Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

24

У той час, коли Миша й Валентин Валентинович були в цирку, Зиміни збирались на дачу.

Ольга Дмитрівна зробила великий розгардіяш Микола Львович мав підозру, що вона весь тиждень шукала портфель: у домі все було зсунуто й пересунуто. Зараз вона намагалася впоратися з пакетами й пакетиками: в неї завжди було їх дуже багато. Люда, кидаючи з цього приводу іронічні зауваження, збирала пакетики у великі пакети та клунки. Її іронія здавалася Миколі Львовичу недоречною, але він мовчав. Люді явно не хотілося їхати. Чому? Невже цей пройдисвіт у лакованих штиблетах відіграє в її житті більшу роль, ніж вона намагається показати? Весь цей тиждень вона про нього анітелень, у домі він теж не з'являвся. І про портфель ані слова. Вони їй, щоправда, нічого не сказали. Але невже вона й справді нічого не знає?

– Як хочете, – сказала Ольга Дмитрівна, – а я візьму ще старе пальто. Я його вже не ношу, а бабусі в ньому буде зручно виходити в сад. Як подумаю, що вона там сама… Ми зовсім не уявляємо її життя.

Микола Львович перебирав папери. Папку, одержану сьогодні від Красавцева, він залишив на столі, на видному місці, скоса глянув на Андрія.

– З дому не виходь, почитай і лягай спати в Людиній кімнаті. Двері нікому не відчиняй, скажи – нема вдома.

– Гаразд, – буркнув Андрій.

За виразом його обличчя нічого не можна було зрозуміти. І все ж іншого виходу немає, треба перевірити Андрія. Якщо не Андрій, у чому він певен, тоді він застукає злочинців. План безпомилковий: якщо взяли ті документи, мають прийти й за цими.

Про свій план він не сказав дружині, не хотів її хвилювати. Й без того він сказав їй багато зайвого, створив у домі атмосферу недовір'я, підозрює Андрія, підозрює Люду. Як усе це жахливо: він сам руйнує найдорожче в своєму житті – родину. Хоч якими б були Людині стосунки з Навроцьким, вона не здатна придурюватися й брехати. Ні, ні, ні! Саме через те він учинить так, як поклав собі. На карту поставлено не тільки його службове становище, а й його незаплямоване ім'я, майбутнє його дітей.

Коли поїзд підходив до Лосиноостровської, Микола Львович раптом сказав дружині:

– Зовсім забув! Директор просив терміново підготувати доповідну записку. Треба повертатися додому. Їдьте без мене.

– Але ж, Колю… – тільки й змогла відповісти приголомшена Ольга Дмитрівна.

– Будь ласка, благаю тебе!

Люда здивовано дивилася на них, не розуміючи, що відбувається.

Поїзд гальмував, наближаючись до платформи.

Микола Львович дістав цигарки, приготував сірники, встав і рушив до виходу.

У тамбурі він закурив. Коли поїзд зупинився, вийшов на платформу, змішавшись з натовпом пасажирів, підняв комір плаща, перейшов на іншу платформу й через хвилину-дві сів у поїзд, що йшов на Москву. Розклад він вивчив точно.

У Москві, на Арбаті, він зійшов з трамвая на одну зупинку раніше своєї; повільно пішов протилежним боком вулиці, все ще з піднятим коміром; зайшов у ворота свого будинку, коли звідти посунула юрба з кінотеатру «Арбатський Арс», – Микола Львович свій приїзд розрахував так, щоб потрапити до кінця сеансу. Змішавшись з юрбою, він пересік двір, кинув погляд на вікна своєї квартири – вони були темні. Із задвірка він увійшов у під'їзд чорного ходу, зійшов сходами й відчинив двері.

Не вмикаючи світла, пройшов через кухню до їдальні. В тьмяному світлі, що сіялося з вікон сусіднього корпусу, побачив папку на столі, на тому ж місці.

Микола Львович прочинив двері до Людиної кімнати. Андрій спав.

Отже, Андрій ні при чому.

У потемках Микола Львович зняв пальто, повісив на вішалку, глянув на годинник: ще тільки пів на десяту. Ну що ж! Зачекаємо!

25

З цирку вони доїхали до Арбатської площі на «Аннушці» (так називали москвичі трамвай «А») і по Арбату пішли пішки.

Шнира й Паштет побігли вперед. Миша й Валентин Валентинович повільно простували вулицею.

Від зустрічі з Елен Миша чекав іншого. Чого саме – не знав. Ішов з надією. Якою – теж не міг сказати.

Дівчинка, до якої ще рік тому він був поблажливий, тепер була поблажлива до нього – думка, образлива для юнака, котрий вважає себе мужчиною.

Заглиблення в особисте Миша завжди розцінював як обкрадання суспільного. Тепер цій формулі було завдано удару: думка про Елен не полишала його.

– Цирк – прекрасне видовисько, – говорив між тим Валентин Валентинович, – але багато в чому перебільшує. Ефекту досягають маніпуляціями, глядач сприймає їх за щиру правду. На манежі чоловіки здаються Аполлонами, жінки – Афродітами, а за лаштунками… Таке розчарування… Я не кажу про Елен Буш, вона справді красуня, це робить честь вашому вподобанню.

– Чому моєму? – спохмурнів Миша.

– Мені здалося, що у вас до неї особливе ставлення…

Миша зупинився, визивно спитав:

– Як ви смієте так говорити? Яке, власне, вам діло?

Вони стояли один проти одного.

Гаразд, стерпимо, візьмемо себе в руки, він покарає Мишу, коли викраде Елен, отоді цей ідейний хлопчик поскаче. Усьому свій час.

– Перепрошую, Мишо, я поводився як хам, визнаю. Але злого умислу не було, повірте. Я ставлюсь до вас якнайкраще, якнайдоброзичливіше. А за панібратство ще раз перепрошую.

Вони рушили далі. Миша похмуро мовчав.

– Ви гніваєтесь, – мовив Валентин Валентинович, – ви маєте рацію. У вашому віці це трепетно, серйозно, а ми, старики, – скоти й циніки. Мені соромно за себе, повірте… Хочете поїхати зі мною на перегони? – раптом запитав він.

– Мене це не приваблює.

– Шкода. Коні – моя пристрасть. У цьому я дещо тямлю. Гравець! Атож, граю в тоталізатор. Це ганебно, я знаю, за азартну гру в тоталізатор виключають з партії, але я безпартійний, більше того, я обиватель. Уявіть собі! Обиватель також ганебно, але в кожного своя доля. Ви комсомолець, ідейний хлопець, а я рядовий радслужбовець, одержую невеликий оклад, мізерні проценти…

– Усі люди живуть на зарплату.

Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.

– Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити – теж примітивна потреба, чи не так?

Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови – цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!

Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:

– Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.

Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.

– Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, – раптом запитав він, – чого я вам не подобаюсь?

Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:

– Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.

– Ви не зважаєте на думку інших людей?

– Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.

– І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! – наполягав Навроцький.

– Атож, не подобаєтесь.

– За що саме, цікаво знати?

– Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?

– Звісно, пам'ятаю.

– Зимін наказав затримати цей вагон, але вагон відправили, а Зиміну сказали, що не встигли затримати.

– Хто сказав?

– Комірник Панфілов.

– А я при чому?

– Ви разом з Панфіловим і Красавцевим обдурили Зиміна.

– Ой Мишо, Мишо, – посміхнувся Навроцький, – і по таких речах у вас складається думка про людей?! Хочете знати правду? Так, усе зроблено з мого відома. Більше того – на мою вимогу. Міркуйте самі. Я ледь-ледь роздобув мануфактуру, оббив десятки порогів, вирвав сотні резолюцій. Нарешті мені видали товар, я його оплатив, одержав залізничний вагон, також, між іншим, не без зусиль, телеграфував у Батумі, що відвантажую товар. І раптом, в останню мить, Зимін наказує затримати вагон, мабуть, для того, щоб передати його іншому агентові, можливо, більш наполегливому або більш знайомому. А я мав починати все спочатку, знову чекати місяць чи два. Який же я після цього постачальник? Лопух, йолоп і нездара.

Вони проходили повз темні, але знайомі вітрини. Миша мовчав. У міркуваннях Навроцького була своя логіка. Втім, логіка була і в міркуваннях Панфілова. Чужа логіка. Валентин Валентинович правив своє:

– Уявіть: ви директор швейної фабрики, чекаєте вагон мануфактури, інакше фабрика не може працювати. А ваш уповноважений, тюхтій, бовдур проґавив цей вагон, уступив його невідь-кому і фабрика повинна зупинитися. Триматимете ви такого уповноваженого?

– Може, ви захищали інтереси свого підприємства, – сказав Миша. – А Красавцев? Панфілов?

Вони стояли в дворі, в глибокому темному колодязі, створеному корпусами будинку. Кілька вікон ще світилися.

Валентин Валентинович розвів руками:

– Про Красавцева нічого не знаю.

Не хоче говорити про Красавцева. Але ж зустрічався з ним у ресторані. Все бреше, все вигадує.

– А Панфілов? Чого Панфілов захищав інтереси вашого підприємства, а не виконав наказ свого інженера?

– Я повинен відповідати за якогось там Панфілова?

– Ви з ним вступили в оборудку, дали хабара. Він хабарник, а ви хабародавач.

Удар був точний. Прямолінійність цих хлопчиків може бути небезпечна.

Обдумуючи кожне слово, Валентин Валентинович проказав:

– Хабара я йому не давав. Просто Панфілов не хотів зайвої тяганини і мав, між іншим, рацію: затримка спричинила б багато ускладнень – простій вагона, штраф, неустойку тощо… Але припустімо, суто теоретично, що я дав Панфілову п'ятірку, десятку; припустімо, дав. Ну й що? Адже мануфактуру я одержую не для себе, а для державного підприємства.

– Це не грошове, а моральне питання, – заперечив Миша. – За десятку людина продає честь і совість.

– Та нічого я йому не давав! – закричав Навроцький. – Ви помиляєтесь!

– Я нічого не стверджую, – відповів Миша, – не бачив і тому не стверджую. Ви мене спитали: чого ви мені не подобаєтесь, я вам відповів.

Валентин Валентинович задумливо проказав:

– З такими принципами, з такою прямолінійністю вам важко буде жити, Мишо…

У нічній тиші глухо, але близько й виразно пролунав постріл.

– Ви чули? – Валентин Валентинович обернувся в той бік, звідки пролунав постріл.

– Схоже на постріл, може, пугач?.. – сказав Миша.

– Ні, не пугач, – занепокоєно мовив Валентин Валентинович, – це не пугач!

Миша показав на під'їзд Зиміних:

– Наче звідти.

– Подивимось! – рішуче проказав Валентин Валентинович і швидкою ходою рушив до під'їзду.

26

Вони зайшли в під'їзд і почули, як хтось біг сходами.

– Вони побігли нагору, – сказав Миша і, стрибаючи через дві сходинки, подався навздогін.

– Обережно, Мишо, вони озброєні! – закричав Валентин Валентинович і побіг за ним.

Вони пробігли кілька поверхів і зупинилися дослухаючись. Тупотіння вже не було чутно.

– Утекли на горище, – сказав Миша.

І раптом до них долинув крик:

– Тато, тато…

Вони зійшли ще на один поверх і побачили на дверях квартири Андрія Зиміна, босоніж, у трусах і майці. Розмазуючи кулачками сльози по обличчю, він повторяв:

– Тато, тато…

У коридорі на підлозі лежав Микола Львович.

– Засвітіть світло! – крикнув Навроцький.

Миша повернув вимикач.

Валентин Валентинович нахилився над Зиміним, побачив струминку крові на підлозі.

– Дзвоніть сусідам! Негайно лікаря, міліцію!

Сусіди вже юрмилися на сходовому майданчику, заглядали в квартиру, напіводягнені постаті, злякані обличчя…

– Товариші! – сказав Валентин Валентинович. – Чи є поблизу лікар?

– У другому під'їзді. Ілья Борисович, – відказала сусідка.

– Збігайте за ним, якнайшвидше, будь ласка!

– Зараз, пальто накину.

– Товариші чоловіки, біжіть до двірника! У кого є телефон, дзвоніть у міліцію!

Валентин Валентинович діяв швидко, рішуче, всі підкорялися йому. Згори й знизу, розбуджені шумом, підходили пожильці, юрба заповнила майданчик.

– Я почув постріл, розбудив Соню, кажу: чуєш, стріляють!

– Я дрімала, але крізь сон теж почула постріл. Потім – тупіт ніг по сходах.

– Вони нагору побігли.

– Навпаки, вниз.

– Людину застрелили, у власній квартирі, який жах!.. Але побігли нагору.

– Бандити! Вони побігли вниз. Навіщо нагору? На дах? На небо?

Валентин Валентинович сказав:

– Андрію, піди одягнися, застудишся!

Андрій ступив у коридор, але злякано відсахнувся, побачивши розпростерте батькове тіло.

– Ходімо, дитинко…

Сусідка повела Андрія до себе.

З'явився лікар, з нахмуреним обличчям пройшов у квартиру.

Валентин Валентинович стояв на дверях.

Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:

– Він мертвий.

– Боже мій! – сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: – Може, покладемо його на канапу?

Лікар заборонив:

– До приїзду міліції не чіпайте!

Запало тяжке чекання.

Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.

Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…

З'явилися міліціонери, троє, вони зайшли в квартиру, оглянули тіло Зиміна, коридор, пройшли в кімнати, переговорили з лікарем, вийшли на майданчик.

– Хто що бачив або чув?

Миша показав на Валентина Валентиновича.

– Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.

– Ти знаєш горище?

– Знаю.

– Ходімо!

Миша й два міліціонери піднялися сходами і ввійшли на горище.

Міліціонери вийняли пістолети, освітили горище кишеньковими ліхтариками.

Вони рухалися обережно, перелазячи через бантини, старанно освітлювали кутки. Горище було порожнє.

Так вони дісталися до Вітьчиної комірки. Миша потягнув саморобні двері. Міліціонер освітив комірчину. На матраці сидів Вітька, мружив очі, засліплений світлом ліхтарика.

– Ти чого тут?

– Нічого, сплю.

– Вставай! – наказав міліціонер.

Вітька підвівся.

– Зброю!

– Яку зброю?

– Підніми руки!

Вітька підняв руки.

Один міліціонер направив на Вітьку світло ліхтарика, другий обшукав.

Зброї при Вітьці не було.

– Хто тут ще є? – запитав міліціонер.

– Нікого нема.

– Вийди!

Вітька вийшов з комірчини, побачив Мишу, здивовано глянув на нього.

– Ти?

– Хтось утік на горище. Ти не чув, не бачив? – запитав Миша.

– Нікого я не бачив! – огризнувся Вітька.

Міліціонер витяг з-під матраца жерстянку з паперовими, срібними й мідними грошима.

– Чиї гроші?

– Мої.

– Куди револьвер закинув?

– Не бачив я ніякого револьвера, чого причепилися?

– Не галасуй, я тобі так погаласую! – пригрозив міліціонер. – Попильнуй за ним, – сказав він товаришеві, – я тут пошукаю.

З Мишею він пішов по горищу. Світло ліхтарика ковзало по бантинах і кроквах. Коло однієї бантини міліціонер затримався, нахилився, розрив купу жужелиці, витяг портфель, відкрив, освітив ліхтариком.

Портфель був порожній, на внутрішньому клапані сріблилася монограма: «Миколі Львовичу Зиміну від колективу фабрики»…

Вони повернулися до комірчини, міліціонер показав Вітьці портфель.

– Де взяв портфель?

– Не бачив я цього портфеля.

– Ходімо.

Пожильці стояли на сходах, внизу і вверху, звисали через поруччя, раз у раз грюкали двері під'їзду, надходили ще люди. Натовп розступився, пропускаючи в квартиру міліціонерів і Вітьку. Миша залишився на майданчику. Валентин Валентинович стояв на дверях.

Долинув шум машини, що під'їхала до під'їзду.

Агенти карного розшуку зайшли в квартиру. Вони вийшли звідти з Вітькою й піднялися на горище.

Миша стомився, хотілося спати, він присів на сходинку, прихилився до поруччя.

У широких вікнах мерехтів ранній травневий світанок.

Валентин Валентинович стояв на дверях квартири. І хоч як стомився Миша, він не міг не помітити на обличчі Навроцького вираз погано прихованої тривоги, напруженості, готовності до будь-яких несподіванок.

Мешканці не розходилися, підійшли Вітьчині батько й мати. Батько був тверезий, метушливий, обертався навсібіч, слухав розмови, безнастанно примовляючи: «Так треба ж розібратися по справедливості, а як же, інакше не можна». Мати дивилася на всіх благальним, жалюгідним і зацькованим поглядом.

У квартирі щось відбувалося, огляд чи обшук. Тіло Миколи Львовича перенесли в кімнату.

Повернулися з горища агенти карного розшуку з Вітькою. Мати метнулася до нього, але Вітька суворо проказав:

– Чого кидаєшся?

Можна було тільки дивуватися з його зухвалої байдужості.

– Відійдіть, громадянко, – сказав агент.

– Це його мати, – пояснив хтось із юрби.

– Нема чого хвилюватися, – відповів агент, – усе з'ясується.

Вони знову зайшли в квартиру. Миша сидів на сходах. Валентин Валентинович стояв на дверях.

Настав ранок, люди йшли на роботу, а дехто юрмився на сходах, у дворі, біля під'їзду.

З квартири вийшли міліціонери, між ними йшов Вітька. Всі ринули за ними. Спустилися в двір і Миша з Валентином Валентиновичем.

– Проходьте, громадяни, проходьте! – говорили міліціонери, розтинаючи натовп.

На воротях Вітька оглянувся, шукаючи очима матір, але, мабуть, не знайшов її. Його погляд зустрівся з Мишиним поглядом.

27

Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.

Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася:

– Сідай!

У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»

– Де мама? – запитав Миша.

– Скоро прийде.

– Як вона?

– Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою, мовби сама померла. А буває, що раптом починає гарячково звинувачувати Вітьку Бурова, хутко, хутко, і все про Вітьку, все про нього, ніби хоче і себе й мене переконати, що саме він в усьому винен.

– Певно, вона так і думає, – зауважив Миша.

– Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.

Миша поглядом примірився до пожежної драбини.

– Це досить складно.

– Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»

– А що було в портфелі?

– Службові папери, якісь документи на брак.

– Навіщо вони Вітьці?

– Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.

– Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?

– Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?

– Невже Андрій причетний?

– Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.

– Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…

– Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… – сказала Люда. – Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.

– Правда? Чого?

– Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.

– Справді, дивно, – погодився Миша.

– Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.

– Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?

– Так.

– Чого?

– Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.

– І Андрій теж не знав?

– Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.

– Отже, тільки від тебе приховували?

Люда пильно глянула на Мишу.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Просто констатую цю обставину.

Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.

Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!

– Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…

Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.

– До речі, – безжально вів далі Миша, – коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.

Люда ошелешено дивилася на Мишу.

– А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…

– Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.

Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.

– Ну, ти чого…

– Це я вбила тата. – Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. – Я привела цю людину в дім.

«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, – подумав Миша. – То злюсь на них, то жалію».

– Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.

– Це я вбила тата, – повторила Люда, – я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…

Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.

– Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, – сказав він. – Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів – виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.

Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала:

– Я уб'ю цього мерзотника.

– Перестань! – мовив Миша. – Не кидайся з однієї крайності в другу. Йде слідство, воно все з'ясує. Єдине, що від тебе вимагається, – не показуй Навроцькому своїх підозр. Обіцяєш?

– Я з ним більше не бачусь, – відказала Люда.