Текст книги "Аномальна зона"
Автор книги: Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)
– Поки їхала «швидка», Шамрай приходив до тями?
– Один наш, Петя Круглик, його знову водою полив, по щоках поляскав. Той, значить, очi розплющив, запитав, де вiн i хто ми. Я почав був говорити з ним, та вiн знову вирубався. Це все, капiтане, бiльше тобi нiхто вже не скаже. Приїхала «швидка», ви ось нагодилися. Шамрая, який наче з того свiту випiрнув, повезли лiкарi. Мене ти в машину забрав, – Пузир розвiв руками.
– Так, – Бражник зiтхнув, вкотре за ранок переварюючи почуте i намагаючись знайти в подiях хоч якiсь крихти логiки. – Ти сказав – з того свiту. Чому ти саме так сказав, Коля?
– А як ще? – щиро здивувався той. – Не було – i раптом є! Просто на моїх очах наче з туману вирiс!
– Вранцi Шамрай не говорив тобi, куди їде?
– Чого ж, говорив. I це я теж доповiдав. Вiн цiкавився якоюсь дiвчиною, її, здається, тиждень тому чи щось таке теж недалеко вiд нашого посту на трасi знайшли. То вже не в моє чергування, слава Богу. А то б взагалi заїздили… Думав, пронесе мене… а нi хрiна не пронесло! Хлопцi тодi писали-вiдписувалися…
– Ти по темi кажи, – старший лейтенант Пузир уже почав стомлювати Бражника своїм скиглiнням. – Дiвчину ти, значить, не бачив?
– Не бачив. I нiчого про неї не знаю: нi хто така, нi куди їздила, нi за яким щастям. Шамрай ваш явно перся знову в те Пiдлiсне, яке аномальна зона…
– Значить, все ж таки аномальна зона? – перепитав Бражник.
– Так вiн же сам у своїй газетi писав. Нiхто не заперечив, до речi, – тепер у поглядi Пузиря блиснула хитринка.
Бражник вiдкинувся на спинку стiльця.
Аномальна зона.
За тиждень її жертвами стали двоє людей.
Дiвчина, Тамара Томiлiна, яка, очевидно, мала якiсь психiчнi розлади, пов’язанi з Пiдлiсним, а тому поїхала врештi-решт туди, перепробувавши всi способи позбутися незрозумiлого поки що впливу цiєї загадкової мiсцевостi. Опинившись серед ночi в Пiдлiсному, Тамара зникла i через деякий час так само несподiвано знайшлася. Пам’ять частково втрачено, хоча повної амнезiї нема i поступово провали в пам’ятi зникають.
Потiм – чоловiк, Вiктор Шамрай, нiяк не пов’язаний з Пiдлiсним, хiба що був там напередоднi, намагався дослiдити аномальну зону i, кажуть, переконався – щось неправильне в Пiдлiсному таки є. Незрозумiло, з якого переляку вiн учора знову подався туди, нiкому нiчого не сказавши. Результат: вiн так само зник i так само, як i Тамара, з’явився: нiби виринув з повiтря.
Не було – i раптом є.
Наче вийшов з паралельного свiту.
В обох випадках є свiдки. Хоча, нi водiй-дальнобiйник, нi старший лейтенант Пузир не бачили на власнi очi того, як Тамара i Вiктор переходять iз одного свiту в iнший. Обоє, як не комiчно це звучить, зiбралися вiдправити малу потребу i саме в цей момент перед їхнiми очима з’явились буквально з повiтря люди.
В обох випадках жертви їхали в Пiдлiсне на машинах. Анi Тамариного срiблястого «Пежо», анi синього «Вольво», на якому їхав Шамрай, не знайшли. Машину дiвчини шукали безрезультатно, авто Гришi Мартинюка поки що не розшукували взагалi, не до того. Тiльки Бражник чомусь був переконаний: не знайдуть.
В обох випадках слiдiв фiзичного насильства на тiлах постраждалих майже не було. «Майже» – це невеличка гематома на потилицi Томiлiної i трошки бiльша, хоча не аж така серйозна, на потилицi Шамрая.
Зловивши на собi очiкувальний погляд старшого лейтенанта Колi Пузиря, опер вирiшив: досить з нього, хай додому йде. Обiцяв налити йому сотку з пивом – тож так i зробить. Тим паче, що сотка з пивом Бражнику i самому не завадить.
Було над чим подумати. I стосувалися його думки не лише аномальної зони та її згубного, як з’ясувалося, впливу на людей.
4
Пiсля армiї Сергiй Бражник попросився в мiлiцiю сам.
Його нiхто не агiтував. Не траплялося в його життi жодної вiкопомної подiї, котра б вплинула на вибiр професiї. На вiдмiну вiд багатьох, хто працював у розшуку до нього, хто прийшов туди з ним i приходив пiсля нього, Бражник жодного разу не пошкодував про свiй вибiр. Йому просто нiколи було замислюватися над такими серйозними фiлософськими категорiями. Просто вiдчував себе на своєму мiсцi i вiд самого початку не чекав вiд оперативно-розшукової роботи якоїсь особливої романтики чи, навпаки, не розглядав її як хлiбне мiсце, котре дозволить спритному професiоналовi колядувати на всi боки, пiдписуючись на рiзнi неофiцiйнi комерцiйнi замовлення.
При цьому Сергiй Бражник не вважав себе чесним ментом. Вiн завжди лишав за собою право порушити закон у тiй допустимiй мiрi, яка дозволить, закривши очi на менш серйознi порушення, швидше розкрити черговий «убой». Але з ним простiше було домовитись наркоману, квартирному злодiю чи проститутцi, анiж бiзнесмену чи полiтику мiсцевого масштабу: тих вiн просто посилав. Якщо вони, звiсно, не були терпилами чи не намагались якимось чином втрутитись в оперативну роботу.
Власне, така риса характеру не в останню чергу посприяла тому, що вже рокiв десять капiтана Бражника в управлiннi вважали вiдмороженим фанатиком, а особливi недоброзичливцi були свято переконанi: якщо його десь не прирiжуть чи не пристрелять, цей капiтан нiколи не буде майором. А якщо й буде, то отримає звання одночасно з виходом на пенсiю.
Якби Сергiй Бражник справдi хоч трошки задумався над цим своїм ставленням до роботи або хоча б спробував взагалi розiбратися в собi, то прийшов би до висновку: подiбну установку – служити, захищати, робити свою роботу i дiяти вiдповiдно до ситуацiї, вiн засвоїв у Афганiстанi. Тодi, 1986 року, в повiтрi витало: Афган – це вже не вiйськова таємниця, не почесне «вiддавання» iнтернацiонального боргу, а вiйна, на фронти якої країна мобiлiзацiю не оголошує. В Демократичну Республiку Афганiстан боєць Радянської Армiї здебiльшого потрапляє за принципом: «На кого Бог пошле». Добровольцi все ж таки знаходились, але насамперед – офiцери, яким служба за кордоном була економiчно вигiдною, та пацани, в чиїх задах грав незрозумiлий навiть їм самим дух романтики. Але саме тодi, у вiсiмдесят шостому, в Афганiстанi йшла не просто вiйна, а вiйна, яку скоро почнуть згортати. Про це поки не говорили вголос, нiхто нiчого солдатським матерям, демократично налаштованим силам та свiтовiй спiльнотi не обiцяв. Однак вiдчувалося: Афганiстан уже до чортикiв набрид i радянським збройним силам, i радянському уряду, який узяв курс на перебудову, демократизацiю i гласнiсть.
Сергiй Бражник не був добровольцем. Бо не був дурнем. Та коли високого, кремезного, i абсолютно здорового, якщо не вважати вирiзаного апендициту, призовника розподiлили в «афганську» команду, вiн сприйняв це як належне, i не почав, за прикладом деяких новобранцiв, ковтати цвяхи та займатися iншим навмисним ушкодженням своїх кiнцiвок та внутрiшнiх органiв.
Потiм, уже на гражданцi, пiсля дембеля, ветеран Афганiстану не мiг пригадати нiчого особливого зi своєї служби. Наряди, бойовi виходи, зачистки кишлакiв, супровiд караванiв, iнодi – сутички з «духами». Правда, тi переважно садили гранатометами та зенiтками iз гiрських засiдок, або вступали в короткi бої десь на околицях кишлакiв чи перевалах. Але мабуть, Бражнику таки пощастило: куля зачепила його лише раз, вирвала шматочок м’яса зi стегна, рана затягнулася за пару тижнiв. Сам вiн теж стрiляв i, як йому здалося, кiлька разiв навiть влучив. Словом, Сергiєвi або щастило, i кулi, призначенi йому, брали на себе iншi солдати, або вiн служив у такiй частинi i такiй мiсцевостi, якi не входили до стратегiчних вiйськових iнтересiв керiвникiв афганської збройної опозицiї.
Так чи iнакше, Бражник поставив собi за мету дослужити – i дослужив. А повернувшись у рiдний Житомир, зовсiм не вважав себе анi героєм вiйни, анi жертвою режиму.
У вiйськкоматi, коли вiн ставав на облiк, пiдiйшов мiлiцейський офiцер, познайомився, запропонував продовжити службу, але вже в мiлiцiї. Як «афганцевi», пообiцяв пiльгову окрему квартиру. Начебто якась постанова вийшла, учасникам бойових дiй нiби належить… Вiдучившись у школi мiлiцiї i попрацювавши, як водиться, патрульним, Сергiй встиг заодно одружитись на шкiльнiй любовi: виявляється, дiвчина дуже серйозно поставилась до своєї обiцянки на проводах дочекатися «свого хлопця» з вiйська. Коли в них народилася перша дитина, молодому оперу дали можливiсть розширити свої житловi умови. Все це вiн устиг зробити в останнi роки iснування Союзу, коли пiльги та пiдписанi начальством рапорти ще щось означали.
Потiм – буднi оперативної роботи i нова країна, яку швидко взяли за кадик новi бандити.
Бражник на початку гарячих дев’яностих iнодi вiдчував себе, наче на вiйнi. Бо так само кулю можна було зловити швидше iз засiдки, нiж у вiдкритому бою. I так само нiхто не скаже тобi спасибi, не прикриє при потребi. Так само твоє виживання – твоя особиста справа. Але очевидно, небажання молодого опера здiйснювати рiзнi подвиги в iм’я невiдомо якої мети та по-селянському спокiйне ставлення до своєї роботи привело до того, що вiн, тодi ще – старший лейтенант Бражник, грозою бритоголових вiдморозкiв з кастетами та автоматами не став, але певний авторитет як у них, так i у колег, все ж таки здобув.
Його не боялись – його поважали. Саме за вмiння бути розважливим там, де цього вимагають обставини, i безбашенним – у ситуацiях, де iнакше не можна.
Минуло рокiв десять вiдтодi, як вляглись останнi органiзованi бандитськi заворушення. Той, кого не застрелили, надовго сiв. Хто вцiлiв i зумiв зiскочити зi швидкого кримiнального поїзда, легалiзував капiтали, котрi вдалося вберегти, i тепер займався або серйозним бiзнесом, або полiтикою на мiсцевому рiвнi. Фiнансуючи партiйнi осередки чи, як варiант, очолюючи їх, а власний бiзнес залишаючи пiд своїм же контролем. Через те функцiї «убивчого» та «розбiйницького» вiддiлiв нарештi помiтно роздiлились. У розпал кримiнальної стрiлянини кожна окремо взята насильницька смерть у восьми випадках з десяти була пов’язана з бандитськими вiйнами, подiлами та перерозподiлами територiй. Тому до розшуку автоматично пiдключались «розбiйницькi»: за кожним з таких трупiв нараховувалось по кiлька нерозкритих збройних нападiв. Обидва вiддiли iнодi заважали один одному, iнодi допомагали, та кожна справа, якщо її серйозно розкрутити, могла завести дуже далеко: географiчне розташування Житомира сприяло тому, що нитки тягнулися i в бiк Києва та росiйського кордону, i на Захiд, до тамтешнiх кордонiв та транспортних шляхiв. Подiбна ситуацiя просто не могла розвиватися без того, аби щонайменше раз на тиждень на когось iз оперiв, задiяних у конкретнiй справi, пробували тиснути. Чи навпаки – зацiкавленi у згортаннi справи шукали з оперативниками чи слiдчими спiльну мову.
Домовитися з Сергiєм Бражником, як показали тi часи, було неможливо навiть теоретично.
Але ось уже скоро як десять рокiв потреба в подiбних домовленостях вiдпала. Бо змiнилися самi часи: «убiйники» дедалi частiше стикалися з жертвами побутових злочинiв, коли один п’яний рубає по головi iншого, не менш п’яного, сокирою для нарубування м’яса, а тодi з переляку починає розчленовувати свою жертву на дрiбнi шматки та розкидати по мiських громадських туалетах, каналiзацiйних люках чи контейнерах для смiття. Або Бражник ганявся за молодим наркоманом, який успiшно забирав у перехожих мобiльнi телефони, та одного разу, коли жертва почала опиратися, з переляку вдарив людину ножем i людина померла, стiкши кров’ю. Словом, цi та подiбнi насильницькi злочини розкривалися досить швидко, часто – по гарячих слiдах, якщо винуватець не встиг прочуматись i зробити ноги з мiста. Тиснути на сищикiв, аби вони на щось закрили очi, в подiбних ситуацiях не було сенсу, та й, по сутi, не було кому.
Траплялись, щоправда, серйознiшi випадки. Та якщо начальник карного розшуку був на нарадi у начальника мiлiцiї i вони розумiли, що, почавши копати глибоко та широко, можна зайти на слизьке, тодi подiбну справу просто не доручали таким вредним типам як капiтан Бражник. Власне, вбивством банкiра Пiддубного вiн та слiдча Кiра Березовська займалися через те, що, проаналiзувавши ситуацiю з усiх бокiв, начальство кожного з них дiйшло висновку: тут – жодної полiтики, чистий кримiнал.
Причому – кримiнал суто мiсцевого масштабу. Серйозним та впливовим людям смерть Григорiя Пiддубного, а тим паче – нагла та навiть загадкова, не вигiдна. Отже, розкручуючи цю iсторiю, тертий сискар та «залiзна ледi» прокуратури, якою вважалася Кiра Антонiвна, не зачеплять особистих iнтересiв нi мiсцевої полiтичної, нi мiсцевої бiзнесової елiти.
5
З Кiрою Березовською опер Бражник познайомився ще тодi, коли з перемiнним успiхом воював з мiсцевими та зальотними бандитами.
Слiдча прокуратури i оперативник карного розшуку були рiзними людьми, та й життя складалось у кожного по-рiзному. Кiра ще зi школи навчилася реально оцiнювати свою не надто яскраву зовнiшнiсть, яку зовсiм не прикрашали окуляри, прописанi лiкарем у семирiчному вiцi через короткозорiсть. Як наслiдок, дiвчина твердо оцiнювала все, що вiдбувається не лише довкола. В тому числi – свої перспективи швидко вийти замiж i створити власну сiм’ю. Нi, у свої тридцять вiсiм Кiра зовсiм не була незайманою «синьою панчохою». У неї теж траплялись любовнi пригоди, якi вона, до речi, справдi любовними не вважала. Радше вони були сексуальними, вiдбувались за її власної iнiцiативи, i на ранок, коли чергова «пригода», сором’язливо ховаючи очi, незграбно чмокала жiнку в щоку та хутенько забиралася геть, Кiра лишалась не стiльки змученою фiзично, скiльки спустошеною морально.
Для того, аби зрозумiти, що сексуальнi стосунки не приносять їй жодного фiзiологiчного задоволення, тобто усвiдомити власну фригiднiсть, Кiрi Березовськiй вистачило кiлька так званих романтичних пригод i одного вiзиту до платного лiкаря, причому – не мiсцевого, а київського: спецiально їздила за порадою однiєї колеги по роботi. Вiд того, що в усьому iншому вона є абсолютно здоровою жiнкою репродуктивного вiку, котра може народити купу дiтей, Кiрi легше не стало. Вона на власнi очi бачила, як жiнки, котрi теж не вiдзначаються вродою, виходять замiж, часто – по кiлька разiв, i чоловiки, мiж iншим, активно прагнуть їхньої прихильностi. Жiнки народжують дiтей i щасливi, навiть коли життя розпоряджається так, що цих дiтей доводиться здебiльшого пiднiмати самим. Та Кiра не хотiла брати з них приклад.
По-перше, вона вiдчувала, що приречена бути матiр’ю-одиначкою. А з її роботою це не дуже добре для дитини. Значить, вирiшила вона, вiд материнства доведеться вiдмовитись. Адже в такому разi це перетвориться з радощiв, описаних у численних книжках, на муку.
По-друге, вона могла спробувати втримати бiля себе чоловiка та батька своїх дiтей. Вона прекрасно розумiла: сiра миша здатна повернути родинну ситуацiю так, що її красень-чоловiк нiкого, крiм неї, не захоче бачити до кiнця життя. Родинне щастя тримається на жiночiй вродi в останню чергу, ба бiльше – жiноча краса не має жодного значення. Тiльки от у жiнок, не вiдзначених печаткою вроди, все ж було те, чого Кiра жодному нормальному чоловiковi дати не могла: вони отримували задоволення в лiжку i самi були здатнi давати задоволення. Якось краєм вуха вона випадково почула на свою адресу слово «колода», i хоча першою реакцiєю стала образа, потiм, розмисливши, жiнка зрозумiла: правда образлива, та на неї ображається лише дурень. Не вважаючи себе дурною, вона логiчно розсудила: нормальним чоловiкам важко терпiти бiля себе колоду, нехай вона навiть буде сто разiв матiр’ю його дiтей.
А ненормального їй самiй не треба.
Їй хтось обмовився: вiд цього лiкуються. Тiльки Кiра Березовська вирiшила не забивати собi голову дурницями, поставила на особистому життi жирний хрест i з головою поринула в роботу. Крiм служби слiдча прокуратури Кiра Антонiвна Березовська не переймалася в цьому життi нiчим. Отже, зацiкавити її перспективами кар’єрного зростання, грiшми та iншими матерiальними благами виявилося практично неможливо. Квартиру їй свого часу видiлили, однiєї кiмнати їй вистачало з головою, стежити за останнiми модними тенденцiями не було потреби, вона не мала особливих захоплень, а отже – слабких мiсць.
Не дивно, що опер карного розшуку Сергiй Бражник вiдчув до цiєї слiдчої дивний потяг. Нi, як жiнка вона його, звiсно, не приваблювала. Бражник, маючи на оперативному зв’язку, серед iншого контингенту, кiлькох проституток, жодного разу не скористався дурняком, хоча тi часом пропонували, а бiльшiсть колег – не лише парубкiв – без мук сумлiння користувалися службовим становищем, зовсiм не вважаючи «пiстончикiв» зрадою законним дружинам. У цьому сенсi Сергiй виявився старомодним: звик до своєї жiнки i якось не думав про способи урiзноманiтнення подружнього iнтимного життя.
У некрасивiй затятiй слiдчiй опер вiдчув рiдну душу.
Як там, у казцi про Мауглi? Ми з тобою однiєї кровi.
Цей зв’язок згодом побачили не лише опер i слiдча. Спорiдненiсть їхнiх душ вiдчули на вищих рiвнях. Через те, а особливо останнiм часом, їм щораз частiше доводилося працювати в однiй зв’язцi.
Вбивство Пiддубного могли розкрити тiльки такi люди: фанатичнi затятi професiонали.
I першi висновки, зробленi Бражником i не запереченi Березовською, пiдтвердили: насправдi ця справа не є чимось аж надто складним.
6
Охоче випивши сто грамiв горiлки i запивши це дiло пивцем, Коля Пузир зручнiше вмостився за столиком, пригостився у Бражника цигаркою i закурив, помiтно прагнучи продовжити спiлкування.
Життя вже не здавалося Колi поганим, i ось про нього, про непросте, але таке прекрасне життя, йому закортiло зараз поговорити з Сергiєм. Тiльки в плани Бражника не входило розважати свiдка, вiд якого, до того ж, дуже мало практичної користi. Тому, терпляче дочекавшись, поки той докурить, замовив ще по п’ятдесят i вiдразу попередив – у нього ще справи сьогоднi. Пузир помiтно засмутився, випив, i пiсля короткої паузи нагадав: «Сєрий, навiть у поганiй хатi по три рази наливають». Вiдкупившись вiд нав’язливого старлея, Бражник ледве не силою витягнув його з кафе-бару, розпрощався з ним на вулицi, але перед цим на наполегливе Колине прохання зафiксував в пам’ятi свого мобiльника номер його трубки, пообiцяв дзвонити «коли там що», навiть зробив вигляд, що йде назад до управи. Та щойно Пузир зник за найближчим рогом, повернувся, лаючи себе за дитячу поведiнку, попросив наточити йому в пiвлiтровий пластиковий стакан розливного пива, вмостився за столиком, закурив, i почав поновлювати в пам’ятi основну iнформацiю по справi Пiддубного.
Вводячи журналiста Шамрая в курс ситуацiї, Бражник та Кiра, ясна рiч, говорили не все. Та стороннiй людинi i не треба знати всього. Насправдi коло пiдозрюваних окреслилося вже на третiй день i виявилось досить вузьким.
Утiм, важко назвати колом двох кандидатiв на вбивцю…
Отже, сказав собi Бражник, почнемо знову з початку. Покiйний банкiр полiтикою не займався, хоча в рiзний час, зважаючи на потреби конкретної ситуацiї, приймав рiшення фiнансувати деякi полiтичнi проекти, в тому числi – одноразовi «бойовi листки» рiзних технiчних партiй. Ключовою фiгурою на полiтичнiй шахiвницi Житомира i Житомирщини банкiр Пiддубний не був, хоча i мав мандат депутата мiськради. Але судячи з того, як щиро перейнялися його вбивством представники абсолютно рiзних полiтичних таборiв, Кiра зробила висновок: полiтикою тут i не пахне. А Бражник пiдтвердив це вагомим аргументом: на розшук та слiдство вiд самого початку не чинилося навiть найменшого тиску, крiм звичайного в таких випадках наказу: «Розкрити за найкоротший термiн!»
Версiя замовлення, зробленого в конкурентнiй бiзнес-боротьбi, мала бiльше шансiв на успiх. Якби в банкiра стрiляли хоча б десять рокiв тому, Бражник знав би кого, де i як шукати. Проте зараз, в умовах щораз глибшої економiчної кризи, банки горять без втручань iззовнi. Поговоривши по душах iз кiлькома працiвниками банкiвської сфери, Сергiй, серед iншого, почув i таке: мовляв, є дуже великi шанси, що незабаром банки почнуть зливатися та утворювати спiльнi банкiвськi групи. Так бiльше шансiв утриматись на поверхнi i пережити кризу, котра невпинно насувається, коли вiрити газетам i телевiзору. Вiд того, що Житомирське регiональне вiддiлення банку «Родослав» утратить директора, нiчиє професiйне життя не полегшиться. Через це, до речi, спiвробiтники та колеги Пiддубного охоче та активно давали свiдчення. Бражник хоч i не часто стикався з такими людьми, все ж мав про них та їхнi життєвi принципи певне уявлення. Наприклад, на контакти з правоохоронними органами навiть рядовi банкiвськi клерки йшли вкрай неохоче. А тут купа дзвiнкiв, всi бажають свiдчити, всi хочуть допомогти. Був навiть час, коли Бражнику здалося: в убитого не було ворогiв, що саме по собi в принципi є неможливим та пiдозрiлим. Адже в банкiрiв завжди ворогiв бiльш нiж достатньо. Щоправда, цi вороги не стрiляють впритул i не рiжуть ножами пiд час нападiв п’яної лютi.
Навiть версiя побутової помсти вiдпадала: Пiддубний нi в кого анi дружини, анi коханки не вiдбивав. Хоча докладної iсторiї його знайомства з Тамарою Томiлiною нiхто не знав, ця iсторiя, по сутi, нiкому не була потрiбна, бо не мiстила вiдверто скандальної складової. Ну, познайомився багатий чоловiк з бiдною дiвчиною. Ну, стала вона його коханкою. Ну, купив вiн їй квартиру. Ну, утримує. Нiчого особливого. Думка про причетнiсть до вбивства коханки зродилася та швидко вiдпала: його смерть залишила Тамару без засобiв для iснування. Звiсно, Кiра не остаточно вiдкинула Томiлiну – в шухлядi їхнiх стосункiв з Пiддубним можна було довго копирсатися i врештi-решт виявити якiсь потаємнi факти. Ось тiльки потреба порпатись у чужiй iнтимнiй бiлизнi раптом вiдпала.
На обрiї замаячив Денис Ковалевський i вiдразу ж зайняв мiсце головного пiдозрюваного.
Каламутний тип з каламутним минулим та не менш замуленим сьогоденням, Ковалевський на прiзвисько Акула Ден то виринав у Житомирi, то знову глибоко кудись пiрнав. Пiсля кожного такого пiрнання кола по водi розходились довго: про Акулу Дена говорили то у Львовi, то у Києвi, то у Донецьку, а то начальник Житомирського вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю приймав у себе польських або московських колег, даючи їм iнформацiю про Ковалевського. Гидота ситуацiї полягала в тому, що Акула Ден, встигаючи шкодити в рiзних регiонах України та Росiї та навiть завдавати неприємностей країнам Схiдної Європи, за час своєї дiяльностi жодного разу не сидiв. Звiсно, його брали, саджали, допитували, але потiм дивним чином випускали або зi слiдчого iзолятора, або iз залу суду, як це траплялося двiчi.
Акула Ден володiв дивним хистом виходити сухим iз води, причому вперше цей свiй талант вiн продемонстрував у не такому вже й далекому тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому роцi. Тодi Ковалевський мав вiдношення до потужної бандитської групи, яка в боях здобула собi право контролювати не лише третину базарiв Житомира, а й досить великий шматок траси, якою йшли транспортнi вантажi та їздили за кордон бiзнесмени-«човники». Акула Ден тодi придумав i запропонував кiлька схем, згодом успiшно реалiзованих. Йому почали довiряти настiльки, що Ковалевський отримав контроль над «чорною касою» групи, а головне – контроль над нею.
Одного дня стало вiдомо: спiльнi грошi Акула Ден використовує як обiговий капiтал для власного збагачення. Та покарати його не вдалося: Ковалевський несподiвано огризнувся, наїжачивши десяток стволiв. За цей час вiн дбав не лише про власну кишеню, а й про власну безпеку, пригодовуючи невеличку, зате потужну групу професiйних бiйцiв. Звичайно, воювати з цiлою групою вiн не мiг, зате демонстрацiя власної сили збентежила охочих до помсти i дала йому самому час для маневру i зникнення з територiї Житомира. До речi, через дуже короткий час хтось через пiдставних осiб здав мiлiцiї всi паролi та явки вчорашнiх товаришiв Акули Дена. Когось застрелили, бiльшiсть посадили, хтось утiк, аби бiльше не з’являтися.
Тим часом Денис Ковалевський за кiлька рокiв знову виринув у Житомирi. Цього разу – як реальний легальний бiзнесмен, торговець нерухомiстю. Все йшло нiби спокiйно, та якось Акула Ден знову зник i таким чином виявився одним з не багатьох, кому вдалося уникнути правосуддя. Бо виявляється, довкола його фiрми виросла купа непомiтних безбарвних фiрмочок, через якi продавались отриманi в спадок квартири та будинки. Власники цiєї нерухомостi або опинялися в психушках, або поповнювали ряди мiських бомжiв, або взагалi зникали. Як правило, то були самотнi дiдусi, бабусi, безробiтнi алкоголiки, з яких нiчого, крiм однокiмнатної квартири чи недоглянутої хати в приватному секторi, взяти було неможливо. Тепер уже несуттєво, хто першим здiйняв хвилю i з чого почалось розкручування справи. Показово iнше: навiть якби Акула Ден не зник, можливостi посадити його виявилися обмеженими: навiть фiрму з нерухомостi, згiдно з наявними паперами, очолював не вiн. А свiдчення проти нього не мали юридичної сили. Слова «Це все Ковалевський винен!» не будуть доказом для жодного суддi навiть в Українi, де iснує особливе ставлення до судочинства.
Потiм Денис Ковалевський ще не раз повертався в рiдний Житомир. То його пiдтримував мiсцевий осередок Партiї регiонiв, то його персону пов’язували з вiдкриттям мережi аптек, через яку скидалися досить серйознi партiї наркотикiв, то його називали причетним до створення фiнансової пiрамiди довкола будiвництва елiтного котеджного мiстечка в мальовничому мiсцi на березi рiчки Тетерiв. Ось i протягом останнього року в Акули Дена знову закрутився якийсь пiдозрiлий бiзнес в Житомирi. «Убивчий» вiддiл бiзнесом Ковалевського не цiкавився, той проходив по лiнiї їхнiх колег, якi займались економiчною злочиннiстю.
Але хто такий Акула Ден, менти добре знали.
Його, Дениса Ковалевського, за кiлька мiсяцiв до вбивства вперше побачили в офiсi Пiддубнного.
7
Потiм бачили ще кiлька разiв.
Акула Ден зустрiвся з банкiром не лише на його територiї. Кiлька разiв вони перетинались на обiдах чи просто зустрiчалися в невеличких ресторанах, де дiловi люди збирались часом для переговорiв у неформальнiй обстановцi. Пiддубний i Ковалевський завжди розмовляли без свiдкiв, та, очевидно, настав такий момент, коли банкiру товариство Акули Дена набридло. Про що б Ковалевський не намагався з ним домовитись, у результатi не домовився нi про що.
Остання їхня зустрiч вiдбулась за тиждень до вбивства. Пiддубний звелiв охоронi не пускати Акулу Дена в офiс, а той, у свою чергу, спробував прорватися. До прямого силового контакту не дiйшло, бо бешкетник вчасно оговтався, навiть вибачився перед переляканими дiвчатками-менеджерами, пiсля чого пiшов.
У розмовах з колегами Пiддубного кiлька разiв прозвучало: судячи з усього, Акула Ден пропонував банкiру включитися в якусь чергову свою схему i, очевидно, використовувати рахунки банку для вiдмивання коштiв. Подробиць, звiсно, нiхто не знав, так само як про Акулу Дена вiдомо було вкрай мало подробиць.
Тим часом Олег Луговий, виконуючий обов’язки Григорiя Пiддубного, буквально через два днi пiсля похорону шефа провернув конспiративну комбiнацiю, результатом якої стала його таємна зустрiч з Кiрою Березовською. Конспiратору був потрiбен слiдчий, який веде цю справу, але вiн хотiв, аби жодна жива душа не знала про цю зустрiч. Луговий зiзнався миттєво: мiсяць тому вiн програв величезну навiть за житомирськими мiрками суму в казино. Причому грав не тут, а в Києвi. Луговий частенько грав по маленькiй, але ситуацiя склалася так, що вiн втратив над собою контроль.
– Звичайно, Кiро Антонiвно, я не маленька дитина i не казатиму, що мене поганi дядьки грати змусили, – зiзнався вiн. – Але я маю велику пiдозру: все це невипадково. Бо чоловiк, з яким я зажигав у Києвi того клятого вечора, привiв мене у гральний дiм, який невiдомо яким способом контролює Ковалевський.
– Звiдки такi вiдомостi?
– Довiдки наводив. Розумiєте, навiть не у грошах справа… Хоча в них теж, але… Коротше, коли я програв, був уже досить п’яний. Мiй супутник, той самий, запропонував зняти стрес у саунi. Там було ще багато спиртного i невiдомо звiдки запрошенi проститутки. I я…
– Ви нiчого не пам’ятаєте, що було у тiй саунi, так? – допомогла йому тодi Кiра.
– Правильно, – признався Луговий.
– У вас дружина i скiльки дiтей?
– Один… син… Дружина вагiтна, на восьмому мiсяцi… Розумiєте, ну, нерегулярне статеве життя той… Проблематично, словом…
– Не розумiю, – сухо вiдповiла тодi Кiра, i їй було байдуже, що подумає про її розумiння чи нерозумiння ситуацiї грiшник, який прийшов по iндульгенцiю. – Вам про той вечiр хтось уже нагадав?
– Поки що нi. Грошей, звичайно, шкода. Дiрка в бюджетi, жiнка ще не знає… А про все iнше – взагалi…
– Але ви припускаєте, що вам нагадають?
– З огляду на останнi подiї – так.
– А якi останнi подiї?
– Ну… Вбивство… Навiть не в ньому справа… Розумiєте, якщо… Ну, в такому випадку я автоматично стаю виконуючим обов’язки. Найiмовiрнiше, з часом мене затвердять на посадi директора банку. Можете менi повiрити, я професiонал i репутацiя в мене чиста… Гм… – вiн знiтився i замовк.
– Далi, далi, – заохотила тодi Кiра.
– Словом, Ковалевський намагався про щось домовитися з Пiддубним, включити його в якусь схему. Думаю, ви знаєте, що з Ковалевським нормальнi люди справ намагаються не мати. Але не треба навiть Ковалевського, аби прорахувати: якщо не стане Пiддубного, його мiсце на якийсь час займу я. Пiсля того, що сталося тодi в Києвi, на мене дуже легко натиснути. Та якщо я зараз зроблю офiцiйну заяву вам, це жодним чином не вдарить по Ковалевському. Ви ж розумiєте: важко довести його особисту причетнiсть до схеми. Я напився, я програв у казино, я чорт знає яку камасутру виробляв з шлюхами в саунi. Пiсля таких зiзнань мене навiть убивати не треба: роботи нормальної не буде, враховуючи кризу, родина розпадеться, та ще й Ковалевського не дiстанемо.
– Якщо я правильно розумiю, ви хочете, аби Ковалевського ми дiстали ранiше, нiж вiн зробить вам пропозицiю, вiд якої неможливо вiдмовитись? – уточнила Кiра.
– Я просто хочу, аби ви знали, звiдки можуть рости ноги у цього вбивства, – цiєю вiдповiддю Луговий обмежився, i пiсля неї розмова зiжмакалась.
Звiсно, свою сповiдь вiн вiдмовився писати на паперi i оформляти як офiцiйнi свiдчення. Бо поки, зрештою, не було проти кого, крiм себе, свiдчити. Ось якщо Акулу Дена вдасться взяти за зябра i буде стовiдсоткова гарантiя, що його таки посадять за вбивство, заодно почавши розкручувати iншi грiхи, давнi й не дуже, тодi Луговий охоче допоможе будь-якими свiдченнями. Навiть у суд свiдком пiде. Щоправда, за умови, що цього разу Ковалевського з залу суду не випустять.
