Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

15

Юра вийшов на вулицю, Валентина не було. Правда, ще тільки пів на першу, але все одно Юра нервував.

Вийшла зі школи Люда з дівчатами, хлопці подалися на спортивний майданчик, Миша й Генка приєдналися до тих, хто грав у італійську гилку.

Юра глянув на годинник. Чорт забирай! За чверть о першій!

Люда походжала по двору з подругою. Юра не спускав з неї очей: якщо вона спробує повернутися в школу, він будь-що затримає її до Валентинового приходу, залишить з Валентином і в цей час покладе ключі.

Валентин Валентинович прибув за десять о першій.

Юра рушив йому назустріч.

– Ну як?

– Усе гаразд, – весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.

– Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.

– Це потрібно?

– Потрібно.

Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…

Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.

Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.

На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.

Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:

– Я залишусь на учкомі.

– А що буде?

– Хтось у когось щось поцупив з клітки.

Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?

До кліток підійшли Миша з Генкою.

Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:

– Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.

– Навіщо? – із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.

Та Генка сказав тільки:

– І тебе стосується.

Юра знизав плечима:

– Не розумію.

– Там зрозумієш!

У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:

– Давай, що в тебе, тільки коротко!

– Диспут про міщанство нічого не дав, – сказав Генка. – Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, – він глянув на Юру, – але про них потім…

Чекати, нудитися дві години, поки дійдуть до нього? Ні, нехай вже одразу!

– Чому потім? Кажіть зараз! – сказав Юра.

– Устигнеш! Отож продовжую, – Генка вийняв із сумки зошит у коленкоровій обкладинці. – Зараз я прочитаю вірші, які пишуть учні шостого класу – до речі, піонери. – Генка погортав зошит. – Ось: «Розы тогда расцветали и пели тогда соловьи, когда мы друг друга узнали, то были счастливые дни». Далі! «Пускай другую ты ласкаешь, такую гордую, как я, но, может, счастье потеряешь и вспомнишь обо мне тогда». Це пише учениця радянської школи і піонерка… – Генка погортав ще кілька сторінок. – «Ты не знаешь, что я тайно страдаю, ты не знаешь, что я тайно люблю, к тебе подойти я не смею, люблю, но сказать не могу»… А ось іще: «Вспомни минувшие годы, вспомни минувшие дни, вспомни денек тот веселый, когда познакомились мы». Мало? Будь ласка: «Не плачь, когда крылом могучим твой горизонт тоска затмит, не верь ты этим грозным тучам, за ними солнышко блестит». І малюнок.

У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.

– Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?

– Я їх не писала, а переписала, – відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.

– У кого?

– Не скажу.

– Як так не скажеш?

– Так, не скажу.

– Ми хочемо знати, хто в школі поширює цю вульгарність.

– А я все одно не скажу.

– Отже, ти приховуєш паскудників і міщан і сама міщанка.

– Я не міщанка, просто в мене був поганий настрій, і я переписала.

– Поганий настрій? – здивувався Генка. – Адже ти піонерка! Хіба в тебе може бути поганий настрій?

– А як тобі поставлять «ензе», в тебе гарний настрій? – запитала Зіна Круглова.

– Я комсомолець, і в мене завжди гарний настрій.

– Годі губами шльопати! – сказав Яша Полонський.

– Генку, звідки в тебе цей зошит? – запитав Миша.

– Це не має значення.

– Зою, ти давала Генці зошит?

– Ні! Його витягли з моєї клітки. Хто витяг, не знаю, хоч і підозрюю.

Юрі на мить відлягло од серця – ось, виявляється, про що йдеться!

– Кого підозрюєм? – запитав Миша.

– Не скажу, – відказала Зоя Новикова.

– Але ти стверджуєш, що зошит витягли з клітки. Наполягаєш на цьому?

– Стверджую й наполягаю.

– Подумай, згадай, може, ти комусь його давала?

– Нікому не давала, його в мене витягли з клітки.

Щоразу, коли вимовляли слово «клітка», Юру мовби обдавало жаром, наче йшлося про нього самого… Може, ще скажуть. Напевно скажуть. Їхня манера! Спершу розпечуть атмосферу цим випадком, а потім перейдуть до нього. Якщо за те, що витягли віршики, оголосять догану, то за ключі…

Тут вони розіграються.

Справа чимдалі повертала на гірше.

Генка сказав:

– Зошит мені дала Лара Усова.

– Так я й знала! – тріумфуюче оголосила Зоя.

Усі дивилися на Лару, чорняву дівчинку з вузько поставленими очима.

– Як до тебе потрапив цей зошит?

Потупивши очі, Лара мовчала.

– Ти мені сказала, що тобі дала Зоя, так? – запитав Генка.

Лара мовчала.

– Украла?

– Я випадково, помилково, – прошепотіла Лара, – наші клітки поряд.

– Чому назад не поклала?

Лара мовчала.

– Навіщо Генці віддала?

Лара кинула на Генку меткий погляд, але нічого не відповіла.

– Ні, скажи! – наполягав Генка. – Я що, просив тебе? Відповідай!.. Адже ти сама підійшла до мене й сказала: ось Зоя написала вірші, почитай, для стінгазети… Так ти сказала чи не так? Відповідай!

Лара мовчала.

Генка спалахнув:

– Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!

Лара почала схлипувати.

– Реви, реви голосніше! – сказав Генка. – Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.

«Чорт забирай, – сумовито подумав Юра, – швидше б вони кінчали з цим».

– Як вирішимо? – запитав Миша.

– Ларі бойкот на сім днів, – запропонувала Зіна.

– А Генці?

– А мені за що? – схопився Генка.

– Читаєш чужі щоденники.

– Ні, зачекай, – захвилювався Генка, – не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?

– Повторюю: читаєш чужі щоденники.

– Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що його викрали. Гадав: Зоя всім дає читати свої вірші, дала Ларі, Лара дала мені.

– Перш ніж виносити вірші на обговорення, ти мав спитати дозволу в Зої: це її власний, особистий щоденник.

– Що значить особистий? – заперечив Генка. – А якби там було написано, що Зоя знає про якогось злочинця, то і в такому разі я повинен мовчки повернути їй щоденник і по всьому? Ні, я це розумію інакше.

– Демагогія! – розсердився Миша. – Вірші погані, але в них нема нічого злочинного. А ось викрасти з чужої клітки – злочин. Винести їх на учком – сприяти злочину.

– Я ж не знав, що їх викрали! – заволав нещасний Генка. – Я хотів як краще. Повинні ми боротися з міщанством чи ні?

– Генка припустився помилки, вчинив неетично, але все-таки його нема за що карати, – зауважила Зіна Круглова.

Звертаючись до Зої, Яша Полонський продекламував:

 
Милая, кроткая, нежная,
Вся воплощенье мечты,
Нравится мне твоя муза унылая,
Только вот Генке не нравишься ты!
 

– Гаразд, – сказав Миша, – я не наполягаю на стягненні Генці, але нехай буде обачливішим. Що в тебе ще, Генко?

– Ще… Ось випадок, не далі як сьогодні…

Юра напружився – це, певна річ, про нього.

– Не далі як сьогодні, за обідом, Юра не став їсти пиріг – більше того, назвав його «казна-що, загорнуте в гидоту». І це в той час, коли країна тільки-но виходить з голоду й розрухи, коли мільйонам людей у Поволжі та інших місцях не вистачає шматка хліба. Така заява – обурливе панство, нетерпиме в нашому середовищі!

Тепер усі дивились на Юру.

– І задля цього ви мене викликали? – запитав Юра, ще не вірячи, що все виявилося такою мізерією.

– Тебе не викликали, а порадили прийти.

– І більше вам нема чого сказати?

– Кому це вам? – запитав Миша. – Ти що, відокремлюєш себе від нас?

– Знаєш, Миша, можу відповісти тобі твоїми ж словами: не треба демагогії! Генка, більше ти нічого не хочеш мені сказати?

– Цього тобі мало?!

– У такому разі загальний привіт!

Юра махнув рукою і вийшов.

– Ось, будь ласка, – сказав Генка, – демонстративно покинув засідання учкому. Так залишати це не можна.

Зіна Круглова запропонувала:

– Догану йому за панство, за ігнорування учкому.

– Голосуємо, – сказав Миша.

Усі піднесли руки.

Підбадьорений тим, що в даному разі він виявився правий, Генка діловито спитав:

– Як бути з Вітькою Буровим і його компанією? Може, передати в СПОН ^[2] _{2
  СПОН – соціально-правова охорона неповнолітніх.}


[Закрыть]?

– Давайте поки що нічого не вирішувати, я спробую з ним поговорити, – запропонував Миша.

– Ти вже намагався поговорити з Вітькою. Що вийшло? – заперечив Генка.

– Спробую ще раз.

16

Розмова з Вітькою справді не вийшла. Але те, що побачив тоді Миша, внесло в його уяву істотну поправку: Вітька захищав матір від п'яного батька.

Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.

Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.

Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.

Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.

На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки – жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці – Білка.

Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.

Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.

Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.

– Слухай-но, Білко! – сказав Миша. – Як твоє справжнє ім'я?

– Білка! – визивно відповіла дівчинка.

Миша обернувся до старої:

– Як її звати?

– Хтозна, – прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, – приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.

– Чому в школу не ходиш? – запитав Миша.

– Не хочу й не ходжу.

– А якщо в колонію відправлять?

– Утечу.

– Брали її, – сказала стара, – втекла, хоч звідки втече, моторна.

Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.

– На що ж ви живете?

– Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!

– А ти де дістаєш? – запитав Миша в Білки.

– Де треба, там і дістаю.

– Можна попастись.

Гойдаючи ногами, Білка заспівала:

 
Что вы советы мне даете, словно маленькой,
Ведь для меня уже давно решен вопрос.
Оставьте, папенька, ведь мы решили с маменькой,
Что моим мужем будет с Балтики матрос.
Ах, сколько жизни он вложил в свою походочку,
Все говорили, что он славный морячок.
Когда он шел, его качало, словно лодочку,
И этим самым он закидывал крючок.
Была весна, цвела сирень, и пели пташечки…
 

Вона урвала пісню:

– Ти чого прийшов?

– У гості.

– Погуляти зі мною хочеш? Гроші в тебе є?

– Грошей у мене немає.

– А на кіно в тебе вистачить?

– На кіно, мабуть, вистачить.

– Теж мені кавалер знайшовся!

– Чим не кавалер?

– Лягавий – ось хто ти!

– Ну вже й лягавий!

– Лягавий! – повторила Білка, не міняючи пози – сиділа спиною до Миші, підперши рукою підборіддя.

– Я не хочу, щоб тебе посадили у в'язницю.

– Мені і у в'язниці добре – там годують.

– У колонії теж годують, а ти втекла. А з в'язниці не втечеш: чотири стіни, грати.

– А за що у в'язницю, що я накоїла?

– Сама знаєш.

– Знаю, а не скажу.

– А я тобі скажу: буфет у кіно обікрала.

Білка нічого не відповіла.

– Ти думала, ніхто не знає. А я знаю.

– Ну й знай!

– Посадять у в'язницю, й тобі буде погано, й твоя бабця з голоду помре. Скільки тобі років?

– Ніскільки.

– Чотирнадцять років записано, – сказала стара.

– Записано… – всміхнулася Білка. – Де це?

– У будинкоуправлінні, а як же інакше?

– Хочеш, на фабрику влаштую? – запропонував Миша.

– Чого, чого? – насмішкувато перепитала Білка.

– На фабрику влаштую, на роботу. Здобудеш спеціальність, матимеш зарплату, одягнешся. Хіба погано?

– Усе ж краще, ніж із злодіями плентатися, – докинула стара. – Ти послухай, що людина говорить.

Білка мовчала.

– Хустку б купила, ботинки, – вела далі стара. – Взимку босоніж не побіжиш. Цукру б попоїла.

Білка знову затягла тонким голоском:

 
Была весна, цвела сирень, и пели пташечки,
Братишка с Балтики сумел кой-что залить.
Ему понравилась красивая Наташенька,
Такой кусочек не хотел он пропустить…
 

– Я поговорю на фабриці, – сказав Миша.

– Сам працюй, якщо тобі треба! – відповіла Білка.

17

Років два тому Миша був у Люди на дні народження. Людина мама трималася з гостями як товариш, співала смішні куплети, пародії, затівала шаради, потім вона й Микола Львович грали з ними в слова: з одного слова складали інші, нові слова – не менше ніж з чотирьох літер. Потім Ольга Дмитрівна пішла на кухню, насмажила там млинців, дуже смачних, гості ум'яли всю цю гору вмить. Потім Ольга Дмитрівна й Микола Львович пішли в кіно. Ольга Дмитрівна сказала, що вони йдуть, аби не заважати, й запрошувала гостей навідувати їх, сказала, що це її особисте прохання – вона любить грати в слова, а Люда з нею не грає, задається, бо завжди її обігрує. Вона щедро сміялася, і гості сміялися, і Микола Львович. У Миколи Львовича було тоді зовсім інше обличчя, Миша навіть не впізнав його, коли зустрів на фабриці. Два роки тому, на дні народження, це було легке, добре, навіть молоде і навіть красиве обличчя, хоча з цим поняттям – краса – Миша дуже плутався, взагалі вважав цю проблему перебільшеною, тим паче, що єдина думка тут неможлива: навіть щодо Аполлона і особливо Венери ще можна неабияк сперечатися. В школі, наприклад, усі вважали Люду Зиміну дуже гарненькою, найгарнішою. Миша чудувався. Її мати, на яку, до речі, Люда була дуже схожа, справді була вродлива, передусім тому, що була весела. Люда ніколи не була весела. Навпаки, вона була якась заморожена: певно, вважала, що це їй більше пасує.

Таким же трохи гордовитим і неприступним тримався на фабриці і Микола Львович.

Як Люда в школі, так і Микола Львович на фабриці був самотній, старомодний у своєму добре відпрасованому костюмі, чужий у новому світі, буржуазний спец, якого терплять через те, що немає своїх спеців. На зборах його часто лаяли. Всіх лаяли – на фабриці багато недоладностей, – але Зиміна лаяли стримано, не як свого, а як чужого. Він виходив на трибуну і відповідав надто стримано, докладно.

Миші важко було звертатися до нього – чимось чужа людина. І все-таки треба звернутися. Треба влаштувати на фабрику Білку та Шниру, інакше пропадуть…

… Зимін підвів голову й глянув на Мишу, котрий зайшов до кабінету.

– Миколо Львовичу! – Миша наблизився до стола. – Чи не можна прийняти на фабрику одну дівчинку й одного хлопчика? Їй чотирнадцять років, а хлопчикові, певно, п'ятнадцять.

– Сідайте!

Миша сів на стілець біля стола.

– У школі вони не вчаться, нехай хоч працюють.

– Я не займаюсь наймом і увільненням, – відповів Зимін, – це вирішує директор. Зверніться до нього… Наскільки мені відомо, бронь підлітків заповнено.

– Бездоглядні діти…

– Атож, розумію, – проказав Микола Львович, збираючи. папірці в папки і розкладаючи їх по шухлядах стола, – але бронь є бронь, вийти за її межі ми не можемо. І потім – хлопчик? На фабриці працюють жінки, і бронь підлітків – дівчатка.

– Ну, хоча б дівчинку, – наполягав Миша. – Вона сирота, втекла з колонії.

– А з фабрики не втече?

Запитання поставлено неуважно, для годиться, аби підтримати розмову, аби щось сказати. Микола Львович був заклопотаний своїми паперами, склав їх нарешті в стіл, замкнув шухляди й підвівся, натякаючи, що розмову закінчено.

– Пропаде дівчисько, шкода, – мовив Миша. – Поряд Смоленський ринок, Проточний провулок, злодії, шахраї…

Микола Львович зняв з вішалки плащ, взяв у руки кепку.

– Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?

Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.

Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» – і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався – не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…

З несподіваною жорстокістю, яка іноді проймала його і про яку він потім шкодував, Миша проказав:

– Ця дівчинка в поганій компанії. Між іншим, у цій поганій компанії ваш Андрій.

Вони стояли у коридорі. Поряд гуркотів снувальний цех, виднілися станки, нескінченні нитки тяглися з великих котушок на малі, робітниці пильно стежили за ними; коли нитка обривалася, робітниця зупиняла станок, швидко зв'язувала нитку маленьким, майже непомітним вузликом.

– Андрій?! – він кивнув у бік цеху, показуючи, що гамір заважає розмовляти.

Вузькими металевими сходами з залізним поруччям вони спустилися у двір.

– Андрій? Малюк? У компанії? Може, він грає в компанію?

– Я сказав вам про це тому, що вважаю це досить серйозним.

– І що за компанія? Розкажіть, Мишо.

– У нас у дворі… Андрій, ще два хлопчики, дівчинка Білка, про яку я вас просив, ватажок – Вітька Буров, живе також у нашому будинку.

– Дружина говорить, що Вітька знущався з Андрія, бив його, мало не зарізав, якби ви не втрутилися тоді.

– Він його, певна річ, не мав наміру зарізати. Він ватажок, учиняє розправу над підлеглими. Нічого хорошого він Андрія не навчить, а Андрій бігає за ним, як собача.

Вони прямували до прохідної, їх обганяли робітниці, котрі закінчили зміну.

– Я весь день на роботі, Андрієм займається мати, – сказав Микола Львович, – але я, звісно, вживу заходів… Так дивно – Андрій у злодійській компанії. Дякую, що ви попередили мене, я вам дуже вдячний… Який скритний, дурник, удома – анітелень… Та коли вже йдеться про мою сім'ю, то в мене до вас ще одне запитання: що скоїлось у Люди в школі?

– У Люди в школі?.. Здається, нічого, в усякому разі я нічого не знаю.

– Щось трапилось. Після вашої живої газети вона прийшла додому сама не своя. Плакала.

– Дивно, – пробурмотів Миша, – а там гучніше за всіх сміялася.

– Це робить їй честь, – сказав Микола Львович. – Удома вона не сміялася, та й тепер не сміється. Я прекрасно розумію: і справедливу критику важко сприймати спокійно, а несправедливу? Та ще й публічну, зі сцени, і, мабуть, досить окарикатурену… У вашій школі немає упереджень проти дітей з інтелігентних родин?

– Ні, ми нікого не поділяємо за соціальною ознакою. В тій же живій газеті протягли і дітей робітників – Генку Петрова, наприклад, того ж Вітьку Бурова. Люда даремно образилася. Там про неї проспівали дуже безневинні куплети. Я не пам'ятаю тексту, щось у стилі оперети.

– Отже, моя дочка не шанувальниця цього жанру. Дякую вам. Не хотілося б, щоб Люда дізналася про нашу розмову, вона буде невдоволена моїм втручанням.

– Я їй нічого не скажу, – пообіцяв Миша. Спалах гніву минув, йому чогось стало жаль Зиміна.

– Спасибі, дякую. Про ту дівчинку, вашу підопічну, я переговорю з директором.

Зимін поклонився Миші, рушив у прохідну, але його гукнули:

– Миколо Львовичу!

До прохідної поспішав Красавцев, подав Зиміну папку:

– Документи по браку, Миколо Львовичу, ви просили.

– Документи? Зараз? – здивувався Зимін. – Я ж іду додому.

– Тільки-тільки закінчили, – пояснив Красавцев. – Добирали документи, як ви дали вказівку. Несу – бачу, ви йдете. Назад нести? В мене у відділі працівники вже розійшлися.

Микола Львович поклав папку в портфель:

– Гаразд, завтра неділя, я їх подивлюся вдома.

Зимін явно не хотів брати документи. Красавцев не хотів повертатися у відділ. Зимін узяв документи неохоче. Миша подумав, що міг би й не брати. А взяв. Типовий м'якосердний інтелігент.

18

Удома Миколу Львовича чекали квитки в Художній театр на «Дні Турбіних». До квитків додавався елегантний Валентин Валентинович в смугастому костюмі й лакових черевиках, такий собі князь Данило, бракує бутоньєрки в петельці.

Вірні рішенню, схваленому після Людиного повернення з ресторану, Зиміни, як передові батьки, дозволили цей візит. Сьогодні всі йшли в театр, а з завтрашнього дня Ольга Дмитрівна почне обережно кепкувати з цього чепуруна й розвінчувати його в Людиних очах. Усе це не дуже подобалося Миколі Львовичу, але він погодився з дружиною, що з усіх гірших варіантів – цей кращий. І дай боже, щоб цей візит був останній…

З-під напіввідкритих повік він роздивлявся Навроцького: не дуже в'яжеться зі звичним типом постачальника – інтелігентний, коректний, тримається з гідністю.

– Популярні зараз «Ліс» у Мейєрхольда, «Принцеса Турандот» у Вахтангова, «Жирофлє-Жирофля» у Таїрова, – говорив Валентин Валентинович, – але найкраща вистава – «Дні Турбіних» у Художньому. Я думаю, вистава вам сподобається.

– «Принцесу Турандот» ми нещодавно бачили, – сказала Ольга Дмитрівна. – Театр Вахтангова поряд. Таїрова Микола Львович не дуже шанує, тут ми з ним розходимося в смаках. Щодо Мейєрхольда, то це, загалом, спірно.

– Авжеж, – погодився Валентин Валентинович, – Мейєрхольд незвичний, але, безумовно, оригінальний, це цілком сучасне видовисько.

– От бачите, а ми бігали на гальорку в Художній, – сказала Ольга Дмитрівна.

– Тим паче вам мають сподобатися «Дні Турбіних», – серйозно мовив Валентин Валентинович. – Виставу підготували Станіславський і Судаков, зайняті Хмельов, Добронравов, Яншин. Я вже раз дивився, залюбки подивлюся вдруге. П'єса про крах білої армії, перша спроба серйозно розглянути трагедію людей, котрі вірили в правоту своєї справи. Можна приймати таке тлумачення, можна не приймати, але цікаво безумовно.

Не простий ділок. Судячи з манер – з пристойної родини.

– Ви москвич? – запитав Микола Львович.

– Авжеж, оскільки живу в Москві. Але народився я у Воронезькій губернії, мій батько управляв кінними заводами графа Орлова.

Прозвучало так, начебто батько Валентина Валентиновича був не управляючим чиїмись заводами, а їхнім власником.

Чим він подобається Люді? Адже розумна, прониклива дівчинка.

… Утім, він, здається, припускається звичайнісінької батьківської помилки. Хіба можна визначити, чому цей суб'єкт подобається дочці? Можна лише визначити, чим він не подобається йому самому. Чим же? Лакованими штиблетами? Звісно, ні, не штиблетами. Вся суть, безумовно, у фабриці, в епізоді з тим вагоном, який він наказав затримати і який не затримали. Можливо, Навроцький ні при чому, йому навантажили вагон, і він його відправив, і все-таки… Красавцев на руку хапкий, і все це, мабуть, не випадково. Коротше: пройдисвіт він чи ні?

Ольга Дмитрівна глянула на годинник.

– Андрієві на часі бути вдома. Де він, Людо?

– У дворі, напевно.

– Треба покликати.

Люда підійшла до вікна:

– Андрюшо! До-до-му!

– Вабить його двір, – сказала Ольга Дмитрівна, – а в нас жахливий двір, один Вітька Буров чого вартий.

– Двір… – усміхнувся Валентин Валентинович. – Це природно в його віці. І навіть, якщо хочете, необхідно. Двір краще підготує його до реального й надто жорстокого життя, ніж… Зрозумійте мене правильно, в мене теж була гарна мама, навіть, може, занадто гарна, так що кажу це з власного нелегкого досвіду.

– Ваша мама жива? – запитала Ольга Дмитрівна.

– Батьки загинули в залізничній катастрофі…

Запало коротке ніякове мовчання, потім Ольга Дмитрівна сказала:

– Може, двір і краще підготує його до майбутнього життя, але поки не було двора, він був набагато слухняніший.

– Андрій приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею ІІанфіловим, той його захищає, – мовила Люда. – Все це нормально, мамочко. Але діти не квіти життя…

– Як представник диткомісії, я так не думаю, – сказав Валентин Валентинович. – Як представник диткомісії, я просто не маю права так думати.

Усі засміялися, крім Люди. Їй було ніяково. Навіщо затіяла все це? Він був терпимий там, у ресторані, а тут, у їхньому домі, це чужий чоловік, невідомий, банальний. Цей натяк на знатне походження – яка дешевина! Батьки загинули в залізничній катастрофі – брехня.

А Микола Львович думав про те, що сказав йому Миша Поляков. Усе-таки він не допускав, що його Андрій, товстий, незграбний, добрий і, між іншим, досить здібний хлопчик, росте бандитом. Ось і Люда підтверджує, що він приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею Панфіловим, сином комірника.

– А все-таки в чому справа з Вітькою Буровим? – запитав він обережно, намагаючись не стурбувати Ольгу Дмитрівну – вона так нервувалася, коли про це йшлося.

Люда мовчала.

Відповіла Ольга Дмитрівна:

– Діти бояться його. Якби можна було виїхати з цього будинку, я виїхала б.

– Певно, він погано впливає на дітей, – сказав Валентин Валентинович. – Ми в диткомісії часто стикаємося з такими ситуаціями: один дорослий йолоп псує хороших підлітків. Я можу вам пообіцяти навести там порядок. Мені, як колишньому дворовому хлопчику, це буде не дуже важко.

Знову фальш! Граф перетворюється в дворового хлопчика. Що за дурниці?!

– Вітька непоганий хлопець, – встряла Люда, – я його знаю тисячу років. Просто він пнеться зображати з себе грозу Арбату, вожака й отамана. І в нас дуже хороший двір, ми в ньому виросли, і ніякого особливого порядку наводити нема потреби.

Валентин Валентинович здивовано глянув на неї; її визивний тон був для нього несподіваний, щось він проґавив, щось вислизнуло від нього, десь дав маху? А може, все це стосується не його, а матері, батька… Ні, вона прямо й неприязно дивиться на нього…Валентин Валентинович навіть на якусь мить розгубився, не знаючи, що сказати.

Виручила поява Андрія в замазаній крейдою сорочці.

– Я тобі загадала бути вдома! – суворо проказала Ольга Дмитрівна.

– Я вдома, – відповів простодушно Андрій.

– Щоразу тебе доводиться кликати, – так не можна, Андрюшо. Ти дуже брудний. Вмийся, повечеряй – вечеря на кухні, – зроби уроки й лягай спати. Двері на ланцюжок не бери, щоб не було як минулого разу…

– Я здогадуюсь, що було минулого разу, – всміхнувся Валентин Валентинович – він уже стямився. – Богатирі саме так і повинні спати.

Ольга Дмитрівна підняла з підлоги портфель чоловіка, поставила на письмовий стіл.

– Пора, мабуть? Трамвай довезе нас тільки до Охотного.

– У нас ще досить часу, – відповів Навроцький.

Його неквапливість з'ясувалась, коли вийшли на вулицю.

Коло тротуару стояв відкритий автомобіль. За кермом сидів шофер у шкірянці та шкіряних крагах.

Валентин Валентинович відчинив дверці:

– Прошу!

– Навіщо це? – поморщився Микола Львович.

– Не хотілося, щоб наших дам штовхали в трамваї.