Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

37

«На нас чекають ускладнення» – ось головне, що сказав Валентин. Решта – брехня; сітка на голові – мішура, облудність.

Можливо, Валентин не вбивця, навіть напевно не вбивця, але аферист – безсумнівно. І попадеться. Юра не має наміру гинути разом з ним. Ні, дорогий Валентине Валентиновичу, це на вас чекають ускладнення, а не на мене. Я ладен поділити з вами компанію в ресторані, пити за ваше здоров'я, разом з вами вигравати на перегонах, але поділяти з вами лаву підсудних я не маю наміру. В мене, знаєте, попереду життя, про що вам варто було б подумати, коли ви втягували мене в сумнівну махінацію з ключами. Сюрприз, жарт – як любо, як чарівно. Дурник розпустив вуха… Помиляєтесь, не такий уже й дурник! Цей дурник не чекатиме, коли його притягнуть як співучасника, він вважає за краще бути свідком.

Але спокійно, без гарячкування! Не говорити про ключі! Навіщо? Ніхто не бачив, як він їх брав. Валентин зроду не зізнається, що скористався ключами, взагалі все заперечуватиме, документів не крав – був із Зиміним у театрі, не вбивав – був з Мишею в цирку. Отже, лишається афера на фабриці. Про це він чесно розповість. Трохи запізно, звичайно. Дарма!

Кому розповісти? Слідчому? Страшно туди йти. Один раз прийдеш – потім затаскають. І слідство йде про вбивство інженера Зиміна; якщо Юра прийде туди, то він мовби з'єднає аферу з убивством, тобто звинуватить Валентина у вбивстві. Цього робити не слід. Треба про аферу розповісти Миті Полякову. Він ще голова учкому і займається цією справою, цікавиться. І нехай Миша сам думає, що робити з цим визнанням. Якщо доберуться до Валентина, а через Валентина до нього, то будь ласка – він сам усе розповів у школі, в учкомі, товаришеві Ем Полякову.

Але ж товариш Ем Поляков не повірить у його щирість, буде щось вивуджувати, випитувати…

Піти до Генки? Ще гірше! З цієї трійці лише Славка єдина інтелігентна, порядна людина. Він не навчається в школі, але все одно перебуває в шкільному осередку, ходить на комсомольські збори. Коли щось трапиться, Славка підтвердить, що він нікого не покривав і нічого не приховав. А якщо й відмовився розповідати Миші, то тільки через те, що Миша грубо й упереджено допитував його, але ж він, Юра, не підслідний. Розповісти Славці – значить розповісти Миші Полякову. Для Миші все це й призначено.

Прийшовши до Славки, Юра розповів про відправку того вагона, розповів точно так, як воно було насправді.

– Нічого нового, – відповів Славка, – це підтверджує й сам Навроцький.

– Правда? Кому ж це він підтверджує?

– Миші Полякову.

… Дивно! Вони про таке говорять.

– І чим Навроцький це пояснює? – запитав Юра.

– Тим, що не хотів проґавити свою партію товару.

– Я теж так попервах думав, – усміхнувся Юра, – але фокус у тому, що це товар першого сорту, а його оформили як брак.

– Ця афера теж усім ясна. Головне в тому, наскільки вона пов'язана з убивством. Могли вони вбити, як ти вважаєш?

Юра стенув плечима:

– Валентин Валентинович був з Мишею в цирку. Вбити Зиміна? Смішно! Він дружив і дружить з його родиною. Він не грабіжник, не вбивця, просто ділок.

– А ось дехто вважає, що він причетний.

– Ці «дехто» – Миша Поляков, – усміхнувся Юра. – А ось Навроцький вважає, що Миша ревнує його до Елен Буш.

– Він тобі це сказав?

Юра зніяковів: щось бовкнув зайве.

– Загалом, я так зрозумів…

– Юро, чого ти прийшов до мене?

– Йшов і зайшов….

– Я щось не пригадую, коли ти востаннє заходив. Взагалі не пам'ятаю, чи заходив ти до мене коли-небудь. Скажи прямо: Миші щось загрожує?

– Що ти?! – зніяковіло пробурмотів Юра, вражений тим, що Славка заговорив про небезпеку. Небезпеку відчуває також і він, небезпека загрожує всім. – Я просто хотів розповісти тобі те, що розповів, – сказав Юра. – Ти дивуєшся, чому саме тобі? Миша розмовляє зі мною, як прокурор, а я цього не люблю, тому й розказав тобі, його другові.

– Нічого нового я від тебе не дізнався, – твердо проказав Славка.

– Інших новин у мене немає, – відповів Юра.

38

Посвідчення про закінчення школи видавала секретар, печатку ставила завуч, тиснула руку, поздоровляла. Буденно й просто. Домовились про випускний вечір. Юру це не цікавило – обійдеться без випускного вечора з рідким чаєм, дешевими цукерками, гучними розмовами. Одвічний барабанний бій! Сьогодні він їде на дачу. Все, що треба, він сказав Славці, все гаразд; якщо знадобиться – нехай шукають. І Валентин нехай шукає, тільки навряд чи знайде… Загальний привіт!

Та як тільки він повернувся зі школи, Валентин зателефонував і попросив зайти. Бачив з вікна, коли Юра прийшов. Слідкує, не відпускає. Знову цей морок…

Валентин Валентинович зустрів його як іменинника.

– Поздоровляю!

Розчулено потиснув руку, жестом запросив сісти.

– У мене для тебе подарунок.

Він простягнув руку до конверта на столику, розгорнув, вийняв залізничний квиток.

– Квиток до Одеси, там сядеш на пароплав до Батума, ось квиток на пароплав… Морська прогулянка із заходом у Севастополь, Ялту, Новоросійськ, Туапсе і Сухумі. Цим же пароплавом повернешся в Одесу, а звідти в Москву. Тут… – він ледь розгорнув конверт, – гроші на мандрівку. Ну як, замінить поки що Індію? Їхати сьогодні. Поїзд відходить з Брянського вокзалу о дев'ятій вечора. Ти встигнеш зібратися?

Усе ясно: пастка! В Одесі або в Батумі його вб'ють. У Валентина скрізь люди, викинуть з поїзда, скинуть з пароплава. Та не вийде, любий Валентине Валентиновичу, не вийде ваш номер цього разу.

– Не можу. Завтра випускний вечір.

– Які сентименти, кому це потрібно? Проміняти таку поїздку на випускний вечір?

– Що я скажу вдома?

– У вас у школі щороку екскурсії.

– Мама поїде мене проводжати, а на вокзалі нікого нема.

– Умовиш не проводжати – ти не маленький, скажеш, що нікого не проводжають.

Як у нього все просто виходить. Невже він пришелепкуватий? Ні, гірше, він примітивний, ординарно примітивний. Усі його афери й махінації примітивні, він заплутався в них, він борсається.

– Мені треба вступати до вузу.

– Чудово. Поїздка займе дванадцять днів. Засмаглий, просякнутий морським повітрям, просолений морською водою, сильний, красивий, ти успішно складеш екзамени.

– Мені незручно приймати від вас такий подарунок.

– Пусте! Я у виграші, і мені приємно зробити тобі невеличкий сюрприз.

Юру пересмикнуло. З косметичним набором так само був «сюрприз», чим він закінчився?! Так само сподівається Валентин закінчити і цей «сюрприз». Не вдасться!

– Квитки, як ти розумієш, я придбав не сьогодні, – вів далі Валентин Валентинович, – про складність мовчу, аби не набивати собі ціну. Я розумію: тобі вперше випала така велика й самостійна мандрівка. Але ж, дорогий мій, «чи не на часі й мужчиною стати»? – Він підвівся. – Чекаю тебе на вокзалі о пів на дев'яту, там я вручу тобі квиток і гроші, оскільки ти їдеш зі своїм класом, то, звичайно, в тебе їх на руках не повинно бути. Можна, певна річ, і не робити з цього секрету, але не слід забувати, що я скромний агент, звідки в мене гроші на такі подарунки?.. Отже, нагадую: о пів на дев'яту на Брянському вокзалі.

Люда й Ольга Дмитрівна знають адресу й телефон слідчого, але признатися їм про ключі – йому понад силу. Лишається один шлях, той самий, через Славку з Мишею, через Мишу зі слідчим. І нехай з нього візьмуть підписку про невиїзд. Одеса, Сухум, Батум – чудесно! А ось не можу, не маю права. Вітька Буров щось на мене наплів, якісь дурниці, сидить у в'язниці, знічев'я вигадує, слідчий цим дурницям не вірить, але взяв підписку про невиїзд: Красненько дякую за квиток, за турботи, за «сюрприз», але обставини сильніші за нас.

Якщо Валентина посадять, він у безпеці. Якщо Валентин ні при чому, нікого не вбивав, то і його теж не вб'є, знову ж він у безпеці.

Благородно чи неблагородно він поводиться? Риторичне запитання. Благородство – умовне поняття. А красти ключі – благородно? Говорити про сувенір, коли ніякого сувеніра не підносив, – благородно? Одержувати перший сорт під виглядом браку – благородно? Посилати його в Батум на смерть – благородно? Краще помовчимо про благородство!

39

Славка не хотів втручатися. До таких справ він тепер байдужий. Романтика скінчилася. Чи не була ця романтика лише дитинством, милим, захоплюючим, мрійливим? Хтось украв вагон? Вагони крадуть десятками й сотнями. Хтось хабарник? Усі хабарники. Хтось заплутався в афері? Ну й що? Миша хороший хлопець, але він відстав, застряв у тому самому милому, захоплюючому, мрійливому дитинстві. Він не такий прямолінійний, як Генка, але обидва вони живуть у минулому: час змінився, вони – ні.

Однак Юрків прихід змусив його задуматися. Юра тремтить від страху, це ясно! Загроза нависла над Мишею – ось що збагнув Славка. Миша в небезпеці, встряв у справу, де вбивають, хоче виручити Вітьку Бурова, свого найлютішого ворога, через те, що за його, Мишиним, переконанням, Вітька не винен,

Миша завжди втручався і втручатиметься у такі історії, повсякчас шукатиме справедливості. Він не знає страху – дивовижний хлопець! Йому потрібне відкрите небо, а не стеля над головою. Суворий, незламний Миша Поляков захищає Вітьку, а він, доброзичливий, м'який, чуйний Славка, не захищає, відсторонився, умив руки. Це дуже добре й зручно: переживати власну журбу і відсторонитися од чужих нещасть.

Чому? Що з ним сталося? Покинула мати? В Генки мати померла, він багато років живе в тітки, Миша Поляков усе життя прожив без батька.

Змушений заробляти? Хіба мало хлопців працює на виробництві? Колись він жив набагато краще за своїх товаришів, вони жили бідно, голодно, але не скиглили, не бідкалися, не занепали духом.

Чому Юра прийшов до нього, а не до Миші? Тому, що покидькові Юрі він ближчий, ніж Миша. Сумно, але факт. Вони обидва бачать лише один бік життя. Різниця в тому, що Юра його визнає, а він, Славка, ні.

Наслідком цих роздумів була зустріч, цього разу в Миші. Славка й Генка просто прийшли до нього. Без будь-яких пояснень. Вони були й залишилися друзями, ніщо не могло їх розлучити. Вони знову разом, знову заклопотані однією справою – цього достатньо.

– Юрка даремно не з'явиться, – сказав Миша, – тільки побивається він за себе.

– Може, його Навроцький підіслав, – розмірковував Генка.

– Він на грані відвертості, – озвався Славка.

– Але як примусити його заговорити?

– Сказати Свиридову, – запропонував Генка, – нехай викличе.

– Я намагався давати поради Свиридову, – сказав Миша, – він мене швидко спровадив… Треба, щоб Юра сам пішов до нього.

– Хіба його умовиш?

Подзвонили, хтось зайшов у квартиру, постукав у Мишину кімнату.

– Заходьте! – крикнув Миша.

Відчинилися двері, і на порозі з'явився Юра, оглянув усіх.

– Привіт!

– Привіт!

– Усі в зборі, – сказав Юра, – от і прекрасно. Я давно чекав нагоди, коли ви будете разом. У мене є дещо вам розповісти.

40

Після Юриних показань, слідчий Свиридов, походжаючи по кабінету, говорив Миші:

– У чому була неясність? Шаринець – дрібний кишеньковий злодюжка, і зв'язаний він з кишеньковими злодіями вищого класу – маравіхерами, їхньою мовою. Злодії дотримують своєї спеціальності, удосконалюються, набувають віртуозності. Було сумнівно, щоб професіональні маравіхери намагалися пограбувати квартиру, – у них не буває навіть відмичок. Юра викрав ключі – все стає на своє місце. Ключі були вручені Шаринцю…

– Вони були в Навроцького годину-півтори, не більше, – зауважив Миша.

– Цілком достатньо, щоб у будь-якій слюсарній майстерні виготовили такі самі. Отже, Навроцький вручив ключі Шаринцю. Але в чому полягало його завдання, поки що неясно. Викрасти документи? Вони Навроцькому не потрібні – товар відправлено, і перевірити нічого неможливо. Вбити Зиміна? Зовсім безглуздо. Гаразд! Розшукай своїх хлопчаків і тягни їх до мене. І якнайшвидше!

Через годину Миша був у Свиридова зі Шнирою й Паштетом.

Свиридов показав Паштетові на стілець коло стіни.

– Посидь осторонь, а ти, Льоню Панфілов, сядь коло мене й відповідай.

Свиридов розклав на столі фотографії.

– Ти впізнав би людину, з якою Шаринець вийшов з пивниці?

– Упізнав би, мабуть…

– Є він тут?

Шнира переглянув фотографії, показав пальцем на одну.

– Гадаю, цей.

– Точно?

Шнира ще раз переглянув фотографії.

– Гадаю, він.

– Ще кого-небудь із цих бачив?

– Ні.

– Сядь на місце Паштета, а ти, Паштет, сядь сюди.

Шнира й Паштет помінялися місцями. Свиридов потасував фотографії, розклав їх в іншому порядку.

– Покажи, з ким Шаринець вийшов з «Гротеску»?

Паштет показав на того ж, на кого показував і Шнира.

– Кого ще з цих людей бачив?

Паштет показав ще на літнього чоловіка, трохи брезклого, з важким поглядом.

– Оцього.

– Коли? Вчора? Позавчора?

– Раніше.

– Де?

– У дворі, де приймають порожні пляшки.

– Він пляшки здавав?

– Ні, проходив через двір. Пивниця поряд зі складом, у паркані прохід… Я його разів зо два бачив.

Свиридов підкликав Шниру, показав фотографію.

– А ти його бачив?

– Ні, не пам'ятаю.

– Він бачив, а ти не бачив?

– Шнира старого забалакував, – пояснив Паштет, – а я в черзі стояв, на всі боки дивився, от і бачив.

– Гаразд! – Свиридов зібрав зі стола фотографії, поклав у шухляду. – Заждіть у коридорі, хлопці, а ти, Мишо, затримайся.

Шнира й Паштет вийшли.

– Я вірю цим хлопцям, – сказав Свиридов, – і все-таки прохання: сьогодні вони ні з ким не входять у контакт, нікому не розповідають, що були в мене й розпізнали цих людей.

– Братимете? – здогадався Миша.

– Можливо. Зацікав хлопців чимось, тримай при собі, не спускай з них очей.

– Я хотів би взяти участь в іншій справі.

– Це виключено. Може не обійтися без стрілянини.

– Тим паче хотілось би.

– Я не встигну оформити твою участь. Зате обіцяю: ти будеш на їхньому допиті, більшого не можу – закон.

41

Прямо від Свиридова Миша повів Шниру й Паштета в цирк.

Трибуни були безлюдні, на манежі тренувалися артисти.

– Подивіться, вам буде цікаво, – сказала Елен.

Вона посадила в першому ряду Шниру й Паштета, а сама з Мишею сіла осторонь.

– Ти не дізналася щодо хлопців? – запитав Миша.

– Говорила… Вже пізно. В цирку починають з трьох-чотирьох років.

– Не всі зростають у цирковій родині.

– Наша робота складніша, ніж ти собі її уявляєш.

– Чого ж… Уявляю…

– Тобі хочеться прилаштувати їх до діла, адже так? – вела далі Елен. – Але в цирку потрібні певні здібності, навіть обдарованість або тренування з раннього дитинства.

– Усе зрозумів! – сказав Миша. – І більше не наполягаю.

Вони сиділи на пустих трибунах і спостерігали тренування артистів.

– Незабаром ми їдемо на гастролі, – мовила Елен.

– Куди?

– У Мурманськ..

– Краще б на південь.

– Ні, там тепер гарно, весна… Я люблю весну. Інколи мені хочеться поїхати туди, де весна починається ще в лютому, куди-небудь у Туркестан або Закавказзя. А потім разом з весною рухатися на північ, переїжджати з міста в місто… Ми, циркові, віковічні мандрівники.

– Ти хочеш сказати, що й тебе я можу бачити раз на три роки?

– Я не це мала на увазі, – ухильно, як здалося Миші, відказала Елен. – Але моє життя – це їздити, працювати і всміхатися.

– Справді, чого ти весь час усміхаєшся? В театрі актори теж розкланюються, але не всміхаються.

– Безглуздо було б всміхатися Гамлету або королю Ліру, – заперечила Елен, – а ми звеселяємо глядача. Навіть якщо я мало не розбилась, я повинна всміхатися: все гаразд, прекрасно, весело і вдало. Отож ми всміхаємося… Слухай-но, отой дядечко, котрий кинув мені тоді букет квітів, а потім з'явився за лаштунки з компліментами… Ти з ним знайомий?

– Так, а що?

– Артист погорілого театру! Перекажи йому щоб він більше не посилав мені квітів.

– Охоче, – погодився Миша, хоча зовсім не уявляв собі, як він це скаже Навроцькому.

– Ти залишишся на виставу? – запитала Елен і підвелася. – Сьогодні будуть Бім-Бом, Віталій Лазаренко, залишишся?.. Гаразд, посидь, а я збігаю за контрамарками.

42

На той час, коли Миша зі Шнирою та Паштетом додивлялися в цирку виставу, Смоленський ринок поринув у темряву.

Темно було і в прилеглих завулках, тут рано лягали спати, рано вставали – ринок починався вдосвіта. Тільки мерхло світилися позавішувані вікна «Гротеску», і, коли відчинялися двері, долинав звідти приглушений гомін, стукіт пивних кухлів, жіночий сміх, уривки пісень.

Свиридов наказав своїм людям підходити по одному з усіх боків, так, щоб о десятій опинитися біля «Гротеску», троє – біля головного входу, троє – біля заднього, у дворі.

Рівно о десятій Свиридов відчинив двері і з двома співробітниками зайшов у «Гротеск».

Вигляд людей у шкірянках, що зупинилися біля дверей, не залишав сумнівів у тому, хто вони такі. Все змовкло. Урвалася пісня в кутку, закляк офіціант з кухлями в руках, гравці прикрили карти – хто долонями, хто ліктями, замовкли парубки й наквацьовані дівиці.

Тишу розпанахав істеричний жіночий зойк:

– Облава!

Зойк обірвався, всі мовчали.

– Нікому не вставати! – наказав Свиридов. – Офіціант!

– Слухаю! – відповів офіціант, усе ще тримаючи в обох руках чотири кухлі з пивом.

– Іди вниз, скажи Василеві Івановичу, Сіренькому і всім, хто там є, щоб виходили.

– Слухаю. Буде виконано.

Офіціант поставив кухлі на прилавок, витер руки фартухом і зник за завісу.

У задньому приміщенні «Гротеску» в напівпідвалі за столом сиділи четверо, на столі лежали карти й гроші.

– Василю Івановичу, – сказав офіціант, – вам звеліли вийти.

Василь Іванович, опасистий, дужий чолов'яга років п'ятдесяти, з красивою сивиною на скронях, з прямим, важкуватим поглядом, не випускаючи карт з рук, спитав:

– Скільки їх?

– Троє.

– Скажи, зараз вийдемо. Іди!

Офіціант позадкував і вийшов.

Василь Іванович поклав карти на стіл, простягнув руку, відчинив задні двері. Смуга світла впала на вузькі круті сходи.

Згори пролунав голос:

– Виходити по одному. Хто вийде зі зброєю, буде застрелений на місці.

Василь Іванович зачинив двері.

– От сволота, не дали банк додержати, яка карта йшла!

43

– Складна справа, – сказав Миші Свиридов. – Головний – це Василь Іванович, аристократ…

– У якому розумінні?

– Не граф, не князь, а маравіхер, кишеньковий злодій вищого класу, витягає гаманці в солідних людей. Сіренький, той, що виходив із Шаринцем з «Гротеску», – помічник Василя Івановича. Щодо Шаринця, то він і зовсім був дрібний злодюжка, котрий витягав з кишені все, що завгодно, аж до носовичків. Отож: торік, – вів далі Свиридов, – Василь Іванович, як злісний рецидивіст і соціально небезпечний елемент, дістав п'ять років. Але втік. Сумнівно, щоб після втечі він наважився на таке безглузде вбивство, яким уявляється вбивство Зиміна. Після втечі вони, як правило, відсиджуються в закутку. І не міг він змінити свою злодійську професію на іншу, до того ж іще небезпечнішу: він не молодий. Загалом, проти нього жодних доказів. Наш єдиний доказ – Шаринець. Ми маємо довести, що вбив Шаринця Сіренький, вони разом вийшли з «Гротеску». Ось розклад дачних поїздів по Брянці. Якщо припустити, що вони виїхали поїздом за п'ятнадцять на шосту, а повернувся Сіренький поїздом за чверть о восьмій, то він мав бути відсутній у «Гротеску» мінімум години три-чотири, десь між п'ятою й дев'ятою. Твої хлопчики стверджують, що він вийшов разом із Шаринцем і сів з ним на трамвай. А ось Василь Іванович та ще чоловік з двадцять постійних відвідувачів «Гротеску» стверджуватимуть, що Сіренький нікуди не виходив. Тим паче, що вони із Шаринцем виходили через чорний хід. Отак-то, мій голубе. І все ж треба починати.

Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним – безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.

Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:

– Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?

Сіренький знизав плечима:

– А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?

– Ви про це не знаєте?

– Не чув про це.

– Ви були з ним знайомі?

– Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».

Він так і сказав: «Гротексу».

– Ви були з ним знайомі?

– Ну як? Як з усіма.

– А де ви були шостого червня ввечері?

Сіренький подумав, непевно сказав:

– У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».

– Що робили?

– У карти грав.

– З ким?

– З людьми, з тими, кого ви зі мною забрали.

– А вночі де були?

– Дома спав.

– Хто може підтвердити?

– Хто… Мати, дружина, сусіди.

– А інженера Зиміна ви знали?

– Зиміна… Інженера… Ні, не знав… Хто такий?

– На Арбаті жив, будинок п'ятдесят один.

– Не знаю такого.

– Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?

– Хто такий?

– Агент по заготівлі мануфактури.

– Не знаю…

Підписуючи протокол, Сіренький спитав:

– За що забрали?

– Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.

– Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!

– Не наш, а ваш, – зауважив Свиридов. – Ідіть собі, я вас ще викличу.

За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.

Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.

– Сідайте!

– Можна й сісти. – Василь Іванович невимушено всівся на стілець. – Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.

– Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.

– Не без цього, – зітхнув Василь Іванович.

Він показав на Мишу:

– Дозвольте спитати, хто цей громадянин?

– Практикант.

– Прошу занотувати в протоколі.

– Занотуємо.

Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.

– Перейдемо до справи, – мовив Свиридов. – Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?

– Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».

На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.

– Розмовляли з ним?

– Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя – шкода, завадили.

– Коли до вас Шаринець приходив?

– Кілька днів тому.

– Точніше, будь ласка!

– Три… ні, чотири дні тому.

– Шостого червня?

Василь Іванович зморщив лоб, задумався.

– Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?

– Дванадцяте.

– Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.

– Ну, про що ви говорили?

– Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.

– Сам пішов?

– Сам.

– Розумна ви людина, – сказав Свиридов.

– Дякую.

– Тільки мене за дурня маєте.

– Що ви, громадянин слідчий, – образився Василь Іванович, – я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?

– Хто вбив Шаринця?

– Шаринця? – здивувався Василь Іванович. – Хіба його хто вбив? Коли? Де?

– Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.

Василь Іванович розвів руками.

– Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер – несерйозна людина?..

– Інженера Зиміна знали?

– Перепрошую, як ви сказали?

– Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.

– Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.

– Звідки знаєте?

– Як звідки? В газетах писали.

– Читаєте газети?

– Аякже. Відділ суду та пригод – особливо.

– Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?

– Як?

– Навроцького Валентина Валентиновича.

– Ні, не знаю такого.

– Подумайте.

– Щось не пригадаю, – розвів руками Василь Іванович. – Жодного номера не пропускаю: «Известия», «Вечерняя Москва», а про такого не читав.

– Я питаю: чи не знаєте його особисто?

Василь Іванович благодушно посміхнувся:

– Вибачте, я подумав – теж якийсь убитий. Ні, не знаю такої людини.

– Приховуєте! Я вам скажу, чого приховуєте. Розрахунок у вас простий: вас пошлють досиджувати строк, ну, може щось додадуть, зате на волі лишиться багата людина, вона у вас у руках. У в'язниці ви чи на волі – все одно він у вас у кулаці. Лантух з грошима на волі – ось ваш розрахунок.

– Дуже хитро ви міркуєте, – посміхнувся Василь Іванович.

– Ви розрахували ще хитріше, ніж я, – заперечив Свиридов. – Тільки маю вас засмутити: прорахувалися ви, сплив ваш грошовий лантух, заплутаний у великій афері з мануфактурою.

Василь Іванович знизав плечима:

– Дивні речі ви говорите, громадянин слідчий… Мануфактура… Зроду-віку не мав справи з мануфактурою.

– Ну що ж, – спокійно, навіть байдуже мовив Свиридов, – діло, як кажуть, хазяйське. Я дав вам усі можливості, ви не захотіли їх використати. Ви непоправний рецидивіст. – Свиридов несподівано нахилився вперед і, некліпно дивлячись в очі Василя Івановича, сказав: – Про мануфактуру ви не знаєте, а про ключі від квартири Зиміна теж не знаєте? Про те, що Навроцький передав ці ключі Шаринцю, теж не знаєте?

Василь Іванович деякий час похмуро мовчав, потім сказав:

– Гаразд, скажу, що знаю. Тільки врахуйте: в порядку щиросердного визнання. А не зізнався я одразу тому, що мене все це аж ніяк не стосується, інших стосується, а за нашими законами, тобто правилами, про чужих…

– Ближче до справи, будь ласка! – перепинив його Свиридов. – Дві години товчемо воду в ступі.

– Так ось, – як і до цього, спокійно й розмірено вів далі Василь Іванович, – справді один чоловік у їхньому будинку дав ключі Шаринцю, загадав украсти портфель з документами, пообіцяв два червінці. Шаринець зробив, одержав два червінці, а потім приходить до мене, все це розповідає й каже: боюсь я цієї людини, уб'є мене, аби, значить, не показав на нього. Що за людина, питаю. Він каже: Валентином Валентиновичем звати, на перегонах грає. Ну, я сам, вибачте, на перегони їжджу, граю по маленькій і не заради гри їжджу, а так, коней дуже люблю, і, пробачте, в моїй комірчині тиждень просидиш, треба й провітритися. Взяв я Шаринця на перегони, він мені цю людину показав, Валентина Валентиновича. Я роздивився його: бачу – ого! У нас, знаєте, око набите… Кажу Шаринцю: навіщо ти, дурню, не в своє діло поліз, адже ти, кажу, не по квартирах працюєш, хочеш людиною стати – своєї професії тримайся. А він відповідає: на два червінці зазіхнув. Ну, кажу, сам зазіхнув, сам і викручуйся. А тепер бачите як! Убили! Значить, правильно передчував, розумів свою долю.

Свиридов поклав перед Василем Івановичем чистий аркуш паперу.

– Усе це напишіть і, будь ласка, якнайдокладніше, з числами.

Василь Іванович незграбно взяв перо.

– Відвик я писати, громадянине слідчий. Може, з моїх слів запишете…

– Ні, самі пишіть! І якомога розбірливіше. І що ще згадаєте, теж напишіть.

Свиридов замкнув шухляди стола і разом з Мишею вийшов з кабінету.

– Він правду говорить?

– Багацько бреше. Досвідчений, чортяка. Одразу все осягнув. Розповів лише про те, про що ми самі здогадуємося. Та, в кожному разі, цього досить, щоб звинуватити Навроцького.