Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

28

Славчина квартира, колись така радісна, мала тепер вигляд нудної і захаращеної. Запорошені килими на підлозі, підгорілий абажур над столом, на канапі безладно розкидані маленькі подушки. І тільки рояль у кутку такий же чистий і блискотливий, як і раніше, і той же перед ним обертовий стілець.

Двері в спальню були відчинені, там промайнула постать Костянтина Олексійовича в заношеному халаті. Небритий, змарнілий, мішки під очима, він не вийшов і не привітався.

Славка поставився до цього спокійно, звик до батькових дивацтв чи не хотів, звертаючи увагу, наголошувати на них.

– Я не допускаю думки, що Вітька вбив Зиміна, – сказав Миша. – Обшукали все горище, переорали кожну скіпку – зброї немає. Проник у квартиру? Як? У вікно? На виду всього будинку? Через двері? Ні ключів, ні відмичок у Вітьки не знайшли. Двері відчинив Андрій? Андрій брав участь у вбивстві батька?! І головне – мотиви злочину? Пограбування? Чому забрали тільки портфель? Документи? Навіщо вони Вітьці?

– Я теж не вірю, що Вітька вбив Зиміна, – сказав Славка.

– А я вірю! – оголосив Генка. – Хто такий Вітька Буров? Початкуючий бандит, підкреслюю – початкуючий. Він уперше забирається вночі в чужу квартиру, хвилюється, бачить портфель, гадає, в ньому щось цінне, хапає, тікає. Минає тиждень, ніхто портфель не шукає, все тихо. Чудово! Вітька йде знову, стежина знайома, але там несподівано господар… Вітька з остраху стріляє, йому вже не до манаття, тікає, закинувши кудись пістоль, забирається на горище в свою хижку і вдає, що спить.

– Якби у Вітьки був револьвер, він неодмінно показав би його хлопцям, – заперечив Славка.

– Може, й показав! А вони приховують. Головне – як потрапив на горище портфель?!

– Так, – мовив Миша, – портфель – єдиний доказ проти Вітьки. Але в портфелі були документи на брак; вони потрібні не Вітьці, а Красавцеву, Панфілову й Навроцькому.

– А може, за їхнім дорученням Вітька й зробив це? – припустив Генка.

– У нього були погані взаємини з Навроцьким, – заперечив Миша.

– Про людське око можна й по мармизах угріти один одного. Хто, якщо не Вітька? Навроцький? Коли вкрали портфель, він був із Зиміним у театрі, коли вбили Зиміна – з тобою в цирку. Якщо він і взяв портфель, якщо і вбив Зиміна, то Вітьчиними руками, а сам влаштував собі алібі: спершу Художній театр, потім цирк.

– Ви обидва гарячкуєте, а даремно, – сказав Славка – Один стверджує – Вітька, другий – Навроцький. Ну, а сам Зимін? Чого він приховав пропажу портфеля з документами? Боявся, бач, підвести Андрія? Що загрожувало малолітньому Андрієві? Анічогісінько. Більше того! Незважаючи на пропажу перших документів, Микола Львович узяв додому другу паку документів, відправив на дачу дружину й дочку, а сам з дороги раптово повернувся додому. Навіщо? Згадав про доповідну записку? Дурниці. Микола Львович не та людина, щоб забути про доповідну записку. Якщо навіть забув, то написав би у неділю ввечері. Він повернувся не випадково, повернувся спеціально, навмисно, поїхав на дачу, аби виманити з дому Ольгу Дмитрівну та Люду, а сам повернувся. Чого?

– Що ти торочиш: чого, чого? – зауважив Генка. – Сам скажи – чого?

– Можна припустити лише одне, – сказав Славка. – Зимін мав зустрітися з кимось у себе вдома. Зустрілися, посварилися, вони його і вбили. Але зважте: документів не взяли. Отже, не в них справа.

– Тобто Навроцький ні при чому, це ти хочеш сказати? – запитав Миша.

– Атож, можливо, справа не в Навроцькому, не у Вітьці, а в комусь третьому. Зиміна могли втягти в якусь аферу, заплутати. Він, припустімо, захотів вийти з гри, і його вбили, побоюючись викриття.

– Зимін був нечесна людина?

– Чесна. Може, навіть надчесна. І в цьому, може, вся суть: він у чомусь заплутався або його заплутали.

– Виходить, нікому не можна вірити?

Славка похитав головою.

Просто я більше бачу, більше чую. Я вже казав: зворотний бік життя. Ви його не бачите, я бачу. Сам подумай: навіщо Навроцькому й Красавцеву вбивати Зиміна? Заради документів? Красавцев міг із цими документами зробити на фабрик ці що завгодно. Ці документи в його руках. Вони прекрасно розуміють, що за вбивство вишка! Ні не Навроцький, не Красавцев, це інші люди, котрих, може, ніхто, крім самого Зиміна, не знав. І саме тому, що ніхто, крім Зиміна, не знав, вони й наважилися на таке.

– Підіб'ємо підсумки, – сказав Миша. – Генка вважав вбивцею Вітьку Бурова. Так, Генко?

– Так. Допускаю, що Вітька був виконавцем, знаряддям у чиїхось руках, можливо, в руках того ж Навроцького, того ж Красавцева. Та портфель украв він, убив Зиміна він.

– Ясно! Тепер Славчина точка зору: Зимін заплутався у зв'язках з якимись невідомими для нас ділками, і його вбили. Так, Славко?

– Загалом, так.

– І нарешті моя думка: Вітька ні при чому. За цією справою стоїть Навроцький. Отже, постає питання: що будемо робити?

Славка здивувався:

– Що ми можемо робити? І чому ми повинні щось робити? Слідство само розбереться.

– Як ми можемо втручатися? – додав Генка. – І навіщо? Вітьку виручати?

– Атож, – сказав Миша, – треба виручати.

– Бог тобі на поміч. Я цього не маю наміру робити, – заявив Генка.

– Бог мені не помічник і не товариш. Ви мої товариші. Від вас я чекаю допомоги.

– Що саме?

– Хотілося б знати, що говорять про це на фабриці. Твоя тітка, певно, в курсі.

– Це можна, – погодився Генка.

– А ти, Славко, оскільки так добре знаєш зворотний бік життя…

– Твоє кепкування мене не чіпає.

– Тим краще. Отож Навроцький – частий гість «Ермітажу». Не міг би ти дізнатися про нього докладніше?

– Як щось узнаю, скажу.

– Чудово! Від самої справи ви усуваєтесь?

– Я не маю наміру марнувати на це час, та в мене його й нема, – сказав Славка.

– А в мене нема бажання захищати Вітьку Бурова, бандита! – оголосив Генка.

– Ну що ж, – сказав Миша, – значить, цього разу я залишився сам.

29

Що він має в своєму розпорядженні? Анічогісінько, по суті. Історія з вагоном? Малувато. І все-таки серед численних облич, що мелькали тієї ночі на сходах, приголомшених, збентежених, зляканих, обличчя Навроцького було єдине, пойняте затаєною тривогою, внутрішньою напругою, готовністю до будь-якої несподіванки. Згадка про це обличчя зміцнювало Мишу в його певності більше, ніж усе інше. Знову психологія? Ну й нехай!

З чого починати? Кого він знає з оточення Навроцького? Тільки Юру. Проте Юра нічого не скаже, вірний паж. Запродався за ресторанну юшку, за бефстроганов і каву з вершками. Не з нього треба починати.

Починати треба з Андрія Зиміна та Льоньки Панфілова. Вітьку вони захищатимуть, вигороджуватимуть, і все-таки можуть виявитися якісь подробиці, щось істотне на Вітьчину користь. А все, що на Вітьчину користь, те проти Навроцького. І говорити більше ні з ким, треба говорити з ними.

Шнира й Фургон чергували в бригаді розподілу, і Миша пішов на кухню.

Нагрітим кухонним ножем Кит розрізав круг масла на однакові кубики. Віртуоз, нічого не скажеш! Людина, що знайшла своє покликання.

Шнира й Фургон чистили картоплю.

– Тонше зрізуйте шкурку, вкотре вже вам кажу! – дорікав їм Кит.

– Картопляна каторга! – пробурмотів Шнира.

Миша попросив Кита відпустити Фургона.

– Але ж невдовзі вечеря, – невдоволено відповів Кит.

– Тільки на кілька хвилин. Ходімо, Андрію!

Вони, вийшли на шкільне подвір'я, сіли в затінку високої тополі.

– Андрію, як ти думаєш, Вітька винен у тому, що трапилося з твоїм батьком?

– Звідки я знаю? Я не бачив, хто вбив тата.

– А хто вкрав портфель?

– Я спав, коли його вкрали.

– І не чув, як хтось забрався в квартиру і взяв портфель?

– Не чув.

– А як портфель опинився на горищі?

Замість відповіді Фургон знизав плечима, губи в нього затремтіли.

«Мордую дитину», – подумав Миша.

– Слухай-но, Андрію, – сказав Миша, – твого батька вбив негідник, мерзотник. Невже ти його захищатимеш?

– Таж я нічого не знаю! Мене й слідчий викликав, і мама питала. А що я знаю? Я спав. Я не бачив, хто стріляв.

– Але сам ти як думаєш: Вітька винен?

Андрій мовчав.

– Чого ж ти мовчиш? Ти його боїшся? Кого ти боїшся?

– Нікого я не боюсь, – відповів Андрій, потупившись.

– Ну, то говори!

– Нічого я не знаю. І про Вітьку не знаю: він крав чи ні – не знаю.

– А чого ти з ним водився?

– Я не з ним, а з Шнирою, а вже потім разом…

– Що разом?

– Ну, були разом.

– А револьвер ти бачив у Вітьки?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово честі!

Миша дивився на Фургона. Не може бути, щоб брехав, не схожий на брехуна, незграбний, добродушний хлопчисько, нічого в ньому немає злодійського, блатного, нічого хитрого, лукавого.

Усе-таки Миша перепитав:

– Отже, в нього не було револьвера?

– Не знаю: був чи не був. Тільки я не бачив, він мені його не показував.

– А ти говорив кому-небудь, що твої йдуть у театр?

– Нікому не говорив. Я сам не знав, що вони підуть. Мене покликали з двору, сказали: йдемо, залишайся вдома, лягай спати. Я й ліг.

– Гаразд. А вдруге? Ти знав, що твої збираються на дачу?

– Знав.

– Говорив кому-небудь?

– Чого?

– Що твої їдуть на. дачу, говорив кому-небудь?

– Ні…

Андрій раптом осікся, розгублено глянув на Мишу…

Миша це помітив.

– Сказав кому-небудь, згадай! Це дуже важливо.

Андрій знову похнюпився, потім тихо проказав:

– Вітьці сказав.

– Отже, Вітька знав, що твої їдуть на дачу?

– Знав, – прошепотів Андрій.

– Навіщо ти йому сказав?

– Сказав…

– Він питав тебе?

– Ні.

– Навіщо ж ти сказав?

– Вітька нам говорить: поїдемо в неділю на Дорогомиловський цвинтар синичок ловити. А я відповів: не можу я, наші в суботу їдуть на дачу і мені загадали сидіти вдома. Отак він і дізнався про дачу.

– Хто при цьому був?

– Ну, хто… Я, Шнира, Паштет, Білка.

Чорт забирай, все складніше, ніж він гадав!

– Слухай мене уважно, Андрію! Нічого й нікого не бійся. Скажи мені правду: Вітька брав портфель?

Андрій, похнюпившись, мовчав.

– З тебе все доводиться витягувати обценьками.

– Усі кажуть, що вкрав.

– І вбив він?

– Усі кажуть, що вбив.

– А ти як думаєш?

– Я не вірю, – прошепотів Андрій.

Таким чином, Вітька знав, що Зиміни їдуть на дачу, і, певна річ, бачив, як вони йшли в театр. В обох випадках йому було точно відомо, що нікого, крім Андрія, вдома немає.

Серйозний доказ. Багато що міняє.

Невже праві оці таємні «всі», а він неправий?

Може, неприязнь до Навроцького заважає йому бути об'єктивним? Він так повірив у його провину, що не бачить фактів, які викривають Вітьку, не хоче їх бачити, ігнорує. І Фургон недоговорює. Кого він боїться? Шниру? Паштета? Білку? Головний у них, після Вітьки, безумовно, Шнира, права рука отамана. Андрій під його заступництвом, під його впливом. Чи не його боїться Андрій?

Миша провів Фургона на кухню й покликав Шниру. Той, не чекаючи дозволу Кита, скинув фартух, з огидою відкинув ніж і вийшов з Мишею на подвір'я. На відміну од Фургона, Шнира категорично виголосив:

– Ніякого портфеля Вітька не брав, а вже вбивати… Нікого не вбивав.

– Як це ти можеш стверджувати? Ти всі його діла знаєш?

– Знаю.

– Вигороджуєш Вітьку.

– Не вигороджую, а правду кажу.

– Ти ж був зі мною в цирку. Звідки ти знаєш, що в цей час робив Вітька? Коли ми були в цирку, якраз і вбили Зиміна.

– Все одно Вітька не вбивав.

– А буфет у кінотеатрі ви обікрали?

Шнира мовчав.

– Мовчиш?! Не хочеш говорити правду? Чому ж я маю вірити тобі про Вітьку, якщо ти не хочеш говорити правду про буфет?

Не дивлячись на Мишу, Шнира сказав:

– Так, у буфеті ми взяли.

Миша пильно дивився на Шниру. Його визнання значуще. Розуміє, що зараз невигідно брехати: вирішується Вітьчина доля. Цьому хлопчакові можна вірити. Миша повірив.

– Що взяли?

– Тістечка, цукерки, ситро, монпансьє дві банки.

– От бачиш, – сказав Миша. – Якщо Вітька обікрав буфет…

– Не Вітька, а ми всі.

– Без Вітьки ви б цього не зробили. Не зробили б, га?

Шнира знизав плечима, не знав, що відповісти.

– Вітька вчив вас красти, – вів далі Миша. – Він блатний і вас хотів зробити блатняками.

– Вітька не блатняк! Не знався з ними і нам не дозволяв. Він, коли дізнався, що Білка знається з Шаринцем, сказав, що не візьме її в Крим.

– Хіба Білка знається з Шаринцем?

– Раніше зналася.

– А тепер?

– Розмовляла. Вітька питає: говорила з Шаринцем? А вона заперечує: ні, не говорила. Бреше! Вітька їй сказав: будеш із Шаринцем – не поїдеш у Крим.

– А про що Білка розмовляла з Шаринцем?

– Не знаю, стояла біля вітрини й розмовляла.

– Ну й що Вітька?

– Вітька й говорить: не смій знатися з Шаринцем, він ширмач, до наших грошей підбирається.

– До яких грошей?

– А що ми на Крим збирали.

– Ті, що в банці були, в комірчині?

– Еге ж.

– Він хотів, щоб Білка вкрала ці гроші?

– Не знаю як: щоб украла або щоб йому сказала, де їх Вітька ховає. Тільки не дізнався б зроду: Вітька їх переховував. Шаринець скільки разів їх шукав – не знайшов.

– Де шукав, на горищі?

– Авжеж! Скільки разів на горище лазив, та не знайшов. Вітька ховав у різних місцях.

– Як же він залазив на горище? Щось не бачив я, щоб він піднімався пожежною.

– Пожежною він не лазив. Він через чорний хід…

– Але ж двері Вітька брав на засувку.

– Вітька зачиняв наш чорний хід, а Шаринець зі свого ходу лазив.

– Його під'їзд у другому крилі.

– А він по даху.

– А ви його бачили на даху?

– Скільки разів.

Шаринець розмовляв з Білкою? Ну й що? Хоче відбити її од Вітьчиної компанії, давня історія. Що ще? Шаринець зв'язаний з карними злочинцями? А навіщо йому документи? Втім, документи не були потрібні й Вітьці – докази тут однакові. А ось горище – це суттєво: Шаринець теж міг сховати портфель на горищі. Шаринець, якщо він убив Зиміна, міг би по даху перелізти на свій хід – живе він на восьмому поверсі, – просто в свою квартиру… Звісно, Шаринець – кишеньковий злодюжка, не більше, але чому на Вітьку можна подумати, а на Шаринця не можна? Він скоріше повірить, що це зробив Шаринець.

– Слухай-но, – знову заговорив Миша, – ти пам'ятаєш, як Андрій сказав, що його рідні їдуть у неділю на дачу?

– Говорив. Ми за синичками збиралися, він і сказав: не можу, мої від'їжджають.

– А хто при цьому був?

– Усі були.

– І Білка?

– І Білка.

Миша пильно подивився на Шниру. Треба йому довіритися, іншого виходу немає.

– Скажи, могла Білка сказати Шаринцю, що Зиміни їдуть у неділю на дачу?

– Не знаю… Могла… Вона все може. Непевна.

– Що значить непевна?

– Ненадійна.

– А мені ти віриш? – запитав Миша.

– А чого, чому ти питаєш?

– Я, як і ти, переконаний, що Вітька не винен, не крав портфеля і не вбивав Зиміна. І постараюсь це довести. Допомагатимеш?

– Аякже. Що я маю робити?

– Поки що мовчати.

– Гаразд, – сказав Шнира.

30

На горищних дверях висіли замки: після всіх подій кербуд закрив горище. Довелося вилізти на дах пожежною драбиною.

На даху Миша пройшов шлях, яким міг би пройти Шаринець після вбивства Зиміна, якщо припустити, що саме він убив його, а потім тікав по даху до свого чорного ходу. Його шлях у даному разі пролягав краєм даху, небезпечний шлях, і перехід на своє крило також небезпечний, але при певній спритності й кмітливості цілком можливий.

Потім крізь дахове вікно Миша спустився на горище.

Вітьчиної комірчини більше не існувало. Хистку споруду було поруйновано, на її місці валялися дошки з іржавими погнутими цвяхами, обідрані листи фанери, драний матрац.

Зараз, коли він був тут сам, Миша відчув горище таким, яким відчував його в дитинстві, – таємничим, загадковим, відокремленим од усього будинку. Глуху тишу порушували деякі звуки вулиці й двора, туркотіння голубів, царапання їхніх пазурів об бляху, і ніби літали невидимі птахи, їхні крила тріпотіли в кутках і щілинах горища.

Він навіть не почув, а відчув когось за своєю спиною й оглянувся: біля дахового вікна стояв Шаринець.

Деякий час вони мовчки розглядали один одного.

– Ти чого тут? – першим спитав Миша.

– А ти чого?

– Антену перевіряю, – відказав Миша.

Він опинився у пастці: горищні двері замкнуто, а на дах Шаринець перетинав дорогу. Впоратися Шаринцем йому не важко – нікчема! Однак він, можливо, озброєний. Що в нього: револьвер чи ніж?

– Антену? – перепитав Шаринець, ледь вимовляючи це слово. – Дріт, чи що? – він кинув у бік даху.

– Еге ж, він, – спокійно відказав Миша, наближаючись до вікна й виглядаючи на дах. – Провисає, доводиться підтягувати.

Тепер він стояв біля Шаринця, готовий запобігти будь-який його рух. Думки працювали чітко й ясно. Револьвер страшний на відстані, а коли стоїш упритул, він не встигне його вихопити.

Однак жодних ворожих намірів Шаринець не виявляв. Кинув на зруйновану Вітьчину комірку, зловтішно посміхнувся:

– Тепер не викрутиться, бандюга! З фінкою на тебе кидався, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, – відповів Миша й, підтягнувшись, усівся в отворі вікна.

Один рух – і він на даху. Головне – вибратися на дах.

– Чого ж ви не вкоротили його? – запитав Шаринець.

– Хіба ми міліція? – відказав Миша, перекинув ноги на дах, підвівся й підійшов до антени.

Шаринець піднявся за ним.

– Ми не міліція, – повторив Миша, відтягуючи жердину.

Він почувався в безпеці, стоїть на виду вікон сусіднього корпусу. Втім у Шаринця, мабуть, немає ворожих намірів.

– Комсомольці, штаб у вас, а ви просто так, мимо саду-городу… Проґавили!

– Атож, – погодився Миша, переходячи до другої жердини. – Тепер хлопців затаскають до слідчого.

– А їх за що? Адже вбивав сам Вітька, його одного знайшли на горищі. Фургон спав. А Шнира з Паштетом у цирку були. З тобою були. Адже були?

Добре, що Миша стояв спиною до Шаринця і Шаринець не бачив його реакції: Шаринець відводить можливих Вітьчиних свідків, знає, де вони були.

– Атож, – підтвердив Миша, – вони були зі мною в цирку, а все ж одна компанія з Вітькою… – Він обернувся, повільно ступав по даху, торкаючи антену руками, і вів далі: – І Білка з тієї ж компанії. А де була того вечора – невідомо.

Шаринець спідлоба глянув на нього, Миша відзначив подумки й це: зауваження щодо Білки занепокоїло Шаринця.

– Що ж, по-твоєму: Білка була разом з Вітькою? – запитав Шаринець.

– Сам же знаєш, з його компанії.

– Убивала, виходить, разом? Дівчинка?

– Хіба я кажу, що вбивала? Я кажу: хлопців по слідчих затаскають. А щодо Білки я взагалі хотів з тобою поговорити.

– А чого говорити? – насторожився Шаринець.

Миші було важливо не те, що говорить Шаринець, він не проговориться, важливо, як говорить.

– Її можуть узяти на фабрику – не хоче. Що порадиш?

– А я при чому? Чого ти до мене?

– Кажуть, ти маєш на неї вплив.

– Хто сказав? Ну! – брутально запитав Шаринець.

Миша всміхнувся:

– А ти чого на мене кричиш?! Думаєш, я глухий? Може, ти сам глухий? Можу так гаркнути, що в тебе барабанні перетинки лопнуть. Знаєш, що таке барабанні перетинки? – Миша простягнув руку до вуха Шаринця. – Отут вони в тебе, ти ними слухаєш, а лопнуть, нічого не чутимеш, глухим до скону залишишся. Второпав?

Шаринець похмуро мовчав.

– Я тобі не хлопчик, закарбуй, – вів далі Миша, – не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.

Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:

– Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!

У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки – фальш, у зловтішності – тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…

На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.

– Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?

– Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, – засумнівався Шнира.

– Це правильно. А могла вона навести Шаринця?

– Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.

– Хочеш виручити Вітьку?

– Питаєш!

– Слідкуй за Шаринцем і Білкою.

Шнира зиркнув спідлоба на нього:

– Шаринець дізнається – вб'є.

– А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.

– Я з Паштетом, – подумавши, сказав Шнира.

– Не продасть?

– Він вірний, любить Вітьку.

31

Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.

Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.

Він подзвонив двічі коротко в двері.

Насторожений жіночий голос спитав:

– Хто там?

– Від Антоніди Аристархівни, – паролем відповів Навроцький.

Двері відчинила дебела нафарбована жінка – хазяйка закладу.

За яскраво освітленим столом сиділи гравці.

У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.

Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних лакованих ботинках з гетрами на блискотливих ґудзиках.

Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:

– Чого ви тут?

– Побачитися з вами, – весело відказав Валентин Валентинович. – Присядете?

– Нам нема чого бачитися, – відповів Красавцев, однак сів.

– Мені важко жити, не бачачи вас, – Валентин Валентинович погойдав ногою в лакованому ботинку.

– Ваші жарти недоречні.

– Жарти доречні за будь-яких обставин, дорогий Георгію Федоровичу, а в комічних ситуаціях – і поготів.

– Про яку комедію йдеться?

– Сидите з убивцею Зиміна, спокійно п'єте горілку й закушуєте оселедчиком з цибулею.

– А що зволите робити? Заволати: тримайте його?!

– Ідея! Це буде забавно.

Красавцев витер губи серветкою.

– Що ви хочете мені сказати?

– Ви повинні твердо усвідомити: ніякої, повторюю, ніякої причетності до пригоди я не маю. Якби я був хоч трохи причетний, мене давним-давно не було б у Москві, взагалі не існувало б ніякого Валентина Валентиновича Навроцького. Невже ви цього не розумієте? Абищо! Дурниці! Які підстави пов'язувати мене з цією справою?

– Ви наполягали, щоб я передав документи Зиміну.

– Документи лежать на столі, ніхто їх не чіпав.

– Другі документи. А перші?

– Вони пропали з портфелем і, певно, через портфель. Зимін став би нашою людиною, повірте! Але вплутався негідник, хлопчисько, бандит якийсь Альфонс Доде, чорти б його забрали, усе зіпсував. Я не знаю деталей, не хочу знати, мене це не обходить. Я чистий! А якщо чистий я, чисті й ви. Соромно панікувати, Красавцев!

– Не соромте мене, будь ласка! – скипів Красавцев. – Багато на себе берете. Я не стверджую, що ви причетні до пригоди, як ви зволили висловитися. Але вона має відношення до нас. Поки все не скінчиться, не вляжеться, я нічого не можу зробити і не робитиму. І вам не раджу з'являтися на фабриці. Зникніть до пори до часу.

– Зникнути? Мені? Коли я сном-духом не знаю! Красавцев, будьте мужчиною, не втрачайте голови! Все має продовжуватися, як було.

– Що саме?

– П'ять вагонів.

– Ви що, здуріли?

– Вибачте, це ви деморалізовані вбивством Зиміна, всі це бачать, між іншим.

– Все одно доведеться переждати, – вже спокійніше відповів Красавцев. – Призначено нового інженера, треба до нього придивитися.

– Навпаки, – заперечив Валентин Валентинович, – одразу обмежте його: твоя справа – виробництво, моя – збут.

– Вашу вказівку, товаришу Навроцький, буде виконано, тільки-но ви станете директором фабрики.

Валентин Валентинович встав, холодно сказав:

– Я дав вам кілька дружніх порад, на мій погляд, корисних. Головне, будьте спокійні, як спокійний я. Жодних, щонайменших підстав для занепокоєння нема з однієї простої причини: ні я, ні ви не причетні до цієї справи. Я чекаю відповіді. І не затримуйте. А то потрібні мені п'ять вагонів я одержу в іншому місці. Маю честь.