Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

6

Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.

Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.

– Юначе, – холодно мовив Валентин Валентинович, – відійдіть, будь ласка.

– Місця вам мало? – Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.

– Вітьку, перестань! – поморщилась Люда (вона його не боялася).

– Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, – сказав Валентин Валентинович.

Вітька неохоче посунувся.

– Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.

– Так буде, мабуть, розумніше, – лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.

У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать – Шаринець.

– Мені сюди, на добраніч! – Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.

Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:

– Вітька знову до вас чіплятиметься.

– Якось переживу, – посміхнувся Валентин Валентинович. – Ви задоволені сьогоднішнім вечором?

– Ще б пак!

– Я радий, що Юра познайомив нас, – сказав Валентин Валентинович.

– Так, спасибі йому.

– Ваші вже, певно, сплять.

– У мене свої ключі.

Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.

– Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.

Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.

Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.

– Ти не спиш, таточку?

– Ти теж не спиш.

– Сказати тобі, де я була?

– Будь ласка.

– У ресторані… Так, так, уяви собі… І мені там сподобалося: музика, танці… Та якщо ти не хочеш, то більше не піду, обіцяю.

– Нічого страшного в ресторанах немає… Але мені здається, що туди ходять лише спекулянти. І може, тобі ще трохи ранувато… Втім, якщо ти захочеш ходити, ніхто тебе не втримає…

– Ні, таточко, я тобі сказала: якщо ти не хочеш цього, я більше жодного разу туди не піду.

– Але ж ти пішла, захотіла й пішла і нам нічого не сказала… Звичайно, потім зізналася, так би мовити, постфактум, і на тому спасибі, нічого не видумувала й не придумувала, це дуже добре… Але ж ми не знали, де ти.

– Ти не лягав спати через мене? І мама?

– Ти ще питаєш?

– Я гадала, що ви… Я розуміла, що завдам вам прикрощів… Та коли б я знала, що ви не спите через мене…

Зайшла Ольга Дмитрівна.

– Донечко, господи, як я хвилювалася, чого я тільки не передумала! Ну, слава богові, ти дома! Я вже одягалася, щоб іти тебе шукати!

У халаті, рожева, рум'яна, Ольга Дмитрівна мала свіжий, моложавий вигляд, здавалася не матір'ю, а старшою Людиною сестрою – таке ж ніжне обличчя, такі ж каштанові кучерики, такі ж тонкі стрілочки брів і зеленкуваті очі.

– Ну, мамо, – тільки зітхнула Люда, – я не розумію, чого ти боялася?

Ольга Дмитрівна зніяковіла при цьому запитанні. Люда відчула її зніяковіння і, виручаючи матір, сказала:

– Адже я не маленька, і я нікого не боюся – ні бандитів, ні злодіїв.

– А я боюся, – підхопила Ольга Дмитрівна, – боюся нашого двора, боюся Вітьки Бурова. Він бандит.

– Ми, до речі, якраз його зустріли, він поводився, мов цяцінька.

– Авжеж, тому, що його провчили… Та не в цьому річ… Де ти була?

– Мамуню, я вже сказала татові…

– Атож, я поінформований, – озвався Микола Львович.

– Але обіцяй мені, – вела далі Люда, – що не будеш сердитися й лаяти мене. Обіцяєш? Ну, так ось, я була в ресторані з Юрою та його приятелем Валентином Валентиновичем, ти його знаєш – це той молодий чоловік, котрий тоді в дворі заступився за Андрія та за Мишу Полякова, пам'ятаєш?

Ольга Дмитрівна кинула меткий, тривожний погляд на чоловіка, її ніжне лице зашарілося. В їхній родині не було чвар і скандалів, але зараз їй здалося, що Микола Львович невдоволений, розчарований, засмучений. Вирішивши, що вона має зробити все сама, сухо проказала:

– Про Юру мені нема чого казати, його ми знаємо десять років, і від цього він не стає кращий, але цей молодик… Валентин Валентинович… Щоправда, він поводився тоді, з Андрієм, цілком пристойно, але цього замало, щоб скласти думку про нього…

– А навіщо, власне, треба скласти думку? – запитала Люда.

– Я хочу сказати, що ми зовсім не знаємо його.

– Але ж зрозумій, мамусю, адже я не можу знайомитися тільки з твоїми або татковими друзями.

– Це правильно, – погодилась Ольга Дмитрівна, – але ти тільки-но познайомилася з ним і одразу прийняла запрошення піти в ресторан. Адже з будь-ким не ходять до ресторану, правда? Це до чогось зобов'язує. Піти до ресторану з майже незнайомою людиною…

– Я пішла не з ним, а з Юрою, – сказала Люда, визнаючи в душі певну материну правоту.

– Ідеться, мабуть, про молодого чоловіка, котрий одержує мануфактуру на нашій фабриці, – сказав Микола Львович.

– Атож…

– Мені він не подобається, – вів далі Микола Львович. – Ти знаєш, я зрідка так певно говорю про людей, про нього я кажу напевне: не подобається.

Люда глянула на батька, звела тонкі брови, спохмурніла:

– Дивно… Втім, якщо ти не хочеш, щоб я з ним зустрічалася…

– Зустрічатися чи ні – твоя справа; я просто висловлюю свою думку.

Люда продовжувала:

– Мені зовсім нецікавий і байдужий Валентин Валентинович… Але я не розумію, в чому справа, чого цьому надають такого значення… Слово честі, нічого особливого тут немає. Та коли забороняють – це жахливо…

– Я не забороняю, – запротестував Микола Львович, – я сказав: мені він не подобається, зваж на це, придивись до нього уважніше…

Вона засміялася:

– Щоб придивитися, треба зустрічатися… Таточку, мамулю, любі, все це такі дрібниці, їй-богу! Не турбуйтеся ні про що… Ну, сходила в ресторан, подивилася, потанцювала з Юрою, скуштувала їхньої страви…

– Ну й як? – запитала Ольга Дмитрівна.

– Смачно… Дуже… Але твої млинці смачніші, – додала вона великодушно.

Люду довго не брав сон: перебирала в пам'яті цей вечір, повернення, сцену в дворі й прихід додому. За ресторан вона не карталася. Їй хотілось там побувати, це правда. Вона пішла туди з Юрою, якого знає сто п'ятдесят років. Юру непокоїть, що говоритимуть у школі, – він боягуз, а їй начхати, вона нічого такого антигромадського не вчинила і не чинить, навіть навпаки, хоче бути як усі, але в неї нічого не виходить, її вважають чужою, а чому? Одягається не так, дочка інженера. Ну, й вона не набивається, не вішати ж їй на груди плакат: «Хочу бути як усі!» І Юра не такий вже й поганий, як його шкільна репутація; ніякий він не занепадник; його біда – хоче вирізнятися, а вирізнятися йому, між іншим, нічим. І якщо говорити чесно, то Юра – боягуз. Це головне. Через це вона його зневажає, через це він ніколи їй не подобався. Даремно дівчиська щось там натякали – це все смішно. Єдиний, хто їй по-справжньому подобався, точніше, міг би сподобатися, якби й вона йому подобалася, – це Миша Поляков. Він пряма протилежність Юрі, але він на неї нуль уваги, пуд зневаги. Цей пуд зневаги зовсім незаслужений. Просто в Миші така вдача, він нікого зокрема не помічає, вони для нього маса. Та вона не маса. В кожному Разі, не для нього…

Тепер щодо Валентина Валентиновича. У нього досить красиве лице, в міркуваннях щось значуще навіть загадково значуще. Але він ходить у лакованих черевиках, і це про багато що свідчить. І те що в нього такі гроші, він так їх недбало розтринькує в ресторані – теж не на його користь; у них у сім'ї та в їхніх знайомих таких грошей немає, хоч вони цілком достойні люди. Та, можливо, він дозволяє це собі коли-не-коли і частував їх ґречно це було йому приємно. Трохи старомодно, щоправда, таке собі гусарство: мовляв, прогулюю останнє… І він сміливий по-справжньому, не прикидається: Вітьку Бурова не злякався ні цього разу, ні тоді, і це теж очко на його користь…

Ні, батьки неправі. Звісно, зрозуміти їх можна. Побоюються, що трапиться т е саме. Але даремно побоюються; тесаме може трапитися, але тільки з коханою людиною, а вона нікого не кохає, могла б, може, покохати Мишу Полякова.

Мама – страх яка боягузка, навіть чарівна, бо ніколи не прикидається. Інколи Люді здається, що не вона її дочка, а мама її дочка… Вона всього боїться, це в неї з тих часів: боялася будкому, боялася, що їх ущільнять, відберуть кімнату, боялася за тата, боялася, що нічим буде нагодувати сім'ю, а потім, коли з'явилося борошно і все з'явилося, мама почала перегодовувати їх, особливо Андрюшку, почала смажити млинці.

І все-таки з батьками їй пощастило, вона це розуміє й цінує. Просто вона стала бачити більше, ніж бачить мама, і саму маму бачить і тата, як він, наприклад, намагається не втратити свій авторитет у сім'ї, напускає на себе похмурий, неприступний вигляд, приховує свою надзвичайну доброту; мама це, певно, розуміє, тато на п'єдесталі, законодавча влада, а мама виконавча влада. І сьогодні розігрували цю роль… Ой, як вона їх любить… І не засмучуватиме, хоча й бачить, що сьогодні вступила з ними в нерозв'язне протиріччя… Подумати тільки, вони намагаються вирішити, з ким їй зустрічатися, з ким ні, – вони такі невиправні, довірливі романтики…

Людині батьки так само не спали. Це був не перший випадок, коли Люда пізно приходила додому, але вона завжди попереджала, вони знали, де вона. Цього разу вона якось непомітно пішла з дому, нічого не сказала, не хотіла брехати, але й правду сказати не хотіла. Вже це їх стривожило… Ресторан… Франт у лакованих штиблетах… Втім, як познайомилися вони самі? На дачі, в Ліанозові, теж ненароком, на аматорській виставі…

– Запевняю тебе, – говорила Ольга Дмитрівна, – вона доросла дочка, ми вже нічого не можемо їй заборонити. Треба скористатися з того, що ми поки що маємо право щось їй дозволяти.

– Це логічно, – погодився Микола Львович, – треба рятувати те, що ще можна врятувати.

– Нема чого рятувати, любий, запевняю тебе, це все таке молоде, дитяче!.. Я тільки проти ресторанів. Молодий чоловік має приходити в дім, бувати в домі. Тільки так ми можемо якось впливати на Люду, на її стосунки, ми можемо бачити, з ким вона спілкується. Крім того, якщо людина у нас буває, я суто по-жіночому постараюся відкрити їй очі на неї, на її вади, потім можна пожартувати, посміятися…

– Усе це правильно, – мовив Микола Львович, – але, розумієш, цей молодик не викликає в мене довіри. І я, відверто кажучи, розгубився: через службові міркування мені не хотілося б, щоб він бував у нас дома. Але ж і заборонити Люді спілкуватися з людиною, незручною мені по службі, це, по суті, те ж саме, що радити їй зустрічатися з людиною, зручною мені по службі. Висхідна позиція в обох випадках фальшива, кепська.

Ольга Дмитрівна залюбки слухала чоловіка, це було саме те, що вона так цінувала і любила в ньому. Звичайно, він не тільки не змушує Люду зустрічатися з потрібними людьми, а й сам з ними ніколи не зустрічається, і хід міркування був напрочуд притаманний йому.

– Ти надто перебільшуєш, мій любий, – зауважила вона, – ти справді нічого їй не забороняв, ти лише висловив свою думку про людину, яку знаєш більше, ніж вона. Т Люда це правильно зрозуміла. Гадаю навіть, що в цьому разі вона розумніша за нас. Справді, що сталося? По суті, нічого. Затрималася на танцюльках, а ми колись не затримувалися? Тільки тоді танцювали в саду, тепер танцюють у ресторанах, от і все.

– Авжеж, – погодився Микола Львович, – ти маєш рацію і головне, сама не хвилюйся.

Микола Львович заспокоїв дружину, але сам не заспокоївся, щось тривожило його в цій історії.

7

Ресторан нарешті закрили, і Миша зі Славкою рушили додому.

Славка розповідав про оркестр. Серед музикантів є обдаровані люди, навіть талановиті, наприклад, контрабасист, має консерваторську освіту, але не зміг знайти місце в справжньому оркестрі, їх обмаль, і ось змушений грати в ресторані, де пристойно платять і де перепадає дещо від гостей, що замовляють музику.

Своєю байдужою розповіддю Славка мовби підкреслював примітивність своїх теперішніх інтересів, відокремлював себе од вищого світу, в якому живе Миша, жив колись і він, Славка. Був піонером, комсомольцем – і ось, будь ласка: піаніст у ресторані «Ермітаж», грає фокстроти для непманів, аферистів і розтратників, веселить їх, ублажає, зате в хазяїна безплатна вечеря – щоправда, не така, як гостям, а ті, що залишається від гостей.

– Не слід робити з цього трагедію, – сказав Миша, – епізод у біографії актора. Даремно тебе це так пригнічує.

– Людина не може двадцять чотири години на добу верещати від захоплення, – заперечив Славка.

– Тимчасовий, випадковий заробіток, – вів далі Миша. – Вступиш до консерваторії, одержиш стипендію – все переміниться. До речі, завтра у фабричному клубі виступає наша жива газета. Може, проведеш? Як, бувало, раніше?

– Не знаю… О котрій?

– О шостій. Тобі в ресторан о дев'ятій, можеш не залишатися на диспут, проведеш виступ і поїдеш.

– Про що диспут?

– Вплив непу на молодь.

– І як з цим боротися? – не без глуму додав Славка.

– Авжеж, і як з цим боротися.

– Не знаю… Якщо не буде зігранки.

– Не приїдеш – проведе Яшка Полонський, – підсумував Миша, – а приїдеш, я особисто буду радий і чекатиму тебе. Постарайся, будь ласка.

Вони підійшли до будинку. На воротах стояв Вітька Буров.

– Привіт!

– Привіт! – відповів Славка.

– Здоров будь! – сказав Миша.

Вітька обернувся до Славки.

– Іди додому, Славку, лягай спати.

– Ти мене відправляєш спати? Може, ще в ліжко покладеш?

– По-доброму кажу: йди собі геть! Нам з ним, – Вітька кивнув на Мишу, – побесідувати треба.

Миша посміхнувся:

– Славка нам не завадить. Славку, скажи, заважатимеш? Дуже тебе прошу. Не втручайся в нашу інтимну розмову. Що, Вітьку, ти мені хочеш сказати?

– Ще раз полізеш не в свою справу – шкодуватимеш! Арци – і в воду кінці!

– І цей грубіян носить ім'я великого письменника! – Миша глузливо похитав головою. – До речі, Вітьку, чому тебе називають Альфонсом Доде? Ти його читав коли-небудь?

Вітька підніс кулак:

– Оце бачив?

Славка намагався стати між ними.

– Облиште, хлопці, припиніть!

– Відійди! А то й тебе вгрію! – закричав Вітька.

– Ти ж обіцяв не втручатися, – Миша відсторонив Славку. – Дай нам спокійно побесідувати. Отож, Вітеньку, візьми до уваги: Альфонс Доде був великий французький письменник. А французи, між іншим, вирізняються ввічливістю.

Вітька підніс до його носа кулак:

– Я тобі покажу ввічливість!

Миша був комсомольський активіст, та він був арбатський, зростав у цьому будинку, знав закони й повадки вулиці. Він схопив Вітьчину руку й вивернув її. Вітька висмикнув руку й кинувся на Мишу. Відповіддю йому були підніжка й цілком кваліфікований удар у підборіддя.

Вітька гепнувся.

– Знову дістанеш!

Вітька не прислухався до цього попередження, підвівся, знову кинувся на Мишу, але між ними вже стояв Славка.

– Хлопці, припиніть зараз же!

Славчине втручання навряд чи подіяло на Вітьку. Але з-за рогу з'явився Валентин Валентинович Навроцький.

– Добрий вечір!

На лаві все ще темніла постать Шаринця.

– У вас знову серйозна розмова! – посміхнувся Навроцький.

– Нічого особливого, – сухо відказав Миша. – Ходімо, Славку!

– На добраніч! – сказав Навроцький.

– Поки що, – відповів Миша, не обертаючись.

Обернувся ввічливий Славка:

– До побачення!

Навроцький провів їх задумливим поглядом, потім спитав Вітьку:

– Усе ще не ладите?

– А тобі яке діло?

– Як грубо, як грубо, – поморщився Навроцький. – Тож слухай, Вітюню: розмовлятимеш так зі мною, зроблю з тебе бефстроганов, затямив?

Це говорив не лощений ділок, а якась зовсім інша людина…

Його чув і Шаринець. Валентин Валентинович Навроцький вимовив свою погрозу досить голосно.

8

У фабричному клубі повно людей, за лаштунками чулася метушня – учасники готувалися до виступу. Незабаром початок, а Славка не прийшов – Миша відзначив це з прикрістю. А Вітька Буров прийшов, Миша відзначив і це… Прийшов, звісно, аби поскандалити, аби зіпсувати вечір.

Завіса розсунулася. Яшка Полонський заграв на роялі марш живої газети – химерна мішанка революційних пісень, вальсів, старовинних романсів і опереточних мелодій.

Під звуки цієї своєрідної, але досить гучної музики стрій живої газети – хлопчики й дівчатка (сорочки й кофточки білі, брюки й спідниці чорні) промарширував по сцені, декламуючи вступ:

 
Мы, сотрудники газеты,
Не артисты, не поэты,
С мира занавес сдерем,
Всем покажем и споем.
Что в Марокко? Все морока!
Что у вас сейчас под боком,
Как во Франции дела,
Как экскурсия прошла.
На Арбате что у нас,
Как в Италии сейчас,
Что в деревне. И короче:
Обо всем ином и прочем! ^[1] _{1
  Ці та наступні вірші написано в двадцятих роках учнем московської школи імені Лепешинського Яшою Полонським. Загинув на фронті у Велику Вітчизняну війну.}


[Закрыть]
 

Хор замовк, шеренга застигла, з неї виступила дівчинка, загримована під Люду Зиміну, сплела пальці, простягнула руки і, поводячи плечима, заспівала:

 
Я жеманство, тру-ля-ля,
И скажу вам смело:
Люблю глазками стрелять,
Не люблю лишь дела.
Как приятно день-деньской
Шевелить глазами,
И влюбляться с головой,
И не спать ночами.
Завела я дневничок,
В нем пишу стихи я:
Мопассан и Поль де Кок –
Вот моя стихия.
 

Дівчинка відійшла осторонь. Із строю ступив хлопчик, одягнений, як Юра: оксамитова толстовка з білим бантом.

 
Только станет лишь темно,
Страстно ждет меня кино,
Мэри Пикфорд, Гарри Пиль
Вскочат вдруг в автомобиль.
И, сверкая, как алмаз,
Прыгнет к ним Фербенкс Дуглас.
Ах, держите вы меня,
Сколько жизни и огня!
Что мне школа, забыл давно,
Дайте мне кино!
 

Хлопчик став поруч дівчинки. Із строю вийшов вайло, схожий на Вітьку Бурова, і басом, наслідуючи Вітьку, заспівав:

 
Эй, берегись! Посторонись!
Я очень гордый, с поднятой мордой.
Я разгильдяйство! Я друг лентяйства!
Я чемпионов всех сильнее.
Я весь проныра и пролаза.
Стекла бью я до отказа.
Мне каждый враг, кто не со мной.
И всех зову с собой на бой!
 

З'явився хлопчик, загримований під Мишиного приятеля Генку – злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи. В руках у нього була величезна мітла.

 
Я чемпион, я чемпион,
Нас легион, нас легион.
Эти паразиты здесь и там
Не дают работать нам.
Всех их с собою требую на бой!
С шеи долой
Сбросим метлой!
 

Чемпіон б'є мітлою панночку, піжона й хулігана – вони падають під його ударами; стрій, крокуючи, зникає. за лаштунками. За ним, охкаючи й стогнучи, плентаються піжон, панночка й хуліган.

На сцену зійшов Миша.

– Жива газета показала персонажів, на яких ми бачимо згубний вплив непу: хуліган, піжон і панночка. Неп приніс з собою ще й інші негативні явища. Як з ними боротися – ось предмет сьогоднішнього диспуту. Хто зголошується на слово?

Встав Генка, одягнений так, як його щойно зобразили – злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи.

– Вульгарність і міщанство – ось головний ворог. Носять банти, галстуки, ажурні панчохи, смердять духами. До чого ці декорації?

– Чим тобі заважає галстук? – запитав Яшка Полонський.

– Треба відкривати шию сонцю, а не ходити, мов цуцик, у нашийнику.

– А ажурні панчохи?

– Для чого вони? – вигукнув Генка. – Щоб який-небудь гнилокровний буржуазний виродок милувався «витонченою дамською ніжкою» на танцюльках?

– Ти проти танців?

– Їхню шкідливість доведено наукою.

– Де це ти вичитав?

– Можу й тобі дати почитати. А декотрі елементи все ще видригують ногами. Танці формують дрібнобуржуазні звичаї. Звертаються на «ви», кажуть: «вибачте», «простіть», «пардон» – усе це гнила інтелігентщина. Я сам бачив, як один комсомолець подавав комсомолці пальто. Навіщо? Щоб підкреслити її нерівноправність? Адже вона йому пальто не подала.

– Хочеш, щоб тобі подавали?

– А якщо в них кохання?

– Хіба кохання в тому, щоб подавати пальто? Я не відкидаю кохання…

– Спасибі, добродію!

– Але тільки на основі спільної ідеї…

Молодий дзвінкий голос із залу проспівав частівку:

 
Ох, по дороге колокольцы,
Сердце словно прыгает.
Ох, не влюбляйтесь в комсомольца,
Скукою измызгает.
 

– Генко, про тебе!

На сцену зійшла Зіна Круглова у формі юнгштурма – захисного кольору гімнастерка й спідниця, широкий ремінь, портупея через плече.

– Мужчину називають мужчиною тому, що він мужній.

– Воду називають водою тому, що вона водяниста, – вцюкнув Яшка Полонський.

– Тому, – правила своє Зіна, – якщо хлопець подасть дівчині пальто, в цьому нема нічого принизливого, звичайна ввічливість.

– Жінку називають жінкою тому, що вона жіночна, – затявся Яша.

– Іменно! Чому неодмінно ходити в чоботах, я віддаю перевагу черевикам…

– Танцювати зручніше?

– А хоч би й так! Ми танцюватимемо незалежно від того, дозволяє це Генка чи ні.

На сцені з'явився Юра.

– Я вдячний Яші Полонському за те, що слугував йому за прообраз, дав поживу його багатій фантазії, його блискучій музі, пишаюсь цим. Та ще більше вдячний Генці: він поставив усі крапки над «і». Чого він хоче? Стандарту! Всіх підігнати під один кшталт: однаково одягайтесь, однаково розважайтесь, однаково думайте! А я так не хочу. Хочу бути самим собою. І носитиму бант. Привіт!

– Ми не хочемо стандарту, – заперечив Миша, – але не можна думати тільки про себе – про свій зовнішній вигляд, кар'єру, добробут. Не в тому річ, що ти носиш бант, а в тому, що бант замінив тобі все.

– Він забантувався! – вигукнув Яша.

Руку підніс Саша Панкратов.

– Я хочу сказати про хуліганів. Дехто розмахує фінками.

– Це ти про мене, чи що? – ошкірився Вітька Буров.

– Атож, про тебе. Ти чорно лаєшся. Нецензурні слова говориш.

«Молодець, сміливий хлопчак», – подумав Миша про Сашу Панкратова.

– А ти чув? Чув, як я чорно лаявся? – запитав Вітька.

– Чув, – рішуче відповів Саша.

– Як? Повтори!

– Сам знаєш як. Я тобі наодинці повторю.

– І я чув… І я! – закричали хлопці в залі.

– А ви не слухайте! – огризнувся Вітька.

Зіна Круглова сказала:

– Мало того, що Буров хуліганить сам, він утягує в хуліганство малечу.

– Судити показовим судом! – оголосив Генка.

– А право маєш? – визивно запитав Вітька.

– Маємо. Школа відповідає за наш дім.

– Ой, злякався, – посміхнувся Вітька, вдоволений тим, що опинився в центрі уваги. – А коли ж судитимете?

– Повідомимо, не забудемо, – пообіцяв Миша, – не турбуйся, якось упораємося з тобою. Запам'ятай про всякий випадок. Отже, пропозиції?

– Повести рішучу боротьбу з міщанством, вульгаризмом і обивательщиною, – запропонував Генка.

– Загально. Давай конкретніше! – заперечив Миша.

– Заборонити галстуки, банти, ажурні панчохи, духи.

– А одеколон? – запитав Яша.

– Теж.

– Одеколон не розкіш, а гігієна! – вигукнув хтось із залу.

– Це гасло видумали перукарі-приватники, – відпарирував Генка.

– Хто за пропозицію Генки? – Запитав Миша.

Руку підніс один Генка.

– Які ще пропозиції?

– Заборонити танцюльки! – оголосив Генка.

– У мене інша пропозиція, – сказала Зіна Круглова. – Танці дозволити, крім фокстроту й чарльстону.

– Це чому?

– У фокстроті притискуються.

– А ти не притискуйся.

– Це буржуазний танець, – наполягала Зіна, – і ніхто не вміє по-справжньому його танцювати, виходить саме кривляння й вихляння.

Той же молодий, дзвінкий дівочий голос із залу вигукнув:

– А бариню-судариню можна?

– А тропак?

– Особисто я віддаю перевагу лезгінці, – сказав Миша, – кабардинській і наурській, але в перервах між ними іноді задумуюсь: для чого я живу й працюю?