Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

9

Диспут тільки звеличив Вітьку Бурова у його власній уяві: він став на ньому центральною постаттю. Він і йшов у клуб, розраховуючи, що про нього заговорять, а як ні, то він утне таке, щоб заговорили.

У своїй звичайній розслабленій позі Вітька сидів у дворі, на порожньому дерев'яному ящику позаду першого корпусу, у вузькому проході між стіною будинку і огорожею. Поряд на асфальті сиділи Шнира, Фургон і Білка. Біля рогу, на варті, стояв Паштет. Був ранок, не зовсім ранній, десь о дев'ятій. Неділя.

Паштет махнув рукою – все гаразд.

Вітька неквапом підвівся, потягнувся, навіть позіхнув, підняв Білку, вона стала йому на плечі й просковзнула в кватирку.

Вітька опустився на ящик, прибрав звичну позу, Шнира й Фургон не зробили жодного руху, Паштет чатував на посту. Все зроблено блискавично, ніхто не помітив – задній тупик двора, по ньому не ходять, задня стіна будинку – ні дверей, ні під'їздів, попереду – глуха цегляна стіна.

Білка опинилася в порожньому фойє кінотеатру «Арбатський Арс».

На стінах висіли афіші, реклами, фотографії з кінофільмів.

Коло стіни височіла буфетна стойка під круглим склом. Білка відсунула дверці. Скрип не збентежив її: кінотеатр замкнено ззовні. Перевірено.

Вона зняла з прилавка п'ять пляшок лимонаду, тістечка, цукерки, бутерброди, склала в мішок, повернулася до вікна, шкрябнула об шибку.

Вітька знову так само неквапом підвівся, простягнув руку, взяв мішок, допоміг Білці вилізти з вікна. Білка схопила мішок і зникла з ним у під'їзді чорного ходу.

Хлопці обійшли корпус, опинилися на передньому дворі, де грали дітлахи, і підійшли до пожежної драбини.

Вузька металева драбина починалася від другого поверху і, прикріплена до стіни металевими пруттями, сягала даху восьмиповерхового корпусу. Біля даху пруття були відірвані, верх драбини хитався.

Вітька всівся на нижньому щаблі драбини.

– Куди забрався, місця тобі іншого нема? – невдоволено зауважила двірничка.

– Сидіти не можна?

– Не можна, злазь!

Вітька потягнув носом повітря:

– Мені кисень потрібен, кисню не вистачає. – Він піднявся ще на два щаблі, знову потягнув носом. – Хороший кисень, перший сорт.

– Дограєшся, Вітьку!

Двірничка подалася геть зі своєю мітлою. Вітька посміхнувся: мету досягнуто, всі бачили, що він на драбині і, отже, до буфету не може мати відношення. Йому потрібне було алібі, слово, якого він не знав, але мав про нього уявлення.

Шнира, Паштет і Фургон, задерши голови, дивилися, як Вітька піднімався по драбині.

Досягнувши четвертого поверху, Вітька завис і зазирнув у відчинене вікно. Перед вікном сиділа Ольга Дмитрівна в халаті і з рушником на голові.

Посміхаючись, Вітька дивився на неї.

Вона оглянулася, зойкнула з переляку.

Вітька скорчив страхітливу пику.

Ольга Дмитрівна схопилася з пуфика, зачинила вікно, засмикнула фіранку.

Задоволений своєю витівкою, Вітька глянув униз, бажаючи побачити, який вона зробила ефект, і раптом побачив у дворі Шаринця.

– Де Білка? – запитав Шаринець Шниру.

– Не знаю.

Вітька спустився вниз, зіскочив з драбини,

– Тобі чого?

– А тобі чого?

– Ну й чухрай звідси!

– Ти, Вітьку, один, а я не один.

– Плював я на твоїх, ти моїх не чіпай.

– Діждешся! – пригрозив Шаринець і потюпав з двора.

Вітька знову піднявся по драбині. Ризиковано балансуючи на пруті, дотягнувся до вікна, взяв банку, що стояла на підвіконні, встромив у неї палець, набрав варення і відправив у рот.

Хлопчики криками й сміхом висловили своє захоплення.

У наступному вікні, поверхом вище, Вітька побачив парочку, що цілувалася.

– Сусіде, що робиш?

Парочка оглянулася, дівчина вискочила з кімнати.

У вікні наступного поверху вусатий дядько зосереджено уминав за столом великий шмат сала.

– Дай шматочок!

Вусатий перестав жувати й вибалушився на Вітьку.

Бавлячись у такий спосіб, Вітька досяг верхотури драбини. Її край не торкався даху – обидва прути зламано.

Треба було здійснити найнебезпечнішу частину операції.

Сильно й розмашисто розгойдуючись, Вітька наближав верх драбини до даху і, коли вона досягла його, схопився за жолоб, підтягнувся, перекинувся на дах, водночас утримуючи драбину спершу ногами, потім руками.

Розтягнувшись на даху, гукнув униз:

– Нумте!

Спритно й швидко, наче мавпа, піднявся Шнира.

За ним, завмираючи від остраху, почав видиратися Фургон. Добувшись до середини, спинився, глянув униз.

– На мене дивись! – крикнув Вітька.

Фургон знову почав незграбно підійматися.

Вітька подав йому руку й перетягнув на дах. Після того, як упевнено дістався Паштет, Вітька відпустив драбину.

Хлопчаки внизу заздрісно стежили за їхнім сходженням. Вітьчине марнолюбство було вдоволене, і він крикнув униз:

– Привіт!

Через дахове вікно він спустився на горище, переліз через бантини, відкинув засувку на дверях. На сходовому майданчику чорного ходу сиділа Білка з мішком.

– Годину сиджу!

Він впустив її на горище, засунув засувку.

Уся компанія сиділа на даху.

Вітька дістав з мішка пляшки з лимонадом, тістечка, бутерброди, цукерки, відклав набік дві закупорені банки з монпансьє:

– Це в Крим.

Він знову спустився крізь дахове вікно на горище й сховав банки в комірчинці, замаскованій дошками та фанерою. На підлозі лежали матрац і подерта ковдра, на дошках, що правили за стіни, висіли листівки з краєвидами Криму.

Вітька повернувся на дах, відкоркував лимонад, розклав тістечка й цукерки:

– Наминайте! В Крим поїдемо – у вагоні-ресторані обідатимемо.

– Що за вагон-ресторан?

– Вагон, а в ньому столики, ресторан. Поїзд іде, колеса вистукують, а ти наминаєш, офіціант подає, що замовиш, а замовиш, що захочеш, – розмальовував Вітька майбутню поїздку в Крим. – Пообідаєш – і до себе, по тамбурах, з вагона у вагон, усе на ходу. Прийшов у свій вагон, укладайся спати, у кожного своя полиця – називають плацкарт. Не хочеш спати – дивись у вікно. Головне – зробити гроші.

– А як зробимо гроші? – запитав Фургон.

– Хто тобі дозволив ставити такі запитання?

Зляканий Фургон мовчав.

– Хто, питаю, дозволив? Або хто підучив? Підіслав? Хто? Мишка Поляков? Сашка-Фасон? Говори! А то скину з даху. Арци – і в воду кінці!

– Він просто так запитав, – заступився Шнира.

– Заткни пельку! Якщо хтось розпатякає про Крим, голову відірву.

– А чого патякати? – заперечив Шнира. – Думаєш, не знають? Знають.

– Звідки? Хто сказав?

– Та облиш ти! Сам скільки разів казав: Крим… Крим…

– А гарно в Криму? – запитала Білка, щоб не дійшло до сварки.

Її наївну дипломатію підтримав Паштет.

– Питає! Всі в Крим їдуть, якби було погано, не їздили б. Там море навкруг.

– Всесоюзною здравницею називають, – додав Шнира.

Вітька ліг на спину, підставив лице сонцю, замріяно мовив:

– Найкраще місце – Крим. Море, звичайно, тепло всенький рік, хочеш – купайся, хочеш – загорай. Фрукти за безцінь: груші «дюшес», виноград «дамські пальчики», абрикоси – копійка фунт. У Лівадію поїдемо, там палац, цар Миколка жив. Ялта. Головне, мати надійну ксиву, а то знімуть з поїзда як бездоглядних.

– Яку ксиву? – запитав Фургон.

– От дурник, – засміявся Паштет, – ксива – документ, значить.

– Ксива буде така, – сказав Вітька, – екскурсія, ви учні, я за старшого. Печатку поставимо – і порядок.

– А де печатку візьмемо? – знову запитав Фургон.

Вітька підвівся, пильно глянув на Фургона. Шнира знову захистив приятеля:

– Він просто так запитав… Хіба не бачиш, дурник ще, нічого не тямить.

Вітька погрозив Фургону пальцем:

– Багато знати хочеш, патякаєш. Не метушись, за тебе все зроблять.

Він замовк, прислухався: смикали горищні двері. Вітька зробив знак сидіти тихо, спустився на горище, прокрався до дверей, прислухався.

За дверима розмовляли. Вітька впізнав голоси Миші та Генки:

– … Хтось замкнув двері. Кербуд, чи що…

– … Замка нема, замкнено зсередини…

– … Ходімо з двору.

Було чутно, як вони спускалися сходами. Вітька повернувся на дах, ліг на спину:

– Мишка з Гонкою… Пішли геть…

10

Миша і Генка повернулися в двір і підійшли до пожежної драбини.

Миша надів на шию моток дроту, прикріпив до пояса в'язку роликів і почав підніматися по драбині. За ним, з двома жердинами, видирався Генка.

Їхнє сходження перепинила поява у вікні жінки з розпатланим волоссям і банкою в руці.

– Хулігани! Злодюги! – закричала жінка, обертаючись навсібіч і показуючи банку пожильцям. – Півбанки варення зжерли!

Миша зачудовано дивився на неї:

– Не чіпали ми вашого варення.

Чоловік у підтяжках, у другому вікні, докірливо хитав головою:

– Соромно, Мишо, а ще комсомолець. І ти, Генко. Аж ніяк не сподівався.

– Не бачили ми ніякого варення! – закричав Генка.

– Хулігани! Гультяї! – бушувала жінка.

– Яке варення? – поцікавився Миша.

– Ще питає! Полуничне.

– Вибачте, ми не їмо полуничного варення.

Хлопчики піднялися вище.

– Митарства перших радіоаматорів, – сказав Миша. – Такі, як ти, торують дорогу в майбутнє.

– Свідомість цього тільки й підтримує в мене бадьорість духу, – відказав Генка, підтягуючи жердини.

На восьмому поверсі з вікна виглянув білявий робітфаківець, підморгнув:

– Радіозайці?

– Ми зареєстровані.

– Ламатимете дах? Адже дах наді мною.

– Навіть не торкнемося, – заспокоїв його Генка.

Миша зробив те ж саме, що й Вітька: розгойдав верх драбини, перебрався на дах, утримав драбину. Генка передав йому жердини і теж перебрався на дах.

Вони не здивувалися, побачивши на даху Вітьчину компанію: вони самі лазили сюди свого часу погрітися на сонечку. Але компанія була ворожа. І цей бенкет… Звідкіля таке їство? Крадене, в цьому не могло бути сумнівів.

Миша не хотів затівати розмови тут, на даху. Не місце.

Та Генка, як завжди, не зміг утриматися:

– Багато живете!

– Живемо! А що? – відповів Вітька, спокійно хлебчучи ситро із шийки пляшки. – Завидки беруть?

– Атож, – буркнув Генка, прикріплюючи жердину до димника.

Коли Миша натягував антену, Вітька, котрий лежав на його шляху, не ворухнувся. Миша переступив через нього. Вітька вишкірився.

Пересвідчившись, що спуск висить добре, між вікнами, Миша й Генка спустилися крізь дахове вікно на горище, перелізли через бантини й підійшли до горищних дверей.

– Влаштували нічліжний будинок, – сказав Генка й відірвав засувку. – Сам краде, – провадив він далі, спускаючись з Мишею по драбині, – і маленьких привчає. Ось тобі й диспут! Чхав він на наш диспут. Його треба ізолювати.

Опинившись у дворі, вони натягли дріт, що звисав з даху. З вікна виглянув Славка.

– Приходь, зараз будемо слухати, – сказав Генка.

– Гаразд!

У цей час з під'їзду вийшов Валентин Валентинович Навроцький, цього разу не в світлому, а в темно-синьому бостоновому костюмі.

– Здрастуй, Мишо!

– Гутен таг! – відповів Миша.

Навроцький удав, буцімто не помітив глузування.

– Радіо влаштовуєте?

– Намагаємося, – відказав Генка.

Миша пильно й вивчально роздивлявся Навроцького.

Навроцький відповів йому тим же поглядом. Так деякий час вони мовчки дивилися один на одного.

По паузі Навроцький сказав:

– Радіостанція Комінтерну незабаром почне свої передачі. Так, у всякому разі, пишуть у газетах.

Миша мовчав.

– До речі, – вів далі Навроцький, – на даху ви часом не зустрілися зі своїм недругом?

– З яким недругом?

– З цим, як його, Альфонсом Доде, так, здається, його називають.

– Його звати Віктор Буров, – похмуро відповів Миша.

– Можливо. Якраз перед вами зі своїм акціонерним товариством видерся на дах.

– Горище – його постійне місце проживання, там і ночує, – сказав Генка.

– Я приголомшений, – сказав Навроцький. – Він так легко відбувся. Розмахував фінкою, а його потримали годину в міліції й відпустили.

– Він нікого не зарізав, – заперечив Миша.

– Але ж була спроба.

Навроцький мав рацію, але Миша не хотів з ним погоджуватися.

– Я гадаю, що тільки була спроба похизуватися своїм ножем.

Навроцький засміявся:

– Він хвалько, виявляється, через те його й називають Альфонсом Доде… Однак, бачте, сьогодні він хизується ножем, завтра пустить його в хід. Ми в товаристві «Друг дітей» часто стикаємось з подібними ситуаціями – один негідник псує десяток дітей: вони так само заводять ножі.

– Цього ми йому не дозволимо, – сказав Генка, – якось справимося. Не з такими справлялися.

– Між іншим, – сказав Навроцький, – в одного мого приятеля є італійський детекторний приймач. Свій ви, напевно, самі зібрали?

– Самі, – підтвердив Генка.

– Ну от, а то фабричний, справжній, їх виробляють в Італії. Якщо хочете, я попрошу на певний час, ви послухаєте, може, скопіюєте щось.

– Спасибі, ми спробуємо свій, – відповів Миша.

– Бажаю успіху, – сказав Навроцький.

11

Той же комод, вкритий білою серветкою з мереживною оборкою, квадратне дзеркало з зеленою пелюсткою в кутку, моток ниток, простромлений довгою голкою, старовинні фотографії в овальних рамках з тисненими золотом прізвищами фотографів. Мало що змінилося в цій кімнаті. Тільки замість широкого ліжка з гіркою подушок стояли дві вузькі койки: одна, відгороджена завіскою, для тітки, друга для Генки. На маленькому столику в кутку – детекторний приймач, пачки тонкого шнура в білій обмотці, шурупи, гайки, гвинти, викрутка.

Генка приєднав антену до приймача, надів на голову навушники і, обережно доторкаючись вістрям голки до камінців, намагався спіймати яку-небудь станцію. З навушників долинали шипіння, хрип, свист. Генка поклав навушники в склянку. Крізь хрип і свист долинув далекий глухий голос:

«З Парижа передають: уряд Пенлеве-Бріана-Кайо порушив в палаті депутатів питання про довір'я…»

– Ну що? – тріумфуюче запитав Генка.

– Чудеса!

– Краса!

Однак знову хрипіння, свист, тріскотіння і шум…

– Дарма, – сказав Генка, – працюватиме не гірше італійського.

– А ти його бачив, італійський? – запитав Славка.

– Розповідав тут один тип, Валентин Валентинович, навіть пропонував. Даремно ти, Миша, відмовився. Була б хоч користь від непмана.

– Він не непман, а агент по постачанню.

– Їх сам чорт не розбере! Глянь на костюм, галстук, лаковані черевики.

– Ти примітивний соціолог, – зауважив Миша, – для тебе одяг головна ознака класової приналежності.

– Більше того! – підхопив Генка. – Ознака його психології. Людина, що підносить у культ лаковані черевики, пуста, мов барабан.

– Культом можуть стати й стоптані чоботи.

– Просто в мене інших нема.

– Можливо, Валентин Валентинович не такий уже й поганий, – втрутився Славка. – Тоді з Вітькою інший би побоявся встрявати, а він вийшов і сказав правду.

– Це так, – погодився Миша, – і все ж… Прилизаний, солодкий, обхідливий…

– Комерсант, він і має бути обхідливий.

– Зимін наказав затримати його вагон, а Красавцев відправив. Потім я їх бачив разом у ресторані. В чому суть оборудки?

– Дає Красавцеву в лапу, а той якнайшвидше відпускає йому товар, – пояснив Славка.

– Спокійно ти про це говориш…

– А що?! Стогнати, лементувати, посипати голову попелом? Тільки сліпий не бачить, що коїться. Хапають, деруть, таскають, дають хабарі, беруть хабарі. Дрібнота звалює все на чотири «у»: усушка, утруска, угар, убуток; крупняки стають мільйонерами на чотирьох «без»: безгосподарність, безвідповідальність, безграмотність, бездіяльність. Яке мені діло до Навроцького, до Красавцева, коли їх тисячі.

– Рано ти складаєш зброю.

– Просто я бачу трохи більше. Інший, знаєш, майданчик.

– Естрада для оркестру.

– Ти хочеш мене образити?

– Просто хочу сказати, що ресторан не такий уже високий майданчик для огляду життя.

– Тоді лишається додати, що я гнилий інтелігент.

– Не треба говорити за мене, – заперечив Миша. – Я можу сказати сам за себе…

– Будь ласка, говори!

– Охоче. Не слід власні злигодні перетворювати в барометр, у мірило життя всього людства. Тобі зараз кепсько, так, кепсько, важко. Та це не означає, що настав світовий потоп. Він ще не настав. Ти бачиш непманів, аферистів, хабарників, але життя – це не тільки ресторан «Ермітаж», життя значно більше, ніж ресторан «Ермітаж». І якщо купка паразитів, саме купка, обкрадає державу, розкрадає й розтягує народне добро, навряд чи можна бути байдужим.

Ця розмова рано чи пізно мала відбутися, її просто відкладали. Все ж Генка примирливо сказав:

– Думаю, що ви обидва неправі. Безумовно, ти, Славку, суб'єктивний. Неп – це тимчасово, і не можна так узагальнювати. Та й сушити голову над їхніми дільцями теж не варто. Нам у їхній комерції не розібратися, до того ж, є кому розібратися без нас. У нас свої завдання й свої обов'язки, ми ухиляємося від них, прямо скажу. Юра та Люда вештаються по ресторанах – хіба їм місце в радянській школі? А ми мовчимо, ми стоїмо осторонь. Вітька Буров розбещує учнів нашої школи, малолітніх, зважте, – ми знову осторонь, знову мовчимо.

– Їм цікаво з Вітькою, – сказав Славка, – він їх зачарував Кримом.

– Ти ба! У нього, у Вітьки, значить, романтика, а в нас нудна проза. Це ти хочеш сказати?

– Саме це, – підтвердив Славка.

– Ну, знаєш… Захищати Вітьку… – розвів руками Генка.

– А що такого? По суті, він не злий хлопець.

– Він гультяй! – сказав Миша.

– Не забувай, що в нього вдома, – нагадав Славка.

– Еге ж, батько алкоголік, це – виправдання?

– Не виправдання, а пояснення.

– Вітька Буров досить доросла людина, щоб відповідати за себе самому, а не ховатися за батька-алкоголіка, і не сидіти на материній шиї, і…

Генка перепинив Мишу:

– Тихше, тихше! Чуєте? Говорить Нижній Новгород…

12

Тільки-но Миша й Генка спустилися з даху, Вітька підійшов до антени:

– Що за фігура?

– Антена для детекторного приймача, – пояснив Фургон.

Вітька поняття не мав, що таке детекторний приймач, але показувати свою необізнаність не хотів, а тому зневажливо спитав:

– Ти звідки знаєш?

– Хлопці у школі роблять. Навушники надівають і слухають радіо.

– Нічогісінько вони не почують!

Так він висловив свою зневагу до авторів цієї витівки. Але сама витівка занепокоїла: вони вторглися в його володіння. Дах – його резиденція; комірчина – його спальня; горище – сховище всього, що збирають вони на Крим.

Першим спонуканням було зірвати дріт, зламати дивакуваті палиці, що стирчали над димарями й спотворювали дах.

Він цього не зробив. Миша й Генка з'являться знову, поставлять палиці, натягнуть дріт; вони не відступлять, Вітька добре їх знає, і якщо тут, на даху, почнуться бійки, то він зовсім його втратить.

Ці міркування свідчили про наявність у Вітьки здорового глузду. Проте відірвана з горищних дверей засувка викликала в ньому шаленство, він мало не вернувся на дах і не зламав їхньої чортової споруди. Та вулична, суто арбатська витримка перемогла й цього разу. Надто важливе для нього горище, щоб прийняти рішення, продиктоване бажанням помститися. Горище – його дім. Батьківський дім Вітька не любив, не любив батька-алкоголіка, набридли докори: коли працюватимеш? Коли зароблятимеш? А що він?! Стояв на біржі, черга на бронь підлітків велика, у ФЗУ не послали, в пекарню загнали, до чорта в зуби, на Розгуляй, з'являйся о п'ятій ранку. Ночувати йому в пекарні, чи що? Пекарня тісна, парка, брудна – прій! Полишив, вернувся на біржу, а йому: «Не хочеш працювати!»

З'їздить у Крим, погуляє, а потім влаштується на роботу, тільки на таку, що до вподоби. Завод, фабрика, щодня одні й ті ж мармизи – нізащо! Хотіла мати прилаштувати до чоботаря – спину гнути, підметки підбивати. Чоботар – остання людина: в кіно й то кричать на механіка: «Чоботар!», коли частини сплутає або показує догори ногами. Ось ліфти – це підходить. Приходив майстер, лазив на горище, в машинне відділення. Вітька ув'язався за ним. Майстер сказав: улітку ліфти лагодитимуть. Раніше електроенергії не було, через це не пускали, а тепер енергія є, а майстрів бракує. Ліфти старі, зношені, поламані, все розкрадено, ремонтувати треба, справа тонка, складна, а майстрів на всю Москву – один, два та й усі.

Вітька лазив з ним по горищах, показував троси, блоки, знав, де що лежить, майстер його підтримав: сказав: візьму в помічники, навчу, доглядатимеш за ліфтами. Налагоджувати ліфти – це те, що треба, це влаштовувало. В будинку шість під'їздів – шість ліфтів. Пустить ліфт – будуть люди підійматися, не пустить – хай тюпають пішки на восьмий поверх. Це надасть йому поважності. Вітьці хотілося бути поважним саме тут, у себе вдома. Прийдуть до нього: товаришу Буров, поладнайте, будь ласка, ліфт, не працює, не піднімається, або не спускається, або застряв якийсь чудій між поверхами – забава! Захоче – поладнає, не захоче – ні, не поладнає. І не треба тюпачити на завод, штовхатися в трамваї. Не тільки сам собі – всьому будинку хазяїн. Ключі від горища в кишені, на горищі – апаратна буда, ніхто не має права ввійти, всіх з даху прожене, покаже їм палиці з дротом, їхні антени й радіо! Сиди собі вдома; коли що треба, самі по тебе прибіжать. Після Криму ліфти були другою Вітьчиною мрією.

Він походжав по Арбату, здійснював звичайний рейс вулицею, інтересами якої жив, де знав кожен камінчик бруківки, кожну вибоїну на тротуарі. Та нічого нового на вулиці не було, і Вітька почвалав чогось поїсти.

Картина, яку він побачив удома, його не здивувала, він звик до подібних спектаклів, особливо в неділю.

За столом сидів п'яний батько. Де встиг набратися зранку, біс його знає! Вітька неприязно дивився в його побуріле від горілки лице. Миршавий якийсь, брудний, жалюгідний. Вітька зневажав його особливо за те, що жалюгідний. Було соромно, що в нього такий батько. Ніхто його в домі не шанує.

І через те, що батька ніхто не шанує, Вітька вперто утверджував себе.

– Дай карбованець, кажу, тобі кажу, дай зараз же, кому кажу?! – бубонів батько.

– Нема в мене карбованця, сказала тобі!

Засукавши рукава, мати прала білизну в дерев'яному кориті.

– Кому кажу?! – ледь варнякав батько, не звертаючи уваги на прихід Вітьки, наче той і зовсім не прийшов.

– Годі, насмоктався, лягай спать! – заявила мати.

– Я борг маю сплатити… Второпала? Б-борг… Б-борг честі, второпала?

Батько комизився, показуючи, що він городський, а мати селючка. Він намагався встати, але захилитався й знову опустився на табуретку.

– Працювати треба, а не борги робити. – Мати сильними руками перетирала білизну в мильній піні.

– Я без… безробітний… Борг честі…

– Не пив би, то й не був би без роботи.

– Робота… Я майстер, дурепа!

– Не майстер ти, алкоголік! Фіранки й ті пропив. Від людей соромно… Хоча б куди провалився з моєї голови, проклятущий алкоголік! Хоча б тебе п'яного, трамваєм задавило!

– Ц-це… Ц-це ти на кого?! – Буров знову підвівся, цього разу втримався у вертикальному положенні. – На кого, питаю, на чоловіка? Чоловіка, котрий, значить, тут є особа… Такі слова?!

Вітька заступив матір:

– Лягай спати, татку!

Він був одного зросту з батьком, але кремезніший і сильніший за нього.

– Ти! Як смієш?!

Батько підніс кулак, але Вітька перехопив його руку.

– Лягай спати, татку!

Зметикувавши, що коли він висмикне руку, то впаде, Буров-батько залементував:

– На батька?! Люди! Народ! Караул! Убивають!

Та люди не відгукнулися: в квартирі звикли до скандалів у Бурових. Жили вони на першому поверсі, лемент було чутно у дворі, але й звідки ніхто не відгукнувся: теж звикли. Вітька тримав батькову руку:

– Не смій її чіпати!

Зарипіли двері, і з'явився Миша, зупинився, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається в домі.

– Тобі чого? – запитав Вітька.

– Є справа.

– Не кликали тебе. Чухрай!

Буров-батько вирвав руку, гепнувся на табуретку, грюкнув кулаком по столу:

– Ні! Не йди, товаришу! Дивись, як син на батька кидається. Дивись, які діти пішли. Колись їх ремінякою, а тепер ні, не маєш права.

– Не вчасно ви прийшли, – зауважила Бурова-мати.

– Не йди! – кричав Буров-батько. – Я їх, паразитів, утриманців, годую, пою… І мене ж, у моєму домі… Куди мені тепер подітися?.. Син – гультяй, хуліган, батька не шанує, на батька кидається… Вбити хоче, смерті моєї жадає…

– Чого на хлопця клепаєш, – сказала Бурова-мати. – Сам ти паразит, нероба. – Вона обернулася до Миші: – Мене вдарити хотів, а Вітя не дав. Хіба син дозволить бити матір?

– Ти навіщо з ним розмовляєш?! – спохмурнів Вітька. – Він хто? Лізе теж! Забирайся геть, чухрай! Сказали тобі!

– Може, й ти зі мною вийдеш? – запропонував Миша.

– Навіщо?

– Поговоримо.

– Нема про що. Кликали тебе? Йди геть!

– Бувай здоровий! Тільки не галасуйте так, на весь двір.

– Не твоє діло! – відрубав Вітька.