Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)
– Гм, – Шамрай потер пiдборiддя. – Це… має якесь значення?
– У свiтлi того, що вiдбувається зi мною останнiм часом, так, має, – Тамара сховала паспорт i знову закурила. – Вже кiлька тижнiв Пiдлiсне кличе мене до себе.
Не звертаючи увагу на реакцiю Вiктора на сказанi нею слова, Тамара продовжила, дивлячись тепер йому просто в очi:
– Там, у Пiдлiсному, зникають люди. Там – аномальна зона, гибле мiсце. Тому, до речi, звiдти i почали вiдселювати людей чи не найпершими. Я мусила народитися там, у мене є зв’язок з цiєю територiєю. Тепер Пiдлiсне кличе. Воно хоче, аби я повернулася. Воно хоче забрати мене, поглинути, розумiєте? Забрати назавжди. Чи хоча б забрати частину моєї пам’ятi. Розумiєте? Чого б то так дивитися? Правда, дурдом за мною плаче?
6
У тому, що його нова знайома була цiлком здоровою людиною, Вiктор Шамрай не сумнiвався.
З його особистого досвiду спiлкування з тими, хто так чи iнакше має якесь вiдношення до паралельного свiту та незвичайних явищ, випливав один беззаперечний факт: справжнiй божевiльний чи людина з бодай невеликими психiчними вiдхиленнями нiколи не сумнiвається у власнiй нормальностi. Ба навiть бiльше, у сприйняттi таких людей увесь свiт довкола давно вже зiстрибнув з розуму i не завалився в тартарари лише завдяки таким як вони.
Тамара Томiлiна поводила себе достатньо адекватно для того, аби в її розповiдь така досвiдчена в подiбних справах людина як Шамрай, повiрила. Звiсно, з певними обмовками, але – повiрила. Розказала ж дiвчина таке.
Народницький та Овруцький райони справдi вважаються в Житомирськiй областi чи не найбiльш постраждалими вiд Чорнобильської аварiї територiями. Частину цих територiй ще двадцять з гаком рокiв тому оголосили зоною вiдчуження, а людей звiдти почали масово переселяти. Проте силомiць нiкого не тягли, через те в окремих селах лишилися поодинокi мешканцi, переважно люди старшого вiку. Поступово вони помирають, але навiть якщо там не залишиться жодної людини, зону вiдчуження i покинутi села з хуторами все одно охоронятимуть спецiальнi мiлiцейськi пiдроздiли.
Все це Вiктор Шамрай i без Тамари знав.
А ось чого не знав, так це того, що протягом останнiх рокiв у районi села Пiдлiсне без слiду зникали люди. Про це нiде не писали, не говорили, тож вiн мусив сам вирiшити: брати на вiру Томинi слова чи нi. Вона стверджує, що їхню родину свого часу таки вiдселили, хоч вони i втекли в сусiдню область. Закiнчивши школу, Тамара подалася вчитись у Київ, та через рiзнi обставини кинула унiверситет культури, повернулась додому, перебралася в Житомир, почала працювати. Де, ким – дiвчина не казала, а Вiктор не просив. Судячи з усього, це не було суттєво.
Важливiше те, що якось на базарi, причому – зовсiм недавно, Тома зустрiла своїх колишнiх односельцiв, теж мешканцiв Пiдлiсного i теж свого часу вiдселених. Вiд них дiзналася: протягом щонайменше останнього року кiлька з їхнiх родичiв чи знайомих з невiдомої причини зривалися з мiсця, їхали в Пiдлiсне i звiдти не поверталися. Щоправда, не всi. Декотрi таки поверталися, але не могли згадати нiчого, що трапилося з кожним з них за кiлька останнiх днiв, тижнiв, мiсяцiв – у кожного своє.
Єдине, що могли пояснити цi люди – вони починали вiдчувати якийсь незрозумiлий потяг до тих мiсць. Мовби магнiтом туди тягло. А один навiть обмовився: «Пiдлiсне кличе своїх до себе!»
Тепер розшукати всiх, хто потрапив до аномальної зони i повернувся звiдти з провалом у пам’ятi, практично неможливо. Тамара називала якiсь iмена та прiзвища, якi нi про що не говорили Шамраю i, звичайно, нiколи нiчого не скажуть. Але, за її словами, повернувшись з тiєї зони, люди виїжджали у невiдомому напрямку. Неважливо куди, аби якнайдалi звiдси. Тамара навiть припустила, що декого можна розшукати в Києвi, на чорних ринках працi.
Та навiть не це турбувало дiвчину.
Останнiм часом їй почали серед ночi вчуватися дивнi звуки. Прокинувшись, вона сiдала на лiжку, дивилася в темне вiкно i вiдчувала те, чого не могла пояснити словами: її, як i решту колишнiх жителiв Пiдлiсного, те погане мiсце кликало до себе.
– Я боюся, – нарештi пiдсумувала свою розповiдь Тамара. – Чого боюся – не розумiю. Але боюся – i все. Думаю, ви згоднi: якби з цим я прийшла кудись, крiм вашої редакцiї, мене тут же вiдправили б до обласної психiатричної лiкарнi номер один.
– Я б не перебiльшував, – вставив Вiктор, хоча подумки погоджувався з нею.
– А я й не перебiльшую, – дiвчина роздушила об дно попiльнички другий бичок. – Кажу як є. Тому й прийшла сюди. Ви не хочете розiбратися, що саме вiдбувається у тiй зонi? Якщо там є якiсь аномалiї, котрi якимось чином здатнi впливати на всiх, хто може мати зв’язок iз Пiдлiсним та околицями, ви спробуєте це пояснити. А я, вiдповiдно, вже не боятимуся дiяти далi.
– Як же ви збираєтеся дiяти далi?
Тамара стенула плечима.
– Не знаю. Я просто пiдкидаю вам iнформацiю для роздумiв. Та прошу, аби ви чи хтось iнший спробував менi пояснити, що коїться. I там, у Пiдлiсному, i зi мною.
7
Нiчого особливого не коїлось.
Крiм того, що буцiмто аномального села Пiдлiсного на картi Житомирської областi не було. Як не вишукував Шамрай цю точку на стику Народницького i Овруцького районiв, нiчого не знайшов. Iнтернет, вiчна «палка-виручалка», теж не пiдказав. Пошукова система видала багато населених пунктiв iз такою ж назвою, один – навiть на Житомирщинi, але зовсiм у протилежному напрямку.
Вiктор не впав у вiдчай. Не було на те причин. По-перше, карти, з якими вiн звiряв iнформацiю, – новi. Якщо маленьке село Пiдлiсне опинилося в зонi вiдчуження i в пожежному порядку було вiдселене,то з сучасних карт воно просто зникло. Навiть якщо, за словами Тамари Томiлiної, там все ще доживають якiсь люди. А по-друге, факт вiдсутностi Пiдлiсного на картi цiлком лягав у формат їхньої газети. Адже навiть, якщо забажати, перевiряти правдивiсть розповiдi про аномальну зону звичайнi громадяни не схочуть: на фiга заморочуватися дурницями?…
В активi Шамрая була дiвчина, яка вiдчуває дивний поклик iз тiєї аномальної зони, конкретнiше – з мiсця, де вона могла б народитися i з яким у такий спосiб пов’язана. На перший погляд – маячня. Коли подивитися вдруге та ще й вслухатися, вийде сюжет для чергової серiї «Секретних матерiалiв» чи «Медiума»[2]2
«Секретні матеріали», «Медіум» – відомі американські серіали, герої яких спеціалізуються на вивченні паранормальних явищ.
[Закрыть]. А значить – цiлком перетравиться постiйними читачами «Неймовiрних фактiв». Тим паче, що Тома Томiлiна готова назвати своє прiзвище i дозволила себе сфотографувати. Редакцiйний фотограф тут же скористався дозволом, i Шамрай вiдпустив дiвчину, пообiцявши перевiрити все на мiсцi. Провести, як модно тепер казати, своєрiдне неофiцiйне розслiдування.
З усього, що наговорила Тамара, вийде трiшки менше сторiнки тексту. Решту Шамрай набере на мiсцi. Тобто, виїхавши в ту саму аномальну зону. Якщо села немає на картi, це не означає, що воно не iснує. I раз у вказаному районi постiйно чергують спецзагони мiлiцiї, розшукати покинуте всiма Пiдлiсне – справа технiки.
Дiйшовши такого висновку, Шамрай несподiвано для самого себе засмутився: надто просто i не дуже цiкаво все виходило. Адже далi вiн планував дiяти за накатаною схемою: подзвонити знайомому геологу, професору Максиму Iвановичу Горбатьку, який кiлька рокiв безкорисно спiвпрацює з «Неймовiрними фактами» лише для того, аби хоч раз на кiлька мiсяцiв виступати на її сторiнках у ролi авторитетного експерта. Вони сядуть на редакцiйну машину, прокатаються в район Пiдлiсного, знайдуть те Богом забуте мiсце. Професор Горбатько проведе бiолокацiю[3]3
Біолокація – спеціальні досліди з метою виявити подразнення, внаслідок яких певне місце випромінює певну негативну енергію. Від самого початку термін застосовувався стосовно тварин. Нині біолокацію активно проводять люди, здебільшого – вчені, але трапляються і самоуки.
[Закрыть], визначить, де можуть бути геопатогеннi зони[4]4
Геопатогенна зона – ділянка на земній поверхні, де спостерігаються негативні впливи тих чи інших факторів на живих істот, в тому числі на людей.
[Закрыть], а за цим дiйством його увiчнить фотограф Жора.
Репортаж з аномальної зони. Коментар професора. Кiлька фотографiй. Початок статтi на першiй шпальтi, продовження на восьмiй чи шостiй сторiнцi газети. Все, справу зроблено, як сказав колись старому алкоголiку Бiллi Бонсу старий слiпий пiрат П’ю[5]5
Шамрай по-своєму використовує епізод з роману Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів», у якому сліпий П’ю, передаючи Біллі Бонсу чорну мітку, примовляє: «Справу зроблено».
[Закрыть].
Раз так, можна йти пити каву.
В фойє будинку, де редакцiя винаймала примiщення, стояв кавовий автомат. Вирушивши з третього поверху на перший, Вiктор по дорозi заглянув до начальства, аби заявити тему про аномальну зону i швиденько узгодити вiдрядження просто на завтра. Потiм «замовив» автоматовi подвiйну мiцну каву, дочекався, поки напiй приготується, i вийшов у листопад, аби попити на свiжому повiтрi.
Оригiнальних думок у головi Шамрая не виникало вже давно. З тих часiв, про якi вiн намагається не згадувати. Iсторiя, епiлогом якої став перехiд Вiктора на роботу в «Неймовiрнi факти» та повна свiдома вiдмова вiд проблем реального свiту, однаково переслiдувала i нагадувала про себе. Особливо ночами, коли вiн мучився безсонням i намагався дивитися рiзну хрiнотєнь по нiчному телевiзору: нiчого бiльше вiн не сприймав. Щоправда, чим далi в минулому та iсторiя лишалася, тим менш гостро Шамрай реагував на те, через що йому довелося пройти внаслiдок власної дуростi та самовпевненостi. Тим не менш Вiктор визначив сам для себе: його рана – з розряду тих, якi або заживають довго, або не гояться взагалi.
Зловивши себе на тому, що минуле знову дає про себе знати, Шамрай одним ковтком допив каву, пульнув пластиковим стаканчиком у смiтник i рiшуче повернувся до себе в кабiнет, аби негайно завантажити голову чимось не надто корисним, проте необхiдним. Наприклад, пiдiбрати хоча б пунктирну iнформацiю про Народницький та Овруцький райони.
Отже, що ми тут маємо… У Народичах та околицях навiть до аварiї мешкало не дуже багато народу. Пiсля квiтня 1986 року i по нинiшнiй день тут лишилося менше десяти тисяч осiб. I це за офiцiйними даними: за двадцять з копiйками рокiв кiлькiсть населення у районi скоротилася бiльш як у два рази. На одному квадратному кiлометрi не завжди живу людину зустрiнеш.
Сусiднiй, Овруцький район з центром у стародавньому, згаданому, здається, ще в «Повiстi минулих лiт» Овручi, хоч i знаходиться географiчно поруч, але, як говориться, поряд iз сусiдом не стоїть. Хоча обидва райони вважаються постраждалими i в обох провели вiдселення, Овруцький район територiально бiльший. До того ж з роботою тут, навiть при тому, що регiон нiбито небагатий, справа значно краща. Хоча звiдти i звiдти народ поволi втiкає. Хiба от з Народницького – активнiше.
Все це цiкавило Шамрая лише з однiєю метою: з’ясувати для себе, до якої саме адмiнiстративної одиницi належить аномальна зона в селi Пiдлiсному i, вiдповiдно, куди звертатися, коли виникне така необхiднiсть, за офiцiйною пiдтримкою. Загалом, контактiв iз державними осередками влади Вiктор намагався уникати. Проте в даному випадку, якщо йдеться не просто про геопатогенну зону в покинутому селi, а й про факти зникнення в нiй людей, контакту з державними установами точно не вдасться оминути. Так чи так дiзнаються i почнуть з’ясовувати стосунки, котрi, як правило, зводяться до однiєї формули: «Навiщо було ото таке писать?» Тому краще передбачити можливi ситуацiї i завдати удару першим.
У практицi Шамрая був випадок: якось черговий божевiльний уфолог-аматор прибiг у редакцiю з доказами про те, що в селi, десь у Коростишевському районi, регулярно приземляється НЛО. Клюнувши на це, Вiктор швиденько змайстрував текст, вказавши назву населеного пункту, згаданого як база iнопланетян на Житомирщинi. Та за кiлька днiв йому почали обривати телефон обуренi представники Радомишльської районної ради. Обидва райони, як i в цьому випадку, були сусiдами. Радомишляни вимагали спростувати брехливу iнформацiю: виявляється, цей населений пункт формально пiдпорядкований їхньому районовi, i нема там нiяких iнопланетян. З телебачення також замучили – покажiть та покажiть. Пiд тиском цих обставин редакцiя дала спростування: база НЛО, мовляв, була в згаданому мiсцi колись, кiлька рокiв тому, i тепер, вiдповiдно до декотрих даних, облюбувала собi iнше мiсце в iншому районi. Словом, десь у такому ключi.
Пiсля того випадку автори мусили дотримуватись граничної обережностi у справах географiї. Особливо ж, коли це стосується не глобусу земної кулi, а територiї рiдного краю: постiйнi спростування почнуть пiдривати довiру до «Неймовiрних фактiв». А значить, власники втратять до проекту iнтерес i з часом його закриють, а своїм стабiльним матерiальним статусом були задоволенi всi працiвники, включаючи прибиральниць. Так i не знайшовши однозначної вiдповiдi на своє питання в iнтернетi, Вiктор вирiшив остаточно перевiрити все на мiсцi. Хотiв навiть попросити Тамару Томiлiну скласти їм завтра компанiю. Навiть набрав залишений нею номер мобiльника. Абонент знаходився поза зоною досяжностi.
Хай собi.
В кожному разi дiвчина попередила: їхати туди боїться. Нiби передбачила його прохання i випередила з вiдповiддю.
Згодом, озираючись назад, Вiктор Шамрай здивується: як це вiн не вiдчув, що ще в той момент, коли дiвчина почала розповiдати про аномальну зону, все погане для нього вже почалося… Пiсля перерви в чотири роки…
8
– Добрий ранок, – вiдкозиряв мiлiцiонер, нахилившись до вiкна з боку водiя. – Старший лейтенант Пузир, окрема рота мiлiцiї. Куди їдемо?
Професор Горбатько, який вiд Житомира мирно спав на задньому сидiннi редакцiйної «Шкоди» поруч iз фотографом Жорою, що слухав собi музику через навушники плеєра, прокинуся, щойно машина зупинилася. Тепер сидiв, клiпав очима i намагався зрозумiти, приїхали вони чи ще нi. А якщо приїхали, то куди саме.
– Здоров, командире. Мерзнемо? – подався в його бiк Шамрай, котрий сидiв поруч водiя Гришi.
Ззовнi сiяв гидотний листопадовий дощик, а це само по собi не подобалося водiєвi: Гриша не любив пересуватися битим шляхом у вологу погоду, бо пiсля цього завжди доводилося мити машину. На чистотi автомобiля Гриша був поведений, хоча проявлялося це досить дивно: вiн любив помити машину один раз, але потiм не драїти її якомога довше. За гумовi килимки в салонi, випадково вимащенi грязюкою, вiн, здавалося, був готовий вiдiрвати винуватцевi ногу разом iз брудним черевиком.
– Куди їдемо? – повторив старший лейтенант Пузир.
– А хрiн його знає, – чесно признався водiй.
– Тобто? – не зрозумiв офiцер.
– Ось так, – перехопив iнiцiативу Шамрай, простягаючи Пузиревi службове посвiдчення.
Офiцер уважно прочитав його, ворушачи губами, для чогось покрутив у руцi. Вiктор не здивувався б, якби Пузир спробував документ на зуб.
– Ясно. Брехуни, – вiн повернув «корочку» Вiктору.
– О! Чого вiдразу «брехуни»? – здивувався той.
– А хiба нє? Таке набрешете про дiтей, якi ще в мамчиному пузi англiйську мову знають – хоч стiй, хоч падай. Теща моя вашу газетку дуже тойво… Любить, коротше.
Шамрай вийшов з машини, розiм’яв затерпле вiд майже годинного сидiння тiло. Старший лейтенант не зрушив iз мiсця, без жодної цiкавостi, хоча й без ворожостi, стежачи за охочими перетнути кордон зони вiдчуження. Вiктор не гордував – сам неквапом пiдiйшов до Пузиря, простягнув руку. Той потиснув його правицю коротко i мiцно.
– Ну, ми хочемо для вашої тещi, командире, попрацювати трiшки. Шукаємо ось Пiдлiсне, знаєте таке?
Мiлiцiонер глянув кудись убiк, якийсь час дивився на дерева, на яких уже де-не-де лишилося навiть не жовте, а темно-сiре листя, знову пожував губами. Передбачаючи подiбну реакцiю, Вiктор витягнув з кишенi складену вчетверо карту. Зi свого боку на повiтря вийшов i Гриша, теж маючи намiр взяти у розмовi участь. Старший лейтенант, зафiксувавши, що водiй пiдходить до нього зi спини, зробив крок назад, ставши до обох чоловiкiв обличчям. Його маневр не проскочив повз Шамраєву увагу.
– Як служба?
– Служба як служба, – вiдповiв Пузир, тепер переводячи погляд з Вiктора на водiя. – А вам, мужики, чого там треба?
– Значить, знаєте, де це? – вчепився за його слова Шамрай.
– Приблизно, – кивнув мiлiцiонер. – Тiльки вiд того Пiдлiсного навiть таблички не лишилося. I заховай свою карту, все одно не знайдеш.
– Так я про це i кажу, – Шамрай засунув карту назад до кишенi. – Хто ще допоможе, як не доблеснi органи…
– Слухай, не грузи мене, вуха пухнуть, – скривився Пузир. – Краще поясни, кого вам там треба. Люди в Пiдлiсному давно вже не живуть. Рокiв сiм як остання бабуля конi двинула. А вашi друзi, мiж iншим, з однiєї дуже мудрої газетки, написали: в зонi вiдчуження знаходять трупи старих людей! Начальство нам за це пiстонiв вставило по самi помiдори, будь здоров. Стiльки часу пройшло – дотепер сраки в людей болять.
Шофер Гриша реготнув.
– Смiшно? – пiдозрiло запитав Пузир.
– Не смiшно, – швидко заспокоїв мiлiцiонера Шамрай. – Ми не шукаємо трупiв, командире. Хочемо просто проїхатися туди, пару фоток зробити для газети, глянути, що там i як. Треба спецiальний дозвiл?
Пузир знову пожував губами.
– Та не треба нiякого дозволу, хлопцi. Просто нема чого там дивитися. Хати, якi самi скоро заваляться, проїхати нема як, мертво i стрьомно, коли зовсiм уже чесно говорити. Там навiть браконьєри не лазять.
– А що, багатьох ловите? – знову встряв Гриша.
– Буває. Там же звiрини навалом, ну от дядьки з рушницями i шастають. Хоча це заборонено. Не сам вiдстрiл, а взагалi – полювання в мiсцях, звiдки людей вiдселили.
– А мародери? – розвинув тему Шамрай.
– В Пiдлiсному давно уже все, що могли, вкрали. А по iнших селах такої публiки вистачає. Люди останнiми роками, особливо з цiєї весни, наче подурiли: кидають хати, беруть, що можуть iз собою понести чи що в багажник «Жигуля» зайде, i – вперед, щастя шукати. Будинки, бач, продати не можуть, зона гарантованого добровiльного вiдселення чи щось таке. Тут недалеко, кiлометрiв десять, – мiлiцiонер кивнув кудись за лiс, – Микита жив, колись трактористом був. Рокiв йому з п’ятдесят чи що. Алкоголiк – якого лисого тут ще робить? Так вiн за хату двiстi баксiв хотiв, може таке бути?
Шамрай i шофер синхронно похитали головами.
– Бач, а так i було. Один наш сержант, з iншої, правда, змiни, не стерпiв – принiс двi сотнi, тицьнув Микитi. Ще й нотарiуса десь знайшов, у один прийом купiвлю-продаж оформили. Тiльки потiм сержант очухався i тепер у глибокому шоцi: не знає, задля якої мороки ту хату купив.
– А Микита що? – поцiкавився шофер.
– Що Микита? Двiстi баксiв пропив, перебрався в якусь iз вiдселених хат i там бомжував. Дiло влiтку було, потiм – осiнь, ближче до зими. Почали нашi його ганяти, аби вогонь не палив. Вiн же грiвся так: одну хату на дрова поволi розбирає, в iншiй кострище розводить. Словом, догрався Микита: якраз на минуле Рiздво невiдомо де самогон знайшов, надерся, вогонь забув загасити. Разом iз хатою згорiв. Отакi тут iсторiї бувають, – зiтхнув Пузир. – Але оте ваше Пiдлiсне вже навiть бомжiв не цiкавить.
– Так ми доїдемо туди чи як? – запитав Шамрай.
Пузир знову зiтхнув i пожував губами.
– Тримайте ось так, – вiн показав прямо перед собою. Потiм подумав – i витяг з планшета свою карту, крупномасштабну, топографiчну. Пiдiйшов до капота «Шкоди», розклав карту на ньому. Шамрай i Гриша нахилилися над нею з обох бокiв. Гачкуватий палець старшого лейтенанта ткнув у якусь точку. – Ми тута, – пояснив Пузир. – Осьо Народичi, туди – на Овруч. Значить, вам треба сюди, – палець поїхав по картi. – Кiлометрiв двадцять по дорозi, потiм поворот праворуч, на ґрунтову дорогу. Вона нiчо, нормальна, зараз ще не розкисла.
– Я проїду? – з острахом запитав Гриша.
– Та проїдеш, проїдеш. Коротше, далi вам сюди, – палець дороговказом ковзав на паперi, – ще один поворот, на Борове. Ви не завертаєте, їдете далi, i буде такий з’їзд у лiвий бiк. Дорога зовсiм вузенька, зате виведе точно до Пiдлiсного.
– Скiльки звiдси?
– Та кiлометрiв… я знаю… Дивлячись, як їхати… Може, сорок, може пiвста буде, десь так.
Пузир згорнув карту, заховав у планшет.
– Може скажете хоч, що там забули?
– Нехай теща газету читає, – пiдморгнув йому Шамрай. – Скажiть краще, ми першi Пiдлiсне шукаємо чи ще хтось питав?
Пузир повiв плечима, вiдповiдь прозвучала загадково:
– Кому треба – той сам знає дорогу.
– I кому ж треба?
– Їдьте вже! – махнув рукою мiлiцiонер i повернувся, аби йти на свiй пост.
– Чекайте, ще момент! – Вiктор подався за ним.
Старший лейтенант повернувся, всiм своїм виглядом показуючи, як ото його втомили рiзнi роззяви.
– Ну?
– А ще таке, може, скажете: ви ж давно на цiй дiлянцi працюєте?
– Давно, – цiєю короткою вiдповiддю мiлiцiонер обмежився.
– А чули – люди там не зникали? Ну, нiхто в розшук не подавав?
– Що значить – люди зникали? – тепер Пузир знову дивився на Шамрая пiдозрiлим поглядом. – Куди зникали?
– Нiкуди. Просто так – поїхав у той бiк i назад не повернувся.
– Люди кругом зникають, – фiлософськи промовив Пузир. – Якщо цiкаво – щодня хтось когось розшукує. I нiхто нiкого не знаходить. Ви шукаєте когось – так i скажiть. А то придумують…
– Нiкого ми не шукаємо! – поспiшно вигукнув Шамрай. – У нас всi на мiсцi, слава Богу! Це я так, до розмови…
– Ось i не треба дурних розмов! – вiдрубав мiлiцiонер. – Їдьте вже у своїх справах. Вигадуйте якусь чергову брехню.
За спиною Шамрая загудiло: це водiй Гриша квапив, аби швидше їхати.
9
Вони заблукали.
Ненадовго… I не те щоб зовсiм заплуталися, просто збились з дороги. Чи водiй проґавив потрiбний поворот, чи повернув не туди, чи пояснення Пузиря вони зрозумiли неправильно: так чи iнак трiшки покаталися по розбитих мокрих путiвцях. Гриша таки встиг вимастити машину i тепер сипав прокльонами на всiх довкола. Шамрая переймало iнше: тепер вiн точно не готовий сказати, де ж вони знаходяться, в Народницькому районi чи в Овруцькому.
Зрештою, вiн перестав ламати собi голову i вирiшив списати все на власний топографiчний кретинiзм. А заодно – на аномальнi властивостi мiсцевостi: погана територiя, мовляв, збиває пошуковцiв з пантелику.
Нарештi попереду забовванiла сiра скособочена хата, i Гриша вигукнув:
– Ну, ось воно! Тiльки навiть якщо ми зараз не туди заїхали, Вiтю, пiшли вони всi на фiг! I ти разом iз ними!
– Ти це до чого?
– А до того, блiн! Все одно тут нiде не написано, Пiдлiсне це чи не Пiдлiсне. I перевiряти нiякий дебiл не буде. Село явно кiнчене, тут люди рокiв з десять точно не живуть. Тут працюйте.
Нiби на пiдтвердження його слiв машина враз зупинилася.
Мотор працював у холосту. Авто не рухалося з мiсця, нiби його хтось невидимий приклеїв до мокрого ґрунту. Заглушивши мотор, Гриша з матюками вибрався на свiже вологе повiтря, нахилився ближче до колiс i знову вилаявся.
Шамрай, а за ним фотограф Жора теж вийшли з машини, пiдiйшли поглянути, що вiдбувається. Нiчого особливого i надприродного: два переднiх колеса засiли в невеличкiй, проте досить чiпкiй канавцi, повнiй брудної води з грязюкою. Їхали вони не швидко, з розгону вскочити в цю не смертельну, та все ж малоприємну пастку не могли. Але якби Гриша, навпаки, гнав авто, таку перешкоду вони цiлком могли б перескочити з розмаху.
Водiй розпачливо буцнув ногою об колесо.
– Штовхати доведеться, трактора тут нема, – вiн сплюнув пiд ноги.
– Штовхнемо, чого ти, – заспокоїв його Шамрай. – Ночувати тут не будемо. Година, максимум – пiвтори, i на Житомир. Ти хоч виберешся звiдси?
Водiй не вiдповiв, зробив крок назад, критично оглянув машину.
– То виїдемо звiдси колись чи як, капiтане? – знову запитав Вiктор.
– Ага, з такими дорогами поїдеш кудись. У сраку по раки, – буркнув, нi до кого не звертаючись Гриша, тодi полiз пiд сидiння, витягнув велику чисту шмату, вiдiрвав клапоть i почав люто й затято полiрувати капот, вiдчищаючи бруднi бризки.
Тим часом фотограф, ступаючи обережно i намагаючись не загрузнути в багнюцi по кiсточки, пройшовся трохи вперед. Зупинився, озирнувся.
– Шамрай!
– Ну?
– Не таке вже тут глухе мiсце. На картi нема, але люди бувають. Глянь сюди.
Шамрай, який ступав не так обережно, бо завбачливо вдягнув для вилазки камуфляжнi солдатськi штани i армiйськi черевики-берци, пiдiйшов до Жори i переконався: тут справдi були люди. Вони приїжджали в Пiдлiсне на машинi, прохiднiсть якої була помiтно вищою, нiж у редакцiйного легковика.
– Джип, – упевнено визначив вiн. – Причому каталися тут на ньому не так уже й давно.
– Ану, слiдопити, – до них приєднався Гриша, зиркнувши на слiди протекторiв. – Правильно, тут тiльки на джипах треба їздити. Всюдихiд справжнiй, бач, як земля просiла. Але їздив вiн по цих мiсцях давненько. Тиждень, якщо не два.
– З цього ми робимо висновок: той, кому треба, у вiдселену зону навiдується. Ось тiльки кому i що тут треба – це вже питання iнше. I не до мене, – пiдбив Шамрай першi пiдсумки, повернувся, гукнув професора Горбатька: – Iвановичу, вилазьте! Далi – нiжками! Наука вимагає жертв!
Професор Горбатько, прихопивши сумку й крекчучи, вилiз зi свого насидженого мiсця, морозно повiв плечима, скоцюбився, засунув руки в кишенi куртки.
– Якась тут погода, товаришi… – вiн роззирнувся довкола. – Якась по особливому вогка, чи що… В мене стосовно цього мiсця вже поганi передчуття.
– Зараз ми все перевiримо, Iвановичу. Вперед, вперед! – поквапив Вiктор i рушив першим.
Професор Горбатько був людиною з багатим досвiдом експедицiй – теж вдягнув вiдповiдне взуття, яке сам же iменував позашляховим. На тлi професора i Шамрая фотограф Жора у своїх кросiвках та куцiй шкiрянцi виглядав зеленим салагою. Гриша лишився бiля машини, заявивши, що з нього однiєї аномальної пригоди на сьогоднi досить. Зрозумiвши, що витирати машину зараз – марна справа, вiн забрався в салон, зачинився зсередини i спробував увiмкнути радiо. А пiсля третьої спроби швиденько вилiз з автомобiля i зайцем затрусив за своїми пасажирами.
– Е, народ! Вiтька, блiн! Почекайте!
Трiйця, яка вже порiвнялася з першою хатою, зупинилась. Чоловiки озирнулися. Гриша, дострибавши до них, вигукнув, наче розкриваючи страшну таємницю:
– Тут радiо не бере! Мовчить, зараза!
Шамрай витяг з кишенi мобiльник, глянув на трубку, натиснув кiлька кнопок, клацнув язиком:
– I телефон не працює. I тачка твоя засiла.
Iншi, включно з водiєм, теж перевiрили свої мобiльнi телефони. Жодна трубка не працювала, на кожному дисплеї висвiтлювалося «Немає покриття».
– Треба валити звiдси, – вкотре буркнув водiй. – Або давайте машину випхнемо, бо зараз вона як сяде…
– Чого ти панiкуєш! – його безкiнечне скиглення вкотре починало дратувати Вiктора. – Нас тут четверо дорослих мужикiв. Випхаємо, це в наших спiльних iнтересах. Пiшли краще з нами, бо коли залишишся у салонi – бабай вкраде. Люди ж тут наче зникають…
– «Баба-ай», – передражнив його Гриша. – Дуже смiшно.
Але все ж таки пiшов за iншими.
Четверо чоловiкiв увiйшли в аномальну зону.
10
Поки нiчого аж такого аномального довкола не було.
Дощ тим часом повiльно припинився, навiть сонечко визирнуло. Не яскраве, яким воно буває в хорошу погоду. Холодне, байдуже до всього, листопадове. I його свiтло лише пiдсилило загальну похмуру картину, яка вiдкрилася людським очам.
Село Пiдлiсне – а це, швидше за все, було таки воно, розмiстилося в невеличкiй низинi i нагадувало такий собi досить широкий острiвець мiж лiсами. Можливо, у кращi часи тут iснувало iнше транспортне сполучення. Навiть точно було: населений пункт виглядав не таким великим, аби мати власну школу, i не занадто малим, щоб тут не могли мешкати люди з дiтьми дошкiльного та шкiльного вiку. Принаймнi, в Радянському Союзi, коли селяни ще не мали можливостi вiльно пересуватися, якийсь зв’язок зi свiтом напевне передбачався. Та й Тома Томiлiна говорила, що мусила народитися в цьому Пiдлiсному.
Отже, як прикинув Шамрай, теоретично ситуацiя могла виглядати так: це село було територiально пiдпорядковане селищнiй радi iншого села, сусiднього. Вiн полiз за картою, розгорнув її, пошукав очима. Правильно, ось воно, село Балашевичi. У своїх недавнiх блуканнях вони його проминали, там навiть перекособочений iржавий покажчик iз написом лишився. Балашевичi теж вiдселенi, але вiд них до цього мiсця приблизно кiлометрiв десять. Кружляли вони, звiсно, довше, але ж за два десятки рокiв дороги, якi не використовувалися за призначенням, просто зникли. Балашевичi теж стояли практично мiж областями. Люди не виннi, що вони колись оселилися в Пiдлiсному, яке формально слiд приписати до якоїсь територiї. Якою була тутешня поштова адреса, через двадцять рокiв уже не встановиш.
Замислено почухавши перенiсся, Шамрай запхав карту в кишеню. На неї надiї тут мало.
Схоже, Пiдлiсне складалося з однiєї, досить довгої, кiлометрiв зо три, вулицi. По рiзнi боки вiд неї стояли колись ошатнi i живi, тепер – напiврозваленi, покинутi, мертвi хати. На даху однiєї Вiктор помiтив нахилену пiд кутом тридцять градусiв стару примiтивну телевiзiйну антену. Побачив її не лише вiн один.
– Тут телевiзор дивилися, – промовив за спиною фотограф Жора. – Значить, цивiлiзацiя таки була. Ось тiльки чому антена на однiй хатi?
– З тiєї самої причини, через яку тут немає жодного скла у вiкнi. I таблички з назвою, – вiдгукнувся Гриша. – По хатах ти теж нiчого путнього не знайдеш. Були часи, коли збирачi металолому по таких ось мiсцях усе на фiг пiдчищали. Антени металевi. Та й дроти електричнi тут зi стовпiв змотали, глянь.
Справдi: стовпи електромереж стирчали вздовж дороги голими тичками.
Вiктор спробував уявити собi, як тут колись жили люди. Як ходили цiєю дорогою, як гуляли весiлля, на вихiдних катаючи сватiв у тачцi ось по цiй самiй дорозi. Як нею ж несли покiйникiв у останню путь. Вiдразу стрельнуло: десь мусить бути i кладовище. Покинутий цвинтар в покинутому глухому селi – улюблене мiсце авторiв страшних iсторiй.
Шкiрою пробiг морозець.
Аби не стояти i не накручувати себе, Шамрай неквапом рушив далi. Професор Горбатько посунув за ним, втягнувши голову в плечi. Жора вже налаштував фотоапарат i тепер клацав, вишукуючи найбiльш похмурi кадри. Вiн уже знав, чим саме треба iлюструвати подiбнi статтi. Гриша просто крутив головою.
– Мужики, тут, здається, i ворони не лiтають, – подiлився вiн ще одним спостереженням.
– Зате машини їздять, – зауважив Горбатько. – Принаймнi, тут були люди. Не знаю, наскiльки давно, але на дорозi слiди вiд колiс. А в цi мiсця випадково не заїдеш, я правильно розумiю?
– Точно, – озвався Гриша. – Я б сюди вдруге не поперся.
– Справдi. Мiсце не дуже приємне, – погодився професор. – I аура тут погана, я вже вiдчуваю. Пояснити не можу, просто вiдчуваю.
Говорячи так, чоловiки пройшли по центральнiй вулицi покинутого села i вийшли до мiсця, яке колись, очевидно, вважалося тутешнiм центром. Воно нагадувало невеличкий майдан у формi неправильного овалу, який перетинала головна i єдина вулиця. Глянувши лiворуч, Гриша не стримався – реготнув. Всi подивилися туди. Водiй смiявся з невеличкого порожнього постаменту, за яким бовванiло одноповерхове примiщення, схоже на контору чи сiльраду.
– Тут Ленiн був, зуб даю! – тiшився Гриша. – А потiм йому ноги приробили. Мабуть, iз мiдi зроблений, ось його i скомунiздили.
