Одначе – живою та неушкодженою. Коли опер, слiдча i журналiст зайшли в палату, дiвчина лежала, пiдклавши пiд спину подушку i гортаючи товстий журнал. Як встиг помiтити – не новий, хоча, як вiдомо, публiкацiї в подiбних журналах не мають термiнiв давностi.
– Як ви, Тамаро? – бадьоро запитала Березовська.
– Сьогоднi краще… Пiсля уколу…
Шамраю здалося, що говорить дiвчина дещо загальмовано. Вона ковзнула поглядом по вiдвiдувачах, спочатку глянувши на Кiру, потiм – на сищика, i вже тодi – на Вiктора. Навiть стоячи бiля дверей, метрiв за два вiд лiжка, той вiдчув в її поглядi цiлковиту байдужiсть та апатiю.
– Чудово. Нiчого так i не згадали? – вступив Бражник.
– Поки що нi… Не можу повiрити досi…
– Спокiйно, спокiйно, – жестом зупинила симптоми наближення iстерики Березовська. – Тут до вас ще один вiдвiдувач. Може, згадаєте хоч його?
Шамрай, вiдчувши, що так буде доречно, виступив на перший план.
Тамара примружила очi. Вiктор пiдiйшов ближче, став поруч з лiжком, сперся руками на бильце. Якийсь час вони свердлили один одного поглядами. Нарештi дiвчина заплющила очi, вираз обличчя став зосередженим.
– Доброго дня, Тамаро, – промовив Шамрай.
Очi дiвчини знову розплющились. Тепер вона дивилась на Вiктора уважнiше, нiби щосили намагаючись щось пригадати.
– Ви мене теж не пам’ятаєте?
– Може, згадаю… Ми зустрiчалися?
– Ага.
– Давно?
– Тиждень тому. Ну, нехай трiшки бiльше.
– Де?
– Ви приходили до мене на роботу.
– Де ви працюєте?
Кiра Березовська i капiтан Бражник нiби перетворились на кам’яних iдолiв. Уклякли на мiсцi й нi пари з вуст, намагаючись нiчим не порушити той контакт, який намагається налагодити iз потерпiлою Шамрай.
– Я працюю в газетi. Ось цiй.
Сягнувши в кишеню куртки, Вiктор витягнув згорнутий учетверо номер «Неймовiрних фактiв» зi своєю статтею про аномальну зону в Пiдлiсному, яку iлюструвало, серед iнших, фото Томи Томiлiної. Розгорнувши газету на потрiбнiй сторiнцi, Шамрай простягнув її дiвчинi. Вона взяла тремтячою рукою.
– Гляньте. Це ви?
Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.
– Так, це я, – нарештi визнала вона. – Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?
– Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор, моє прiзвище теж є там, ним стаття пiдписана.
– Вiктор… Шамрай, правильно? – уточнила Томiлiна.
– Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…
Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.
– Може, гукнути кого? – опер сiпнувся до дверей.
– Чекай поки, – гойднула головою Березовська. – Здається, щось схоже на момент iстини.
Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.
– Так. Я згадала…
– Все?! – швидко вигукнув Бражник.
– Не все, – Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. – Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…
– Хто вдарив вас по головi? – знову не втримався опер. – Де? Коли?
– Темно, – тепер Тома дивилася на нього. – Поки що там, – рука торкнулася голови, – ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…
Кiра i Бражник перезирнулись.
– Значить, все ж таки поклик?
– Чому – все ж таки? – у голосi Тамари вчувся виклик. – Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.
– Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?
– А куди менi йти? – виклик уже звучав вiдверто. – В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую – ось вiн, – знову рука в напрямку Шамрая, – про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.
Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.
– Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, – спокiйно промовила Березовська.
– Коли?
– Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.
– Так, – Тома знову на мить заплющила очi. – Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…
– Куди?
– Далi – темно, – з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. – Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз – ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…
– Пiдлiсне? – перепитав Шамрай.
– Мабуть… Я ж туди їхала…
– Ранiше ви там бували? – швидко запитав Бражник.
– Нiколи. Що там робити – мертва зона…
– Як дорогу знайшли? – це Березовська включилася.
– Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…
– Ну-ну, побачили ви хати, далi що? – черга Бражника.
– Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.
– Все? – тепер слiдча i опер запитали майже хором.
– Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила – лежу на асфальтi. Поруч – якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали – Гришу вбили…
Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.
– Добре, добре, все буде добре, – Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. – Тепер згадайте, що сталось того вечора.
Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.
– Я ж вам уже говорила про той вечiр, – Тамара клiпнула очима.
– Нi, – терпляче мовила Березовська. – Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?
Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.
– Нiчого не пам’ятаю. Зовсiм нiчого. Темно. Голова болить, – вона зробила коротку паузу. – Слухайте… Слухайте, я ж тiльки що дещо згадала. Заповнила пробiл у пам’ятi. Ось ви привели менi цього чоловiка, – знову жест у бiк Вiктора, – i я щось таки пригадала. Будь ласка, зробiть щось! Приведiть менi ще когось, може, я знову щось згадаю! Я не можу так! Не можу! НЕ МОЖУ! ГОЛОВА БОЛИТЬ! НЕ МОЖУ!!!
Ось тепер дiвчина зiрвалась на iстерику. Впавши спиною на лiжко, вона почала тiпатися всiм тiлом, стискаючи при цьому голову руками. Слiдча кивнула Бражнику, той швидко вийшов з палати i майже вiдразу туди забiгла медсестра зi шприцом наготовi.
– Пiшли, – капiтан не попросив – звелiв Шамраєвi вийти звiдти.
22
Нiхто нiчого не пояснив.
Вiкторовi коротко подякували i навiть не пiдвезли назад додому. Вiн спитав, що йому робити. Вiдповiдь була: а що йому, власне, робити? Дiвчина його згадала. Отже, не все аж так погано. Тепер шлях поступового повернення пам’ятi вiдомий, слiдство пiде цим шляхом разом з медициною. А вiн, Вiктор Шамрай, по цiй справi навiть не свiдок.
Раз вони так – то й чорт з ними, вирiшив журналiст.
Цю недiлю вiн вважав однiєю з найщасливiших у своєму життi. Iсторiя про аномальну зону в Пiдлiсному дiстала не просто несподiване продовження – у неї було реальне пiдтвердження. Такi випадки рiдко трапляються у практицi не лише Шамрая, а й усiх, хто займався в «Неймовiрних фактах» дослiдженням i висвiтленням того, що пов’язане з паралельним свiтом.
Якось його колега, Костя Дахно, помчав на кордон Житомирської та Рiвненської областей, де мiсцевi рибалки, як вони самi казали, виловили гiгантського сома-мутанта. Крiм того, що рiчкова потвора сягала в довжину два метри дев’яносто три сантиметри, на спинi вона мала якийсь драконячий гребiнець, а на пузi – двi лапки з перетинками. Потвору не просто зловили – її зафiльмували на вiдеокамеру i зняли на фотоплiвку «мильницею» – iншого апарату пiд руками не знайшлося. Добре, хоч камеру вiдшукали. Словом, документальнi пiдтвердження дивовижi були наочними. Та коли Костя Дахно примчав до мiсця пригоди, на нього чекала, як вiн потiм висловився, Жопа Обломiвна. Iз зачиненого сараю сома-мутанта невiдомо хто витягнув, прокопавши пiд стiною прохiд. Плiвка у фотоапаратi виявилася засвiченою. А камеру вкрали у її власника, який на радощах вiд того, що прославиться, напився i заснув у своєму рибальському наметi. Мужики, якi викликали пресу, клялися-божилися, що сом був ОТАКЕННИЙ, та без доказiв то були лише слова.
I ось тепер – стежка у справжнiй паралельний свiт. Яку цiлком реально протоптати, перетворивши на цiлком зручну дорогу.
Є Пiдлiсне, мiсцевiсть з перевiреними та доведеними ознаками геопатогенної зони. Є легенда, згiдно з якою всi, хто так чи iнакше був з нею пов’язаний, можуть за певних обставин зникнути там або частково втратити пам’ять. Або спочатку зникнути, а потiм нiби з-пiд землi виринути з усiма ознаками часткової амнезiї. Прокляте мiсце в його класичному варiантi.
Нарештi, є жива людина, яка на собi вiдчула вплив аномальної зони. Iдеально, аби вона, врештi-решт, щось би згадала зi своєї подорожi паралельними свiтами. Але навiть коли не згадає, то бiльшого, кращої iсторiї, жоден нормальний журналiст i бажати не може.
Менти нехай мудохаються зi своїм.
А вiн, Вiктор Шамрай, готовий отримати свої черговi кiлька хвилин слави.
До речi, якщо цього разу звичайна газетна писанина допомогла Тамарi вiдновити деякi провали в пам’ятi, то цiлком можливо i реально, що наступна публiкацiя знову пiдштовхне процес вiдновлення.
Звiсно, шефовi вистачило i половини наведених Шамраєм аргументiв.
Продовження iсторiї аномальної зони i Тамари Томiлiної газета «Неймовiрнi факти» дала вже в найближчий четвер, двадцять сьомого листопада.
Наступного ранку, у п’ятницю, двадцять восьмого листопада, коли на вулицi вiдчулися першi морози, якими календарна зима повiдомила про своє невiдворотне наближення, Вiктора Шамрая викрали.
23
Сталося це якось буденно.
Вiктор не збирався виходити з дому, думав провести п’ятницю перед телевiзором. А надто, що зранку накрапав дрiбний похмурий дощик, в нього розболiлася голова, цiлий ранок ходив мов варений, навiть кава не врятувала ситуацiю. Кинувши себе на диван, Шамрай десь годину ганяв телевiзор по каналах, намагаючись втекти вiд повiдомлень про розвиток та поглиблення свiтової економiчної кризи. Але там, де не говорили про кризу, голосно i з надривом закликали купувати пиво, чiпси, горiлку, жiночi прокладки, лiки вiд стресу та робити собi подарунок, поповнюючи рахунки мобiльних телефонiв.
На скронi й далi хтось наче тиснув розпеченим обручем, i Шамрай вирiшив знову випити кави. Не вимикаючи телевiзор, у спортивках та старому светрi, вiн босий прочовгав на кухню, насипав у парову кавоварку потрiбну кiлькiсть кави, налив води, поставив агрегат на газ. Саме в цей момент у дверi подзвонили.
На порозi стояв незнайомець у пальтi, простоволосий, чорне волосся акуратно пiдстрижене i зачесане назад.
– Шамрай Вiктор? Карний розшук.
– Угу, – кивнув Шамрай. – А Бражник чого не прийшов?
– Зайнятий, – коротко вiдповiв незнайомець. – Поговорити треба.
– Та ясно. В мене, правду кажучи, голова розламується…
– Зайти можна?
– Та вже заходьте. Почекайте, каву вимкну.
Вiктор повернувся з намiром iти на кухню.
Сильний удар мiж лопатками збив його з нiг. Та впасти не дали – мiцнi руки пiдхопили, розвернули. Перед очима майнула стеля. Шамрай спробував опиратися ногами, та спробу швидко зупинили – знову вдарили, цього разу – ногою в низ живота. А коли Вiктор скрючився i на мить заплющив очi, на голову накинули щось схоже на мiшок. Вiн почув як прочиняються дверцята лiфта. I чомусь подумав: газ же не вимкнений, хата не зачинена, чорт забирай…
– Дверi! – вирвалося в нього, та черговий удар, цього разу – в бiк, примусив його замовкнути.
Били не кудись спецiально. Просто лупили, аби вдарити. I що найстрашнiше, напасник чи напасники, скiльки їх там уже набiгло, робили це мовчки, нiяк не коментуючи своїх дiй. Вiктор вiдчув, як його затягли в лiфт. Кабiна рушила вниз, зупинилася, його знову потягнули. Удар – i Шамрай зрозумiв: треба нагнутися. На зап’ястках заведених за спину рук клацнули наручники. Потiм його через щось перекинули, над головою щось ляснуло. Потiм дуже скоро загуло, i тепер уже не важко було здогадатися: його завантажили у багажник автомобiля.
Бiль свердлив голову нещадно, вiд нього навiть потемнiло в очах, хоча Шамрай i так нiчого не бачив. Простягнути ноги не було можливостi, тож вiн так i лежав на боцi, зiгнувшись у позi ембрiона. Хоча ембрiони рано чи пiзно мусять народитися, Вiктор був чомусь переконаний: саме зараз його везуть на смерть.
До такого вiдчуття негайно додалася цiлковита апатiя. Десь глибоко-глибоко в закапелках пам’ятi почулося призабуте гарчання. Та й вiдчуття скованих зап’ясткiв теж нiби нiкуди не зникало. Все в життi повертається.
Шамрай абсолютно втратив вiдчуття часу та реальностi, пiзнiше вiн не мiг чiтко пояснити собi, наскiльки довго вiн подорожував у багажнику. Та нарештi машина зупинилася, над головою «вiдчинилось», навiть через натягнену на голову шмату вiдчулася вогкiсть лiсового повiтря. Тi самi мiцнi руки пiдхопили його, виволокли з багажника, наче мiшок з картоплею, кинули на мокру землю.
Сiяв дощик.
Вiктора копнули носаком. Спочатку – в живiт, потiм – ззаду, пiд куприк, i так кiлька разiв. Екзекуцiя вiдбувалася в цiлковитiй тишi. Пiсля надцятого удару Шамрай почав вiдчувати: все це вiдбувається не в цьому свiтi i не з ним. Вiн заснув удома на диванi перед телевiзором i бачить страшний сон.
– Харе, – почулося згори.
Бити перестали.
– Пiднiмiть, – наказав той самий голос, i навiть у такому станi Вiктор вгадав: говорить той самий чорнявий гiсть у пальтi, який назвався працiвником карного розшуку.
Полоненого знову взяли пiд руки, пiдняли. Ноги Вiктор зiгнув у колiнах, тож коли його пустили, не втримався i знову впав на м’яку вогку землю.
– По мордi нiхто не додумався лупити? – поцiкавився чорнявий.
– Цiла морда, – пролунало у вiдповiдь.
– Пiднiмайте ще. А ти, козел, стiй, не падай.
Шамрай послухався, i коли його знову пiдняли, встояв на ногах. Оскiльки вiн був без капцiв, босi ноги вiдразу пронизав холод мокрої землi. Вiктор машинально переступив з ноги на ногу.
– Все зрозумiв? – запитав чорнявий.
Мiшок, чи що там йому натягнули на голову, виявився досить щiльним, хоча й зi свiтлої тканини. Перед собою Вiктор бачив лише людський силует. Голова болiла, ламало побите тiло, холод i переляк охопили його вiд босих п’ят до макiвки.
– Що треба зрозумiти? – вичавив iз себе Шамрай.
– Чого варте твоє життя в цьому свiтi. Зрозумiв?
– Ага…
– Ми тебе майже тиждень пасли, Шамрай. Ми знаємо про тебе навiть таке, про що ти сам хочеш забути. Колись тебе вже трiшки повчили, було таке?
Гавкiт, гарчання, брязкiт ланцюга, вогкiсть, замкнений простiр.
– Було…
– Значить, ти нiчому не навчився. Чи навчився?
– Чого вам треба?…
– Навчився, суко, чи нi?!
Зараз повиннi були вдарити. Та не вдарили, лише труснули.
– Навчився…
– Не видно. Лiзеш, куди не просять. Що вона тобi сказала?
– Хто?
– Вимкни дурня, мудак! ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА?
– Хто, про кого ви?…
– ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?
За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.
– Ви про Тамару? – витримав коротку паузу. – Про Томiлiну?
– Молодець, – похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. – Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?
– Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…
– Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.
– Без пам’ятi… Частково…
– Один хер – мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?
– А що вона мусила сказати?!
– Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!
Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.
– Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…
– Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?
– Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…
– Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?
– Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…
– Згадала тебе?
– Так.
– Що ще згадала? Або кого?
– Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…
– Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!
Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.
Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.
Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути мiшок, чи що там вони натягнули на неї.
– Значить, ситуацiя така, – заговорив над ним чорнявий. – Ментам про нашу зустрiч – нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт – i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити – тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?
– Згадав, – таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.
– Ну, бувай.
Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.
Звичайна наволочка. Причому – новенька, темно-синя, в бiлий горошок.
Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.
Поруч, лише руку простягни, чекаючи на свiй час, стояла чвертка горiлки. Тi, хто залишив йому цей подарунок, прихопили її заздалегiдь. Отже, вони щось знали. Не так: вони знали про нього, Вiктора Шамрая, все.
Нехай.
Етикетку Вiктор не роздивився. Звичним жестом, наче й не було тих чотирьох рокiв абсолютної принципової тверезостi, вiн взяв пляшечку, легко скрутив закрутку, вилив у себе вiдразу половину. Потiм, перевiвши подих, долив решту.
За кiлька хвилин життя змiнилося.
24
Через два днi, а коли зовсiм точно, через тридцять годин, важким недiльним ранком, Шамрай – перед тим, як виповзти з хати за черговою пляшкою – зiбрав докупи рештки здорового глузду, якi ще не розгубив за той час, протягом якого тривало його круте пiке, i бодай уривками пригадав як усе було.
Те, що нiколи б не вдалося тверезому i чого б нiколи не пробачили нормальнiй людинi, цiлком вигорiло в мужика, вiд якого тхнуло алкоголем. Вийшовши тодi з лiсу на трасу, Вiктор без жодного вiдчуття страху кинувся пiд першу-лiпшу машину, спокiйно витримав кiлька зуботичин вiн справедливого у своєму гнiвi водiя, котрий виглядав старшим за нього самого лише на пару рокiв, а тодi надто гладко пояснив: жiнка, курва, з трахальником своїм витягнули його з хати в чому був, i ось сюди завезли. Так що, бачиш, братан, як воно в життi буває… Водiй, глянувши через плече на дiвчину, яка сидiла поруч з ним у машинi i з кам’яним виразом обличчя спостерiгала за розправою, погодився: всi баби блядi, брат. Дозволив сiсти в машину, кинув супутницi коротке: «Рота закрий!» i довiз куди треба постраждалого вiд жiночої пiдступностi.
Виявляється, вивезли його недалеко вiд Житомира. I тривало все трiшки бiльше години. Ну, нехай пiвтори. Телевiзор бадьоро працював, дверi не замкнули, лише причинили, ось тiльки газ пiд кавоваркою все ж таки завбачливо вимкнули. Чому – Шамрай не запарювався. Вимкнули – добре. Не до того. Вдягнув куртку, взув на босу ногу черевики, взяв якiсь грошi i, нiби щодня так робив, спустився в найближчий гастроном.
Куплену пiвлiтру почав пити просто там, завернувши за рiг магазину.
Далi – провали. Не треба для цього нiякої аномальної зони в покинутому Богом i людьми селi Пiдлiсному Наступний спогад – холодна глупа нiч, вiн сам, у тих таки черевиках на босу ногу та куртцi, яку, здається, навiть не знiмав. Пiд’їзд його будинку, вполовинена пляшка чомусь у лiвiй руцi. Вiн стояв просто у двернiй проймi, дивився на небо i вперто намагався побачити там зорi. Замiсть того почув гарчання, приклав горлечко пляшки до губiв – це називається «поза горнiста». Кiлька ковткiв, обпечений стравохiд – i знову темний провал.
Потiм – ранок чи день, за часом не стежив. Його вивертає в сортирi, вiн сидить на пiдлозi в тiй самiй куртцi, блює повз унiтаз i намагається рiвно втримати голову. Тодi пiднiмається, тримаючись за стiнку. В кухнi на столi – пляшка. Почата, повна – без рiзницi.
Гарчання. Ковток. Темрява.
Весь цей час його будив телевiзор, який Вiктор з невiдомих причин уперто не бажав вимикати. Так, опритомнiвши черговий раз на пiдлозi бiля дивану, вiн зрозумiв – передають погоду на сьогоднi, недiлю, тридцяте листопада. Голова вже не болiла, вона просто була важкою. Натомiсть нило i крутило все тiло, з рота несло перегаром вкупi з блювотинням, нудило вiд самого присмаку жовчi. Ледь пiдвiвся, по стiнцi дiйшов до дверей, поволi, але рiшуче застромив босi ноги в черевики.
Проте, вибравшись на вулицю i ковтнувши з горлечка нової пляшки просто бiля дверей цiлодобового магазину, Шамрай вiдчув прихiд того стану, коли зупинитися ще не можна, але усвiдомлення того, що це треба робити негайно, вже приходить. Тому, вiдновивши в пам’ятi все, що могло вiдновитися, Вiктор згадав: завтра, якщо нiчого не змiниться, таки настане понедiлок. Це означає: треба з’явитися на робочому мiсцi i хоча б спробувати зiбрати себе докупи. Досвiд тверезого життя, набутий за чотири останнiх роки, кудись немов здимiв, його мiсце зайняли почуття та вiдчуття, котрi Шамрай вiдчував всi мiсяцi пiсля тiєї iсторiї i з якими, здавалося, було покiнчено якщо не назавжди, то хоча б надовго.
Чотири роки – довго. Але не так довго, як розраховував i як того хотiв Вiктор.
Не стримавшись i зробивши ще один ковток, в останню мить Шамрай не хильнув нову добрячу дозу, а лише пригубив. Половина рiдини, заковтнута зараз, могла подарувати бажане вимкнення з реальностi. Та саме цього Вiкторовi хотiлося зараз найменше – повертатися в паралельний свiт, який вириває з пам’ятi днi та години. А невеличкий ковток просто привiв його думки в доволi вiдносний, але все ж таки – порядок. Захотiлося закурити, i хоч Шамрай кидав це дiло, сприйняв бажання за добрий знак: почуваючись повнiстю «вирубаним», вiн не вiдчував нi болю, нi радостi, нi фiзiологiчних потреб, нi потягу до курiння.
Повернувшись у магазин i купивши пачку «Бонда» у фарбованої товстої продавщицi, яка зовсiм не звертала увагу на його вигляд, бо бачила за своє життя ще й не таке i не таких, Шамрай вийшов, розпечатав її, та закурювати не поспiшав. Вiд вигляду цигарок його вже нудило, а нудотнi позиви, зi свого боку, нагадали: треба поїсти. Хоча б щось, а що – неважливо. Головне зараз – не лишати багатостраждальний шлунок порожнiм.
Знову повернувся в магазин, заплатив за страшненьку на вигляд пiццу, попросив розiгрiти в мiкрохвильовцi, потiм на вулицi почав давитися i запихатися нею, не вiдчуваючи смаку. Ледве не знудило, та минулося. Головної мети досягнуто: час наступного ковтка алкоголю вiдтягнувся. В шлунку вiдчулась нездорова важкiсть, та все ж таки хоч дечим вiн наповнився.
Порахувавши залишок пожмаканих купюр, Вiктор знову зайшов до магазину i на всi грошi купив тiстечок з масляним кремом. Бiльше нiчого їсти не кортiло, шалено тягнуло на солодке. Неквапом повернувшись додому з кульочком тiстечок у правiй руцi, надпитою пляшкою в лiвiй i пачкою цигарок у кишенi вологих брудних спортивок, Шамрай вперше за цi днi старанно зачинив дверi, скинув куртку, жбурнувши її просто на пiдлогу, тодi роздягнувся догола i змусив себе зайти пiд душ. Постоявши пiд теплими струменями води хвилин десять, як був мокрий вибрався з ванни, закутався у халат, бруднi речi зiбрав i запхав у пластмасовий кошик.
Все це, крiм, звичайно, трусiв, вiн найближчим часом вiднесе в пральню.
Засунувши в себе два тiстечка, Шамрай зробив ще один невеличкий ковток горiлки i буквально силою змусив себе лягти на диван. За пiвгодини вiн заснув, та не провалився в морок, як напередоднi, а плавно занурився в неглибокий тривожний сон. Телевiзор далi не вимикав, лише зробив тихiше.
Так, з перервами, провалявся до вечора.
Пiд вечiр у головi прояснiло, не до кiнця, та все ж таки трiшки бiльше, нiж було уранцi.
Нiч пройшла без сну. Вiктор крутився, сходив мокрим смердючим потом, яким просякнув увесь халат, одначе стримався вiд того, аби продовжувати свiй так званий бенкет. Пiд ранок, змучений та знесилений, але вже вiдносно тверезий, вiн знав, що йому треба робити.
Хоча, якби вiн був у iншому душевному та фiзичному станi, вiн би на таке не зважився.
25
– Погано виглядаєш, старий.
– Дякую, брате, ти вмiєш заспокоїти.
Шамрай i без редакцiйного водiя Гришi знав: вигляд у нього справдi не представницький. Голячи зранку тремтячими руками щетину, яка лишилася з п’ятницi, пiсля того пам’ятного викрадення, вiн порiзався. Порiз вийшов несподiвано глибоким. Вiктор навiть перелякався, що замалим не вiдпанахав собi бритвою шматок пiдборiддя. Зупинити кров довго не вдавалось, i навiть тепер, коли вона вже нiби згорнулась i перестала текти, свiжий рубець на пiдборiддi було помiтно здалеку. Червонi очi, тремтячi руки, легенький шум у головi – все це нагадувало про повернення до алкогольного сьогодення. Проте – лише йому.
Найважливiше: вiд нього не тхнуло перегаром. Майже доба утримання, старанно почищенi зуби, двi чашки кави, причому, одна випита тут же, в офiсному буфетi за двадцять хвилин до розмови з Гришею, двi старанно розжованi м’ятнi жуйки, – все це робилося для того, аби простiше було здiйснити першу i, як тодi здавалося Вiктору, найбiльш складну частину свого плану.
Вiн дуже швидко згадав, що насправдi слiд зробити, аби перестали тремтiти руки та на деякий час прочумалося в головi. Жуйки, кава – то все дурня. Але якщо вже так важко стриматись, то принаймнi треба потерпiти, аж поки не вдасться роздобути колеса.
– Не спав цiлу нiч. Бач, яка погода. Тиск, – Шамрай демонстративно потер скронi пучками пальцiв.
– Ага, дурна погода, – згодився Гриша, хоча всiм своїм виглядом виявляв повну байдужiсть до того, дощ на дворi, снiг чи холодний пiвнiчний вiтер.
– Якi в тебе плани на сьогоднi?
– Запитай у шефа, ага? Понедiлок. Оце привiз його, сидить. До обiду наче нiкуди не збирався i менi нiчого не казав. Ти ж знаєш, як воно буває: зараз не сказав, а тодi як смикне… Кудись їхати треба?
