Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

44

Убивство Зиміна, Юрин виклик до слідчого і нарешті арешт Василя Івановича – цього Навроцький не чекав у найгірших своїх розрахунках, а він завжди розраховував і на гірше.

Викрадаючи документи, він ставив обмежену мету: нейтралізувати Зиміна. Він розраховував, що Микола Львович приховає зникнення документів: узяв додому, вдома був син, у привиди тепер ніхто не вірить. Розрахунок виявився точним – про зникнення документів Зимін не заявив. Отже, він у руках Красавцева, знешкоджений, п'ять вагонів гарантовано.

Зимін зажадав нові документи – крок, що так налякав Красавцева. Красавцев – йолоп! Зимін збирався повернути всі документи разом, сподіваючись, що недбалий Красавцев не розбиратиме їх, суне в шафу, кому вони потрібні, ці старі акти? Якщо навіть Красавцев зверне увагу на відсутні документи, то Зимін відмахнеться: «Не знаю, повертаю те, що брав». Красавцев не зчинить галасу, промовчить і тим прислужиться Зиміну. А послуги вимагають взаємності.

І ось безглузде вбивство Зиміна! Все сплуталося, змішалося, опинилося під ударом. Негідник, нікчема, сучий син! Хто міг таке завбачити? Кишеньковий злодюжка, шлепер, у нього навіть бракувало відмичок, довелося діставати ключі, зробити другу пару, вивезти Зиміних у театр.

Після театру вони зустрілися з Шаринцем у Кривоарбатському провулку.

Шаринець повернув ключі, віддав документи, сказав, що підкинув портфель на горище, як загадав Валентин Валентинович.

– Що ще взяв?

– Щоб мені волі не бачити! – заприсягнув Шаринець.

– Якщо взяв щось, краще зараз поверни.

– Що взяти? Ложки-виделки? Ви з документами сторгуєтесь, а я у в'язницю?

– Якщо взяв щось, я тебе й на тому світі дістану!

– Таж сказав! – буцімто щиро мовив Шаринець.

Валентин Валентинович подав йому два червці.

– Додав би п'ятірку, – попросив Шаринець, – там і срібло й рижев'є було, нічого не взяв.

Як тепер розумів Валентин Валентинович, тут таїлася його генеральна похибка – він не надав значення словам Шаринця «срібло й рижев'є було». «Рижев'є» на їхньому жаргоні – золото. Отже, Шаринець оглянув квартиру, бачив столове срібло, одяг, навіть золоті речі, мацав, дотикався, але не взяв. Не взяв, але запам'ятав, як проник у квартиру, взяв портфель, і все минулося безкарно. Як же йому не взяти таку квартиру на приціл? Не для себе – для домушників, з якими зустрічався в «Гротеску». Він тільки навідник. Навів, але прорахувався: Зимін опинився вдома.

Як же Навроцького не насторожили слова Шаринця? Приписав прагненню зірвати зайву п'ятірку? П'ятірки він не шкодував, але не любив потурати.

– Ніякої п'ятірки! Все, як домовились. – Та слова про «рижев'є» якось закарбувалися, і він додав – Щодо золота, то найкраще золото – мовчання. Сподіваюсь, ти второпав?

Його погроза не вплинула, трапилося зовсім непередбачене. Якщо вбивць знайдуть, вони видадуть навідника – Шаринця. Шаринець видасть його.

Саме це й покликало Валентина Валентиновича в «Гротеск». Світ гри стикається зі світом карним: на перегони їздять не лише ті, хто грає в тоталізатор. Через них Навроцький вийшов на Василя Івановича.

Офіціант провів його в заднє приміщення пивниці – комірчину, тьмяно освітлену голою лампочкою.

За столом сидів Василь Іванович – Навроцький бачив його на перегонах, показали.

Біля дверей, притулившись до одвірка, стояв чоловік, котрого, як одразу помітив Навроцький, природа нагородила здатністю аж ніяк не запам'ятовуватися.

Вони вичікувально дивилися на Навроцького.

Акуратно підтягнувши штани, Валентин Валентинович опустився на табуретку коло стола, закинув ногу на ногу.

– У мене з вами розмова віч-на-віч.

Василь Іванович кивнув тому, хто стояв біля дверей. Той вийшов, причинивши за собою двері.

– Не представляюсь, – почав Валентин Валентинович, – наше знайомство навряд чи триватиме довго. Та вважаю за обов'язок попередити: якщо я не повернусь додому о третій годині, – він глянув на годинник, – то мене шукатимуть тут.

Василь Іванович важко дивився на нього.

– Крім того, якщо я не повернусь додому о третій годині дня, то тут шукатимуть не тільки мене, а й убивць інженера Зиміна.

Василь Іванович усе так само мовчки й важко дивився на Навроцького.

– Хто вчинив цей жахливий злочин, я не знаю, – спокійно вів далі Валентин Валентинович, – мене це не стосується, я займаюсь іншим… Але я хочу поставити вас до відома ось про що… Якийсь молодий чоловік, на прізвисько Шаринець, ще до вбивства інженера Зиміна вже побував у цій квартирі, взяв там портфель з документами. Таким чином, молодий чоловік Шаринець знав, що друге відвідання квартири небезпечне. Можливо, молодий чоловік Шаринець аж ніяк не причетний до вбивства, тоді я даремно сюди прийшов. Але не виключено, що причетний. Отже, він приховав, що побував у цій квартирі і взяв там портфель з документами. Отже, він когось обманув. Людина, здатна обманути раз, може це зробити і вдруге. Це ненадійна людина.

Він замовк, чекаючи відповіді. Василь Іванович важко дивився на нього й по якомусь часі сказав:

– Ніякого Шаринця не знаю, ні про якого інженера не чув. Що за каламуть ти тут розводиш?

Брутальна відповідь. Але на іншу Валентин Валентинович і не сподівався. Підводячись, він проказав:

– Ну що ж, у такому разі вибачте за турботи. Бувайте здорові!

Він рушив до дверей, але Василь Іванович зупинив його:

– Навроцький!

Порушили умову, взяли гроші й порушили. Домовилися, що його ім'я залишиться невідоме. Нікому не можна вірити. Та дарма! На цю карту в нього є інша, ще більша.

Він знову опустився на табуретку, на його обличчі сяяла чарівна посмішка.

– Ми, виявляється, знайомі.

– Як вагончики, відвантажуються? – запитав Василь Іванович.

– Відвантажуються, транспорт у нас поступово налагоджують. Але який тісний світ! Тепер пригадую, мені ваше лице знайоме, десь я вас бачив – нібито на перегонах; там буває багато людей, але вас я запам'ятав, і знаєте чому?

Навроцький зробив паузу. Лице Василя Івановича було непроникне.

– Я вам скажу чому, – вів далі Валентин Валентинович. – Ви дуже схожі на одну людину. Так, так, буває ж така подібність, дивовижно! Ця людина дістала п'ять років. П'ять років суворої ізоляції! І уявіть собі, зумів утекти. Сувора ізоляція, а він утік. Сміливець! Я схиляюсь перед ним. Досі не можуть знайти.

– Знайдуть.

– Чому? – заперечив Навроцький. – Можуть і не знайти. Як свідчить прислів'я: не май і сто рублів, та май одного друга.

– У нас кажуть інакше: май сто рублів, матимеш сто друзів.

– Можна й так, – погодився Валентин Валентинович. – Головне, завжди, за будь-яких обставин, бути правдивим із своїми друзями. А молодий чоловік Шаринець когось обманув. Маю за честь кланятися. – На дверях він обернувся – До речі, мало не забув. Документи вбитого інженера Шаринець продав одній людині за два червінці. Просив додати п'ятірку, але йому відмовили. Це деталь, подробиці. Маю честь!

45

Правилка була коротка.

Шаринець з'явився в заднє приміщення пивниці.

За столом грали в карти Василь Іванович, Сіренький, Жоржик і ще один – Кукольник.

Вони грали, не звертаючи уваги на Шаринця, що ввійшов. Шаринець закляк. Василь Іванович його викликав, і він чекав, не сміючи ні сісти, ні нагадати про себе. Василь Іванович бачить його – отже, треба чекати.

Він терпляче чекав біля дверей, переступаючи з ноги на ногу, чекав, коли скінчиться банкування. Банкував Жоржик. Банк довго не стукав…

Нарешті Сіренький зірвав Жоржикове банкування.

Шаринець думав, що тепер з ним заговорять, але ні, і банкування перейшло до Василя Івановича; він перетасував колоду, здав карти.

– Кликали, Василю Івановичу? – боязко запитав Шаринець.

Василь Іванович не глянув на нього, коротко кинув:

– Чекай!

Василь Іванович банкував хвилин, напевно, п'ятнадцять. Виграв. Віддав карти Жоржикові, зібрав зі стола виграш, відрахував, що лишає на столі, і вже після цього, все ще не дивлячись на Шаринця, спитав:

– Ну, хто тебе навів на квартиру інженера?

Жоржик тасував колоду, але не здавав, чекав на відповідь Шаринця. Сіренький і Кукольник так само чекали.

Шаринець збагнув: над ним вершиться суд, правилка, і розправа буде нещадна. І він знетямлено пробелькотів:

– Дівчисько навело.

– Яке дівчисько?

– Білка… Білкою звати…

– Як навела?

– Сказала, всі на дачу їдуть, один Фургон, їхнє хлопчисько, вдома залишається.

– А чого інженер не поїхав?

– Таж він поїхав, поїхав він…

– Не горлань! – урвав його Василь Іванович. – Тихо говори!

– Поїхав він, – квапливо зашепотів Шаринець, – я сам бачив, як сідали в поїзд дружина, Людка… Я на вокзал за ними їздив, Ярославський вокзал, сам бачив, як сідали в поїзд… І діждався, коли поїзд пішов. Потім приїхав на Арбат, кажу Сіренькому – поїхали. Ми з ним і пішли, правда, Сірий? Адже правда? Адже я їздив на вокзал? Га? Скажи!

Сіренький мовчав. Жоржик тасував колоду.

– А як же він опинився вдома, якщо поїхав? – Запитав Василь Іванович.

– Не знаю, не знаю, ось вам хрест, не знаю, тільки поїхав він, поїхав… – бурмотів Шаринець. – От не зійти мені з цього місця…

Він говорив правду: їздив за Зиміними, сам бачив, як сідали у вагон, дочекався відправлення поїзда.

– Брешеш ти все, – сказав Василь Іванович. – Якби поїхав інженер, його не було б дома.

– Правда, правда! – твердив Шаринець. – Поїхав він, поїхав!

Він благально дивився на всіх, але бачив понурі, застиглі, суворі обличчя.

– Поїхав він, – знову заговорив Шаринець, – тільки, кажуть, повернувся.

– Хто каже?

– У будинку розповідали, мешканці. В поїзді згадав, що забув документ, і вернувся. І Фургон, їхній хлопчик, і Людка, дочка, і дружина – всі кажуть: згадав про документ і вернувся.

– Може, й правда вернувся, – задумливо проказав Василь Іванович.

– Ну, звичайно, вернувся, – забурмотів Шаринець. – І Фургон розповідав: слідчий навіть питав, чого повернувся батько? Хіба ж я міг знати?

– Правильно, вернувся він, з Лосиноостровської, – задумливо проказав Василь Іванович.

– Ну от, – зраділо забурмотів Шаринець, – хіба ж би я став… Хіба ж би я пішов, якби знав, що він удома. Поїхав він, сам бачив…

– А портфель хто взяв?!

І знову жах охопив Шаринця, збагнув: головне тільки починається.

– Вітька… Вітька взяв…

– А хто Вітьку навів?

– Не знаю… Не знаю… Білка, мабуть…

– А документи з портфеля кому Вітька продав?

– Не знаю… Не знаю… – бурмотів Шаринець, втягуючи голову в плечі.

– За два червінці кому Вітька документи продав? П'ятірку додати в кого Вітька просив?

Шаринець упав на підлогу, припав до ніг Василя Івановича, затіпався в істериці:

– Простіть, простіть, не вбивайте…

Василь Іванович відштовхнув його чоботом:

– Викладай!

– Чоловік один попросив, – схлипуючи, почав Шаринець.

– Соплі підбери!

Шаринець шморгнув носом.

– Чоловік ключі дав…

– Що за чоловік?

– У нашому будинку живе… Валентином Валентиновичем звати… Навроцький – на прізвище…

– Куди портфель подів?

– Вітьці на горище підкинув… Він звелів, Валентинич…

– Нам чому не розказав?

– Думав… Діло вірне, думав…

– Нас навіщо підвів?

Шаринець знову поповз по підлозі, припав до ніг Василя Івановича.

– Простіть… простіть… не думав… не знав… не вбивайте!

– Встань!

Шаринець ще дужче обхопив його ноги, боявся відірватися од них, ніби в тому, що тримається за ноги Василя Івановича, вбачав свій порятунок.

Кукольник і Жоржик відтягли Шаринця, підняли, але не випускали з рук – Шаринець падав на підлогу, чи то навмисне, чи не міг стояти на ногах від розпачу.

– Тож слухай, – проказав Василь Іванович. – Завтра підеш у Рахмановський провулок, на біржу праці, станеш на облік. Працюватимеш, куди пошлють, Од роботи не смій відмовлятися. І гривеника ніде не посмій взяти, зрозумів? Щоб жодної справи не було за тобою. Не ходи ні на ринок, ні сюди, в «Гротеск», не з'являйся. Настане час, сам покличу. Якщо заберуть тебе по цій справі, все звалюй на Вітьку, зрозумів?

Шаринець слухав його з роззявленим ротом, не ймучи віри, що йому залишають життя.

– Дійшло до тебе чи ні?

– Дійшло, дійшло, усе втямив… – вичавив із себе Шаринець.

Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.

– А ти, гусак! Розсівся!

Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.

– Цей – шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?

Сіренький мовчав.

– Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.

Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:

– Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?

– Зрозумів, зрозумів, – белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.

Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.

– А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?

– Усе зрозумів…

– Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! – Василь Іванович кивнув на двері: – Ідіть!

Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до лісу – повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.

Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.

– Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.

Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така бабцяу Василя Івановича, але не був жодного разу, не бачив, а зараз ось послали. Може, тепер його у фартіцери візьмуть, куди від нього подінуться, – при ньому, на його очах Сіренький застрелив інженера. А куди було Сіренькому? Інженер прямо на них ішов, якби Сіренький не вбив його, він би весь будинок здибив! Інженер дужий, високий, ухопився б – не відчепишся… Довелося Сіренькому застрелити його… Цікаво, звідки Василь Іванович дізнався, що він одержав два червінці і просив ще п'ятірку? Він, Шаринець, начебто нікому не розповідав; виходить, Валентинович розповів, мало не під смерть його підвів, спекулянт проклятий… Гаразд, настане час – розрахуємося з ним!

Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.

– Ходімо! – і показав стежку.

Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.

Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.

– Шаринець!

Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.

Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.

46

Цих подробиць Валентин Валентинович не знав.

Він розумів, що Шаринця вб'ють, ішов на це, з'явившись у «Гротеск», і не жалів: убивць не жаліють. Взагалі він не проти смертної кари, але застосовувати її треба лише в одному випадку – до вбивць. Шаринець – убивця, вбив ні в чому не винного Зиміна і дістав по заслузі.

Проте він аж ніяк не сподівався, що Василя Івановича так швидко заарештують. Як Московський карний розшук вийшов на нього? Незграбно діяв? Не та людина? Випадковий збіг, розшукали як утікача – теж не віриться.

Чи видасть його Василь Іванович? Який сенс? Усе зроблено чужими руками, нічого на себе Василь Іванович не візьме, все заперечуватиме.

Небезпечний Юра, може пробовкнутися про ключі. Це вже серйозно: взяти ключі від квартири, де вчинено спершу крадіжку, потім убивство. Можливо, Юра вже пробовкнувся. Клянеться, що ні, – гріш ціна його клятвам. Закінчений маленький негідник, батька продасть. Аморальна молодь!..

Геть-чисто всі обманули – Шаринець, Юра, люди, що вивели його на Василя Івановича, сам Василь Іванович, що так безглуздо сів у в'язницю.

Коло змикається, треба поспішати, на часі кінчати з фабрикою, зникнути, звітритися. Сьогодні вантажать другий вагон, потрібно ще мінімум тиждень, щоб відвантажити ще три. Чи є в нього цей тиждень? Має бути. Надто далеко зайшло, щоб він відмовився од призу. Тиждень Василь Іванович напевно протримається. А поки що Юра один, усе це обмова, наклепи, ревнощі до Люди Зиміної, анічогісінько більше… Тиждень у нього є, і треба квапити Красавцева. Прийнявши таке рішення, Валентин Валентинович поїхав на фабрику. Кінчалося вантаження його вагона. Все йшло нормально. Красавцев і Панфілов були спокійні. Ніщо не провіщало ускладнень. Але, розмовляючи у відділі збуту з Красавцевим, Валентин Валентинович глянув у вікно і побачив незнайомця, що прямував на фабрику.

– Свиридов, слідчий, – сказав Красавцев.

У Свиридова багато підстав з'являтися на фабриці, він веде слідство про вбивство інженера Зиміна. І все-таки Навроцький прийняв єдино правильне рішення: поки Свиридов переговорить з директором, потім з Красавцевим, промине хвилин сорок, ну, хоча б півгодини. Один вагон ще можна врятувати. На складі він сунув Панфілову п'ятірку, розписався в одержанні товару, взяв накладні і вийшов на товарне подвір'я.

Чахкав паровозик, складач опломбовував вагони. Навроцький і складачеві і машиністові сунув по карбованцю… Паровозик дав гудок…

Проминаючи околичні склади, пакгаузи, фабрики й заводи, маленький состав повільно рухався вперед, до товарної станції.

Навроцький дивився йому вслід. Хорошу оборудку зірвано. Шкода! Та дарма… Ці склади, пакгаузи, фабрики й заводи – все належатиме йому, час настане, важливо ще трохи протриматися…

47

У цей час Миша на Ярославському вокзалі проводжав Елен.

Гуділи паровози, з-під коліс з шипінням виривалися клуби пари, мастильник стукав молотком по буксах вагонів – споконвічні сигнали далекої дороги, сумної розлуки.

Ігор і Сергій навідувалися до багажного вагона перевіряли, як вантажать циркове обладнання.

– Коли повернетеся? – запитав Миша.

– Не знаю. Літо перебудемо в Мурманську, на зиму ще нічого не відомо.

– Отже, ще рік не побачимося?

– Приїду, а ти вже студент.

– Передостаннього курсу, – засміявся Миша.

– Не виключено. – Елен так само засміялася.

Вона була дуже вродлива, всі дивилися на неї.

Але вона не дивилася ні на кого.

– Випаде часинка, черкни мені, Генці, Славці…

– Я така неохоча писати, не надійся… Ну як, спіймали ви своїх злодіїв?

– Загалом, так…

– Невже цей любитель букетів – бандит?

– У прямому смислі, може, й не бандит. А загалом – бандит.

– Щось складне як для мене…

– Люди гинуть за метал…

Не дивлячись на Мишу, Елен проказала:

– Знаєш, Мишо, я виходжу заміж.

Завжди всі важливі новини вона повідомляла таким буденним голосом. Зберігаючи цілковите самовладання, Миша відповів:

– Правда? Вітаю! За кого, якщо не секрет?

– За Серьожу, за свого партнера.

– Циркова традиція? – пожартував Миша.

Вона так само намагалася жартувати.

– Ну звичайно… – Вона показала на небо, маючи на думці купол цирку: – Адже він там, нагорі, тримає мене в зубах. Отож дружину триматиме міцно, не зронить.

– У такому разі я за тебе спокійний.

Так вони жартували, як і належить вихованим людям. Миша гідно зустрів крах свого першого кохання. В погляді Елен він уловив навіть розчарування, вона чекала потрясіння. Потрясіння не буде.

Пролунав третій дзвінок.

Ігор і Сергій попрощалися з Мишею і зайшли у вагон. Елен затрималася на площадці і, всміхаючись, помахала Миші. Потім, не чекаючи відправлення поїзда, пішла, може, щоб не заважати іншим заходити у вагон.

Та Миша дочекався відправлення поїзда, той повільно витягувався з-під даху вокзалу і нарешті зник, вихнувши довгим закругленим хвостом.

Миша пригадав той, інший поїзд на станції Бахмач, що віз ешелон туди, де блискотливе плетиво рейок зливалося в одну вузьку смужку, яка вгвинчувалася в горбатий серпанковий горизонт. Перед його очима знову червоноармійці. Матрос Польовий у сірій солдатській шинелі і мускулястий робітник, котрий розбиває важким молотом кайдани, що оплутали земну кулю. До горла підступив клубок…

Та мимовільні сльози не з'явилися. Дитинство скінчилося… Елен – це теж його дитинство, маленька циркачка, котра так вразила колись уяву.

Він вийшов з вокзалу на Каланчевську площу і по М'ясницькій, через центр, поїхав до себе, на Арбат. Іти додому не хотілося, і він пішов на задвір'я. Хлопці грали в волейбол.

Біля корпусу на асфальті сидів Вітька Буров, стрижений під машинку, блідий і схудлий.

– Привіт! – сказав Миша.

– Привіт! – відповів Вітька.

Кінчилася партія, команди помінялися місцями.

– Прийміть нас! – попросив Миша.

– Ставайте! – сказав Генка.

Миша й Вітька Буров перейшли на майданчик і гру поновили.

Москва 1975