Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

32

Усе так само рухалися юрби в тісних рядах Смоленського ринку, між ятками, палатками, відкритими прилавками, коробками з фруктами й овочами, м'ясними тушами, підвішеними на гаках, розтікалися по Арбату, по Смоленському й Новинському бульварах, численними провулками, що збігали до Москви-ріки, кривими, заплутаними, пильними і брудними.

У провулках так само торгували дозволеним і забороненим, гнилим і цілим, власним і краденим, ховаючись від міліції та фінінспектора у глухих прохідних дворах, біля скособочених, підпертих колодами будиночків, що вросли в землю, в колишніх нічліжках, де мешкали безпритульники, лахмітники, фальшиві сліпці, у візницьких трактирах, чайних і пивницях. Одна з них, «Гротеск», була поряд зі складом порожніх пляшок.

Добропристойна на вигляд, з вивіскою, де красувався пивний кухоль з величезною шапкою білої піни, вона, однак, мала недобру славу навіть серед постійних відвідувачів Смоленського ринку. Тут збиралися злодії, шахраї, їхні подруги, скупники краденого. Порядні комерсанти заходили сюди тільки вдень.

Валентин Валентинович завітав у «Гротеск» так само вдень, побув там деякий час, вийшов і змішався з базарним натовпом, не звернувши уваги на двох хлопчиків, що сиділи на краю тротуару.

Цими хлопчиками були Шнира й Паштет. Вони бачили, як Навроцький зайшов до «Гротеску» і як вийшов звідти.

Повідомлення про це було для Миші несподіване. Шнира й Паштет слідкували за Шаринцем – постійним відвідувачем «Гротеску». Туди ж, виявляється, заходить і Навроцький.

Пивниця на відкритому місці, Навроцький міг зайти випити кухоль пива. І все-таки це перше про що вдалося дізнатися Шнирі й Паштету, причому одразу, з ходу.

Друге, не менш важливе повідомлення Миша одержав наступного дня. Паштет ішов за Білкою.

На Смоленському ринку, біля галантерейної ятки, на неї чекав Шаринець. Паштет зайшов за ятку і прислухався до їхньої розмови.

– До тебе Миша приходив? – запитав Шаринець.

– Ну, приходив.

– Чого мені не сказала?

– А ти мені хто: дідусь, бабуся?

– Дограєшся!

– Сам дограєшся!

– Що ти сказала Миші?

– Нічого.

– А він тобі що?

– На фабрику, сказав, іди.

– А ти що?

– «Що, що»… Нічого!

– Ще з Мишкою побачу – уб'ю!

– Йолоп!

– Віддухопелю!

– Боюсь я тебе дуже! – зневажливо відповіла Білка й пішла геть.

Паштет зміг вийти з-за ятки тільки слідом за Шаринцем.

Проти «Гротеску» сиділи на тротуарі Шнира й Білка. Шнира перелічував пляшки, Білка, підперши підборіддя кулаком, похмуро мовчала.

Шаринець підійшов до них.

Підійшов і Паштет, сів біля Шнири.

Шаринець тицьнув ногою в кошик з пляшками.

– Казна-чим займаєтесь, копійки рахуєте?

– Ти! Обережніше! – крикнув Шнира. – Розіб'єш!

– Як ваш Альфонс? – глузливо запитав Шаринець, скоса глянувши на Білку.

Хлопці мовчали.

– Казав: не водіться. Влип! Попались би разом з ним, попарились би.

І знову ніхто не озвався.

– З пляшками кінчайте! Бабраєтесь на смітнику! Хочете заробити – дам діло. Справжнє. Помізкуйте!

Шаринець зайшов у «Гротеск».

– Сходи, Білко, здай пляшки! – сказав Шнира.

– Не піду.

– Чому?

– Не хочу.

– Чого ж ти хочеш?

– Нічого не хочу! Померти хочу! Набридло все!

– Так, нудно без Вітьки, – озвався Паштет.

– Шаринець радіє, що Вітьку посадили, гад! – додав Шнира.

– Через нього Вітька й сидить, – сказала раптом Білка.

– Чому через нього? – в один голос запитали Шнира й Паштет.

Білка схлипнула, скочила, крикнула:

– Ідіть ви всі під три чорти!

І побігла провулком.

З «Гротеску» вийшли Шаринець та ще якийсь чоловік і зникли за рогом.

Шнира й Паштет рушили за ними.

33

«Через нього Вітька й сидить…» Білка марно не скаже.

Допит, який учинив їй Шаринець, не випадковий. Занепокоївся після розмови на горищі. Отже, недаремно тоді на горищі Шаринець здався йому підозрілим. Не випадкова також поява Навроцького в «Гротеску».

Слідчий Свиридов, давній Мишин знайомий, викликав його. Миша розповів тоді про вагон, про Навроцького й Красавцева, розповів усе, що знав і що припускав. Свиридов свого ставлення не висловив: «Подивимось».

Але тепер у Миші не тільки припущення. Шаринець! Новий персонаж, ще невідомий слідству.

Миша одразу зателефонував Свиридову. Того не було на місці. Миша дзвонив ще, але застав його лише наступного дня надвечір. Свиридов попросив негайно приїхати. Миша поїхав, хоч і домовився цього вечора зустрітися з Елен Буш після її виступу. Прикро! Але нічого не поробиш.

Миша розповів Свиридову все докладно, починаючи з розмови з Фургоном і кінчаючи тим, що крикнула Білка біля «Гротеску».

– Ти пізно прийшов! – сказав Свиридов.

– Пізно?

– Попов Володимир Степанович, він же Шаринець – убитий.

Миша ошелешено дивився на Свиридова.

– Коли твої хлопці бачили його востаннє?

– Позавчора, десь о п'ятій, мабуть. Він вийшов з кимось із «Гротеску».

– Того ж вечора його і вбито. У лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» Брянської залізниці. Труп знайдено вчора.

– Навроцький! Валентин Валентинович! – переконливо мовив Миша.

– Тієї ночі Навроцький мирно спав удома. Крім того, Шаринця вбито з револьвера, ось куля… – Свиридов видобув із шухляди стола маленьку приплюснуту свинцеву кульку – того ж калібру, що й куля, якою вбито Зиміна. Можливо, стріляли з одного й того ж револьвера. Цього револьвера в Навроцького не було й немає. Найімовірніше Шаринця вбив той, хто вийшов з ним з пивниці «Гротеск».

– Поговоріть зі Шнирою й Паштетом, адже вони бачили цю людину.

– Ти гадаєш, вони його впізнають? Вони його запам'ятали?

– Ясна річ! Вони йшли за ними до трамвайної зупинки. Шаринець і ця людина сіли в трамвай, на «четвірку», і якраз у бік Брянського вокзалу.

– От бачиш! Значить, не Навроцький, а, найімовірніше, саме ця людина і вбила Шаринця. Але кликати сюди хлопців я не буду. Приблизне обрисування нічого не дасть, неточне – зіб'є зі сліду. Тобі також не варто говорити про це з ними.

– Вони все одно дізнаються, що Шаринця вбито.

– Нехай. Тільки не від тебе.

– Чому?

– Бачиш, що робиться, – убивають.

– Можуть і мене? – всміхнувся Миша.

– Можуть і тебе. За цим стоять люди страшніші за Навроцького.

– А Навроцький?

– Убивав не він.

– Виходить, убив Вітька Буров?

– Я цього не сказав.

– Вітька ні при чому, – переконано сказав Миша, – тепер це абсолютно ясно. Вітька у в'язниці, ніякого відношення до вбивства Шаринця він не має. На Шаринці вони засипалися… – Він з тріумфом повторив – Вони попалися на Шаринці: усунули співучасника.

– Ще не видно зв'язку між обома вбивствами, – заперечив Свиридов, – крім припущення, що їх убито з одного нагана.

– Цього мало?

– Мало, поки що це припущення; багато, коли буде встановленим фактом.

Але ж Білка сама сказала, що через Шаринця посадили Вітьку, – наполягав Миша.

– Хто це підтверджує?

– Як хто? Шнира й Паштет.

– Чи не хочуть вони виручити свого ватажка й приятеля?

– Чого ви їм не вірите? Спитайте Білку.

– Вона скаже правду?

– У Білці я не певен…

– От бачиш!

– Таж Шаринця вбили не випадково.

– Безумовно! Головне в тому, в чиїх інтересах.

– Навроцького з Красавцевим! – затявся Миша.

– Докази?

– Вони зацікавлені в документах, украдених у Зиміна.

– Документи знайдено.

– Правда? Де?

– Підкинуто в поштову скриньку Зиміних. Хто підкинув? Знову Навроцький?

– Не знаю, – розгублено відказав Миша.

– А не могли зробити це твої хлопчики?

– Сумніваюсь.

– Подумай! Буров викинув документи з портфеля; вони десь валялися; хлопчики поклали їх у поштову скриньку.

– Я вірю цим хлопцям, – сказав Миша.

– Я теж хотів би вірити, – зітхнув Свиридов, – тільки ж самої віри замало.

34

Свиридов дуже обережний. А все-таки сказав: «У Навроцького такого револьвера не було й нема», іще: «Тієї ночі Навроцький мирно спав у своєму ліжку»… Перевіряє Навроцького, але не подає виду. Навіть не захотів розмовляти зі Шнирою та Паштетом, котрі бачили ймовірного вбивцю Шаринця. Побоюється, криється, виявляє обережність, збиває зі сліду.

Трохи прикро; можна було б розраховувати на більше довір'я. Свиридов ні в чому його не похитнув, ні в чому не переконав.

На якусь мить закралася думка, що Шнира міг підкинути документи в скриньку Зиміних за дорученням свого батька, комірника Панфілова. І все ж ні! Шнира – похмурий, відлюдькуватий хлопчисько, але на підлість не здатний.

Та хтось же поклав документи в скриньку Зиміних. Найімовірніше, сам Навроцький, – ось, будь ласка; по-вашому, я зацікавлений в документах, ба ні, ось вони, не через документи все скоїлось, отже, я ні при чому.

І хтось же бачив його, як він заходив у під'їзд, молодші класи вже на канікулах, дітлахи всенький день бавляться в дворі – так і пройшов Навроцький непоміченим?

В одному під'їзді з Зиміним мешкав Саша Панкратов. Зустрівши його в дворі, Миша спитав:

– Ти пам'ятаєш чоловіка, який втрутився тоді, коли Вітька кинувся на мене з фінкою? Він крикнув згори, що все бачив.

– Звісно, пам'ятаю.

– Ти не бачив: заходив він учора-позавчора у ваш під'їзд?

– Ні, – відповів Саша.

– А Юра часом не заходив?

– Не знаю, я їх бачив коло школи.

– Коли?

– Тижнів зо два тому.

– Їх усі бачили, – знизав плечима Миша.

– Усі не могли бачити, це було під час уроку, – сказав Саша.

– Ні, на великій перерві.

– Того дня я був черговий, – заперечив Саша. – Вранці, під час лабораторних, Юра вийшов на вулицю. Я спитав: «Ти куди?» Він відповів: «Передати ключі батькові». А то був не батько, а цей Тип Іванович.

– Ти не пам'ятаєш точно, коли це було?

– Можна глянути по журналу чергувань.

– І Юра передав йому ключі?

– Юрка простягнув руку, може, вони просто привіталися.

– А ти б сказав: «Ручкання відміняються», – пожартував Миша. – Слухай-но! А це було часом чи не того дня, коли на учкомі, пам'ятаєш, Генка розбирав Зоїні вірші?

– Точно! – підтвердив Саша.

Миша згадав, як розгубився Юра, коли Генка покликав його на учком, як нервував на засіданні, згадав прихід Навроцького, як хутко рушив йому назустріч Юра, як потім залишив їх удвох з Людою, а сам подався в школу і, що цікаво, ні до, ні після цього Валентин Валентинович у школу не приходив.

І найголовніше: Юра збрехав! Збрехав! І кому? Піонерові Саші Панкратову. Якби в нього совість була чиста, він не те щоб виправдовуватися, а й розмовляти б з ним не став, дав би йому щиглика й спокійно вийшов на вулицю. А він збрехав! Не хотів, щоб бачили, як він виходить на вулицю, як зустрічається з Навроцьким, і тому, здибавшись з черговим, розгубився, хоч цим черговим був усього-на-всього тільки піонер Саша Панкратов.

Чому Юра хотів приховати побачення з Навроцьким? Адже на великій перерві він одкрито, на очах у всіх з ним зустрівся. На великій перерві побачення може бути випадкове, будь-хто проходить повз школу, а під час уроків це побачення заздалегідь обумовлене, термінове, таємне. Саме тому Юра сторопів і розгубився перед піонером Сашою Панкратовим, збрехав, що йде до батька. І ключі якісь приплів… Чому саме ключі?

Безумовно, Юра не брав участі у вбивстві Зиміна, але стосунки з Навроцьким існують, близькі стосунки… Тоді, на фабриці, він напевне чув, що сказав Красавцев Панфілову, чув, але покривав Навроцького.

Стояли спекотні червневі дні. В школі йшли консультації, здавання незданого, все на ходу; вчителі, вчора такі суворі, вимогливі, статечні, тепер квапилися; молодші класи вже на канікулах, аудиторії пустували, їдальня не працювала, в розкладі – прочерки, через день-два видаватимуть посвідчення про закінчення школи.

Закінчуються заняття, закінчується школа…

На останньому бюро обговорювали, кого рекомендувати на голову учкому на майбутній рік. Миша запропонував Сашу Панкратова. Тільки-тільки передали в комсомол? Ну й що? Тямущий хлопець, сміливий, принциповий. З ним погодилися – гідна кандидатура. І решта кандидатур теж нічого: Ніна Іванова, Максим Костін… І завжди здається, що той, хто прийде після тебе, буде гірший, але ж і ті хлопці, котрих змінив він, Миша, так само вважали його маленьким, побоювалися, що далі буде не так. Не так, звичайно, по-іншому, а нічого, працював.

Миша зупинив Юру й Люду на сходах. Не хотілося б при Люді, але іншого виходу немає.

– Юро, пам'ятаєш історію з вагоном для Навроцького, ти мені відповів тоді, що не прислухаєшся до чужих розмов, пам'ятаєш?

– Я справді не прислухаюсь до чужих розмов.

– Потім я досить голосно сказав Панфілову про цей вагон, ти теж чув?

– Не пам’ятаю… Може, й чув, але несуттєво, не засмічую пам'ять.

– Чудово! – вів далі Миша. – Після випадку з вагоном ти, Юро, вранці, під час лабораторних виходив на вулицю.

– На вулицю? Під час занять? Можливо… Не пам'ятаю.

– Он як… Цим ти так само не хочеш засмічувати мозок… Нагадаю. Того дня чергував Саша Панкратов. Ти йому сказав, що маєш передати ключі від квартири своєму батькові.

– А… Атож… Щось пригадую.

– І ти передав татові ключі?

– Мабуть.

– Ти не передав батькові ключі, того дня твій батько з дев'ятої до першої приймав хворих у лікарні на Басманній і нікуди не відлучався.

– Звідки ти знаєш, що не відлучався?

– Я їздив у лікарню, перевіряв цю обставину.

Юра насмішкувато проказав:

– Я гадав, що часи кортика й бронзового птаха минули. Виявляється, ти все ще граєшся в ці ігри. Ну що ж! Так, я бачився того дня з Валентином Валентиновичем. Більше того, я приятелюю з ним, ти це точно запримітив. Дружу й пишаюсь цією дружбою, уяви собі! Буваю з ним на іподромі, на перегонах, навіть граю в тоталізатор.

– І виграєш?

– Трапляється.

– Поздоровляю.

– Дякую. Але це моя особиста справа, ні перед ким я не зобов'язаний звітувати. Щодо Саші Панкратова, то йому приверзлося. Ні про батька, ні про ключі я не говорив. У нього багата фантазія, у Саші Панкратова.

– Ну що ж, – сказав Миша, – а чи не краще по-іншому?

– Що ти маєш на увазі?

– «Часть прав своих в пучину я бросаю и тем корабль свой спасаю…»

– Не тисни на психіку! За дев'ять років мені все це аж надто набридло!

– До того ж, виявляється, ти ще й істерик! – сказав наостанку Миша. – Вибач, Людо, затримав вас. Щасти!

35

На вулиці Юра сказав Люді:

– Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.

Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.

Юра покосився на нього й вів далі:

– Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність – говорити про це при тобі.

– Справді, яка невихованість!

Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.

Вони простували повз кондитерську на розі.

– Зайдемо в Черево… – запропонувала Люда.

– Охоче, – погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.

Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра – суперечка була з ним.

Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»

Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.

– Тобі яких?

– Одну картоплю і один еклер.

– Собі я візьму картоплю й наполеон.

Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.

– Смачна картопля, – похвалила Люда.

– Тут завжди все свіже.

Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:

– Тепер, Юро, розкажи мені все.

– Що саме?

Він не одразу збагнув, про що вона питає.

– Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.

– Я тебе не розумію, – розгублено промимрив він.

– Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?

Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!

– Повторюю тобі: не розумію, про що ти питаєш.

– Питаю про історію з вагоном.

Слава богові…

– Людо, і ти про те саме… Господи, звичайнісінька фабрична історія: дають вагон, не дають вагон, вантажать, розвантажують, відпускають відміняють, один устиг відправити, інший не встиг. Валентин Валентинович устиг, Миші Полякову це не подобається, що тут поробиш?.. Їй-богу, не суши над цим голови, це так несуттєво. Хочеш іще тістечка?

– Спасибі, в мене є. Отже, про це ти не хочеш говорити.

– Ні, чого ж, якщо хочеш…

– Ти не хочеш говорити, – повторила Люда чітким голосом, яким звичайно відповідала на уроках, – ти не хочеш говорити, і я не наполягаю. Друге запитання: навіщо під час лабораторних до тебе приходив Навроцький?

Вона сказала не Валентин Валентинович, а Навроцький. І як дивиться! Зроду не бачив її такою. Чорт забирай, знає вона про ключі чи ні?

– Людо, а чого ти мене допитуєш?

– Я тебе не допитую. Допитуватимуть тебе в іншому місці. А я з тобою тільки бесідую. Миша, по-твоєму, продовжує свої ігри. Можливо. Але для мене ігри скінчилися: у мене вбили батька.

Чорт забирай, як вона дивиться! Божевільна, слово честі!

– Чи не мене ти часом підозрюєш у цьому?

– Юро, востаннє: навіщо ти виходив до Навроцького?

Знов за рибу гроші – Навроцький! Юра відсунув тарілку, лимонад, поставив лікті на стіл.

– Ти дивачка! Гаразд! Не хотів, не мав права говорити, бо пов'язаний словом честі. Та оскільки ти надаєш цьому такого значення, скажу: Валентин Валентинович говорив зі мною про набір.

– Про який набір?

– Косметичний, який подарував твоїй мамі.

Він не дарував мамі ніякого набору.

– Як це?!

– Він не дарував мамі ніякого набору.

– Та ти що?! Він його подарував, причому досить оригінальним способом.

– Подарував… Оригінальним способом… Набір. Як ти гадаєш, могла моя мама взяти від нього якийсь подарунок? З чого ти взяв? Він тобі сам це сказав?

Юра приголомшено дивився на неї.

– Я в тебе питаю: він тобі сам це сказав?

– Бачиш… – Юра гарячково обдумував, що йому сказати; він усе починав розуміти, починав здогадуватися. – Ти мене змушуєш говорити такі речі. Він не сказав, що подарував, він сказав, що хоче подарувати, і хотів зробити це через мене.

Люда мовчки слухала.

– Ну ось, – вів далі Юра, – я, природно, відмовився – все ж, погодься, делікатна пропозиція… Тоді він сказав, що зробить це сам. От і все.

– А що за оригінальний спосіб?

– Ну, він так сказав… «Це буде оригінально», – отак він сказав…

– Ні, я чула слово «спосіб»…

– Може, я помилився на слові… Адже ти знаєш, він полюбляє такі «вишукані» звороти…

– Твої пояснення мене не вдовольняють, ти не договорюєш.

– Ну, знаєш… Я тобі все сказав, навіть більше, ніж треба.

36

З невблаганною ясністю Юра раптом усвідомив не зовсім ще зрозумілий, але безумовний зв'язок між ключами й тим, що сталося в сім'ї Зиміних. Хоч як далеко були віддалені одне від одного, хоч якою була справжня роль Валентина, все одно він, Юра, співучасник чогось жахливого, може саме він відчинив двері вбивцям.

Страх перед відплатою охопив його. І страх перед Валентином Валентиновичем: ця людина не зупиниться ні перед чим, уб'є його, як убив Зиміна.

Ні про що не питати, не з'ясовувати, не розповідати, не ходити до Валентина, стати осторонь порвати, відкараскатися тим, що готується в інститут… Думка! Поїхав на дачу готуватися до екзаменів. Валентин не наважиться з'явитися на дачі, незнайомий з батьками. Так поступово все забудеться.

Ні, не забудеться. Вітьку заарештовано, йде слідство. Миша Поляков щось підозрює, і Люда теж підозрює. Доберуться до Валентина, доберуться й до нього.

А може, він усе вигадує, може, нічого немає. Валентин – убивця! Неможливо… Квапляться перехожі, гримотять трамваї, деренчать прольотки, все як завжди… Він причетний до вбивства?! Не може бути! До Валентина негайно, не відкладаючи, він усе з'ясує, розповість, заспокоїть…

Із завмиранням серця він натиснув на кнопку дзвінка. Там, за дверима, його доля.

У сітці, що туго облягала вологе лискуче волосся, Валентин Валентинович скидався на молодика з реклами туалетної води «Вежеталь». Сковзнув поглядом по Юрі.

– Чим ти збентежений?

– Чого?.. Йшов зі школи, зайшов…

Вікно відчинено. При відчиненому вікні Валентин нічого з ним не зробить. Гомін двора додав Юрі сміливості.

– Миша Поляков присікується до мене з вагоном, пам'ятаєте, що тоді відправили.

– Він і до мене з цим чіплявся, – знехотя відповів Валентин Валентинович. – Ну й що?

– Я просто так розповідаю…

– Ах, так? Ну, розповідай! От і все!

– Може, не все?

Навіть не запропонував сісти. Розсівся в кріслі, погойдує ногою, легенько торкає сітку на голові.

– Бачите, – непевно почав Юра, – у нас такий порядок: під час занять не можна виходити зі школи.

– Такий порядок в усіх школах.

– В інших школах є гардеробниці, вони замикають двері, а в нас самообслуговування, ключ у дверях, ставка на свідомість.

Валентин Валентинович погойдував ногою, торкав пов'язку на голові.

– Коли я виносив ключі, – вів далі Юра, – мене помітив черговий по школі й доповів Миші Полякову.

– Чого саме йому?

– Він голова учкому.

– І йому доповідають про кожен такий випадок?

– Коли як…

– Черговий бачив тебе, але хіба він знає мене?

– Атож, він живе в нашому будинку і знає вас.

– Як його ім'я?

– Саша… Саша Панкратов.

– І бачив, що ти передав мені ключі?

– Ні, не бачив.

– Що ж тебе непокоїть? Ми з тобою не приховуємо нашого знайомства. Виходив під час уроків… Тебе за це покарають?

– Просто я хотів вам сказати: Миша Поляков вишукує факти проти вас.

– Навіщо?

– Мені здається… Він навіть так говорить:.. Вагон він пов'язує з документами, які вкрали у Зиміна.

Валентин Валентинович звів красиві, тонко окреслені брови.

– Великий криміналіст! А з убивством Зиміна він цього не пов'язує?

– Не знаю.

– А ти?

– Що я?

– Ти пов'язуєш вагон, тобто, скажімо прямо мене, з викраданням документів і з убивством?

– Та що ви, Валентине Валентиновичу, як ви можете навіть запитувати про це?

– Дякувати богові!

Валентин Валентинович наблизився до дзеркала, обережно, обома руками зняв сітку з голови, розчесав волосся, ледь-ледь підбив, щоб не виглядало прилизаним, поклав пов'язку на туалетний столик, не обертаючись, сказав:

– Чого стоїш? Сідай.

Юра сів на канапу.

Валентин Валентинович обернув голову в один бік, у другий, милуючись зачіскою, потім підійшов до вікна й зачинив його.

Юра обімлів. Цього він боявся найбільше. Але ні встати, ні рушити з місця не міг.

Валентин Валентинович знову сів у крісло, підтягнув штани, закурив цигарку, випустив довгий струмінь диму.

– Ну, розповідай!

– Що?

– Що тебе привело до мене?

– Бачите, – боязко проказав Юра, вчепившись пальцями в канапу й намагаючись у такий спосіб затамувати або хоча б приховати їхнє тремтіння, – Люда сказала, що косметичний набір ви її мамі не дарували.

– Ну й що?

– Адже ви для цього брали ключі.

– Так, для цього я брав ключі. А хіба я тобі говорив, що зайшов у квартиру й поклав набір? Говорив я тобі це?

– Ні, не говорили.

– Отож… Я не заходив у квартиру. Не наважився. А тобі не сказав, не хотів скидатися на боягуза. Походив, походив навколо будинку і не зайшов. І слава богові. Наше з тобою щастя! Який би ми мали вигляд тепер, після всього, що трапилося? Моя безглузда затія – а я тепер бачу, що вона безглузда, – кінчилася нічим. Все дурниці, і історія з ключами дурниці. Зиміна вбили через два тижні після того, як ти дав мені ключі. І ключі були в мене рівно півтори години – адже так?

– Атож.

– Заспокоївся щодо цього?

– А я й не хвилювався.

Може, Юру й не вдовольнили пояснення Валентина Валентиновича, щось дивне в цій історії… Та його заспокоїв вигляд Валентина Валентиновича, його безтурботність, те, як він ретельно робив зачіску, знімав сітку з голови. Людина, над якою тяжіє підозра в убивстві, не може так ретельно укладати волосся.

– Чудово! – Валентин Валентинович переклав ногу на ногу. – А тепер мені цікаво знати, як у тебе виникла розмова з Людою про косметичний набір?

До цього питання Юра був готовий, чекав на нього. І добре розумів: ні в якому разі не повинен признаватися, що йшлося про ключі; цього Валентин йому не подарує, про ключі жодної розмови не було.

– Бачите, Миша Поляков питав, навіщо я виходив до вас під час уроків. Питав при Люді. Я, природно, відмовився відповідати: яке твоє діло?! Взагалі він безнастанно говорив про вас. Потім ми з Людою вийшли на вулицю й продовжили розмову.

Валентин Валентинович пильно роздивлявся Юру.

– Ти їй сказав що-небудь про ключі?

– Що ви! – вигукнув Юра з обуренням, зовсім щиро тому, що говорив правду. – Ні про які ключі я їй не говорив, про ключі й мови не було.

– А Миші чи комусь іншому ти говорив про ключі?

– Нікому.

– Правду кажеш?

– Абсолютно.

Те, що він сказав Саші Панкратову про якісь ключі для тата, не має ніякісінького значення. Не треба ще більше заплутувати.

– Твій Миша ревнує мене до своєї циркачки, – сказав Валентин Валентинович, – ось джерело його недружелюбності. Його допити не варті дірки з бублика. Для нас з тобою це був жарт, до того ж нездійснений. Але після трагічної загибелі Миколи Львовича, природно, жоден слідчий не може, не має права байдуже поставитись до того, що ти взяв з портфеля ключі від квартири. І цей факт, якщо ним зацікавляться, може штовхнути слідство на хибний шлях. Цього не слід допускати. Якщо ти пробовкнувся про ключі – на нас чекають ускладнення, ми маємо бути до них готові. Тому будь зі мною відвертим, це дуже важливо, попереджаю тебе. Скажи чесно: ти говорив кому-небудь про ключі?

Усе ясно! Бреше! Жодного слова правди! І Юра твердо відповів:

– Ні-ко-му!

– Гаразд! І нікому про це ані слова. У наш час жартувати не люблять і жартів не розуміють. Наш жарт з ключами може обернутися катастрофою. Для нас обох. Утямив?

– Аякже.

– До речі, ти вже закінчив школу чи ще ні?

– Нібито закінчив.

– За мого часу закінчення гімназії було подією. Щось дарували. Наприклад, мандрівку в Італію або Єгипет.

– Я віддав би перевагу Індії – країні чудес, – розсміявся Юра.