Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Анатолій Рибаков
ПОСТРІЛ

_{Художник І. С. КРАВЕЦЬ}

_{Перекладено за виданням: Анатолий Рыбаков. Кортик. – М.: Дет. лит., 1987 г.}

1

Коло пивниці «Гротеск» походжав Вітька Буров, на прізвисько Альфонс Доде. Порожні пляшки приймали на подвір'ї пивниці, і Вітька бачив усю чергу.

Змарнілий дідусь, гномик в окулярах, складав пляшки в ящики: темні – пивні, світлі – горілчані, жовтаві – з-під лимонаду й ситра. Пляшки здавав Шнира, а в черзі, яку Шнира закривав спиною, Фургон, Паштет і Білка перекладали пляшки з ящиків у свої сумки, маючи намір продати їх ще раз.

– Тридцять п'ять копійок, – оголосив гномик Шнирі, – так тебе вчили у школі?

Шнира витяг кепку з кишені, насунув на голову, на очі, відійшов, потім непомітно став за Паштетом і наповнив кошик пляшками з ящиків.

– Одержуй гроші, віднеси мамі, ти гарний хлопчик, – закінчив гномик торг з Фургоном.

Хлопці вважали це за гру, ризиковану, але захоплюючу та ще й з прибутком. Гроші їм були потрібні для поїздки в Крим.

Потім, сидячи на кострубатому асфальті, вони здавали виручку Вітьці Бурову.

– Вісімдесят дві копійки, доповів Шнира.

– Молодець, гарний хлопчик! – на втіху всій компанії, передражнив Вітька гномика. – Слухайся мами!

– П'ятдесят вісім копійок, – сказав Фургон.

– Поганий хлопчик, лінькуватий, вийди з класу!

– Дев'яносто три, – докинула й собі Білка.

– Ізюм – білий хліб! – вигукнув Вітька (вищої похвали він не знав).

Вони пішли по Смоленському ринку, могутня компанія, об'єднана потаємною метою, на чолі з безстрашним ватажком, котрий безцеремонно всіх розштовхував: «Куди преш, не бачиш – діти!» – фраза, що також викликала в них захоплення.

Службовці в косоворотках, мануфактурники в піджачних парах, у галстуках і без галстуків, з метеликами й без метеликів, продавці овочів у брезентових і рибники в шкіряних фартухах, селяни в намащених чоботах і селяни в личаках, українки в сукняних свитах, китайці з повітряними кулями і всякими паперовими чудесами, залізничники у формених куртках, баришники, спекулянти, молочниці, байдужі шевці, точильники, босяки – все це збіговисько людей рухалося, гомоніло, сперечалося, торгувалося, співало, грало, плакало, проклинало, збиралося в юрби, розтікалося по Новинському й Смоленському бульварах і найближчих до ринку провулках.

Товстий незграбний Фургон затримався біля продавщиці з лотком на грудях. На її форменому кашкеті золотим шнуром вигаптувано «Моссільпром».

– Іриски, – доповів Фургон.

– Вивіска на голові, крамниця на пузі! – відповів Альфонс Доде.

Фургон уторопав, що ірисок не буде.

Суворе Вітьчине серце здригнулося лише тоді, коли він побачив гінку українку в намисті, що продавала пряники в ятці під вивіскою: «Наталка з Києва».

Вона помітила Вітьчин зачарований погляд.

– Усі ви дивитесь на мене, а не купуєте.

Вітька кинув на прилавок гроші – широка влюблива натура – роздав усім по прянику, собі не взяв, здачу поклав у нагрудну кишеню.

– Це кримські.

– З Криму приїхали? – поцікавилася «Наталка з Києва».

– Нібито, – невизначено відповів Вітька.

По базару розвалькуватою вуркаганською ходою простував Шаринець, нікчема в кашне, сторожко скоса позирав рудим оком.

Вітька напружився, готовий до сутички.

– Білка! – вимогливо гукнув Шаринець.

Білка не обізвалась на поклик Шаринця, запитливо дивилась на Вітьку – сильного, сміливого, та ще й такого, що купує пряники.

Шаринець пройшов, усміхаючись, як людина на ринку надто поважна, щоб знатися з такою дрібнотою.

Але дрібнота знала, що Шаринець боїться Вітьки, і це посилювало в них свідомість своєї могутності.

2

На своєму дворі вони теж були господарі. Старші хлопці їх не чіпали, побоюючись Вітьки, ровесники хотіли потрапити до їхньої компанії, але компанії більше ніхто не потрібен: узяти всіх у Крим не можуть. Вони сиділи в затінку восьмиповерхового корпусу. Шнира та Фургон малювали крейдою на асфальті пальми з високою кроною, хвилясте море, чайок, сонце з довгими променями – все це мало зображати Крим. Вітька мовби знехотя бавився фінським ножем і курив цигарки «Наша марка» – єдина витрата з кримських грошей, яку він собі дозволяв. Цигарку одержав також і Паштет. Шнирі й Фургону дали затягнутися. Шнира виказав насолоду, якої ще не відчував, Фургон закашлявся, Білці нічого не дали – дівчатка не повинні курити.

Ідилія урвалася появою двірнички з мітлою.

– Увесь двір розмалювали, шибеники!

Вітька підкинув ніж, вправно спіймав за рукоятку.

– Ой, Вітьку, дограєшся, не минути тобі в'язниці. Тебе не жаль, маму твою жаль.

Вітька симпатично посміхнувся, через це фінка в його руках набула трохи зловісного вигляду.

На четвертому поверсі відчинили вікно. Валентин Валентинович Навроцький провів долонею по підвіконню – чи не запорошилося? Він був у світлому шевйотовому костюмі. До вікна підійшов Юра – його більше не дражнили скаутом, але він мав бундючніший вигляд, ніж до цього: довготелесий, в оксамитовій толстовці, з білим бантом.

– Вітька Буров, він же Альфонс Доде, гроза Арбату, – пояснив Юра, – і його банда: Шнира, Паштет, Білка та Фургон. Паштет і Білка – колишні безпритульні, а тепер бездоглядні. В чому різниця – не знаю.

– Який справді товстий хлопчик Фургон, – погодився Валентин Валентинович, – перегодований.

– Його справжнє ім'я Андрій, прізвище Зимін, батько – інженер на фабриці.

– Син інженера в такій компанії? А чому Альфонс Доде?

– Може, він чимось схожий на Тартарена з Тараскона? Навряд чи… Чому, наприклад, Паштет? Він паштету і в очі не бачив. Усі потенційні карні злочинці починають з того, що прибирають прізвиська.

У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію.

– А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, – сказав Юра.

– Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, – сміючись, зауважив Валентин Валентинович.

– Вітьчин конкурент за вплив у дворі.

Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав:

– Фургон, скажи вірш!

– Який?

– Про гарну людину.

Фургон ударив себе в груди:

 
Рожа брита,
Грудь открыта,
Брюки клеш,
Даешь – берешь!
 

– Хороший вірш, – похвалив Вітька. – А ще знаєш?

– Про що?

– Про гарну людину.

– Про гарну людину більше не знаю, – зізнався Фургон.

– Фургон! – гукнув його Шаринець.

– Чого?

– Підійди!

Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик:

– Стій!

Фургон зупинився.

– Навіщо пішов?

– Так він покликав.

Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями.

– Облиш, Вітьку! – невдоволено зауважив Шнира.

Фургон метляв головою, намагаючись вирватися.

– Іншим разом одірву й голову, – пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.

Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.

Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.

– За що ти його?

Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.

– А тобі що до того?

Юра дав довідку:

– Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому – я на цьому кепсько розуміюсь.

– Сильний, певно, хлопець, – зауважив Валентин Валентинович.

– Вітька сильніший.

– Сильніший той, хто сміливіший.

– Миша сміливий тільки на зборах, – сказав Юра.

Вітька бавився фінкою.

– Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци – і в воду кінці.

«Арци – і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.

– Сховай ніж!

– Так і сховав…

Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.

Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.

Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона – Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.

– Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?

Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.

– Чий ніж?

Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися – одне, підвести – інше.

– Твій? – запитав міліціонер у Вітьки.

– Нехай хлопці скажуть, – відказав Вітька.

Білка показала на Мишу:

– Його фінка, він хотів Вітьку порізати.

– Не бреши! – крикнув Саша Панкратов. – Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж?

Шнира і Фургон мовчали.

– Які, все-таки, мерзотники! – обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня.

– Начхати! Нехай самі розбираються, – сказав Юра.

– Ну, знаєш… Я тебе не розумію!

Валентин Валентинович звісився з вікна:

– Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь.

Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку:

– Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, – він показав тонким пальцем на Мишу, – заступився… – Потім обернувся до Зиміної:– Якщо не помиляюсь, за вашого сина.

– Атож, – сказала Ольга Дмитрівна. – Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш?

– Що скажеш? – запитав міліціонер у Вітьки.

Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу.

– Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, – сказав Валентин Валентинович Білці.

Міліціонер опустив ніж у сумку.

– Розберемось, ходімо!

І разом з Вітькою рушив до воріт.

– Дякую вам, – сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу.

– Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду.

3

Валентин Валентинович повернувся до себе, на четвертий поверх.

– Голубе, – сказав він Юрі, – ти виявився не на висоті. Ти побоюєшся Альфонса Доде? До речі, прізвисько йому не пасує.

– Я його не боюся, – зашарівся Юра, – але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.

– Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. – Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. – Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!

– А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?

– Ти теж не комсомолець.

– І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.

– Приймають і не робітників. Твій батько – лікар, вступай до медичного.

– Длубатися в чужому сопливому носі?

– Що ж тебе приваблює? – й собі запитав Валентин Валентинович.

– Кіно.

– Є здібності?

– В кіно потрібен зовнішній вигляд.

Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.

– Зовнішність у тебе є.

– Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.

– Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.

– Вів почне знімати нову картину через рік, – знічено проказав Юра. – Що я робитиму після школи? На фабрику?

– До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?

– Проходимо виробничу практику – два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!

– Даремно нехтуєш цим, – сказав Валентин Валентинович, – інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.

– Мені потрібна незалежність.

– Професія актора тобі її дасть?

– До певної міри.

– Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…

Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.

– Але де їх узяти?

Валентин Валентинович загасив цигарку в попільничці, пройшовся по кімнаті, чистій, порожнюватій, з фотографіями коней на стінах.

– Треба починати з невеликого. Хто я такий? Уповноважений товариства «Друг дітей». Раніше я розповсюджував лотерейні білети, листівки, значки, підіймався сходами, стукав у двері, несвідомі громадяни зачиняли їх перед моїм носом. І все-таки мені вдавалося декого переконати. Зваж, яку гуманну роль я виконував: допомагав нещасним, голодним крихіткам і пробуджував у людей жалість. Тепер заготовляю мануфактуру для наших підприємств, прибуток від них іде знову ж таки на допомогу безпритульним дітям. Раз на місяць одержую свої проценти. Рокфеллер має більше, але я ситий, одягнений, взутий. – Він випростав ногу й показав лакований черевик «джиммі». – Роблю свої гроші й думаю, як би зробити їх більше.

– На лотерейних білетах? На відвантаженні мануфактури?

– Друже мій! Гроші роблять на всьому. Неп! Цигарки «Іра» – не все, що зосталося від старого світу. Воруши звивиною, як пишуть у журналі «Смехач». Життя з ходу дає шанс – не проґав його. Приживися на фабриці. Вийде з режисером – підеш у Дугласи Фербенкси. Не вийде – заробиш виробничий стаж і вступиш до вузу. До речі, яка в тебе тема?

– Облік на складі, – гидливо відказав Юра.

– Чудова тема! – вигукнув Валентин Валентинович. – На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…

– Мати? Що це таке? – запитав Юра.

– Мата – мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, – пояснив Валентин Валентинович. – Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!

– Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, – посміхнувся Юра.

– Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.

– Ви його мало знаєте, – спохмурнів Юра.

4

Наступний день був «фабричний» – учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.

Підійшов Валентин Валентинович.

– Що ви робите, Мишо? – Після вчорашньої пригоди він поводився з ним, як з добрим приятелем.

Миша показав на блокнот.

– Занотовую, куди відправлять товар.

– Це має відношення до вашої дипломної роботи?

– Авжеж. «Транспортування готової продукції».

– Прекрасно! Можете занотувати моє відправлення. – Валентин Валентинович показав на порожній вагон у тупику. – Станція призначення – Батум, одержувач – швейна фабрика товариства «Друг дітей».

– Занотую, коли повантажать, черга дійде не скоро.

– Аж надто довго все це триває, – підхопив Валентин Валентинович, – і я вам скажу чому: затримують возовики. Анахронізм. За кордоном переважає автомобіль.

Біля воріт складу стояли ломові коні з волохатими ногами. Візники складали паки на полиці, вкривали брезентом, ушнуровували мотузками, затягували ломиками.

У складі було тісно, але робітники вправно маневрували возиками, скидаючи паки, куди їм показував комірник Панфілов. За маленьким столиком Юра виписував накладні.

Увійшов Красавцев, завідуючий збутом, товстун з брезклим лицем, щось сказав Панфілову і вийшов.

– Представник диткомісії, громадянин Навроцький! – вигукнув Панфілов, з'явившись на воротах складу.

Валентин Валентинович оглянувся.

– Мене кличуть… Іду!

Він подався в склад і одразу ж повернувся, весело повідомив Миші:

– Зараз буду вантажитися!

Показав вантажникам порожній вагон у тупику:

– Нумо, хлопці, давайте посунемо, по чвертці на брата!

Сказав щось машиністові та зчіплювачеві й рушив до порожнього вагону, на ходу кинувши Миші:

– Допоможемо, Мишо!

Миші сподобалася його весела хвацькість, і він допоміг вантажникам підштовхнути вагон до состава.

Забрязкотіли буфери, зчіплювач накинув зчеп, Валентин Валентинович відтягнув двері вагона, вони м'яко покотилися на роликах, вантажники встановили трап, почали носити паки.

Стоячи у вагоні, Валентин Валентинович упевнено порядкував:

– Хутко, хлопці, крок назад, два вперед, пак на пак, товару якраз на вагон. Кепсько вкладемо – доведеться перекладати.

Він зіскочив з вагона й пішов у склад.

– Накладна готова?

– Готова, – відповів Юра.

– Молодець.

Притискаючи книжку лінійкою, Юра відірвав і передав йому накладну.

Валентин Валентинович глянув на состав (зчіплювач закривав і опломбовував вагон), кивнув Юрі й Панфілову: «До нових зустрічей!» – і через бокові двері вийшов на вулицю.

Машиніст дав гудок, состав рушив і витягнувся з воріт фабрики. Миша занотував вагон Валентина Валентиновича.

І тільки-но зачинили ворота за составом, до складу зайшов інженер Микола Львович Зимін. Він був гладенько поголений, у добре відпрасованому костюмі, тримався підтягнуто. Поза очі його звали «пан» – слово на той час уже не образливе, а насмішкувате. Воно було незаслужене й примушувало Миколу Львовича триматися ще пряміше, говорити ще спокійніше.

– Де бракована партія? – запитав він у комірника Панфілова.

– Яка, Миколо Львовичу? – перепитав Панфілов.

– Для диткомісії… Я наказав Красавцеву затримати її. Передав він вам мої розпорядження?

– Правильно, наказали… Але ж транспорт уже навантажили, не розвантажувати ж його, Миколо Львовичу.

– Цікаво… – невдоволено мовив Зимін і вийшов зі складу.

Миша добре пам'ятав: Красавцев приходив на склад до того, коли вагон Валентина Валентиновича завантажили. Красавцев щось сказав Панфілову і післяцього вагон Валентина Валентиновича блискавично завантажили й відправили. Що ж загадав Красавцев? Затримати вагон чи, навпаки якнайшвидше відправити його?

– Юро, ти часом не чув, що Красавцев сказав Панфілову? – запитав Миша.

– Ні.

– Він звелів затримати вагон чи, навпаки, відправити?

– Не знаю.

– Ти був поруч.

– Не прислухаюсь до чужих розмов.

– Товаришу Панфілов! – сказав Миша. – Але ж Красавцев приходив до того, коли було завантажено вагон диткомісії.

Панфілов скосився на нього з-під залізних окулярів.

– Ну то й що?

– А ви сказали товаришеві Зиміну, що вагон уже було завантажено.

– Ну, сказав.

– Ви сказали неправду.

По суворому обличчю Панфілова, по його косому погляду можна було припустити, що він пошле Мишу під три чорти. Проте він цього не зробив: добре знав цих молодих товаришів, від них нікому нема просвітку, їх усе цікавить, і краще з ними не зв'язуватись.

_ – Товаришеві Зиміну легко віддавати накази, тільки ж він не в Бутикових працює, – ущипливо проказав Панфілов.

– При чому тут Бутикови? – здивувався Миша.

– При тому… «Затримай, подивлюся»!.. А за простій вагонів штрафують, чималенькі гроші, хто платитиме? Фабрика? Держава?

– Зимін хотів як гірше?

– Не сказав я цього, тільки не комерційна він людина. Хочеш брак виявити? В цеху виявляй, а не на складі, коли товар упаковано, клієнт чекає і вагони подано.

У поясненнях Панфілова була логіка, але згадування колишніх хазяїв фабрики Бутикових було натяком на те, що Зимін служив тут ще при фабрикантах, натяком на старорежимність Зиміна, спробою знеславити його, представити соціально чужим. Миша відчув фальш.

– А що все-таки зажадав Красавцев: затримати чи відправити вагон?

– Про це спитай Красавцева! – роздратовано відповів Панфілов.

– Не Зимін, не Красавцев відповідають за відправлення, я відповідаю. А мені товар нема куди складати, сам бачиш. – Він обвів рукою захаращене паками приміщення складу. – Пани, розумієш, б'ються, а в мужиків чуби мокрі. Ні, вибачте, красненько дякую.

5

Увечері Миша пішов у ресторан «Ермітаж», до Славки. Бульвари Садового кільця були безлюдні, де-не-де мерхло світили ліхтарі на дорогах центральних вулиць.

Славчина мати пішла до другого чоловіка. Славка лишився з батьком, покинув школу, грає вечорами в оркестрі ресторану «Ермітаж», заробляє на прожиток: Костянтин Олексійович хворіє, не працює, пустився берега. Мишу вражала така слабкість. Якщо жінка пішла від чоловіка, порядної й достойної людини, кинула сипа, її можна тільки зневажати. Звісно, кохання, пристрасті і таке інше, та все ж обов'язок насамперед.

У ресторан Миша зайшов з двору, повз кухню, офіціантів, що снували, з підносами вузьким коридором. Усі бігли, поспішали, нікому нема діла до Миші, і він благополучно дістався до маленької кімнати, віддаленої од естради важкою завісою.

Поряд гримів оркестр, Миша ледь розсунув завісу і побачив ресторанний зал. За столиками, вкритими білосніжними скатерками, сиділи вичепурені жінки, чоловіки, вельми поважні, мовби заклопотані справжнім ділом. А все їхнє діло тут – пити, їсти, реготати, буцімто їм дуже весело. Рятуються від турбот і тривог життя непмани, спекулянти й розтратники, беруть реванш за своє приниження в тому, іншому світі, де їх обмежують, дошкуляють податками. Тут вони пани, реалізують своє багатство, сиплять грішми, перед ними запобігливо схиляються офіціанти. Безумовно, неп необхідний для відбудови країни, тут його зворотний бік, доводиться миритися з цим, але ці люди огидні. В ім'я чого вони живуть?

Оркестр замовк, музиканти лишились на своїх місцях. Сидячи за роялем, Славка розмовляв з контрабасистом, літньою людиною в сіро-голубому костюмі з метеликом.

Потім на естраду вийшли чечітники в чорних фраках, білих манишках, чорних циліндрах і чорних лакованих черевиках. Оркестр гримнув бравурну мелодію, чечітники вибивали чечітку, фалди їхніх фраків метлялися, вони хвацько виторохкували черевиками і співали куплети…

 
Два червонца, три червонца или сразу пять,
За червонцы, за червонцы можно все достать…
 

Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.

Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…

– Мені ще відділення грати, – попередив Славка.

– Почекаю, – відповів Миша.

Він стояв біля завіси й дивився в зал.

– Ну й пики!

– Ці пики дають привід для певних роздумів, – сказав Славка.

– Яких саме?

– Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.

– Точніше, хазяї своїх грошей.

– Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.

– Постараюся, – розсміявся Миша.

– Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?

– Бачу.

– Цей череванчик коштує сорок тисяч.

– Як в Америці, – усміхнувся Миша. – Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.

– Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію – це якраз сорок тисяч – і ділиться з начальством.

– Чи ти ба, – сказав Миша, – поруч нього Красавцев.

– Хто це Красавцев?

– Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.

– Можливо, але теж, безумовно, хабарник.

Мишу вразив жовчний тон Славки.

– Хіба ми з цим не боремося?

– Припустимо, – не став суперечити Славка. – Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, – а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто – Ачинськ?

– У Сибіру?

– Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!

– Уявляю собі радощі парижан, – засміявся Миша. – Анекдот, певно?

– Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе – «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках – це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..

– Слухай-но, – перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, – там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?

– Вони.

– Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, – Валентин Валентинович Навроцький.

– Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.

– І вони часто тут бувають?

– Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.

– І скільки він коштує?

– Не знаю, загадкова фігура.

– Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.

– Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, – як правило, розтратники – гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.

– Поворотний бік, а покидьки.

– Можна сказати й так, – знову не став сперечатися Славка.

– Ходімо! – сказав віолончеліст, сходячи на естраду.

– Зачекаєш? – спитав Славка.

– Зачекаю, – відказав Миша.

Заграв оркестр.

Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.

Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.

Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.

– Тут уся сума?

– Можете не перелічувати. Коли я одержу наступну партію?

На брезклому, червоному від горілки обличчі Красавцева з'явився звичайний для хабарника вираз неприступності.

– Через тиждень, не раніше, і без знижки на брак і третій сорт.

– Чому?

– Зимін має намір особисто перевірити брак і сорт, стурбований, що його дуже багато.

– З ним не можна порозумітися?

– Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.

– Я встиг відправити її, – спокійно заперечив Навроцький.

Красавцев покосився на нього.

– Якби я не попередив Панфілова…

Навроцький перепинив його.

– Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.

Красавцев знову покосився на нього – піжона слід осмикнути.

– Зимін вимагає документи по вашому відправленню.

– Будь ласка, з документами все гаразд, – відповів Валентин Валентинович.

– Якщо в них особливо не порпатися.

– З документами все гаразд, – повторив Валентин Валентинович. – Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.

Оркестр замовк.

– Отже, домовились? – Навроцький натякав, що Красавцев може йти.

Підводячись, Красавцев посміхнувся.

– Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?

– Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.

Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.

– Ну, то як? – запитав Валентин Валентинович.

– Чудово!

Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого – п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити – побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема – Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.

– У вас знайомі в оркестрі? – запитав Валентин Валентинович.

– Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.

– Не без хисту, – милостиво погодився Юра.

– Ні, дуже талановитий, – заперечила Люда. – Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.

– Це піде йому на користь, – сказав Валентин Валентинович.

– Справді? Чому? – запитала Люда.

– Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.

– Отже, нехай живуть труднощі! – проголосив Юра. – А якщо їх немає?

– Їх не може не бути, – відповів Валентин Валентинович.

– Чого ви не танцюєте? – запитала Люда.

– Не вмію.

– Фокстрот – це дуже просто.

– Мені пізно вчитися.

– Вам? Ви вважаєте себе старим?

Валентин Валентинович усміхнувся:

– Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?

– Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.

– Робітники всюди не люблять хронометристів, – сказав Валентин Валентинович, – а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.

– Саме так, фахівець, – підхопив Юра, – буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда – дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що – ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.

– От бачиш, – засміявся Валентин Валентинович, – а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.