Текст книги "Аномальна зона"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Андрій Кокотюха
Аномальна зона

– Чари нiколи не зникають

безслiдно, – пояснив Дамблдлор, —

i цi слiди бувають дуже виразнi.

Д. К. Ролiнг. «Гаррi Поттер i напiвкровний принц»

Частина I
ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

1

Все почнеться завтра.

А сьогоднi в Шамрая був звичайний робочий день.

Звичайний робочий день – це коли зустрiчаєшся з рiзними психами i робиш вигляд, наче вiриш їм та сприймаєш їхню балаканину серйозно.

Iнакше не можна: тодi не повiрять йому.

Все почнеться завтра…

2

Дверi квартири на шостому поверсi старенької дев’ятиповерхiвки з поламаним лiфтом були оббитi старим коричневим дерматином. Хрест-навхрест його перетинав неглибокий порiз. З обох бокiв красувалися новенькi неушкодженi дверi: лiворуч броньованi, праворуч – iз суцiльного дуба, вкритi блискучим лаком. Номер потрiбної квартири на убогих дверях було написання крейдою, тодi як тi, хто окопався за «навороченими» дверима, цiлком обходилися без квартирних номерiв.

Шамрай натиснув пальцем на кнопку дзвоника. Дзвiнка зсередини не почулося. Вiн начавив ще раз, потiм ще, а тодi обережно постукав по порiзаному дерматину. Ефект нульовий. Тодi Шамрай постукав сильнiше, кулаком, i нарештi за дверима вчувся рух. Клацнув замок, дверi прочинилися на довжину старого, допотопного ланцюжка.

– Це ви? – сторожко запитали з-за дверей.

– Це я, – бадьоро вiдповiв Шамрай. – Вам документи показати?

Дверi зачинилися, аби за мить знову прочинитись, тепер уже – на всю ширину. Ланцюжок скинули. Хазяйкою квартири виявилася коротко стрижена лiтня жiнка, закутана в колись розкiшний i дорогий, а тепер просто старий раритетний оксамитовий халат iз драконами. Нижнiй край халату плавно переходив у самопальнi капцi з собачими мордочками – на кожному базарi таких повно.

Скiльки їй було рокiв Шамрай навiть не намагався прикинути. У поглядi, яким вона його змiряла, нiчого безумного не було. Та й по телефону голос звучав цiлком нормально.

– Документи можна купити будь-якi. Прилiпити фотографiю, ляпнути фальшиву печатку, i нате вам – готовий працiвник органiв.

– Я не працiвник органiв, – гумово посмiхнувся Шамрай. – Ви – Галина Григорiвна?

– Та ясно, що не звiдти, – буркнула жiнка в халатi. – Звiдти до мене вже не ходять. Прошу.

Ступивши крок убiк, Галина Григорiвна кивком запросила гостя проходити. Шамрай зайшов i тут же двома звичними рухами скинув туфлi. Хоча в квартирi було несподiвано брудно. Лiва шкарпетка, торкнувшись лiнолеуму в коридорi, тут же прилипла до якоїсь гидоти.

– Не треба було роззуватися, – зауважила хазяйка. – Це японцi скидають взуття бiля порогу. Але якщо вам так зручно…

– Я трошки японець, – спробував пожартувати Шамрай. – Чи китаєць, не знаю.

– Якщо китаєць, то я пригощу вас зеленим чаєм. Проходьте на кухню. Нам однаково туди.

За чотири роки спiлкування з подiбною публiкою Шамрай вже звик до того, що практично всi персонажi його дописiв – самотнi, живуть у злиднях або на межi злиднiв, проте вперто не помiчають цього. Тому вiн змушений був визнати: такi люди набагато щасливiшi за нього i за таких як вiн. I вже точно щасливiшi за рiзних там мiльйонерiв.

Тому побачене на кухнi Шамрай сприйняв без огиди. Емальована мийка, в нiй – три брудних алюмiнiєвих полумиски, поруч – емальований кухоль у горошок, де киснув пакетик з-пiд чаю. На старому холодильнику, який нiяк не доживе останнi днi, – плетений кошик зi шматком булки, акуратно замотаним у прозорий одноразовий целофановий кульок. Стiл вкритий липкою квiтчастою клейонкою. Поруч – двi табуретки. На плитi – закiптюжений чайник, на стiнi – поличка, де стояла пiвлiтрова банка, повна алюмiнiєвих ложок та виделок, якi колись клали в столовках.

На пiдвiконнi примостилася бiла радiоточка: єдиний предмет обстановки, вимитий до чистого.

– Присядьте… як вас звати?

– Вiктор.

– Ага, присядьте, Вiкторе, я зараз. Чаю, чаю…

Рухи цiєї жiнки нагадували Шамраєвi рухи робота. Добре, нехай i не механiчної ляльки, проте на живу людину з усiма її радощами, бiдами та проблемами його нова знайома була мало подiбна. Хоча на нещасну злиденну тiтку – ще менше. Вогник у її очах Вiктор усе ж таки встиг помiтити. Не зовсiм здоровий, але ж – вогник…

Жiнка напустила в чайник води з-пiд крану, запалила конфорку, зламавши перед цим три сiрники, поставила воду на газ i викинула з кухля використаний пакетик. Сполоснувши посудину, вона взяла з пiдвiконня чашку з пощербленим краєм, теж сполоснула її, поставила перед гостем.

– Ви – мiцний?

– Я? – перепитав Вiктор.

– П’єте мiцний? Чай… мiцний п’єте?

– А, так-так, якщо можна.

Галина Григорiвна взяла з пiдвiконня коробочку з пакетиками дешевого зеленого чаю, кинула гостевi в чашку вiдразу два.

– Цукор?

– Нi, дякую, – чемно вiдповiв Шамрай. – То ви менi дзвонили…

– Я дзвонила не вам. Ви взяли трубку.

– Нехай, – погодився Вiктор. – Але говорили ви зi мною. Можете повторити чи показати хоча б те, що у вас тут вiдбувається?

– Ви ж для цього прийшли, – спокiйно вiдповiла жiнка. – Дивiться сюди, це ось так вiдбувається.

Пiдiйшовши до радiоточки, вона повернула ручку, роблячи звук голоснiше. Але радiо не видало жодного звуку. Шамрай терпляче чекав коментарiв.

– Ви думаєте, що радiо вимкнене, – промовила Галина Григорiвна, хоча в даний момент Вiктор взагалi нi про що не думав. – Ось, гляньте сюди.

Жiнка висмикнула радiо з розетки, потiм вставила штепсель назад. Знову покрутила ручку. Нiчого не вiдбулося, радiо мовчало.

– Тепер так, – жiнка взяла радiо двома руками, кiлька разiв струснула його, при цьому смикнувся i дрiт. Радiо враз захарчало i засвистiло. Причому звуки, якi йшли звiдкись зсередини, неможливо було чiтко вiдокремити один вiд одного. Складалося враження, що вони линуть щонайменше з потойбiчного свiту. Або з космосу.

Так Галина Григорiвна i пояснила по телефону: через радiоточку в неї налагоджено постiйний зв’язок iз Космосом.

Шамрай звично вдав, що все це йому страшенно цiкаво.

– I давно так?

– Третiй мiсяць, – жiнка лишила радiо в спокої, гордо глянула на гостя. – Радiо балакало-балакало, верзло рiзнi нiсенiтницi, а в один прекрасний день взяло i замовкло. Я крутила i так i сяк, потiм набридло. Вирiшила, що воно гавкнулось. Навiть ходила спецiально просити, щоб менi не ставили в оплату за квартиру радiоточку. Все одно я нею не користуюся. Вони, гадюки, не захотiли нiчого мiняти, i я пообiцяла подати на них до суду. Чесно – три рази обiцяла, потiм навiть до адвоката пiшла. У нас тут недалеко, через два будинки, юридична консультацiя. Сидить там така дiвчинка хороша, красива, євреєчка тiльки, але то нiчого… Ну, пояснила менi: нiчого не свiтить, не переможу я тих бюрократiв. Та й грошей все це коштує, а де я стiльки вiзьму, в мене навiть на консультацiю не було. Все платне, хай би вони повиздихали, олiгархи, бандити… Та дiвчинка нiчого, хороша, грошей з мене не взяла. Каже, що прiзвище їй моє знайоме. Її мама, бачте, мене ще по обласному драмтеатру пам’ятає, а я ж там усi головнi ролi… З такої вiдомої актриси вона, дiвчинка, грошей не вiзьме, повага, молодий чоловiче, дорожче коштує. А, дурне… Словом, пiшла я, так нiчого i не виходивши. Думаю, хай вони вдавляться моїми копiйками, не буде їм щастя.

Шамрай не переривав монологу, тiльки встиг увiмкнути диктофон. Галина Григорiвна помiтила це, та нiяк не вiдреагувала – говорила i говорила. Не зупинив її навiть закипiлий чайник.

– Значить, перестала я правди добиватися, – хазяйка вимкнула газ, пiдхопила чайник за ручку, почала мотиляти ним, мов пiп кадилом, i Вiктор перелякався, що зараз вона виллє йому окрiп кудись у район ширiньки. – Ну, пройшов мiсяць, другий, третiй, i просто серед бiлого дня радiо раптом ожило. Не заговорило, звернiть увагу, а саме ожило. Ось так, як ви щойно бачили, – чайник критично нахилився над Шамраєм, той трiшки посунувся, хоча обiйшлося: окрiп потрапив точно в чашку, заливши два пакетики, якi миттєво спливли. – Спочатку я хотiла вимкнути – чого б воно менi отак свистiло? – жiнка налила води собi в кухоль. – А потiм почала дослухатися, i все зрозумiла. Ви нiчого не зрозумiли, Вiтю?

Шамрай обмежився тим, що заперечно похитав головою.

– Видно, що ви зовсiм цивiльна людина. Скiльки вам рокiв?

– Тридцять.

– В якому полку служили?

– Зовсiм не служив. Бог милував.

– Бог покарав! – Галина Григорiвна погрозила гостевi пальцем. – Мужчина повинен служити в армiї. Мужчина – це воїн, вiн народився таким. Мiй покiйний чоловiк про це постiйно говорив, а вiн же в мене був офiцер-зв’язкiвець! Ось, дивiться!

Зi спритнiстю, якої Шамрай зовсiм вiд неї не чекав, Галина Григорiвна вибiгла з кухнi i швидко повернулася з фотографiєю в рамцi: дуже вродлива жiнка з розкiшним довгим волоссям, одягнена в пишну вечiрню сукню, стоїть поруч iз бравим офiцером у формi майора.

– Це ми в дев’яностому, коли в Нiмеччинi жили. Чоловiк там служив, ГРУ, секретна частина зв’язку. Я там грала в гарнiзоннiй самодiяльностi i, даю вам чесне слово, краще, нiж у будь-якому великому, так би мовити, справжньому театрi. Бачите, яка сукня? Менi спецiально пошили, це ми пiсля прем’єри… Потiм нашi вiйська вивели з Нiмеччини, нас перевели сюди, в Житомир… Сумна iсторiя. Але я веду до того, що мiй покiйний чоловiк був професiйним вiйськовим i зв’язкiвцем. Часом ми так розважалися – замiсть слiв перестукувалися азбукою Морзе. Донька навiть вважала нас трiшки того, – вона покрутила пальцем бiля скронi.

– А де тепер дочка, до речi? – мiж iншим поцiкавився Шамрай.

– Живе в Нiмеччинi. Давно. Спочатку бiзнес, потiм назовсiм виїхала. Бачте, як воно складається… То до чого це я?… Коли почула тi звуки з радiоточки, вони менi щось нагадали. Прислухалася краще – точно, морзянка! Пийте чайок, захолоне.

Шамрай слухняно зробив ковток. Напiй, який заварився, пахнув чим завгодно, тiльки не зеленим чаєм.

Вiдразу згадав, як десь минулого року познайомився з диваком, котрий доводив: пiд виглядом зеленого чаю народовi продають спецiально засушену траву, яка пригнiчує статеву функцiю. У людини перестало добре виходити з жiнками i, шукаючи причин, вiн несподiвано помiтив, що останнiм часом пив лише зелений чай iз пакетикiв. Для чистоти експерименту почав споживати напiй у бiльших кiлькостях, ледь не лiтрами. Прийняв, за його словами, весь удар на себе. Статеве життя не налагодилося. Тодi дивак рiзко перестав пити зелений чай. Змiн на краще не вiдбулося. Пiсля того вiн i вивiв свою теорiю вселенської змови виробникiв зеленого чаю проти збiльшення генофонду Житомирщини, i без того потерпiлої через Чорнобиль частини Полiсся. Ага, дядьковi саме стукнуло сiмдесят п’ять…

– У мене в головi все вiдразу склалося! – Галина Григорiвна вже не приховувала своєї радостi. – Це мiй чоловiк, пiдполковник у вiдставцi Горбанський, продовжує спiлкуватися зi мною з iншого свiту, через Космос. Iнакшого способу не придумає, бо це неможливо. Перший рiк пiсля смертi вiн менi серед ночi з’являвся, щось говорив, тiльки я не могла розiбрати. Тодi перестав приходити. А тепер знайшов, бачте, iнший спосiб. Йому ж там, у iнших свiтах, набагато бiльше вiдомо про нас, нiж нам – про них. Ось вiн i попереджає нас про небезпеку.

– Нас? – перепитав, уточнюючи, Шамрай.

– Нас, – кивнула вдова пiдполковника. – Мене, а через мене – людство. Я мовчала-мовчала, бо вважала цю справу своєю особистою. Iнтимною, якщо хочете. Але останнiм часом такi повiдомлення пiшли, молодий чоловiче, що я вирiшила вже не таїтися i сказати про все людям. Ви ж про свiтову кризу чули?

– Про неї всi тепер чули. Думаю, навiть бомжi на автовокзалi.

– А я знала про це ранiше! – переможно проголосила Галина Григорiвна. – Менi чоловiк через космiчний телеграф вiдстукав: готуйтеся, було погано, а буде ще гiрше. I обiцяв порадити, як з цим боротися. Там, – жiнка багатозначно пiднесла пальця до стелi, – знають про нас набагато бiльше. Ось у нас на базарi картопля подорожчала. Чоловiк ранiше казав менi: «Галю, позичай грошi, купляй мiшок, бо скоро притисне!» Я позичила грошi, купила мiшок. Не стрималася, кiльком жiнкам сказала, поспiшайте, мовляв. Вони послухалися, теж почали мiшками картоплю скуповувати. А в наступнi вихiднi той самий дiд продавав її вже дорожче.

– Гаразд, – Шамрай трiшки вiдсунув вiд себе чашку з так званим чаєм, сперся лiктем на стiл, аби було зручнiше тримати диктофон. – Ви можете розказати, вiд чого ще застерiгає нас Космос? У вас же постiйний зв’язок, ви, мабуть, багато знаєте…

– Ви мене сфотографуєте? – запитала раптом Галина Григорiвна.

– Аякже! I прiзвище ваше дамо. Ви ж знаменита актриса… Тепер ще й посередник мiж Космосом i Житомиром.

При цих словах на обличчi Шамрая не здригнувся жоден м’яз.

– Ой, який там посередник, – вiдмахнулася жiнка. – Просто чоловiк азбуки Морзе навчив, ось я i почала все розумiти. Менi треба перевдягтися?

– По-домашньому краще, – Вiктор поклав диктофон на стiл i полiз у сумку за фотоапаратом. – Ви говорiть, говорiть. Все, що ви скажете, для мене дуже цiнне.

– Ну, словом, ще чоловiк передав iз Космосу, що новим президентом Америки стане темна людина. Я спочатку подумала, що то метафора така, а потiм зрозумiла: це ж у прямому значеннi. Ми ж тепер з вами знаємо, хто перемiг – темношкiрий, негр. Так, ще що було? Про цiни на м’ясо…

Вона говорила. Диктофон писав. Шамрай клацав фотоапаратом.

…На ходу Вiктор прикидав собi, яка чортiвня може вiдбуватися насправдi. Очевидно, справа в самому радiо. Або воно дуже старе i якiсь контакти всерединi з’єднуються самi по собi, або пiсля того як прилад потрусити, десь у самому дротi вiдходить контакт, тому радiо не може нормально ретранслювати звук. Найбiльш iмовiрно, що все це вiдбувається в комплексi. Радiо треба або ремонтувати, або викидати. Купити нову радiоточку чи ще простiше – дешевий китайський приймач на батарейках, якщо вже Галинi Григорiвнi так важко обходитися без радiо. Справа за малим: аби хтось це зробив чи принаймнi пояснив жiнцi реальну ситуацiю.

Але хто сказав, щО саме хазяйцi цiєї квартири хочеться приймати за реальнiсть? У неї є зв’язок з Космосом, причому – прямий, вона здатна отримувати iнформацiю, якої нi в кого бiльше немає. Вона погоджується назвати своє прiзвище, не заперечує, аби її фотографували, до того ж цiкавi обставини вiдкрилися: вона, виявляється, колись грала в обласному драмтеатрi.

У будь-якому разi матерiал пiде на першу шпальту. Та ще й з продовженням у наступному номерi.

3

Газета, в якiй уже четвертий рiк працював Вiктор Шамрай, називалася «Неймовiрнi факти».

Вона виходила спочатку на чотирьох, потiм – на восьми, а з осенi цього року – вже на шiстнадцяти сторiнках. В її назвi слово «неймовiрнi» писали курсивом i навскоси, аби в очi кидалося слово «ФАКТИ», яке було видiлено великими лiтерами. Дуже схожими на таке саме слово, винесене в назву iншої, дуже популярної в усiх регiонах України газети «Факти i коментарi». Часом iз дозволу її редакцiї житомирськi «Неймовiрнi факти» передруковували якийсь матерiал. Про тракториста, який, проштрикнутий арматурним прутом через мошонку, не просто вижив, а ще й зробив своїй коханцi близнюкiв. Про сiльського напiвграмотного дiда, котрий пiсля удару кульовою блискавкою заговорив англiйською мовою. Про жiнку, яка завагiтнiла вiд померлого чоловiка.

Та все ж таки «Неймовiрнi факти» бiльшу ставку робили не на передруки, а на факти, накопанi власними силами. Хоча «накопанi» – надто сильно сказано. Бiльша частина статей, включно з гороскопами та рiзними альтернативними прогнозами, була плодом багатої уяви та хворобливої фантазiї працiвникiв редакцiї. Iнших сюди не брали. Чим неймовiрнiшу автор придумає iсторiю, чим менш правдоподiбною вона буде, тим бiльше людей в неї повiрить. Ось i вся редакцiйна полiтика.

Правда, щось реальне там мусило бути, аби врiвноважувати вигадку i тим самим пiднiмати довiру i до неї. Iнакше «Неймовiрнi факти» давно набридли б iнвесторам, для яких вiд самого початку заснування ця газета була бiльше забавкою та забаганкою, нiж вагомим засобом впливу на певну категорiю громадян, яким вона стала вже через рiк свого iснування. Гороскопи, пророцтва, прогнози, дива, iнопланетяни, чудотворнi iкони, пришестя Бога чи Диявола, поради астролога – все це йшло на «ура» i робило «Неймовiрнi факти» якщо не повнiстю прибутковим, то як мiнiмум – не збитковим виданням. Власники, якi тримали досить вiдомi в Житомирi та областi рекламне агентство, агентство з нерухомостi та видавничо-полiграфiчну фiрму, самi не чекали такого ефекту. I погоджувалися: матерiали, героями яких виступали реальнi люди, тi, котрi живуть поруч iз читачем, додавали газетi популярностi. Через них газета, а значить i власники, здобули досить високий кредит довiри.

Мiж iншим, Вiктор Шамрай, як i решта працiвникiв редакцiї, мав змогу не раз i не два отримати пiдтвердження того, що «Неймовiрнi факти» таки мають певний вплив на громадську думку. В кожному разi на думку Житомира та Житомирщини – то вже напевне. Наприклад, пiд час якихось чергових виборiв мiсцевої влади один iз кандидатiв, найiмовiрнiше, заплатив власникам газети, аби на її сторiнках з’явилася якась чортiвня про його головного конкурента. Замовлення виконали чiтко: знайшли в якомусь селi справжню бабцю-цiлительку, вона подивилася на фотографiї мiсцевих полiтикiв i пояснила – над одним iз них надто багато чорного туману. Звiсно, «людиною в чорному туманi» виявився той самий, небажаний конкурент. Читачами «Неймовiрних фактiв» були переважно люди старшого, передпенсiйного та пенсiйного вiку. Вони, на вiдмiну вiд молодi, на вибори ходили акуратно i старанно. Зрозумiло, що сiльськiй провидицi старшi люди повiрили i, вiдповiдно, не вiддали свої голоси за кандидата «в туманi».

Потiм той кандидат звинуватив конкурента у «чорному пiарi» i навiть спробував подати на газету до суду за поширення неправдивих вiдомостей про нього. Та вчасно зупинився, бо, мабуть, йому пояснили: в газетi опублiкована думка напiвграмотної бабцi, яка навiть не має вдома телевiзора, бо це – грiх. Як насправдi вiдбувалася її розмова з автором статтi, не знає нiхто. Допитувати бабцю як свiдка теж не вийде, бо тим самим позивач ще бiльше пошкодить i без того попсований iмiдж. А така газетка як «Неймовiрнi факти» може друкувати що завгодно, яку завгодно хрiновину – такий у неї статус, такий у неї iмiдж, такий у неї формат. Люди або вiрять, що iнопланетяни бувають, або нi. В даному випадку неможливо довести, що двi третини пенсiонерiв Житомирщини проголосували проти одного кандидата на користь iншого лише через те, що на дозвiллi почитують газету, де друкують гороскопи, статтi про викрадення людей марсiанами i багатоголових вовкiв у зонi вiдчуження.

Ту публiкацiю готував Вiктор Шамрай.

Вiн справдi з’їздив до бабцi кудись у Радомишльський район, повiз їй вiд редакцiї гуманiтарну допомогу – гречку, олiю, цукор i банку «згущонки», дiйсно показував їй пiд час розмови фотографiї полiтичних опонентiв на агiтацiйних листiвках, i в обох бабця побачила щось схоже на диявольську печатку. Сфотографувавши її за розгляданням фотографiй, Шамрай склепав потрiбний текст i згодом отримав за це додаткових двiстi баксiв у бiлому довгастому конвертi.

Шамрай спецiалiзувався саме на роботi з реальними людьми.

Не можна сказати, що вiд самого початку йому це аж надто подобалося. Проте в «Неймовiрних фактах» Вiктор свого часу опинився через обставини, про якi чим далi, тим менше хотiлося згадувати. Тут вiн не надто напружувався, мав стабiльний заробiток, знав, чого вiд нього чекають, i цiлком задовольняв вимоги власникiв, а значить – i свого безпосереднього керiвництва.

Пропрацювавши в «Неймовiрних фактах» дещо бiльше двох рокiв, Вiктор Шамрай мав тепер вiльний та комфортний графiк роботи, малесенький – в закутку бiля сортиру – зате окремий кабiнет, а також своєрiдний статус недоторканостi. Шамрай знав, чого вiд нього хочуть i чекають.

Тi, хто платив йому грошi, так само знали – Вiктор не пiдведе. Обидвi сторони вiдчували: ще трохи – i Шамрай перестане особисто шукати божевiльних, якi погодяться розказати про свою зустрiч iз НЛО, та писати оповiдки вiдповiдного змiсту. Для цього в нього з’являться пiдлеглi, двоє чи троє, швидше за все – молодi дiвчатка без особливих амбiцiй, але з бажанням прославитись.

А одна з найбiльш тиражних газет Житомирської областi, якiй багато хто довiряє i з популярнiстю якої змушенi рахуватися навiть київськi полiтики, котрi прагнуть впливати на Житомирщину, таку можливiсть дає.

4

Фото Галини Горбанської, жiнки, яка через радiоточку у власнiй квартирi почала контактувати з Космосом i отримувати вiд покiйного чоловiка пророчi для мiста, регiону, України i свiту попередження, пiде на першу сторiнку.

Перед тим, як взятися до написання статтi, Шамрай з цiкавостi зробив декiлька телефонних дзвiнкiв i багато чого дiзнався про свою нову знайому.

Виявляється, родина Горбанських оселилася в Житомирi, на батькiвщинi Галининого чоловiка, влiтку 1991 року, за кiлька тижнiв до серпневого путчу i початку офiцiйного розвалу країни пiд назвою Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк. Коли радянськi вiйськовi частини почали виводити з Нiмецької Демократичної Республiки, чоловiк Галини доклав максимуму зусиль, аби перевестися в рiдне мiсто i там осiсти. Галина, за фахом – акторка, до того часу завiдувала в гарнiзонi офiцерським клубом i керувала там художньою самодiяльнiстю. В Житомирi їй вдалося влаштуватися в обласний драмтеатр, де вона рокiв десять досить успiшно грала на сценi то Проню Прокопiвну, то Кайдашиху, словом, виступала у всiх виставах класичного театрального репертуару.

Армiю почали скорочувати. Чоловiк, ще не так давно блискучий вiйськовий, несподiвано опинився спершу без роботи, потiм – за межею бiдностi. Театр теж не давав можливостi для нормального iснування, в країнi почалися тяжкi часи. Спробувавши торгувати на базарi жiночими колготками, чоловiчими трусами та дитячими iграшками, вiдставний пiдполковник Горбанський швидко спився i згорiв, одного разу спаливши собi шлунок якоюсь самопальною п’ятдесятиградусною гидотою. Залишившись з донькою, Галина впала в депресiю. Наслiдок – горiлка, психiчний розлад, звiльнення з театру, примусове лiкування, якого домоглася її, на той час повнолiтня донька. Зiпхнувши маму на руки лiкарiв, вона швиденько продала їхню трикiмнатну квартиру, купила однокiмнатну, прописала туди матiр, аби тiй було куди вертатися з лiкарнi, а решту грошей витратила з користю для себе: перебралася в Київ, орендувала там квартиру, знайшла в столицi пiдходящого iноземця i дуже скоро виїхала з ним до Нiмеччини.

Тепер вона – громадянка Нiмеччини. Матiр не забуває, акуратно присилає грошi. Аж двадцять євро щомiсяця, або – лише двадцять євро, кому як подобається. Зате – без затримок. Якщо додати їх до пенсiї по iнвалiдностi, вийде трiшки бiльше визначеного державою прожиткового мiнiмуму в Українi. Галинi Горбанськiй, очевидно, цього вистачало.

Шамрая зовсiм не мучила совiсть. Ця жiнка – не просто читачка, а й передплатниця «Неймовiрних фактiв». Вона сама подзвонила в редакцiю, вiдгукнувшись на оголошення, яке в кожному номерi закликало людей, котрi зiткнулися з незвичайними паранормальними явищами, писати, дзвонити i заходити. Тож коли Галина Григорiвна Горбанська захотiла розказати про свої контакти з паралельним свiтом через радiоточку – нехай, це її право.

Нiде не сказано, що в газетах можна писати лише про тих, у кого нема довiдки вiд психiатра.

Тепер через редакцiю читачi почнуть шукати Галину Горбанську, нову ясновидицю, котра може дати поради стосовно майбутнього. Будь ласка, адрес i телефонiв тут однаково нiколи нiкому не дають. Подзвонять i перестануть, чекатимуть iнших публiкацiй про Галину Горбанську. Плюс-мiнус раз на квартал редакцiя поверталася до своїх давнiх персонажiв, аби освiжити пам’ять постiйних читачiв.

До того ж Галина Горбанська, як i бiльшiсть подiбних персонажiв, зручна i для Шамрая, i для його начальства тим, що в неї немає на Житомирщинi близьких родичiв. Нiхто не почне позиватися до суду через нанесення комусь чергової моральної шкоди. Такi публiкацiї для «Неймовiрних фактiв» завжди були бажаними i безпечними.

Поки Вiктор Шамрай писав текст i перекидав його та фотографiї на верстку, мiсто поволi поглинули вологi сутiнки. В сутiнках стояв листопад.

Завтрашнiй день не обiцяв нiчого принципово нового.

Навiть коли назавтра в редакцiйному коридорi бiля охорони на Вiктора чекала молода жiнка, вiн спочатку не зрозумiв, що саме з її появи все для нього тiльки починається.

5

– Ви – Вiктор? Добрий ранок, менi сказали до вас…

На вигляд вiдвiдувачцi було рокiв двадцять п’ять, якщо не менше. Нiчого патологiчного в її зовнiшностi та поглядi Шамрай не побачив. Як правило, до нього приходили контактери з паралельними свiтами, тобто народ старшого вiку та специфiчної зовнiшностi. Ця дiвчина виявилася досить пристойно, навiть стильно вдягненою, але трималася не дуже впевнено. Вона не була яскравою красунею, проте мала дуже привабливу зовнiшнiсть. Помiтно, що вона ретельно доглядала за собою.

Натомiсть типовi мiськi божевiльнi, з якими зазвичай Шамрай мав справу, завжди були впевненi в собi, своїх словах, вчинках та власнiй правотi. I всi як один неохайно i старомодно вдягалися, смердiли потом, у них пахло з рота, з волосся рiздв’яним снiгом опадала на плечi лупа. Чоловiки були або неголеними, або навпаки – виголенi до синього, аж до порiзiв на щоках. Жiнки не знали про iснування перукарiв. Та головне – всi вони вирiзнялися балакучiстю, заговорюючи навiть охорону, звиклу до подiбної публiки.

Ця ж мовчала, трималася скромно, наче миша в котячому заповiднику.

– Вiктор, – кивнув вiн. – Хто вам сказав i з якого ви приводу?

– Сказали по телефону. Сьогоднi вранцi дзвонила, виклала суть справи…

Дiвчина й далi виглядала знiяковiлою. Шамраю здалося навiть, що вона насилу стримується, аби не повернутися i не втекти геть.

– Добре, давайте до мене пройдемо, – кивнув Вiктор, пропускаючи гостю вперед.

Вiдчинивши перед нею дверi свого кабiнетика, журналiст жестом запросив її проходити, причинив дверi, кивнув на стiлець, сам примостився за столом.

Курити вiн кидав перiодично, i зараз тривав перiод кидання: без цигарок Вiктор тримався вже четвертий мiсяць. Проте попiльничка з логотипом фiрми, якiй належала газета, стояла на столi постiйно. Шамрай пiдсунув її до дiвчини. Та сприйняла це як належне, витягла з сумочки пачку довгих бiлих дамських цигарок, дорогу запальничку, затяглася. Перехопивши погляд Вiктора, покрутила запальничку в пальцях.

– Подарунок.

– Ага, – Шамрай не знав, як ще вiдповiсти.

Гостя кинула запальничку в надра сумочки, струсила попiл, очiкувально глянула на Вiктора. Той, у свою чергу, подивився не неї.

– Ну, так що?

– А що? – дiвчина клiпнула ледь розкосими очима, якi пiдтверджували наявнiсть в її генах малесенької частки схiдної кровi.

– Яка у вас справа, з чим прийшли? – заохочував Шамрай. – Мiж iншим, як вас звати?

– Тамара. Тома. Прiзвище – Томiлiна, – довгий нафарбований нiготь збив попiл у попiльничку.

– Прекрасно. Тома Томiлiна. Чим я можу вам допомогти? Ну, раз уже вас на мене перенаправили…

Тамара Томiлiна витримала невеличку паузу.

– З чого почати… Навiть не знаю…

– Завжди треба починати з початку, – порадив Шамрай.

– Та у тому-то й рiч, що я не знаю, де в цiєї iсторiї початок, i головне – чим вона закiнчиться. Ви ж займаєтеся рiзними незвичайними явищами, правильно?

– Неправильно. Ми про них пишемо. Займаються ними або, коли говорити бiльш точно, вивчають їх спецiальнi люди в спецiальних установах. Звiсно, ми працюємо з такими фахiвцями в постiйному контактi, тому…

– Оцi вашi фахiвцi пошлють мене в дурдом! – вiдрубала Тамара i зробила велику затяжку. – Знаєте, є така спецiальна лiкарня в Зарiчанах[1]1
  Зарічани – передмістя Житомира, де розташована обласна психіатрична лікарня № 1.


[Закрыть]? А я не божевiльна, в мене отут, – вона постукала себе пальцем по лобi, – усе в нормi. Просто є факти, якi я не можу перевiрити сама. А ви у вашiй газетi тiльки тим i займаєтесь, що перевiряєте такi iсторiї.

– «Такi» – це якi, Томо? – Шамрай вiдчув: тут теж треба набратися терпцю. – Ви ближче до дiла якось, а то все колами ходите…

– Ось я i не знаю, як так почати, аби ви не здали мене в дурдом.

– Ми нiкого в дурдом не здаємо, – спробував заспокоїти дiвчину Вiктор. – Кажiть уже, а я сам вирiшу, що робити i як реагувати. Повiрте, менi тут таке доводиться вислуховувати – мамо, не горюй!

– О’кей, – нарештi наважилась Тамара Томiлiна. – Вас цiкавлять аномальнi зони?

– Це наш профiль, – погодився Шамрай. – Якщо ви знаєте якусь, про яку ми ще не писали, – викладайте смiливо. Буду тiльки вдячний.

– Є одна така зона. Понад сто кiлометрiв звiдси, мiж Народницьким i Овруцьким районами. Там є село Пiдлiсне. Вiрнiше, було: всiх майже повнiстю вiдселено пiсля Чорнобиля. Село маленьке i майже вимерле. Там багато таких, цi територiї потрапили в зону вiдчуження…

– Стоп-стоп! – Шамрай жестом зупинив дiвчину. – Вибачте, звичайно, за дурнувате питання, але скiльки вам рокiв i звiдки ви так добре все це знаєте? Менi, наприклад, тридцятка влiтку була. Коли Чорнобиль рвонув, я тiльки перший клас закiнчував, але всю ту чорнобильську панiку пам’ятаю. Мене потiм кiлька разiв оздоровлювали разом з iншими дiтьми, якi вважалися «чорнобильськими». Ось тiльки я таких подробиць не можу вам розказати, треба спецiально дiзнаватися…

– А ви не перебивайте! – Тамара нервовим жестом роздушила бичок об дно попiльнички i тепер не знала, куди подiти руки, тож витягла з пачки другу цигарку, знову закурила. – Не перебивайте, менi i так непросто слова добирати. Бо в цьому вся сiль, – вона знову витримала якусь театральну паузу. – Справа в тому… Справа в тому, що я мусила народитися в тому самому Пiдлiсному навеснi вiсiмдесят шостого, коли Чорнобиль гахнув.

Шамрай вiдкинувся на спинку стiльця, спробував переварити першу порцiю iнформацiї.

– Так, – нарештi промовив вiн. – Що значить – мусили народитися? I чому саме там? Коли ж ви народилися, врештi-решт?

– Можу паспорт показати. До речi, з собою взяла.

На пiдтвердження своїх слiв Тома Томiлiна, примостивши цигарку на краєчок попiльнички, понишпорила в сумочцi i витягла з її надр паспорт, розгорнувши його на потрiбнiй сторiнцi.

– Мiсце народження – Хмельницька область, Старокостянтинiвський район, село… Ага, – Шамрай знову не знав, як на все реагувати. – I що з того?

– Дату народження бачите?

– Четверте травня одна тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року. Вам зараз уже двадцять два, – для чогось ляпнув Вiктор. – Поки нiчого не доходить. Може, я щось пропустив, чого не повинен був?

– Чорнобиль рвонув двадцять шостого квiтня, – Тамара тепер говорила з ним, як iз дитиною, котрiй пояснюють, чому не можна совати пальцi в розетку. – Я народилася через вiсiм днiв. Хоча мусила не так скоро, за всiма розрахунками пологи в мами мали початися на кiлька тижнiв пiзнiше. Наша родина жила в тому самому Пiдлiсному, невеличкому селi. Коли все трапилося, батько заплатив сусiдовi якiсь шаленi на той час грошi, аби вiн вивiз вагiтну маму до батькових родичiв, на Подiлля. Вважалося, що там безпечнiше. Ось чому я народилася не там, де мусила.