Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)
– А ти чого прешся, я нiяк не врублюся? – роздратовано запитав Шамрай.
– Бо я в шаленi дев’яностi знаєш скiльки такого гiвна здав ось цими о? – водiй виставив уперед руки. – Чого зириш? Ти малим ще був, на кота «дядько» казав, а в мене, на фiг, жiнка молода, мале на руках, я пiсля армiї, а роботи в Житомирi – во! – тепер вiн скрутив двома руками дулi. – Порихтували ми з зятем старий «рафик», повитягали звiдти всi сидiння, i вперед, за орденами! Пiвтора роки по областi i районах метал збирали. Скидали його на приватнi пункти прийому, далi розумнi люди гнали мiдь, алюмiнiй та iнший брухт через Пiтер у Прибалтику. Зятевi того мало було, вiн вирiшив у цей бiзнес серйозно зайти, сам почав брухт возити.
Гриша раптом замовк, сплюнув i повернувся до постаменту спиною.
– I? – запитав Жора.
– Перестрiли на трасi. Вантаж забрали, зять битися полiз – застрелили, – вiдмахнувся Гриша. – Я пiсля того з металом зав’язав, у «човники» подався.
Його веселощi раптово змiнила депресiя. Професор Горбатько, помiтивши це, став схожим на мисливську собаку, яка взяла слiд лисицi.
– Голова не болить? – дiловито запитав вiн.
– У мене? – водiй для певностi тицьнув себе пальцем у груди.
– В мене болить, – озвався Жора. – I на душi якось гидко стало.
– А як болить? – пожвавiшав Горбатько. – Просто чи в скронях стукає?
– Стукає, – повiсивши фотоапарат на шию, Жора двома вказiвними пальцями почав масажувати скронi.
– Менi тут теж паршиво, – озвався Гриша. – Поїхали звiдси бiгом, мужики.
Шамрай тим часом роззирнувся. Праворуч вiд постаменту i контори, на протилежному боцi майдану, стояла порожня будiвля з бiлої цегли, в якiй навiть той, хто нiколи не був у сiльськiй мiсцевостi, легко вгадував колишнiй магазин.
– Цiкаво, де у них тут танцi були? – промовив Гриша.
– Тобi яка рiзниця? – байдуже кинув Вiктор. – Тепер ми про це нiколи не дiзнаємося.
– А далi машини не заїжджали! – озвався професор Горбатько, показуючи на знайденi слiди. – Дивiться: зупинялися десь тут, у центрi, розверталися – i назад. Вiкторе, менi вже працювати можна? Здається, ми прийшли.
– Навiть треба, – погодився Шамрай. – Вам же виднiше. Я у ваших тектонiчних розламах земної кори та рiзних сiтках Хартмана[6]6
Сітка Хартмана – енергетична сітка, яка, за визначенням німецького вченого Хартмана, покриває земну поверхню і поділяє її на «здорові» та «нездорові» ділянки. Небезпечні для людини ділянки, ті самі геопатогенні зони, знаходяться на перетинах «сітки Хартмана».
[Закрыть] не розбираюся.
– Я теж, – невiдомо для чого вставив Жора. – Того, чого не можна сфотографувати, не iснує.
– Автори вашої газети, навiть такi провiднi як ти, Вiкторе, завжди пишалися власним невiглаством у всьому, що стосується науки, – констатував професор Горбатько.
Шамрай пропустив шпильку повз вуха. З Максимом Iвановичем вiн мав справу вже майже два роки, той сам шукав контактiв i плацдарму для оприлюднення власних теорiй. Це не заважало йому регулярно робити всiм зауваження, давати рiзнi поради i взагалi – при кожнiй сприятливiй нагодi читати присутнiм зануднi лекцiї рiзної довжини.
Професор пройшов уперед iще метрiв з п’ять, зупинився, завмер, нiби намагаючись почути чи вiдчути щось таке, чого не чули i не вiдчували iншi. Тодi розстебнув сумку, витягнув власноруч сконструйований прилад. Основою його була рамка з мiдного дроту, яку Вiктор, котрий не раз бачив цей прилад у дiї, називав «пекельною машинкою». То була герметично закрита коробочка з вмонтованим у неї датчиком. Працювало все це на звичайних батарейках. Приладнавши рамку у спецiально зробленi пази, Горбатько покрутив ручку, налаштовуючи прилад на робочий стан, повернувся до гурту:
– Зараз нiхто до мне не пiдходить, ясно?
– Працюйте, Iвановичу, працюйте, – махнув рукою Шамрай.
Пiсля цього професор Горбатько з головою поринув у процес проведення бiолокацiї. Спочатку вiн провiв рукою над рамкою. Потiм – пiд нею. Постояв, похитав головою, тодi почав повiльно, приставними кроками, рухатися вперед, тримаючи прилад з рамкою перед собою. Жора знову налаштував фотоапарат, клацнув. Вiктор прикипiв поглядом до професора.
Зробивши з десяток крокiв уперед, Горбатько завмер. Потiм посунувся ще на кiлька сантиметрiв – i знову зупинився. Тодi позадкував. Почаклував над «пекельною машинкою», повернувся праворуч, повiльно рушив у бiк колишнього сiльмагу. Далi рухався, не зупиняючись, тодi розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i почав «прасувати» протилежний бiк, ближче до порожнього постаменту. Нарештi зупинився, кивком голови запросив Вiктора i Жору пiдiйти ближче.
– Дивiться, – сказав вiн, коли чоловiки наблизилися. – Ви бачили таке?
Тепер вони всi разом точно повторили його маршрут, рухаючись у такт з професором. Спочатку нiчого не вiдбулося, а тодi рамка почала смикатися, ще крок – i вона закрутилася довкола власної вiсi з такою силою, наче на неї хтось спецiально дув. Те ж саме повторилося, коли трiйця посунула до сiльмагу. Аналогiчно – коли трiшки наблизилися до порожнього постаменту.
– Бачили? – очi професора шалено блищали. – Земне випромiнювання в цьому мiсцi дуже сильне. Я б сказав, що ми з вами стоїмо зараз на краю дуже глибокої трiщини в земнiй корi. Ось так вона пролягає! – Горбатько провiв рукою неправильну ламану лiнiю. – По сутi, Вiкторе, все, що знаходиться по краях цього розламу, цiлком може вважатися аномальною зоною. Болить голова, Георгiю?
– Ага, – фотограф знову потер скронi. – Коли чесно – не стiльки болить, скiльки паморочиться. Я наче трiшки п’яненький. Грамiв сто, не бiльше.
– Зi мною все в порядку, – Шамрай знизав плечима. – Не знаю… Неспокiйно якось на душi, це правда. Але тут мало хто спокiйним буде.
– У цього мiсця важка енергетика! – категорично заявив професор. – Не тiльки тут, де ми зараз стоїмо, – вiн для певностi тупнув ногою. – Взагалi, як менi здається, бiльша частина цього населеного колись пункту розташована на перетинi геопатогенних зон. Тут сiтка Хартмана, якщо можна так висловитися, трiшки щiльнiша, нiж будь-де. Словом, кожен iз вас, та i я разом з вами, вiдчуває аномалiї по-своєму.
Бiльше Вiктора Шамрая в колишньому селi Пiдлiсному нiчого не тримало.
– Ця дiвчина, Тома, говорила: тут нiби люди зникають, – обмовився вiн. – Наче щось їх сюди кличе, якiсь потяг… Чи поклик…
– Про потяг чи поклик не скажу, – професор провiв себе долонею по обличчю, для чогось глянув на неї, потiм повернув її до Вiктора: – Бачиш, пiт. Мене тут у пiт кидає… Коротше, про потяг не скажу, не знаю. Але не сумнiваюся жодної секунди: люди, якi тут довго жили i навiть тi, якi тут народилися, страждають на рiзнi патологiчнi хвороби. В когось проблеми зi шлунком, хтось iз серцем мучиться, в когось може бути рак. А може таке статися, що i… – Горбатько покрутив вказiвним пальцем бiля скронi.
– Тобто, – перепитав Шамрай, – на вашу думку, кожен, хто мав хоч якесь вiдношення до Пiдлiсного, рано чи пiзно може з’їхати з глузду?
– Чом би й нi? Я б навiть назвав це мiсце таким собi перетином свiтiв, – серйозно вiдповiв професор. – По сутi, Чорнобиль став для тутешнього народу порятунком. Знаєте чому? Бо в iншому випадку люди жили б тут ще довго, i хто його знає, до чого б дожилися. А так змушенi були евакуюватися з аномальної зони, яка стала в два рази небезпечнiшою для нормального життя. Хоча тут є що вивчати, клондайк для дослiдникiв паралельного свiту.
Горбатько почав пакувати свiй прилад у сумку.
Жора згорнув апаратуру.
Шамрай з почуттям виконаного обов’язку повернувся, аби сказати водiєвi, що вони вже можуть звiдси їхати.
Водiя нiде не було.
На якусь мить у Вiктора вiдiбрало мову. Щойно, буквально п’ять хвилин тому, водiй з незадоволеним виглядом стояв поруч. Тепер наче крiзь землю провалився. Зник. Загудiв у один з невидимих людському оку тектонiчних розламiв земної кори. Навкруги було тихо, навiть холодний листопадовий вiтерець, здається, припинився. Сонце теж сховалося за хмарами. Раптом стало якось сiро i похмуро. Тиша дзвенiла у вухах.
Шамраю здалося, що нiхто з його супутникiв не помiтив зникнення водiя. Рвучко повернувшись до вченого i фотографа, вiн на якусь долю секунди уявив, що бiльше не бачить їх, що поруч з ним нiкого нема. Та нi, ось вони стоять, нiби виринули з повiтря: Жора застiбає кофр, Максим Iванович поправляє сумку на плечi.
– Де Гриша? – вичавив iз себе Вiктор i, не дочекавшись вiдповiдi, закричав на всю силу легенiв, несподiвано для себе вiдчувши саме таке бажання – голосно крикнути, хоча щойно не мiг промовити нi слова: – Гриша! Гриша! ГРИША! – Крик пiшов луною. А за мить, яка тягнулася дуже довго, у вiдповiдь почулося:
– Чого б я ото волав?
Водiй виходив з порожньої дверної пройми найближчої до них хати, застiбаючи на ходу штани.
– Ну ти даєш! – видихнув Шамрай з полегшенням.
– Що я даю? – не зрозумiв водiй, обсмикуючи куртку. – Прикрутило посрати, а наче нiчого такого i не їв… Може, ваша аномалiя дiє… До речi, мужики, люди тут таки були. Причому, не дуже давно. Я там, – вiн кивнув у бiк хати, – в кутку газету бачив. Пожмакану. Мiсцеву, житомирську, ще заголовком догори її кинули: про парламентську кризу пишуть. А поруч двi порожнi пляшки з-пiд горiлки валяються. «Житомирська на бруньках». Мiсцевого розливу, я навiть знаю, де таку продають.
– Сюди що, на джипi бухати приїжджають? – поцiкавився Жора. – Бiльше нема де? Голова не болiтиме? Аномальна зона все ж таки…
– Штин там ще якийсь… Не знаю, як сказати… Наче могила…
– Мабуть, не ти один туди в туалет ходив, – констатував фотограф.
– Та нi, там щось iнше…
Шамрай глянув на годинник.
– Погнали назад. Нам ще машину штовхати.
11
Вони зустрiлися в невеличкому кафе неподалiк вiд Соборної площi.
Шамрай прийшов ранiше, замовив капучiно. Коли замовлення принесли, якийсь час бовтав ложечкою в чашцi, намагаючись розiгнати пахучу пiнку. Вiктор не мiг пояснити, чому вже другий день вiдучора, пiсля повернення з Богом та людьми забутого Пiдлiсного, на душi в нього лежить важезний камiнь.
Вночi вiн погано спав – уперше за багато рокiв, пiсля подiй, якi лишилися позаду i про якi вiн уперто не хотiв згадувати. Тодi вiн не спав добами. Аби врятуватися, пробував глушити горiлку, вiд чого сон пропадав зовсiм, перетворюючись на якiсь тимчасовi провали в пам’ятi. Ледь не дiйшло до примусової госпiталiзацiї в Зарiчанах – там само, куди так боялася потрапити Тамара Томiлiна зi своїми фантазiями. Тодi обiйшлося: лiкарi вирiшили почекати з радикальними заходами, увiйшли в особливу ситуацiю пацiєнта, вкололи кiнську дозу якоїсь гидоти, пiсля чого Вiктор проспав майже добу. А коли очухався, мама, яка сидiла весь час поруч, вколола ще одну порцiю (так сказали медики). На цих уколах Шамрай протримався три днi. Пiсля того батьки вивезли його на пiвроку в село, куди переїхали пiсля бабусиної смертi, вирiшивши переселитися в її хату, а мiське житло залишити синовi.
Остаточне видужування проходило в сiльськiй тишi, на свiжому повiтрi. Потiм треба було починати життя не просто заново, а фактично з нуля. Початком нового життя стала категорична вiдмова вiд алкоголю, навiть у виглядi пива. I… «Неймовiрнi факти»…
Все, досить про це!
Шамрай заплющив очi, прикрив їх долонею, а коли знову розплющив, то побачив Тому. Вона виходила зi срiблястого «Пежо», не нового, але цiлком пристойного. Виходила дiвчина з боку водiя. Отже, приїхала на машинi, машина – її власнiсть. Це чомусь збентежило Вiктора: з вигляду його нової знайомої аж нiяк не можна було зробити висновок, що вона їздить Житомиром на власному i не такому вже й дешевому авто.
– Привiт, – Томiлiна сiла навпроти, посмiхнулася.
Усмiшка вийшла гумовою. Сама Тома трималася досить напружено, мала схвильований вигляд i навiть була, як тодi здалося Вiктору, трiшки переляканою. Проте тримала себе в руках, що теж було помiтно.
– Привiт, – вiдповiв вiн. – Я тут ось сьорбаю…
– Хочу чаю, – сказала Тамара, пошукала очима офiцiантку, зробила їй знак i, коли дiвчина пiдiйшла, навiть не попросила, а розпорядилася, не дивлячись у меню: – Фруктовий чай. Байдуже який. Можна в пакетику. З лимоном. I швидше, якщо можна.
Офiцiантка вiдiйшла. Зрозумiвши, що її дещо панську поведiнку можна по-рiзному сприймати, Тома пояснила Шамраю з нотками вибачення:
– Змерзла… Не люблю листопад. Осiнь i зима – не мої пори року. I голова чогось розламується.
Вiктор хотiв запитати, коли вона встигла змерзнути, адже щойно вийшла з машини, де напевне працює пiчка. Та дiвчина нiби передбачила подiбну цiкавiсть:
– Це, мабуть, щось нервове. Тiпає всю останнiм часом. Руки зводить, дрижаки ловлю… Бр-р-р! – вона мерзлякувато повела плечима й вiдразу помiняла тему: – Так ви були в Пiдлiсному? Не обдурила я вас?
Шамрай вiдпив з чашки. Напiй майже охолов. Тим часом Тамара за знайомою йому вже звичкою закурила.
– Їздили ми туди, – вiдповiв вiн.
– I як вам видовище?
– Ви про все прочитаєте на наступному тижнi в нашiй газетi. Якщо двома словами – там справдi щось схоже на аномальну зону. В кожному разi, прилади показали наявнiсть таких аномалiй у центрi села.
Принесли чай. Тамара поклала цигарку на край попiльнички, обхопила гарячу чашку долонями, на мить примружила очi. Потiм розплющила їх знову, глянула на Вiктора, схиливши голову набiк.
– Ви говорите речi, яких я собi не можу уявити. В тому чортовому Пiдлiсному батьки мене зробили. Але там я жодного разу не була. I не знаю, де там центр, а де – околиця.
– З того, що я знаю про мiсця з поганою енергетикою, можу вам сказати: вiдомi випадки, коли ця енергетика продовжувала негативно впливати на людей навiть пiсля того, як вони залишали такi мiсця. Це як зараза, розумiєте? Або, якщо хочете, своєрiдний фатум…
– Прокляття, ви хотiли сказати, – розвинула думку Тамара.
– Нiчого я такого не говорив. Проклятi мiсця – це з фiльмiв жахiв.
– Вони бувають, – впевнено вела своє Тамара. – I ви тiльки що непрямо це пiдтвердили. Село Пiдлiсне, моя батькiвщина, на якiй я нiколи не була, – типове прокляте мiсце. До того часу, поки там жили люди, воно живилося їхньою енергiєю. Тепер воно вимагає, аби люди повернулися. Пiдлiсне вимагає жертв, розумiєте?
Шамрай мiг поклястися: у даний момент Тома Томiлiна була при здоровому глуздi. Можливо, для когось це не причина i не аргумент, але – вона водить машину. Психiчно неврiвноваженим прав не видають. Та водночас вона говорила речi, якi не вкладаються в головi.
– Значить так, – дiловито промовив Вiктор. – Я справдi вчора їздив у Пiдлiсне i на собi вiдчув: щось там не те, енергетика не найкраща. Але, якщо дивитися на речi рацiонально, щось подiбне вiдчувається в будь-якiй мiсцевостi, де давно не живуть люди. Зайдiть навiть у напiврозвалений будинок на будь-якiй мiськiй околицi, скажiмо – десь на Корбутiвцi. Такий завжди знайдеться. I нехай довкола їздять машини, а буквально навпроти через дорогу блищить вогниками зал гральних автоматiв чи сучасний супермаркет: та споруда здасться вам мiсцем, де зупинився час i оселилися привиди. Дякую вам за наводку – тепер ми знаємо, де знаходиться ще одна аномальна зона. Справдi, я досi вiдчуваю себе якось незатишно…
– О! – перебила його дiвчина. – Все, далi нiчого не треба говорити. Все iнше – похiдне. Якщо туди бiльше не їздити, у вас це, напевне, пройде. Бо ви з тим бiсовим Пiдлiсним жодним боком не зв’язанi! А я ж казала вам: сама знаю людей, якi зникали в тiй аномальнiй зонi!
– Зовсiм зникали? – уточнив Шамрай. – Ви тодi нiчого конкретнiшого так i не розказали…
– Дехто зовсiм… – Тамара стенула плечима, вiдпила чаю, затягнулася цигаркою. – Ясно, їх я сама не бачила: вони ж щезли. Це я чула вiд людей, чиї знайомi на якийсь час зникали, а потiм невiдомо звiдки з’являлися. Кожен з тих бiдолах пiсля того втрачав шматок пам’ятi. Знаєте, як казали у тому кiно: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю.
– Ви можете назвати менi хоча б одну таку людину?
– Для чого? – Тамара знову стенула плечима. – Однаково ви нiкого не знайдете. Їх швиденько вивезли якнайдалi. Я, коли чесно, до цих казок так само з гумором ставилася, як оце ви…
– Чого це я з гумором? Зовсiм нiчого смiшного… – Шамрай спробував виправдатися.
– Я ж бачу, – знову перервала його Томiлiна. – Я ще тодi, коли вперше до вас прийшла, все побачила. Ви дивилися на мене, як на iдiотку. Хоча в Пiдлiсне поїхали – це ваша робота, ваш хлiб. Переконалися, що там не все чисто, енергетика погана. Значить, наполовину я таки була права. Правильно?
Поки що докази були залiзними. Не прийняти їх Вiктор не мiг: справдi, все саме так i вiдбувалося. Вiн мовчки кивнув.
– Бачите? – тепер у очах дiвчини блиснули переможнi вогники. – Тепер ви навряд чи категорично заперечите, що я, чи такi як я, можуть вiдчувати на собi залишки впливу тiєї поганої енергетики. У кожного це проявляється по-рiзному. Скажу тiльки за себе, Бог з ними, з iншими.
Томiлiна вiдсунула чашку, нахилилася до Шамрая, буквально влiгшись грудьми на поверхню столу. Їхнi обличчя опинилися майже поруч. Тепер вона стишила голос до шепоту, який видався Вiктору дещо лиховiсним:
– Мене й далi кличе Пiдлiсне, розумiєте? Коли це вiдбувалося з кимось, я смiялась. Взагалi, зовсiм випадково дiзналася про зв’язок з тим, що вiдбувається тут, – Тома провела себе пучкою вказiвного пальця по лобi, – i поганою енергетикою мiсця, де я бiльше восьми мiсяцiв провела в материнськiй утробi.
– Що значить – кличе? – Шамрай теж стишив голос.
– Менi важко це пояснити. Зате завдяки вам я дiзналася – мої вiдчуття можуть бути правдою. Як з цим боротися – поки не знаю.
Тамара випросталася, взяла двома пальцями недокурену цигарку, пiдняла її на рiвень очей, подивилася на спiвбесiдника нiби крiзь неї, обережно поклала в попiльничку.
– Тепер я знаю, що з усiм цим робити i куди далi йти, – промовила вона.
– Ну i? – Шамрай не знав, що ще запитати.
– Є одна баба, живе десь пiд Коростишевом. Поїду до неї, пораджуся. Кажуть, вона таким речам раду дає. Дякую за все, що ви зробили.
Вона пiдвелася, непомiтним рухом витягла гаманець, виклала на стiл купюру.
– Перестаньте, я заплачу, – Вiктор квапливо полiз по грошi.
– Там вистачить. Дякую за все ще раз.
– Та я ж нiчого не зробив!
– Та ж ви навiть не знаєте, що зробили для мене! – в тон йому загадково вiдповiла Тамара Томiлiна. – Ви взяли на себе труд дiзнатися: у моїх страхiв є походження. Все, далi я сама. Успiхiв.
Вона швидко вийшла з кафе. Вiктор провiв поглядом її машину.
12
Репортаж з аномальної зони вийшов, як i планувалося, за тиждень.
Листопад уже повноцiнно вступив у свої права, вночi навiть почалися легкi заморозки. Вiднедавна Шамрай став чомусь дуже чутливим до змiн погоди, тому в п’ятницю, наступного дня пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», прокинувся з головним болем i закладеним носом. Подзвонив секретарцi, сказав, що сидiтиме сьогоднi вдома, i вкотре за цей рiк зробив зауваження у бiк дзеркала: тобi, мовляв, тридцять рокiв лише, а ти вже справжня руїна.
Щоправда, пiсля подiй, про якi не хотiлося згадувати, Вiктор Шамрай виглядав мiнiмум на п’ять рокiв старшим. Його старила рання сивина, досить щедро заснiживши чорне волосся, особливо – на скронях.
Вiн пив чай з калиною, аж раптом озвався мобiльник. Номер незнайомий. Вiдповiдати не хотiлося, але Вiктор вiдгукнувся за звичкою, яка випередила бажання взагалi вимкнути трубку.
– Слухаю.
– Вiктор Шамрай? – голос теж незнайомий.
– Я. А…
– Ви зараз де знаходитесь? На роботi сказали – ви вдома.
– Правду сказали.
– Будьте вдома, будь ласка. Хвилин за двадцять я за вами заїду.
– А…
Незнайомець дав вiдбiй.
У дверi подзвонили швидше, нiж за двадцять хвилин. Шамрай вiдчинив. На порозi стояв чоловiк рокiв пiд сорок, якось казенно пiдстрижений, його перебитий нiс вiдразу кидався в очi.
– Капiтан Бражник, карний розшук, – вiзитер показав на ходу документи, аби вiдразу зняти всi можливi запитання i одночасно поставити новi. – Я зайду?
Не чекаючи дозволу, капiтан з перебитим носом пройшов у квартиру, акуратно прикрив за собою дверi.
– Ви – Вiктор Шамрай?
– Ну…
– Документи покажiть. Паспорт, якщо не важко.
Вiктор, далi не розумiючи, що вiдбувається i до чого тут карний розшук, пройшов до кiмнати, витягнув з шухляди паспорт, простягнув гостевi. Бражник перегорнув сторiнки, постукав корiнцем документа по долонi, не поспiшаючи повертати.
– Таке дiло… Менi необхiдно допитати вас про вашi стосунки з Томiлiною Тамарою Григорiвною. Знаєте таку?
– Знаю. Не близько. Три рази по телефону спiлкувалися, двiчi зустрiчалися.
– Ага, – Бражник пройшов до кiмнати. Акуратно, навiть пiдкреслено акуратно поклав паспорт на книжкову полицю. Тодi дiстав iз внутрiшньої кишенi складену газету, розгорнув. «Неймовiрнi факти», сторiнка з фотографiєю Томи i його репортажем з аномальної зони. – Ви писали?
– Я. Щось не так?
– Щось не так, – погодився Бражник. – Це вийшло вчора. Вiд учора громадянку Томiлiну Тамару Григорiвну нiхто не бачив.
Шамрай помовчав, переварюючи iнформацiю.
– Я тут до чого?
– Не знаю, – зiзнався Бражник. – Саме це треба з’ясувати. Останнiм часом громадянка Томiлiна майже не виходила з дому. Ви коли бачилися з нею?
– На минулому тижнi… Я i забув уже. Ми ж не близько знайомi, розумiєте? У мене таких знайомих…
– Ви це вже казали, – жестом зупинив його Бражник. – Отже, виглядає на те, що ви – останнiй, з ким вона спiлкувалася особисто. До позавчора з громадянкою Томiлiною був тiльки телефонний зв’язок. Вчора вийшло оце, – вiн показав газету. – Але за нашими даними громадянка Томiлiна кудись зникла ще позавчора пiд вечiр. Вдома її немає. Там, правда, рейвах, видно, кудись бiгом збиралася. Машини на стоянцi немає. Власне, – Бражник кахикнув, – охоронець на стоянцi засвiдчив: Томiлiна близько вiсiмнадцятої години позавчорашнього вечора сiла в машину i кудись поїхала. У неї при собi була невелика дорожня сумка. Вона дуже поспiшала.
– Все це дуже цiкаво, тiльки я тут до чого?
– Кажу ж вам – не знаю. Поки що нiхто нiчого не знає. Вчора шукали її цiлий день. Вранцi сьогоднi оця ваша писанина вийшла. Ви самi кажете, що знайомi з Томiлiною. Може, хоч щось поясните.
– Та якого чорта я повинен щось вам пояснювати?! – не стримався Шамрай. – Вриваєтесь, показуєте газету, в чомусь звинувачуєте…
– Не вривався я до вас, – Бражник тримався спокiйно, навiть якось вiдсторонено. – Ви мене самi впустили. I не звинувачує вас нiхто нi в чому. Поки що…
– Поки що? А в чому мене можна звинуватити?
– Це справа прокуратури. Ми працюємо зi свiдками, – пауза. – Або з пiдозрюваними.
– Свiдками – чого? – Шамрай уже розпалявся. – Пiдозрюваними – в чому?
– Така справа, – Бражник потер пiдборiддя. – Тамара Томiлiна у нас на пiдписцi.
– На пiдписцi?
– На пiдписцi. Про невиїзд. Вона проходить свiдком по «убойнiй» справi. У неї пiдписка про невиїзд, а вона зникла. Недобре. А тут iще ваша писанина… Поїхали, Вiкторе Максимовичу, там слiдчий чекає.
Бач, по-батьковi запам’ятав, машинально вiдзначив Шамрай.
Все iнше дiйшло до нього пiзнiше.
13
Слiдчим, до якого Шамрая привiз капiтан Бражник, виявилася втомлена некрасива жiнка в окулярах рокiв пiд сорок.
Звали її Кiра Антонiвна, прiзвище – Березовська. Сам Бражник з її кабiнету не вийшов, примостився в кутку на новенькому стiльцi. Примiщення прокуратури, в якому Вiктор, навiть з огляду на обставини, про якi не хотiлося згадувати, нiколи не бував, зовсiм не вiдповiдало його уявленням про казеннi установи. Тут було навiть по-своєму затишно, всюди ще лишилися слiди свiжого ремонту. Частиною якого, поза сумнiвом, були i новi офiснi меблi.
Без передмов, нiчого не пояснюючи, Березовська пiдсунула до Шамрая чистий аркуш, розказала, що вiн повинен написати, i вони з Бражником терпляче i мовчки чекали, доки Вiктор виконає прохання. Швидко перебiгши написане очима, жiнка простягнула аркуш оперу. Той пiдвiвся зi свого зручного мiсця, взяв папiр, теж прочитав, тiльки бiльш уважно, тодi поклав аркуш перед слiдчою i знову всiвся. Вони розташувалися так, що Березовська дивилася в обличчя Вiктору, а Бражник їв очима його спину.
– Тепер послухайте, що ви написали, – Кiра, яка, навiть виглядаючи не молодшою i не старшою за свої роки, навiть незважаючи на те, що сiра зовнiшнiсть мусила не додавати, а забирати якусь кiлькiсть рокiв, у сприйняттi Шамрая усе ще не дотягувала до Антонiвни, вiдкинулася на спинку свого стiльця. – Значить так: «Я, Шамрай Вiктор Максимович, працюю спецiальним кореспондентом газети «Неймовiрнi факти». Профiль нашого видання – рiзнi незвичайнi явища, в тому числi – паранормальнi. Цi явища всi автори, включно зi мною, намагаються дослiджувати». Поки що правильно?
– Правильно, – пiдтвердив Шамрай.
– Згодна. Вашу газету всi знають. Читаємо далi, – слiдча зiтхнула i почала виразно декламувати: – «П’ятого листопада цього року до мене в редакцiю прийшла громадянка, яка назвалася Тамарою Томiлiною. Ранiше я з нею знайомий не був».
Вiд того, як раптово виринув з-за його спини Бражник, Вiктор здригнувся. Перед його обличчям рука опера тримала фотографiю.
– Ця жiнка приходила до вас?
З фото на мене дивилася усмiхнена Тамара. Знiмали крупним планом на фонi єгипетської пiрамiди. На дiвчинi була бiла футболка.
– Ця, – кивнув Вiктор, опер забрав фотку, знову повернувся на мiсце. Шамрай озирнувся на нього, але слiдча знову почала читати, i Вiктор переключився на неї.
– Тамара запропонувала менi тему для статтi. Вона розказала про вiдселене село Пiдлiсне, яке знаходиться десь на межi Овруцького та Народницького районiв Житомирської областi. За її словами, на територiї цього покинутого пiсля аварiї на Чорнобильськiй АЕС села iснує аномальна зона. Ця зона негативно впливає на всiх, хто так чи iнакше пов’язаний зi згаданим селом. Правильно?
– Правильно.
– Поки що цiлком у дусi вашої газети, – кивнула швидше сама до себе, нiж до Вiктора слiдча. – Ось тут далi ви пишете: «Тамара Томiлiна в розмовi зi мною пояснила, що вона вiдчуває на собi вплив аномальної зони, бо свого часу її мама завагiтнiла нею в Пiдлiсному i негативна енергетика тiєї мiсцевостi передалася дитинi в спадок». Правильно?
Тут Шамрай не став поспiшати з вiдповiддю. Повз увагу Березовської це не проскочило.
– Це ж ви писали, Вiкторе Максимовичу. Власною рукою. Зрозумiли, до чого я веду?
– Нi, – чесно признався той.
– Коли таке написано в вашiй газетi, це сприймається зовсiм iнакше. Так би мовити, в загальному контекстi iнших публiкацiй вашого видання. А коли таке писати в пояснювальнiй записцi слiдчому прокуратури, який веде справу про навмисне вбивство, – погодьтеся, звучить досить дивно. У себе в колективi ви сприймаєте подiбнi iсторiї на «ура». Люди, якi вас читають, теж нiчого пiдозрiлого не бачать. Бо вони хочуть вiрити i вiрять. Але ось це, – Кiра помахала в повiтрi списаним аркушем, – я змушена буду пiдшити до кримiнальної справи. Тому менi треба прийняти рiшення: сприймати написане за чисту монету чи просити вас дати iншi пояснення.
– Якi б налазили на здорову голову, – пiдтакнув зi свого мiсця опер. Шамрай вiдчув, як зволожiли долонi. Нерви. Вiн старанно витер їх об штани.
– Хочете ви цього чи нi, панове, тiльки iнших пояснень у мене нема. Я написав усе як було. I взагалi, тепер ви пояснiть менi: яка кримiнальна справа, яке вбивство, до чого тут Томiлiна i головне – до чого тут я.
– Не поспiшайте, – промовила Березовська. – Давайте читати далi. Значить так: «Перевiряючи слова Тамари Томiлiної, я з групою колег наступного дня, шостого листопада, виїхав на пошуки Пiдлiсного, яке на сучасних картах не вказане. На трасi ми зустрiли працiвникiв мiлiцiї, якi пояснили нам, зрозумiвши, в чому суть справи, як дiстатися до покинутого села. На територiї вiдселеного села Пiдлiсного була проведена бiолокацiя, в результатi чого справдi виявлена наявнiсть у вказаному мiсцi геопатогенних зон»… Зон з поганою енергетикою? – уточнила слiдча.
– Саме так.
– Ну, i останнiй абзац. «Пiсля свого повернення я подзвонив Тамарi Томiлiнiй. Ми зустрiлися в кафе бiля Соборної площi. Я розказав про результати нашого дослiдження i пiдтвердив: те мiсце, про яке вона говорила, справдi можна назвати аномальною зоною. На що Тамара Томiлiна сказала: «Я вiдчуваю, як Пiдлiсне кличе мене». I повiдомила про свiй намiр поїхати лiкуватися до якоїсь народної цiлительки, що мешкає, за її словами, десь пiд Коростишевом Житомирської областi. Пiсля того з Тамарою Томiлiною я не спiлкувався i не зустрiчався. Де вона може перебувати в даний момент, не знаю. Число, пiдпис». Правильно?
– Правильно.
– Тепер скажiть з огляду на те, на що я вже звертала вашу увагу: ви самi вiрите в те, що написали?
– Де? В газетi чи вам?
– Менi, – зiтхнула слiдча. – Бо менi як людинi цiкаво i корисно було б знати, наскiльки ви вiрите в те, про що пишете в своїй газетi.
– Це наша робота, – Шамрай вирiшив обмежитися лаконiчною вiдповiддю. – Головне, аби читачi в це повiрили.
– Ми не вашi читачi, – знову озвався ззаду Бражник.
– Згодна, – кивнула Кiра. – Для вас i для всiх, хто читає «Неймовiрнi факти», зникнення Тамари Томiлiної, яку нiбито кличе якесь прокляте мiсце в якiйсь вiдселенiй мiсцевостi, може вважатися явищем, яке не треба особливо пояснювати. Це дивна логiка речей, дивна логiка запропонованих обставин, та аж нiяк не логiка працiвникiв правоохоронних органiв. Для нас, Вiкторе Максимовичу, зникнення Тамари Томiлiної, в який би паралельний свiт вона не пiрнула, в першу чергу вважається зникненням ключового свiдка у справi навмисного вбивства. Чули про справу Пiддубного?
14
Банкiра Григорiя Пiддубного вбили мiсяць тому, наприкiнцi жовтня.
Якби Шамрай мав звичку дивитись телевiзiйнi новини або читати газети, словом, якби вiн жив у свiтi реальнiшому за той, якiй вiн описує в своїй газетi, ця iсторiя не пройшла б повз його увагу. Адже не кожен день у Житомирi вбивають бiзнесменiв такого масштабу.
Вбитий лише влiтку вiдзначив своє сорокарiччя, причому гуляв, кажуть, з розмахом. На що Шамрай, коли почув цю деталь вiд Кiри, тут же зауважив: сорок рокiв не святкують, прикмета погана. Ось тепер маєте наочне пiдтвердження. Проте слiдча пропустила його реплiку повз вуха – навряд чи забобони якось пов’язанi з кримiнальною справою.
Отже, Григорiя Пiддубного, сорокарiчного директора Житомирського регiонального вiддiлення банку «Родослав», застрелили з пiстолета марки «Беретта Сигар» – зi зброї, якою в європейських країнах, а вiднедавна i в Українi, озброюються переважно особистi охоронцi. Убивця стрiляв двiчi. Перша куля застрягла в животi, друга пробила голову. В обох випадках стрiляли зблизька, за висновками експертiв, не далi, як з вiдстанi простягнутої руки.
Вбивство сталося на першому поверсi у замiському будинку банкiра. Пiсля розлучення з дружиною мiська квартира залишилася їй та доньцi, будинок перейшов до Пiддубного. Розлучення скандальним не було, з дружиною вiн розiйшовся три роки тому за обопiльною згодою i, за словами тих, хто знав цю родину, жодних претензiй майнового чи особистого характеру колишня жiнка банкiровi не висувала. Навпаки, розлучившись, вони стали бувати в тих мiсцях, де ранiше Пiддубний з’являвся сам. Зустрiчаючись, колишнє подружжя досить мило спiлкувалося. Вони навiть знайомили один одного зi своїми коханками та коханцями.
