Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

13

Комбінація Навроцького була проста. На фабриці високоякісний товар оформляли як бракований або третьосортний. Збуваючи його приватникам по ціні, що набагато перевищувала фабричну, Валентин Валентинович заробляв стільки, що був цілком підготовлений до відродження в Росії капіталізму, а про те, що Росія до нього повертається, свідчив неп: вісімдесят п'ять відсотків роздрібної торгівлі вже у приватних руках.

Треба одержати на фабриці ще п'ять вагонів мануфактури. Такий куш розв'яже проблему, дасть змогу затаїтися і чекати, коли нова економічна політика остаточно повернеться до старої, дореволюційної. Оголосили, що відступ закінчено, посилили податковий прес, тиснуть на приватника – все це тимчасове, держава робить відчайдушні спроби зберегти втрачені позиції. Марно, проти законів економічного розвитку не попреш, без приватної ініціативи не обійдешся.

Він фінансовий геній, потенційний промисловий магнат, що потрапив в умови соціальної революції. Виїхати на Захід? Доля російських емігрантів його не влаштовувала. Вони не передбачали майбутнього Росії, вони короткозорі, а він прозорливий. Він завершує свій період первісного накопичення, повертає собі те, що держава відібрала в інших. Кому належала ця фабрика? Братам Бутиковим. За яким правом Радянська влада відібрала її? Для створення нового суспільства? Чудово! Тепер він відбирає одібране, щоб повернутися до старого суспільства.

Така кінцева мета. А конкретне завдання – одержати п'ять вагонів мануфактури. Та шлях перетнув інженер Зимін, звелів затримати вагон, хотів перевірити товар, тепер вимагає документи. Проте інженер при всій своїй панській зовнішності, певно, не такий вже й неприступний. Вечір у ресторані і Люда – перший крок. Люда, вельми мила дівчина, хоч її «маман» подобалася ще більше. Але «маман» дивиться на нього так, ніби й не бачить, ледь відповідає на уклін. Люда перспективніша, в неї до нього зажеврів якийсь інтерес, лишається його роздмухати. Тямовита дівчинка, тримається з гідністю, навіть аристократично; як і він, ужалена дійсністю. Він ще не розібрався, як діють на неї його розповіді та філософія, але те, як він одсунув плечем Альфонса Доде, вплинуло напевне. Дівчинці потрібен герой. Б'єн! Він і є герой.

Валентин Валентинович вимагав від людей шани, яку він відчував сам до себе, високо цінував свою репутацію; вона потрібна йому не тільки майбутньому, а й тепер; оберігає, вселяє певність і спокій. Він нікого не боїться, але завжди напоготові, зібраний, мобільний – чужа неприязнь не буває випадкова, треба знати, що за нею криється, – удар, навіть найслабкіший, може мати згубні наслідки.

Миша Поляков дивиться вовченям! Чому? Утямив з вагоном? Навряд. Шокує модний костюм. Адже вони ходять у косоворотках і шкірянках. Ну, вже таке він на себе не напне, така мімікрія ні до чого. І взагалі, до всіх чортів цього хлопчиська-молокососа, не варто про нього думати…

Однак цей хлопчисько зіпсував йому настрій. Щось непримиренне в його погляді, такого не купиш, на промислового магната він не працюватиме. Навроцький знав, як розмовляти з фінінспектором, навіть із слідчим. Миша уособлював не владу, а ідею, мораль, а до цього Валентин Валентинович ключа не мав.

Кепського настрою Навроцький ніколи не визнавав, у нього немає права на кепський настрій Свій теперішній настрій він називав не кепським, а ліричним.

Він так і сказав Юрі, коли вони зустрілися коло ресторану «Ермітаж»:

– У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.

Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» – назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.

Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:

– «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше? Невдала назва. Але тут ти пересвідчишся, що зміст не завжди відповідає формі.

Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.

На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.

Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.

– Хто це? – запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.

– Знаменита циркова пара – Елен Буш та її брат Ігор.

– Звідки ти її знаєш?

– Знайомий, – загадково відказав Юра, але не втримався й додав: – У неї втелепався Миша Поляков.

Валентин Валентинович звів брови:

– Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! – Він спохмурнів. – Мені не подобається твій Миша Поляков.

– Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.

Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:

– У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.

На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» – це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» – при зустрічі з жінкою.

– Так, мій друже, – сказав Валентин Валентинович, – ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.

– Це сказав Ромен Роллан.

– Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…

Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:

– Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони – це міщанство.

– Про кого йдеться?

– Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…

– Хто може так мислити у наш час?

– Коротко кажучи, банальна історія – я закохався, – зізнався Валентин Валентинович.

– Без взаємності?

– Допускаю.

– Цього не може бути. Що вас турбує?

– Ну, хоча б різниця у віці. Мені двадцять п'ять, їй сімнадцять.

– Мій тато старший за маму на двадцять років.

– Іще одне: їй треба вчитися.

– Нехай вчиться, хіба це заважає?

– Слухай-но, про кого це ти? – запитав Валентин Валентинович.

– Про ту, в яку ви закохані.

– Хто вона?

Юра здивовано глянув на Валентина Валентиновича:

– Думаю, що Люда…

– Вгадав. А як ти вгадав?

– Це зовсім неважко вгадати. В неї багато хто закохується.

– А вона?

– Ні в кого.

– А ти в неї не закоханий?

– Був, – визнав Юра, – але потім набридло: Снігова королева з принципами. Гарне взагалі дівчисько, вродливе, а от якесь дуже самотнє.

– Невже? При таких батьках?

– Можливо, саме в батьках уся суть, – відповів Юра. – Вони несучасні.

– У якому розумінні?

– Таточко знає три мови, мати – дві.

– Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.

– І при всьому тому, – вів далі Юра, – дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні – їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…

Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.

– Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.

– Атож, мабуть.

– Один до неї дуже уважний.

– Це її брат.

– Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.

– Атож.

– А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.

– Шанси… – Юра презирливо закопилив губи. – Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.

– Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.

– Тайкома, всупереч власним переконанням.

– Так, мій друже, – сказав Валентин Валентинович, – я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… – Він підніс палець. – Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, – він розвів руками, – в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?

Юра стенув плечима:

– Батьки! Хто на це зважає?

– Я зважаю! – вигукнув Валентин Валентинович. – Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.

– Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, – вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.

– Вона – можливо. А Микола Львович?

– Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.

– Так, все складно, дуже складно, – задумливо проказав Валентин Валентинович, – і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.

– Що ж, – мовив Юра, мені це вельми приємно чути.

– І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, – вів далі Валентин Валентинович, – але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.

– Іронії?

– Ти зневажливо відізвався про ялинку в Зиміних, а я, наприклад, на цьому виріс, мій друже. Ялинка – це моє дитинство. В мене защеміло серце, коли ти заговорив про це.

– Ви мене не так зрозуміли, – намагався виправдатися Юра. – Колись і в нас влаштовували ялинку, але Люда виросла з цього, а її батьки й поготів.

– Ні, голубе, – похитав головою Валентин Валентинович, – не треба кривити душею; в цьому випадку ти піддався нашому прозовому часу: ялинки нині не в моді. Ти не встояв перед цим, а Зиміни встояли… І це викликає до них ще більшу симпатію й шану, якщо хочеш.

– І мені вони подобаються… Я просто хотів…

– Прикрашають ялинку, – перепинив його Валентин Валентинович. – Це прекрасно, так людяно. Грають – це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони – невже тільки заради виграшу?

– Ну що ви! – Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.

– Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. – правив своє Валентин Валентинович. – Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані – а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…

Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.

Валентин Валентинович глянув на Юру.

– Можеш зробити мені послугу?

– Яку?

– Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!

– Будь ласка, яку завгодно! – усміхаючись, повторив Юра.

Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.

Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:

– З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?

– Подаруйте.

Валентин Валентинович поморщився:

– Це неможливо: вона не візьме. Потрібне саме те, що ми з тобою говорили, – гра, весела гра, в цьому весь сенс. Потрібен сюрприз, щось таємниче, загадкове. Ти буваєш у них, поклади це непомітно на трельяж Ользі Дмитрівні.

– Я?! – Юра був приголомшений. – Це неможливо…

– Чого?

– Я зрідка буваю в Люди, і завжди хтось є вдома, хоча б та ж Люда. Як я пройду в спальню Ольги Дмитрівни? Простіше попросити Люду.

– Ні, – розчаровано проказав Валентин Валентинович. – Люда так само відмовиться, як і її мама… І потім губиться гра, пропадає ефект… – Раптом він пожвавішав: – Слухай-но! Я бачив, як хлопчаки лазять пожежною драбиною, вона якраз біля вікон Зиміних. Удень квартира порожня. Микола Львович на роботі, Люда й Андрій в школі. Ольга Дмитрівна йде в магазин, на базар, у перукарню. Отож можна вибрати час… Піднятися драбиною, влізти у вікно, покласти коробку. Га?

– Чудовий план, – погодився Юра, – але хто його здійснить?

– Як хто? Ти!

– Я?! – Юра зовсім сторопів. – Але ж удень я так само в школі або на фабриці.

– Ти боїшся! Боїшся піднятися драбиною. Сьогодні на моїх очах Миша Поляков піднявся на дах, та ще й з жердинами в руках, з дротом для антени на шиї. Ось у чому їхня перевага – вони знають, чого хочуть, і добиваються свого. Ти боїшся Вітьку Бурова, а він ні. Він захистив бідолашного Андрія, а ти не рушив з місця. І ти сподіваєшся виграти в них життя? Ні, голубе, ти його програєш, танцюватимеш кінець кінцем під їхню дудку, бо сила в них, а не в тебе.

– Тисячу разів піднімався по цій драбині, – збрехав Юра, – але не можу піти зі школи.

– Ти нічого не хочеш для мене зробити, – . розчаровано мовив Валентин Валентинович. – Прекрасно, так і відзначимо. Дуже добре, прекрасно. Я сам залізу крізь вікно и покладу набір.

– На очах усього будинку?

– Я закоханий і ладен на будь-яке безглуздя, – капризно сказав Валентин Валентинович. – Я хочу вписатися в стиль цієї родини. Цей стиль – добра й цікава гра.

Елен і циркачі підвелися й рушили до виходу. Валентин Валентинович провів її задумливим поглядом і сказав:

– Ради неї Миша заліз би на Ейфелеву башту.

– Ви глибоко помиляєтесь щодо Миші і коли-небудь у цьому пересвідчитеся.

– Що ти маєш на увазі? – сторожко запитав Валентин Валентинович.

– Нічого конкретно… Ви самі щойно сказали, що він вам не подобається, а тепер вихваляєте.

– У всякому разі, якби він був моїм другом, він би мені не відмовив; піднявся б драбиною й поклав набір.

– Може, попросити когось із хлопців у дворі? – запропонував Юра.

– Довіритися Вітьці Бурову? Показати йому дорогу в квартиру Зиміних? Ти розумієш, що говориш?

– Та я шукаю варіант, – відказав Юра.

Валентин Валентинович ляснув себе долонею по лобі:

– Еврика! Ти казав, що в школі зберігаєте свої речі в ящиках.

– Авжеж, у таких клітках, вони стоять у коридорі.

– Отже, в клітці лежить і Людин портфель?

– Авжеж.

А в портфелі ключі від квартири? Залізти в чужу клітку, взяти ключі, ввійти в чужу квартиру, – ні, на це він не піде нізащо!

– Я не розумію.

– Боже мій, так просто, – нетерпляче правив своє Валентин Валентинович. – Візьмеш ключі, передаси мені, я за годину все зроблю, покладу набір, поверну тобі ключі, ти їх покладеш знову в портфель – і розв'язано проблему.

Юра полегшено зітхнув: у чужу квартиру йому не доведеться заходити… І все ж красти ключі… В коридорі завжди хтось є.

– А що буде потім? Адже Зиміни з'ясовуватимуть, як до них потрапив набір?

– Ну, це вже дрібниці! Щоб була цілковита ясність, я прив'яжу до коробки дві квітки. Зиміни все зрозуміють, у них є почуття гумору, почуття гри. І вони не будуть з'ясовувати, як і яким чином він потрапив до них.

– А якщо все-таки будуть?

– У такому разі я неминуче буду викритий, – весело оголосив Валентин Валентинович.

– І що тоді?

– Отоді й скажу, що піднявся пожежною драбиною. Це виглядатиме дуже весело й романтично. І прихилить до мене й Люду й Ольгу Дмитрівну. І, можливо, розчулить черстве серце Миколи Львовича.

14

Відкрити чужий портфель, узяти ключі від чужої квартири…

Блазенська витівка, ідіотське дивадцтво… Задля чого? Люда не піде за нього заміж, навіть якщо він оселиться на цій пожежній драбині. «Закоханий, здатний на безглуздя, гра…» Дивно чути це від такої людини! Кретинізм, соплі, сентименти! А може, й не сентименти?! І нема особливої закоханості?! Потрібна не Люда, а Микола Львович, потрібна не дружина, а мануфактура. Хто він такий, по суті? Ординарний постачальник, хоч і є лоск, шик, респектабельність; плебей, хоч і вимовляє це слово з іронією. «Сюрприз» – слово із Замоскворіччя. Принеси! Утни якусь банальність – для ваших чарівних пальчиків, Ольго Дмитрівно! Адже дарує не діамантове кольє. Копійчана коробка з ножничками й пилочками. В його, Юриної мами, десятки таких ножничок, щипчиків і пилочок. І нема чого влаштовувати спектакль. Так розмірковував Юра, сидячи за письмовою роботою в кабінеті літератури. Яскраве травневе сонце сліпило очі, тиша класу присипляла, поскрипували пера, шелестіли сторінки.

Генка з гуркотом відсунув стілець, зібрав зошити й пересів на інше місце.

– У чому справа, Петров? – спитав учитель.

– Не хочу сидіти біля Зиміної.

– Чому?

– Всю школу засмерділа своїми духами.

– Сиди, де хочеш, – невдоволено проказав Віктор Григорович.

– І потім, Вікторе Григоровичу, я хочу перемінити тему.

– Яка в тебе тема?

– Селянство в зображенні Тургенєва.

– Вона тобі не подобається? Чому?

– Селянство треба вивчати не в кріпосника Тургенєва.

– Тургенєв був проти кріпацтва, – зауважила Зіна Круглова.

– Все одно! Література повинна пояснювати історію з правильних ідейних позицій.

– Література не пояснює історію, а виховує людину, – сказала Зіна Круглова.

– Зараз не диспут, – втрутився Віктор Григорович. – працюйте! Тема за тобою, Петров. Можеш викласти в ній свої погляди.

Тиша повернула Юру до гірких роздумів. Наближалася перерва, а рівно об одинадцятій він має винести Валентинові ключі.

Треба було одразу відмовитися. Категорично! Не мимрити, не канючити. На очах у всієї школи відкрити чужий портфель, узяти ключі – він що, з глузду з'їхав чи вважає його заплішеним дурнем?

Не виходити! Сказати потім, що були зачинені двері. Або вийти й сказати, що в коридорі були учні, і пін не зміг узяти ключі. Або ще краще: не було портфеля в клітці, Люда взяла його в клас. Думка!.. Втім, Валентин напевне скаже: «Гаразд, зроби це завтра». Ні, ні, ні! На таку авантюру він не піде. Виженуть зі школи. За місяць до закінчення, ні, красненько дякую! Звичайно, якщо його спіймають, можна збрехати: хотів покласти в Людин портфель записку, Люда виручить, підтвердить… І все-таки треба пояснювати, виправдовуватися; вони сидітимуть на учкомі з кам'яними обличчями, питатимуть, допитуватимуться, читатимуть нотації… Навіть якщо в школі все обійдеться, то невідомо, як складеться у Валентина. Зайде в дім, а тут з'явиться Ольга Дмитрівна. Не повірить же вона, що він заліз через вікно пожежною драбиною.

Продзвенів дзвінок. Юра вийшов у коридор, глянув на клітки.

Клітками називали стелажі, поділені на відкриті ящики, над кожним – папірець з прізвищем власника. Сюди складали книжки, зошити, креслення, особисті речі; клітки недоторканні, взяти щось, навіть заглянути в чужу клітку вважали злочином.

Юра наблизився до свого ящика, вдав, що перебирає там щось, поглядом примірився до Людиної клітки: досить простягнути руку, щоб узяти її портфель. Портфель відкритий. Люда не защепнула його, просто втиснула в ящик.

По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу – столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.

Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині – там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне – традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.

Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час – у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?

Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.

Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.

На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.

– Ти куди? – запитав Саша.

На рукаві в нього була червона пов'язка – знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:

– Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.

Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.

– Коли у вас обід?

– З дванадцятої до першої.

– За чверть о першій я поверну ключі.

– Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.

– Не турбуйся; може, прийду раніше.

– Це було б дуже добре.

– Поки що!

– Поки що!

На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!

– Ти чого тут стовбичиш?

– Замкнути двері.

– Я можу зробити це сам.

Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду – дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…

Люда конспектувала, з кабінету не виходила.

Дзвінок провістив велику перерву.

Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл – відчиняй!..»

Яша Полонський прокричав:

 
Девочки-прелестиицы,
Не ломайте лестницы!
Мальчпки-соколики,
Берегите столики!
 

Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола – каструля з супом, по краях – алюмінієві миски й ложки, в середині – таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.

Люда вийняла з клітки портфель, сунула в нього зошити, поклала назад. Слава богові! Тепер візьме його тільки після обіду…

Єдиною прикрасою їдальні був плакат: «Добре пережована страва йде на користь». Внизу олівцем було написано: «Що таке користь?»

Хлопці гримотіли ложками по столу:

– Розподіл – розподіляй!

Яша Полонський став на лаву:

 
Перестаньте шуметь!
Бросьте разговаривать!
Пищу надо переваривать.
Тише – эти, ша – и те!
Вы жевать мешаете!
 

Чергові в халатах насипали суп у миски. Кит великим кухонним ножем розрізував на листі млинчастий пиріг.

– Що це таке? – Юра гидливо тицьнув виделкою пиріг.

– Млинчастий пиріг.

– А де м'ясо?

– Воно з кашею.

Юра відсунув миску.

– Казна-що, загорнуте в гидоту!

– Ти, певно, лободу пополам із соломою не жер? – запитав Генка.

– Вибач, не їв ні соломи, ні сіна.

– Не добитий контрик! – кинув йому вслід Генка.

Учні гримотіли ложками по столу:

– Добавки! Добавки!

Миша гукнув Шниру й Фургона:

– Панфілов! Зимін!

Вони підійшли.

– Адже ви знали, що фінка не моя, а Вітьчина. Чого мовчали?

І цього разу Шнира й Фургон мовчали. Що вони могли сказати?

– Незрозуміло, в які ігри ви з ним граєте? – запитав Генка. – Він удвічі старший за вас. Бенкетуєте разом. На який кошт? Крадете?

– А ти бачив? – осмілів Шнира.

– Боягузи ви нещасні, – сказав Миша, – ще раз зрадите, ми з вами таке зробимо – луска полетить. А тепер тюпайте!

Шнира й Фургон поспішили це зробити.

– Даремно ти їх так відпустив, – сказав Генка.

– У куток поставити?

– Гнати зі школи до чортової мами!

– Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, – всміхнувся Миша.