Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)
Схилившись над Головним, капiтан переконався – поранений, бiк залитий кров’ю. Жити буде, не смертельно. Легко висмикнувши з його руки автомат, Бражник жбурнув зброю вбiк i широкими стрибками побiг за останнiм супротивником.
Той саме вибiг на дорогу. Незграбний рух – послизнувся, впав, перекинувся на спину i просто так, лежачи, перехопив автомат, закричав, а тодi, немов пiдбадьорюючи себе, натиснув на спуск. «Калашников» затремтiв у його руках, вiялом розкидаючи довкола свинець. Така слiпа стрiлянина була найбiльш небезпечною: саме вiд таких куль, слiпих та дурних, у афганських кишлаках солдати та сержанти Радянської Армiї, не лише салабони, а й досвiдченi воїни, в один момент могли перетворитися з людей, у яких на гражданцi лишилися батьки та коханi дiвчата, на безiменних «двохсотих» та «трьохсотих», поранених та мертвих.
Бражник знову ластiвкою кинувся на землю, перекотився, спробував обiйти рудого збоку.
Падiння капiтана той, мабуть, розцiнив по-своєму. Як свою маленьку перемогу, не iнакше. Тому сiв, швиденько почав мiняти магазини. Вiд’єднавши використаний, полiз у кишеню за новим. Рiжок нiяк не хотiв витягатися.
А Бражник раптом опинився поруч, зовсiм поруч, просто нависнув над рудою головою. Дуло «ТТ» дивилося бiйцевi просто в лоб.
– Не треба! – вигукнув Сергiй. – Кидай! Лапи вгору! Все! – i до чогось додав: – Мiлiцiя, твою мать!
Рудий, не зводячи з капiтана на диво порожнiх очей, повiльно пiднiс руки догори.
Автомат лежав прикладом на колiнi. Ударом носака Бражник вiдкинув зброю якомога далi. Живий факел далi качався по грязюцi, кричав, якимось дивом йому вдалося трохи загасити полум’я. Тепер вiн просто крутився довкола власної вiсi, гидотно скавулячи.
Бражник уже готовий був наказати полоненому допомогти товаришевi. Та враз щось нове привернуло його увагу. Якийсь рух при в’їздi в Пiдлiсне, бiля джипу.
Його об’їжджав легковик з мiлiцейською сигналкою на даху.
Допомога.
19
Тримаючи й далi рудого полоненого на стволi, Сергiй помахав рукою.
Побачивши цей жест доброї волi, з машини просигналили у вiдповiдь. Вона наближалась настiльки швидко, наскiльки легковик мiг пересуватися по розхлябанiй мокрiй ґрунтовiй дорозi. Нарештi машина загальмувала, з-за керма вибрався якийсь розхристаний, помiтно наляканий або чимось стривожений старший лейтенант Коля Пузир.
Формений кашкет зачепився за стелю автомобiля, впав з голови на сидiння.
На ходу Пузир тяг з кобури пiстолет.
– Ти чого сам? – запитав Бражник. – Герой? Отримав есемеску, бачу!
– Ага, – коротко i якось не в такт промовив Пузир. Зупинився, переводячи погляд з Бражника на обгорiлого бiйця, з нього – на пiдстреленого Головного, далi – на рудого полоненого i знову – на Бражника. – Що тут у тебе?
– Сам бачиш. Вiйна. До переможного кiнця.
Бражник опустив пiстолет.
– Ага, – повторив Пузир, копнув рудого. – Встати! Встань, я сказав, сука!
Рудий повiльно пiдвiвся, машинально i марно намагаючись витерти руки об бруднi джинси.
– Вперед! Туди iди! – Коля показав стволом на подвiр’я хати-трупарнi, де розiгрувалась основна драма.
Рудий понуро поплентався вперед. Старший лейтенант пiшов за ним, мов справжнiй конвоїр, час вiд часу штовхаючи його стволом мiж лопатками. Бражник замикав невеличку процесiю.
Роздивившись пiдпаленого тепер уже зблизька, капiтан переконався: той бiльше перелякався, нiж справдi обгорiв. До цього часу вiн остаточно вивалявся в багнi, збивши, таким чином, вогонь. I стало видно: на бiйцевi – коричнева шкiряна куртка, штани з чорної шкiри, на руках – шкiрянi рукавички. До своєї ролi вiн готувався серйозно i старанно. Або його готували.
Вогонь все ж встиг полизькати обличчя, i зараз, пiдбадьорюючи себе тихеньким скавчанням, боєць мастив писок товстим шаром вологої грязюки. Головний теж ворушився, стогнучи, та вставати не поспiшав.
– Ага. Так, значить… – промовив Пузир, обвiвши поглядом тепер уже всю картину.
– Пакувати будемо? – запитав Бражник. – Викликав групу?
Пузир мовчав. Мабуть, патрульний у своєму професiйному життi з таким видовищем ще не стикався. Тому намагався обмiзкувати i вирiшити, що ж йому годилося у подiбному випадку робити. Як дiяти, аби у капiтана не виникло жодних сумнiвiв у його, Колi Пузиря, компетентностi та професiйностi.
Сiрi грудневi сутiнки вже майже зовсiм заковтнули Пiдлiсне.
За звичкою Сергiй глянув на годинник, перед цим витерши брудний циферблат. Весь бiй зайняв трiшки бiльше двадцяти хвилин. Повiдомлення Пузиревi вiн переслав трiшки ранiше, хоч i ненабагато. Може, хвилин на п’ять-десять.
Нехай на осмислення iнформацiї та прийняття рiшення – хвилин п’ять…
Калькулятор у Сергiєвiй головi працював швидко.
Вiд появи джипу до появи Пузиря – навiть грубо – хвилин двадцять п’ять. Навiть не пiвгодини, як не намагатися натягнути час. Вiд мiлiцейського посту на трасi сюди, до Пiдлiсного – щонайменше сорок хвилин. Навiть якщо дорогу знаєш. Пузир запевняв: вiн сюди не їздив. Мiсце розташування покинутого села знає, та сам тут нiколи не бував. Потреби особливої нема.
Плюс грязюка…
За двадцять п’ять хвилин на мiлiцейському легковику вiд траси сюди можна хiба долетiти. Якби машина вмiла лiтати. А вона не вмiє лiтати.
Одначе Коля Пузир тут i зараз. Значить, вiн весь час був десь поруч.
За яким чортом? Чому не…
Старший лейтенант Пузир нацiлив пiстолет на рудого, натиснув спуск.
Пострiл.
Бражник встиг пiднести свою зброю майже одночасно з наведеним на нього «Макаровим». Та замiсть пострiлу клацнуло: вiн погано порахував, випустив у бою всю обойму, перезарядити пiстолет не встиг. Та й потреби не було…
Його очi на мить зустрiлися з очима Пузиря.
Пострiл.
20
Кiру Березовську дуже хвилювала вiдсутнiсть зв’язку з Бражником.
Отримана iнформацiя вiдразу зняла якщо не всi питання по так званiй аномальнiй зонi, то в усякому разi бiльшiсть iз них.
Починаючи з ранку вiвторка, коли його знайшли, Вiктор Шамрай приходив до тями лише один раз i то – на короткий час. Путнє щось сказати не мiг, не розумiв, де вiн i що вiдбувається. Пiсля того лiкарi вирiшили зробити йому iн’єкцiю i поставити крапельницю, аби спробувати хоч трохи привести потерпiлого до тями.
Тодi ж у нього взяли кров на аналiз. Тiло не обстежували як слiд. Чому – Кiра могла пояснювати всiм, кого це цiкавить, дуже довго. Медики та експерти, своєю чергою, готовi пояснювати ще довше. Одначе проблеми цi пояснення однаково не вирiшать: результати аналiзу кровi прийшли лише в четвер. Тобто – сьогоднi зранку, коли Кiра шукала вихiд на спецiалiста з паранормальних явищ.
Аналiз показав: у кровi Шамрая виявлено речовину невiдомого походження. Назва та хiмiчний склад її поки що уточнюються, але достеменно виявлено – речовина мiстить беладонну.
Обстеживши потерпiлого, лiкарi нарештi знайшли на його тiлi два слiди вiд голки. Двiчi йому щось вкололи в лiву руку. Крiм того, знайшли слiд, який зазвичай лишається вiд доторку електрошокером. За висновками лiкарiв, гематома на потилицi таки є результатом удару твердим тупим предметом. Та ця травма належить до категорiї легких i удар здатен хiба збити з нiг, зовсiм не вимикаючи при цьому людську свiдомiсть.
Тодi як електрошок, та ще й на додачу укол з беладонною, цiлком можуть у восьми випадках з десяти викликати амнезiю. Тобто, призвести до втрати свiдомостi i, як наслiдок, повної або часткової втрати пам’ятi.
Можна було, звiсно, довго думати-гадати хто, де i за яких обставин напав на Шамрая. Та сьогоднiшнiй день таки виявився вдалим: близько другої години Вiктор нарештi прийшов до тями. Бiльше того – вiн мiг говорити.
Все, що вiн розповiв, а також усю медичну iнформацiю переказали Березовськiй у той момент, коли вона була у професора Торбаса, який виявився точно не професором, тим паче – не Торбасом, зате справив на Кiру враження повного шизофренiка. Подзвонили їй вчасно: слiдча справдi готувала себе до можливостi заподiяти спецiалiстовi з паралельних свiтiв якусь фiзичну шкоду.
Швиденько попрощавшись iз Торбасом, Кiра поїхала в лiкарню, не перестаючи по дорозi безуспiшно набирати Бражника.
Шамрай таки мiг говорити, хоча й не зовсiм мiцним голосом. Щось пiдказало Березовськiй: треба запитати, чи є в Пiдлiсному стiльникове покриття. Отримавши негативну вiдповiдь, зiтхнула i тут же подзвонила спочатку своєму начальству, а потiм – начальниковi карного розшуку.
I, дублюючи його дзвiнок, – начальниковi мiлiцiї. Потiм – в обласне управлiння, вимагаючи негайно з’єднати її з керiвництвом.
Кавалерiйська атака дала потрiбний результат: до аномальної зони вже в половинi четвертої мчав мiлiцейський спецзагiн.
21
У мiлiцiї Микола Пузир опинився пiсля армiї.
Служив вiн у бронетанкових вiйськах, спочатку водив БТР, потiм завдяки сприятливим для нього обставинам почав возити командира частини. З вогнепальної зброї стрiляв хiба в тирi, i то – не так часто, як iншi солдати.
Отримавши в мiлiцiї табельну зброю i прослуживши майже шiсть рокiв, старший лейтенант Пузир жодного разу не стрiляв з пiстолета в людину. Навiть дати попереджувальний пострiл вгору нагоди не випадало. Служба його текла буденно, нудно, рiвно, без особливих пригод.
Навiть вписавшись у цю погану iсторiю, Пузир поза службою нiколи не наставляв зброю на людину.
Вистрiлити в рудого його пiдштовхнув кураж: той, як i iншi, впiзнав його i мiг виказати як не зараз, то пiзнiше. Тому рука не здригнулася, куля рознесла рудому голову.
Та коли Пузир наводив пiстолет на капiтана мiлiцiї, опера карного розшуку, половина куражу кудись випарувалася. До того ж, стрельнувши в людину вперше в життi i вбивши її, Коля не вiдчув, як пишуть у книжках i кажуть психологи, смаку кровi та азарту вбивати далi.
Рука здригнулася.
Лише на мить.
Вiд кулi Бражник однаково не встиг би ухилитися, надто близько вiн стояв.
Та замiсть того, аби влучити в груди чи живiт, куля лише сильно зачепила бiк Сергiя. Не втримавшись на ногах, вiн заточився, послизнувся i впав. Побачивши буру пляму на його куртцi, Пузир закричав i, вже не маючи бажання стрiляти, з розгону люто вдарив ногою в самий центр тiєї плями. Потiм скакнув ближче, садонув Бражника по головi.
Опер скрикнув i завмер. Нахилившись, Пузир забрав з його руки пiстолет, вiдкинувши зброю вбiк.
– Добре, – промовив вiн сам до себе, витер мокре вiд поту та дощу обличчя. – Ага. Так.
Бражник враз перестав його цiкавити. Спочатку Пузир нахилився над рудим, аби переконатися, що той раптом не лишився жити. Потiм, переступивши через мертве тiло, пiдiйшов до обгорiлого, шарпонув його за плече, подивився в обличчя, на якому через шар грязюки нiчого не можна було побачити. Далi перевiрив стан Головного. Той тяжко дихав, тримався за рану, теж виглядав зовсiм безпечним.
– Ага, – вкотре мовив Пузир, заховав пiстолет у кобуру, а тодi пiдхопив Головного за ногу i, сiпнувши, поволiк по мокрiй землi ближче до ґанку хати-трупарнi. Той намагався щось сказати, та Коля, здавалося, зовсiм вимкнув слух. Лишивши чоловiка бiля стiни, копнув його ногою, тодi повернувся за обгорiлим. Цього вiн волiк уже за руку i втулив носаком по обличчю, коли той почав матюкатись i белькотiти погрози. Останнiм до гурту Пузир пiдтягнув рудого.
Не знаючи, для чого саме вiн це робить, старший лейтенант, проте, сходив до своєї машини, витяг з багажника канiстру бензину, яку кiлька днiв тому наколядував на заправцi, пiдволiк її до хати. Потiм, затягнувши канiстру всередину, полив бензином пiдлогу та стiни. Вийшовши назовнi, хлюпнув трошки на стiну, зробив тоненьку стежку до льоху. Рештки вилив на тiла недавнiх спiльникiв.
– Кiнчай, придурок! – Головний спробував поворушитися, та Коля, дiючи, мов зомбi, знову ударив його ногою в бiк, потiм – ще раз, тодi штурхонув носаком по головi, вiддаючись всеохоплюючiй лютi i вже остаточно втрачаючи контроль над собою та своїми дiями.
Потiм вiн, нiби щось згадавши, обмацав кишенi куртки мертвого рудого, пошукав i знайшов скляну чвертку, яка дивом не розбилася пiд час сутички. Взявши її за горлечко, мов бойову протитанкову гранату, Пузир коротко та рiзко замахнувся i жбурнув пляшку об цегляну стiну.
Скло розлетiлося. Запальна сумiш змiшалася з бензином, язики полум’я лизнули стiну, потiм, незважаючи на дощ, стрiмко зазмiїлися через порожню дверну пройму всередину та до стелi. За кiлька хвилин хату-трупарню обiйняв вогонь. Цегляний трикутник, який вiв до льоху, поки що горiв погано. Пораненi люди бiля стiни кричали i рухались, намагаючись вiдповзти у безпечний бiк.
Дивлячись на дивне руйнiвне творiння своїх рук, Коля Пузир на якусь мить зачудовано завмер, милуючись червоними вогняними блисками.
Та раптом, згадавши щось важливе, повернувся в той бiк, де на землi лишився лежати поранений опер.
Бражник зник.
22
Досвiд вiйни навчив Сергiя Бражника: навiть якщо рана не смертельна, не вдавати з себе героя.
Особливо зараз, коли проти тебе – ворог, проґавлений тобою ж, не вчасно i не до кiнця прокачаний та прорахований. Не було на це часу, а тепер уже пiзно. З кулею в боцi та голими руками молодого озброєного чоловiка не взяти. До того ж, Пузирю вже нема чого втрачати. Давши слабину один раз, вiн оговтається, накрутить себе до максимуму, зробить кiлька крокiв i довершить справу, до якої ще пару хвилин тому не вiдчував себе до кiнця готовим.
Тому, стежачи за дiями Пузиря з-пiд напiвприкритих повiк, не рухаючись i старанно вдаючи непритомного та пораненого тяжче, нiж здається вороговi, Бражник вибирав зручний момент. Видно, для Колi, як i для цiєї трiйцi, важливiшим у цю хвилину було знищення всiх можливих слiдiв своєї могильницької дiяльностi, а вже потiм – гасити свiдкiв. Тим паче, що вiн, свiдок, лежить весь у кровi i цiлком безпечний.
Щойно Пузир рушив до машини, Сергiй поворушився, скреготнувши зубами вiд болю, повiльно поповз головою вперед в бiк тiєї високої хати, котра недавно правила йому за пункт спостереження. Якби у той момент Коля на хвилинку вiдволiкся вiд своєї справи, то помiтив би пересування пораненого. Цього Бражник боявся найбiльше: хоч як, а доведеться тодi вдавати героя i приймати бiй на невигiдних для себе умовах. Ясно, жодної пiдмоги старлей не викликав. Чекати милостей нема вiд кого. Така реальнiсть робила Сергiя ще лютiшим. Здаватися просто так вiн не збирався, особливо – якомусь Пузирю.
Мiж тим, той, здається, з головою полинув у своє заняття.
Коли хата-трупарня запалала i вiн нарештi згадав про Бражника, той уже наближався до рятiвної хати.
Останнi метри долав клишоногим бiгом, звiвшись на ноги, тримаючись за поранений бiк та хитаючись на бiгу.
За спиною гримнув пострiл.
23
Побачивши пропажу майже вiдразу, Пузир скинув руку i вистрiлив, не цiлячись.
Сахнувшись вiд звуку пострiлу, капiтан поточився i ледь не впав. Та в останнiй момент втримався за стiну i, далi допомагаючи собi рукою, заштовхнув себе всередину хати, навiть прикривши за собою розхитанi дверi.
Чи то Колi здалося, чи дощ справдi посилився… Вiн озирнувся на пожежу. Ще загасить, чорт забирай. Не хотiлося б, дуже не хотiлося. Потiм Пузир знову глянув на хату, всерединi якої сховався поранений капiтан.
– Ага, – сказав сам до себе, виклацнув магазин з рукiв’я, перевiрив – патронiв вистачить.
За спиною стогнали i лаялися тi, з ким вiн до сьогоднi досить вигiдно для себе дружив. Нiчого, мужики, для вас теж лишиться патрончик. Тепер Колю Пузиря почала охоплювати та сама ейфорiя, котра пiдштовхує продовжувати полювання. Загнавши обойму назад, вiн мiцно стиснув рукiв’я «Макарова» i впевненим кроком мисливця, яким володiє бажання добити дичину, рушив до хати.
Спочатку – Бражник.
Потiм – iншi.
Те, що вiн стрiляє з табельної зброї, – дурня. Опер карного розшуку – не тупий журналюга, вiд якого зранку горiлкою тхне. Цього шукатимуть вiдразу i старанно. Доведеться випереджати подiї i на ходу придумувати, як на нього напали, як заволодiли пiстолетом, як стукнули по головi, як оклигав i прибiг уже пiд завiсу, коли капiтан сам упорався з бiльшiстю ворогiв.
Звучатиме, мабуть, не надто переконливо.
Тiльки ж це аномальна зона. Тут усе можливо. I зрештою, тут i без Пузиря такий рейвах почнеться…
Краще спробувати викрутитись, нiж залишити живим когось iз свiдкiв, нарiзати гвинта, перейти на нелегальне становище, хоча рано чи пiзно знайдуть. А викрутитися реально: у цих субчикiв, до речi, хазяїн є. Поставити його перед фактом, нехай мозок включає.
Дiзнається, що живих свiдкiв нема i все згорiло – допоможе. Нiкуди не дiнеться.
З такими думками старший лейтенант Пузир пiдiйшов до високої хати, потягнув на себе дверi, ступив у коридор. Металеву драбину побачив вiдразу. Слiди кровi на пiдлозi поруч з нею – теж. Пiднявши голову, глянув на квадратну пройму, до якої вели сходи.
– Ага.
Сказавши так, Пузир, лiвою рукою допомагаючи собi, а праву з пiстолетом тримаючи перед собою, полiз на горище.
Довкола вже стало зовсiм темно.
24
– Вилазь! – крикнув Пузир у вогку темряву горища.
Вiдповiддю була тиша.
– Сєрий! Вилазь! Все, приїхали! Ти ж тут, знаю я тебе!
Знову не почувши вiдповiдi, Пузир залiз на горище, випростався i сторожко повiв пiстолетом перед собою.
– Дiстану все одно! – попередив вiн.
– Стiй, де стоїш! – почулося з темряви.
Бражник говорив з далекого кутка горища. Голос звучав слабкувато, вiн часто та голосно дихав.
– Чого ти? – запитав Пузир.
– А ти чого?
– Нiчого… Слухай, капiтане…
– Це ти мене слухай! – перебив Бражник, i хоча Коля не бачив його, тiльки щось темне ворушилося в кутку, вiн вiдчув: той хоч i поранений та неозброєний, але впевнений у собi та своїх силах.
Вiд цього Пузирю зробилося зовсiм не по собi. Бажання застрелити капiтана вже дорiвнювало бажанню розстрiляти власнi страхи.
– Кажи!
– Це ти кажи – як вирулювати зiбрався?
Опер нiби читав його думки.
– Тобi яка рiзниця? – вигукнув Пузир, намагаючись не думати про те, що в самого не готова вiдповiдь.
– Велика, Миколо! – Бражник стримано застогнав. – Дуже велика! Якщо ти зараз не стрiлятимеш, розкажу, як ми з тобою разом банду лiквiдували.
– Ага! Потiм раз – i посадиш мене!
– Не вийде, старлею! Якщо я спочатку скажу одне, а потiм – iнше, це повна херня буде! У мене жiнка, двоє дiтей, давай домовлятися. Тим бiльше, ти ж повiдомлення вiд мене прийняв i не стер. Не стер же?
– Нє… – визнав Пузир.
– Бач, як ловко все витанцьовується, – з темряви знову долинув стогiн. – Я покликав, ти приїхав. Якщо всi троє мертвi, з тобою їх нiяк не пов’яжуть. Вигребемо, Коля, давай, слухай мене!
– Бiда не мине! – в тон вiдповiв Пузир, хоча черв’ячок уже гриз його зсередини: це ж можна своїх не вбивати, ще й героєм з цiєї гидоти вийти…
– Бiда вже прийшла, Миколо! Давай, думай!
– Знаєш… Iди краще сюди, ближче… Чого ми через все горище говоримо?…
Черв’ячка Пузир придушив. Вiн дуже мало знав про капiтана Бражника, та йому чомусь здалося зараз: вiн – iще той вовчисько, обдурить – не дорого вiзьме, хiба з таким вовком можна вести серйознi переговори, домовлятися? Скiльки йому? Десь пiд сорок? А досi в капiтанах i досi в органах.
Знав i бачив Коля Пузир таких капiтанiв.
Убивати таких треба.
– Добре. Домовимось. Пiдходь!
Зробивши крок уперед, Пузир приготував зброю.
– Ну, раз ти так… – промовив Бражник з темряви позбавлену жодного змiсту фразу, а тодi голосно, на всю силу легенiв, зiбравши в собi останнi сили, навiть не вигукнув, а гаркнув голосом армiйського сержанта: – ПАДАЙ! ВПЕРЕД!
Через несподiванку i командирський тон, якому патрульний звик пiдкорятися на розведеннях, Пузир iнстинктивно подався вперед, трошки штовхнувся ногами, завалився на пiдлогу.
Не був Коля огрядним.
Та для прогнилих за два з гаком десятки рокiв дошок стелi сiмдесяти двох кiлограм живої ваги, яка з розмаху впала на них, виявилося бiльш нiж досить.
Вони затрiщали, провалились, i Пузир, зойкнувши та махнувши руками, полетiв униз…
Частина 3
МІЖ ДВОХ СВІТІВ
1
Вiсiмнадцять.
Вiсiмнадцять мертвих тiл.
Вiсiмнадцять трупiв, дванадцять чоловiчих, шiсть жiночих. Навiть при наявностi слiдiв розкладу на частинi їхнiх облич, все ж таки всi вiсiмнадцять були придатнi для iдентифiкацiї.
Чоловiки рiзного вiку – вiд тридцяти до сiмдесяти семи. Жiнки в основному старшi, мiж п’ятдесятьма та вiсiмдесятьма роками.
Коли пiдмога наспiла, стало зовсiм темно. Але хата-трупарня палала, тож нiхто не блукав. За цей час поранений Бражник зумiв обережно, аби так само не провалитись крiзь стелю, спуститися з горища, дiстатися до непритомного Пузиря, закувати Колю в його ж наручники i навiть дотягнути його до мiсця основної драми.
Капiтана застали бiля його машини. Рана виявилася хоч i серйозною, та не настiльки, аби зовсiм позбавити його можливостi рухатися. Якось дотягнувся до автомобiля, забрався всередину – там була аптечка. Вiн не знав, що кавалерiя вже на пiдходi…
У наступних оперативно-слiдчих дiях капiтан участi не брав.
Хтось перев’язав його. Потiм – знеболюючий укол, пiсля якого Сергiй нарештi дозволив собi знепритомнiти: дала про себе знати втрата кровi. Лiкарi з’явилися десь за годину, героя дня довезли в лiкарню, куди примчала дружина i де вiн прийшов до тями пiд ранок. Тодi ж дiзнався вiд Кiри подробицi.
2
Власне тодi, з самого ранку, Березовська ще сама нiчого не знала.
Бо спочатку, як вона дiзналася, гасили пожежу. Потiм поставили до вiдома начальство рiзного калiбру. Зовсiм пiд вечiр новина долетiла до Києва, в головне мiлiцейське управлiння. Звiдти надiйшла команда, якої, в принципi, всi й чекали: до ранку жодних активних дiй у Пiдлiсному не починати.
По-перше – вже нiч, там нема електрики, пiд свiтлом автомобiльних фар будь-яка робота подiбного масштабу марна, отже, на мiсцi пригоди залишити посилений пост охорони i чекати свiтанку.
По-друге, треба узгодити дiї мiлiцiї з мiнiстерством з надзвичайних ситуацiй, бо зони вiдчуження – їхня парафiя.
По-третє, мiсцевi правоохоронцi повиннi розiбратися, в чиїй компетенцiї подiбна справа. Заодно визначитись, як так сталося, що один працiвник мiлiцiї опинився в зонi вiдчуження без жодного на те дозволу. Взагалi – чому опер житомирського мiського карного розшуку потрапив на чужу територiю i почав там стрiлянину.
Ще: чому капiтан Бражник застосував зброю, причому – навiть не табельну, а якийсь лiвий пiстолет.
Нарештi, яким боком у цю iсторiю вплутався iнший працiвник мiлiцiї, чому офiцери стрiляли один в одного, чому один поранений, другий – скалiчений.
Словом, усi, хто повинен був контролювати ситуацiю, але не зробив цього i профукав її, на восьму годину наступного ранку повиннi були настрочити щонайменше кiлограм пояснювальних записок.
Сергiй зовсiм не здивувався, що Кiра виявилась нiяк не причетною до всього, що почалося. Застреленого рудого бiйця доправили в морг, двох уцiлiлих – Головного та обгорiлого – завезли в обласну лiкарню, поклали в окремi палати, поставили бiля них охорону, а допитували їх iншi люди. Бо жодна зi справ, якими займалась слiдча прокуратури Березовська, пригоди в Пiдлiсному не стосувалася. Формально Кiра могла займатись замахом на життя Вiктора Шамрая, але, перейнята пошуками Бражника, вона навiть не встигла таку справу порушити. Тому про всi зiзнання тiєї ночi вона дiзналася лише в загальних рисах та й то – пiд ранок.
Саме тодi в Пiдлiсному почали витягати з льоху мертвi тiла.
Вже по обiдi про цих людей з’являлися першi вiдомостi. А до вечора, коли житомирська мiлiцiя отримала фотокартки всiх вiсiмнадцяти, з мертвої точки зрушило вiдразу вiсiмнадцять справ про зникнення самотнiх людей, котрi або стояли на облiку в наркологiчному чи психоневрологiчному диспансерi, або просто мали проблеми з психiкою чи алкоголем.
3
Влiтку минулого року пiшла з дому i не повернулася мешканка Новоград-Волинського району, сiмдесятирiчна самотня бабуся Валентина Миколаївна Гороховець.
За два мiсяцi до того над нею взяв опiку благодiйний фонд «Надiя», головний офiс якого зареєстрований у Києвi. Згiдно з документами, її невеличкий сiльський будиночок переходив на баланс фонду, якщо протягом року жiнку не знаходили. Старенька жила сама i поступово впадала в маразм. Фонд, взявшись опiкуватись її долею, налагодив регулярне медичне обслуговування: до старої три рази на тиждень навiдувалися медсестра i соцiальний працiвник. Сусiди пiдтверджували це. Так само пiдтверджували: бабця могла пiти кудись свiт за очi, особливо – влiтку. Її знаходили або в довколишньому лiсi, або по дорозi в сусiднє село, або, в кращому випадку, – на околицi рiдного.
Психiчно хворi та алкоголiки вiд того часу почали зникати в рiзних мiстах та селах областi. Лише в самому Житомирi таких, серед загального числа зниклих, виявилося шестеро. Як правило, то були мешканцi околиць. Зазвичай нiкого, хто б доглядав за ними, не було.
Чотири зникнення пов’язанi з дiяльнiстю фонду «Надiя». П’ятьох опiкала релiгiйна органiзацiя «Добра громада», офiс якої знаходився в примiськiй зонi Житомира. Семеро передали свою нерухомiсть благодiйнiй органiзацiї «Шанс». Двоє були якимось чином пов’язанi з товариством «Самаритянин».
Останнiй, старенький iнвалiд Микола Васильович Сумчатов, кудись зник цiєї недiлi, тридцятого листопада. Про це дiзналися лише вранцi п’ятого грудня. Тiло мертвого iнвалiда лежало найближче до дверей льоху. Це на нього першого наткнувся Бражник. А ще ранiше, у понедiлок, Вiктор Шамрай став випадковим свiдком поховання цього трупа.
Блукаючи по Пiдлiсному та вишукуючи прикмети аномальної зони чи iншi паранормальнi явища, якi б пояснили випадок з Тамарою Томiлiною, вiн раптом побачив, як у Пiдлiсне заїжджає джип. Вiктор швиденько заховався, причому – неподалiк вiд хати-трупарнi. Звiсно, прибула трiйця побачила його машину i це їх неабияк стривожило. Це стало зрозумiло з їхньої розмови. Та все ж таки трiйця вирiшила завершити спочатку свою справу, а тодi шукати того цiкавого, який приїхав сюди.
Потiм двоє вивантажили з машини загорнутий у мiшковину довгастий пакунок, який чомусь вiдразу видався Шамраєвi трупом. Третiй, старший за вiком, вiдчинив вхiд до погреба. Коли трiйця зникла всерединi, Шамрай не витримав – кинувся тiкати. Побiг до машини стрiмголов, забувши про обережнiсть.
Помiтили. Наздогнали. Чимось вдарили по потилицi. Вдарили електрошокером. Далi Вiктор нiчого не пам’ятає. Куди подiлася машина, до того ж – чужа, досi не може сказати.
Ось цю iсторiю почув вiд Вiктора лiкар. Вiн тут же передзвонив Березовськiй, розповiвши заодно про слiд вiд уколу i беладонну, а Кiра зробила вже свої висновки.
4
– Ну, i що там у них тепер? – поцiкавився Сергiй.
За добу вiн остаточно прийшов до тями i навiть поривався встати. Та лiкар категорично заборонив, дружина пiдняла скандал, а пiсля вiзиту начальника розшуку, тобто – його безпосереднього начальника, i пiсля всього, сказаного ним, Бражник помiняв своє ставлення до ситуацiї. Тепер йому не було куди поспiшати i Сергiй вирiшив, користуючись збiгом обставин, дозволити собi вперше за багато рокiв трошки похворiти. Окрему палату в нього поки що нiхто не забирав, та вiн сам наполiг, аби до нього пiдселили товариша, з яким можна хоча б у карти рiзатися чи просто терти за життя. В суботу нiхто нiкого нiкуди не переводив, тож до понедiлка Сергiй хоч як лишався у палатi сам.
– Тепер розкручують справу по повнiй. Хто герой, поки що не знаю. Але не я. I вже точно не ти, – Кiра сумно посмiхнулась.
– Слава Богу, знаєш? Я краще свiдком пройду. Враховуючи масштаб iсторiї, найближчим часом вiд мене взагалi вiдчепляться. Курево принесла, до речi?
– Тобi не можна, до речi, – Березовська строго склала губи в рiвну лiнiю.
– Нехай так, – легко погодився Сергiй. – Вiд цигарок теж треба вiдпочивати. Кажеш, Пузир розколовся першим?
– Менi так сказали. Я ж при цьому не була. Обоє тих, кого ти пострiляв, пiшли у глибоку вiдмову. Пiсля того, як Пузир твiй…
– Не мiй…
– Гаразд, нехай просто Пузир. Отже, пiсля того як Пузир, прочухавшись у лiкарнi, оцiнив ситуацiю, вiн вирiшив сам, добровiльно спiвпрацювати зi слiдством. Як менi казали, цiлу годину цей Коля говорив, мов з кулемета стрiляв. Показали його зiзнання тим двом, вони теж довго не ламалися. Тепер, здається, повиннi в’язати верхiвку цiєї пiрамiди. Якщо вже не пов’язали.
– У чому ж там справа? Хоча, вчора менi сказали, що все це – зниклi безвiсти самотнi хворi люди. Мене цiкавлять лише деталi. Суть зрозумiла: спочатку їх гарненько обробляли, потiм – складали вiдповiднi папери, нарештi – вбивали i вивозили в Пiдлiсне. Вгадав?
– Вгадав, – кивнула Березовська, взяла апельсин з тумбочки, почала його чистити. – Придумав таку схему один мiсцевий аферист. Його коханка мала доступ до iнформацiї про офiцiйно зареєстрованих шизикiв та алкашiв. Лишалось вирахувати, за ким з них нiхто не заплаче i чию нерухомiсть або земельну дiлянку можна з часом прибрати до рук. Знайшлись люди, якi зареєстрували на пiдставних осiб кiлька липових релiгiйних та благодiйницьких органiзацiй. Мiж iншим, подiбнi кидки – лише частина їхньої дiяльностi, там зараз тiльки починають крутити. Звичайно, за всiма цими конторами стояла одна людина. Потiм через певне агентство з нерухомостi нiчиє житло або нiчия земля реалiзовувалися за цiнами, трошки нижчими вiд ринкових. Втрати невеликi, зате швидкий прибуток гарантовано. Ну, сам розумiєш, там не одна схема. Але кiгтик загруз – всiй пташцi капець.
Договоривши, Кiра розламала вже очищений апельсин навпiл, простягнула половинку Сергiєвi, другу поклала собi на колiна, обтерла руки вiд липкого соку сiрим лiкарняним рушником.
– Вiтамiн, – вона кивнула на апельсин.
– Дякую, – Бражник двома прийомами розправився зi своєю половиною фрукта, обтер мокрi вiд соку губи тильним боком долонi. – Яким робом там Пузир?
– Все, що вiн говорить, треба сприймати з поправкою та дiлити на два. Хоча б тому, що вiн у всiх своїх бiдах на тещу киває. Мовляв, вона змусила, вона штовхнула на слизьке. Та справдi, в цiй iсторiї багато народу мiж собою пов’язано. «Санта-Барбара» вiдпочиває.
– Ти дивилася «Санта-Барбару»? – щиро здивувався Сергiй.
– Дуже давно це було. Якi ще є розваги у самотньої жiнки? Особливо тодi, коли «Санта-Барбара» – єдине, що рятувало вiд депресiї. I все, закрили тему. Бачила десяток серiй, тому уявляю собi… Значить, так. Отой рудий, застрелений Пузирем у голову, виявився родичем близької подруги Миколиної тещi. Невiдомо за яким чортом вiн почав шукати виходи на мiлiцiю, котра охороняє зону вiдчуження. Обмовився: є, мовляв, можливiсть непогано пiдробити. Ну, подруга – тещi, теща – зятя за горiшки. Давай, зятьок, не лови ґав, крутись як iншi люди, бо i так з тiєї охорони нiчого не маєш… Зрозумiло, свiдкiв розмови рудого з Пузирем не було. Як вони знайшли спiльну мову i про що домовились – не знаю. Думаю, пiзнiше це спливе… Результат важливiший: як найкраще мiсце для того, аби щось кудись заховати Коля Пузир назвав Пiдлiсне. Кажуть, тепер божиться: про трупи нiчого не знав. Коли дiзнався, пiзно було пити «Боржомi». Вже по саму макiвку у справi.
