Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)
Тепер той, кого називають Акулою, кричав i навiть тупнув ногою. Нагадував про якiсь домовленостi та останнє китайське попередження. На що Пiддубний спокiйно, рiвним голосом вiдповiдав: хоч японське. Все, що вiн хотiв сказати, вiн уже коротко i ясно сказав у офiсi. Дома iншої розмови та iнших вiдповiдей не буде. Нема чого розраховувати на домашню обстановку. Тодi Акула назвав кiлька незнайомих їй прiзвищ, у вiдповiдь почув: «Не треба себе до них рiвняти. Для кожного з них окремi умови. З тобою – жодних справ, ясно? Якщо не зрозумiв тонких натякiв i тебе не влаштовують причини – будь ласка, без причин: пiшов з мого дому на хер!» Акула почав бушувати ще голоснiше, i тодi Григорiй попередив: «Щойно ти подзвонив i сказав, що стоїш пiд дверима, я набрав мiлiцiю. Наряд їде сюди десять хвилин, у тебе, аби пiти на хер, лишилося три».
Пiддубний брехав. Тамара знала: не викликав вiн нiякої мiлiцiї, хоча в околицi всi правоохоронцi знали його i навiть козиряли його машинi. Григорiй блефував.
Раптом Акула простягнув руку до когось, хто стояв поруч, невидимий з її позицiї, i крикнув: «Дай!». Мить – i на Пiддубного нацiлено пiстолет. «Забери, – рiвно промовив Григорiй, а потiм – уже голоснiше: – Геть! Тiкай!» – «Три хвилини? Встигну!» – гаркнув Акула.
I гримнув пострiл.
У першу мить Тома не повiрила. Вона далi думала: гра, мужчини лякають один одного. Та Пiддубний схопився за живiт, поточився, впав на пiдлогу, а Акула простягнув пiстолет назад i люто наказав: «Давай ти! Не гуляй!»
У поле Тамариного зору висунувся ще один, молодший за Акулу. Нацiлив пiстолет. Вистрiлив пораненому в голову.
19
– Вiн?
Кiра простягнула заплаканiй вiд сумних та моторошних спогадiв Тамарi фотографiю. Вона ледь глянула на знiмок, кивнула.
– Ось Ковалевський… Акула… А другий – цей чорнявий, поруч, у крайньому кутку.
– Антон Коновалов, охоронець Ковалевського. Пiзнiше вiн намагався дiзнатися, чи не проговорилися ви Вiкторовi або ще комусь. Вони вас не побачили тодi?
– Побачили, – Тома шморгнула носом. – Я скрикнула, вони пiдняли голови. Акула сказав: там хтось є. Кинувся нагору, я дивом устигла заскочити в спальню, зачинитися зсередини. Вiн почав стукати, ламатися, навiть, здається, стрибав на дверi та дряпав їх… Врятував навiть не той, другий… Гриша врятував… Вiн же менi кричав оте «Геть!» i аби я тiкала… Про мiлiцiю збрехав теж для мене, щоб пiшли швидше, у часi їх обмежив… Повiрили… Бо той, який у голову стрiляв…
– Антон, – нагадала Березовська.
– Антон, – Тома знову схлипнула. – Його голос почула: бос, каже, валити треба скоренько. Терпило, нах, ментiв висвистав, накриють на жмуровi… ну, щось таке. Акула гупнув у дверi носаком: дiстану тебе, суко! Потiм… – вона витерла очi, – потiм вони пiшли. Зовсiм. Я чула, як поїхала їхня машина… I…
– I вирiшили теж тiкати. Мiлiцiї про вбивство повiдомили пiзнiше, змiнивши голос. Ви ж артистка, лицедiйка. Я здогадуюся причину такої поведiнки, але все одно – пояснiть. Хоча б Вiктору.
– Вiн зрозумiє, – Тома глянула на притихлого Шамрая. – Вiн же зустрiчався з Антоном… з убивцею… Якби я викликала мiлiцiю з дому i дочекалася її, довелося б давати пояснення. Значить, називати тих, хто стрiляв у Григорiя. Нiхто не повiрить нi в те, що я вбивць не бачила, нi в те, що я їх не впiзнала. Ви могли б мене захистити?
– Конкретно я? – Кiра для впевненостi тицьнула пальцем себе в груди.
– Ви… Ви найменше… Взагалi… наша мiлiцiя зможе вберегти мене? Я назву убивцю, його затримають. Доказiв, крiм моїх слiв, не буде. Його вiдпустять. Потiм вiн прийде до мене i вб’є. Хiба не так?
– Дивно, – Кiра знала – нiчого дивного, та все ж таки внутрiшньо опиралася цiй викличнiй правдi, дзвiнкiй та безжальнiй, мов ляпас. – Ви ось так вiдразу вирiшили мовчати?
– Не вiдразу… Перша думка – тiкати. Потiм, коли почнуть шукати убивцю, хотiла якось дати знати в мiлiцiю, де саме треба пошукати… – Тома говорила уривчасто, намагаючись скласти думки i речення рiвно, та вони виходили нiби вiдiрваними вiд чогось одного цiлого. – Але свiдчити особисто я навiть не збиралася. Потiм… потiм почалось… Вже тiєї ночi… Як вони вирахували мiй хатнiй та мобiльний номери, не знаю. Цi люди можуть все… Нехай не все – багато. Подзвонили, запитали: чи не я була сьогоднi в будинку покiйного пана Пiддубного… Сказала – нi, не я… Значить, кажуть, ваш покровитель проводив цей вечiр з iншою жiнкою… Значить, кажу, так i є… Ви не знаєте, кажуть, хто то може бути… Нiчого, кажу, не знаю, нiкого не бачила, – вона знову схлипнула: – Навiть кiлька разiв повторила: нiчого не знаю, нiкого не бачила, нiчого не чула.
Шамрай затулив очi долонями, потiм закрив ними вуха, нарештi – приклав їх до вуст.
– Не бачу, не чую, не скажу, – переклала мову жестiв Березовська. – Таку ви позицiю обрали, правда? Зручно… Кохану людину вбивають у вас на очах, i ви нiчого не робите для того, аби…
– Не вам мене соромити! – вигукнула Тамара, знову – крiзь сльози. – Не вам! Не вам! Ви не поставите бiля мене цiлодобову охорону до кiнця мого життя! Хiба що життя буде дуже коротким! Ви думаєте, таких, як цей Ковалевський, легко посадити? Мене пообiцяли дiстати, i дiставали ледь не щодня! Я вимкнула телефони – вони пiдходили до дверей, дзвонили, щось говорили. Я не знала, хто може мене захистити. Але не закон – то вже напевно! Немає такого закону, який захищав би мене! I його теж! – вказiвний Тамарин палець нацiлився на Вiктора.
– Тома права, – озвався Шамрай. – Тодi, коли зi мною… Коли мене… Словом, я хотiв сказати правду, я сказав її. Я навiть гнався за п’яним злочинцем! I де перемога добра над злом? Мене цькували собакою цiлу нiч, а за це, Кiро Антонiвно НIКОМУ НIЧОГО НЕ БУЛО! Хоча ВСI ЗНАЛИ, ХТО ЦЕ РОБИВ! Я не ображаюсь на Тому, бо розумiю її. Вона сама шукала спосiб захистити себе.
– Отже, – мовила Березовська пiсля короткої паузи, дивлячись тепер на Вiктора, – ви, як я бачу, зрозумiли її хiд i всi цi трюки з аномальною зоною.
– Тiльки тепер.
– Я теж не так давно, – вiдповiла Кiра. – Як бачите, фокус майже вдався.
20
Тамара Томiлiна кричала i плакала в трубку: нiчого не бачила, нiчого не знає.
Можливо, їй все ж таки вiрили, бо не поспiшали вживати радикальних заходiв знищення небезпечного свiдка. Раптом дiвчина дiйсно нi при чому? Акула Ден, зiрвавшись, пiдставився, бо бiльшiсть стежок веде до нього. Для чого в цiй iсторiї ще одне вбивство? Та все ж таки, видно, вiрили Тамарi не до кiнця: погрози тривали.
У якийсь момент для того, аби хоч якось вiдволiктися, дiвчина дивилася серiал, назви якого, так само, як початку i кiнця, не пам’ятала. Телевiзiйна iсторiя дала пiдказку: треба втратити пам’ять. Причому таким чином, аби про це дiзналась якомога бiльша кiлькiсть народу i повiрила в амнезiю.
Вiд свiдка, який втратив пам’ять, рано чи пiзно вiдчепляться. Причому – всi: i мiлiцiя, i убивцi.
Зараз, сидячи на софi в квартирi слiдчої, Тамара не могла точно пригадати момент, коли прийняла рiшення дiяти через чи не найпопулярнiшу газету Житомирщини – єдину газету, на сторiнках якої брехня майже нiким пiд сумнiв не ставиться. Пiдлiсне цiлком пiдходило пiд аномальну зону. Лишалося вигадати просту i одночасно красиву таємницю, яку неможливо перевiрити. Бо навряд чи хтось буде спецiально розшукувати iнших людей, крiм Тамари, якi чули поклик мертвого села, йшли на той поклик, зникали i поверталися з провалами в пам’ятi.
Перечитавши в Iнтернетi купу електронних версiй «Неймовiрних фактiв», Тамара вирiшила: свою казку вона розкаже Вiктору Шамраєвi. Дуже переконливо пише людина.
А згодом для пiдтвердження своїх слiв розiграла справжню виставу: проти ночi помчала в бiк Пiдлiсного. Насправдi вона там не була: заїхала в Овруч, знайшла бiля залiзничного вокзалу приватну квартиру, де перебула якийсь час, не свiтячи документами. З машини поскручувала номери, кинула їх у каналiзацiйний люк, саму ж машину покинула. Перед тим добряче понiвечила, аби довго впiзнавали.
Коли намагаєшся врятувати власне життя, автомобiль не має значення.
Нарештi, Тома вибрала момент, вибралася з лiсу на шосе, зiграла перед водiєм фури непритомну, далi розiграла ледь не вихiдця з iнших свiтiв.
До її честi, визнали Кiра i Вiктор, дiвчина практично не перегравала.
Далi Шамрай пiшов по її слiдах. Опинився не там i не тодi. Почалася зовсiм iнша iсторiя.
21
– Якби не ця брехня, до вас би, Вiкторе, не повернулися найгiршi спогади з минулого. Вас не били б по головi, не кололи б шприцом, не накачували б рiзною гидотою. Ви ж дивом лишилися жити…
Кiра сама не знала, якi почуття намагалася викликати у Шамрая. Ненависть до Томи?… Чи навпаки, Тамара повинна просити пробачення у нього, у неї, у Сергiя?… Розумiючи правду цiєї дiвчини, доросла жiнка всiм своїм єством вiдмовлялась її, цю правду, приймати.
– Вона рятувала себе, – повторив журналiст. – Iнший би, може, не зрозумiв. Я її розумiю.
– Згодна, якби не її генiальна брехня, не викрили б iнший, повiрте менi, ще страшнiший злочин. За який всiх буде покарано, – Кiра промовляла так i розумiла: зараз вона говорить у лунку порожнечу.
– Як ви плануєте дiяти? Викриєте брехуху? – поцiкавився Шамрай. – Ви готовi заарештувати того, як його… Акулу Ковалевського? Чи може, охоронця його?
– Брехнi в цiй iсторiї досить, – сказала Березовська. – Брехати не буду. Затримати їх вдасться лише на пiдставi Тамариних свiдчень.
– Ви зможете мене захистити? – вкотре запитала дiвчина.
– Нi. Кажу ж – досить брехнi. Вашi свiдчення, звичайно, допоможуть, та бiльше доказiв немає. З можливостями Ковалевського його ще до Нового року, максимум – до Рiздва випустять на пiдписку. Охороняти вас, як важливого свiдка, нiхто не буде. Гарантiї безпеки немає. Говоритиму правду: ви, Тамаро, ризикуєте життям, давши свiдчення, бiльше, нiж не даючи жодних i продовжуючи грати у втрату пам’ятi. Але якщо ви дасте свiдчення, ми всi разом принаймнi спробуємо дiстати Акулу Дена… покарати його…
– Тодi можете заарештувати мене за те, що iмiтую амнезiю i вигадала казку про аномальну зону! – Тома не дала їй договорити. – Я знаю, хто вбив Григорiя. Ви це знаєте. Тiльки знання не врятує вiд смертi мене, Кiро Антонiвно. Я мовчатиму. Слова не скажу. Нiкого не бачила, нiчого не чула.
Березовська сiла поруч з дiвчиною, незграбно обняла її за плечi, вiдчула, як вони здригаються, вiдчула страх, зрозумiла його ще глибше.
– Гаразд. Нехай так. Як хочеш, – до горла раптом пiдступив глевкий ком. – Але… Але я хочу… можу щось для тебе зробити…
– Що саме? – Тамара пiдняла на жiнку блискучi вiд слiз очi.
– Поки поживи тут. Зi мною. Ну… поки… Тут, у мене, тебе не чiпатимуть… Я так думаю…
I Кiра Березовська, некрасива сорокарiчна самотня жiнка, припинила нарештi стримуватися: рвучко обняла Тамару, притисла її голову до своїх грудей, зовсiм не соромлячись Вiктора обняла мiцнiше, притулила до макiвки поцiлунок тонкими сухими губами.
Якби Кiрi пощастило вийти замiж у вiсiмнадцять рокiв i народити дiвчинку, тепер Тамара цiлком могла б бути її донькою.
Частина 4
ЗАХИСТ БРАЖНИКА
Пiд Новий рiк вперше за кiлька рокiв випав снiг.
Справжнiй, як колись: товстий бiлий м’який шар на землi, хрускiт приморожених снiжинок пiд пiдошвами, призабуте морозяне пощипування щiк та носа. Вiн протримався до Рiздва, яке Сергiй теж зустрiчав удома, в тихому родинному колi, i Люда не стрималась, нагадала йому: в «убивчому» вiддiлi новорiчнi, рiздвянi, взагалi – будь-якi свята були найгарячiшою порою, коли реєструвалося по кiлька насильницьких злочинiв за нiч, бiльшiсть iз яких – наслiдок п’яних непорозумiнь.
Уперше за майже двадцять рокiв Бражник зустрiчав свята вдома i точно знав, що його не висмикнуть на черговий труп.
Куля пройшла навилiт, зачепила лише м’якi тканини, крiм втрати кровi – жодних серйозних пошкоджень, тому рана швидко затягувалася. Рiзкi рухи Сергiй мiг робити вже пiсля Рiздва, i пiд Водохреще пiзно ввечерi вийшов з дому.
Дружинi сказав – повернеться за годину чи пiвтори, щойно впорається. Люда не запитала, куди, бо знала – вже не на службу, а значить, усе буде в порядку. До лютого чоловiк обiцяв сидiти вдома, потiм можливi варiанти. Вже дзвонили кiлька разiв: тихий вiдхiд опера на вiдпочинок був таки бiльш стратегiчною, нiж чиєюсь особистою потребою. Тому начальник розшуку зробив кiлька дзвiнкiв, i вiдставному сищику вже готовi були запропонувати бiльш спокiйну роботу в структурi, якої не торкнулася фiнансова криза. Навпаки, дала можливiсть залучати до роботи професiйнi кадри.
Так що з цим усе повинно витанцюватися, зростися, скластися.
Бражник справдi не збирався залагоджувати справу, яку треба залагодити, довше нiж годину. Коли до чогось морально готовий i маєш матерiальне забезпечення, вирiшити проблему досить просто. Тим бiльше, що вирiшувати її треба.
Завжди повинна знайтись людина, здатна захистити тих, кого нiхто захистити не може.
Машина на ходу. Її ще тодi вiдбуксували з Пiдлiсного до найближчої станцiї техобслуговування, де помiняли пробитi автоматними кулями два лiвих колеса – переднє й заднє. В багажник машини опера-героя нiхто, як i розраховував Сергiй, не заглядав. Потреби не було.
Бражник виїхав з гаража i взяв курс на виїзд з Житомира.
У машинi вiн увiмкнув радiо, знайшов станцiю, де передавали легку iнструментальну музику. Пiд її супровiд їхав вечiрнiми вулицями рiдного мiста.
Ще перед святами, коли його щойно виписали i Сергiй долежував удома, Кiра прийшла провiдати та нiби мiж iншим обмовилася: маховик справи про вiсiмнадцять трупiв розкручується на повну котушку, i за однiєю зi схем, задiяних у цiй масштабнiй кримiнальнiй iсторiї, до неї якимось боком причетний Денис Ковалевський, вiн же – Акула Ден. Пiсля того у Бражника остаточно склалося враження: за всiм поганим у цьому свiтi так чи iнакше може стояти Акула Ден.
Покласти цьому край неможливо: вiн i ранiше вислизав, а тепер, ставши зовсiм розумним, навiть не потрапляє в сiтi. До всiх iсторiй вiн має опосередковане вiдношення, завжди якимось боком, якимось чином, непрямо, i таке iнше. Але вiн, Сергiй Бражник, покладе цьому край.
Мiсто закiнчилося, плавно перейшло в примiську зону. Якщо тут повернути праворуч, можна дiстатися до невеличкого затишного двоповерхового будинку. Перший поверх – маленький домашнiй ресторанчик iз сауною, яку багато хто називає елiтною. Другий поверх – лише три кiмнати. Маленький елiтний приватний бордельчик. Дiвчат викликає власниця, клiєнтам байдуже кого. Вони звикли: дiвчатка приїдуть першокласнi.
Одна з таких дiвчат перебувала на зв’язку в одного колеги Бражника. Мiж iншим, це саме та повiя, яка, сама того не бажаючи, забезпечила алiбi трiйцi могильщикiв, подiльникiв Колi Пузиря, недавнiх Сергiєвих противникiв. У той вечiр, коли зникла Тамара Томiлiна, вони не могли на неї напасти, бо саме вiдтягувалися в саунi з дiвчатами легкої поведiнки.
Не в цiй, бiля якої зупинив машину Бражник. У iншiй. В Житомирi вистачає саун з дiвчатками. Тiльки проститутки до однiєї сауни майже нiколи не приписанi. Та й дiвчина, зв’язкова мiлiцейського опера, була цiнна саме тим, що її частенько викликали саме в цю, елiтну сауну, де збиралися елiтнi клiєнти. З десяти представникiв подiбної елiти вiсiм стабiльно знаходилися в полi зору правоохоронних органiв.
Так от, у цiй саунi дуже любив проводити вечори Денис Ковалевський.
За домовленiстю з Бражником дiвчина дала знати, коли Акула Ден приїде сюди найближчим часом. Про їхню домовленiсть колега Сергiя, котрий патронував повiю-агента, не знав i нiколи не дiзнається. Така угода.
Бражник, не вимикаючи музику, вийшов з машини, вiдчинив багажник.
Тодi в Пiдлiсному, його, пораненого, застали бiля машини, де вiн шукав аптечку. Принаймнi, так пояснив Сергiй, i нiчого дивного в такому поясненнi не було. Але насправдi бинт та пластир оперу в той момент були потрiбнi в другу чергу. Пiдiбравши на полi бою один з автоматiв та знайшовши у когось iз бiйцiв цiлий рiжок, Бражник, керуючись лише одному йому зрозумiлим iнстинктом, дотягнув трофей до свого автомобiля, поклав у багажник i прикрив шматком брезенту.
Витягнувши автомат, Сергiй пiд’єднав магазин, зняв зброю iз запобiжника, перевiв у автоматичний режим стрiльби. Примостив на хвильку на багажнику, витягнув з кишенi куртки плетену шапочку, в якiй завбачливо зробив прорiзи для очей, натягнув її на голову. Потiм надiв рукавички з тонкої шкiри. Пiдхопивши автомат, пiшов усередину.
Вхiднi дверi не зачинялися – дорогих гостей тут завжди радо зустрiчали. Невеличкий затишний зал, напiвтемний, освiтлений iнтимними червоно-зеленими лiхтариками, стояв порожнiм. За барною стiйкою виднiв хлопчина в бiлiй сорочцi та жилетцi. Побачивши озброєного чоловiка в масцi, сiпнув рукою до телефону, потiм, злякавшись власної смiливостi, зiщулився та напiвприсiв. Навiть звiдси, зi свого мiсця, Сергiй бачив його переляк.
Похитав головою – не треба.
Повiв автоматом – лiзь пiд стiйку.
Приклав пальця до губiв – мовчи.
Бармен кивнув, присiв, зник пiд шинквасом. Кiлькома широкими кроками перетнувши зал, Бражник пiдхопив з поверхнi стiйки трубку радiотелефону, хотiв швиргонути об стiну чи пiдлогу, вчасно прорахував – буде небажаний шум, тому запхав у кишеню. Постукав кулаком по стiйцi, викликаючи бармена, мов джина з пляшки. Той вистромив капловуху голову.
Кивок голови в бiк сауни – там? Бармен замотав головою, кивнув на сходи, котрi вели нагору, в кiмнати iнтимного вiдпочинку. Дуло загрозливо опинилося в кiлькох сантиметрах бiля лоба бармена, гойднулося – не брешеш? Той ще активнiше замотав головою – та ви що, хiба я можу, там вони, там… Сергiй показав бармену обтягнутий шкiрою кулак: дивись менi, як брешеш. Капловухий зробив невиннi очi i, не чекаючи команди, знову полiз у свою схованку.
Перехопивши автомат напереваги, Бражник швидко збiг сходами нагору.
Маленький коридор, три кiмнати рядком по праву сторону. Перша – зачинена, пiд дверима темно, зсередини – жодного звуку. Друга теж зачинена, але пробивається смужка свiтла, чути голоси. Трошки вiдступивши для розгону, Бражник ударив ногою.
Зачинено не на замок, просто причинили. Обстановка скромна: лiжко, торшер, журнальний столик. Побачивши несподiваного гостя, гола дiвчина на лiжку з криком покотилася вниз, на пiдлогу. Дiвчина Сергiя не цiкавила.
Чорнявий Антон Коновалов, особистий охоронець Акули Дена, зрозумiв усе вiдразу, спробував у миттєвому стрибку пiдхопити кобуру з пiдлоги. Не встиг: автомат Бражника коротко плюнув вогнем. Черга злилася з криками дiвчини та охоронця: переляканим та передсмертним.
Випустивши для надiйностi ще одну чергу, Сергiй тут же повернувся на звук прочинених дверей.
З третьої кiмнати йому назустрiч вилетiв озброєний i, судячи з перекошеного рiшучiстю обличчя, дуже небезпечний Денис Ковалевський. Його Бражник зустрiв чергою в груди, кулi розiрвали їх навскоси. Друга черга довершила справу. Обличчя Сергiй не чiпав – його повиннi вiдразу впiзнати.
Тепер дiвчата кричали з обох кiмнат дружним переляканим хором.
Не затримуючись бiльше, Бражник швидко збiг донизу. Бармен обережно висунувся з-за стiйки, Сергiй показав йому великого пальця – нормально. Вийшов, автомат кинув на снiг, в iнший бiк пожбурив шапочку-маску, сiв за кермо, розвернувся на мiсцi i поїхав геть.
Грала iнструментальна музика…
Справу зроблено.
Вiд уже колишнiх колег по роботi Бражник знав: цi автомати – з партiї складiв у Запорiзькiй областi, незаконно проданої близько року тому. Дуже просто припустити: ними озброєнi бiйцi всiєї групи. Вiдбиткiв пальцiв не знайдуть, та цiлком можна дiйти висновку – Денис Ковалевський комусь зi спiльникiв дуже сильно надокучив. Автомат вкаже шлях до того, кому саме.
Нехай тепер усi, хто реально здатен скоїти вбивство Акули Дена, списують його смерть один на одного.
Насправдi дiяч подiбного масштабу завжди комусь заважає. Поки не настане точка кипiння.
Вiн нiчого не скаже Кiрi. Вона, почувши новину про вбивство Ковалевського i Коновалова, сама зрозумiє: Тома Томiлiна може тепер повертатися до себе додому.
А потiм, мабуть, спробувати почати нове життя.
Яке?
Неважливо. Головне – нове.
…Був тихий вечiр перед Водохрещем…
листопад 2008 – лютий 2009
Київ-Нiжин
