Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)
Людмила мовчки кивнула, обхопивши двома руками теплу чашку.
– Не доведуть, – погодилася сама з собою Березовська. – Кровi попсують – так. Але пiдемо далi: стрiлянина в Пiдлiсному. Капiтан Бражник застосував для самозахисту зброю, стрiляв на ураження. В результатi вiн посприяв викриттю та знешкодженню розгалуженої злочинної групи. Ось тiльки застосував Сергiй не табельну зброю. Звiдки в нього пiстолет? Згодна, майже весь оперативний склад карного розшуку має такi стволи на озброєннi. Вони знайденi пiд час обшукiв та не заявленi, прихованi. Значить, злочинець, у якого це вилучено, свого часу не притягувався за незаконне зберiгання вогнепальної зброї! Це – серйозна стаття, i Сергiй Бражник, зловживаючи службовим становищем, злочинця з-пiд кримiнальної вiдповiдальностi вивiв! Ось уже два порушення. Формальних, згодна. Але все одно – два! – Кiра красномовно показала Людмилi два пальцi.
– Хiба за це…
– Не тiльки за це! – перебила її Березовська. – Я знаю випадки, коли з мiлiцiї вилiтали за два патрони в ящику робочого столу! Вилiтали не лише негiдники, а й нормальнi люди, якi перестали влаштовувати на своїх мiсцях начальство рiзних рiвнiв. Не конче мiлiцейське. Образив нормальний мент депутата або тугого бiзнесмена, у яких, до того ж, кiнцi в Києвi, на Грушевського чи на Банковiй, – все! Як кажуть у таких випадках нiмцi – на вiкiнштейн!
– Але ж… Це страшно, Кiро! Не можна так жити…
– Можна. I живуть! – вiдрiзала Березовська. – Дивно чути такий наїв вiд дорослої розумної жiнки. Сильної жiнки, дружини ветерана радянських та бандитських вiйн. Я нiчому не дивуюсь, i ти не дивуйся! Порушення iнструкцiй, самочинство, незаконна зброя – тiльки приводи згадати ще вiночок рiзних грiшкiв. Всi разом вони можуть тягнути на службове розслiдування, чим мiлiцейська власна безпека охоче займеться. Нариє зловживань, можеш бути певна. I тодi гiрше буде! Тому, Людо, начальник i запропонував Сергiєвi звiльнятись. Не за власним бажанням, але i не за статтею. Його не виженуть з вовчим квитком, розумiєш? – Людмила промовчала. – Бачу, розумiєш. Твiй чоловiк теж не дурний. Краще так пiти, нiж почати боротися невiдомо за що – i все одно пiти. Тiльки в цьому випадку – не просто пiти: пiд фанфари загримiти! Зрештою, – сказала Кiра, нiби пiдводячи риску пiд цiєю розмовою, – Сергiй аж надто добре знає мiлiцейську систему зсередини, аби бути готовим з неї вийти без втрат для себе. Бо в нашому з ним, та й з тобою, Людо, життi змiн ще прагнуть, але бажання спробувати змiнити щось власними руками вже нема. Ясно?
– Ти… Ти вважаєш, це правильно?
– Що саме?
– Ну… Що Сергiй не бореться… За себе…
– Вiн якраз за себе i бореться. Не за кадрове здоров’я рiдної мiлiцiї бореться, а за себе, – заспокоїла приятельку Кiра. – Ще – за вас трьох. Йому простiше пiти так, як пропонують. Вчепляться, почнуть вiдверто виживати, тiльки гiрше стане. Для всiх.
Жiнки знову замовкли, i Березовська вiдчула – тепер стає тут зайвою.
– Дякую, – вона ступила крок до кухонних дверей.
– Почекай, – зупинила її Людмила. – Щось таке я, чесно кажучи, хотiла почути. Бачу, тi, хто треба, все зрозумiють. Кiро… Словом… Давай ти приляжеш – в залi на диванi подушка i плед. Подрiмай кiлька годин. В обiд до Сергiя разом з’їздимо, плову йому вiднесемо. Ти як?
Кiра чекала на дзвiнок. I не на один.
– Добре. А то так нагодувала – справдi йти не хочеться.
Свiй зовсiм уже вистиглий чай вона так i не випила.
12
По обiдi в лiкарнi стояла недiльна тиша.
Жiнки надто старанно намагалися говорити з Бражником про що завгодно, крiм його звiльнення з мiлiцiї. Сергiй вiдчував це, i був вдячний дружинi й Кiрi: вiн сам зараз не бажав давати комусь непотрiбнi пояснення i зайвий раз обсмоктувати це питання. Навпаки, пiсля розмови з начальником йому раптом стало так спокiйно, як не було вже давно. Дивно – навiть сон почав швидко налагоджуватись: вiдколи вiн у лiкарнi, здебiльшого спав, у перервах мiж сном даючи байдужi пояснення купi народу – вiд слiдчого прокуратури, якому доручили «справу Пiдлiсного», до київського полковника з мiлiцейського главку.
Мiж iншим, цей полковник виявився цiлком нормальним мужиком. Навiть анекдот смiшний розказав на прощання.
Бражник саме почав переказувати його Людмилi й Кiрi, коли ожив мобiльник Березовської.
– Слухаю! – буквально вигукнула вона в трубку, тут же протягнула з помiтним розчаруванням: – Так, здрастуйте, Вiкторе…
Якийсь час вона мовчки слухала.
– По телефону не можна? Тодi гаразд, я саме в лiкарнi, тiльки в iншому корпусi. Пiдiйду.
– Шамрай? – запитав Сергiй, коли слiдча вiдключилася.
– Шамрай.
– Чого хоче?
– Каже – серйозна справа. Доведеться йти. Побудеш ще, Людо, чи…
– Побуду, побуду, – заспокоїла Людмила. – Треба ж тебе на обiд забрати…
13
Вислухавши Шамрая, Кiра Березовська зрозумiла: обiду в неї сьогоднi не буде.
– Чому ранiше мовчав? – запитала суворо.
– Не думав, що це важливо, – Вiктор здвигнув плечима.
Аби не тривожити пообiднiй сон вiдставного пожежника, вони вийшли з палати i тепер стояли бiля зелено пофарбованої стiни в порожньому коридорi.
– Чого ж зараз вирiшив, що важливо?
– Тома тут… Ми ж в одному вiддiленнi… Ось… Я пробував з нею поговорити. Вона вперто каже: нiчого з аномальної зони не пам’ятає. I взагалi, з пам’яттю в неї…
– Знаю, – рiзко перервала Березовська. – Ближче до тiла.
– А ви… чи не ви?… Ви, здається… Неважливо… хтось обмовився, що на Тому нiхто не нападав. Слiдiв насильства, крiм ґулi на потилицi, немає. Та й ґуля там – ґулька… Але вона щось бачила. Iнакше б тi, хто мене викрав i обробляв за мiстом, не старалися б так. В лiкарнi бiля Томи тодi мiлiцiонер стояв, охорона…
– Тепер нема.
– Нема.
– Нiкого зi своїх… – згадавши про ланцюг i собаку, Березовська на мить затнулася, стараннiше добираючи слова, – зi своїх, е-е… кривдникiв ти за цей час тут, у лiкарнi, нiкого не бачив?
– Я б сказав.
– Отже, не бачив?
Вiктор похитав головою.
– Значить, ти думаєш: тi… люди вирiшили, що Тамара проговорилась як не мiлiцiї, то тобi про побачене в Пiдлiсному?
– Так. В Пiдлiсному… Або десь поруч…
– Вони зрозумiли свою помилку?
– Хрiн їх знає.
– Ще одне: ти хоч одного з них запам’ятав?
– Одного – точно. Того, який назвався людиною з карного розшуку… Тiльки одного й розгледiв. Бачив менше хвилини, та нiколи вже не забуду. Наволочку ж на голову, казав же… Вiн менi, мiж iншим, навiть снився вчора.
– В кошмарному снi?
– В якому ж iще?
– Там ти його перемiг?
– Я тiкав. Вiрнiше, хотiв тiкати. Ноги вгрузали, не мiг рухатися…
– Поганий сон, – визнала Кiра. – У тебе ще тривоги багато. Нервова система… Хоча нiчого в цьому дивного немає. Так, до справ: ранiше ти його точно не бачив?
– Сто пудiв.
– Словесний портрет скласти можеш?
– Постараюсь. Вiн такий чорнявий…
– Стоп! – зупинила Березовська. – Не менi. Повертайся в палату. Тамарi поки нiчого не кажи. Спробую швидко щось придумати.
14
Бражник заявив: нереально.
Недiля сьогоднi, нiкого знайти не вдасться, тим бiльше – з експертiв. Мовчки вислухавши його, Кiра глянула на Людмилу, котра, вiдчуваючи себе зайвою i розумiючи, що вiдбувається щось важливе, сидiла тихенько, а тодi простягнула Сергiєвi свiй телефон.
– Набирай.
– Кого?
– Кого треба – того й набирай. До кiнця дня менi потрiбен фоторобот. Чорнявих негiдникiв у Житомирi та околицях немало. Домовляйся, це реальний шанс.
– Для кого? Для чого?
– Не знаю. Тiльки сам бачиш: Тамара щось свiдомо приховує.
– Думаєш, вона грається у втрату пам’ятi?
– Все може бути. У людини є право не хотiти пригадувати. Але у нас с тобою поки що є обов’язок дiзнаватися, що саме приховують люди. Дзвони, дзвони, не гуляй, рахунок я вчора поповняла.
Зiтхнувши i якось навiть винувато глянувши на Люду, Сергiй Бражник пiдвiвся, зручнiше вмостив подушку пiд спиною i взявся за телефон.
15
Лiкаревi Кiра потiм подзвонила сама.
Вiн дозволив забрати Шамрая з лiкарнi до вечора.
А глибоко пiд вечiр знайомий кримiналiст, роблячи особисту послугу Бражнику, нарештi сконструював такого фоторобота, з яким погодився Вiктор.
Стовiдсоткової схожостi комп’ютернi фотороботи не дають. До того ж свiдок, хоч i клянеться нiколи не забути злочинця, все ж таки бачив його, як не крути, секунд тридцять-сорок… добре, нехай хвилину, але не бiльше. Причому Шамрай не роздивлявся обличчя незнайомця спецiально.
Тим не менш, фоторобот вийшов, на переконання Вiктора, дуже схожий.
Це пiдтвердилося за кiлька годин.
Кiра сама, здається, розгледiла в чоловiковi, який назвався працiвником карного розшуку, дуже знайомi риси. Але, аби пiдтвердити свої пiдозри, знову потурбувала Сергiя в лiкарнi. А у капiтана Бражника навiть сумнiвiв не було.
Лишалося знайти серед дiлових паперiв Кiри фотографiю того, на кого може бути схожим обличчя з фоторобота.
Ця людина не любить свiтитись, як i той, на кого вiн працює. Проте фотографiї пiдозрюваних у вбивствi завжди повиннi бути пiд рукою у слiдчого та опера-сищика. Навiть якщо пiдозрюваний не фотографувався спецiально для архiвiв мiлiцiї чи прокуратури.
Коли Кiра знайшла потрiбнi фотографiї i, не дивлячись на дуже пiзню годину, пройшла у палату до Вiктора й показала їх журналiстовi, той вiдразу впiзнав у своєму викрадачi Антона Коновалова.
Довiрену особу Акули Дена. Його вiрного охоронця.
16
Перший мороз не протримався довго.
Погода знову стала непевною i цiєю непевнiстю дратувала людей, i без того роздратованих постiйними повiдомленнями про фатальну кризу i обiцянками: все буде або погано, або ще гiрше.
Понедiлок, восьме грудня, для слiдчої Житомирської мiської прокуратури Кiри Антонiвни Березовської почався, на вiдмiну вiд стурбованих тотальним зубожiнням громадян, дуже добре. Бо на гачки, закинутi нею напередоднi, клюнуло.
Вже до полудня вона мала iнформацiю з рiзних джерел, яка, хоч i була поки що поверхневою, цiлком влаштовувала Кiру. Iнтуїцiя та досвiд пiдказували: ось вони, тi картинки, яких так не вистачало для складання повного та цiлiсного уявлення про те, що ж насправдi вiдбувається i головне – як до всього треба ставитись.
До вечора ще далеко. Решту часу Березовська провела, зачинившись у кабiнетi та наводячи на основi отриманих вiдомостей певнi довiдки. Результат понедiлкових зусиль заспокоїв Кiру: тепер вона не просто готова сказати, хто винен, а й навiть знала, що робити. I головне, чого робити не варто в жодному разi.
Тому, зробивши ще кiлька дзвiнкiв i залагодивши останнi на нинiшнiй день справи, Кiра Березовська старанно зачинила сейф, вдягнулася, закрила кабiнет, вийшла з прокуратури, неуважно вiтаючись чи прощаючись iз колегами, котрi траплялися по дорозi, сiла в маршрутку i поїхала в лiкарню.
Тамару Томiлiну вона застала в палатi. Лежачи, дiвчина гортала товстий глянцевий журнал. Побачивши вiдвiдувачку, Тома вiдволiклась вiд свого заняття, котре помiтно занудило її, навiть пiдвелася слiдчiй назустрiч. Двоє сусiдок по палатi припинили теревенi, дивлячись на жiнку з непiдробною цiкавiстю: вони знали, хто така Кiра Березовська.
– Добрий вечiр, Тамаро, – кивнула Кiра, зробила вiтальний жест у бiк iнших присутнiх. – Як ви тут?
– Не знаю, – дiвчина стенула плечима. – Нормально… мабуть…
– Ось i лiкар каже – нормально, – губи Березовської зобразили щось схоже на посмiшку. – Настiльки нормально, що вiн дозволив менi забрати вас сьогоднi звiдси.
– Вам? Забрати мене? Сьогоднi? – Тома нiчого не розумiла.
– Менi, – пiдтвердила Кiра. – Наскiльки я знаю, до вас нiхто з родичiв чомусь не ходить. Хоча родичi у вас є, але далеко. Я дiзнавалася…
– Для чого? – у голосi Томи дзенькнула ворожiсть.
– Робота у мене така, – обмежилася Кiра цим поясненням. – Про все iнше поговоримо не тут. Потрiбнi документи заберете завтра, лiкар їх пiдготує.
– Документи?
– На виписку, – кивнула Березовська. – Далi лiкуватися почнете амбулаторно. Вам розкажуть як. Тримати вас у стацiонарi немає сенсу. Однаково прогресу нема, ознаки амнезiї наочнi, по всiх iнших параметрах ви цiлком здорова людина. Збирайтеся. Оскiльки у вас тут, у Житомирi, нiкого немає, а саму вас вiдпускати не хочеться, я висловила бажання вас супроводжувати. Лiкар не заперечує.
Тепер Тамара виглядала розгубленою.
– Ну… а до завтра не можна почекати?
– Завтра нiчого не змiниться, – Кiра заговорила тоном, який виключав заперечення. – Вас так само немає кому супроводжувати, вдень я працюю. Все, все, покваптеся, Томо.
– Чому… куди так поспiшати? – дiвчина далi не розумiла.
– Ось це я вам поясню трошки пiзнiше. Тiльки не тут, ясна рiч. Збирайтеся, збирайтесь.
Речi дiвчини висiли тут же в палатi, на вiшаку в шафцi. Пiд не менш здивованими вiд такого поспiху поглядами сусiдок Тамара стягнула через голову простенький светр, вибралася зi спортивних штанiв, вдягнула джинси, другий, теплий пiд горло светр, у якому вона збиралася їхати в Пiдлiсне i в якому її знайшли. Потiм – теплий плащ. Голова лишилась простоволосою.
– Документи, грошi є у вас тут?
Тамара кивнула головою.
– Тодi вперед, поїхали.
На вулицю вони вийшли мовчки. Замiсть того, аби йти до зупинки маршрутки, Кiра впевнено пройшла до бровки тротуару, виставила руку вперед, голосуючи, зупинила таксi. Назвавши свою домашню адресу i навiть не торгуючись, вона повернулась до Томи, котра, далi виглядаючи розгубленою, тупцяла на мiсцi.
– Їдемо, їдемо.
Тамара слухняно вмостилася на заднє сидiння машини, i лише коли вони вийшли бiля будинку Березовської, не витримала:
– Я хочу знати, що вiдбувається.
– Нiчого особливого. Нiчого страшного. Нiчого небезпечного для вас. Досить? – спокiйно вiдповiла Кiра.
– Досить, – погодилась Тамара i додала: – Поки що.
– Прекрасно. Тодi ходiм. Поясню все, коли зайдемо до хати.
Пiднявшись лiфтом на потрiбний поверх i вiдчинивши дверi своєї квартири, Березовська гостинним жестом запросила Тому вперед. Зайшовши за нею, ввiмкнула свiтло в передпокої, зачинилася, кивнула на вiшак:
– Роздягайтеся. Ви в себе вдома.
– У мене iнший дiм, – уточнила Тома.
– Знаю. До недавнього часу – бiльш комфортний та затишний. Подарунок, правильно?
– Яке вам дiло! – дiвчина, очевидно, готова заводитися з-пiв оберту, коли торкаються болючої для неї теми, якою, поза сумнiвом, був Григорiй Пiддубний i його нагла смерть.
– Абсолютно нiякого! – Кiра жартома пiднесла руки догори. – Здаюся, здаюся. Проте не обiцяю, що бiльше не буду. Для цього ж ми сюди i приїхали.
– Для чого?
– Поговорити. Проходьте в кiмнату.
Тiльки тепер Тома звернула увагу: з-пiд причинених дверей, що вели до єдиної кiмнати, пробивалася тоненька смужка свiтла. Або хазяйка забула вимкнути настiльну лампу, або в тiй кiмнатi ще хтось був. Скинувши чоботи i плащ, Тамара штовхнула дверi i пройшла до кiмнати.
У крiслi пiд настiльною лампою примостився журналiст Вiктор Шамрай. На колiнах у нього лежали папери, перемiшанi з газетами.
– Ви знайомi, – нагадала Кiра, ставши в дверях за спиною гостi. – Велике свiтло ввiмкнути?
– Як хочете, – повела плечима Тамара. – Якщо вас влаштовує така театральщина…
– Стоп! – Березовська клацнула пальцями, i в цьому клацаннi вчувалося щось переможне. – Ви самi сказали це слово – театральщина! Я вас за язик не тягнула.
– Вибачте, але все, що зараз тут вiдбувається, справдi нагадує театр. Провiнцiйний i дуже дешевий, – тепер Тамарi вже не було перед ким стримувати накопиченi емоцiї.
– Дуже добре ви вiдгукуєтесь про рiдний театр, – якимось дивним тоном промовила Березовська. – Дуже добре, Томо. Раз провiнцiйнi театри такi дешевi, чому ж ви так палко хотiли грати саме в рiдному, провiнцiйному, житомирському? Та ще й уроки брали в однiєї вiдомої акторки. Цi уроки, бачу, дуже допомогли. Я навiть дивуюсь, Тамаро.
– Я теж, – озвався зi свого мiсця Шамрай.
– Чому… чому ви дивуєтесь? – Тома мимоволi теж стишила голос.
– Дивуюся, що ви передумали бути актрисою. У вас талант. Добре виходить. Та й фантазiя нiчого собi. Сiдайте, поговоримо.
Тамара Томiлiна слухняно опустилася на софу.
17
Тепер стояла тiльки Кiра Антонiвна Березовська.
Вирiшивши зберегти iнтимнiсть обстановки, жiнка залишила освiтлення таким як є, зняла окуляри, подихала на них, старанно витерла скельця, готуючись говорити, вдягнула їх i повернулась до Вiктора.
– Тiсний свiт, скажiть? Це я про Галину Григорiвну, про Горбанську. Я ж мiсяць тому з нею познайомився, навiть статтю написав. Вона у нас з Космосом тепер контактує, ти не знала, Томо?
– Я читала, – коротко вiдповiла дiвчина. – Я взагалi останнiм часом уважно читала вашу газетку. Менi шкода Галини Григорiвни. Не думала… Давно таке з нею?
– Не знаю. Я не лiкар, – вiдповiв Вiктор.
– Але рокiв п’ять тому, коли Горбанська займалася з вами, вона вважала вас дуже талановитою дитиною i готувала до вступу в театральний iнститут. Вона була бiльш притомною, чи не так? – швидше констатувала факт, нiж запитала Кiра. – Бачите, як воно в життi сплiтається: спочатку Вiктор, виконуючи професiйну роботу, познайомився з учителькою, потiм, причому дуже скоро, з її ученицею. Прикметно, що обидвi виявилися, м’яко кажучи, того, – Березовська постукала пучкою зiгнутого вказiвного пальця по лобi. – Шамрай звик мати справу з такими людьми, вислуховувати подiбнi iсторiї. Друкуючи їх, газета непогано, як для Житомирщини, заробляє, i мiцно тримається на ногах. Криза на вас точно не позначиться, правда, Вiкторе?
– Так точно, – погодився Шамрай. – Коли непевнi часи, наш народ здебiльшого саме таке читає. Вiдповiдей шукає. Не полiтикам же вiрити, їй-Богу…
– Неправильно, але мудро, – кивнула Березовська. – Коли реальний свiт хапає за горло, тисне на мозок i жити в ньому стає неможливо, люди свiдомо чи пiдсвiдомо тiкають у свiт паралельний. Наприклад, ви, Вiкторе. Ви ж саме так i вчинили чотири роки тому. Можна двома словами розказати Тамарi вашу iсторiю? Без того, що трапилося з вами влiтку двi тисячi четвертого, я б особисто нiколи не вирахувала, що пережила Тамара восени двi тисячi восьмого, цiєї осенi. А отже, як наслiдок, я б нiколи не дiзналася, що з нею трапилось.
– Хiба «пережила» i «трапилось» – не суть одне й те саме? – Тамара далi почувалася не дуже впевнено, бо не знала, до чого все це вiдбувається i чим воно небезпечне для неї. Одначе трималася вже не так скуто: все ж таки вiдчувала себе причиною усiх подiй.
Дiвчинi, котра колись хотiла стати актрисою, дуже подобалося знаходитися в центрi загальної уваги. Нехай загал i складався лише з двох людей, з якими Тома знайома побiжно: справжнiй актор навряд чи особисто знайомий iз кожним зi своїх глядачiв.
– У вашому випадку, Томо, нi. То як, Вiтю, ви не проти витягти скелет iз шафи?
Шамрай махнув рукою.
– Я справдi коротко. Чотири роки тому ось цей молодий чоловiк став жертвою нападу. Аби змусити його мовчати про одну некрасиву iсторiю, Вiктора тримали на ланцюгу в темному погребi цiлу добу. З метою пригнiтити його волю. Злочинцям це вдалося. Не треба засуджувати його, Тамаро, на його мiсцi в наш час може опинитися кожен…
– Та я нiчого… – тепер Тома глянула на Вiктора винувато, наче випадково застала його за заняттям, яке вiн чомусь вважав непристойним i ховався вiд стороннiх очей.
– Переживши сильний стрес, Вiктор з головою поринув у паралельний свiт. Бiльше його нiчого не цiкавило, вiн принципово тiкав вiд реальностi, яка в один момент стала для нього страшною. Але за тиждень пiсля вашого, Томо, загадкового зникнення i не менш загадкової появи, але вже —з частково втраченою пам’яттю, на Вiктора знову нападають. Його викрадають у чому був iз власної квартири. Тобто, з його дому, його фортецi. Його завозять до лiсу, пресують i – увага, Томо, – пригадують йому всю ту iсторiю чотирирiчної давнини. Мовляв, один раз ти вже намагався стати героєм чи щось таке. Я нiчого поки не плутаю, Вiкторе?
Шамрай похитав головою. Зi свого мiсця Тамара не могла чiтко роздивитися риси його обличчя. Здавалось, у крiслi сидить набита тирсою лялька i робить якiсь рухи штучними кiнцiвками, зображуючи живу людину.
– Тодi, чотири роки тому, викрадачами командувала iнша людина. Та й облич своїх вони не ховали. Це я ось до чого: тепер Вiктор бачив лише одного з них, бачив дуже коротко i все одно не впiзнав. Отже, дiяли iншi люди. Проте вони знали, яким вiн почувався приниженим i розчавленим чотири роки назад. Значить, збирали iнформацiю. Для чого? Аби вiднайти найболючiше мiсце i натиснути. Знову – для чого? Адже писати про паралельний свiт є одним з найбезпечнiших на свiтi занять. Ти поринаєш у вигаданий свiт i знаходиш там людей, котрi живуть на своїй хвилi i нiкому не заважають. Шкоди Вiктор Шамрай нiкому завдати не в змозi. Але знову-таки: для чого його пресувати, для чого вишукувати старi таємницi? Вiдповiдь: Тамара Томiлiна, героїня вiдразу кiлькох його найсвiжiших статей, побувала в такiй собi аномальнiй зонi, побачила там щось таке, чого бачити не повинна, i тепер боїться. Проте своїми страхами дiвчина з мiлiцiєю подiлитися не могла, а ось журналiстовi, якому довiрилась один раз, могла цiлком. Є в цьому логiка, Тамаро?
– Не знаю, – вiдрiзала та.
– Давайте разом спробуємо дiзнатися, – тепер Кiра нагадувала шкiльну вчительку геометрiї, яка хоче, аби теорему Пiфагора змогли зрозумiти i довести навiть безнадiйнi тупаки. – Вiктор потiм пояснив: його викрадачiв цiкавило, що ви, Тамаро, йому сказали. Вони чомусь не вiрили у ваше мовчання. Вони конче хотiли дiзнатися, чи бачили ви щось у Пiдлiсному. I якщо бачили – то що саме? Вiктор доводив: у вас амнезiя. Вiн переконував своїх мучителiв у цьому так само палко та вiдчайдушно, як його самого i, без перебiльшення, половину Житомирщини намагались переконати у своїй амнезiї ви. Використавши для досягнення своєї мети чи не найпопулярнiший у нашому краї друкований орган, з яким багато хто рахується. «Неймовiрнi факти», як я дiзналась, протягом останнього року могли досить сильно впливати на думку певної та досить великої категорiї мешканцiв Житомира та областi. Ви, Тамаро, довго i уважно вивчали цю газету, тому i без мене знаєте. I зрозумiли це набагато ранiше за мене. Тому, маючи гарнi акторськi задатки, гострий розум та вмiючи нестандартно мислити, ви старанно симулювали амнезiю. Та оцей мiй здогад не знiмає головного питання сьогоднiшнього вечора: для чого ви це робили? Ну, не надумали зiзнаватися? Чи менi продовжити?
– У вас дуже гарно виходить, – голос дiвчини звучав глухо i тихо.
– Дякую. Тодi рухаймось далi. Цi страшнi люди не могли прийти до вас, бо бiля вас постiйно знаходилась мiлiцiя. Чому? Тому, що ви зникали в паралельному свiтi? Нашiй мiлiцiї хоч би з реальним свiтом впоратись. Отже, чому? Бо ви, Тамаро, дали пiдписку про невиїзд. Ви якимось чином причетнi до кримiнальної справи – вбивства Григорiя Пiддубного, на утриманнi якого, вибачте, жили останнiм часом. Ось тут давайте трошки зупинимося, коли ви не проти…
– Проти! – вигук прозвучав хоч рiзко, але так само неголосно.
– Так нечесно, – Шамраєвi здалося: докiр з вуст Березовської зiрвався щирий. – Нечесно, Тамаро. Ось Вiктор дозволив торкнутися його недалекого минулого. Повiрте, вiн не хотiв би цього згадувати не лише при стороннiх, а навiть наодинцi з собою. Вашого минулого я теж торкнуся лише трошки. Слава Богу, своєю справою я займаюся давно, тому приблизно уявляла, куди i кому подзвонити, аби дещо про вас дiзнатись. Ось, власне, наша i в першу чергу моя помилка: збираючи iнформацiю про оточення вбитого, його друзiв i особливо – ворогiв, вашу персону ми чомусь залишили на пiзнiше. Iнакше про вашу, Тамаро, мрiю стати артисткою я б дiзналася набагато ранiше. Коли маєш справу з людиною, надiленою лицедiйськими здiбностями, починаєш уважнiше прислухатись i придивлятись до її слiв та дiй. Вашi батьки справдi були вiдселенi з Пiдлiсного разом з iншими за кiлька мiсяцiв до вашого народження. Потiм, коли ви пiшли в перший клас, батьки розiйшлися. У кожного з них своє життя, i жоден з них, знову вибачте, навряд чи мiг виконувати батькiвськi функцiї належним чином. Ви з мамою часто переїжджали з мiсця на мiсце залежно вiд того, кого вона обирала вашим наступним, гм, татом. Вам, таким чином, дуже рано захотiлося самостiйностi. Ви пiсля школи перебралися до Житомира, якийсь час мешкали в далекої родички, вона ж i привела вас до Галини Горбанської. Та, своєю чергою, нахвалювала колегам здiбну дiвчинку. Потiм, рiк миючи пiдлогу в житомирському театрi, куди вас вдалося прилаштувати вчительцi, ви час вiд часу виходили на сцену в масовках. Пiсля того, вирiшивши брати штурмом iнститут, подалися до Києва – i провалились. Далi, коли б охота, можна робити припущення, спираючись на розрiзненi факти. Та зараз нам вистачить того, що стриптизерку i за сумiсництвом – повiю на прiзвисько Артистка в одному з київських клубiв випадково надибав Григорiй Пiддубний, – на мить Кiра перевела подих i продовжила: – Вiн не належав до любителiв солоденького. Просто вiзит до того клубу став у той вечiр логiчним продовженням якихось дiлових переговорiв. Як ви, Томо, знайшли до нього пiдхiд – не знаю. Та дуже скоро Пiддубний взяв вас пiд своє крило i привiз назад до Житомира, якнайдалi вiд потворних спокус столичного життя. Багато хто каже, Томо, що ви таки дiйсно вiдчували до Григорiя якiсь почуття. Спочатку – вдячнiсть, потiм – симпатiю, прив’язанiсть, кохання, що це було?
– Все правда. Все, що говорили.
– Чудово. Я переконалась: ви Пiддубному не ворог, навпаки – один з небагатьох друзiв. Вiн багато зробив для вас, зробив би ще бiльше, якби не…
– Досить! – Тамара раптом зiрвалася на крик. – Досить, досить, досить!
Вона затремтiла, кулаки затарабанили по колiнах. Вiктор далi сидiв мовчки.
– Бiльше не буду, – незграбно ступивши до дiвчини, Кiра погладила її по головi i вiдразу забрала руку, немов обпеклася. – Не буду про це… Але до нашої iсторiї ми все ж таки повернемось. Ми зупинилися на тому, що незнайомi лиходiї дуже хотiли про щось вас розпитати, та не могли до вас доступитися. Вчора Вiктор напружив пам’ять i досить докладно описав того, хто керував викраденням. Ця людина, виявляється, дуже добре знайома нашим сищикам. Наприклад, її впiзнав Сергiй Бражник, знаєте, той опер, який вас допитував багато разiв… Це Антон Коновалов, охоронець Дениса Ковалевського на прiзвисько Акула Ден. Знайоме прiзвище?
Тамара Томiлiна не стримала зойку.
– Правильно. Їх слiд боятися. Страшний та ще страшнiший, – погодилася Кiра. – Але дiзнавшись, кого ж ви так цiкавите, я подивилася на все зовсiм iнакше. Коновалов, поза сумнiвом, виконував наказ Ковалевського, пресуючи Вiктора. Значить, Ковалевського якимось чином цiкавить, що ви побачили в Пiдлiсному, в паралельному свiтi, в аномальнiй зонi. Нарештi, за деякими даними, до подiй чотирирiчної давнини, якi вимагали, зокрема, поламати Шамрая i змусити його замовкнути, теж був причетний пан Ковалевський. Ось звiдки його нукер Коновалов знав про тi подiї. Що вкотре пiдтверджує: все в цьому свiтi переплетено в один великий клубок. Такий збiг – випадковiсть. Та чи випадковий iнший збiг: нездорова цiкавiсть, яку виявляє Денис Ковалевський, чи не головний пiдозрюваний у вбивствi банкiра, до особи Тамари Томiлiної, коханки вбитого? А якщо, Тамаро, ми припустимо: вашi пригоди в Пiдлiсному їх зовсiм не хвилювали? Вiтю, будь ласкавий, згадай точно, слово в слово: чого вiд тебе хотiли Коновалов та його пiдручнi?
– Вони хотiли знати, що вона там бачила, – промовив Шамрай, потiм додав: – I ще – де вона була.
– Тепер – увага, – Березовська змовкла, стало раптом зовсiм тихо. Тиша, здавалося, ворушилася i її можна було помацати. – Знаючи, хто такий Коновалов, на кого вiн працює i чиї накази виконує, ми ставимо пiд сумнiв iнтерес цих людей до Пiдлiсного i усiляких аномальних зон. Винiсши це за дужки, ми цiлком справедливо припускаємо: «де вона була» – це не обов’язково в ту нiч, коли Тамара зникла. А «що вона там бачила» – не обов’язково в Пiдлiсному чи iншому паралельному свiтi. Ви, Тамаро, рятуєте своє життя, вигадавши i старанно симулюючи амнезiю. I живете ви доти, доки нiкому не сказали, де були i що там бачили. А були ви, Тамаро, в замiському будинку Григорiя Пiддубного в той день i час, коли його вбили. А бачили ви там, Тамаро, убивцю Григорiя Пiддубного. Хто це – Ковалевський чи Коновалов?
Застогнавши, Тамара Томiлiна закрила обличчя руками i вголос, вже не стримуючись, заридала.
18
Того вечора Григорiй не чекав гостей.
Вони нiчого особливого не планували: звичайна вечеря пiсля трудового дня. Подiбнi вечори траплялися в життi банкiра Пiддубного останнiми мiсяцями частiше нiж зазвичай. Вiдколи заговорили про свiтову фiнансову катастрофу, Григорiй почав працювати чи не вдвiчi бiльше. Хоча Тома навiть не могла собi цього уявити, адже її коханець, точнiше – її коханий i до того гарував, здається, двадцять п’ять годин на добу. Та щойно навантаження збiльшилися, Григорiй почав так планувати час, аби частiше проводити ось такi вечори з Тамарою.
Вона назавжди запам’ятала той теплий вересневий день, коли Гриша назвав цi вечори сiмейними. Навiть зробив на цьому словi наголос, повторив кiлька разiв, вiдчутно смакуючи. Слово це стало для нього чимось соковитим, вiн смакував його, i з кутикiв рота нiби тiк непомiтний прозорий солодкий сiк. Ось так сприйняла сказане i почуте Тома: як освiдчення… i пропозицiю…
Отже, того вечора вони не чекали гостей i саме збиралися примоститися на першому поверсi, в залi з камiном, коли знадвору почувся шум пiд’їжджаючої машини, i майже вiдразу Григорiю подзвонили на мобiльний.
«Чорт! Iди нагору, побудь там. Тебе тут не треба», – розпорядився Пiддубний, i Тома послухалася, швидко збiгла сходами на другий поверх, зайшла в спальню, причинила за собою дверi. Та вже за п’ять хвилин не стрималась – прочинила: знизу голосно заговорили чоловiки, один голос тут же зiрвався на крик.
Наполовину прочинивши дверi, Тома могла, стоячи на порозi, бачити зi свого мiсця частину камiнної зали i те, що там вiдбувається. В центрi стояв Григорiй, спиною до неї. Навпроти махав руками чоловiк, якого дiвчина впiзнала, хоч i не знала особисто. Якось бачила його на одному прийомi в мера, куди Пiддубний дуже не хотiв iти i чесно злиняв, побувши хвилин сорок. Та за цей час з ним встигла привiтатися купа народу, серед них – ось цей вечiрнiй гiсть, Денис Ковалевський. Тодi Гриша привiтався з ним неохоче, механiчно потиснув руку, зате пан Ковалевський довше, нiж належить у таких випадках, тримав банкiра за правицю, нагадував про якiсь можливостi, домовленостi, спiльнi справи. Тамара не зналася на таких чоловiчих речах i, коли чесно, не дуже прагнула.
«Знаєш, як його називають? Акула», – сказав тодi їй Гриша нiби мiж iншим. I обмежився коротким поясненням: «Вiд нього краще триматися далi. Бажано навiть не вiтатися. Кожне привiтання Ковалевський сприймає як жест доброї волi, на голову сяде, скидати – комплексна проблема».
