Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)
Власне, про Тамару Томiлiну першою згадала саме колишня дружина вбитого.
Тамара Томiлiна вже бiльше року була коханкою Григорiя Пiддубного.
Як саме вона опинилася в життi банкiра, нi колишня його дружина, нi близькi друзi, нi дiловi партнери толком пояснити не могли. В якийсь момент Пiддубний просто прийшов з нею на якусь дiлову вечерю, представив своєю близькою подругою, а пiсля того їх частенько бачили разом. З цього Шамрай зробив промiжний висновок: вiн, виявляється, зовсiм нiчого не довiдався про молоду жiнку, з якою познайомився. Знав лише, що в неї є срiблястий «Пежо», не новий, але цiлком пристойний автомобiль. Тепер ясно, звiдки в неї така машина. Але чим займалася Тамара крiм того, що була коханкою банкiра, вiн i далi не знав. Не знали цього нi друзi убитого, нi мiлiцiя. Хоча для всiх було цiлком достатньо тiєї обставини, що дiвчина – коханка вiдомого в мiстi бiзнесмена. Цей статус можна при бажаннi назвати професiєю, причому – однiєю з найдавнiших.
Невiдомо було також, хто саме викликав мiлiцiю. Дзвiнок був анонiмним, говорили з автомата на автовокзалi. Черговий мiлiцiонер, який прийняв повiдомлення, пiзнiше пояснював: голос очевидно змiнений, не розбереш, чи жiнка придурюється чоловiком, чи навпаки, мужик – бабою. Але час, коли подзвонили в мiлiцiю, зафiксований точно: двадцять третя година двадцять хвилин. Пiзнiше експерти зробили однозначний висновок – вбивство сталося не пiзнiше десятої години вечора плюс-мiнус п’ятнадцять хвилин.
Вiдштовхуючись вiд цього, слiдство припустило, що мiлiцiю мiг викликати або вбивця, або – i це бiльш ймовiрно – свiдок злочину. Вiд мiсця скоєння злочину, тобто вiд замiського будинку Пiддубного, цiлком реально дiстатись на машинi вночi за сорок хвилин. Припустимо, пояснював тепер уже Бражник, тiло знайшли випадково. I знайшов його той або та, кого банкiр чекав у себе вдома пiсля десятої вечора. Значить, або гiсть розминувся з убивцею буквально на якихось п’ять хвилин, або зiткнувся з ним нiс до носа i насилу втiк, або сам був убивцею. В будь-якому випадку потрiбен час для оцiнки ситуацiї i прийняття рiшення (якщо гiсть – не вбивця), i для завершення в будинку вбитого якихось своїх справ (якщо мiлiцiю все ж таки викликав злочинець). Так чи iнакше, а хвилин двадцять-тридцять можна смiливо списати. Потiм, доїхавши до автовокзалу, цей незнайомий мiг ще хвилин п’ять-десять почекати, вибираючи телефон-автомат якнайдалi вiд стороннiх вух. Отже, за часом усе сходилось.
Проте i Бражник, i Кiра Березовська були схильнi вважати трохи iнакше. Так, за часом усе складалося. Ось тiльки навряд чи мiлiцiю мiг викликати вбивця, хоча такiй варiант розвитку подiй теж слiд передбачити. Одначе i опер, i слiдча зiйшлися в одному: невiдомий, котрий змiненим голосом викликав мiлiцiю, мiг у той час перебувати в будинку. Значить, мiг бачити, як убили банкiра, i головне – хто його вбив. Тодi як убивця свiдка не помiтив або, найiмовiрнiше, не шукав: застрелив Пiддубного, розвернувся i подався геть. У такому разi свiдок, чи хто вiн там, мiг пересидiти якийсь час, тремтячи вiд страху, потiм обережно вибратися зi свого сховку, побачити скоєне i гайнути по мiлiцiю.
Це означає, до всього iншого, що в свiдка було авто. Машина Пiддубного, «Мiцубiсi паджеро», стояла в гаражi. На горе, три тижнi тому не було дощу, i слiди чужих протекторiв бiля будинку не лишилися.
Банкiр Пiддубний зазвичай любив водити машину сам. Лише в окремих випадках його возив спецiально прикрiплений водiй. Як правило, це траплялося пiсля якого-небудь банкету, хоча гулянками Пiддубний не зловживав. Його завжди супроводжували двоє охоронцiв у окремiй машинi, яку шеф вiдпускав, коли невеличкий кортеж пiд’їжджав до будинку i охоронцi перевiряли, чи все в околицях гаразд. За своє життя банкiр Пiддубний чомусь не боявся. Вiрнiше, як говорили тi, хто давно знав убитого, вiн своє вже вiдбоявся у бандитськi дев’яностi, коли всi стрiляли в усiх.
Справдi, жодних заяв вiд Григорiя Пiддубного про загрози своєму життю мiлiцiя не отримувала.
У той день усе було як завжди. Додому Пiддубний повернувся ранiше, нiж звичайно. За словами начальника служби охорони банку, останнiм часом, десь приблизно з пiвроку, шеф їхав ранiше з офiсу додому лише в тих випадках, коли там на нього вже чекала Тамара з вечерею. Пiддубний обмовлявся про заведену недавно традицiю – вечеряти з коханкою при свiчках. Така вечеря нiколи не планувалася наперед. Отже, коли саме шефовi стрельне поїхати на романтичну вечерю зi своєю подругою, не знав нiхто. Навiть вiн сам.
Охоронцi пiдтвердили: на другому поверсi будинку Пiддубного у вiкнах горiло свiтло. Додому банкiр повернувся того фатального вечора за чверть дев’ята. Трохи бiльше нiж за годину його вбили.
Далi починається проста математика. У Тамари Томiлiної є автомобiль. Живе вона, як з’ясував Бражник, в окремiй двокiмнатнiй квартирi, подарованiй, очевидно, коханцем, на Крошнi, в одному зi спальних районiв. Та сам Пiддубний, за отриманою iнформацiєю, майже нiколи не бував там. Коханка волiла сама приїхати до нього, коли, за словами тих, хто добре знав банкiра, у того знаходився час для Тамари. Таким чином, за пiвтори години до вбивства в будинку Григорiя Пiддубного могла бути, швидше за все, Тамара Томiлiна.
Жодної iнформацiї про те, що коханцi сварилися. Навпаки, Пiддубний частенько називав дiвчину своїм безпечним тилом у той час, коли на дiловому фронтi постiйно йде якась колотнеча. Особливо, коли всi кругом почали говорити i писати про економiчну кризу: банкiри напружилися.
Так само жодної iнформацiї про те, що у Тамари Томiлiної була вогнепальна зброя. В самому будинку зброя була. Пiстолет «ТТ» з дарчим написом знайшли там, де хазяїн його тримав – пiд замком, у сейфi, в кабiнетi. Отже, зброї дiвчина не чiпала i взагалi, мабуть, не вмiла нею користуватися.
Вбивця не залишив зброю бiля трупа. Коли вбивають на замовлення, знаряддя вбивства зазвичай залишають – однаково засвiтилося.
Шляхом не надто складних розрахункiв слiдство отримало поки що найбiльш правдоподiбну версiю того, що сталося мiсяць тому. За сталою традицiєю Тамара Томiлiна приїхала до будинку коханця i чекала там на нього. В будинку вони лишилися лише вдвох, доказiв присутностi там ще однiєї особи просто не знайшли. Нiчого не вiщувало бiди, аж несподiвано з’явився хтось, кого не чекали. Звелiвши Тамарi лишатися на другому поверсi, Пiддубний спустився вниз, вiдчинив дверi, впустив нежданого гостя. Розмова вiдбувалася у великiй залi з камiном, куди вели вхiднi дверi. З цiєї зали сходи вели нагору i, якщо визирнути з кiмнати, то можна побачити згори, що вiдбувається в камiннiй залi.
Теоретично Тамара Томiлiна могла стати свiдком убивства свого коханця, вiдомого в Житомирi банкiра Григорiя Пiддубного.
15
– Ось так, – закiнчила говорити Кiра.
– То й що? – спитав Шамрай. – А вона все заперечує?
– Абсолютно все, – пiдтвердив Бражник. – Того вечора до коханця не збиралась. Сидiла вдома, дивилась фiльм жахiв на DVD, дуже вона таке кiно любить, про рiзних там духiв з привидами. Свiдкiв, ясна рiч, нема.
– Хто ж тодi був у Пiддубного в хатi? Може, вiн забув свiтло вимкнути? Ось охоронцi й побачили це…
– Ви ж самi розумiєте, що мелете дурницi, – втомлено промовила Березовська. – Факт, що коли Томiлiнiй подзвонили, аби повiдомити новину, вона спала вдома. Але про її iснування ми взагалi дiзналися десь пiд ранок, коли опитували його колишню дружину, друзiв та колег. Ранiше мiлiцiя дiвчину просто не шукала.
Бражник котом пройшовся по кабiнету, зупинився бiля стiнки, повернувся. Сперся на неї спиною. Тепер вiн стояв так, аби бачити обох спiврозмовникiв.
– Знову ж таки, теоретично можна припустити, що того вечора в будинку Пiддубного був хтось iнший. Жiнка, швидше за все. Про яку не знала коханка. Тiльки в цьому всьому, аби ви розумiли, є один хитрий момент. Банкiр подарував коханцi квартиру на Крошнi, але при цьому нiчого їй не обiцяв. I зобов’язань перед нею не мав жодних. Тамара на допитах сама це пiдтвердила, та й iншi казали щось подiбне. Якби Пiддубний захотiв помiняти коханку, надто болiсним розставання для нього не було б. Хоча за цей час вiн, кажуть, устиг прив’язатися до Тамари. Проте, повторюся, це зовсiм нiчого не означає. В будинку могла бути iнша жiнка. Але тодi ми припускаємо, що в цiєї iншої жiнки теж є машина. Чи не надто багато збiгiв? Чи ви думаєте, що свiдок убивства ризикуватиме, приїхавши в примiську зону на таксi, а потiм тiкатиме вiд мiсця вбивства на випадковiй попутцi?
– До чого ви ведете? – не витримав Шамрай.
– А до того, що Тамара Томiлiна все ж таки могла бути тим самим свiдком, який бачив, як усе сталося, чому сталося i хто це зробив. Потiм могла викликати мiлiцiю, не бажаючи з якихось причин, аби її якось вирахували та почали розкручувати.
– Попри це ми навiть готовi припустити, що Томiлiна могла якимось чином роздобути зброю i сама стрельнути в коханця, – вставила слiдча.
– Ви серйозно?
– Цiлком. Весь цей час Тамара Томiлiна поводила себе досить дивно. Вона вперто заявляє, що не лише нiчого не бачила, а й у будинку не була того вечора. Коли, ви кажете, вона прийшла до вас зi своїми казками?
– Чому вiдразу – казками…
– Коли? – ледь пiдвищила голос Кiра, блиснувши на Шамрая скельцями своїх окулярiв.
– Там же написано, в поясненнi…
– Коли? – слiдча легенько ляснула долонею по поверхнi столу.
– Тижнiв три тому. П’ятого листопада.
– Пiддубного застрелили двадцять четвертого жовтня. Зникла вона вчора, у четвер, двадцятого листопада. Майже мiсяць пiсля вбивства i фактично в день виходу вашої чудової газети. I те, що вона двiчi зустрiчалася з вами, можна назвати подiєю: адже вона, до вашого вiдома, весь цей час здебiльшого сидiла в своїй квартирi, навiть на допити вiдмовлялась приходити, казала – хворiє. Мусила до неї їздити кiлька разiв. Менi здалося, що Тамара чогось боялась. А вам не здалося?
– Здалося, – охоче пiдтвердив Вiктор. – Вона боялась аномальної зони в Пiдлiсному.
16
П’ятниця, наступний день пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», вважався в редакцiї неофiцiйним вихiдним.
Можна було, звичайно, приходити в офiс, тинятися по кабiнетах, мозолити очi секретарцi, лазити в Iнтернетi. Та цiєю можливiстю мало хто користувався. Зазвичай офiс щоп’ятницi лишався порожнiм, якщо не рахувати ту ж таки секретарку, або, як вона сама себе називала, офiс-менеджера.
Звали її Катя Гуга. До Житомира вона перебралася з села, звiдкiлясь iз-пiд Коростишева. Катя була далекою родичкою одного з власникiв газети i, таким чином, чи не єдиною працiвницею, хто у випадку розгулу кризи, про яку почали писати в газетах, був застрахований вiд безробiття. В селi, де народилась i до вiсiмнадцяти рокiв жила Катя Гуга, вважалося (i досi, мабуть, вважається), що секретарка – це дiвчина, яка займається сексом зi своїм начальником у його робочому кабiнетi просто на столi. А коли не в кабiнетi i не на столi, байдуже: секретарка займається сексом з начальником, за це отримує зарплату. На кого вчилась секретарка, в даному випадку було без рiзницi. Все одно вона працює не за фахом. Бо секретарка, як вважали в селах пiд Коростишевом, це не фах, а спосiб заробляти на життя, даючи шефовi, коли вiн захоче. Оскiльки Катя Гуга, не маючи жодної освiти в свої двадцять два роки, зарплату секретарки отримувала, а на її малiй батькiвщинi будь-кого, хто працює в мiстi секретаркою, вважали проституткою, тому, влаштувавшись на роботу, вона повiдомила батькам: її взяли офiс-менеджером.
Якщо слово «офiс» в селi пiд Коростишевом iще розумiли завдяки серiалам, принаймнi, знали, як виглядає робоче мiсце, назване офiсом. А от значення буржуйського слова «менеджер», яке теж часто звучало в серiалах, на малiй батькiвщинi Катi Гуги розумiли далеко не всi. Наприклад, для батькiв дiвчини було абсолютно ясно: «менеджер» – це слово, напряму пов’язане з бiзнесом. Прилаштував Катю на роботу родич, який теж займається бiзнесом. Значить, вiн ввiв Катю у свiй бiзнес. Отже, дитина в Житомирi займається чимось, безпосередньо пов’язаним iз бiзнесом.
Цю iсторiю працiвники редакцiї – i Вiктор Шамрай у тому числi – за чотири роки iснування газети i Катi – в приймальнi редактора, чули безлiч раз. До iсторiї постiйно додавалися новi подробицi. Наприклад, за останнiми вiдомостями, батьки Катi остаточно впевнилися, що їхня донька стала житомирським бiзнесменом, i тепер численнi родичi засилають до них ходокiв, просячи прилаштувати в житомирський бiзнес i своїх дiтей. Переважно – доньок.
Тепер Катя Гуга вже просто не мала права зiзнаватися батькам, що працює звичайною секретаркою, та ще й у редакцiї газети, яку читає половина їхнього села. «Скажуть – обдурила, курва, по руках пiшла», – пояснювала дiвчина причину своєї конспiрацiї.
Шамрай не знав, смiятися з цього чи нi. Мабуть, не треба, якось вирiшив вiн. Рiшення прийшло, коли в Житомирi раптом об’явилась його колишня однокласниця. Три роки тому вона виїхала до Португалiї на заробiтки, вiд неї не було нi слуху нi духу, i всi, хто її знав, були свято переконанi: заробiтчанку продали в сексуальне рабство. В газетах про таке багато пишуть, по телевiзору кричать. Та раптом дiвка прибула додому на тиждень. Вона казала потiм: за три роки сумлiнної працi вiдпустку заслужила. А коли запитували, де ж їй пощастило влаштуватися, обмежувалась короткою вiдповiддю: «В телефоннiй компанiї». I гордо промовляла її назву, вiд чого заздрiснi подружки та сусiдки роззявляли роти: нiчого собi! Ось так, пiсля медучилища, попрацювавши так-сяк у лiкарнi, не знаючи до пуття навiть своєї мови, не кажучи вже про португальську, вiдразу влаштуватися в ТАКУ фiрму i зробити за три роки ТАКУ кар’єру, бляха-муха!
Проте Шамрай, проаналiзувавши ситуацiю, припустив хоч i несподiване, але цiлком логiчне: його однокласниця в Португалiї справдi могла працювати в такiй вiдомiй компанiї.
Але хiба – прибиральницею в офiсi.
Чи навiть однiєю з них. Просто слово «прибиральниця» вона якось не ризикувала вимовляти. Нехай, мовляв, усi думають, що вона – чи не помiчник менеджера по роботi з персоналом.
Своєї теорiї Вiктор так i не перевiрив. Запитав, щоправда, якось мимоходом: ким вона там працює, в ТАКIЙ фiрмi. Замiсть вiдповiдi отримав пронизливий пекучий погляд. Все зрозумiв, бiльше до розмови не повертався.
Чому все це пригадалося тепер, пiсля зникнення Томи Томiлiної в аномальнiй зонi, Шамрай не мiг собi пояснити. Щоразу, коли вiн бачив секретарку Катю, iсторiя його однокласницi автоматом зринала з пiдвалин пам’ятi.
З прокуратури Вiктор пiшов на роботу. Ноги самi принесли його туди. Додому пiсля почутого не тягнуло, а пересидiти i переварити отриману iнформацiю десь треба. Вiн зачинився у своєму кабiнетику, пив чай, мандрував корпоративним Iнтернетом, не особливо вчитуючись у тексти, на якi натрапляв, i намагався скласти докупи все, що крутилося в його головi.
Але як не старався, купи думки не трималися.
Шамрай спробував зосередитись i бодай з чогось почати. Запитав у пошукової системи, що вiдомо про Григорiя Пiддубного, отримав цiлу купу посилань, бiльшiсть iз них, як i слiд було очiкувати, пов’язанi з його вбивством. Нiчого бiльше, нiж сказали йому опер i слiдча, Вiктор не дiзнався. Потiм пошуковики видали десятки Тамар, кiлька Томiлiних, навiть знайшлася одна Тамара Томiлiна – директор модельного агентства в Красноярську, яка мала персональний сайт. Але про потрiбну йому дiвчину засоби масової iнформацiї Житомирщини не згадували навiть у зв’язку iз загибеллю банкiра, її коханця.
Нарештi, вимкнувши Iнтернет, а потiм i комп’ютер, Вiктор Шамрай потягнувся, хруснувши суглобами, пiдiйшов до вiкна i подивився на дрiбний дощик, що неквапом сiявся.
Значить так, подумав вiн, малюючи пальцем на вологому склi одиничку, почнемо вiд самого початку. Для нього все почалося з появи Томи Томiлiної. Вона прийшла розказати iсторiю про аномальну зону. Навiть назвала її точнi координати. Бiльше того: вiн особисто перевiрив, що таке мiсце справдi iснує. Чи спостерiгаються там якiсь аномалiї – не факт. Одначе бiльшiсть того, про що йому доводиться писати ось уже чотири роки, – не факт, навiть якщо дуже неймовiрний. Перевiряючи маячню своїх, як їх неформально називали в редакцiї, клiєнтiв, штатнi журналiсти та позаштатнi автори все одно за основу репортажiв брали їхнi слова. Якщо в одному випадку з десяти факт матиме реальне пiдтвердження, ну, наприклад, полтергейст i справдi витягнув з-пiд гiрки чиїхось праних рушникiв у шухлядi стодоларовий папiрець, всi будуть тiльки радi.
Чи можна в iсторiї з аномальною зоною вiрити Тамарi Томiлiнiй на слово? Можна. Точнiше кажучи, бiльшою мiрою «так», нiж «нi». Шамрай сам там був i все бачив. Звiсно, жодного дива на його очах не сталося. Проте атмосфера, яка панувала на покинутому два десятки рокiв тому хуторi Пiдлiсному, не просто гнiтила, а лякала. Там може статися i вiдбуватися все що завгодно.
Розробляючи тему паранормальних явищ та займаючись паралельним свiтом ось уже чотири роки, Вiктор Шамрай iз власного досвiду знав: не все, про що пише їхня газета i їм подiбнi – вiдверта брехня. Отже, Тамара Томiлiна могла говорити правду про свої вiдчуття.
А вiдчувала вона небезпеку. З цього мiсця треба докладнiше.
Вiктор переправив мокру одиницю на двiйку, сперся кулаками на пiдвiконня, провiв поглядом машину, що їхала по похмурiй листопадовiй вулицi.
Так, про небезпеку. Тамара не сказала йому кiлькох важливих для неї речей. Саме «не сказала», бо про брехню тут навряд чи йдеться. Дiвчина не сказала йому, що вона – коханка банкiра. Вiрнiше, була коханкою та утриманкою банкiра, якого вбили за невiдомих обставин у його власному будинку. Причому, в той самий вечiр, коли вона зазвичай приїжджала до нього в гостi. На власнiй машинi.
Та чи повинна була Тома говорити йому все це? Чи мусить звiтувати першому зустрiчному про те, звiдки в неї автомобiль? Навряд. Її особисте життя жодним чином не стосується проблеми, з якою вона прийшла до журналiста. Не стосується загадки аномальної зони.
Ось тут можна сперечатися…
Вiктор переправив двiйку на трiйку, тодi рiзким рухом долонi витер скло, повернувся за стiл, вибив пальцями барабанний дрiб.
Була Тамара Томiлiна в будинку пiд час убивства, чи хтось, хто докладно знав розпорядок дня та звички банкiра, вдало використав свої знання i фактично пiдставив коханку, нехай мiлiцiя розбирається. З прокуратурою разом. Проте беззаперечним лишається факт, що коханця Тамари вбито, а сама дiвчина – налякана, навiть шокована.
За чотири роки у Вiктора була купа можливостей переконатися: шок здатен розбудити в пiдсвiдомостi людини давно i благополучно там захованi страхи. Переляк може призвести до загострення застарiлої психiчної хвороби чи хоча б спричинити розлад нервової системи. Наслiдки кожного з цих процесiв абсолютно непередбачуванi.
Налякана загадковим убивством коханця, а може – справдi коханої людини, Тамара цiлком могла внаслiдок шоку дiстати нервовий розлад. I згадати про аномальну зону на своїй малiй батькiвщинi, де вона навiть нiколи не була. Вiдповiдно, могла вiдчути потяг до того мiсця, поклик зони.
Шамрай не раз чув вiд своїх клiєнтiв правило: хочеш перестати чогось боятися – подивися на те, чого ти боїшся. Бояться незвiданого. Темряви пiд лiжком. Але варто посвiтити пiд лiжко лiхтариком, темрява зникає, а разом з нею – незвiданiсть i страхи. Лишається тiльки сiрий пил, який легко вимести вiником чи засмоктати пилосмоком.
Хто знає, раптом Томi також вiдома ця теорiя. I вона вирiшила переконатися, що не буває нiяких аномальних зон. Подивитись на те Богом забуте i прокляте Пiдлiсне, помацати руками хисткi паркани та облупленi стiни будинкiв-привидiв. Томiлiна сiдає за кермо, їде…
Стоп. Далi – темрява. Адже те, що Тамара поїхала саме в аномальну зону i зникла там, нiхто нiчим не пiдтвердив. Мiлiцiя шукає свiдка, який дав пiдписку про невиїзд i навiть невiдомо, є свiдок свiдком чи нi, бачила Тамара щось, чи в той вечiр її справдi не було в будинку Пiддубного. Вiн, Вiктор Шамрай, вважає i навiть переконаний, що зникнення дiвчини пов’язане з її сильним нервовим розладом та згаданою вже сто разiв аномальною зоною, хай їй грець…
Звiсно, обидвi iсторiї пов’язанi. Не було б убивства, Тамара не зникла б. Не було б убивства, вона не пережила б шоку i її не почали б кликати з паралельного свiту.
Досить.
Вiктор стиснув скронi пучками пальцiв обох рук. Вiн вiдчув, як у нього теж почала болiти голова, i десь там, з глибини найглибшої ями, вiн почув брязкiт ланцюга, гарчання собаки та власний крик.
Досить. Хай менти розбираються. Додому. Досипати.
17
Знайшлася Тамара Томiлiна наступного ранку.
Ясно, що якомусь цiкавому журналюзi нiчого не поспiшили повiдомити. Тим паче, що до недiлi, коли капiтан Бражник таки подзвонив Шамраю, потреби в його присутностi, тим бiльше – допомозi, не виникло. Можна сказати, Вiкторовi пощастило: врештi решт вiн отримав доступ до фактично унiкальної iнформацiї. А можна сказати iнакше: йому не пощастило, i колесо удачi для нього пiсля тiєї розмови в лiкарнi зупинилося.
Не було б цiєї розмови – не сталося б i решти лиха в його життi. Не став би собака голоснiше гавкати, а ланцюг – гучнiше брязкати.
Тiльки не треба забiгати вперед, усе по порядку, в такiй послiдовностi, в якiй потiм, коли все скiнчилося, Вiктор Шамрай намагався вiдтворити подiї останнiх днiв листопада, продираючись крiзь терени й туман, у яких загрузала його власна пам’ять.
Хоча насправдi нiчого особливого до зустрiчi з Тамарою в лiкарнi не трапилося. Пiд вечiр п’ятницi Вiктор подзвонив редакторовi, двома словами розповiв, який несподiваний розвиток отримали подiї, описанi в його останнiй статтi про аномальну зону, вислухав побажання нашкрябати щось невеличке з цього приводу для продовження теми, того ж вечора накидав маленький текст, i з неспокiйною душею, проте – чистою совiстю, вмостився перед телевiзором.
Так минула i субота.
У недiлю рано озвався мобiльник. Капiтан Бражник попередив: Вiктор мусить сидiти вдома, зараз вiн до нього заїде.
Таким чином Шамрай дiзнався: вчора, в суботу, двадцять другого листопада, Тамару Томiлiну знайшли на трасi, яка веде до Овруча. Зовсiм недалеко вiд того КПП, який кiлька тижнiв тому перетинали працiвники редакцiї «Неймовiрних фактiв» на службовiй машинi.
Пiд вечiр, уже пiсля всього, знайшовши в Iнтернетi карту, Вiктор вирахував: якщо по прямiй, через лiс, то мiсце, де несподiвано з’явилася зникла Тамара, знаходиться кiлометрiв п’ятнадцять вiд Пiдлiсного.
Вiд аномальної зони.
18
– Водiй вантажiвки не зрозумiв, звiдки вона взялась. Каже: мов з-пiд землi виринула. Чи з повiтря.
Вiд запропонованого зеленого чаю капiтан Бражник не вiдмовився. Попросив тiльки заварити не в заварнику, а просто у кухлi. Залити окропом i накрити блюдечком. Пити не спiшив, любив добре настояний, мiцний, проте не гарячий до болю в пiднебiннi, а теплий.
– Зубами мучуся, – пояснив вiн.
– Що таке? – ввiчливо пiдтримав розмову Вiктор.
– Емаль чутлива. Не можу нiчого гарячого. Нi борщу, нi чаю, коротше – нiчого. В армiї пошкодив, таку воду пили… – опер вiдмахнувся.
– Де це така вода, що емаль роз’їдає?
– Демократична Республiка Афганiстан, – пояснив Бражник. – Ще застав… Цiєю весною якраз двадцять рокiв було як повернувся. Повiрите – нi подряпини, хiба раз оглушило мiною. Краще б пiдстрелили кудись, їй-бо, чим оце тепер зубами мучитись. Лiкар сказав: якщо мiняти – то всi зуби. Прикиньте? Всi тридцять два… Ну, нехай двадцять дев’ять, добре…
– Чому двадцять дев’ять?
– Один пацани вибили, коли в ПТУ вчився. Завелися за щось дурне, вже й не згадаю… Два – пiзнiше, вже коли сюди пiшов працювати. Я ж, аби ви знали, з патруля починав. Вписалися в розборку з чорними на базарi десь на початку дев’яностих, кастетом вiд одного i дiстав. Так, добре, це все не має вiдношення…
Бражник торкнувся долонею кухля, переконався – чай ще достатньо не вистиг, дiстав цигарки.
– Можна?
– Уперед, – Шамрай пошукав i знайшов на шафцi стару попiльничку – пам’ять про часи, коли вiн випивав i закурював випите цигаркою.
– Таким чином картину малюємо зi слiв водiя вантажiвки Степана Ковальчука. I виглядає вона поки що так. Вiн – далекобiйник, повертався з Бiлорусiї. Один вантаж скинув там, назад взяв iнший – порожняк ганяти в теперiшнi часи нiкому не вигiдно. На трасi Степан Ковальчук зупинився, аби вiдлити. Його напарник, Сергiй Зайченко, спав: спинятися на нiч i затримувати прихiд вантажу теж у теперiшнi часи економiчно не вигiдно, тому вночi машину вiв Зайченко, а ранком його змiнив Ковальчук. Це я до того, що бiльше свiдкiв несподiваної появи Томiлiної в той час на трасi не було.
Струсивши попiл, Бражник знову торкнувся кухля. Ще не вистиг. Шамрай нiчого не говорив i опер, затягнувшись, продовжив:
– Коротше, водило зайшов у найближчi кущi, зробив свою справу, застебнув штани i повернувся. Дiвчина вже, – капiтан наголосив на останньому словi, – лежала на мокрому i брудному асфальтi просто посеред дороги. Ковальчук, ще раз кажу, навiть у своєму поясненнi написав: громадянка з’явилася невiдомо звiдки, наче з повiтря.
– З паралельного свiту, – промовив Вiктор.
– Ви серйозно?
– Кудись же вона щезла? Значить, звiдкiлясь мусила виринути.
– Слухайте, шановний, ми будемо серйозно з вами зараз говорити, чи…
– А я дуже серйозний. Нiхто не винен, що бiльшiсть людей, особливо таких як ви, досi ще не повiрила в iснування iнших свiтiв, крiм нашого. Згадайте про Бiлий i Чорний Вiгвами хоча б…
– Якi ще в задницю вiгвами? Це там iндiйцi живуть? Де в нас, на хрiн, iндiйцi?
– Все ясно, – зiтхнув Шамрай. – А ще збираєтесь такi справи розкривати. Агент Купер тому i знайшов убивцю Лори Палмер, що повiрив в iснування паралельних свiтiв i сам туди проникнув, ризикнувши життям та здоров’ям.
– Агент хто?
– Пусте, – вiдмахнувся Вiктор. – Забудьте. Колись розкажу[7]7
Історію пошуків агента Купера розказав американський режисер Девід Лінч у серіалі «Твін Пікс». Саме його пропонує згадати міліцейському оперові журналіст. «Твін Пінкс» – культовий серіал початку 1990-х років, дія якого відбувається в містечку, розташованому не просто на кордоні між Америкою і Канадою, а в місці, де перетинається безліч світів. Так, до світу темних сил веде Чорний Вігвам, а Білий Вігвам, відповідно, населяють світлі сили. Вбивця старшокласниці Лори Палмер вийшов з Чорного Вігваму, куди й прийшов за ним під фінал історії агент Купер.
[Закрыть]. Пийте краще чай, уже, здається, такий, як вам треба.
Бражник черговий раз торкнувся кухля, кивнув, зняв блюдечко, здув чаїнки, сьорбнув, знову кивнув.
– Ага, – повiв вiн далi. – Так от, Ковальчук кинувся до дiвчини. Перевернув її на спину. Вона, за його словами, тут же розплющила очi i запитала дивним голосом, де вона, що з нею i хто вiн такий. Водiй допомiг дiвчинi пiдвестись, пояснив, де вона знаходиться. Заодно переконався: одягнена дiвчина пристойно, зовнi цiлком не ушкоджена, нi синцiв, нi порiзiв. Одяг у порядку. Правда, погляд трохи затуманений. Ну, ще запитала, де її машина. Срiблястий «Пежо-405», старенький, десятирiчний, нормальний. Звернiть увагу: марку свого автомобiля назвала чiтко.
– Що тут дивного? Я теж колись на машинi їздив, хоч i на «Жигулях», але всi її технiчнi характеристики легко мiг сказати, хоч розбуди мене серед ночi.
– Ви – мужчина, Шамрай. А вона – баба. До того ж, як я дiзнався, не автомобiлiстка. В сенсi, не фанатка. Навчилася бублика крутити, марки бензину розрiзняти, а полюбовник презентував не ту тачку, яка їй сподобалась, а ту, яку вважав за потрiбне. Тим не менше, марку машини вона не забула.
– Та що з того, йолки-палки!
– А те! Вона пам’ятає як її звати – назвалася Ковальчуковi. Знає марку своєї машини. Свою домашню адресу в Житомирi. Номер мобiльного телефону банкiра Григорiя Пiддубного. Але зовсiм не пам’ятає, що вiн – мертвий! Вимагала вiд водили подзвонити Пiддубному негайно, аби вiн сам забрав її чи когось прислав! Розумiєте?
– Не зовсiм, – хоча Шамрай збрехав: вiн потроху починав розумiти.
– Тамара свято переконана, що зараз у нас жовтень мiсяць. Причому – або дев’ятнадцяте, або двадцяте число. Про вбивство Пiддубного вона нiчого не знає.
– Отак, значить, – протягнув Шамрай.
– Отак, – Бражник зробив ще один ковток чаю. – Ковальчук, як свiдомий громадянин, здав свою знахiдку в Житомирi в руки першому ж мiлiцейському патрулю. Тепер вона в лiкарнi, обласнiй, пiд наглядом. Її обстежують. До останнього вона вимагала зв’язатися з Пiддубним. Довелося їй нагадати, що його вбито. Тодi з дiвчиною сталася iстерика, їй вкололи кiнську дозу заспокiйливого, до ранку спала. Сьогоднi, коли очуняла, трiшки заспокоїлась. Каже, що нiчого не пам’ятає.
– Зовсiм нiчого?
– Ну як – зовсiм? Кажу ж вам, як її звати i все iнше про себе чудово пам’ятає. Але все, що стосується останнього мiсяця життя, починаючи вiд другої половини жовтня, начисто стерлося з пам’ятi. Принаймнi, – розвiв руками Бражник, – вона так говорить.
– Так, – Шамрай потер пiдборiддя. – Так.
У нього виникло раптове бажання закурити, яке Вiктор швидко пригасив у собi, зосередившись на тому, що почув вiд мiлiцейського капiтана. Потiм запитав:
– Машину знайшли?
– Її? Нє, – хитнув головою Бражник.
– Як вона опинилася серед бiлого дня на трасi?
– Поки що цього нiхто не знає. Тамара ваша…
– Чому моя?
– Добре, нехай не ваша, просто Тамара. Так от, вона, як я вже казав, нiчого не пам’ятає. Принаймнi, говорить так. Але є одна обставина в усiй цiй, гм, мiстицi… Досить реальна обставина, причому – єдина. Я не певен, що маю право вам повiдомляти. Та коли ми однаково вже звертаємося до вас по допомогу…
– По допомогу? Чим я…
– Пiзнiше, – жестом зупинив його опер. – Як ви вже чули, фiзично Тамара не постраждала. Тiлесних пошкоджень немає, слiдiв зґвалтування – теж, кiстки цiлi. Але пiд час бiльш докладного обстеження таки дещо виявили. Ось тут, – опер поставив кухоль з недопитим чаєм, задер руку, поклав долоню собi на потилицю, посунув її трiшки вище, до тiм’яної частини голови, – знайшли гематому. Не сказати, щоб велику. Але по головi, як виглядає, дiвка таки вiд когось отримала. Медики довiдку накатали: удар саме в цю частину голови теоретично може спричинити часткову амнезiю. Втрата пам’ятi буде не повною, але все ж таки буде. Коли пам’ять вiдновиться – хрiн його знає. Тому, власне, я до вас i приїхав. Допомога потрiбна.
20
Тамара лежала в окремiй палатi.
Про всяк випадок до палати приставили охорону, та Бражник зiзнався: ненадовго. Поки що йому вдалося переконати керiвництво, що громадянка Томiлiна – важливий свiдок, якого намагалися викрасти i вбити. Ось тут наявнiсть гематоми, а коли бути точним – ґулi на тiменi, стала вагомим аргументом: важливому свiдковi видiлили окрему палату (винiсши з двомiсної одне лiжко), а також охорону – сержантiв, якi мусили змiнюватися кожних дванадцять годин.
– Якщо вона впiзнає вас, Вiкторе, значить все не так уже й погано, – пояснила Шамраю слiдча, яка зустрiла їх з Бражником у фойє лiкарнi i тепер проводжала до палати. – Вона ж зустрiчалася з вами двiчi. Для Тамари це подвиг: пiсля вбивства Пiддубного вона, як я вже говорила вам, намагалась не виходити з дому i обмежила всi особистi контакти, спiлкуючись тiльки по телефону.
