Текст книги "Аномальна зона"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Таким чином, порадившись i прокачавши ситуацiю, нi в Кiри Березовської, нi в Сергiя Бражника не лишилося сумнiвiв: складається так, що Акула Ден таки причетний до вбивства. Нiхто з серйозних людей, крiм нього, не мав потреби виводити Пiддубного з гри.

Невеличка оперативна комбiнацiя – i Бражник дiзнався: офiцiйний дозвiл на носiння вогнепальної зброї у Ковалевського є, за ним зареєстрований пiстолет «Вальтер» i при собi його Акула Ден носить не часто, переважно тримає в сейфi. Бо навiщо, коли постiйно поруч нього знаходився охоронець Антон Коновалов, озброєний пiстолетом марки «Беретта Сигар».

З цiєї зброї стрiляли в банкiра Пiддубного.

Значить, подiї могли розвиватись ось як. Акула Ден, розлючений неможливiстю домовитися з Григорiєм Пiддубним, намагається дiстати його всiма способами i навiть нахабнiє настiльки, що приїздить до нього додому пiзно ввечерi. Очевидно, Ковалевський на той час добре вивчив розклад дня банкiра та його звички. Приїхав вiн разом iз охоронцем Антоном. Далi вiтальнi на першому поверсi хазяїн непроханих гостей не пустив. Мiг би не пустити i на порiг, та, мабуть, надто вже наполегливими виявилися. Слово за слово – вони знову посварились. Видно, Акула Ден уже давно замислив убивство, бо iнакше не налаштовував би пастку на Лугового. Та напевне, вирiшив спробувати востаннє, а повiдок для Лугового в разi успiху тримати про всяк випадок, на хазяйствi знадобиться. Але розмова не склалась, Акула Ден розлютився i звелiв Антону вбити Пiддубного.

Або, як варiант, забрав зброю у нього i вистрiлив сам.

Навiть поверховi вiдомостi, якi були у Бражника про Дениса Ковалевського, давали всi пiдстави не сумнiватися в тому, що стрiляти в людину для нього не є чимось надзвичайним та незвичним.

Ще одна оперативна комбiнацiя – i Бражник дiзнається про несподiванi напади лютi, властивi Акулi Дену. Траплялись вони, крiм iншого, через бажання Ковалевського максимально контролювати свої слова та вчинки. В певнi моменти накручена до краю пружина розпрямлялась, i тодi тому, хто став причиною гнiву Ковалевського, краще ховатися якнайдалi i довго зi свого сховку не вилазити. Вiн швидко вiдходив, та зробленого вже не виправиш.

Терпець Акулi Дену мiг урватися пiсля тривалих та безрезультатних переговорiв з банкiром. Крiм того, вiн точно знав: вдома Пiддубний того вечора буде сам, без охорони. Таким чином вiн або свiдомо не врахував присутностi в будинку небажаного свiдка, або не взяв цю обставину до уваги, або…

Або цей свiдок був частиною його чергової комбiнацiї. Щось на кшталт iсторiї з Олегом Луговим.

Проте спочатку Кiра це припущення вiдкинула. За її версiєю, лють на якийсь час переважила здоровий глузд i Акула Ден просто не врахував свiдка. А навiть якщо i врахував, то зовсiм його не боявся. В тому, що Антон Коновалов – теж свiдок, Березовська не сумнiвалася. Ковалевський мiг пересуватися з бiльшою чи меншою кiлькiстю охорони, але щоб Акула Ден пiшов кудись без охорони, такого не було давно. За вiдомостями, якi вдалося роздобути Бражнику, Коновалову вiн довiряє чи не найбiльше з усiх. Отже, вiн теж мiг бути на мiсцi злочину.

Стрiляти в банкiра, виконуючи наказ боса. Чи дати йому свою «Беретту». Убивця, спiвучасник, свiдок.

Зараз, допивши пиво, Сергiй вкотре зробив невтiшний висновок: усе це вилами по водi писане. Доказiв жодних. Спроба пiдступилися до Ковалевського нiчого не дала: вiн спiлкувався в присутностi свого адвоката, причому не з операми чи слiдчим, а безпосередньо з начальником карного розшуку, i заявив: того вечора зависав у саунi за мiстом в присутностi десятка голих свiдкiв обох статей. Кожен з них пiдтвердить його алiбi. Звiсно, хто б у тому сумнiвався…

Єдина надiя – свiдок, якого не врахував Акула Ден. Але хто мiг бути тим свiдком, якщо Тамара Томiлiна, за її словами, того вечора додому до коханця не їздила i сидiла у себе вдома…

На брехнi дiвчину теж не зловили. Отже, був ще хтось, хто все бачив, упiзнав Акулу Дена, зрозумiв, що мовчати – єдиний спосiб зберегти власне життя, i, скориставшись тим, що для всiх залишився невiдомим, або залiг на дно, або навпаки – крутиться перед очима i радiє з того, що його нiхто не знає i не шукає.

Через те розслiдування топталося на мiсцi. А тут ще й мiстика додалась, яку не знаєш до якого боку пристебнути, хрiн її дери!

Вирахувати цього свiдка – розкрити вбивство. Ось як просто все виглядає. Вiд роздумiв Бражника вiдiрвав дзвiнок мобiльного. Ковзнув очима по дисплею – Кiра.

– Привiт.

– Ти де зараз?

– Як тобi сказати…

– Все ясно з тобою. Допивай своє пиво i кулею до мене.

– Та допив уже. Слухай, може десь на нейтральнiй територiї?

– Є новини, – почулося коротке. – Менi зручнiше розповiсти в кабiнетi.

8

Коли Сергiй зайшов, Березовська саме закiнчувала телефонну розмову.

– Не треба мене попереджати, сама знаю, – рiзко сказала вона в трубку i кахикнула в сторону. – Нормальне в мене здоров’я, нормальне! Нi, не треба лiкарняного. Навiть стратегiчного. Захочуть – на лiкарняному знайдуть, – вона помовчала, i Бражник без особливого запрошення вмостився на стiльцi навпроти неї. – Лiкарняний, Iгоре Степановичу, беруть тодi, коли хочуть вiдпочити. А менi саме тепер вiдпочивати, як бачите, нема як. Хочу, – погодилась вона зi спiвбесiдником. – Хочу, дуже хочу. Не маю права. Все, краще викликайте до себе, бо у мене зараз люди.

Кинувши трубку на важiль, Кiра навiть легенько стукнула по апарату.

– Дядя прокурор? – Сергiй кивнув на апарат.

– Знайшов родича… Але дядя прокурор має рацiю: завтра, максимум – пiслязавтра, тут дурдом почнеться. Ось, радить менi на лiкарняному заховатись. Аби непотрiбна iнформацiя не пiшла на загал. Все одно ж пiде, для чого нерви мотати собi i людям…

– Це ти про що?

– Пiдлiсне, гори воно вогнем!

– До чого тут Пiдлiсне?

– Чим ми, по-твоєму, вже кiлька тижнiв займаємось? Просто як Малдер зi Скаллi[8]8
  Фокс Малдер і Дана Скаллі – персонажі популярного американського детективно-містичного серіалу «Секретні матеріали», пара агентів ФБР, що розслідує злочини, пов’язані з паранормальними явищами.


[Закрыть], чесне слово!

– Хто такi?

– Ти серйозно не знаєш? – Кiра глянула на нього поверх окулярiв.

Бражник промовчав i вона махнула рукою.

– Добре, не суть важливо… За кiлька днiв у якiйсь аномальнiй зонi один за одним зникають фiгурантка у справi про вбивство i вiдомий мiсцевий журналiст, який вирiшив дослiдити дивне явище природи. Обоє потiм нiби з повiтря з’явились, обоє частково втратили пам’ять, обоє, до речi, втратили автомобiлi, на яких туди, в Пiдлiсне, поїхали. Це, Серж, сенсацiя. Сюди вже збираються загони телевiзiйникiв з Києва, в перспективi – поява рiзних вчених, комiсiй, науково-дослiдних експедицiй.

– Не бiда, – стенув плечима Бражник. – Зникнуть у паралельному свiтi, а повернуться чебурашками. Тваринками невiдомої породи.

– Менi не до жартiв, Серж! Вони зникнуть, а шукати всiх доведеться нам!

– Ти серйозно?

– А ти – серйозно? Ти справдi вiриш у iснування якогось там паралельного свiту?

Бражник на мить замислився.

– Чесно? Не знаю. Одне дiло – в газетах читати. Iнше – бачити на власнi очi тих, хто там нiбито побував, – Сергiй знову помовчав, думаючи. – Знаєш, у що я насправдi вiрю? В гематоми на їхнiх потилицях.

– О! – Кiра переможно пiднесла догори вказiвного пальця. – Я консультувалась у одного спецiалiста. Не хочу тебе вантажити спецiальною термiнологiєю…

– I не треба, в мене неповна середня освiта, я читаю по складах.

– Не буду, – повторила Березовська. – Скажу лише: можна так гепнутись головою, що розiб’єш її до кровi, набити здоровезну ґулю, та однаково пам’ятати все, що з тобою було. Бiльше того: вiдомi випадки, коли пiсля таких пригод пам’ять навiть загострюється. I навпаки: можна легенько стукнути по головi в певне мiсце, навiть у певну точку, – i все!

– В сенсi – все?

– Зливай воду, – Кiра розвела руками. – Навiть вбити. Не кажучи вже про створення їй проблем з пам’яттю. Шамрай непритомний, Томiлiна, як у фiльмi «Джентльмени удачi»: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю. Але у цiкавого журналiста ґуля бiльша. Значить, удар вийшов дещо сильнiшим. Питання номер один: хто його вдарив? А заодно – хто вдарив її?

Бражник мовчав.

– Питання номер два: де їх ударили? Заодно третє – для чого?

– Тут якраз простiше, – Бражник витягнув з пачки цигарку i прилаштував її мiж губами.

– Витягни. Ти ж знаєш – не люблю.

Такий дiалог вiдбувався мiж ними чи не щоразу, коли вони зустрiчались в її робочому кабiнетi. Тому Сергiй i не любив Кiриного кабiнету.

– Ага, – вiн вийняв цигарку, пом’яв її пальцями. – Значить тут, кажу, простiше: постраждали обоє, i очевидно в тому довбаному Пiдлiсному. I якщо паралельних свiтiв справдi не буває, то i дiвчина, i журналiст побачили там щось таке, чого стороннiм бачити не можна. Ось їх i приголубили, акуратно вiдбиваючи мiзки. Мiж iншим, могли взагалi вбити.

– Чому не вбили? Погодься, це ж простiше. Нiхто нiкому нiчого не скаже.

– Кiро Антонiвно, – зiтхнув Сергiй, – ти ж сама прекрасно знаєш: мокруха не вирiшує проблему, а створює додаткову. Два трупи в Богом та людьми покинутому мiсцi, причому – два свiжих трупаки… Погодься, так швидше привернути увагу. Навiть якби обоє зникли в аномальнiй зонi з кiнцями, все одно ефект не такий. Справдi, вбити їх i десь потай прикопати набагато простiше, ефективнiше i навiть таємничiше. Немає тiл – немає дiл, сама ж розумiєш. Томiлiна з Шамраєм вважалися б зниклими без вiстi. «Убивчий» вiддiл ними б точно не займався. Нi, – Сергiй, затиснувши цигарку пучками пальцiв, провiв перед собою в повiтрi невидиму лiнiю, наче пiдводячи риску пiд дискусiєю. – Грохнути i пiдкинути трупи на видне мiсце означає закрити рота, однак не вирiшити проблеми. Грохнути i закопати, втопити, спалити – надiйнiше, та привертає зайву увагу. Спробувати вiдбити пам’ять – бiльш надiйний варiант, зважаючи на останнi вiдомостi про аномальну зону. Жiнка й чоловiк живi, хоча й не зовсiм здоровi. Мiсця в Пiдлiсному, значить, справдi якiсь поганi. Зачарованi, я б сказав. Навiть зачаклованi.

– Ти ж сказав, що не вiриш у все це!

– А я i не вiрю!

Бражник рiзко стиснув пальцi, цигарка переламалася, коричневий тютюн розсипався по пiдлозi. Кiра скривилась, Сергiй незграбно загрiб смiття пiд стiлець. Махнувши рукою, жiнка вiдкинулась на спинку стiльця.

– Не вiрю нi в чудеса блядськi, нi в привидiв сраних! – вигукнув опер, подавшись уперед. – Я тобi зараз так кажу, як мислили чи могли мислити тi, хто окопався в Пiдлiсному i шурує там. Дивись, така схема виходить: є дiвчина Тома, коханка банкiра i його ж утриманка. Живе в купленiй ним хатi, та жодних джерел прибутку не має. Стосовно неї коханець нiяк не розпорядився на випадок своєї смертi, бо мужику – сорок рокiв тiльки!

– Не лайся. Знаєш – не люблю, – трошки запiзно вклинилася Кiра.

– Та ну тебе! – вiдмахнувся Бражник. – Ти суть слухай, а не слова, iнтелiгенцiя… Коротше, ситуацiя така, що коханця вбили у розквiтi сил. Бачила це Тома чи не бачила – не в тому зараз справа. Очевидно, в неї i до того були якiсь проблеми отут, – вiн постукав себе кiнчиком зiгнутого пальця по лобi. – З чим це могло бути пов’язано i взагалi, що воно таке, я не знаю. Нехай розумнi люди пояснюють. Цiкаво iнше. Наша Тамара опинилася в критичнiй ситуацiї. Вона не знає, що буде далi, а значить – боїться. Вiд цього могла загостритись її оця хвороба? – Сергiй знову постукав себе по лобi.

– Якщо дiвчина справдi з розладом психiки. Припустимо, могла, – визнала Кiра.

– Не знаючи, що робити з собою, на кого скаржитись i вiд чого лiкуватись, Тамара вирушає в єдине, крiм дурдому мiсце, де її готовi вислухати i зрозумiти – у ту придуркувату газету. Там ведуться, їдуть у Пiдлiсне…

– Стоп! – знову вклинилася Березовська. – Чому купа народу, яка туди вже один раз їздила, нiчого не побачила, i всi повернулись неушкодженими?

– Не знаю. Видно, саме в той момент i не було нiчого аж такого особливого… Ну, з серiї: чого не можна бачити, – Бражник знизав плечима, дiстав нову цигарку та, перехопивши погляд господарки кабiнету, заховав її назад. – Це деталi, не до них тепер. Головне – журналiст Шамрай пише статтю про аномальну зону. Тi, хто в курсi справи, читають її i радiють. Он яку поганку, чорт забирай, вдалося завернути! Ось тiльки дiвчину це не заспокоїло. Вона зривається, мчить у Пiдлiсне, випадково натикається на щось, i з нею вирiшують вчинити так, нiби вона справдi побувала в паралельному свiтi. Благо, всi, включаючи нас iз тобою, Кiро Антонiвно, до такого пiдготованi. Далi – ще простiше. Вiтя Шамрай iде по слiдах Тамари в аномальну зону, там його теж зустрiчають вiдповiдним чином, знову обставляють, мов по писаному. Причому – писаному самим Шамраєм. I от, що лишилось в результатi вiд паралельного свiту?

Задоволений собою, Бражник все ж таки не стримався – рiшуче витягнув цигарку й, iгноруючи погляд Кiри, закурив. Вона мовчки дивилась на нього i Сергiй, зробивши кiлька затяжок, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, викинув за вiкно бичок, кватирку залишив вiдчиненою, повернувся, сперся сiдницями на край пiдвiконня. Кiра далi мовчала, а потiм теж пiдвелася, пройшлась по кабiнету.

– Припустимо, Серж, ти маєш рацiю. Не в цiлому, бо питань таки дуже багато лишається. Та по основних пунктах – твоя правда. Особливо в тiй частинi твоїх висновкiв, якi стосуються бутафорiї. Отже, той або тi, хто хотiв подати Пiдлiсне як аномальну зону, домоглися свого. I означає це, Серж, ось що, – Березовська сперлася спиною об стiну, склала руки на грудях, очi пiд товстими скельцями окулярiв помiтно блищали. – Кримiналу немає, зате iнтрига i сенсацiя є. Журналiсти на низькому стартi, заборонити комусь в’їжджати в зону вiдчуження не може нiхто. Звiсно, якщо постаратись, то це зробити реально. От тiльки старатись нiхто не буде! Пiдлiсне – не мiсце скоєння кiлькох злочинiв, а мiсцевiсть, де вiдбуваються паранормальнi явища. Житомирська область опиняється в центрi уваги i тутешнє керiвництво поки не бачить шкоди саме вiд такої слави. Тема свiжа, слава не скандальна.

– До чого ти пiдводиш?

– А до того, Серж: поки що тiльки нам з тобою здається, наголошую, – вона нацiлила на опера палець, – лише здається, що в Пiдлiсному скоєно якийсь злочин. Отже, те, що для iнших є аномальною зоною, для нас iз тобою – мiсце скоєння злочину. Мiсце пригоди. Яке, Сергiю Петровичу, вже пiслязавтра затопчуть орди журналюг, дослiдникiв i просто роззяв. Тому якщо ми хочемо шукати хоч якусь адекватну вiдповiдь по гарячих слiдах, дiяти треба чимшвидше. Поки, як кажуть у тому анекдотi, не почалося. Тому краще своїх дiй нi з ким не узгоджувати. Згоден?

Бражник почухав макiвку.

– Що можу сказати… Маємо типовий план «А». Треба придумати план «Б» на випадок нештатної ситуацiї – i вперед, за орденами. Тiльки одне уточнення, Кiро…

– Слухаю.

– Ти лишаєшся тут. Нiби як у тилу. Спокiйно! – вiн швидко виставив руку вперед, наче захищаючись вiд удару у вiдповiдь на пропозицiю, котра зазiхає на гендерну рiвнiсть. – Спокiйно, тут теж людина потрiбна. Сама ж казала – часу мало, питань багато. Я попхаюсь завтра в те прокляте Пiдлiсне. Якщо до того часу Шамрай не оклигає, а у Тамари не вiдновиться ще якийсь клапоть пам’ятi, пiдеш у лiкарню i спробуєш почергувати бiля журналiста. Раптом за цей час хтось iз потерпiлих таки пригадає щось корисне. Тодi ти негайно даєш менi знати. I ще, – вiн на мить зам’явся. – Будемо до кiнця послiдовнi, Кiро Антонiвно.

– Це як?

– Так: нехай хтось iз тiєї газетки пiдкаже тобi якогось мудрого дядечка. Який розбирається в цих паралельних свiтах. Може, розмова з ним теж якусь користь принесе. Раптом… Тiльки не кажи нiкому, добре? – Бражник пiдморгнув. – Раптом паралельнi свiти iснують, i ми дарма стараємось… Ну, не проти?

– Вмовив, – зiтхнула Кiра, визнаючи правоту опера. – Хтось справдi мусить прикривати тили. Сьогоднi, – вона глянула на годинник, – туди вже не варто вибиратися. Скоро темнiти почне. Не знаю, на кого чи на що наштовхнулась у Пiдлiсному серед ночi Тамара. Але сьогоднi однаково не варто. Тим паче, що ти, чула, клiєнт для ДАI. Але, – вона вiдлiпилася вiд стiни i повернулась за стiл, – я, власне, не для цього тебе зараз покликала. Якби прокурор не подзвонив, я б i не пiдняла цю тему.

– Отже, добре, що пiдняла. План «А» придумався.

– Насправдi є дещо iнше. Iнша iнформацiя. Вiктора стосується. Шамрая.

9

Це сталося влiтку двi тисячi четвертого року.

Але Кiра почала не з тiєї iсторiї, а з пояснень, чому вона взагалi зацiкавилась особою потерпiлого журналiста. Дуже просто: довкола Тамари теж виникало забагато питань, але ситуацiя з нею виглядала цiлком прозорою. Натомiсть про Шамрая слiдство не знало навiть елементарного. Зробивши запит по особi громадянки Томiлiної, слiдча не отримала нiчого: не була, не притягувалась, участi не брала. Зробивши аналогiчний запит щодо громадянина Шамрая, вона не сподiвалась на якусь конкретну iнформацiю. Проте, на неабиякий свiй подив, швидко дiзналась: Вiктор проходив по досить гучнiй кримiнальнiй справi. Спочатку – як свiдок, потiм – як потерпiлий. Тiльки заяву забрав, а отже, справу не порушили. Там i без Шамраєвої заяви клопоту вистачало.

Кiра Березовська дуже добре пам’ятала справу Кострицi.

Третього червня двi тисячi четвертого року в центрi мiста, на вулицi Київськiй, п’яний водiй влетiв машиною просто на тротуар i, розiгнавши переляканих пiшоходiв, збив бабусю i її семирiчну онуку. Не зупиняючись, навiть не збавляючи швидкостi, порушник на ходу розвернувся i на очах десяткiв людей зник з очей.

Неподалiк стояли припаркованi старенькi «Жигулi». Їхнiй власник саме пив чай i спiлкувався зi знайомою дiвчиною в найближчому кафе. Побачивши такий «бєспрєдєл», вiн пiдiрвався, стрибнув за кермо i погнався за порушником. Звiсно ж, не наздогнав – як завжди в таких випадках, ДАI зупинила його. На щастя, знайшлася купа свiдкiв, яка пiдтвердила: хлопець нi в чому не винен, навпаки – спробував наздогнати злочинця.

Вiдважним хлопцем виявився Вiктор Шамрай, працiвник однiєї приватної мiсцевої друкарнi. Вiн запам’ятав номер злочинної машини. До речi, вiн виявився не єдиною людиною з гарною пам’яттю: цей номер зафiксували ще троє свiдкiв. Щоправда, нi Вiктор, нi хто iнший так i не роздивились обличчя того, хто кермував, i чи сидiв у салонi ще хтось.

Потерпiлих забрала «швидка». Бабуся в останню мить встигла захистити онуку, прийнявши основний удар на себе. Понiвечена, вона померла пiд вечiр. Дiвчинка лишилась живою, та численнi переломи треба було довго i серйозно лiкувати, бажано в Києвi – житомирськi лiкарi не мали необхiдних можливостей.

За номерами швидко вирахували й машину. Автомобiль був зареєстрований на iм’я Едуарда Кострицi, племiнника вiдомого в Житомирi бiзнесмена Василя Кострицi. Саме в той час багатий та впливовий дядько був за кордоном, тому нiхто i нiщо не завадило мiлiцiї заявитися додому до його племiнника. Едик спав п’яний: вчора бурхливо вiдсвяткував свiй вiсiмнадцятий день народження. Поруч спала така ж сама п’яна дiвка. Знаходилися вони в особистiй квартирi Едика: батьки подарували на вiсiмнадцятирiччя. Костриця-старший успiшно займався нерухомiстю.

Машина була дядьковим подарунком. Не на день народження, просто так (племiнник давно хотiв автомобiль). Насправдi такому як Василь Костриця не новий, хоча й досить пристойний «бумер» не коштував нiчого. Машину йому пiдiгнали за борги i взяти її було радше справою принципу, нiж реальною потребою. Костриця просто зiпхнув її племiнниковi i тут же забув.

Розбурканий «пекельний водiй» спочатку нiчого не розумiв, потiм про всяк випадок послав усiх присутнiх (що потiм дослiвно i старанно зафiксували в потоколi), а коли на нього одягали кайданки, думав, що це такий екстремальний розiграш. Та зрозумiвши в чому справа, вiдразу пiшов у глуху вiдмову. Дiвиця про всяк випадок теж усе заперечувала, навiть вiдмовлялась назвати свої iм’я та прiзвище для встановлення особи.

Костриця-старший пiдняв усе мiсто на вуха, але єдиний реальний результат його дiй – адвокатовi за якусь нереальну суму вдалось витягти протверезiлого i вiд того переляканого Едика з КПЗ тiльки пiд ранок. З хлопця взяли пiдписку про невиїзд, батьки швиденько заховали його в лiкарнi, пояснивши: у дитини нервовий шок, а як наслiдок – розлад центральної нервової системи.

Та слiдству насправдi було байдуже. Навiть бажаючи, вiдмазати Едика вiд цiєї iсторiї не виходило. Хлопець пiд час затримання заявив: машина марки БМВ державний номер такий-то – його, її нiякий пiдарас не викрадав, а тому, хто насмiлиться це зробити, повiдривають яйця. Правда, Едик уперто товк, що вiн нiкого не збивав i взагалi не при дiлах. Тiльки семеро свiдкiв встигли зафiксувати номер, а свiдок номер один, Вiктор Шамрай, навiть гнався за «бумером», тому розгледiв автомобiль i його номери як слiд. Раз машину нiхто не крав i крiм Едика нiхто нею кермувати в той день не мiг, висновок напрошувався сам собою: Едуард Костриця винен у смертi однiєї людини i калiцтвi другої, неповнолiтньої дитини. Суд i вирок – справа часу.

Костриця-старший розумiв це як нiхто. Тому, докладаючи максимум зусиль для затягування часу, вiн дочекався повернення старшого брата. Василь Костриця приїхав у лiкарню до племiнника, вигнав, кажуть, усiх не лише з палати, а навiть з коридору, i за двадцять хвилин перелякана медсестра мовчки витирала мокрим рушником кров з обличчя Едика, а сам вiн спльовував у рушник уламки одного з переднiх зубiв. Але цi подробицi спливли потiм, випадково, i до справи у виглядi свiдчень пiдшитi не були.

Вирiшивши, що на цьому виховний момент завершився, Василь Костриця взявся за справу серйозно. Почалися дзвiнки з Києва на потрiбнi телефони i в потрiбнi кабiнети. А потiм шестеро очевидцiв один за одним рiзко помiняли свої покази. Двоє взагалi вiдмовились, сказавши, що нiчого насправдi не бачили, просто хотiли чимось допомогти рiднiй мiлiцiї в пошуках негiдника. Троє заявили, що помилились в цифрах, i називали кожен iнший номер, остаточно збивши слiдчого з пантелику. Один тримався найдовше, та пiсля того, як у нього самого згорiла машина, теж сказав: помилився, номер «бумера» справдi не може назвати точно.

Тим часом скалiчену дiвчинку оперативно вивезли до Києва на спецiально обладнанiй машинi комерцiйної медичної служби. Там її поклали до лiкарнi i зараз вона ходить, хоча кульгає, голова часом паморочиться. Та в цiлому потрiбну медичну допомогу надали таки вчасно. Нехай i не негайно, проте не затягнули. У скiльки обiйшлося лiкування i хто заплатив – таємниця. Головне: родина дiвчинки перед тим, як їхати з нею в лiкарню, забрала заяву. Претензiй вони не мали. Тим бiльше, що, як тепер з’ясувалося, до кого цi претензiї – невiдомо. Адже шестеро свiдкiв уже не такi категоричнi. Та й сам Едик клянеться-божиться: напився напередоднi, наiменинився, не вилазив з лiжка цiлий день, вiдходив. Дiвчина згадала все i написала з цього приводу аж чотири аркушi власноручних показiв.

Свiдки могли помилитися. Едуард був вдома. Хiба мало в Житомирi схожих «бумерiв», за кермом яких сидять п’янi наволочi? До того ж обличчя водiя так нiхто i не бачив. Навiть сьомий свiдок, Вiктор Шамрай, який уперто стояв на своєму i не змiнював свiдчень. Вiн лишився єдиним свiдком, i без нього справа не могла розвалитись остаточно.

– Каламутна iсторiя була, – погодився Бражник. – Противна, аж липка. Там, здається, вже наступної весни, пiсля отiєї революцiї, купа народу у нас вилетiла через корупцiю. В тому числi справу Кострицi пригадали.

– Нашим тут теж перепало, – кивнула Кiра. – Тiльки ж справа тодi все одно розвалилась. Шамрай таки вiдмовився вiд попереднiх свiдчень. Як i решта, переплутав. Помилився. Тiльки знаєш, як i чому це сталося?

– Купили чи залякали?

– Одного ранку, наприкiнцi липня, Вiктора просто на вулицi зупинили i запхали в машину, – Кiра говорила спокiйно, навiть буденно. – Там зав’язали очi, вивезли кудись у село, просто за мiсто, чи приватний сектор, неважливо. Посадили в спецiально пiдготований погрiб. Залишили пiд стелею слабеньку лампочку. Припасували ланцюгом до металевого штиря, вбитого в землю. А навпроти, теж на ланцюгу, посадили здоровенного лютого собаку.

– Нiчого собi…

– Причому, – вела далi Кiра, – собачий ланцюг зробили вiдповiдної довжини. Навiть натягнувши його, пес не мiг дотягнутися до полоненого якихось два метри. Шамрай сидiв у кутку. Вийти з кутка не мiг. Неправильний крок – i собака хапає за ногу, руку, iншу частину тiла. Пес рвався вперед, варто було хлопцевi лише поворухнутися. Вiктор кричав, намагався когось про щось попросити. Марно, з ним навiть не розмовляли. Так його залишили з собакою в майже темному пiдвалi на добу. Голодного. Роздягненого до трусiв. Пiд ранок полонений вже просяк власною сечею та викачався у власних екскрементах. Собацi ж хоч би що: пожвавлювався вiд найменшого руху з боку жертви.

Березовська зробила паузу, перевела подих. Бражник не знав, що треба говорити, хоча бував у бувальцях i чув та бачив не таке.

– На ранок Шамрая витягли на свiже повiтря. Облич своїх мучителiв вiн не бачив, ховали пiд чорними масками. Його обмили крижаною водою зi шлангу, кинули одяг, коли вдягнувся – знову запхали в машину. Там дали випити склянку горiлки, простягнули тверду теку, аркуш паперу i ручку. Нiчого не пояснювали, Шамрай усе зрозумiв. Написав так, як йому ранiше кiлька разiв радили зробити. Тодi його вiдвезли до прокуратури. Бiля прокуратури вже стояла мама, перелякана i заплакана. Разом iз сином, якого алкоголь на деякий час привiв у адекватний стан, вона пройшла до слiдчого. Вiктор вiддав йому заяву. Ось як поставили останню крапку в справi Кострицi. Казали, пiсля того Шамрай дико запив. Мама спочатку рипнулась правди шукати, навiть заяву понесла, мовляв, сина викрали. Та скоро забрала, перспектив не було. Натомiсть син пив по-чорному i вона змушена була везти Вiктора кудись у Київ, витрачатись на дорогих лiкарiв, навiть класти в якусь лiкарню. Так тривало до пiзньої осенi. Знаєш, що цiкаво? На роботу в тi «Неймовiрнi факти» йому вдалося влаштуватися десь пiд час Майдану, коли всiм було взагалi не до роботи, тим бiльше – до рiзної там чортiвнi, про яку ця газета писала i пише, – Кiра знову помовчала. – Але насправдi до нинiшньої iсторiї ця має якесь вiдношення.

– Яке саме?

– Давай думати разом. Для цього i покликала. Той, хто злив менi подробицi тiєї страшної пригоди з Шамраєм, обмовився: Василь Костриця на якомусь етапi просив допомоги у Дениса Ковалевського. I отримав її.

– А конкретнiше?

– Конкретнiше: люди, органiзованi Акулою Деном, пiдключалися на етапi, коли спроба купити свiдка не вдавалась. Є думка, що пiдвал з собакою – його персональне ноу-хау.

– Гм… Але ж Шамрай жодним боком не причетний до вбивства Пiддубного. У них абсолютно рiзнi сфери iнтересiв i кола спiлкувань. Поки що… гм… Поки що спiльного в цих двох iсторiях лише те, що i там, i там Акула Ден фiгурує щонайменше як органiзатор злочинiв. I довести це неможливо. Немає слiв, Кiро Антонiвно, iсторiя показова. Тiльки яке вона має вiдношення до нашого вбивства? I до чого тут взагалi Пiдлiсне з його аномальними зонами?

– Не знаю, – чесно призналася Березовська. – Думала, двi голови складуть одну картинку.

10

Не було нi плану «А», нi тим бiльше плану «Б».

Бражник вирiшив дiяти за єдиним реальним у подiбнiй ситуацiї планом: не виробляти жодного плану. Тим паче, що, збираючись до аномальної зони, де за переказами можуть траплятися не зовсiм звичнi явища, хай i не мiстичнi, а звичайнi атмосфернi, навряд чи мудро будувати плани. Будь-який з них у будь-який момент може виявитися недiєздатним i кардинально помiнятись.

Сергiй вирiшив дiяти так, як знав та вiдчував. Тому одягнув армiйськi берци, камуфляжнi штани, зелений светр пiд горло, теплу, проте легку плямисту куртку. На голову – чорну плетену шапочку, в народi такi дражнять «пiдорками». В одну кишеню засунув лiхтарик та запаснi батарейки, загорнутi в целофановий пакет. В iншу поклав запасну обойму до пiстолета. Зрозумiло, табельний «Макаров» сьогоднi вiдпочиватиме. Для таких виходiв Бражник, як i бiльшiсть досвiдчених оперiв, тримав у загашнику конфiскований при якомусь обшуку i не зафiксований у протоколi «ТТ». Цей пiстоль був у Бражника вже десь рокiв з п’ять. I пускати його в дiло за цей час доводилося, слава Богу, разiв зо три.

Операцiї, не санкцiонованi начальством, опери провертали частенько. Бо було краще i ефективнiше зробити щось на свiй страх, ризик та розсуд, а вже потiм, вiдштовхуючись вiд результату, вiдписуватись заднiм числом або мовчати, зберiгаючи таємницю. В принципi, серйозним службовим порушенням експедицiя Бражника в Пiдлiсне не була. Але вiн збирався на чужу територiю, до того ж – озброєний, тим бiльше – нiкого не поставивши до вiдома. Навiть якщо в Пiдлiсному вiдбувається щось, що пiдпадає пiд дiю кримiнального кодексу, розбиратись в усiх цих iсторiях повиннi колеги з району, а звiтувати вони мають право насамперед начальству в обласне мiлiцейське управлiння. Вiдповiдно, виявленими фактами до особливих розпоряджень почнуть займатися саме в районному i при потребi – в обласному розшуку. Мiський же, хоч як не крути, лишається в прольотi. Зате якщо Бражник наворожить там зайвого, мiський розшук отримає по шапцi.

Субординацiя в мiлiцiї грає роль, подекуди важливiшу за справу безпосереднього розкриття злочину.

Проте Бражник, як i деякi з його колег, стрiляних оперiв iз величезним стажем, завдяки злiсному та систематичному порушенню правил субординацiї досягали результатiв, за якi їх терпiло начальство, цiнували партнери та вони самi себе поважали. Бiльше того – Сергiй часом готовий був порушити права людини i вдатися до незаконних методiв ведення допиту. Бо вiн цiлком щиро вважав: убивця-наркоман не має право називатися людиною, а отже закон людських прав та свобод на нього не поширюється. I якщо такий убивця не зiзнавався, Бражник мiг зачинити його на добу в квартирi, де вiн зазвичай зустрiчався з агентурою, прикувати для повного щастя наручниками до батареї, заклеїти рот скотчем i за якийсь час, коли того скрутить вiд ломки, просто показати шприц або таблетки, пiдсунувши аркуш для щиросердного зiзнання.

Бандити, з якими вiн воював кiлька рокiв, хоч i довели, що винищити бандитизм у однiй окремо взятiй країнi неможливо, навчили його вiдчувати людей i розбиратися в них. На вiдмiну вiд деяких колег, покази з невинних вiн електрошокером не викресав. Ось, до речi, ще одна причина, чому капiтан Бражник навряд чи скоро стане майором.

Його особистi показники розкриття були середнiми. Iнодi навiть трошки нижчими за середнi. За це Сергiй перiодично отримував обов’язкового ґнотика вiд начальства. Але воно, оте начальство, так само знало: жодне iз зiзнань, отриманих Бражником, не притягнуте за вуха, злочинець – реальний. Зiзнається лише в тому, що скоїв. Чужого на себе не бере, зайвого – теж, та й вiд свого не вiдкараскається. Попався Бражнику – зливай воду. Якщо винен, звичайно.